Бахмутянин Олександр Гутиря переїхав в Канаду на постійне місце проживання ще в далекому 2004 році, митець живе в Торонто. Попри те, що пан Олександр вже майже 20 років проживає в Канаді, він не вважає цю країну своїм домом: “Мій дім між небом і землею”, каже художник. Про життя в Торонто, прапори ДНР та допомогу українцям — читайте в матеріалі.

Шлях до Канади

Вперше до Канади пан Олександр приїхав в 1999 році з персональною виставкою. В період 90-х років чимало людей прагнули виїхати за кордон – життя далеко за межами України здавалося б відкривало нові перспективи та можливості. Художник зазначає, що він такої мрії не мав, як і планів жити закордоном. Втім, доля склалася інакше.

“Кожна людина шукає щось ліпше. В той час був дуже складний період з творчістю, нерозуміння, що відбувалося. Хотілося поліпшити своє життя, втім я не ніколи не мав відчуття де я живу. Мешкаючи в Бахмуті і в Канаді — я був між небом і землею. Творчість вона завжди мінлива, художник може бути всюди”, — розмірковує чоловік.

Ставлення до біженців в Канаді

Полотна художника. Фото: Інстаграм

В Канаді велика українська діаспора, каже пан Олександр і загалом до біженців з України тут добре ставлення. Люди щиро допомагають й намагаються зробити так, щоб українці відчували себе комфортно в новій країні. 

“Канада дуже велика країна, еміграційна країна, я думаю, що зараз всі бачать, як багато Канада робить для України”.

Пан Гутиря наголошує, що Канада відкрита для людей, які можуть їй щось запропонувати, тобто якщо ви фахівець в якійсь сфері, вам буде значно легше знайти собі місце в житті.

Про повернення в Україну й роботу в Канаді

Полотна художника. Фото: Інстаграм

Ми вирішили дізнатися, чи не виникало в митця бажання повернутися додому після скількох років життя в Канаді:

“Був такий час, не приховуватиму. Але вік має значення, й починати постійно все заново важко. В Україні дуже цікаве мистецьке життя, більше ніж тут, ймовірно для нас. Треба розуміти, що бути народженим в Канаді, мати зв’язки — це зовсім інакше, ніж бути іммігрантом”.

В Канаді заробляти творчістю справа не з легких, каже митець. Однак, за умови, якщо людина має знайомих, певний сформований осередок — це легше.

Читайте також: Шматочок Бахмута у Львові: як бахмутянка відкрила сирний бізнес у місті Лева

Події в Бахмуті й росіяни в Канаді

Олександр Гутиря за роботою. Фото: Інстаграм

За всіма подіями, які зараз відбуваються в рідному Бахмуті чоловік стежить постійно. В домі не вимикають телевізор з новинами.

“Я засинаю з новинами, усі кого я знаю з мого оточення, стежать за новинами. Допомога йде постійно, одна з останніх моїх виставок було спрямована на допомогу ЗСУ. Канадське суспільство активно підтримує нас, у Торонто є ціла вулиця завішена нашими прапорами. В Канаді живуть люди різної національності, ось Торонто дуже поділене на райони, люди пишаються своїми прапорами й вивішують їх”, — розповідає пан Олександр.

На жаль, навіть в Канаді українці можуть зіштовхнутися з людьми, які мають відверті проросійські погляди.

“Я викреслив зі свого оточення й життя повно людей. Були білоруси, які приїхали з Ізраїлю й надcилали мені пости: “Чи хочуть росіяни війни”. Цих людей я відправляв на три букви. Нашим людям в Канаді різали колеса, кожна національність живе в своєму районі і це дуже помітно”. 

Українські продукти й прапори ДНР

В Канаді є магазини, де можна придбати українські продукти, для тих хто скучив за національною їжею.

“Є олія “Чумак”, рошенівські цукерки й вони мають попит у наших людей. Але є й російські та білоруські продукти й туди заходять люди з совку, приїжджали й з прапорами ДНР”, — каже Олександр Гутиря.

Зараз в Канаді вже заборонили паради, які влаштували росіяни на свій “день победы”.

Читайте також: Бахмутяни в евакуації: яке воно життя в райській Греції з європейськими цінами?

Зв’язок з домом

На фото Наталя Жукова і Володимир Березін в Бахмутській майстерні художника (1989-2004) – добрі друзі пана Гутирі. Світлина: Фейсбук

Попри еміграцію пан Олександр продовжує підтримувати зв’язок з давніми друзями та товаришами. Днями, каже пан Олександр, він дізнався про те, що загинув місцевий Герой, Роман Стецюра. Це велике горе й складна тема, про це важко спілкуватися, зазначає художник. 

Підтримує зв’язок митець із місцевими активістами Наталею Жуковою та Володимиром Березіним.

Менталітет українців та канадців

Полотна художника. Фото: Інстаграм

За час життя в Канаді художник помітив чимало відмінностей між українцями й канадцями, зокрема й щодо привітності людей. Останнього разу Україну пан Олександр відвідував в 2019 році:

“Люди звикли до совка, це в них в голові. Я пам’ятаю 2011 рік, я стою на зупинці і там ларьок з нашим хлібом продається. Питаю продавчині, скільки коштує й вона почала кричати. Це був ранок, тобто їй ще ніхто не встиг накапати на мозок. Тут в Канаді відкриєш двері й всі тобі дякують, а в нас відчувається озлобленість”.

Чи варто їхати в Канаду?

Олександр Гутиря. Фото: Інстаграм

На це питання пан Олександр каже, що він не буде радити Канаду, адже кожен сам має розв’язувати такі важливі для себе питання.

Втім, якщо людина все ж таки обере Канаду слід розуміти, що тут треба важко працювати, щоб отримати бажаний рівень життя. Людей, які готові працювати — країна приймає й допомагає, втім треба розуміти, що тут все буде потрібно починати спочатку.

“Школа, мова, люди все інакше. Коли ми приїхали, в одному районі мою доню чіпали за волосся діти, які не бачили раніше русявого волосся. Дуже багато пар розлучаються в еміграції, легше дітям адаптуватися, дорослим важко буде”.

Фото: Фейсбук, Олександр Гутиря

Читайте також: Бахмутяни в евакуації: Тетяна Даруда про виїзд в Німеччину та нове життя

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Різдво — це свято, яке проходить у сімейному колі. Подекуди його традиції осучаснюють, роблячи їх оптимальними для сучасних поколінь та доповнюють особливостями регіону.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Андрієм Тимчаком — майстром вертепу зі Званівки — про те, як в умовах евакуації йому вдається зберігати різдвяні традиції та готуватися до цьогорічного Різдва.

Різдвяні традиції Донеччини під час війни: як до свята готується родина Андрія Тимчака

За словами Андрія Тимчака, після демобілізації та переїзду на нове місце життя в евакуації змушує “плисти за течією”. Проте, навіть так він усвідомлює, що цього року підготовка до Різдва проходитиме по-іншому. Зміна дати святкування з 7 січня на 25 грудня стала незвичною після десятиліть усталеної традиції, однак нині з’являється більше пояснень щодо походження нової дати, а тому перехід сприймається спокійніше.

“Все пішло від Зимового сонцестояння — максимально довга ніч та мінімальний день“, — каже пан Андрій.

Примітка. Зимове сонцестояння — це астрономічна подія, яка знаменує найкоротший світловий день та найдовшу ніч у Північній півкулі. Воно відбувається з 20 по 22 грудня. 25 грудня в цьому контексті почало використовуватися ще в Давньому Римі, коли Юлій Цезарь в юліанському календарі позначив цю дату, як день, коли відбувається зимове сонцестояння.

Андрій Тимчак вважає, що збереження традицій рідного краю під час війни є важливим, адже раніше різдвяний період займав значну частину його життя — від підготовки вертепів до колядок і щедрівок. Нині святкування стало менш масштабним, але він підкреслює, що Різдво залишається святом у душі, тривалість якого визначає внутрішній стан людини.

“З 1 грудня до 20 січня Різдво було моїм життям: підготовка вертепів, виступи, коляди, щедрівки — два місяці щороку вся сім’я жила цим. Через такі традиції ти відчуваєш себе частиною спільного свята. Зараз я святкую Різдво, але цього значно менше, ніж було раніше“, — зазначає пан Андрій.

Він також зізнається, що мріє повернутися на Донбас і знову займатися розвитком культури в Донецькій області, адже різдвяна традиція для нього — це цінний досвід і великий скарб.

Традиції святкування в колі сім’ї

У родинному колі Андрій Тимчак планує Різдво зі святою вечерею, зберігаючи основні елементи традиції. Проте, він вважає, що свято можна трохи осучаснити, поєднуючи, наприклад, в меню Святвечора пісні та непісні страви, орієнтуючись на побажання дітей.

“Спочатку аналізуєш те, а що взагалі таке “Різдво”. Чи це трагедія, чи це не трагедія. Якщо це не вона, то чому вся їжа має бути пісною? Це ж свято народження Сина Божого. І все. З’являється висновок, що треба змінювати“, — пояснює майстер вертепу зі Званівки.

В сім’ї Андрія Тимчака головним атрибутом традиційного столу, окрім куті, буде смажена птиця. Також чоловік каже, що на столі обов’язково буде:

• хліб;
• вареники;
• голубці з картоплею;
• зварена квашена капуста з пісною заправкою;
• мачанка (ред. традиційна українська страва з розтертого сиру, сметани, часто з додаванням часнику, зелені, горіхів, яка подається як соус до хліба або картоплі);
• холодець;
• вино.

Читайте також:

12 страв на Святвечір 2025: повний список, що приготувати до святої вечері

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У 2016 році в Бахмутському коледжі мистецтв імені Карабиця народилася мрія. Для викладачки Юлії Гаврашенко вона була дуже особистою — виховувати нове покоління музикантів, створити простір, у якому талановиті бахмутські діти зможуть знайти свій голос, повірити в себе й реалізуватися в естрадному співі. Так з’явилася циклова комісія “Естрадний спів”, Юлія була якраз однією з тих педагогів, хто розвивав цей сучасний напрямок в музичному коледжі академічного спрямування. А згодом — й естрадний хор Keepin’ Sound, що швидко став помітною частиною культурного життя Бахмута: концерти, перші сцени, зростання колективу й щира любов бахмутян до сучасної музики. Та повномасштабна війна розділила життя на “до” і “після”. Коледж був змушений терміново евакуюватися, залишивши рідний Бахмут і почавши все з нуля в Кам’янці-Подільському. У новому місті довелося вчитися жити заново, але саме музика стала для цієї молоді рятівним колом, а викладачка Юлія Гаврашенко — опорою, що допомогла не втратити себе.

Ми розповідаємо про те, яку роль музика відіграє в житті бахмутської молоді сьогодні, і як мистецтво допомагає триматися навіть у найтемніші часи. Своїм досвідом ділиться викладачка Бахмутського коледжу мистецтв імені Карабиця Юлія Гаврашенко.

Евакуація з Бахмута

У 2022 році Бахмутський фаховий коледж культури і мистецтв імені Івана Карабиця релокувався до Кам’янця-Подільського: сотні дітей, десятки педагогів, але вимушений виїзд став не лише викликом, а й точкою обміну. Бахмут обмінюється культурою з Кам’янцем-Подільським.

“Ми сюди приїхали з іншого регіону і привезли свою частинку культури, тут вона інша. Того, що робимо ми, тут не було, а того, що є тут, не було у нас. Ми їм трошки цього привезли, а вони нас занурили у своє. Це цікавий, живий обмін”, — згадує Юлія Гаврашенко.

Виконання Steven Tyler “Dream on” (arranged by Mark Brymer), у місті Бахмут. Відео надане героїнею.

Кам’янець-Подільський для бахмутян виявився несподівано близьким — не лише географічно, а й за відчуттям. Це допомогло студентам швидше адаптуватися.

“Місто мені особисто дуже нагадує Бахмут — по розмірах, по компактності. Воно камерне, комфортне. Тут немає відчуття, що ти загубився у величезному місті. Для життя й навчання це дуже важливо”, — каже викладачка.

Після вимушеного переїзду музика для студентів перестала бути лише навчальним предметом — вона стала способом втриматися в реальності. Репетиції, концерти, спільна робота дали молоді відчуття стабільності й нормального життя, якого так бракує у війні. За словами Юлії Гаврашенко, саме через творчість діти змогли переключитися з постійної тривоги й знову відчути ґрунт під ногами.

“Коли війна почалася, зрозуміло, що всі були в шоці — і ми, і діти. Але коли вони приїхали в Камянець-Подільський, то я побачила, що вони голодні до роботи, до музики, їм хотілося втекти від усього цього і жити нормальним життям. Музика стала таким заміщенням — вони занурювалися в репетиції, виступи, культурне життя. Тут, у Кам’янці-Подільському, з’явилася можливість працювати офлайн, виступати, бути задіяними. І це дуже сильно їх підтримало”, — каже пані Юля.

З часом колектив не просто відновив роботу, він почав набирати обертів. Концертна практика стала невід’ємною частиною навчання, а сцена — місцем, де студенти знову відчували себе потрібними й живими. Для Юлії Гаврашенко важливо, аби музика не залишалася лише в аудиторіях, а працювала з реальним слухачем.

Сьогодні Бахмутський фаховий коледж культури і мистецтв імені Карабиця працює в Кам’янці-Подільському вже четвертий рік — заклад проводить концерти, бере участь у міських і міжрегіональних заходах, виїжджає з виступами до інших міст. Для студентів це не просто активність, а важлива частина професійного становлення.

“Коли музиканти без концертної практики, це не дає повного розвитку в навчанні. А коли є виступи, є сцена, є контакт з людьми — тоді все стає на свої місця. Нас тут дуже добре прийняли, постійно запрошують на заходи, і ми майже весь час десь виступаємо. Інколи здається, що вже забагато, але потім думаєш: а де ж брати цей досвід? Поки є можливість — ми її використовуємо”.

Музикантка переконана, що питання мотивації студентів не лежить лише на самих дітях. Значною мірою, це відповідальність середовища й педагогів, які або запалюють інтерес, або дозволяють йому згаснути. Війна лише загострила процеси, які почалися ще раніше.

“Питання мотивації вчитися — це не тільки їхнє питання. Це питання викладачів, педагогів, закладів. Після ковіду діти дещо розлінилися — вони звикли сидіти вдома, в телефоні. А коли війна почалася, це був шок для всіх. Але замотивувати, зацікавити, втягнути в діяльність — це вже справа вчителя”, — пояснює вона.

У творчих колективах, каже пані Юлія, мотивація працює як ланцюгова реакція. Коли хтось починає рухатися вперед, за ним поступово тягнуться й інші. Саме так формується жива спільнота, а не просто навчальна група.

“Коли починаєш працювати з дітьми, і їх багато, воно йде як доміно. Один підтягується, другий, третій. Якщо є діяльність, якщо є рух, то всі потроху включаються. І тоді це вже не окремі студенти, а колектив”.

Хор Keepin’ Sound

Українська народна пісня “Ти до мене не ходи” (обробка О.Токар, аранжування С.Бурцева). Відео надане героїнею.

Окремою гордістю Юлії Гаврашенко є естрадний хор Keepin’ Sound — колектив, який вона називає своїм дітищем. 

“У 2016 році відкрили циклову комісію “Естрадний спів”. А вже у 2019 навчальному році ми створили естрадний хор із цих же дітей. Це була моя мрія — зробити колектив, який виконуватиме естрадно-джазову музику і відповідатиме вимогам саме естрадного відділу. По суті, це моє дітище. Музика — це не лише навик, а інструмент самовираження, доступний кожному, хто готовий слухати й говорити. Голос — це теж інструмент. Так само як флейта, баян чи будь-що інше. Це лише спосіб виразити себе. Це провідник твого внутрішнього світу до слухача”, — ділиться у розмові бахмутянка.

Репертуар хору різноманітний: тут виконують й джазові композиції, й сучасні обробки українських народних пісень. Колектив постійно експериментує з форматами, аранжуваннями, співпрацею з музикантами з інших відділів.

“Ми намагаємося робити те, що буде людям близько і цікаво. Естрадна музика — це частина масової музики, але вона теж може бути якісною. Ми орієнтуємося на сучасні світові тенденції у розвитку музичної культури та стилістичне різноманіття. Найголовніше — пропагуємо якісну, сучасну, естрадну музику”, — пояснює викладачка.

Сьогодні в хорі співають близько 20 студентів офлайн. Для багатьох із них музика стала не лише професією, а способом самовираження й внутрішньої опори. Юлія Гаврашенко переконана: у складні часи роль педагога виходить далеко за межі навчальної програми.

Для бахмутської молоді музика стала тим самим рятівним колом, яке допомогло втриматися на плаву. А для викладачки Юлії Гаврашенко — підтвердженням того, що мрія, народжена в Бахмуті, живе й продовжує звучати навіть за сотні кілометрів від дому.

До теми:

Від шкільних вистав до громадських проєктів: історія Кирила Пономаренка з Бахмута, який об’єднує учнівську громаду

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!