Бахмутянка Анна Стрельникова до повномасштабного вторгнення жила й працювала в Бахмуті в сфері краси. Героїня закінчила Одеську школу перукарів,  Харківську барбер-школу, багато курсів з відновлення волосся, його модифікації, й мала чудову роботу. Втім, після початку війни жінці довелося евакуюватися. Чому Анна вибрала саме Канаду, яка риса притаманна канадським чоловікам та чи варто розглядати Канаду для переїзду — читайте в матеріалі.

Як обирали країну для евакуації?

Майстриня у Тернополі. Фото: особистий архів

Спочатку пані Анна евакуювалася в Тернопіль, а вже там почала замислюватися над подальшою дорогою

“Стало питання куди їхати далі. Європа не так далеко від наших сусідів доброзичливих. Мої друзі поїхали до Канади, вони поділилися досвідом і я вирішила скористатися їхнім шляхом”, — каже Анна.

Поради для тих, хто планує виїжджати до Канади

Студія пані Анни в Бахмуті. Фото: особистий архів

Підготуватися повністю до еміграції під час війни практично неможливо, каже Анна, втім є певні речі, які можуть полегшити процес переїзду.

“Люди, які збиралися й переїжджали до Канади до 24 лютого, у відносно мирний час — вони обдумували, вони робили усвідомлення рішення, вчили мову, збирали документи, шукали роботу. Ті, хто зараз приїжджає до Канади — це зовсім інша історія. Це люди, які мають друзів чи знайомих в Канаді”, — розмірковує жінка.

За словами пані Анни для того, щоб переїхати в Канаду потрібні гроші, й мова йде не про малу суму. Навіть переліт – це вже вагома частина бюджету. Крім того, перший час життя в Канаді не всім щастить швидко знайти житло чи роботу і врешті-решт себе в новій країні.

“Тут ми просто іммігранти, як і всі інші. Ми не переселенці. Якщо в Європі до українців ставляться зараз винятково, то тут ні. Канада — це країна іммігрантів”.

Пані Анна радить, тим хто все ж наважився до переїзду в Канаду наступні речі:

• Вчити мову
• Перекласти свої українські документи на англійську мову
• Ретельно зважити всі за та проти переїзду в Канаду
• Перерахувати та тверезо оцінити власний бюджет, щоб зрозуміти чи вистачить коштів на перший час
• Дати відповідь на питання  — чи готовий я братися за будь-яку роботу, щоб заробити кошти на проживання

“У мене є знайомі, які в Україні мали власну справу, а в Канаді вони наймані працівники. Якщо вище перераховане для вас нереально, вам буде складно перелаштуватися й почати з повного нуля. З України ви зможете забрати з собою тільки 30 кілограм і все, це дуже важко. Напевно, якби я знала наскільки це важко я б ще подумала, але так сталося й мені пощастило. Мене Канада прийняла, я зустрічаю дуже цікавих, гарних й добрих людей” 

Читайте також: Бахмутяни в евакуації: яке воно життя в райській Греції з європейськими цінами?

Робота в Канаді

Барбершоп в Канаді, де працює майстриня з Бахмута. Фото: особистий архів

Бахмутянка зазначає, що не всім в Канаді щастить, є люди, які живуть тут декілька місяців й повертаються додому.

“Канада — це специфічна країна, вона особлива й до цього потрібно бути готовим. Мене в Канаді зустріли друзі, вони дуже допомогли. Я знайшла бюджетну кімнату для життя на другий день в країні. Мені пощастило з роботою, я розсилала резюме й моєю кандидатурою зацікавився власник барбершопу. Він запросив мене на співбесіду й допоміг мені оформити барберську ліцензію”, — пояснює майстриня.

Жінка зазначає, що українські сертифікати майстрів-перукарів в сфері краси не дійсні в Канаді. Спочатку людина може отримати тимчасову ліцензію, а потім вона складає іспит: теорія й практика, за умови успішного екзаменування фахівець отримує повну ліцензію. Тимчасова ліцензія є дуже короткостроковою, крім того, майстер з такою ліцензією отримує значно меншу заробітну плату.

“Мене взяли на повний робочий день у барбершоп, мені оформили ліцензію за тиждень, а для Канади це дуже швидко”.

Мода на бороди та спілкування з клієнтами

Канада очима бахмутянки. Фото: особистий архів

Пані Анна вже має невеликий досвід роботи в канадському барбершопі. За цей час майстриня помітила, що канадські чоловіки стрижуться рідше ніж українські, а ще полюбляють бороди:

“Канадці люблять більш довге волосся, дуже багато людей приходять просто підрівняти стрижку. Дуже багато хлопців тут, які люблять бороди, тож фахівцю потрібно вміти працювати з бородами. Це особливість така, можливо через клімат”.

Щоб адаптація до Канади була легшою важливо знати мову хоча б на базовому рівні. Пані Анна каже, що поки комунікація з клієнтами їй дається важко, проте вона кожного дня вчить мову. Втім, каже майстриня їй пощастило з колективом, вони допомагають їй тай самі клієнти, коли бачать результат роботи — залишаються задоволені.

Країна, яка не поспішає

Окрім зміни звичного устрою життя доведеться пристосуватися й до зовсім іншої ментальності. Канада — це країна, яка не поспішає, а самі канадці насолоджуються життям, вони не працюють до пізньої ночі, каже пані Анна.

“До специфіки Канади потрібно бути налаштованими, ці люди не гоняться за понтами, їм все одно в чому ходити, головне щоб було зручно. Це досить незвично для нас українців, я на це звертаю увагу, бо я пов’язана зі сферою краси”, — ділиться міркуваннями українка.

Бахмутянка додає, що переїжджаючи в нову країну, важливо не порівнювати:

“Ще тиждень тому у мене були зовсім інші думки, зараз ж я починаю насолоджуватися новим життям. Про Канаду треба читати, про Канаду треба дізнаватися, якщо вже надумали сюди переїздити”.

Фінансова частина

Анна. Фото: особистий архів героїні

Живучи в Канаді треба розуміти, що кожне місто, кожна громада  в Канаді — це окрема цивілізація й ціни на життя дуже різняться. 

“Є окремі податки, окремі правила. Тут треба дивитися на що ти згоден, щоб почати життя в Канаді. Я знімаю дуже маленьку кімнатку в Канаді, у мене не має власної кухні чи санвузла, як ми звикли. Середня вартість такого життя в Монктоні від 600 до 800 доларів. Якщо людина хоче зручності в кімнаті — це ціна від 1000 доларів. Сказати, якийсь мінімальний прайс на проживання в Канаді важко, все залежить від потреб людини”.

Також зауважує пані Анна конкретно в Монктоні дуже погано розвинена мережа громадського транспорту, тому без машини тут буде важко:

“Якщо у вас дуже маленькі діти, я б взагалі не розглядала Канаду. Складно буде знайти роботу. В такому випадку краще розглянути варіант Європи, де є дотації. В Канаді ти маєш розраховувати на власні сили”.

Читайте також: Бахмутяни за кордоном: як художник Олександр Гутиря опинився в Канаді

Допомога для українців

Робоча обстановка. Фото: особистий архів героїні

В Канаді велика українська діаспора, тож допомога для українців є, однак є й бюрократичні питання, які вирішуються не швидко. 

“Мені подобається вислів: “Інколи Бог руйнує твої плани, щоб плани не зруйнували тебе”. До будь-яких переїздів треба ставитися так, якщо це твоє  — то все буде плавно, якщо не твоє, треба шукати далі”.

В Канаді біженці можуть розраховувати на одноразову допомогу — 3 тисячі канадських доларів. Перед тим, як отримати цю допомогу потрібно оформити банківську картку й відповідні документи, це все займає час. Тому перший час людина має розраховувати на свої сили.

“Якось в канадському банку мені сказали: Канадці не для всіх однакові, якщо ти до них дружелюбний вони до тебе дружелюбні, якщо ти до них з негативом — то й вони до тебе так само ж”.

Фото: особистий архів героїні

Читайте також: Бахмутяни в евакуації: чи варто українцям їхати в Ірландію?

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Бахмутянка Олена Голубцова — носійка рідкісного ремесла, яке сьогодні майже забуте. Алебастрову ліпнину, декоративний елемент інтер’єрів, її родина почала виготовляти ще в 1930-х роках. Тоді її предки приїхали з Полтавщини на Донеччину й опановували нову для себе сировину, алебастр. Спершу ним закладали тріщини в хатах, робили побутові речі, а з часом навчилися робити й витончену ліпнину, якою прикрашали оселі.

Сьогодні пані Олена прагне відродити це ремесло, як частину культурної ідентичності Бахмута. Ми поспілкувалися з майстринею та розповідаємо вам найцікавіше.

Алебастр на Донеччині: як його почали використовувати

Бахмутянка Олена Голубцова — одна з небагатьох, хто зберіг і пам’ятає традицію виготовлення виробів з алебастру. Це ремесло передавалося в її родині з покоління в покоління. Пані Олена ділиться спогадами про те, як цей матеріал, доступний і пластичний, став основою домашнього декору та навіть заробітку в тяжкі 90-ті. Предки бахмутянки опинилися на Донеччині в 1932 році —після чорноземів Полтавщини вони мусили вчитися жити у інших умовах.

“Мої предки використовували алебастр, коли будували хати, бо треба було ж замазувати ті тріщини. Вони звернули увагу на те, що він пластичний, та те, що він застигає гарно і зберігає форму”, — ділиться з нами у розмові бахмутянка.

Втім, алебастр використовували не лише для будівельних потреб. Поступово він став засобом самовираження.

“Хотілося якось відзначитися, щоб було красиво, не так, як у всіх. Бо приїжджі були, чужі люди були тут, на Донбасі. І тому гробки так прикрашали, з невеличкими детальками: квіточку, листочок клали. З одного боку це якось тріщини прикривало, з іншого це було красиво”, — каже пані Олена.

Особливий сплеск інтересу до алебастру в родині Олени відбувся наприкінці 1980-х. Тоді, в умовах кризи, ліплення з гіпсу стало можливістю підзаробити й прогодувати родину.

“Мій вітчим та моя мама вирішили, що треба заробляти гроші, бо на той момент була важка ситуація в країні. І вони придумали такий спосіб. Гіпс купляли на алебастрових комбінатах. У нас, до речі, їх два було — Артемівський і Деконський. На Деконському гіпс був трошки рудуватий, а на Артемівському біліший, але за якістю вони однакові були”, — каже співрозмовниця.

Для роботи використовували спеціальні гумові форми, а ще гіпс та воду. Все відливалося вручну, сушилося, фарбувалося, а потім вироби продавали. Популярними були дзеркала з ліпниною, а щоб зробити один такий виріб, в середньому родина витрачала два дні.

Для родини Голубцових алебастр був не просто матеріалом —це була частина ідентичності й зв’язку з новим для них краєм. Донеччину вони щиро полюбили:

“За словами бабусі, коли тільки вони переїхали сюди з Полтавщини, для них дивно було, що це степ, але вони настільки були захоплені, казали, що ми живемо на золоті. Мали на увазі якраз алебастр, з яким вони так натхненно працювали, їм це щиро подобалося”.

У сільській школі, згадує пані Олена, також діяли гуртки, де малеча працювала з гіпсом. Це були 1985-1986 роки, дітей вчили працювати з різними формами. Останній раз пані Олена практикувала саме лиття з гіпсу, коли працювала вихователем у садочку — разом з вихованцями вона зробила гіпсовий дзвінок, де діти залишали свої відбитки. Цей дзвінок став візитівкою освітнього закладу.

Пані Олена переконана, що пам’ять про таке ремесло треба зберігати, особливо вчити цього молодше покоління.

“Наш Бахмут за що пам’ятають? Шампанське, троянди, сіль. Але ж які копалини у нас були! Яка історія! Треба, щоб люди це знали”, — каже жінка.

У планах бахмутянки — проведення майстер-класів для земляків, де кожен охочий зможе спробувати себе в алебастровій справі. Люди зможуть навчитися своїми руками працювати з гіпсом, розмалювати виріб та забрати додому частинку Донеччини й рідного дому.

Алебастрове лиття можуть визнати першим елементом нематеріальної спадщини з Бахмута

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

15-річний Мирослав Коцько з Бахмута активно досліджує історію свого рідного краю. Юнак працює з історичними документами, картами та збирає свідчення краєзнавців і місцевих мешканців. Зараз Мирослав Коцько збирає інформацію про мікрорайон Будьонівка, що розташовується на півдні  Бахмута.

Що вже вдалось дізнатися та як до дослідження можуть долучитися бахмутяни, Мирослав Коцько розповів редакції Бахмут IN.UA.

Бахмут, район Будьонівка, історія

Будьонівка — це приміський район в південній частині Бахмута. До повномасштабної війни його населення становило близько 2 тисяч людей.

У кінці ХІХ століття не існувало тієї Будьонівки, яка є зараз. Тут були заселеними лише дві вулиці, а решта  земель використовувались для випасу худоби. Тоді ж ці вулиці входили до так званого передмістя Бровар.

“Як відомо з документів, тут були пасовища для худоби, озеро, струмочок, що здавна зветься Четвериковим яром. Забудованими  були лише вулиці  Тимірязєва й  Колодязна, які йдуть перпендикулярно від місця злиття Четверикового ручая та його лівого припливу. Оскільки тоді Будьонівки як такої не існувало, ці дві вулиці входили до старого передмістя Бровар, про яке майже ніхто не пам’ятає з тих, кого я опитував. Ця назва зустрічається на старому плані 1911 року, який у мене є в дуже нечіткій якості і там ледве читається ця назва. Її я також знайшов у джерелі за 1897 рік, яке мені порадив наш краєзнавець Михайло Кулішов. Там згадується “предместье Броварь”, а також вказується чисельність населення — 166 душ”, — розповідає Мирослав Коцько.

Також юний дослідник збирає інформацію щодо самої назви “Будьонівка” — як вона виникла та розвивалася. Є деякі твердження, що назва району з’явилась у роки Національно-визвольних змагань. У цій місцевості, нібито, розташовувалась Перша Кінна Армія радянського воєначальника Будьонного.

“Назва Будьонівка, нібито, закріпилась через те, що в роки Національно-визвольних змагань, так званої громадянської війни, в цій місцевості стояла “Конница Будённого”. Місцеві згадують, що тут були полки і кіннота. Але це лише за згадками людей, деякі краєзнавці спростовують цей факт. Тому це твердження ще потребує доведення. Саме це і підштовхнуло мене залучати ширшу аудиторію задля отримання можливості спростувати або ж навпаки підтвердити ту чи іншу інформацію. Як-то кажуть, хочу “копнути глибше”, — зауважує Мирослав Коцько.

Як можуть допомогти бахмутяни

Наразі юний дослідник історії збирає дані про Будьонівку. Він просить бахмутян ділитися відомими їм фактами, щоб зробити велике дослідження. У майбутньому вся зібрана інформація стане основою для нового пізнавального відео на Youtube-каналі Мирослава Коцька.

“Зобразити історію Будьонівки вкрай складно, адже багато хто вважає, що це зовсім новий район. Хоча це не так. Тож я звертаюся до бахмутян, які мешкали на вулицях Будьонівських, а також розташованих поряд: Бахмутської, Широкої, Нижньомаріупольської, Тітова, Севастопольської, Піонерської чи Спартаківської. Частина цих вулиць входила до того самого передмістя Бровар і об’єднувалася з нинішньою Будьонівкою. Ваші спогади, розповіді від бабусь і дідусів стануть дуже корисними для відродження історії південних околиць Бахмута”, — звертається до бахмутян Мирослав Коцько.

Якщо ви маєте інформацію, спогади чи документи, які можуть допомогти в дослідженні Будьонівки, пишіть повідомлення Мирославу Коцьку в Facebook.

Читайте також:

• Школяр із Часів Яру допомагає військовим на фронті: історія юного волонтера Рустама Шистки
• “З нуля до своєї точки Б”: як бахмутянка у Києві відкрила кав’ярню для тих, хто втратив дім
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!