Сьогодні, 20 лютого, в Україні вшановують День пам’яті Героїв Небесної Сотні. Саме 20 лютого, в 2014 році під час Єврореволюції на Інститутській вулиці у Києві силові підрозділи режиму Януковича розстрілювали мирних протестувальників. Свої спогади про Майдан, рефлексію про зміни, які відбулися в Бахмуті розповідає учасник Єврореволюції, бахмутянин Андрій Лоза.

Андрій Лоза — очільник Всеукраїнського об’єднання «Свобода» (ред. на час воєнного стану діяльність на паузі), чоловік народився в Бахмуті, тоді ще місто називали радянською назвою Артемівськом. Герой закінчив Слов’янський державний педагогічний університет, згодом брав участь у конференції з української мови у Інституті українознавства при академії наук України.

Ще в далекому 2004 році, коли відбулася Помаранчева Революція, Андрій Лоза, на відміну від більшості свого оточення, голосував за Віктора Ющенка, а не президента-втікача Віктора Януковича.

Андрій Лоза на протесті в столиці. 2022 рік, перша половина лютого. Фото: Фейсбук

Бахмутянин прагнув змінити своє місто на краще, проте Бахмут був доволі консервативним у прийнятті нового, згадує Андрій у розмові. Попри те, чоловіку вдалося організувати в місті партію «Свобода», він став її очільником. На День Злуки учасники політичного об’єднання брали участь в урочистих заходах. 

Мовне питання

В 2004 році, Андрій зробив свідомий вибір розмовляти українською мовою. На думку чоловіка у людини повинна бути внутрішня мотивація розмовляти українською й розуміння того, що мова допомогає нам ідентифікувати один одного серед чужих.

“Якось мені довелося давати інтерв’ю російською мовою, я не очікував, що мені буде тако важко розмовляти. Перейти на українську мову я вирішив свідомо, їхав в столицю в 2004 році, у вагоні вже почав говорити українською. Деякі друзі відсіялися з оточення, але рідні пристосувалися. Коли дівчина по життю має світлий колір волосся, а потім перефарбовується брюнеткою, людям потрібен час, щоб її сприйняти. Так було у мене з мовою”, — розповідає бахмутянин.

На фоні конфлікту мови, Андрій не спілкувався з двоюрідною сестрою майже два роки.

Участь в Майдані

“Сім років тому цього дня в цьому дзеркалі туалету готелю “Хрещатик” в Києві, я побачив багаточисельні осколки металевих часточок на шалику та шапці – дивом нічого з того не потрапило на незахищене обличчя після відступу з Садового провулка…”. Фото: Фейсбук

Відстоювати свою свободу й право на Незалежність Андрій Лоза, як і сотні інших українців вирушив на Майдан, першого грудня 2013 року чоловік вже був на Революції Гідності.

За словами, пана Андрія, на відміну від Помаранчевої Революції, сюди їхав з повним усвідомленням. Те, що відбулося було очікуваним, так як каталізатор. Революція була неминуча, коли російська влада побачила, що Україна відходить від росії, вже тоді зготувалося підґрунтя для майбутніх повстань.

“Потрібно розуміти, що Помаранчева революція та Революція Гідності — це все пов’язане. Те, що відбулося було неминуче, можливо ми виросли, бо до нас нарешті дійшло, що все має ціну і за все треба боротися”, — каже Андрій Лоза.

Під час Єврореволюції чоловік отримав травму, його вдарили по голові, ті хто мав би захищати. Тоді, за злочинним наказом Віктора Януковича спецпризначенці “Беркут” відкрили вогонь по мирних протестувальниках, людей били кийками, лупцювали ногами та застосовували світлошумові гранати.

Андрій Лоза разом з однодумцями на Аскольдовій могилі, 2015 рік. Фото: Фейсбук

Відчуття страху не було, пригадує герой, часом було нерозуміння:

“Коли потрібно було відступати, люди розвернулися й просто побігли. Це було дивно, можливо не знали, що відступати треба обличчям до ворога”.

У січні Андрія Лозу затримали за участь в Майдані, чоловік близько тижня просидів у СІЗО, а після цього був домашній арешт вже у Бахмуті. 

“Мені інкримінували 294/2 статтю КК України — це від восьми до п’ятнадцяти років позбавлення волі. Втім, суди після 18.02.2014 року виправдали мене. У червні я добровольцем був у батальйоні СІЧ, якій підпорядковується МВС”, — розповідає бахмутянин.

Андрій Лоза. Фото: Національний музей Революції Гідності

У  2019 році Андрій Лоза був звільнений за станом здоров’я, отримав інвалідність як поліцейський, 493 доби чоловік прослужив в АТО. З початком повномасштабного вторгнення бахмутянин долучився до ДФТГ (ред. Добровольче формування територіальної громади)  “Свобода”. 

Вже після того, як “Свобода” реформувалась у батальйон Нацгвардії “Свобода” Андрій почав волонтерити.  Через стан здоров’я бахмутянин не придатний до служби, попри те чоловік продовжує займатися реабілітацією свого здоров’я.

Війна продовжується, каже Андрій Лоза, хтозна-що далі буде…

Фото: Фейсбук

Читайте також: “Молитися потрібно завжди, особливо на війні” — історія імама Саіда Ісмагілова

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Різдво — це свято, яке проходить у сімейному колі. Подекуди його традиції осучаснюють, роблячи їх оптимальними для сучасних поколінь та доповнюють особливостями регіону.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Андрієм Тимчаком — майстром вертепу зі Званівки — про те, як в умовах евакуації йому вдається зберігати різдвяні традиції та готуватися до цьогорічного Різдва.

Різдвяні традиції Донеччини під час війни: як до свята готується родина Андрія Тимчака

За словами Андрія Тимчака, після демобілізації та переїзду на нове місце життя в евакуації змушує “плисти за течією”. Проте, навіть так він усвідомлює, що цього року підготовка до Різдва проходитиме по-іншому. Зміна дати святкування з 7 січня на 25 грудня стала незвичною після десятиліть усталеної традиції, однак нині з’являється більше пояснень щодо походження нової дати, а тому перехід сприймається спокійніше.

“Все пішло від Зимового сонцестояння — максимально довга ніч та мінімальний день“, — каже пан Андрій.

Примітка. Зимове сонцестояння — це астрономічна подія, яка знаменує найкоротший світловий день та найдовшу ніч у Північній півкулі. Воно відбувається з 20 по 22 грудня. 25 грудня в цьому контексті почало використовуватися ще в Давньому Римі, коли Юлій Цезарь в юліанському календарі позначив цю дату, як день, коли відбувається зимове сонцестояння.

Андрій Тимчак вважає, що збереження традицій рідного краю під час війни є важливим, адже раніше різдвяний період займав значну частину його життя — від підготовки вертепів до колядок і щедрівок. Нині святкування стало менш масштабним, але він підкреслює, що Різдво залишається святом у душі, тривалість якого визначає внутрішній стан людини.

“З 1 грудня до 20 січня Різдво було моїм життям: підготовка вертепів, виступи, коляди, щедрівки — два місяці щороку вся сім’я жила цим. Через такі традиції ти відчуваєш себе частиною спільного свята. Зараз я святкую Різдво, але цього значно менше, ніж було раніше“, — зазначає пан Андрій.

Він також зізнається, що мріє повернутися на Донбас і знову займатися розвитком культури в Донецькій області, адже різдвяна традиція для нього — це цінний досвід і великий скарб.

Традиції святкування в колі сім’ї

У родинному колі Андрій Тимчак планує Різдво зі святою вечерею, зберігаючи основні елементи традиції. Проте, він вважає, що свято можна трохи осучаснити, поєднуючи, наприклад, в меню Святвечора пісні та непісні страви, орієнтуючись на побажання дітей.

“Спочатку аналізуєш те, а що взагалі таке “Різдво”. Чи це трагедія, чи це не трагедія. Якщо це не вона, то чому вся їжа має бути пісною? Це ж свято народження Сина Божого. І все. З’являється висновок, що треба змінювати“, — пояснює майстер вертепу зі Званівки.

В сім’ї Андрія Тимчака головним атрибутом традиційного столу, окрім куті, буде смажена птиця. Також чоловік каже, що на столі обов’язково буде:

• хліб;
• вареники;
• голубці з картоплею;
• зварена квашена капуста з пісною заправкою;
• мачанка (ред. традиційна українська страва з розтертого сиру, сметани, часто з додаванням часнику, зелені, горіхів, яка подається як соус до хліба або картоплі);
• холодець;
• вино.

Читайте також:

12 страв на Святвечір 2025: повний список, що приготувати до святої вечері

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У 2016 році в Бахмутському коледжі мистецтв імені Карабиця народилася мрія. Для викладачки Юлії Гаврашенко вона була дуже особистою — виховувати нове покоління музикантів, створити простір, у якому талановиті бахмутські діти зможуть знайти свій голос, повірити в себе й реалізуватися в естрадному співі. Так з’явилася циклова комісія “Естрадний спів”, Юлія була якраз однією з тих педагогів, хто розвивав цей сучасний напрямок в музичному коледжі академічного спрямування. А згодом — й естрадний хор Keepin’ Sound, що швидко став помітною частиною культурного життя Бахмута: концерти, перші сцени, зростання колективу й щира любов бахмутян до сучасної музики. Та повномасштабна війна розділила життя на “до” і “після”. Коледж був змушений терміново евакуюватися, залишивши рідний Бахмут і почавши все з нуля в Кам’янці-Подільському. У новому місті довелося вчитися жити заново, але саме музика стала для цієї молоді рятівним колом, а викладачка Юлія Гаврашенко — опорою, що допомогла не втратити себе.

Ми розповідаємо про те, яку роль музика відіграє в житті бахмутської молоді сьогодні, і як мистецтво допомагає триматися навіть у найтемніші часи. Своїм досвідом ділиться викладачка Бахмутського коледжу мистецтв імені Карабиця Юлія Гаврашенко.

Евакуація з Бахмута

У 2022 році Бахмутський фаховий коледж культури і мистецтв імені Івана Карабиця релокувався до Кам’янця-Подільського: сотні дітей, десятки педагогів, але вимушений виїзд став не лише викликом, а й точкою обміну. Бахмут обмінюється культурою з Кам’янцем-Подільським.

“Ми сюди приїхали з іншого регіону і привезли свою частинку культури, тут вона інша. Того, що робимо ми, тут не було, а того, що є тут, не було у нас. Ми їм трошки цього привезли, а вони нас занурили у своє. Це цікавий, живий обмін”, — згадує Юлія Гаврашенко.

Виконання Steven Tyler “Dream on” (arranged by Mark Brymer), у місті Бахмут. Відео надане героїнею.

Кам’янець-Подільський для бахмутян виявився несподівано близьким — не лише географічно, а й за відчуттям. Це допомогло студентам швидше адаптуватися.

“Місто мені особисто дуже нагадує Бахмут — по розмірах, по компактності. Воно камерне, комфортне. Тут немає відчуття, що ти загубився у величезному місті. Для життя й навчання це дуже важливо”, — каже викладачка.

Після вимушеного переїзду музика для студентів перестала бути лише навчальним предметом — вона стала способом втриматися в реальності. Репетиції, концерти, спільна робота дали молоді відчуття стабільності й нормального життя, якого так бракує у війні. За словами Юлії Гаврашенко, саме через творчість діти змогли переключитися з постійної тривоги й знову відчути ґрунт під ногами.

“Коли війна почалася, зрозуміло, що всі були в шоці — і ми, і діти. Але коли вони приїхали в Камянець-Подільський, то я побачила, що вони голодні до роботи, до музики, їм хотілося втекти від усього цього і жити нормальним життям. Музика стала таким заміщенням — вони занурювалися в репетиції, виступи, культурне життя. Тут, у Кам’янці-Подільському, з’явилася можливість працювати офлайн, виступати, бути задіяними. І це дуже сильно їх підтримало”, — каже пані Юля.

З часом колектив не просто відновив роботу, він почав набирати обертів. Концертна практика стала невід’ємною частиною навчання, а сцена — місцем, де студенти знову відчували себе потрібними й живими. Для Юлії Гаврашенко важливо, аби музика не залишалася лише в аудиторіях, а працювала з реальним слухачем.

Сьогодні Бахмутський фаховий коледж культури і мистецтв імені Карабиця працює в Кам’янці-Подільському вже четвертий рік — заклад проводить концерти, бере участь у міських і міжрегіональних заходах, виїжджає з виступами до інших міст. Для студентів це не просто активність, а важлива частина професійного становлення.

“Коли музиканти без концертної практики, це не дає повного розвитку в навчанні. А коли є виступи, є сцена, є контакт з людьми — тоді все стає на свої місця. Нас тут дуже добре прийняли, постійно запрошують на заходи, і ми майже весь час десь виступаємо. Інколи здається, що вже забагато, але потім думаєш: а де ж брати цей досвід? Поки є можливість — ми її використовуємо”.

Музикантка переконана, що питання мотивації студентів не лежить лише на самих дітях. Значною мірою, це відповідальність середовища й педагогів, які або запалюють інтерес, або дозволяють йому згаснути. Війна лише загострила процеси, які почалися ще раніше.

“Питання мотивації вчитися — це не тільки їхнє питання. Це питання викладачів, педагогів, закладів. Після ковіду діти дещо розлінилися — вони звикли сидіти вдома, в телефоні. А коли війна почалася, це був шок для всіх. Але замотивувати, зацікавити, втягнути в діяльність — це вже справа вчителя”, — пояснює вона.

У творчих колективах, каже пані Юлія, мотивація працює як ланцюгова реакція. Коли хтось починає рухатися вперед, за ним поступово тягнуться й інші. Саме так формується жива спільнота, а не просто навчальна група.

“Коли починаєш працювати з дітьми, і їх багато, воно йде як доміно. Один підтягується, другий, третій. Якщо є діяльність, якщо є рух, то всі потроху включаються. І тоді це вже не окремі студенти, а колектив”.

Хор Keepin’ Sound

Українська народна пісня “Ти до мене не ходи” (обробка О.Токар, аранжування С.Бурцева). Відео надане героїнею.

Окремою гордістю Юлії Гаврашенко є естрадний хор Keepin’ Sound — колектив, який вона називає своїм дітищем. 

“У 2016 році відкрили циклову комісію “Естрадний спів”. А вже у 2019 навчальному році ми створили естрадний хор із цих же дітей. Це була моя мрія — зробити колектив, який виконуватиме естрадно-джазову музику і відповідатиме вимогам саме естрадного відділу. По суті, це моє дітище. Музика — це не лише навик, а інструмент самовираження, доступний кожному, хто готовий слухати й говорити. Голос — це теж інструмент. Так само як флейта, баян чи будь-що інше. Це лише спосіб виразити себе. Це провідник твого внутрішнього світу до слухача”, — ділиться у розмові бахмутянка.

Репертуар хору різноманітний: тут виконують й джазові композиції, й сучасні обробки українських народних пісень. Колектив постійно експериментує з форматами, аранжуваннями, співпрацею з музикантами з інших відділів.

“Ми намагаємося робити те, що буде людям близько і цікаво. Естрадна музика — це частина масової музики, але вона теж може бути якісною. Ми орієнтуємося на сучасні світові тенденції у розвитку музичної культури та стилістичне різноманіття. Найголовніше — пропагуємо якісну, сучасну, естрадну музику”, — пояснює викладачка.

Сьогодні в хорі співають близько 20 студентів офлайн. Для багатьох із них музика стала не лише професією, а способом самовираження й внутрішньої опори. Юлія Гаврашенко переконана: у складні часи роль педагога виходить далеко за межі навчальної програми.

Для бахмутської молоді музика стала тим самим рятівним колом, яке допомогло втриматися на плаву. А для викладачки Юлії Гаврашенко — підтвердженням того, що мрія, народжена в Бахмуті, живе й продовжує звучати навіть за сотні кілометрів від дому.

До теми:

Від шкільних вистав до громадських проєктів: історія Кирила Пономаренка з Бахмута, який об’єднує учнівську громаду

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!