Омріяне батьківство часто буває недосяжним для багатьох чоловіків чи жінок в Україні. Тому усиновлення вже розглядають як одну з традиційних форм батьківства. Як зараз відбувається процес усиновлення та чи можуть стати батьком або матір’ю одинокий чоловік чи жінка?

Редакція звернулась до Бахмутського Управління молодіжної політики у справах дітей, дізналась статистику усиновлення від Національної соціальної сервісної служби та провела розмову з експерткою з усиновлення Оленою Ремень. 

Усиновлення, 2024: яка ситуація в Бахмуті

Станом на 25 липня 2024 року на первинному обліку служби у справах дітей Управління молодіжної політики та у справах дітей Бахмутської міської ради є 126 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

З них чотири дитини-сироти та дитини, позбавленої батьківського піклування, потребують влаштування до сімейних форм виховання. Водночас статистика з усиновлення не є втішною, адже протягом 2021 та 2023 років усиновили 2 дитини, їхніми батьками стали подружні пари. В 2022 та 2024 році жодна дитина не була усиновлена.

Хто може усиновити дитину?

У Бахмутському управлінні нам повідомили, що відповідно до статей 211, 212 Сімейного кодексу України, усиновити дитину може дієздатна особа, не молодша 21 року, за винятком, коли усиновлювач є родичем дитини. 

Крім того, усиновлювачем може бути людина, старша за дитину, яку вона бажає усиновити, не менш як на 15 років. Прийняти дітей в родину можуть як подружжя, так й особи, які не перебувають у шлюбі, за умови, що вони є громадянами України.

Хто не може усиновити дитину?

Є люди, які відповідно до законодавства не зможуть стати усиновлювачами, нижче наводимо їх перелік:

• обмежені у дієздатності;
• визнані недієздатними;
• позбавлені батьківських прав, якщо ці права не були поновлені;
• були усиновлювачами (опікунами, піклувальниками, прийомними
• батьками, батьками-вихователями) іншої дитини, але усиновлення було скасовано або визнано недійсним (було припинено опіку, піклування чи діяльність прийомної сім’ї або дитячого будинку сімейного типу) з їхньої вини;
• перебувають на обліку або на лікуванні у психоневрологічному чинаркологічному диспансері;
• зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами;
• не мають постійного місця проживання та постійного заробітку (доходу);
• мають хвороби, перелік яких затверджено наказом Міністерства охорони здоров’я України від 20.08.2008 р. No 479;
• є іноземцями, які не перебувають у шлюбі, крім випадків, коли іноземець є родичем дитини;
• були засуджені за злочини проти життя і здоров’я, волі, честі та гідності, статевої свободи та статевої недоторканості особи, проти громадської безпеки, громадського порядку та моральності, у сфері обігу наркотичних засобів,
• психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, а також за злочини, передбачені статтями 148, 150, 150-1, 164, 166, 167, 169, 181, 187, 324, 442 Кримінального кодексу України або мають непогашену чи не зняту в установленому законом порядку судимість за вчинення інших злочинів;
• не можуть бути усиновлювачами особи однієї статі;
• інші особи, поведінка та інтереси яких суперечать інтересам дитини, яка може бути влаштована в сім’ю на виховання.

Які вимоги до житла для усиновлення?

Вимоги до житла для усиновлення регулює Постанова Кабміну від 8 жовтня 2008 року, №905. Тут вказано, що українці, які хочуть усиновити дитину, повинні додати до заявки копію документа, що підтверджує право власності або користування житловим приміщенням. Тому, якщо ви не маєте власного житла, а орендуєте його, то вам буде достатньо надати довгостроковий договір оренди.

Вам можуть відмовити, якщо приміщення де проживатиме дитину не є у належному стані. Наприкклад, воно банально не гігієнічне, або там неможливо влаштувати місце для занять і окреме спальне місце для дитини.

Чи може одинокий чоловік або жінка усиновити дитину?

Одинока жінка або одинокий чоловік мають право бути усиновлювачами нарівні з сімейними парами. Разом з цим, згідно з ч. 2 ст. 213 Сімейного кодексу України — переважне право на усиновлення дитини має подружжя, кажуть в Бахмутському Управлінні молодіжної політики у справах дітей.

У Національній соціальній сервісній  службі нам додали, що відповідно до пункту 49 Порядку переважне право на усиновлення дитини мають її родичі, особи, у сім’ї яких виховується дитина, особи, які раніше усиновили рідного брата/сестру дитини. 

Іншим кандидатам в усиновлювачі інформація про дітей, які перебувають на місцевому обліку, надається в порядку черговості.

За статистикою служби, у першому півріччі 2021 року загалом усиновили 692 дитини, у першому півріччі 2022 року, тобто на початку повномасштабної війни, усиновили 370 дітей, далі йде поступове зростання. Наприклад, вже у першому півріччі 2023 року усиновили 400 дітей, а у першому півріччі 2024 року аж 583 дитини.

Щодо кількості охочих стати батьками маємо наступну статистику:

• 1 півріччя 2021 року — 875 подружніх пар та 220 одиноких громадян;
• 1 півріччя 2022 року — 822 подружні пари та 195 одиноких громадян;
• 1 півріччя 2023 року — 1321 подружня пара та 335 одиноких громадян;
• 1 півріччя 2024 року — 1694 подружні пари та 418 одиноких громадян.

Як бачимо, є тенденція на збільшення кількості людей, які хочуть усиновити дитину, з кожним роком вона більша, причому не тільки подружні пари хочуть стати батьками, але й одинокі люди. Більше про це ми розпитали у Олени Ремень, керівниці експертної групи з сімейних форм виховання й усиновлення Координаційного центру з розвитку сімейного виховання та догляду дітей.

Усиновлення стало традиційною формою прийняття дітей

Експертка з усиновлення Олена Ремень каже, що сьогодні усиновлення в Україні є вже доволі традиційною формою прийняття дітей. Водночас є інші форми, які дозволяють взяти дитину на виховання. Наприклад: прийомна сім’я, опіка, піклування, а якщо мова йде про тимчасове влаштування дитини, то сім’я патронатного вихователя. 

“Не зважаючи на те, що в Україні йде війна, громадян України, які хочуть усиновити дітей, стає дедалі більше. Якщо, наприклад, порівнювати ситуацію 2022 року, коли почалася повномасштабна війна, і 2024, то тенденцію на усиновлення ми б могли назвати позитивною. Кількість кандидатів в усиновлювачі у нас збільшилася. Люди готові приймати дитину в свою сім’ю. Але, звичайно, не все так просто. Є і певні складнощі”, — каже експертка.

Вона пояснює, що сьогодні кількість дітей, які потребують влаштування у родини, набагато більша, ніж кількість охочих стати батьками. Йдеться про близько 15 тисяч дітей та 2 000 кандидатів в усиновлювачі. Тобто, попри те, що кандидати є і їх кількість збільшується, цих сімей недостатньо для того, щоб кожна дитина була усиновленою.

Усиновлювачі надають перевагу дітям молодшого віку

За словами пані Олени, якщо проаналізувати кейси тих людей, які подають свої документи на усиновлення, то можна побачити, що українці переважно хочуть усиновлювати дітей молодшого віку, до 6 років.

“Переважна більшість кандидатів готова усиновлювати дітей у віці до 6 років, одну дитину, інколи двох-трьох, але не часто, ну і з хорошим станом здоров’я. А серед дітей, які перебувають на обліку, якраз все навпаки. Більшість – це діти у віці старше 10 років, серед них дуже багато сімейних груп, тобто братиків, сестричок. Ну і значна частина дітей – це діти з порушеннями здоров’я, діти з інвалідністю, які потребують особливих умов виховання і догляду. На жаль, сімей, які би могли прийняти таких дітей, наразі недостатньо”, — пояснює експертка.

Міфи про усиновлення

Олена Ремень додає, що серед кандидатів в усиновлювачі є й багато одиноких людей, а твердження про те, що вони обмежені у праві на усиновлення,  є міфом.

“Дійсно, серед громадян така думка панує. На чому вона ґрунтується, сказати важко. Але якщо аналізувати процедуру  усиновлення, якою вона є в Україні, і як прописане законодавство, якими правами користуються громадяни, які хочуть усиновити дитину — то жодних обмежень чи пріоритетів за тією ознакою, перебуває людина у шлюбі чи ні, немає. Тобто, процедура усиновлення є від самого початку до її завершення абсолютно однаковою як для подружніх пар, так і для одиноких громадян”, — пояснює керівниця експертної групи з сімейних форм виховання й усиновлення Координаційного центру з розвитку сімейного виховання та догляду дітей.

Відтак, люди, які перебувають у шлюбі, подають свідоцтво про шлюб, щоб засвідчити це. Водночас якщо людина не перебуває у шлюбі, вона такого документа не подає та розпочинає процедуру усиновлення самостійно.

Навчання для тих, хто хоче усиновити дитину

І одинокі громадяни, і подружні пари в обов’язковому порядку проходять навчання за спеціальною програмою, яка готує їх до батьківства. Групи формуються змішані (подружні пари і одинокі громадяни), тобто хто подав документи, того і записують. Після навчання  людей беруть на облік в службі у справах дітей як кандидатів в усиновлювачі, якщо вони пройшли до цього етапу відбору. 

Інформацію про дітей всім кандидатам надають у порядку постановки їх на облік. Тому й пари, й одинокі люди перебувають в однакових умовах.

“Для того, щоб розширити можливості для усиновлення дітей старшого віку чи сімейних груп  — передбачили, що коли нову дитину беруть на облік, інформацію про цю дитину чи групу дітей надсилають одночасно усім кандидатам, які стоять на обліку в службі у справах дітей в певному місті чи районі. Всі одночасно дізнаються про цю дитину”, — надає приклад Олена Ремень.

Якщо люди зацікавлені, то вони впродовж двох робочих днів мають проінформувати про це службу у справах дітей, і потім вона має сформувати чергу з таких людей. Ця черга формується в порядку постановки на облік кандидатів в усиновлювачі.

Тобто, умовно кажучи, якщо, наприклад, у вашому місті на обліку є 10 кандидатів, то всі 10 отримують інформацію про дитину, але вона буде короткою. Наприклад, поставили на облік хлопчика, 7 років, братів/сестер немає. Якщо з 10, припустимо, 5 кандидатів відгукнулися і протягом двох робочих днів повідомили, що вони хочуть особисто отримати інформацію про цю дитину, от цим 5 кандидатам вже розширену інформацію про дитину (стан здоров’я, місце перебування дитини, що сталось з її біологічними батьками тощо) будуть надавати у порядку постановки їх на облік.

З якими складнощами стикаються усиновлювачі/чки?

За словами експертки, у 2022 році на певний час усиновлення в регіонах, які були наближені до зон бойових дій, фактично призупинилося. Це ухвалили не на рівні законодавства, так відбулося само собою, тому що проводити процедури було неможливо. Але поступово все почало відновлюватися, і позаяк багато людей переїхали, змінили місце свого проживання, то відповідно змінювали й процедуру.

Змінили таким чином, щоб надати можливість і переселенцям та переселенкам усиновити дитину. Передбачили також і те, що ті громадяни, які залишилися на тимчасово окупованих територіях, усиновити дитину не можуть.

“Україна не може собі дозволити передати дитину на територію, яка зараз не контролюється її органами влади, і відповідно, де йде війна. Таке рішення прийнято в інтересах дітей”, — пояснює експертка.

Вона додає, що наразі не проводиться усиновлення громадянами України, які виїхали за межі України. Водночас для українців всередині країни зробили деякі поступки, нещодавно було збільшено термін дії довідки про проходження навчання. Відтак, якщо раніше він становив один рік, то зараз це вже два роки. Також збільшили термін дії документів.

До повномасштабної війни строк дії документів становив  один рік, а зараз це 18 місяців. 

Як захищають права та інтереси дитини під час усиновлення?

Насамперед, щоб діяти у інтересах дитини, є система відбору кандидатів/ток на усиновлення, пояснює Олена Ремень. Законодавство має вимоги до осіб та перелік умов, за наявності яких людина не може бути усиновлювачем.

“Також важливо й те, що для усиновлення дитини потрібна ще й згода самої дитини, якщо вона за віком і рівнем розвитку може її висловити. А діти, які виховуються в інтернатних закладах, з дуже раннього віку розуміють, що таке усиновлення. Тому що їхніх друзів, інших дітей, які виховуються в закладі, усиновлюють. . Вони постійно про це чують. Вони розуміють, де вони живуть, що у них немає тата і мами, а в інших вони є. З кожною дитиною проводиться бесіда у доступній для дитини формі, де з’ясовують, чи хоче дитина йти в ту або іншу сім’ю, чи не хоче. Ну і звичайно, якщо мова йде про дітей старшого віку, то їх навіть запрошують до суду. І суддя запитує згоду дитини на усиновлення”, — пояснює Олена Ремень.

Після усиновлення служба у справах дітей за місцем проживання сім’ї періодично відвідує її та наглядає за тим, як виховують дитину.

Поради для тих, хто хоче усиновити дитину?

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Україна для кожної дитини 💛 (@childcare_ua)

Експертка радить готуватись до усиновлення всім — і одиноким людям, і подружнім парам. Це важливо для того, аби ваше рішення було не емоційним, а усвідомленим.

“Люди мають розуміти те, що усиновлення змінить їхній спосіб життя. Після усиновлення  життя людини вже буде підпорядковане не її особистим потребам і інтересам, а потребам і інтересам дитини. І це буде не один день, а допоки дитина не виросте. Тому важливо не поспішати, максимально збирати інформацію. Зараз є така платформа “Україна для кожної дитини”, де можна ознайомитися з інформацією про усиновлення. Тут також є курс “Народжені серцем”, який я рекомендую пройти кожному, хто хоче усиновити дитину, тому що якраз цей курс, допомагає людям розібратися у власній мотивації”, — коментує пані Олена.

Майбутнім усиновлювачам/кам — як подружнім парам, так і одиноким людям також важливо заздалегідь подумати про коло підтримки. Це можуть бути батьки, родичі, друзі, знайомі тощо. Це ті люди, які допоможуть усиновлювачу/чці, якщо вона захворіє чи їй буде потрібно поїхати у відрядження тощо. 

Практикуйтеся спілкуватися з дітьми

Також пані Олена радить: якщо, скажімо, у вас є племінники/ці, то можна подоглядати дітей, аби побачити, чи вистачить вам сил та ресурсу для того, щоб прийняти дитину такою, якою вона є. Адже при усиновленні питання не лише у забезпеченні житлом та грошима, а в тому, що дитина буде зі своїми поведінковими особливостями. І всьому цьому потрібно вміти давати раду. Тому, звичайно, до цього треба готуватися.

“В обов’язковому порядку потрібно пройти загальний курс підготовки. Він, до речі, дуже змістовний, і є люди, які після навчання змінюють своє рішення та відмовляються від усиновлення. Вони починають розуміти, що не все так просто, як вони собі уявляли. Що все може бути набагато складніше. Але більшість зазвичай навпаки зміцнюються у своєму намірі. Також важливо, що люди отримують від психологів рекомендації, на що їм звернути увагу та як підготуватися. Щодо людей, які не перебувають у шлюбі, вони повинні знати, що мають такі самі права, як і подружні пари. А все інше — це тільки наявність власного ресурсу і щирого бажання для того, щоб здійснити свою мрію та усиновити дитину”, — резюмує розмову Олена Ремень.

Читайте також:

• Без громадського транспорту й роботи: чому переселенцям у селах не так легко адаптуватися до нових умов
• Притулок на Полтавщині: як мешканка Нью-Йорка Тетяна Красько допомагає вимушеним переселенцям жити спочатку

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Кирилу Пономаренку 18 років, він родом з Бахмута. Юнак відомий в бахмутській учнівській спільноті як лідер та ініціатор проєктів для молоді. Почалось все з 7 класу, коли Кирило вирішив самостійно написати і зняти виставу до Дня Святого Миколая. Заручившись підтримкою педагогів, Кирило Пономаренко згодом став Президентом учнівського самоврядування Бахмута і разом з однолітками втілювали різні проєкти. Зараз Кирило студент і готується представляти Донецьку область на міжнародному рівні.

Про своє лідерство в учнівському самоврядуванні, реалізовані проєкти та плани на майбутнє Кирило Пономаренко розповів редакції Бахмут IN.UA.

Історія Кирила Пономаренка

Кирило все своє дитинство провів у рідному місті, навчався у школі №7. У березні 2022 року, коли хлопцю було 14 років, його родина була змушена евакуюватися. Виїхати вирішили до Вінниці, де Кирило проживає і дотепер. 

Хлопець каже, що продовжує любити своє рідне місто і плекає про нього теплі спогади.

“Я не можу нічого поганого сказати про Бахмут, тому що маю про нього тільки позитивні емоції і теплі спогади. Це неймовірне, зручне місто. Місто можливостей, яке розвивалося б, якщо не війна. Я вважаю, що це дійсно було місто європейського стандарту”, — згадує Кирило.

Попри переїзд школяр продовжував навчатися у своїй рідній Бахмутській школі №7, хоч і перехід на онлайн-навчання був непростим. Адже саме у стінах цього навчального закладу Кирило робив свої перші кроки як лідер: брав участь у різноманітних конкурсах, олімпіадах, святах і виставах. Перший поштовх до створення чогось нового хлопець відчув у 7 класі.

“Це було перед Святим Миколаєм. Тоді я цікавився відеозйомкою, монтажем і якось сидів та подумав: “Треба зробити якусь святкову сценку в школі”. Хотів спробувати себе як режисер, актор і відеооператор. Це відбулось просто в моменті, у мене виникла ідея написати сценарій до Дня Святого Миколая. Я подзвонив до своєї класної керівниці, запропонував це і вона погодилась. Я так загорівся ідеєю, що буквально за один вечір написав сценарій. Звичайно, він потребував великої координації, адже він був написаний трохи незв’язно, незрозуміло, але я в такий спосіб вчився, опановував нові навички”, — розповів Кирило Пономаренко.

Цю роботу юнак вважає своїм першим лідерським проєктом, адже саме тоді він зміг об’єднати однолітків, щоб реалізувати свій задум.

“Це взагалі був перший досвід, коли я вперше об’єднав таку велику кількість людей до дії і ми змогли разом це зробити. Знімали це у школі. Там була велика гримерка з костюмами, ми переодягалися в різні образи і грали як справжні актори. Так моя спонтанна ідея виросла у справжню дитячу театральну виставу. І це для мене тоді було найкрутіше, що я зміг зробити”, — згадує хлопець.

Перелаштування діяльності і президентство

До війни Кирило разом з однолітками зняли ще не одну виставу до різних свят. Було багато планів на майбутні заходи, але почалась повномасштабна війна. За словами Кирила, він тоді відчув, що все те, що робив до цього, в один момент стало непотрібним.

“Кому тепер потрібні мої сценки?” — думав хлопець.

У цей момент школярів підтримала педагогиня-організаторка, яка запропонувала шкільному самоврядуванню змінити формат діяльності.

“Десь через тиждень чи два після початку війни наша педагогиня-організаторка написала, що потрібно підтримувати військових. І от тоді я почав оживати, я зрозумів, що моє самоврядування продовжується, але воно переросло в новий етап. Тому ми підлаштувалися під сьогодення: підтримували воїнів, волонтерські акції, писали листи тощо”, — каже Кирило Пономаренко.

Окрім підтримки воїнів, школярі зрозуміли, що потрібно підтримувати і своїх однолітків. Тому започаткували проєкти “Евакуація” та “Сам собі психолог”.

“Проєкт “Сам собі психолог” був створений для того, щоб стабілізувати емоційний і фізичний стан людини. Бо деякі люди бояться йти до психологів, розповідати іншим про свої проблеми чи переживання. І цей проєкт направлений на те, що ти можеш включити відео, помедитувати і отримати розуміння, що життя продовжується. Ми робили відео, щоб рятувати людей від переживань, втоми, смутку, і вони дійсно допомагають. Проєкт “Евакуація” був створений, щоб показати, що самоврядування і учні навіть в умовах війни залишаються разом. Ми робили репортажі з Фінляндії, Вінниці, Дніпра, Німеччини, Полтави, Києва, Закарпаття, Австрії, Італії. І це дійсно класно. Адже ти пізнаєш світ онлайн і бачиш, як люди продовжують жити і реалізовувати себе в інших країнах, традиціях та культурах”, — розповів Кирило.

Крім активної діяльності у школі, Кирило також навчався в Бахмутському міському Центрі дітей та юнацтва. Якось викладачка запропонувала хлопцю подати свою кандидатуру на посаду Президента учнівському самоврядування Бахмута.

“Я одразу ж почав підготовку до виборів: треба було зробити презентацію і захистити її. Ми виходили в Google Meet, нас слухали онлайн, і це було доволі важко через технічні моменти. Але ми це зробили і мене обрали Президентом учнівського самоврядування Бахмута. І я ніколи не шкодував про це, адже здобув новий досвід. Ця посада навчила мене тримати себе в руках, я став більш дисциплінованим, відповідальним, навчився комунікації з людьми. Оскільки ти постійно виходиш на якісь форуми, представляєш місто, захищаєш інтереси самоврядування, навчальних закладів. Ця посада дає такий досвід, який, я вважаю, знадобиться кожному, хто хоче себе реалізувати в житті”, — каже бахмутянин.

На посаді Президента учнівського самоврядування Кирило Пономаренко був два роки. Його термін спливає наприкінці грудня 2025 року. Також він був очільником Донецької обласної ради лідерів учнівського самоврядування, і в листопаді 2025 року склав повноваження.

За цей час команда школярів під лідерством Кирила встигла реалізувати не один проєкт, пов’язаний з волонтерством і творчістю. Головною метою їх проєктів було об’єднання бахмутян.

“Один з найголовніших проєктів, якими пишаємось я та моя команда — це, напевно, проєкт “Бахмутська сім’я”. Історія цього проєкту доволі цікава. Спочатку він був створений на базі школи, просто як шкільний проєкт. Ніхто навіть не думав про те, що він вийде за межі школи. Але згодом до нього почали приєднуватись інші школи, групуватися учні, вчителі. Так великою бахмутською родиною ми почали створювати спільні ініціативи. Цей проєкт стає майданчиком для реалізації будь-кого, хто потрапляє до нашої сім’ї. Він може реалізувати свою ідею, отримавши підтримку”, — розповів Кирило.

У межах проєкту “Бахмутська сім’я” школярі за підтримки учнівської громади реалізують свої ідеї та проводять творчі конкурси. Один з таких — “Бахмутобачення”, який є аналогом всесвітньо відомого “Євробачення”. Конкурс об’єднує талановитих дітей та підлітків Бахмута, які можуть показати свої таланти на велику аудиторію.

Президент учнівського самоврядування каже, що найголовнішим викликом у роботі для нього є війна. Адже дистанційний формат навчання не дає в повній мірі реалізувати задумане. Нелегкою є і комунікація зі школярами, адже до кожного потрібно знайти підхід.

“Напевно, найголовніший виклик — це дистанційне навчання, оскільки ми не можемо реалізувати ті проєкти, які задумали. Бо ти онлайн, не маєш певних ресурсів і втрачається живий зв’язок. Тому деякі проєкти в голові з’являлися, але ми розуміємо, що в умовах дистанційної роботи ми це не можемо зробити. Звісно, впливають і відключення світла, і постійні тривоги. А ще особисто для мене було складно працювати з новою командою, бо вона була сформована раніше, а я просто очолив її. Тому було важливо знайти підхід, адже у кожного свої погляди. Сотні людей, думок, пропозицій, і моя мета, як очільника — об’єднати всіх і зробити так, щоб вони не сварилися і вірили в себе. Як лідер, я помітив, що дуже важливо надихати інших, у важливий момент говорити: “Ти все зможеш, ми в тебе віримо, ти вже переможець сам для себе”, — ділиться юнак.

Кирило Пономаренко представлятиме Донеччину на міжнародному рівні

Кирило Пономаренко вже завершив навчання у школі. 9 класів він вчився у своїй рідній школі №7, а 10-11 класи — у школі №24. Своє навчання юнак продовжив у Донецькому національному університеті імені Василя Стуса.

Будучи студентом, бахмутянин продовжує активну громадську діяльність. Нещодавно його обрали представником Донеччини на Міжнародній асоціації позашкільної освіти. Він братиме участь у конференціях, доповідях, спільних проєктах з лідерами інших регіонів. Також, за можливості, Кирило представлятиме освіту Донеччини європейським партнерам.

“Мій головний меседж — це те, що Донеччина була, є і буде Україною і вона не чекає “освободітєлєй”. Я хочу, щоб мої колеги із заходу та центру України розуміли, що донеччани не чекають росію, а намагаються робити все для відбудови вільної та єдиної України. Також, звісно, запланована активна робота, втілення креативних ідей, деякі з яких ми вже запланували, але поки тримаємо в таємниці”, — каже хлопець.

У планах Кирила Пономаренка — пов’язати своє життя з економікою та політикою. В цьому йому, як він вважає, допоможе лідерський досвід, який він здобув під час шкільного життя. Дітям і підліткам він радить пробувати свої сили в учнівському самоврядуванні, адже це цінний досвід для подальшого життя.

“Ви це робите не для когось, а для себе. Беручи участь у конкурсах чи шкільних проєктах, ви розвиваєте свої навички, вміння. І це не для “галочки” у школі, а для себе. Спочатку я теж боявся. Якщо, наприклад, подивитися наші старі відео, то я дуже боявся камери. Але потім зрозумів, що я живу для себе і я це роблю, щоб бути активним. Ніколи не бійтеся і робити помилки, адже навіть вони — це досвід. Використовуйте всі можливості, які у вас є, щоб голосно заявити про себе і проявити свої таланти чи лідерські якості”, — порадив Кирило Пономаренко.

Не забуває бахмутянин і про Донецьку обласну раду лідерів учнівського самоврядування. Він буде координатором нового складу ради і допомагатиме школярам своїм досвідом. До речі, очолила раду школярка Анна Павленко з Бахмута. Раніше редакція публікувала її історію.

Читайте також:

• Бахмутський школяр виборов грант на навчання, представляючи Донеччину на всеукраїнському рівні
• “Ми не росія, але ми й не Україна більше”. Історія Анастасії, яка виїхала з окупованої Горлівки в перший день великої війни
• Біжу за тих, хто в берцях: історія переселенки з Бахмута, яка бере участь в благодійних забігах в Німеччині

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Анастасія народилася й виросла в довоєнній Горлівці — місті, яке колись жило й розвивалося, а після окупації занурилося в тінь, страх і виживання. У 13 років вона вперше побачила, як світ навколо руйнується, а у 22 — як цей світ остаточно зникає під російськими прапорами. Її історія — про дитинство, яке закінчилося на війні, про втрати, про дорогу з окупації через Росію та про вибір, який давав шанс вижити.

Горлівка. Дитинство, яке обірвалося

Анастасія народилася та виросла в Горлівці, де дівчина прожила 17 років. До 2022 року тут жила вся родина дівчини, після початку повномасштабної війни з міста виїхала сама Анастасія та її мама. Горлівка для нашої героїні — місто дитинства та юнацьких спогадів. До 2014 року, каже дівчина, це місто було жвавим та стрімко розвивалося: концерти, футбольні матчі, ковзанка, цирк — такою наповненою подіями була довоєнна Горлівка. А ще звідси існувало зручне сполучення з іншими містами Донеччини — їздили й у сам Донецьк, були програми для оздоровлення дітей від міста, пригадує героїня.

“Горлівка була відома тим, що в нас було дуже багато різної індустрії, в тому числі і хімічної. Наприклад, це завод “Стирол”, куди у пошуках роботи приїздило багато людей з інших міст. Також в нас постійно щось покращувалося, розвивалося, перебудовувалося, будувалося щось нове. Просто тому, що була можливість, були ресурси, було бажання в нашої влади — принаймні тої, яку я пам’ятаю перед війною”, — каже дівчина.

Найулюбленіше місце нашої героїні була площа біля КСКЦ — це культурно-спортивний комерційний центр в Горлівці. Тут збиралась молодь міста, тут жило життя. Неподалік площі стояли дитячі атракціони, а це був великий майданчик, де Анастасія навчилася кататися на роликах і зустрічалася з друзями. Коли прийшов 2014 рік, зустрічі залишилися, але життя тоді різко змінилося. 

“Я була дитиною, коли все почалося, а почалося все з того, що викрали Володимира Рибака, потім його знайшли мертвим. На той момент мені було 13 років — я не дуже розуміла, що відбувається взагалі, і я не дуже слідкувала за цим, але я пам’ятаю, що почалися якісь проросійські голосування: “за” чи “проти” цієї “днр” умовної. Пам’ятаю, що в школі говорили про це доволі багато, тому що, ну, діти, звісно, знаєте, вони як папужки — повторюють те, що кажуть вдома. І звісно, що був якийсь такий дискурс, розмови про ось цей референдум клятий. Але зрозуміла, що щось не так, коли мама відправила мене і мою старшу сестру 25 червня до родичів на Львівщину. Мама сказала тоді, що ми поїдемо буквально на пару тижнів, а повернулися ми 1 жовтня”, — пригадує Анастасія.

Близько трьох місяців Анастасія не була вдома, і за цей час новини вона могла дізнаватися лише з телебачення, адже зв’язок на захопленій Донеччині росіяни глушили, й з батьками дівчина розмовляла лише кілька разів на тиждень. 

“Я розуміла, що щось дуже сильно не так. Пам’ятаю, у липні ми дивилися новини, коли показали, як розбомбили центр Горлівки. Було багато загиблих, показували кадри з мого міста… Хочеш, не хочеш, ти все одно дорослішаєш, і коли повертаєшся вже в рідне місто — ти вже не дитина. Розумієш, чому твої однокласники виїжджають й не повертаються, або чому якісь незрозумілі чоловічки ходять в пікселі”, — пригадує дівчина.

Водночас, як каже Анастасія, у перші два роки від початку війни 2014 у Горлівці ходили й українські гривні, й російський рубль. Тобто, якщо порівнювати дві окупації, у 2014 та 2022, то остання була агресивнішою, тоді як перша — більш “м’якою” та поступовою.

Як змінилась освіта в Горлівці після 2014 року?

Школи в Горлівці продовжували роботу за новою програмою з російськими елементами, але з перервами, бо були періоди під час активних військових дій, коли заклади закривалися. Одним з таких періодів стала зима 2015 року. Анастасія пригадує, що вона не ходила в школу пару тижнів. 

“Школа тоді закрилася, тому що було небезпечно, і якщо зараз є, наприклад, повітряна тривога, то в наші часи її не було, і повітряною тривогою служило те, що ти чуєш свист над головою, і тоді треба падати і закривати шию — це була буквально єдина можливість вберегтися”, — розповідає дівчина.

Коли школа Анастасії знову запрацювала, дітей там стало значно менше, адже батьки вивозили своїх синів та дочок на безпечніші території. З чотирьох класів на паралелі утворилися два класи, пригадує дівчина. Нових вчителів у її школі, зокрема завезених з росії, не було, бо, власне, не було потреби їх наймати. 

“Я рада, що у нас залишилися старі викладачі, як, наприклад, моя вчителька з історії. Вона намагалася пропхати в днрівський предмет “Історія рідного краю” якомога більше історії України, яка стосувалася Донеччини, за що я їй дуже сильно вдячна, бо завдяки їй я змогла підготуватися до ЗНО та скласти іспит”, — розповідає дівчина.

Шкільна програма змінилася кардинально, згадує Анастасія. У якийсь момент у її класі залишилося лише 2 години української мови на тиждень і 2 години української літератури. Коли дівчина перейшла в 11 клас, норма української мови скоротилася до пів години на тиждень. 

“Тобто, це якісь мінімальні крихти української мови, української літератури. Звичайно, що не було історії України. Була історія отєчества, як вони це називали — це історія росії, знову ж таки. Пригадую, що активно просували російську пропаганду, особливо щодо Дня Перемоги на 9 травня. Було звеличення Дня Перемоги коштом того, що от, росія, совєтський союз, ми всіх перемогли й так далі. І це було огидно для мене, бо у мене проукраїнська родина була завжди, і я намагалася протестувати якимись маленькими вчинками, хоча це було дуже небезпечно. Наприклад, на парад 9 травня я вийти відмовилась. Я розумію, що якби я це робила зараз, в цій війні, то я би довго не прожила. Але та окупація була інша, менш організована, аніж вона є зараз”, — пояснює співрозмовниця.

Анастасія не має закінченої середньої освіти за стандартами “днр”, а “днрівський” паспорт дівчина отримувати відмовилася. Але хоча б якісь документи їй були потрібні, інакше жити вона не змогла б, тому героїня оформила так звану адресну довідку, яка б підтверджувала її проживання в Горлівці. 

“Без неї мене не пропускали би до родини. Мене би просто відвертали назад, тому що в мене був новий український паспорт, і там не було вказано, де я зареєстрована, а просто зазначено, що місце проживання не з’ясоване. Я була зобов’язана отримати в Донецьку “днрівську” довідку про те, що я дійсно проживаю, народилася та зареєстрована в Горлівці, щоб я могла туди мати право проїхати. Знаю, що ті діти, які мали намір вчитися, наприклад, в Донецьку, або навіть в Горлівських вишах, то вони мали отримувати “днрівські” документи”.

Окремо ми говоримо про психологічний тиск, з яким можуть стикатися люди, які живуть під окупацією. Зокрема, ті українці, які з тих чи інших причин не можуть покинути свій дім та підтримують Україну з ТОТ. Анастасія каже, що сама відчувала певну ізольованість від суспільства, у якому лишалась, але їй, якщо так можна сказати, пощастило, бо оточення дівчини мало такі ж погляди.

Горлівка після 2014 року

Після 2014 року місто стрімко згасало. Дівчина пригадує, що коли вона повернулася до міста, то помітила, як сильно схудли її мама й тато. У перші пів року окупації у Горлівці був брак продуктів. Крім того, були затримки зарплат. 

“Якщо описувати двома словами, як змінилося життя в Горлівці, то це вмирання і стагнація, бо той розвиток, який був у нас до війни, пішов коту під хвіст, оцей відкат назад дуже сильно відчувався. У нас закрилася майже вся індустрія, багато людей втратили роботу й виїхали, відчувалася сірість та спустошеність”, — каже Анастасія.

Особливо героїня помітила це, коли почала виїжджати до Бахмуту, тому що вона здобувала освіту в українській школі екстерном. Різниця між жвавим Бахмутом й стагнуючою Горлівкою впадала в око. Анастасія тим часом готувалася до вступу в український університет, в Харків. За її словами, коли вона переїхала в Харків й почала навчання, то повертатися в Горлівку, в якій колись було майже 400 тисяч населення, можна було порівняти з поверненням у вимируще село.

Водночас героїня розповідає, що до повномасштабної війни життя в окупованій Горлівці було важким, але стабільним: родина мала житло й роботу, тому не планувала виїжджати. Востаннє в Горлівку Анастасія приїхала на свята у грудні 2021 року й залишалася до самого 24 лютого 2022-го — виїхати планувала за кілька днів до початку вторгнення, але через війну була змушена тікати через росію, бо інших варіантів не було. Цей шлях був довгим та складним.  

Первинний план, через Харків, зірвався, тому разом із партнером вона терміново прокладала новий маршрут через росію, бо це був єдиний спосіб вибратися й не застрягнути в окупації назавжди. Після перетину кордону вона залишилася фактично без зв’язку та доступу до грошей: українські картки в росії не працювали, а з собою було лише близько 10 тисяч рублів готівкою.

Під час переходу через російський кордон вона пережила сильний стрес через агресивну поведінку прикордонників, які повторювали пропагандистські наративи про “Київ за два дні”. Вона стримувала себе, щоб не сказати нічого зайвого у ці моменти:

“Я буквально настільки сильно вкусила свого язика, що я кровила в роті, тому що я розуміла, що якщо я зараз щось ляпну, то не факт, що мене повернуть в Горлівку взагалі…”, — каже Анастасія.

Після цього вона їхала через ростов і волгоград, але її рейси постійно затримували через “погоду”, хоча було сонячно. Вона залишилася без інтернету, без можливості оплатити щось, із панікою за близьких у Харкові та Горлівці. Дівчина намагалася купити російську картку, але не змогла її активувати через відсутність необхідних документів.

Лише випадкова дівчина з аеропорту дала їй можливість подзвонити партнеру через FaceTime. Він придбав їй нові квитки й допоміг знайти варіант дістатися москви потягом. Проте навіть там рейси знову затримували, і героїня була на межі емоційного зриву, думаючи, що взагалі не зможе вирватися з рф.

Зрештою Анастасії вдалося сісти на літак до Німеччини. Лише вже там, 26 лютого, вона вперше за всі ці дні змогла вийти на зв’язок із мамою й дізнатися, що відбувається в Україні.

Для українців, які хочуть виїхати

Героїня підтримує зв’язок із рідними, зазначає: нинішня окупація набагато жорсткіша, ніж у 2014–2021 роках. У місті значно більше російських військових, всюди російські символи, людей примушують отримувати російські паспорти для роботи, банківських карток та виживання.

Побутові умови стали складнішими: постійні перебої з водою й електрикою, вода подається за графіком, людям доводиться набирати запаси у ванни й миски. Ціни виросли до російського рівня, що не відповідає місцевим зарплатам.

Для українців, які перебувають на окупованих територіях й замислюються про виїзд, Анастасія радить виїжджати з окупованих територій не через “правильність”, а через власний досвід і розуміння реалій життя під окупацією. 

Багато людей стримує страх перед повним перезапуском життя, адже після виїзду потрібно будувати все з нуля, “по малесеньких цеглинках”. Попри це, героїня переконана: залишатися небезпечно, бо на окупованих територіях у найближчі роки не буде нормального життя — лише виживання, нестача всього необхідного та постійна загроза смерті.

Нагадаємо, що жителям Донецької області, які опинилися в окупації, можуть допомогти з виїздом в Україну. Цим займається благодійний фонд Save Ukraine. Для виїзду з окупації звертайтесь на гарячу лінію Save Ukraine за телефоном: 0800 333 129.

Підтримку евакуйованим надають і після приїзду до України. Зокрема, дітям і дорослим надають місце у центрі “Надії та Відновлення”. Тут вони можуть отримати гуманітарну, соціальну, медичну допомогу та визначитися з подальшими діями.

У центрі можна жити до трьох місяців. За цей час діти гарантовано пройдуть медичне обстеження, отримають допомогу педагогів та психологів. А дорослі зможуть оформити виплати ВПО, отримати юридичну та кар’єрну консультації.

Евакуйовані також можуть отримати допомогу з пошуком житла або можливість поселитися в модульних будинках.

До теми:

“Я не хотів бути частиною російської системи”: історія донеччанина В’ячеслава Муністера, який повернувся до України після 11 років окупації

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!