Омріяне батьківство часто буває недосяжним для багатьох чоловіків чи жінок в Україні. Тому усиновлення вже розглядають як одну з традиційних форм батьківства. Як зараз відбувається процес усиновлення та чи можуть стати батьком або матір’ю одинокий чоловік чи жінка?

Редакція звернулась до Бахмутського Управління молодіжної політики у справах дітей, дізналась статистику усиновлення від Національної соціальної сервісної служби та провела розмову з експерткою з усиновлення Оленою Ремень. 

Усиновлення, 2024: яка ситуація в Бахмуті

Станом на 25 липня 2024 року на первинному обліку служби у справах дітей Управління молодіжної політики та у справах дітей Бахмутської міської ради є 126 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

З них чотири дитини-сироти та дитини, позбавленої батьківського піклування, потребують влаштування до сімейних форм виховання. Водночас статистика з усиновлення не є втішною, адже протягом 2021 та 2023 років усиновили 2 дитини, їхніми батьками стали подружні пари. В 2022 та 2024 році жодна дитина не була усиновлена.

Хто може усиновити дитину?

У Бахмутському управлінні нам повідомили, що відповідно до статей 211, 212 Сімейного кодексу України, усиновити дитину може дієздатна особа, не молодша 21 року, за винятком, коли усиновлювач є родичем дитини. 

Крім того, усиновлювачем може бути людина, старша за дитину, яку вона бажає усиновити, не менш як на 15 років. Прийняти дітей в родину можуть як подружжя, так й особи, які не перебувають у шлюбі, за умови, що вони є громадянами України.

Хто не може усиновити дитину?

Є люди, які відповідно до законодавства не зможуть стати усиновлювачами, нижче наводимо їх перелік:

• обмежені у дієздатності;
• визнані недієздатними;
• позбавлені батьківських прав, якщо ці права не були поновлені;
• були усиновлювачами (опікунами, піклувальниками, прийомними
• батьками, батьками-вихователями) іншої дитини, але усиновлення було скасовано або визнано недійсним (було припинено опіку, піклування чи діяльність прийомної сім’ї або дитячого будинку сімейного типу) з їхньої вини;
• перебувають на обліку або на лікуванні у психоневрологічному чинаркологічному диспансері;
• зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами;
• не мають постійного місця проживання та постійного заробітку (доходу);
• мають хвороби, перелік яких затверджено наказом Міністерства охорони здоров’я України від 20.08.2008 р. No 479;
• є іноземцями, які не перебувають у шлюбі, крім випадків, коли іноземець є родичем дитини;
• були засуджені за злочини проти життя і здоров’я, волі, честі та гідності, статевої свободи та статевої недоторканості особи, проти громадської безпеки, громадського порядку та моральності, у сфері обігу наркотичних засобів,
• психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, а також за злочини, передбачені статтями 148, 150, 150-1, 164, 166, 167, 169, 181, 187, 324, 442 Кримінального кодексу України або мають непогашену чи не зняту в установленому законом порядку судимість за вчинення інших злочинів;
• не можуть бути усиновлювачами особи однієї статі;
• інші особи, поведінка та інтереси яких суперечать інтересам дитини, яка може бути влаштована в сім’ю на виховання.

Які вимоги до житла для усиновлення?

Вимоги до житла для усиновлення регулює Постанова Кабміну від 8 жовтня 2008 року, №905. Тут вказано, що українці, які хочуть усиновити дитину, повинні додати до заявки копію документа, що підтверджує право власності або користування житловим приміщенням. Тому, якщо ви не маєте власного житла, а орендуєте його, то вам буде достатньо надати довгостроковий договір оренди.

Вам можуть відмовити, якщо приміщення де проживатиме дитину не є у належному стані. Наприкклад, воно банально не гігієнічне, або там неможливо влаштувати місце для занять і окреме спальне місце для дитини.

Чи може одинокий чоловік або жінка усиновити дитину?

Одинока жінка або одинокий чоловік мають право бути усиновлювачами нарівні з сімейними парами. Разом з цим, згідно з ч. 2 ст. 213 Сімейного кодексу України — переважне право на усиновлення дитини має подружжя, кажуть в Бахмутському Управлінні молодіжної політики у справах дітей.

У Національній соціальній сервісній  службі нам додали, що відповідно до пункту 49 Порядку переважне право на усиновлення дитини мають її родичі, особи, у сім’ї яких виховується дитина, особи, які раніше усиновили рідного брата/сестру дитини. 

Іншим кандидатам в усиновлювачі інформація про дітей, які перебувають на місцевому обліку, надається в порядку черговості.

За статистикою служби, у першому півріччі 2021 року загалом усиновили 692 дитини, у першому півріччі 2022 року, тобто на початку повномасштабної війни, усиновили 370 дітей, далі йде поступове зростання. Наприклад, вже у першому півріччі 2023 року усиновили 400 дітей, а у першому півріччі 2024 року аж 583 дитини.

Щодо кількості охочих стати батьками маємо наступну статистику:

• 1 півріччя 2021 року — 875 подружніх пар та 220 одиноких громадян;
• 1 півріччя 2022 року — 822 подружні пари та 195 одиноких громадян;
• 1 півріччя 2023 року — 1321 подружня пара та 335 одиноких громадян;
• 1 півріччя 2024 року — 1694 подружні пари та 418 одиноких громадян.

Як бачимо, є тенденція на збільшення кількості людей, які хочуть усиновити дитину, з кожним роком вона більша, причому не тільки подружні пари хочуть стати батьками, але й одинокі люди. Більше про це ми розпитали у Олени Ремень, керівниці експертної групи з сімейних форм виховання й усиновлення Координаційного центру з розвитку сімейного виховання та догляду дітей.

Усиновлення стало традиційною формою прийняття дітей

Експертка з усиновлення Олена Ремень каже, що сьогодні усиновлення в Україні є вже доволі традиційною формою прийняття дітей. Водночас є інші форми, які дозволяють взяти дитину на виховання. Наприклад: прийомна сім’я, опіка, піклування, а якщо мова йде про тимчасове влаштування дитини, то сім’я патронатного вихователя. 

“Не зважаючи на те, що в Україні йде війна, громадян України, які хочуть усиновити дітей, стає дедалі більше. Якщо, наприклад, порівнювати ситуацію 2022 року, коли почалася повномасштабна війна, і 2024, то тенденцію на усиновлення ми б могли назвати позитивною. Кількість кандидатів в усиновлювачі у нас збільшилася. Люди готові приймати дитину в свою сім’ю. Але, звичайно, не все так просто. Є і певні складнощі”, — каже експертка.

Вона пояснює, що сьогодні кількість дітей, які потребують влаштування у родини, набагато більша, ніж кількість охочих стати батьками. Йдеться про близько 15 тисяч дітей та 2 000 кандидатів в усиновлювачі. Тобто, попри те, що кандидати є і їх кількість збільшується, цих сімей недостатньо для того, щоб кожна дитина була усиновленою.

Усиновлювачі надають перевагу дітям молодшого віку

За словами пані Олени, якщо проаналізувати кейси тих людей, які подають свої документи на усиновлення, то можна побачити, що українці переважно хочуть усиновлювати дітей молодшого віку, до 6 років.

“Переважна більшість кандидатів готова усиновлювати дітей у віці до 6 років, одну дитину, інколи двох-трьох, але не часто, ну і з хорошим станом здоров’я. А серед дітей, які перебувають на обліку, якраз все навпаки. Більшість – це діти у віці старше 10 років, серед них дуже багато сімейних груп, тобто братиків, сестричок. Ну і значна частина дітей – це діти з порушеннями здоров’я, діти з інвалідністю, які потребують особливих умов виховання і догляду. На жаль, сімей, які би могли прийняти таких дітей, наразі недостатньо”, — пояснює експертка.

Міфи про усиновлення

Олена Ремень додає, що серед кандидатів в усиновлювачі є й багато одиноких людей, а твердження про те, що вони обмежені у праві на усиновлення,  є міфом.

“Дійсно, серед громадян така думка панує. На чому вона ґрунтується, сказати важко. Але якщо аналізувати процедуру  усиновлення, якою вона є в Україні, і як прописане законодавство, якими правами користуються громадяни, які хочуть усиновити дитину — то жодних обмежень чи пріоритетів за тією ознакою, перебуває людина у шлюбі чи ні, немає. Тобто, процедура усиновлення є від самого початку до її завершення абсолютно однаковою як для подружніх пар, так і для одиноких громадян”, — пояснює керівниця експертної групи з сімейних форм виховання й усиновлення Координаційного центру з розвитку сімейного виховання та догляду дітей.

Відтак, люди, які перебувають у шлюбі, подають свідоцтво про шлюб, щоб засвідчити це. Водночас якщо людина не перебуває у шлюбі, вона такого документа не подає та розпочинає процедуру усиновлення самостійно.

Навчання для тих, хто хоче усиновити дитину

І одинокі громадяни, і подружні пари в обов’язковому порядку проходять навчання за спеціальною програмою, яка готує їх до батьківства. Групи формуються змішані (подружні пари і одинокі громадяни), тобто хто подав документи, того і записують. Після навчання  людей беруть на облік в службі у справах дітей як кандидатів в усиновлювачі, якщо вони пройшли до цього етапу відбору. 

Інформацію про дітей всім кандидатам надають у порядку постановки їх на облік. Тому й пари, й одинокі люди перебувають в однакових умовах.

“Для того, щоб розширити можливості для усиновлення дітей старшого віку чи сімейних груп  — передбачили, що коли нову дитину беруть на облік, інформацію про цю дитину чи групу дітей надсилають одночасно усім кандидатам, які стоять на обліку в службі у справах дітей в певному місті чи районі. Всі одночасно дізнаються про цю дитину”, — надає приклад Олена Ремень.

Якщо люди зацікавлені, то вони впродовж двох робочих днів мають проінформувати про це службу у справах дітей, і потім вона має сформувати чергу з таких людей. Ця черга формується в порядку постановки на облік кандидатів в усиновлювачі.

Тобто, умовно кажучи, якщо, наприклад, у вашому місті на обліку є 10 кандидатів, то всі 10 отримують інформацію про дитину, але вона буде короткою. Наприклад, поставили на облік хлопчика, 7 років, братів/сестер немає. Якщо з 10, припустимо, 5 кандидатів відгукнулися і протягом двох робочих днів повідомили, що вони хочуть особисто отримати інформацію про цю дитину, от цим 5 кандидатам вже розширену інформацію про дитину (стан здоров’я, місце перебування дитини, що сталось з її біологічними батьками тощо) будуть надавати у порядку постановки їх на облік.

З якими складнощами стикаються усиновлювачі/чки?

За словами експертки, у 2022 році на певний час усиновлення в регіонах, які були наближені до зон бойових дій, фактично призупинилося. Це ухвалили не на рівні законодавства, так відбулося само собою, тому що проводити процедури було неможливо. Але поступово все почало відновлюватися, і позаяк багато людей переїхали, змінили місце свого проживання, то відповідно змінювали й процедуру.

Змінили таким чином, щоб надати можливість і переселенцям та переселенкам усиновити дитину. Передбачили також і те, що ті громадяни, які залишилися на тимчасово окупованих територіях, усиновити дитину не можуть.

“Україна не може собі дозволити передати дитину на територію, яка зараз не контролюється її органами влади, і відповідно, де йде війна. Таке рішення прийнято в інтересах дітей”, — пояснює експертка.

Вона додає, що наразі не проводиться усиновлення громадянами України, які виїхали за межі України. Водночас для українців всередині країни зробили деякі поступки, нещодавно було збільшено термін дії довідки про проходження навчання. Відтак, якщо раніше він становив один рік, то зараз це вже два роки. Також збільшили термін дії документів.

До повномасштабної війни строк дії документів становив  один рік, а зараз це 18 місяців. 

Як захищають права та інтереси дитини під час усиновлення?

Насамперед, щоб діяти у інтересах дитини, є система відбору кандидатів/ток на усиновлення, пояснює Олена Ремень. Законодавство має вимоги до осіб та перелік умов, за наявності яких людина не може бути усиновлювачем.

“Також важливо й те, що для усиновлення дитини потрібна ще й згода самої дитини, якщо вона за віком і рівнем розвитку може її висловити. А діти, які виховуються в інтернатних закладах, з дуже раннього віку розуміють, що таке усиновлення. Тому що їхніх друзів, інших дітей, які виховуються в закладі, усиновлюють. . Вони постійно про це чують. Вони розуміють, де вони живуть, що у них немає тата і мами, а в інших вони є. З кожною дитиною проводиться бесіда у доступній для дитини формі, де з’ясовують, чи хоче дитина йти в ту або іншу сім’ю, чи не хоче. Ну і звичайно, якщо мова йде про дітей старшого віку, то їх навіть запрошують до суду. І суддя запитує згоду дитини на усиновлення”, — пояснює Олена Ремень.

Після усиновлення служба у справах дітей за місцем проживання сім’ї періодично відвідує її та наглядає за тим, як виховують дитину.

Поради для тих, хто хоче усиновити дитину?

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Україна для кожної дитини 💛 (@childcare_ua)

Експертка радить готуватись до усиновлення всім — і одиноким людям, і подружнім парам. Це важливо для того, аби ваше рішення було не емоційним, а усвідомленим.

“Люди мають розуміти те, що усиновлення змінить їхній спосіб життя. Після усиновлення  життя людини вже буде підпорядковане не її особистим потребам і інтересам, а потребам і інтересам дитини. І це буде не один день, а допоки дитина не виросте. Тому важливо не поспішати, максимально збирати інформацію. Зараз є така платформа “Україна для кожної дитини”, де можна ознайомитися з інформацією про усиновлення. Тут також є курс “Народжені серцем”, який я рекомендую пройти кожному, хто хоче усиновити дитину, тому що якраз цей курс, допомагає людям розібратися у власній мотивації”, — коментує пані Олена.

Майбутнім усиновлювачам/кам — як подружнім парам, так і одиноким людям також важливо заздалегідь подумати про коло підтримки. Це можуть бути батьки, родичі, друзі, знайомі тощо. Це ті люди, які допоможуть усиновлювачу/чці, якщо вона захворіє чи їй буде потрібно поїхати у відрядження тощо. 

Практикуйтеся спілкуватися з дітьми

Також пані Олена радить: якщо, скажімо, у вас є племінники/ці, то можна подоглядати дітей, аби побачити, чи вистачить вам сил та ресурсу для того, щоб прийняти дитину такою, якою вона є. Адже при усиновленні питання не лише у забезпеченні житлом та грошима, а в тому, що дитина буде зі своїми поведінковими особливостями. І всьому цьому потрібно вміти давати раду. Тому, звичайно, до цього треба готуватися.

“В обов’язковому порядку потрібно пройти загальний курс підготовки. Він, до речі, дуже змістовний, і є люди, які після навчання змінюють своє рішення та відмовляються від усиновлення. Вони починають розуміти, що не все так просто, як вони собі уявляли. Що все може бути набагато складніше. Але більшість зазвичай навпаки зміцнюються у своєму намірі. Також важливо, що люди отримують від психологів рекомендації, на що їм звернути увагу та як підготуватися. Щодо людей, які не перебувають у шлюбі, вони повинні знати, що мають такі самі права, як і подружні пари. А все інше — це тільки наявність власного ресурсу і щирого бажання для того, щоб здійснити свою мрію та усиновити дитину”, — резюмує розмову Олена Ремень.

Читайте також:

• Без громадського транспорту й роботи: чому переселенцям у селах не так легко адаптуватися до нових умов
• Притулок на Полтавщині: як мешканка Нью-Йорка Тетяна Красько допомагає вимушеним переселенцям жити спочатку

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Анна Баранова родом з Донецька. Вона на особистому досвіді знає, що таке евакуація, бо з 2014 року була вимушена покинути рідне місто. Довгий час Анна жила в Києві, працювала в IT-сфері. Рік тому вона ухвалила рішення про переїзд до Дніпра, щоб долучитися до команди благодійного фонду “Схід SOS”. Зараз Анна евакуаційниця і допомагає людям виїжджати з небезпечних територій Дніпропетровщини.

Про своє рішення стати евакуаційницею і роботу на прифронтових територіях Анна Баранова розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Чому вирішила стати евакуаційницею

Анна Баранова народилася в Донецьку, там вона жила до 2014 року. Після початку російської агресії вона з родиною переїхали до Вінниці. Потім Анна перебралася до Києва, де довгий час працювала в ІТ-сфері.

Рік тому дівчина переїхала до Дніпра. На це її спонукало рішення долучитися до команди благодійного фонду “Схід SOS”.

“Після початку повномасштабного вторгнення я дуже сильно хотіла якимось чином бути дотичною до того, що відбувається на моїй малій Батьківщині. Дуже сильно тягнуло мене на схід, але при цьому важко було наважитися, багато було сумнівів. А потім в якийсь момент я зрозуміла, що вже все, більше не можу терпіти. Я часто їздила в якісь волонтерські поїздки на схід, але вони були нетривалими. І під час таких поїздок я зрозуміла, що це мені дає дуже багато сил і натхнення попри те, що це фізично важко, може бути страшно і ризиковано. Я зрозуміла, що поки живу в Києві, то просто зраджую собі”, — розповідає Анна Баранова.

Спочатку дівчина долучилася до відділу моніторингу і оцінки БФ “Схід SOS”. Її робота полягала в дослідженні і моніторингу певних процесів. Наприклад, оцінка ситуації в місцях тимчасового поселення для ВПО: чи нормальні там умови, чи є якісь проблеми. Також у її обов’язки входили бесіди з людьми, які відмовлялися від евакуації. Часто Анна їздила у прифронтові громади, де оголошували евакуацію, і спілкувалася з представниками місцевої влади, щоб оцінити ситуацію чи виявити проблеми. Та згодом вона зрозуміла, що хоче бути дотичною саме до процесу евакуації та працювати в евакуаційному екіпажі.

Як відбувалися перші евакуації

Останні 4 місяці Анна Баранова разом із колегою Владиславом Поянським займається порятунком з прифронтових територій Синельниківського і Нікопольського районів Дніпропетровщини.

Перша евакуація на досвіді Анни сталася ще коли вона була на минулій посаді. Вивезти двох людей екіпажем наважилася через непередбачувані обставини — через влучання КАБа люди залишились на вулиці.

“Через те, що я багато спілкувалася з місцевим самоврядуванням, до мене часто зверталися старости або голови громад, якщо треба була евакуація. Так вийшло, що я тоді працювала в Синельниківському районі, і до мене звернувся староста округу з Покровської громади. Він розповів, що людям у будинок влучив КАБ. Пара, чий будинок зруйнувало, була вимушена перейти річку Вовчу вбрід, бо мости тоді вже були зруйновані. Людям було просто нікуди дітися, бо в громаді їх не могли ніде взяти. Всі місця, де можна було їх прихистити, були під прицілом. Загалом тоді була дуже загострена безпекова ситуація, і виходить, що люди опинилися на вулиці. Розуміючи, що ситуація критична, я подзвонила керівниці, запитала, чи можна зараз поїхати і забрати їх. Так і сталася моя перша евакуація”, — згадує Анна Баранова.

Подружню пару Анна забрала і відвезла до транзитного центру, де далі людям шукали житло для поселення.

Які виклики зараз є в евакуації

За словами евакуаційниці, зараз на Дніпропетровщині спостерігається загострення безпекової ситуації. Збільшується кількість обстрілів і дальність ураження противником. Через це колись тилові населені пункти знищуються за лічені дні.

“Наприклад, є селище Васильківка, воно було доволі великим. І весь час скільки я працювала, то мало не щодня там бувала. Воно було ніби перевалочний пункт між прифронтом і тилом Дніпропетровщини. Там було багато людей, вирувало життя, працювали кафе і магазини. Люди з Межової, з Донецької області переселялися у Васильківку, тому що там було безпечно і класна інфраструктура. Але буквально за два тижні її стерли з лиця землі. Ми заїжджали туди на днях, і аж моторошно стало від того, наскільки сильно її розбили і наскільки швидко це відбулося”, — розповідає Анна Баранова.

Евакуаційниця каже, що зараз найбільше заявок отримують від людей старшого віку, маломобільних осіб та родин з дітьми. Переважна більшість заявок — з Донеччини. 

“Більш молоді люди можуть собі знайти нову роботу і в них інші фінансові можливості, тому багато молодих людей виїжджають самостійно. Якщо ж говорити про старших людей, то їм дійсно потрібна допомога, тому часто або вони самі звертаються, або їхні діти, які не можуть за ними приїхати. І також родини з дітьми, бо зараз була хвиля оголошення примусової евакуації з багатьох населених пунктів Донеччини і Дніпропетровщини, тому вони зараз теж активно виїжджають. Якщо говорити за регіонами, то зараз найбільша кількість заявок з Донецької області — Краматорськ, Слов’янськ, продовжують люди виїжджати з Дружківки, іноді ще навіть трапляються заявки з Костянтинівки, бо там все ще є люди. Якщо говорити про Дніпропетровщину, то в Синельниківському районі це Дубовиківська, Шахтарська і Васильківська громади, також все ще є люди, які хочуть виїхати з Межівської, Словʼянської, Маломихайлівської громад. Також багато заявок з Нікопольського району”, — повідомила Анна Баранова.

Паралельно з вивозом людей з Дніпропетровщини Анна проводить роботу з маломобільними і самотніми людьми старшого віку на Донеччині. Разом з колегою вони проводять їм бесіди щодо необхідності виїжджати.

“Є проблема, що люди не хочуть виїжджати, бо вони не розуміють, куди їм їхати. Дуже багато самотніх людей опинилися в ситуації, що їх ніхто не чекає і немає нікого, хто може їм допомогти. Тут вже підключаємося ми. Ми хочемо, щоб ці люди виїхали і зрозуміли, що їх не кинуть”, — зауважила Анна Баранова.

Щоб вмовити людей покинути небезпеку, евакуаційники детально розповідають про сам процес евакуації та подальшого розміщення. Саме відчуття того, що тебе не кинуть напризволяще, дає позитивний ефект і люди зголошуються виїжджати.

“З мого досвіду, частіше за все, коли тільки заходиш до людини, вона каже, що нікуди не поїде і буде вмирати дома. Це дуже сумно чути, але можна зрозуміти, чому люди так говорять — тому що їм немає куди їхати, немає людей, які про них подбають, і вони не можуть самостійно заробити собі на життя. Все, що в них є, — це пенсія. Але у процесі розмови ми чітко роз’яснюємо, як буде відбуватися евакуація, з чого вона складається, як буде відбуватися подальше розселення, якщо людині немає куди їхати. Також ми пояснюємо, що людина в процесі евакуації ніколи не буде сама, бо завжди це будуть члени екіпажу, фахівці на транзитах, супровід при переміщенні”, — розповідає Анна.

Нерідко в роботі евакуаційників трапляються випадки відмови від евакуації. Тоді фахівці проводять бесіди з людиною або показують відео від родичів, які можуть їх прихистити.

“Часто це буває через те, що людина у стресі оформила заявку, бо, наприклад, щось прилетіло поруч, а потім перший шок проходить, і в неї з’являються сумніви. Взагалі на евакуацію наважитись дуже важко, тому що людина кидає абсолютно все. Не тільки свій дім, господарство, а й заробіток і все своє життя, їде в невідомість. Тому часто ці сумніви, все таки, перемагають і людина хоче залишитись. Часто ще буває, що оформлюють заявку діти або члени родини, а сама людина не хоче виїжджати. І зараз є така проблема на профронті, що немає зв’язку. В такому випадку ми просимо цих членів родини записати відео, де вони будуть казати своїй, наприклад, мамі, що “ми тебе чекаємо, ми підготували місце, де ти будеш жити, ми хочемо, щоб ти виїхала, тому до тебе приїхали евакуаційники”. Це трохи допомагає, тому що людина може побачити, почути голос рідної людини і поїхати. Звісно, що завжди і ми розмовляємо з людиною, намагаємося вмовити. Головне – заспокоїти людину і дати зрозуміти, що вона комусь потрібна”, — зазначає Анна Баранова.

Найголовнішим викликом в евакуації на сьогодні пані Анна вважає брак житла. Через це люди вимушені залишатися вдома або чекати на житло в “черзі життя”.

“Місць дуже мало, і громадський сектор намагається створювати якісь місця для розселення, але все одно у нього є обмежені ресурси. Тому найбільша частка по розселенню, все-таки, лежить на державі, а державних місць дуже-дуже мало. Іноді у нас взагалі є таке поняття як “черга життя”, особливо це стосується маломобільних людей, тому що місця для розселення для них дуже обмежені. І не завжди можна проконтролювати їхню якість, хоча наш фонд допомагає з ремонтами і намагається будувати власні МТП. Часто ми накопичуємо цю чергу життя через те, що люди застрягають між тим, що ми їх забрали з небезпеки, і тим, щоб ми їх могли поселити. А іноді ми навіть не можемо забрати людей. Часто така ситуація стається з людьми з психічними порушеннями, тому що ми не можемо їх на загальних умовах розселити. Тому людина або вимушена залишатися в небезпеці, допоки знайдеться для неї місце, або ми її забираємо, але дивовижним чином вдається її кудись прилаштувати, поки не знайдемо для неї постійне місце”, — зазначила Анна Баранова.

Які історії евакуації запам’яталися найбільше

Анна Баранова зізнається, що найболючіше переживає евакуації дітей та самотніх людей старшого віку, які є найвразливішими. Днями вона проводила евакуацію багатодітної родини, яка справила особливе враження.

“Ми вивозили багатодітну родину з п’ятьма дітьми. Лише одна дівчинка була шкільного віку, а інші — дошкільнята. Ми вивозили їх із селища, де тільки оголосили евакуацію для дітей. Я спостерігала, як діти дивляться у вікно на повністю розбиті будинки і кажуть: “Ого, дивись, мамо, як дім розбило”. І коли ти це чуєш з дитячих вуст, воно якось особливо боляче звучить. Взагалі не хочеться, щоб діти це бачили, це все переживали, і хочеться їх від цього зберегти, але ти нічого не можеш з цим зробити”, — каже Анна Баранова.

Важко дається і евакуація самотніх людей старшого, які вимушені залишити все своє життя і виїхати в нікуди.

“Дуже часто є ситуації, коли приходиш, наприклад, до жінки, яка втратила чоловіка або дитину і залишається одна. Все, що в неї було, — це її дім, і навіть цей дім вона вимушена покинути. І це завжди дуже боляче, прям хочеться обійняти всіх цих людей серцем”, — каже Анна Баранова.

Сили для подальшої роботи евакуаційниця черпає в допомозі людям. Каже, що хоч і проживає разом з людьми їхній болючий досвід, тішиться тим, що вдається рятувати людей від небезпеки.

“Мені хочеться підставити своє плече людині, яка опинилася в більш складній ситуації. Напевно, мене це тримає завжди — те, що я хочу бути опорою іншим. Іноді ми жартуємо з колегами, що ми як вісники апокаліпсису для людей, але, з іншого боку, ми ж допомагаємо їм. Коли розуміємо, що людина вже в безпеці, то це втішає. І ще для мене важливо те, що я знаходжусь якомога близько до мого рідного дому, де я не можу жити”, — зауважила Анна Баранова.

Як звернутися за допомогою від “Схід SOS”

З початку повномасштабного вторгнення благодійний фонд “Схід SOS” допоміг евакуювати з небезпеки понад 97 тисяч людей, серед яких понад 16 тисяч — це представники маломобільних груп. Сьогодні БФ “Схід SOS” рятує людей з підконтрольних Україні територій, а саме з Донецької, Дніпропетровської, Запорізької та Херсонської областей.

Записатися на евакуацію можна з понеділка по суботу з 08:00 до 18:00 за телефоном: 0800 332 614. Також фахівці консультують у месенджерах: +380 (99) 710 4872 (Viber), +380 (96) 108 6048 (Telegram).

Читайте також:

• Як наважитися на повторну евакуацію: пояснює психологиня Олена Рижа
• Кількість охочих евакуюватися з Донеччини росте: деталі від “Проліски”
• Де найважча ситуація з евакуацією на Донеччині: перелік міст, куди вже неможливо дістатися

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У Польщі вже два роки працює бренд корсетів і суконь RII&LII. Його заснувала 25-річна Єлизавета Кантор, яка переїхала до Польщі з Бахмута. Дівчина має фахову освіту візажистки, а після переїзду за кордон заснувала бізнес. Справа, яка починалась як пошиття корсетів для себе та подружок, переросла у власний бренд. Як каже Єлизавета, мета її виробів — підкреслювати красу та дарувати жінкам впевненість у собі.

Про заснування бренду і ведення бізнесу в Польщі Єлизавета Кантор розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Бахмут вважає рідним, хоча родом не звідти

Єлизавета Кантор народилася і до 2014 року жила в Горлівці. Коли дівчинка навчалась у 6 класі, родина переїхала до Бахмута. Саме його Єлизавета вважає рідним містом, бо тут вона подорослішала, провела юність та зустріла друзів, з якими підтримує зв’язок і сьогодні.

“Я всім завжди кажу, що я з Бахмута, бо переїхала в більш дорослішому, усвідомленому віці, зустріла там своїх друзів, мала своє оточення. А з Горлівкою пов’язані лише дитячі спогади. Напевно, я найбільше цінувала Бахмут, бо зустріла там близьких людей, з якими й досі підтримую зв’язок. І в принципі, мені дуже подобалося це місто. Напевно, якби я потім обирала де жити в Україні, якби все було так, як раніше, я, напевно, залишилася б жити в Бахмуті. Мені там було комфортно, і в місті було все потрібне для життя”, — каже Єлизавета Кантор.

Повномасштабне вторгнення родина Єлизавети зустріла в Бахмуті. Там вони пробули до березня, після чого вирішили виїжджати. Як згадує дівчина, складніше було вмовити на переїзд батьків, які не хотіли лишати дім.

“Мабуть через те, що я бачила, яка ситуація була в Горлівці, я розуміла, що все не зупиниться швидко. Зараз я шкодую, що ми виїжджали швидко і взяли лише одну валізу на трьох. Щоразу згадую скільки важливих речей, фотографії там залишилися. Це говорить про те, що ми виїжджали в паніці, і найважливіші речі, які ми тут не купимо, чомусь не взяли. Це єдине про що я шкодую під час переїзду. Бо все цінне, спогади про минуле життя залишилися десь там. Якщо залишилися, звісно”, — каже бахмутянка.

Після виїзду з Бахмута Єлизавета Кантор разом з мамою і молодшою сестрою вирішили їхати за кордон. Обрали Польщу, бо незадовго до повномасштабної війни Єлизавета бувала в цій країні.

“Раніше моя мама ніколи не була за кордоном. Тому обрали Польщу, бо це найпростіша країна для нас у плані мови, роботи та легалізації тут. Я б, мабуть, хотіла кудись далі поїхати, але подумала, що для мами та сестри буде простіше тут освоїтися. Так і вийшло, мені теж подобається тут”, — розповідає Єлизавета Кантор.

За словами дівчини, вона змогла адаптуватися до життя в новій країні. Єдиний мінус, який вона може виокремити — це відсутність друзів, туга за рідними і домом.

“Складно, що тут немає спілкування, я б назвала “свого”. Тут дуже важко знайти друзів хоча б з України, не кажучи вже з Польщі. Коли виїжджають молодші, вони йдуть до шкіл, університетів і знаходять там собі приятелів. А коли ти вже дорослий, і тим більше я вже два роки сиджу і працюю вдома, моє спілкування з поляками, наприклад, лише в інтернеті. А особисто я знайомлюся з людьми, коли, наприклад, на фотосесії ходжу, але це не друзі. Мені тут не вистачає саме легких знайомств і спілкування. А ще не вистачає сім’ї, рідних. Бо тут зі мною лише мама та сестра”, — каже бахмутянка.

Про створення власного бренду

Єлизавета Кантор ще з юних років цікавилася сферою моди. Своє професійне життя вона хотіла пов’язати з одягом, моделінгом. Тому після закінчення школи вона вступила на спеціальність “Стиліст-визажіст” в одному з київських університетів. Навчання завершувала вже після переїзду до Польщі.

У 2024 році Єлизавета Кантор заснувала в Польщі власний бренд корсетів і суконь RII&LII. Вона шиє одяг на замовлення, в тому числі за індивідуальними макетами.

За словами Єлизавети, починала вона з пошиву речей для себе та подруг. Шити корсети на продаж тоді їй запропонував майбутній чоловік. Не вірячи в успіх свого задуму, дівчина все ж стала пробувати себе у продажах.

“Мені завжди подобалося шити. Просто я цього боялася, і не було на це часу. А потім якось я дивилася корсети, мені сподобалося і я подумала: “А може спробувати пошити на себе?”. У мене була стара машинка від друзів, така щоб просто підшити штани чи щось у такому плані. І я вирішила спробувати. Пошила собі корсет, вийшло непогано і думаю: “Це не так складно”. Потім ще один пошила і, мабуть, півроку просто шила собі щось, подружкам. І в один із днів хлопець каже: “Спробуй може для когось шити, продавати”. Я дуже боялася. Напевно, якби не його підтримка, то я цим не зайнялася б. Потім я пішла з основної роботи і з того моменту стала працювати на себе. Згодом відкрила фірму”, — розповідає Єлизавета Кантор.

Перші пробні вироби дівчина продавала на Vinted. Це платформа, яка схожа на український OLX. Там продають, купують і міняють новий або вживаний одяг та аксесуари. Там Єлизавета продала свої перші вироби і отримала перші відгуки. Згодом ці відгуки стали основою для просування своїх виробів у соцмережах. Розвивати свій бізнес бахмутянка вирішила через Instagram, попри упередження, що поляки більше користуються Facebook.

На початку свого шляху кравчиня мала побоювання, що її вироби не купуватимуть. Впевненість у своїй справі їй принесли перші відгуки від клієнток і фотографів.

“Спочатку я дуже дешево брала за свою роботу. Була не впевнена у собі взагалі. А потім поступово пішли замовлення: один корсет замовили, потім повернулися, потім ще нові замовлення. І так впевненість почала з’являтися. Потім моя подружка-фотографка зробила мені фотосесію для розвитку в соцмережах. Потім я говорила зі ще одним фотографом, він поляк. І він був першим після мого хлопця, який сказав: “Ось ти шиєш, шиєш, а почни продавати”. Я кажу: “Та кому це треба?”, а він: “Як це кому? У мене багато знайомих, які цінують і купують такі вироби”. І справді, як виявилось, у Польщі дуже популярний апсайклінг, коли дають друге життя речам, одяг і прикраси ручної роботи. Мені здається, тут це навіть більше цінується, ніж у нас. Я ніколи не мала від поляків питання, чому така ціна або нарікання, що мої корсети дорогі. Навпаки, дехто навіть вважає, що це дешево”, — каже власниця бренду.

Чи важко вести бізнес у Польщі

Назва бренду RII&LII символічна. RII — це її кіт, який постійно поруч коли вона шиє, та LII — скорочене ім’я, яким дівчину називала близька подруга з України.

Бренд офіційно зареєстрований у Польщі, підприємиця має фірму. Майже всі процеси вона веде сама: веде сторінку бренду, приймає і відшиває замовлення, спілкується з клієнтами, запускає рекламу, відшиває речі на зйомки. Щоб контролювати фінансові процеси, власниця бренду має бухгалтера.

На початку роботи, як згадує Єлизавета, було важко знайти сировину. Ідеальні для своїх виробів тканини вона шукала шляхом багатьох проб.

“Оскільки я вчилася шити корсети на українських курсах, викладачка радила де все купувати в Україні. А я у Польщі, і мені невигідно замовляти з України, бо я двічі платитиму податок, якщо подаватиму це як витрату на фірму. Тому довелося шукати тут. Це було дуже довго і складно, бо немає нікого поряд, хто б підказав. У мене стільки тканин було куплено і викинуто, стільки витрачено грошей… Це тепер я знаю, що коли входиш у швейну справу, головне – не починати скуповувати все. А тоді я думала, що потрібно купувати багато тканини і багато кольорів, щоб завжди, коли клієнт напише, воно було. Чомусь був страх сказати, що в мене немає якогось кольору чи тканини. Думала, що так втрачу клієнта. Але згодом це все пройшло. Я зрозуміла, що клієнт може обрати й іншу тканину, якщо справді захоче корсет, або повернеться пізніше”, — каже Єлизавета.

Своє робоче місце кравчиня облаштувала вдома. Працює вона лише з індивідуальними замовленнями, шиє корсети за параметрами замовниць. Комунікація з клієнтками переважно проходить онлайн, Єлизавета консультує їх та допомагає правильно зняти мірки. Буває, що дівчата приїжджають і особисто. Переважно це наречені.

“Я не позиціоную себе як унікальний бренд. Він цінний, бо все це створює одна людина. Це не якась корпорація, велике виробництво, це не шиється десь у Китаї. Все це індивідуально. Тобто ти, як клієнт, можеш бути впевнений, що одна людина приділить тобі увагу і займеться твоїм замовленням”, — зазначає власниця бренду.

Мета — розкривати жіночу красу

Слоган бренду RII&LII — Feminine art (у перекладі з англійської — мистецтво жіночності). Його Єлизавета Кантор обрала невипадково. Вона хоче, щоб усі дівчата відчували себе красивими, а корсети і сукні якнайкраще можуть підкреслити жіночу красу. За цим стоїть і особиста історія кравчині.

“У повсякденному життя я виглядаю як пацанка — люблю оверсайз, щось велике і об’ємне. Раніше я не любила свою статуру, була невпевненою в собі, а потім, через фотографію, у мене прокинулась любов до себе, як до дівчини. Після перших фотосесій я побачила, як люди бачать мене зі сторони і подумала, що “а й справді, я красива”. Потім пошила собі перший корсет. Одягнувши його, там одразу така гарна зона декольте, така витончена фігура. Я і сама відчула себе красивою, і компліменти від коханого хлопця отримала. Потім, коли я почала продавати корсети на Vinted, то дівчата писали, що одягли мій корсет і почуваються впевненіше. Весь цей час, що я їх створюю, дівчата пишуть, що мої корсети допомагають відчувати себе привабливішими. Тому мені подобається їх шити. Я хочу, щоб дівчата не соромилися своєї краси і проявляли її”, — каже Єлизавета Кантор.

Своїми улюбленими замовленнями бахмутянка вважає ті, які робили чоловіки для своїх жінок. Єлизавета каже, що їй було приємно взяти участь у здійсненні мрій дівчат.

“Таких історій було лише дві, але я б хотіла, щоб це було частіше. У мене робили замовлення хлопці для своїх дівчат, і для мене це було супер відповідально та приємно. Я писала листівки від руки для дівчат, допомагала зробити справді класний сюрприз. І було дуже приємно, що потім відгуки хороші приходили, і ці клієнтки поверталися до мене, бо, напевно, зіграла ось ця емоція. Знаю, що останнім часом багато дівчат мріють про такий сюрприз: отримати від хлопця чи чоловіка коробку з підписом “Хочу тебе бачити в цьому на побаченні”. І якраз ці замовлення були з цієї серії. Мені було вдвічі приємно, що я можу здійснити чиюсь маленьку мрію і дотична до такого моменту”, — згадує Єлизавета Кантор.

Трепетно кравчиня ставиться і до весільних замовлень. Їх вона теж супроводжує листівками. Каже, що є дівчата, які замовляють корсети не вперше, і найбільша радість — коли дівчина після кількох замовлень замовляє образ на весілля.

Вартість корсетів бренду Rii&Lii залежить від складності роботи. Найдешевші корсети коштують від 480 злотих (ред. за сьогоднішнім курсом — 5700 гривень). Вироби високої складності, наприклад з мереживом ручної роботи, можуть сягати 1100 злотих (ред. за сьогоднішнім курсом — близько 13 000 гривень). Переважна більшість замовлень надходить з Польщі, але можна зробити замовлення з інших країн Європи чи України. За словами крачині, в Україну рідко замовляють корсети, бо український ринок має багато таких пропозицій.

Читайте також:

“Хочемо повернутися і знову садити троянди та шипшину”: історія бахмутської родини Вороненків, які евакуювались до Німеччини

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!