Омріяне батьківство часто буває недосяжним для багатьох чоловіків чи жінок в Україні. Тому усиновлення вже розглядають як одну з традиційних форм батьківства. Як зараз відбувається процес усиновлення та чи можуть стати батьком або матір’ю одинокий чоловік чи жінка?

Редакція звернулась до Бахмутського Управління молодіжної політики у справах дітей, дізналась статистику усиновлення від Національної соціальної сервісної служби та провела розмову з експерткою з усиновлення Оленою Ремень. 

Усиновлення, 2024: яка ситуація в Бахмуті

Станом на 25 липня 2024 року на первинному обліку служби у справах дітей Управління молодіжної політики та у справах дітей Бахмутської міської ради є 126 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

З них чотири дитини-сироти та дитини, позбавленої батьківського піклування, потребують влаштування до сімейних форм виховання. Водночас статистика з усиновлення не є втішною, адже протягом 2021 та 2023 років усиновили 2 дитини, їхніми батьками стали подружні пари. В 2022 та 2024 році жодна дитина не була усиновлена.

Хто може усиновити дитину?

У Бахмутському управлінні нам повідомили, що відповідно до статей 211, 212 Сімейного кодексу України, усиновити дитину може дієздатна особа, не молодша 21 року, за винятком, коли усиновлювач є родичем дитини. 

Крім того, усиновлювачем може бути людина, старша за дитину, яку вона бажає усиновити, не менш як на 15 років. Прийняти дітей в родину можуть як подружжя, так й особи, які не перебувають у шлюбі, за умови, що вони є громадянами України.

Хто не може усиновити дитину?

Є люди, які відповідно до законодавства не зможуть стати усиновлювачами, нижче наводимо їх перелік:

• обмежені у дієздатності;
• визнані недієздатними;
• позбавлені батьківських прав, якщо ці права не були поновлені;
• були усиновлювачами (опікунами, піклувальниками, прийомними
• батьками, батьками-вихователями) іншої дитини, але усиновлення було скасовано або визнано недійсним (було припинено опіку, піклування чи діяльність прийомної сім’ї або дитячого будинку сімейного типу) з їхньої вини;
• перебувають на обліку або на лікуванні у психоневрологічному чинаркологічному диспансері;
• зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами;
• не мають постійного місця проживання та постійного заробітку (доходу);
• мають хвороби, перелік яких затверджено наказом Міністерства охорони здоров’я України від 20.08.2008 р. No 479;
• є іноземцями, які не перебувають у шлюбі, крім випадків, коли іноземець є родичем дитини;
• були засуджені за злочини проти життя і здоров’я, волі, честі та гідності, статевої свободи та статевої недоторканості особи, проти громадської безпеки, громадського порядку та моральності, у сфері обігу наркотичних засобів,
• психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, а також за злочини, передбачені статтями 148, 150, 150-1, 164, 166, 167, 169, 181, 187, 324, 442 Кримінального кодексу України або мають непогашену чи не зняту в установленому законом порядку судимість за вчинення інших злочинів;
• не можуть бути усиновлювачами особи однієї статі;
• інші особи, поведінка та інтереси яких суперечать інтересам дитини, яка може бути влаштована в сім’ю на виховання.

Які вимоги до житла для усиновлення?

Вимоги до житла для усиновлення регулює Постанова Кабміну від 8 жовтня 2008 року, №905. Тут вказано, що українці, які хочуть усиновити дитину, повинні додати до заявки копію документа, що підтверджує право власності або користування житловим приміщенням. Тому, якщо ви не маєте власного житла, а орендуєте його, то вам буде достатньо надати довгостроковий договір оренди.

Вам можуть відмовити, якщо приміщення де проживатиме дитину не є у належному стані. Наприкклад, воно банально не гігієнічне, або там неможливо влаштувати місце для занять і окреме спальне місце для дитини.

Чи може одинокий чоловік або жінка усиновити дитину?

Одинока жінка або одинокий чоловік мають право бути усиновлювачами нарівні з сімейними парами. Разом з цим, згідно з ч. 2 ст. 213 Сімейного кодексу України — переважне право на усиновлення дитини має подружжя, кажуть в Бахмутському Управлінні молодіжної політики у справах дітей.

У Національній соціальній сервісній  службі нам додали, що відповідно до пункту 49 Порядку переважне право на усиновлення дитини мають її родичі, особи, у сім’ї яких виховується дитина, особи, які раніше усиновили рідного брата/сестру дитини. 

Іншим кандидатам в усиновлювачі інформація про дітей, які перебувають на місцевому обліку, надається в порядку черговості.

За статистикою служби, у першому півріччі 2021 року загалом усиновили 692 дитини, у першому півріччі 2022 року, тобто на початку повномасштабної війни, усиновили 370 дітей, далі йде поступове зростання. Наприклад, вже у першому півріччі 2023 року усиновили 400 дітей, а у першому півріччі 2024 року аж 583 дитини.

Щодо кількості охочих стати батьками маємо наступну статистику:

• 1 півріччя 2021 року — 875 подружніх пар та 220 одиноких громадян;
• 1 півріччя 2022 року — 822 подружні пари та 195 одиноких громадян;
• 1 півріччя 2023 року — 1321 подружня пара та 335 одиноких громадян;
• 1 півріччя 2024 року — 1694 подружні пари та 418 одиноких громадян.

Як бачимо, є тенденція на збільшення кількості людей, які хочуть усиновити дитину, з кожним роком вона більша, причому не тільки подружні пари хочуть стати батьками, але й одинокі люди. Більше про це ми розпитали у Олени Ремень, керівниці експертної групи з сімейних форм виховання й усиновлення Координаційного центру з розвитку сімейного виховання та догляду дітей.

Усиновлення стало традиційною формою прийняття дітей

Експертка з усиновлення Олена Ремень каже, що сьогодні усиновлення в Україні є вже доволі традиційною формою прийняття дітей. Водночас є інші форми, які дозволяють взяти дитину на виховання. Наприклад: прийомна сім’я, опіка, піклування, а якщо мова йде про тимчасове влаштування дитини, то сім’я патронатного вихователя. 

“Не зважаючи на те, що в Україні йде війна, громадян України, які хочуть усиновити дітей, стає дедалі більше. Якщо, наприклад, порівнювати ситуацію 2022 року, коли почалася повномасштабна війна, і 2024, то тенденцію на усиновлення ми б могли назвати позитивною. Кількість кандидатів в усиновлювачі у нас збільшилася. Люди готові приймати дитину в свою сім’ю. Але, звичайно, не все так просто. Є і певні складнощі”, — каже експертка.

Вона пояснює, що сьогодні кількість дітей, які потребують влаштування у родини, набагато більша, ніж кількість охочих стати батьками. Йдеться про близько 15 тисяч дітей та 2 000 кандидатів в усиновлювачі. Тобто, попри те, що кандидати є і їх кількість збільшується, цих сімей недостатньо для того, щоб кожна дитина була усиновленою.

Усиновлювачі надають перевагу дітям молодшого віку

За словами пані Олени, якщо проаналізувати кейси тих людей, які подають свої документи на усиновлення, то можна побачити, що українці переважно хочуть усиновлювати дітей молодшого віку, до 6 років.

“Переважна більшість кандидатів готова усиновлювати дітей у віці до 6 років, одну дитину, інколи двох-трьох, але не часто, ну і з хорошим станом здоров’я. А серед дітей, які перебувають на обліку, якраз все навпаки. Більшість – це діти у віці старше 10 років, серед них дуже багато сімейних груп, тобто братиків, сестричок. Ну і значна частина дітей – це діти з порушеннями здоров’я, діти з інвалідністю, які потребують особливих умов виховання і догляду. На жаль, сімей, які би могли прийняти таких дітей, наразі недостатньо”, — пояснює експертка.

Міфи про усиновлення

Олена Ремень додає, що серед кандидатів в усиновлювачі є й багато одиноких людей, а твердження про те, що вони обмежені у праві на усиновлення,  є міфом.

“Дійсно, серед громадян така думка панує. На чому вона ґрунтується, сказати важко. Але якщо аналізувати процедуру  усиновлення, якою вона є в Україні, і як прописане законодавство, якими правами користуються громадяни, які хочуть усиновити дитину — то жодних обмежень чи пріоритетів за тією ознакою, перебуває людина у шлюбі чи ні, немає. Тобто, процедура усиновлення є від самого початку до її завершення абсолютно однаковою як для подружніх пар, так і для одиноких громадян”, — пояснює керівниця експертної групи з сімейних форм виховання й усиновлення Координаційного центру з розвитку сімейного виховання та догляду дітей.

Відтак, люди, які перебувають у шлюбі, подають свідоцтво про шлюб, щоб засвідчити це. Водночас якщо людина не перебуває у шлюбі, вона такого документа не подає та розпочинає процедуру усиновлення самостійно.

Навчання для тих, хто хоче усиновити дитину

І одинокі громадяни, і подружні пари в обов’язковому порядку проходять навчання за спеціальною програмою, яка готує їх до батьківства. Групи формуються змішані (подружні пари і одинокі громадяни), тобто хто подав документи, того і записують. Після навчання  людей беруть на облік в службі у справах дітей як кандидатів в усиновлювачі, якщо вони пройшли до цього етапу відбору. 

Інформацію про дітей всім кандидатам надають у порядку постановки їх на облік. Тому й пари, й одинокі люди перебувають в однакових умовах.

“Для того, щоб розширити можливості для усиновлення дітей старшого віку чи сімейних груп  — передбачили, що коли нову дитину беруть на облік, інформацію про цю дитину чи групу дітей надсилають одночасно усім кандидатам, які стоять на обліку в службі у справах дітей в певному місті чи районі. Всі одночасно дізнаються про цю дитину”, — надає приклад Олена Ремень.

Якщо люди зацікавлені, то вони впродовж двох робочих днів мають проінформувати про це службу у справах дітей, і потім вона має сформувати чергу з таких людей. Ця черга формується в порядку постановки на облік кандидатів в усиновлювачі.

Тобто, умовно кажучи, якщо, наприклад, у вашому місті на обліку є 10 кандидатів, то всі 10 отримують інформацію про дитину, але вона буде короткою. Наприклад, поставили на облік хлопчика, 7 років, братів/сестер немає. Якщо з 10, припустимо, 5 кандидатів відгукнулися і протягом двох робочих днів повідомили, що вони хочуть особисто отримати інформацію про цю дитину, от цим 5 кандидатам вже розширену інформацію про дитину (стан здоров’я, місце перебування дитини, що сталось з її біологічними батьками тощо) будуть надавати у порядку постановки їх на облік.

З якими складнощами стикаються усиновлювачі/чки?

За словами експертки, у 2022 році на певний час усиновлення в регіонах, які були наближені до зон бойових дій, фактично призупинилося. Це ухвалили не на рівні законодавства, так відбулося само собою, тому що проводити процедури було неможливо. Але поступово все почало відновлюватися, і позаяк багато людей переїхали, змінили місце свого проживання, то відповідно змінювали й процедуру.

Змінили таким чином, щоб надати можливість і переселенцям та переселенкам усиновити дитину. Передбачили також і те, що ті громадяни, які залишилися на тимчасово окупованих територіях, усиновити дитину не можуть.

“Україна не може собі дозволити передати дитину на територію, яка зараз не контролюється її органами влади, і відповідно, де йде війна. Таке рішення прийнято в інтересах дітей”, — пояснює експертка.

Вона додає, що наразі не проводиться усиновлення громадянами України, які виїхали за межі України. Водночас для українців всередині країни зробили деякі поступки, нещодавно було збільшено термін дії довідки про проходження навчання. Відтак, якщо раніше він становив один рік, то зараз це вже два роки. Також збільшили термін дії документів.

До повномасштабної війни строк дії документів становив  один рік, а зараз це 18 місяців. 

Як захищають права та інтереси дитини під час усиновлення?

Насамперед, щоб діяти у інтересах дитини, є система відбору кандидатів/ток на усиновлення, пояснює Олена Ремень. Законодавство має вимоги до осіб та перелік умов, за наявності яких людина не може бути усиновлювачем.

“Також важливо й те, що для усиновлення дитини потрібна ще й згода самої дитини, якщо вона за віком і рівнем розвитку може її висловити. А діти, які виховуються в інтернатних закладах, з дуже раннього віку розуміють, що таке усиновлення. Тому що їхніх друзів, інших дітей, які виховуються в закладі, усиновлюють. . Вони постійно про це чують. Вони розуміють, де вони живуть, що у них немає тата і мами, а в інших вони є. З кожною дитиною проводиться бесіда у доступній для дитини формі, де з’ясовують, чи хоче дитина йти в ту або іншу сім’ю, чи не хоче. Ну і звичайно, якщо мова йде про дітей старшого віку, то їх навіть запрошують до суду. І суддя запитує згоду дитини на усиновлення”, — пояснює Олена Ремень.

Після усиновлення служба у справах дітей за місцем проживання сім’ї періодично відвідує її та наглядає за тим, як виховують дитину.

Поради для тих, хто хоче усиновити дитину?

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Україна для кожної дитини 💛 (@childcare_ua)

Експертка радить готуватись до усиновлення всім — і одиноким людям, і подружнім парам. Це важливо для того, аби ваше рішення було не емоційним, а усвідомленим.

“Люди мають розуміти те, що усиновлення змінить їхній спосіб життя. Після усиновлення  життя людини вже буде підпорядковане не її особистим потребам і інтересам, а потребам і інтересам дитини. І це буде не один день, а допоки дитина не виросте. Тому важливо не поспішати, максимально збирати інформацію. Зараз є така платформа “Україна для кожної дитини”, де можна ознайомитися з інформацією про усиновлення. Тут також є курс “Народжені серцем”, який я рекомендую пройти кожному, хто хоче усиновити дитину, тому що якраз цей курс, допомагає людям розібратися у власній мотивації”, — коментує пані Олена.

Майбутнім усиновлювачам/кам — як подружнім парам, так і одиноким людям також важливо заздалегідь подумати про коло підтримки. Це можуть бути батьки, родичі, друзі, знайомі тощо. Це ті люди, які допоможуть усиновлювачу/чці, якщо вона захворіє чи їй буде потрібно поїхати у відрядження тощо. 

Практикуйтеся спілкуватися з дітьми

Також пані Олена радить: якщо, скажімо, у вас є племінники/ці, то можна подоглядати дітей, аби побачити, чи вистачить вам сил та ресурсу для того, щоб прийняти дитину такою, якою вона є. Адже при усиновленні питання не лише у забезпеченні житлом та грошима, а в тому, що дитина буде зі своїми поведінковими особливостями. І всьому цьому потрібно вміти давати раду. Тому, звичайно, до цього треба готуватися.

“В обов’язковому порядку потрібно пройти загальний курс підготовки. Він, до речі, дуже змістовний, і є люди, які після навчання змінюють своє рішення та відмовляються від усиновлення. Вони починають розуміти, що не все так просто, як вони собі уявляли. Що все може бути набагато складніше. Але більшість зазвичай навпаки зміцнюються у своєму намірі. Також важливо, що люди отримують від психологів рекомендації, на що їм звернути увагу та як підготуватися. Щодо людей, які не перебувають у шлюбі, вони повинні знати, що мають такі самі права, як і подружні пари. А все інше — це тільки наявність власного ресурсу і щирого бажання для того, щоб здійснити свою мрію та усиновити дитину”, — резюмує розмову Олена Ремень.

Читайте також:

• Без громадського транспорту й роботи: чому переселенцям у селах не так легко адаптуватися до нових умов
• Притулок на Полтавщині: як мешканка Нью-Йорка Тетяна Красько допомагає вимушеним переселенцям жити спочатку

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

На Полтавщині працює команда волонтерок, які шиють адаптивний одяг для поранених військових. Це різні види речей та нижня білизна на липучках, які є зручними для носіння у період реабілітації та післяопераційного відновлення, в тому числі й людям з ампутаціями. Працюють волонтерки власним коштом за підтримки небайдужих, а свій одяг передають у стабілізаційні пункти і лікарні, зокрема і для воїнів, які виконують бойові завдання на Донеччині.

З чого починався та як працює Миргородський громадський колектив “Шиття без меж”, розповіла волонтерка Ірина Ковіта.

Ідея виникла після курсів шиття

У місті Миргород на Полтавщині працює команда швачок, які шиють адаптивний одяг для військових. Працюють волонтерки вже рік. Розпочали свою роботу після курсів шиття.

“Я вела курси крою та шиття, і по закінченні курсу дівчатка хотіли продовження. Я сказала: “Є потреба в білизні для військових, якщо хочете, можемо шити білизну”. Всі погодились і так ми вже рік шиємо адаптивний одяг”, — розповіла Ірина Ковіта.

Загалом у команді є 10 волонтерок. Кожна з них займається своїм процесом — хтось кроїть вироби, хтось їх шиє, а хтось пере і прасує вже готовий одяг.

“У нас є жіночка, яка забирає готові вироби, пере і прасує, щоб вони вже чисті відправлялись. Я і ще одна жінка кроїмо, робимо заготовки. А решта семеро жінок шиють. Весь процес у нас розділений, як на фабриці. Хтось якісь деталі робить, хтось потім все разом зшиває, липучки пришиває, а хтось потім забирає прати. Весь процес розділений серед команди, щоб воно було максимально швидко. Кожен робить свій функціонал”, — розповідає волонтерка.

Половина з команди — це жінки, які залишились після курсів. Решта приєднались пізніше. Свою команду волонтерки назвали Миргородським громадським колективом “Шиття без меж”. Вони об’єднані прагненням допомагати військовим, а також мають певний терапевтичний ефект від роботи. Адже більшість волонтерок — це дружини і матері військових. Деякі з них — жінки, що втратили чоловіка або сина на війні.

“Це не тільки допомога військовим, це дещо більше. Це об’єднаний колектив, який спілкується і поза межами роботи. Це ще й допомога жінкам: хтось втратив сина, хтось чоловіка… і ця робота — це ще така собі група моральної підтримки, де ти можеш і допомагати іншим, і отримати підтримку серед таких жінок, як ти”, — каже Ірина Ковіта.

Що таке адаптивний одяг і кому він потрібен?

Основний вид виробів, які виготовляє миргородський колектив “Шиття без меж” — це адаптивний одяг для поранених військових. В асортименті є штани, шорти, футболки, лонгсліви та нижня білизна. Весь цей одяг на липучках, тому його комфортно одягати пораненим, в тому числі з ампутаціями та лежачим хворим.

“Це звичайний одяг, але він адапований під різні види поранень, ампутації ніг чи рук. Ми робимо розрізи по бокових швах або по плечових швах, робимо туди вставочки і пришиваємо липучки. Тому цей одяг можна вдягати і знімати з пораненого з максимальним комфортом. Робимо ми одяг двостороннім. Наприклад, якщо у людина ліва нога ціла, а права частково або повністю ампутована, то ми все одно робимо штани і на праву, і на ліву сторону, щоб вони розстібалися з двох боків. Тому що, як зазвичай показує практика, таким людям підійматися і натягувати на іншу здорову ногу штани не дуже зручно. Також цей одяг зроблений для максимального комфорту лежачих людей. У таких випадках під пораненого підстилається нижня частина одягу, зверху накривається іншою і защеплюється на липучки”, — розповідає Ірина Ковіта.

Своїм одягом волонтерки забезпечують стабілізаційні пункти і медичні заклади, де військові проходять лікування. Також закривають особисті запити від людей, чиї рідні постраждали на фронті. На сьогодні команда має сформований перелік місць, куди відправляють свої вироби. Серед них і ті, де проходять лікування бійці з Донеччини.

Також в асортименті є подушки, які адаптовані для людей з пораненнями.

“Це подушки у формі кісточок, вони дуже комфортні. Завдяки своїй формі їх легко покласти під руку, ногу, шию”, — каже Ірина Ковіта.

За словами Ірини Ковіти, попит на адаптивний одяг великий. Щотижня волонтерки відправляють близько 30-40 одиниць одягу.

“У нас був випадок, що нам телефонують і кажуть: “Дайте хоч три штуки, хоч чотири, хоч п’ять, все що є у вас, надішліть, будь ласка, терміново, бо вісім хлопців лежать роздягнені”. Бо неможливо вдягти звичайний одяг, якщо, наприклад, нога у спицях. Що ж ти туди натягнеш? Тому в нас був такий період, коли швидко доводилось все відшивати і відправляти, бо хлопців не було як одягнути для перевезення в лікарню”, — згадує волонтерка.

Де беруть тканину та чи приймають допомогу від людей?

Ірина Ковіта каже, що колектив має потребу в тканині. Адже адаптивний одяг хоч і має великий попит, його переважно не перуть після операцій, а викидають.

Через великий попит є і великі витрати тканини й фурнітури. Закуповують їх волонтерки власним коштом за донати небайдужих людей.

“Раз ми відкривали банку, назбирали приблизно 65 тисяч з хвостиком. На всі ці кошти ми закупили тканину і липучку. Все це коштовно зараз, на жаль. Також кидали запит, що люди можуть надіслати нам тканину. Тоді дуже багато людей відгукнулись, але ми вже все відшили. Зараз у нас є свої постачальники, але тканина дуже швидко розходиться. Наприклад, нам допомагала місцева швейна фабрика, віддавали свої залишки. В рулоні було 66 метрів і ми його за два понеділка скроїли, рулона немає”, — розповідає Ірина Ковіта.

Волонтерки також приймають звичайний одяг, переробляючи його в адаптивний. Однак беруть у роботу лише одяг у гарному стані, зношені речі чи з секонд-хенду не приймають. Кажуть, що для захисників роблять лише якісний одяг, який не зіпсується при першому ж використанні.

“Нам з Полтави надсилали величезні коробки одягу. Це був новий одяг, мабуть якісь залишки з гуманітарної допомоги. І ми адаптували його: розрізали футболки по плечових швах, розрізали штани, шорти і пришивали туди готові вставки і липучку. Тому також можна, якщо у людей є якісь речі, навіть хай це не нові, але в гарному стані, то ми можемо їх взяти й адаптувати для поранених”, — каже волонтерка.

Як допомогти Миргородському громадському колективу “Шиття без меж”

Зараз волонтеркам дуже потрібна тканина, бажано бавовняна. Підходить будь яка, навіть з візерунками. Також можна надіслати одяг у гарному стані для подальшої адаптації.

Якщо ви бажаєте допомогти волонтеркам, відправляйте тканини та одяг за адресою: місто Миргород, відділення “Нової пошти” №2 або №1 (вантажне). Посилку відправляйте на ім’я Ірини Ковіти, телефон: +380 (50) 511 2531.

Також можете відправляти Укрпоштою за індексом 37604.

Крім цього, волонтерки збирають кошти на тканину для адаптивної білизни. Долучайтесь, надсилаючи кошти в конверт ПриватБанку (номер картки конверта: 5168 7521 3793 1260).

Читайте також:

• Біжу за тих, хто в берцях: історія переселенки з Бахмута, яка бере участь в благодійних забігах в Німеччині
• Як бахмутянка Анна Голубцова допомагає жінкам ветеранів через вокалотерапію
• Чаї, душі та білизна: як волонтери ГО “Бахмут Український” допомагають армії

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Наталя Босак — переселенка з Донеччини, яка на початку повномасштабного вторгнення евакуювалася в Німеччину. В цій країні Європейського Союзу розпочалося нове життя — від навчання німецької для роботи провізором до регулярної допомоги ЗСУ. І важливою частиною цього темпу став біг.

Про свої спогади про Бахмут, благодійні забіги та допомогу армії Наталя Босак розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Про життя в Бахмуті та евакуацію

Наталя Босак — переселенка, яка народилася в Сіверську. Це місто вона пам’ятає, як маленьку та затишну локацію на Донеччині, де “всі один одного знають і допомагають”. Спочатку вона закінчила медичне училище й працювала в місцевій лікарні, а згодом вступила до Національного фармацевтичного університету в Харкові.

За фахом провізор, вона працювала в аптеках Сіверська, а з 2012 року — в Бахмуті. До повномасштабної війни протягом п’яти років була завідувачкою аптеки “Арніка” біля поліклініки.

Бахмут для жінки став домом та частиною особистої історії: перші побачення в кінотеатрі “Побєда”, прогулянки парком, зустрічі з друзями під час новорічних свят.

Війну героїня зустріла в Бахмуті.

“На початку повномасштабної війни я була вдома, працювала. Чоловік з перших днів долучився до війська, пішов воювати, пішов добровольцем. Я продовжувала працювати“, — пригадує Наталя Босак.

Через війну жінка почала відчувати сильний страх за родину. Його пік, за словами жінки, припав на кінець березня. Саме тоді вона у компанії доньки, мами та тітки виїхали за кордон.

Зараз вони проживають у Німеччині. Героїня каже, що німці дуже допомагають, однак адаптація була складною через мову, менталітет і відсутність знайомого оточення. Вона навчається на спеціалізованому курсі німецької мови для провізорів (рівень С1). Попри нове життя за кордоном, жінка мріє повернутися в Україну:

“Це наша земля, це наше повітря, це наша атмосфера. Навіть під звуки вибухів у Лук’янівці в Києві я спала краще, ніж у Німеччині. Бо це — мій дім“, — резюмує співрозмовниця.

Перші благодійні забіги — спосіб бути ближчою до ЗСУ

Наталя Босак зізнається, що шукала спосіб підтримати чоловіка та українське військо. Саме тоді вона побачила оголошення від організації “Гуркіт”, котра збирала гроші для 109 бригади ЗСУ, в якій воював чоловік героїні.

“Це був першій мій забіг на 5 кілометрів. Дуже важко, коли ти не можеш вплинути ситуацію та змінити якісь події, які відбуваються навколо. Проте, забіги — це моє “я можу“, — додає біженка з Бахмута в Німеччині.

З того часу Наталя Босак активно долучається до благодійних забігів, намагаючись підтримати українських захисників та захисниць.

Найважчим забігом, за словами героїні, став той, який пройшов наприкінці серпня на День пам’яті загиблих військових. Тоді учасники мали роздруковані імена загиблих, про яких вони хотіли нагадати світові.

“Я бігла з ім’ям чоловіка моєї найкращої подруги на ім’я Андрій Лаврушко, який загинув під час виконання бойових дій. Залишилося двоє маленьких діток, п’ять рочків, хлопчик і дівчинка. Вони також сумують за татом. Це такий був дуже важливий для мене забіг і водночас дуже важкий. Я перші, мабуть, 15 хвилин просто плакала, тому що дуже важко було стримати емоції. Усі кроки давалися дуже важко, особливо із розумінням того, що ти був на похоронах та кожен день підтримуєш подругу“, — пригадує жінка.

Загалом Наталя Босак активно долучається до діяльності різних гуманітарних та благодійних організацій. Лише за останній час вона брала участь в:

• бігозбір “Спека-2025”, де партнери автоматично донатять за кожен подоланий кілометр;
• забіг “Чисте небо” на підтримку 1020-го зенітно-ракетного полку, де служить її чоловік;
• відкриття зборів на авто та спорядження для його підрозділу;
• участь у заходах української організації Viche в Берліні — маршах, протестах, акціях до 24 лютого та Дня Незалежності.

Тренування та фізична підготовка

Жінка бігає ще зі школи, нині — майже щодня. Каже, що для участі у благодійних забігах не потрібно бути професійним спортсменом, адже організатори продумують одразу декілька маршрутів: від 400 метрів та до 10 кілометрів.

Наталя Босак рекомендує базові речі — підтримувати власне тіло в тонусі:

“Саме елементарне – зарядка, маленькі пробіжки та обов’язково ставити собі такі цілі одразу на 5-10 кілометрів достатньо і кілометр пробігти. Головне — це відчути себе залученим. З таких маленьких справ і буде наша Україна“, — додає співрозмовниця.

Читайте також:

• Теплі спогади про дім: історія переселенки Світлани Харіної, яка оживляє локації Бахмута через ШІ
• “Моя мотивація — в можливості представляти Бахмут”: історія школярки Анни Павленко, яка очолила раду лідерів учнівського самоврядування Донеччини
• Як бахмутянка Анна Голубцова допомагає жінкам ветеранів через вокалотерапію

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!