Бахмутянин Олександр Гутиря переїхав в Канаду на постійне місце проживання ще в далекому 2004 році, митець живе в Торонто. Попри те, що пан Олександр вже майже 20 років проживає в Канаді, він не вважає цю країну своїм домом: “Мій дім між небом і землею”, каже художник. Про життя в Торонто, прапори ДНР та допомогу українцям — читайте в матеріалі.

Шлях до Канади

Вперше до Канади пан Олександр приїхав в 1999 році з персональною виставкою. В період 90-х років чимало людей прагнули виїхати за кордон – життя далеко за межами України здавалося б відкривало нові перспективи та можливості. Художник зазначає, що він такої мрії не мав, як і планів жити закордоном. Втім, доля склалася інакше.

“Кожна людина шукає щось ліпше. В той час був дуже складний період з творчістю, нерозуміння, що відбувалося. Хотілося поліпшити своє життя, втім я не ніколи не мав відчуття де я живу. Мешкаючи в Бахмуті і в Канаді — я був між небом і землею. Творчість вона завжди мінлива, художник може бути всюди”, — розмірковує чоловік.

Ставлення до біженців в Канаді

Полотна художника. Фото: Інстаграм

В Канаді велика українська діаспора, каже пан Олександр і загалом до біженців з України тут добре ставлення. Люди щиро допомагають й намагаються зробити так, щоб українці відчували себе комфортно в новій країні. 

“Канада дуже велика країна, еміграційна країна, я думаю, що зараз всі бачать, як багато Канада робить для України”.

Пан Гутиря наголошує, що Канада відкрита для людей, які можуть їй щось запропонувати, тобто якщо ви фахівець в якійсь сфері, вам буде значно легше знайти собі місце в житті.

Про повернення в Україну й роботу в Канаді

Полотна художника. Фото: Інстаграм

Ми вирішили дізнатися, чи не виникало в митця бажання повернутися додому після скількох років життя в Канаді:

“Був такий час, не приховуватиму. Але вік має значення, й починати постійно все заново важко. В Україні дуже цікаве мистецьке життя, більше ніж тут, ймовірно для нас. Треба розуміти, що бути народженим в Канаді, мати зв’язки — це зовсім інакше, ніж бути іммігрантом”.

В Канаді заробляти творчістю справа не з легких, каже митець. Однак, за умови, якщо людина має знайомих, певний сформований осередок — це легше.

Читайте також: Шматочок Бахмута у Львові: як бахмутянка відкрила сирний бізнес у місті Лева

Події в Бахмуті й росіяни в Канаді

Олександр Гутиря за роботою. Фото: Інстаграм

За всіма подіями, які зараз відбуваються в рідному Бахмуті чоловік стежить постійно. В домі не вимикають телевізор з новинами.

“Я засинаю з новинами, усі кого я знаю з мого оточення, стежать за новинами. Допомога йде постійно, одна з останніх моїх виставок було спрямована на допомогу ЗСУ. Канадське суспільство активно підтримує нас, у Торонто є ціла вулиця завішена нашими прапорами. В Канаді живуть люди різної національності, ось Торонто дуже поділене на райони, люди пишаються своїми прапорами й вивішують їх”, — розповідає пан Олександр.

На жаль, навіть в Канаді українці можуть зіштовхнутися з людьми, які мають відверті проросійські погляди.

“Я викреслив зі свого оточення й життя повно людей. Були білоруси, які приїхали з Ізраїлю й надcилали мені пости: “Чи хочуть росіяни війни”. Цих людей я відправляв на три букви. Нашим людям в Канаді різали колеса, кожна національність живе в своєму районі і це дуже помітно”. 

Українські продукти й прапори ДНР

В Канаді є магазини, де можна придбати українські продукти, для тих хто скучив за національною їжею.

“Є олія “Чумак”, рошенівські цукерки й вони мають попит у наших людей. Але є й російські та білоруські продукти й туди заходять люди з совку, приїжджали й з прапорами ДНР”, — каже Олександр Гутиря.

Зараз в Канаді вже заборонили паради, які влаштували росіяни на свій “день победы”.

Читайте також: Бахмутяни в евакуації: яке воно життя в райській Греції з європейськими цінами?

Зв’язок з домом

На фото Наталя Жукова і Володимир Березін в Бахмутській майстерні художника (1989-2004) – добрі друзі пана Гутирі. Світлина: Фейсбук

Попри еміграцію пан Олександр продовжує підтримувати зв’язок з давніми друзями та товаришами. Днями, каже пан Олександр, він дізнався про те, що загинув місцевий Герой, Роман Стецюра. Це велике горе й складна тема, про це важко спілкуватися, зазначає художник. 

Підтримує зв’язок митець із місцевими активістами Наталею Жуковою та Володимиром Березіним.

Менталітет українців та канадців

Полотна художника. Фото: Інстаграм

За час життя в Канаді художник помітив чимало відмінностей між українцями й канадцями, зокрема й щодо привітності людей. Останнього разу Україну пан Олександр відвідував в 2019 році:

“Люди звикли до совка, це в них в голові. Я пам’ятаю 2011 рік, я стою на зупинці і там ларьок з нашим хлібом продається. Питаю продавчині, скільки коштує й вона почала кричати. Це був ранок, тобто їй ще ніхто не встиг накапати на мозок. Тут в Канаді відкриєш двері й всі тобі дякують, а в нас відчувається озлобленість”.

Чи варто їхати в Канаду?

Олександр Гутиря. Фото: Інстаграм

На це питання пан Олександр каже, що він не буде радити Канаду, адже кожен сам має розв’язувати такі важливі для себе питання.

Втім, якщо людина все ж таки обере Канаду слід розуміти, що тут треба важко працювати, щоб отримати бажаний рівень життя. Людей, які готові працювати — країна приймає й допомагає, втім треба розуміти, що тут все буде потрібно починати спочатку.

“Школа, мова, люди все інакше. Коли ми приїхали, в одному районі мою доню чіпали за волосся діти, які не бачили раніше русявого волосся. Дуже багато пар розлучаються в еміграції, легше дітям адаптуватися, дорослим важко буде”.

Фото: Фейсбук, Олександр Гутиря

Читайте також: Бахмутяни в евакуації: Тетяна Даруда про виїзд в Німеччину та нове життя

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

15-річний Мирослав Коцько з Бахмута активно досліджує історію свого рідного краю. Юнак працює з історичними документами, картами та збирає свідчення краєзнавців і місцевих мешканців. Зараз Мирослав Коцько збирає інформацію про мікрорайон Будьонівка, що розташовується на півдні  Бахмута.

Що вже вдалось дізнатися та як до дослідження можуть долучитися бахмутяни, Мирослав Коцько розповів редакції Бахмут IN.UA.

Бахмут, район Будьонівка, історія

Будьонівка — це приміський район в південній частині Бахмута. До повномасштабної війни його населення становило близько 2 тисяч людей.

У кінці ХІХ століття не існувало тієї Будьонівки, яка є зараз. Тут були заселеними лише дві вулиці, а решта  земель використовувались для випасу худоби. Тоді ж ці вулиці входили до так званого передмістя Бровар.

“Як відомо з документів, тут були пасовища для худоби, озеро, струмочок, що здавна зветься Четвериковим яром. Забудованими  були лише вулиці  Тимірязєва й  Колодязна, які йдуть перпендикулярно від місця злиття Четверикового ручая та його лівого припливу. Оскільки тоді Будьонівки як такої не існувало, ці дві вулиці входили до старого передмістя Бровар, про яке майже ніхто не пам’ятає з тих, кого я опитував. Ця назва зустрічається на старому плані 1911 року, який у мене є в дуже нечіткій якості і там ледве читається ця назва. Її я також знайшов у джерелі за 1897 рік, яке мені порадив наш краєзнавець Михайло Кулішов. Там згадується “предместье Броварь”, а також вказується чисельність населення — 166 душ”, — розповідає Мирослав Коцько.

Також юний дослідник збирає інформацію щодо самої назви “Будьонівка” — як вона виникла та розвивалася. Є деякі твердження, що назва району з’явилась у роки Національно-визвольних змагань. У цій місцевості, нібито, розташовувалась Перша Кінна Армія радянського воєначальника Будьонного.

“Назва Будьонівка, нібито, закріпилась через те, що в роки Національно-визвольних змагань, так званої громадянської війни, в цій місцевості стояла “Конница Будённого”. Місцеві згадують, що тут були полки і кіннота. Але це лише за згадками людей, деякі краєзнавці спростовують цей факт. Тому це твердження ще потребує доведення. Саме це і підштовхнуло мене залучати ширшу аудиторію задля отримання можливості спростувати або ж навпаки підтвердити ту чи іншу інформацію. Як-то кажуть, хочу “копнути глибше”, — зауважує Мирослав Коцько.

Як можуть допомогти бахмутяни

Наразі юний дослідник історії збирає дані про Будьонівку. Він просить бахмутян ділитися відомими їм фактами, щоб зробити велике дослідження. У майбутньому вся зібрана інформація стане основою для нового пізнавального відео на Youtube-каналі Мирослава Коцька.

“Зобразити історію Будьонівки вкрай складно, адже багато хто вважає, що це зовсім новий район. Хоча це не так. Тож я звертаюся до бахмутян, які мешкали на вулицях Будьонівських, а також розташованих поряд: Бахмутської, Широкої, Нижньомаріупольської, Тітова, Севастопольської, Піонерської чи Спартаківської. Частина цих вулиць входила до того самого передмістя Бровар і об’єднувалася з нинішньою Будьонівкою. Ваші спогади, розповіді від бабусь і дідусів стануть дуже корисними для відродження історії південних околиць Бахмута”, — звертається до бахмутян Мирослав Коцько.

Якщо ви маєте інформацію, спогади чи документи, які можуть допомогти в дослідженні Будьонівки, пишіть повідомлення Мирославу Коцьку в Facebook.

Читайте також:

• Школяр із Часів Яру допомагає військовим на фронті: історія юного волонтера Рустама Шистки
• “З нуля до своєї точки Б”: як бахмутянка у Києві відкрила кав’ярню для тих, хто втратив дім
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Олександра дбайливо спілкується з гостями, розраховує відвідувачів, наливає каву у чашку. Вона не тільки бариста за стійкою, а ще і власниця, і прибиральниця, і адміністраторка. Її кав’ярня в Києві — це нова точка Б. Та сама, з якої починається шлях, коли точку А — Бахмут — стерли з мапи війною. У 22 роки вона відкрила свою справу, щоб знову відчути опору під ногами. І щоб люди, які, як і вона, втратили дім, змогли знайти ковток звичного життя у чашці капучино, у домашньому торті та у людях довкола.

Історію бахмутянки Олександри Колягіної та її кав’ярні читайте в матеріалі.

“Моя точка Б”: історія

З Олександрою ми спілкуємося після обіду, але по той бік телефону чутно голоси гостей кав’ярні — дівчина паралельно й готує каву, й розмовляє з нами. Часу у неї зараз обмаль, адже все робиться своїми силами. У новому закладі дівчина працює сама, інколи допомагає мама.

Олександра розповідає, що народилася та виросла в Бахмуті, а її улюбленим місцем тут був парк. Зараз, у центрі столиці, Олександра часто ходить у парк Тараса Шевченка — каже, він їй нагадує дім. Останній раз в Бахмуті дівчина була 20 лютого, і тоді вона не знала, що це буде її останній раз, коли вона бачила місто цілим. 

Бахмутянка додає — з дитинства мріяла стати лікарем, навіть пішла навчатися у школу з поглибленим вивченням біології, але не склалося. У 2020 році вона вступила до Київського університету харчових технологій вже на магістра, за спеціальністю “Харчові технології”.

“Я дуже сильно марила, що я буду лікарем, дерматологом, але так, по іронії долі, вийшло, що я не змогла скласти на достатню кількість балів математику. І в останню мить я подала заявку в Київський університет, де я згодом і навчалася”, — розповідає дівчина.

Київ Олександра полюбила ще давно, а вперше з ним познайомилися вимушено у 2014 році, коли Бахмут окупували вперше і родина дівчини була змушена покинути дім. Евакуювалися тоді до столиці.

“Я ще маленькою було, років 12 здається, але вже тоді я сказала, що я буду тут жити, бо мені дуже сильно запав Київ в душу. І так вийшло, що я вступила в університет, комфортно себе почуваю в Києві. Звісно, трішки втомлює метушня, але я дуже люблю це місто”, – каже героїня.

Олександра каже: в останні роки, коли вона навчалася в Києві, почала помічати, як швидко розвивався Бахмут, як багато бізнесів намагалися впровадити щось новеньке у місті. Багато з цих закладів не відкрилися через війну. 

“Перед повномасштабним вторгненням було багато новин, що почнеться війна. Казали, 16 лютого може все початися, а я в той час була вдома, тому вирішила почекати й не їхати до столиці. Нічого не відбулося. Тоді 20 лютого я взяла квиток до Києва, і це був найтяжчий мій від’їзд з Бахмута. Чомусь мені було дуже тяжко їхати, пів дороги я плакала. Я ще такого не відчувала. Тоді я не знала, що це останній раз, коли буду вдома”.

Так й сталося. Весною 2022 року родина Олександри евакуювалася на Дніпропетровщину. Тоді люди вірили — перечекають й повернуться додому. Сама дівчина поїхала на Хмельниччину, де її на 4 місяці прихистила подруга, бо в Києві було надто небезпечно. Тоді бахмутянка захопилася випічкою.

“Для мене це була медитація, віддушена від всіх цих подій, які відбувалися. Я почала працювати в кондитерському цеху. А зараз вже у моїй кав’ярні я самостійно роблю десерти з мамою. Але, напевно, Наполеон – це перша моя особлива випічка, бо ми дуже багато їх робили з подругою, щоб якось зайняти свій час. Передавали торти для людей, щоб потішити чимось смачним” – пригадує бахмутянка.

Як бахмутянка відкрила кав’ярню у Києві

У 2023-му Олександра вперше серйозно задумалася про власну кав’ярню. Конкретного плану ще не було — лише відчуття, що хочеться створити щось своє, тепле, про дім. Рішення прийшло неочікувано. Якось у стрічці TikTok вона натрапила на історію жінки з Ірпеня, яка виграла державний грант і відкрила заклад на честь свого рідного міста.

Олександра згадує, що саме тоді відчула, що хоче зробити щось схоже для людей з Донеччини й Луганщини. Для тих, хто, як і вона, втратив дім і опинився у великому місті без нічого, з валізою й тривогою. Хотілось створити куточок, який нагадає: тебе тут чекають. Ти не сам.

Вона самостійно написала бізнес-план і подалась на грант. У розмові каже: не очікувала, що виграє, але кошти надійшли на баланс. Та вже в процесі вона зрозуміла, що це не її варіант, тож відмовилася від гранту. Далі Олександра шукала інвесторів, трохи позичала, багато ризикувала. І вже у травні 2025 року її кав’ярня “Моя точка Б” відкрилася.

“Чому така назва? Багато хто думає, що “Б” — це про Бахмут, і це частково так. Але для мене це дещо інше. Коли ти виїжджаєш з дому, то потрапляєш у точку А. Це невідомість, де немає опори. Усе тимчасове, усе може зникнути. Я бачила це по своїх батьках. Вони не мали стабільності, лиш переїзди, сумніви, страх. Я хотіла створити точку Б. Ту, куди приходиш і знаєш, що тебе тут чекають. Тут затишно, тут тепло. Тут можна видихнути.  Бо багато людей, які є переселенцями, вважають і думають, і їм так здається, що вони нікому не потрібні. Але це куточок, де ми кожному дуже сильно раді, ми хочемо вас побачити, зігрітися теплом, затишком дому. Тут вас завжди чекають”.

Попри те, що кав’ярня працює трохи понад місяць, у неї вже є свої улюбленці. Гості найчастіше замовляють меренговий рулет, лимонний чизкейк, фундучне печиво й, звісно, торт “Червоний оксамит”. Саме його Олександра радить спробувати в першу чергу.

У “Моїй точці Б” щоразу щось особливе. Тут не тільки п’ють каву, сюди ще приносять книжки, пов’язані з Донеччиною, лишають теплі слова, діляться спогадами. Заклад став своєрідним місцем зустрічі для тих, хто носить у серці Схід. Або хоче дізнатися про нього більше.

Знайти “Мою точку Б” можна у Києві, на вулиці Саксаганського, 70/16. Заклад працює з понеділка по п’ятницю з 08:00 до 20:00, у суботу — з 09:00 до 21:00. Неділя — вихідний.

До теми:

• Шматочок Бахмута у Львові: як бахмутянка відкрила сирний бізнес у місті Лева
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків
• Створила театр моди на Донеччині, а нині підтримує переселенок у Луцьку: історія Аліни Андрєєвої з Часів Яру

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!