Бахмутяни в евакуації: як інструктор з дайвінгу опинився в Німеччині

Семаковська Тетяна 11:07, 17 Лютого 2023

БАХМУТ 17 23b90Роман Ованесов відомий на Донеччині підприємець, до повномасштабного вторгнення чоловік мав власний дайвінг-клуб де працював інструктором, а окрім того мав будівельний бізнес. Його руці належить декілька проєктів в Бахмутській громаді. 24 лютого Роман з родиною зустрів війну в Іванівському, де власне й проживав, чоловік мав намір залишатися в країні, але доля склалася інакше. Як бахмутянин опинився в Німеччині, чому йому довелося розлучитися з родиною та чим сподобалася Німеччина українцю — читайте в матеріалі.

Життя в Іванівському

зображення viber 2023 02 15 15 39 09 388 a402f

Будні в Іванівському. Фото: особистий архів героя

Зараз село Іванівське, де раніше проживав пан Роман, щодня штурмується російськими військами. Тут залишилося менш як 300 людей, чимало частина його зруйнована внаслідок численних обстрілів. Втім, раніше ця місцевість була спокійним осередком для життя, люди вирощували сільськогосподарські продукти, виховували дітей й загалом вирувало мирне життя.

Роман Ованесов батько трьох дітей, разом з дружиною Іриною він виховує Єлисея, Савелія та Софію. За фахом чоловік інженер-будівельник, його фірма “Бахмут-Проєкт” відома в Бахмуті й поза його межами. Відтак, в Курахові інженер спроектував проєкт поліцейського відділку з нуля разом з бомбосховищем.

зображення viber 2023 02 15 15 37 32 256 6c689

Робота дайвінг-інструктора. Фото: особистий архів

Захоплення наш герой має дуже незвичне — Роман обожнює займатися дайвінгом. Улюблена справа з часом перетворилася на професію, тож чоловік працював інструктором по дайвінгу.

“Займався печерним дайвінгом та дайвінгом в копальнях. В Бахмутських гіпсових копальнях я проводив екскурсії на підводну частину й мав свій дайвінг-центр. 21 лютого до мене ще приїхали мої студенти, пара. Я завершував з ними курс “Mine Diver”, який вчить дайвера занурюватися з багатьма балонами в шахти чи копальні”.

Тривожні дзвінки напередодні вторгнення

зображення viber 2023 02 16 13 01 31 876 912a3

Дим від ракети. Фото: особистий архів героя

21 лютого Роман разом зі своїми студентами занурювався під воду в частині селі Зайцеве, вже тоді почалися вибухи. До лінії розмежування із російськими військами тут залишалося 1,5 – 3 кілометри. 22 лютого Роман застав вже мінометні прильоти, через небезпеку він відмовився від занурювання в районі Зайцевого, тож інструктор разом зі студентами попрямували в район Іванграду, де також були водні печери. 

“Ми встигли завершити курс, пара отримала сертифікати, зробили спільні фото, я провів їх на потяг, який прямував до Києва. Наступного ранку 0 6:10 ми з родиною прокинулися від прильоту ракети, яка прилетіла в Часів Яр, поблизу місцевості колишнього табору “Мир”. Я зробив знімок диму, який виднівся в далині й сказав: “Мабуть, війна почалася”, — пригадує в розмові Роман Ованесов.

Попри вибухи й новини, родина Ованесових не панікувала в перший день повномасштабного вторгнення. Сім’я вирішила підготуватися й запастися всім необхідним, спершу поїхали в супермаркет АТБ, там закупили воду та їжу. В домі був підвал, тож туди Роман з сім’єю перетягнув ліжка. Попередньо родина вирішила залишитись в Іванівському. Живучи вісім років поблизу фронту вибухи вже не дивували, однак на про Роман все ж зібрав документи всіх членів родини, щоб можна було швидко евакуюватися.

Все вивезти не вдасться

зображення viber 2023 02 15 15 50 29 963 ed5a0

Машина Романа потрапила в ДТП. Фото: особистий архів героя

Роман, окрім родини мав відповідальність, і як приватний підприємець, перед своїми працівниками. 

“Я є власником підприємства, тож в перші дні ми вирішували питання із зарплатнями, як далі працювати і, так далі. Всі люди на підприємстві працювали легально, за кожного сплачувався податок, вони згодом почали отримувати допомогу від Центру зайнятості”, — пояснює в розмові пан Роман.

Владнавши робочі питання, родина прийняла рішення все ж евакуюватися, обстріли посилювалися, тож відтягувати причини не було. З Іванівського вирушили до Дніпра по дорозі потрапили в ДТП, з Дніпра родина поїхала до Львова, а звідти в Закарпатську область. 

Під час цього маршруту родині доводилося безліч разів показувати документи для засвідчення особи, вимагали паспорту й новосформовані патрулі в селах. Дідусі, яким по 70 років з мисливськими рушницями виходили на дорогу, прагнучи захистити свої села, пригадує пан Роман.

Прихисток у Львові та дорога до Закарпаття

зображення viber 2023 02 15 15 54 07 885 df8d4

Роман встиг засадити Карпатський ліс. Фото: особистий архів героя

Роман з родиною є Свідками Єгови, у Львові релігійна організація організувала прихисток для біженців, тож тут перший час сім’я змогла зупинитися й прийти до тями: поїсти, помитися й поремонтувати авто.

“Оскільки всі були перелякані, дружина й дочка сильно хвилювалися — ми прийняли рішення їхати далі на Закарпаття. Там оселилися в селі Німецька Мокра й проживали до липня 2023”, — каже бахмутянин.

В селі родина почала займатися гуманітарною допомогою для Бахмута, зокрема забезпеченням ліків, згодом постачання налагодилося великими волонтерськими організаціями. Роман встиг в травні засаджувати Карпатський ліс, загалом вдалося озеленити близько двох гектарів землі разом з товаришами. Чоловік намагався знайти роботу на Закарпатті, але не вдалося.

зображення viber 2023 02 15 15 54 08 049 2b9c0

Місцевість, де жила родина пана Романа. Фото: особистий архів героя

Працювати в Бахмуті для підприємця було неможливо, та державний апарат це не зафіксував.

“ВПО допомогу ми отримували. Ми з дружиною змогли стати до Центру зайнятості, але нам і не допомогали в пошуку роботи і не визнавали безробітними. Постала проблема із забезпеченням такої великої родини. Потрібно було за щось жити, за щось харчуватися, заощадження, які ми мали вже закінчилися. Оскільки, я інвалід третьої групи — вирішили виїжджати за кордон, дружина з дітьми в Німеччину. Старший син  залишився в Харкові, там він живе з дружиною”, — розповідає пан Роман.

Обираючи країну для роботи, вибір зупинили на Албанії, це туристична країна де дайвінг є популярним, пояснює чоловік. Липень, серпень та вересень Роман Ованесов працював інструктором, але крім цього чоловік ще був своєрідним різноробочим. Через високе фізичне навантаження Роман не зміг працювати надалі, сам в чужій країні без родини, він довго адаптовувався.

зображення viber 2023 02 15 16 00 16 393 a1d33

Пан Роман на роботі в Албанії. Фото: особистий архів героя

“Ніяких державних програм для біженців в Албанії немає, є мовний бар’єр, адже англійська мова там не дуже поширена, а албанська дуже складна. Перевагою було те, що ті, хто занурювався під воду володіли англійською, адже це переважно іноземні туристи. Робота в албанців сезонна, влітку працюєш по 12-14 годин, носиш важкі балони”, — ділиться тонкощами роботи інструктор з дайвінгу.

Дружина Романа намагалася працювати в Німеччині, знайшла вакансію прибиральниці у літніх людей, поки сам чоловік працював в Албанії. Втім згодом, Ірина вирішила спершу вивчити мову і потім знайти кращу посаду.

Життя в Німеччині

зображення viber 2023 02 15 16 03 42 143 aa149

Місто Кам, де живе родина. Фото: особистий архів героя

Зараз сім’я Ованесових живе в Баварії, в місті Кам, адаптація є дуже важкою, як для дорослих так і для дітей, ділиться герой. Складністю стає й мовний бар’єр, адже в Німеччині англійська не є поширеною.

“Цілими днями ми всі вчимо німецьку мову, займаємося самоосвітою. Ми не плануємо тут залишатися, хочемо повернутися саме до України. Нам ближче український менталітет, український спосіб мислення. За час перебування тут склалося враження, що частина європейців — маленькі егоїсти, але в хорошому розумінні цього слова”. Для них дуже важливий свій добробут, вони не є емпатами. Проте багато німців допомагають біженцям”, — розмірковує пан Роман.

Чоловік додає, що Німеччина прихильно ставиться до українців, є виплати, але за ці кошти обов’язково потрібно відзвітуватися, вони мають йти в правильне русло, тобто на забезпечення базових потреб людини, як от їжа, житло чи ліки.

“Німці очікують, що люди, які приїдуть мають через певний час повинні стати повноцінними членами суспільства, виконувати свою роботу й приносили користь, платити податки, це важливо. Не можна сказати, що Німеччина погана чи хороша, вона просто інша, це потрібно розуміти”, — каже пан Роман.

зображення viber 2023 02 15 16 03 42 783 3aefb

Німецькі пейзажі. Фото: особистий архів героя

З переваг Німеччини — сильна медицина, каже чоловік. Наприклад, ті ж стоматологи дуже ретельно ставляться до лікування зубів, попередження карієсу у дітей, вони приділяють велику увагу саме профілактиці захворювання.

Родина Ованесових хоче повернутися додому в Бахмут, щоб відбудовувати своє рідне місто.

Фото: особистий архів героя

Читайте також: Бахмутяни в евакуації: як перукарка з Бахмута живе й працює в Канаді

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Змінила каблуки на бронежилет: це історія саперки з Бахмута, дочки “Коваля”

Семаковська Тетяна 18:18, 18 Червня 2025

“Коваль” — саме так батька Тетяни Шухнаренко знали всі в Бахмуті, адже “від тата завжди пахло металом”. Й цей запах досі щемливий для його доньок, хоч батька вже 7 років як немає. Тетяна від нього перейняла любов до всього, що робить: чи то робота в банку з цифрами, чи робота саперки у важкому бронежилеті у буферній зоні.

Ми поговорили з бахмутянкою, розпитали історію її родини та як від банківської працівниці вона перейшла у нову для себе сферу — розмінування.

Про родину “Коваля” з Бахмута

Батько з доньками / фото надане героїнею

У Бахмуті Сергія Гарькавого знали як майстра по ковальській справі. Так його й називали — “Коваль”. Його роботи були впізнаваними в місті та в області: авторські, технічно складні, зроблені з любов’ю до металу.

“Навіть після того, як батька не стало, до нас зверталися люди. Питали, чи ще можна щось замовити. Вважали, що, може, щось залишилося з його справи. Він був дуже впізнаваним у своєму колі”, — розповідає його донька, бахмутянка Тетяна Шухнаренко.

Тато усе життя працював з металом, пригадує бахмутянка: він кував, зварював, створював витончені форми на замовлення. 

Кований місток / фото надані героїнею

“Його робота — це було мистецтво, але й ремесло водночас. Деякі вироби він робив на гарячу ковку, а інші витягував із холодного металу. Це були складні технології, які він освоїв сам”, — пригадує донька.

Батько Тетяни сам малював ескізи, обирав матеріали, працював молотом. Навіть коли мав помічників, найважливіші елементи виробів все одно залишав за собою. Чоловік постійно вдосконалювався, їздив на виставки, а з появою інтернету вивчав нові технології онлайн. 

Після повномасштабного вторгнення родина втратила дім, але пам’ять про батька живе у його виробах. Частина з них досі збереглися попри російські обстріли.

Карета у Бахмуті / фото надане героїнею

Тетяна наголошує, що батько не просто працював на замовлення, а часто створював речі як подарунок для міста Бахмута — не за гроші, а від душі. Наприклад, альтанка в парку, декоративні решітки біля мосту, металеві замочки для закоханих, все це було зроблено як дарунок.

Його доньки з дитинства були поруч із цим ремеслом. Не просто спостерігали, а й брали участь, особливо у фарбуванні вже готових виробів:

“Батько казав: “Ну що, дівчата, підемо фарбувати” — і ми йшли, так заробляли на нові джинси”, — згадує Тетяна. — “Я з дитинства пам’ятаю запахи металу, горна, лаку. Знала, як тримати пензля. Це було частиною нашого життя”.

Тетяни займалась музикою, а її сестра малювала, навчалася в школі мистецтв. Вона навіть допомагала батькові з ескізами.

“Батько все малював сам: кожен вигин, кожен завиток. Спочатку це був ескіз на папері, потім вогонь і метал. Для нього ця робота була як жива”, — ділиться у розмові донька.

З роками роботи батька ставали дорожчими, складнішими, вимагали часу й зусиль. Він міг дозволити собі кращий одяг, відпочинок, але пишався не цим.

Родина Гарькавих / фото надене героїнею

“Він не ховав свій робочий комбінезон. Гордився ним. Його запах, металу, зварки, вогню — був наче його власні парфуми. Так пахне людина, яка живе своєю справою”, — каже донька.

Батька не стало сім років тому. Рак. Чоловік пішов на день народження молодшої доньки. Йому було лише 57. 

“Ми боролися за нього. Спочатку одна пухлина, вилікували. Потім — метастази. Вони повернулись, і лікарі сказали: підшлункова, четверта стадія. Нічого зробити вже було не можна. Батько помер на моїх руках“, — каже Тетяна.

Від тата доньки перейняли наполегливість й любов до всього, що роблять. Тетяна знайшла своє покликання і стала саперкою. Сьогодні її робота, очищувати землі від ворожих “подарунків”.

Змінила каблуки на бронежилет і стала саперкою

Тетяна за роботою / фото надане героїнею

У розмові бахмутянка зізнається: спершу стати саперкою змусили життєві обставини, адже, щоб лікувати батька, потрібні були гроші. Тож від комфортного офісу й ділових офісних костюмів банківської сфери вона відмовилась на користь важкого бронежилета та каски. 

У той час HALO Trust, одна з міжнародних організацій із гуманітарного розмінування, якраз набирала нових фахівців, пригадує Тетяна. Людей вони навчали з нуля, а також пропонували роботу саперки, демінерки. Після навчання Тетяну відправили працювати у буферну зону — на той момент вона була там єдиною жінкою-саперкою.

“Інші саперки з’явилися пізніше. Але тоді мене розпитували іноземні журналісти: як це — бути жінкою в такій професії? А я навіть не думала, що це щось незвичайне. Було складно, але це було моє рішення“, — каже Тетяна.

Вона працювала в бронежилеті, який важив до 15 кілограмів. У повному екіпіруванні: шолом, детектор, інструменти, сумка, аптечка. Влітку, спека, а взимку, сирість і холод.

Жінка дуже швидко росла в професії, і також проходила додаткові навчання. Паралельно Тетяна стала парамедиком, хоча, каже, боялася навіть вигляду крові: вчилася зупиняти кровотечі, накладати турнікети, працювати в критичних умовах.

Найтяжче — бути стійкою

Тетяна під час роботи / фото надане героїнею

Робота саперки змінила її, не лише фізично, а й ментально. Зараз Тетяна працює у громадській організації “Асоціація саперів”, де є керівницею контролю якості.

Примітка. Асоціація саперів України – найбільший український оператор протимінної діяльності. Основні напрями роботи – гуманітарне розмінування, навчання населення з мінної небезпеки, надання допомоги постраждалим від вибухонебезпечних предметів.

“Я зараз на такій посаді, де маю знати все. Можу замінити будь-кого: керівника, сапера, парамедика. Перевірити, проконтролювати, підписати й передати ділянку. Помилок не має бути“, — ділиться героїня.

Робота Тетяни не припиняється. Вона веде інспекції, перевіряє дрони, моніторить ризики, консультує молодших саперів, і часом — навчається сама. Бо на війні вчишся завжди.

“Найприємніше у моїй роботі, це люди, наша команда. Коли бачу знайомі обличчя в різних регіонах, на серці стає тепло. Це ті, хто точно тебе підтримає. Додам, що наша робота це не на рік. Не на три. Це на десятки років, на жаль. Але ми маємо пройти цей шлях. Щоб повертати нашу землю людям“, — резюмує бахмутянка.

До теми:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Тату, ти ставиш забагато питань”: історія, присвячена пам’яті Романа Стецюри, військового з Бахмута

Семаковська Тетяна 12:20, 6 Червня 2025

“Тату, ти ставиш забагато питань” — казав Роман, коли його батько питав, чим він займається в армії. Роман Стецюра, військовий з Бахмута. Змалку був бійцем, хлопчик дивував навіть власного батька своєю витривалістю. Чоловік пригадує, що якось 6-річний син пішки пройшов майже 10 кілометрів. У 2016 році Роман підписав контракт та мобілізувався — батькові й дружині казав, що просто займається забезпеченням потреб, та насправді він їздив у найгарячіші точки: привозив бійцям все необхідне. 27 січня 2023 року Романа не стало. Дома на нього чекали дружина, маленька донька, батьки та брат.

Це історія про чоловіка, який віддав найцінніше — життя. Розповідаємо історію Романа Стецюри. Редакція поспілкувалася з батьком, дружиною та командиром.

Пам’яті Романа Стецюри

Маленький Роман з батьком / фото надав Сергій Стецюра

Мама Романа померла через 5 днів після його народження, ділиться у розмові його батько, Сергій. Чоловік залишився без дружини, а син — без матері. У той час Сергій ще сам навчався в інституті, тож на сімейній раді малюка вирішили залишити на деякий час з бабусею по маминій лінії, щоб підтримати її, адже вона втратила єдину дочку.

“Я тоді вчився в інституті, проживав у гуртожитку, і не міг повноцінно займатися ним. Хотів навчання завершити, щоб могти опікуватися сином. Мій Рома мав біляве волосся, це впадало в око. Був веселою, життєрадісною дитиною, посміхався завжди”, — каже його батько.

По закінченню інституту Сергій забрав Романа до себе й виховував сина. Згодом зустрів свою дружину — вона працювала у 11 Бахмутській школі. Разом пара поставила на ноги двох синів, Романа та його брата Єгора. Змалку хлопчик дивував витривалістю, пригадує батько.

Роман Стецюра у підлітковому віці / фото надав Сергій Стецюра

“Він їздив до бабусі, коли ще був маленький, адже моя мама жила в селі. Йому було десь 5-6 років, і ми от поїхали до бабусі — автобуси не ходили, їздили на попутках. Була зима, повертатися додому не знали на чому. Тож, вирішили йти пішки. Це було село Оріхово-Василівка, і з села ми йшли до зупинки “Фармафабрика”. Це було кілометрів 10, а може й більше. Я думав, малого доведеться нести, але ні — він всю цю дорогу пройшов сам, не просився на руки”, — каже Сергій.

Коли Роман підріс, у нього з’явилося хоббі – машини, які він любив ремонтувати. Про таких, як він, казали “майстер на всі руки”. Й свого молодшого брата, Єгора, теж навчив працювати з авто. У дорослому віці Роман переїхав у тоді ще український Донецьк, де вступив на навчання — вирвався з батькового крила, пригадує його тато.

Освіту там до кінця не здобув, і після повернувся у Бахмут та почав працювати, жив у бабусі. У 2016 році Роман, не кажучи батькові й дружині, мобілізувався. Тут варто додати, що освіту Роман все одно здобув з власної ініціативи вже у дорослому віці, будучи військовим. Навчався заочно.

Роман з донькою та дружиною / фото надала Юлія Стецюра

“Як батько — звісно, що я хвилювався за сина. Я його сам виростив, рідної мами в нього немає. Він все життя був зі мною, це моя дитина… Я добре розумів, що вже почалася війна, і водночас пишався ним”, — каже тато Романа.

Коли почалася повномасштабна війна, Роман з батьком спілкувалися телефоном. Інколи татові вдавалося приїздити до сина, але той застерігав — батьки краще б сиділи дома. Й дружині, й батькам чоловік говорив: нічим небезпечним не займається, просто підвозить припаси хлопцям.

Роман зі своїм командиром / фото надав Сергій Стецюра

“Він узагалі старався нам багато не розповідати. Але пригадую один момент. У новинах якось сказали, що наші війська отримали «Джавеліни». Я тоді й питаю Рому: «Ти хоч бачив той “Джавелін”?» А він усміхається й каже: «Та що там бачити — у мене в багажнику лежить». До цього він говорив, що служить у підрозділі забезпечення: мовляв, привозить воду, продукти, дрова на базу. Розповідав, що до нього під’їжджають хлопці з окопів, а він їм усе необхідне передає. Я тоді й питаю: «Якщо ти в тилу, навіщо тобі “Джавелін”?» А він мені: «Папа, а якщо по мені танк піде — з чого я його зупиню?» Я спробував розпитати більше, а він лише усміхнувся: «Папа, ти забагато питаєш». І все. Більше нічого не сказав.”

Юля, дружина Романа, пригадує, як вони познайомилася з чоловіком. Йому було 28, їй 24 — він тоді працював у таксі, зустрілися випадково: Юля була пасажиркою, він водієм. Розговорилися, слово за слово, між ними спалахнула іскра. Згодом пара почала зустрічатися. Юля працювала на вогнетривкому заводі у Часів Ярі, але робота була дуже важка фізично, тож довелося звільнитися. Потім дівчина працювала на сезонних роботах — теж фізична праця.

Через це пара втратила первістка. 

“Після того, як я втратила дитину, думала, що ми розійдемося. Але Рома зробив мені пропозицію, якраз на мій день народження. Це дуже яскравий момент з нашого життя. Весілля ми відіграли в Бахмуті, в ресторані “Омега”, — пригадує дружина Романа.

Дружина Юлія, донька Ярина та батько Роман разом / фото надала Юлія Стецюра

Згодом, аби забезпечити родину, Роман вирішив мобілізуватися за контрактом. Юля намагалася його відмовити, але не вдалося. В цей час вона була вагітна, народила доньку. Довго пробути з нею та родиною Роман не зміг, адже через два місяці після пологів дружини його відправили на навчання. Перші місяці донька бачила тата лише на фото.

“Попри те, що вони мало часу проводили разом, вона повністю татова донька. Тато для неї – це авторитет. Зі мною у неї інакші стосунки, бо я з нею завжди 24 на 7, а тато, коли приїжджає, це все. Вона від нього не відходила”,  — пригадує дружина Романа.

10 березня Юлія разом з донькою виїхала з Бахмута, хоча зізнається: дуже не хотіла залишати дім, але Роман тоді бачив більше. Саме тому чоловік наполіг — родині треба виїжджати. З того часу Ярина ще менше бачилася з батьком, але зв’язок між ними був навіть через кілометри.

Особливі стосунки батька й доньки пригадує й командир Романа — він додає, що той навіть після важкого дня старався дзвонити Ярині та читав доньці казку.

Роман з донькою Яриною / фото надала Юлія Стецюра

“Ось бувало, ми ввечері приїжджали, я сідав за комп’ютер заповняти документи, Рома теж чимось займався, такий собі клуб по інтересах. Я в документах, а Рома набирає Ярину телефоном й читає їй казку”, — пригадує командир.

Юля додає — Роман завжди дарував квіти, робив сюрпризи та тішив своїх дівчат, коли мав таку можливість. Родина мала традицію щороку їздити на Азовське море.

Більше такої змоги немає.

Роман з донькою та дружиною / фото надала Юлія Стецюра

Рома загинув під час виконання завдання з евакуації майна підрозділу, коли лінія фронту стрімко наблизилася. Разом із трьома побратимами він займався підготовкою до перевезення — чіпляв причіп з боєкомплектом до паливозаправника. У цей момент у причіп влучив ворожий дрон-камікадзе “Ланцет”.

Унаслідок удару відбулася детонація БК, почалася пожежа. Рома загинув на місці. Його побратими, на щастя, вижили. Через вибух і пожежу тіло сильно обгоріло. Остаточно підтвердити особу змогли за допомогою особистих речей та ДНК-експертизи — поряд із тілом знайшли ланцюжок із хрестиком і ніж, подарований йому раніше батьком.

Роман у колі сім’ї / фото надала Юлія Стецюра

4 березня військового поховали у Києві. Родину у перші дні підтримували побратими. Сергій, командир Романа, наголошує: той навчив його всього й був найкращим другом.

“Він був справжній вояк-сержант, який міг як й сісти та скрупульозно заповнювати журнали, так й робити те, що взагалі ніхто не хотів робити. А коли повномасштабна війна почалась, він їздив у такі точки, в які інші відмовлялися. Рома у хорошому сенсі був безотакзний”, — каже Сергій.

До теми:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Змінила каблуки на бронежилет: це історія саперки з Бахмута, дочки “Коваля”

“Коваль” — саме так батька Тетяни Шухнаренко знали всі в Бахмуті, адже “від тата завжди пахло металом”. Й цей запах досі щемливий для його доньок, […]

Важливо

“Тату, ти ставиш забагато питань”: історія, присвячена пам’яті Романа Стецюри, військового з Бахмута

“Тату, ти ставиш забагато питань” — казав Роман, коли його батько питав, чим він займається в армії. Роман Стецюра, військовий з Бахмута. Змалку був бійцем, […]

“Не стражденний, а щасливий, бо маю щастя повернутись до життя”: історія Сергія Несвіта з Костянтинівки — оборонця Азовсталі, звільненого з полону

Сергій Несвіт повернувся з російського полону 23 травня. Але найголовніше — він повернувся до себе, додому. Колишній викладач української літератури з Костянтинівки, який у важкий […]

Ветеран із Бахмута, який повертає інших до життя: історія Даниїла Ходикіна. Відеорепортаж

Даниїл Ходикін — бахмутянин, ветеран, працівник Protez Foundation. Чоловік пішов у військо добровольцем у 2021 році, він пройшов бойовий шлях у зенітних бригадах, а після […]

Власна справа після переїзду: як переселенка з Костянтинівки запустила виробництво сублімованої їжі

Олена Хатмулліна — підприємиця з міста Костянтинівка Донецької області. Тут вона мала власний бізнес з чотирма напрямками виробництва. Через війну жінка евакуювалась на Тернопільщину, куди […]