Омріяне батьківство часто буває недосяжним для багатьох чоловіків чи жінок в Україні. Тому усиновлення вже розглядають як одну з традиційних форм батьківства. Як зараз відбувається процес усиновлення та чи можуть стати батьком або матір’ю одинокий чоловік чи жінка?

Редакція звернулась до Бахмутського Управління молодіжної політики у справах дітей, дізналась статистику усиновлення від Національної соціальної сервісної служби та провела розмову з експерткою з усиновлення Оленою Ремень. 

Усиновлення, 2024: яка ситуація в Бахмуті

Станом на 25 липня 2024 року на первинному обліку служби у справах дітей Управління молодіжної політики та у справах дітей Бахмутської міської ради є 126 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

З них чотири дитини-сироти та дитини, позбавленої батьківського піклування, потребують влаштування до сімейних форм виховання. Водночас статистика з усиновлення не є втішною, адже протягом 2021 та 2023 років усиновили 2 дитини, їхніми батьками стали подружні пари. В 2022 та 2024 році жодна дитина не була усиновлена.

Хто може усиновити дитину?

У Бахмутському управлінні нам повідомили, що відповідно до статей 211, 212 Сімейного кодексу України, усиновити дитину може дієздатна особа, не молодша 21 року, за винятком, коли усиновлювач є родичем дитини. 

Крім того, усиновлювачем може бути людина, старша за дитину, яку вона бажає усиновити, не менш як на 15 років. Прийняти дітей в родину можуть як подружжя, так й особи, які не перебувають у шлюбі, за умови, що вони є громадянами України.

Хто не може усиновити дитину?

Є люди, які відповідно до законодавства не зможуть стати усиновлювачами, нижче наводимо їх перелік:

• обмежені у дієздатності;
• визнані недієздатними;
• позбавлені батьківських прав, якщо ці права не були поновлені;
• були усиновлювачами (опікунами, піклувальниками, прийомними
• батьками, батьками-вихователями) іншої дитини, але усиновлення було скасовано або визнано недійсним (було припинено опіку, піклування чи діяльність прийомної сім’ї або дитячого будинку сімейного типу) з їхньої вини;
• перебувають на обліку або на лікуванні у психоневрологічному чинаркологічному диспансері;
• зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами;
• не мають постійного місця проживання та постійного заробітку (доходу);
• мають хвороби, перелік яких затверджено наказом Міністерства охорони здоров’я України від 20.08.2008 р. No 479;
• є іноземцями, які не перебувають у шлюбі, крім випадків, коли іноземець є родичем дитини;
• були засуджені за злочини проти життя і здоров’я, волі, честі та гідності, статевої свободи та статевої недоторканості особи, проти громадської безпеки, громадського порядку та моральності, у сфері обігу наркотичних засобів,
• психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, а також за злочини, передбачені статтями 148, 150, 150-1, 164, 166, 167, 169, 181, 187, 324, 442 Кримінального кодексу України або мають непогашену чи не зняту в установленому законом порядку судимість за вчинення інших злочинів;
• не можуть бути усиновлювачами особи однієї статі;
• інші особи, поведінка та інтереси яких суперечать інтересам дитини, яка може бути влаштована в сім’ю на виховання.

Які вимоги до житла для усиновлення?

Вимоги до житла для усиновлення регулює Постанова Кабміну від 8 жовтня 2008 року, №905. Тут вказано, що українці, які хочуть усиновити дитину, повинні додати до заявки копію документа, що підтверджує право власності або користування житловим приміщенням. Тому, якщо ви не маєте власного житла, а орендуєте його, то вам буде достатньо надати довгостроковий договір оренди.

Вам можуть відмовити, якщо приміщення де проживатиме дитину не є у належному стані. Наприкклад, воно банально не гігієнічне, або там неможливо влаштувати місце для занять і окреме спальне місце для дитини.

Чи може одинокий чоловік або жінка усиновити дитину?

Одинока жінка або одинокий чоловік мають право бути усиновлювачами нарівні з сімейними парами. Разом з цим, згідно з ч. 2 ст. 213 Сімейного кодексу України — переважне право на усиновлення дитини має подружжя, кажуть в Бахмутському Управлінні молодіжної політики у справах дітей.

У Національній соціальній сервісній  службі нам додали, що відповідно до пункту 49 Порядку переважне право на усиновлення дитини мають її родичі, особи, у сім’ї яких виховується дитина, особи, які раніше усиновили рідного брата/сестру дитини. 

Іншим кандидатам в усиновлювачі інформація про дітей, які перебувають на місцевому обліку, надається в порядку черговості.

За статистикою служби, у першому півріччі 2021 року загалом усиновили 692 дитини, у першому півріччі 2022 року, тобто на початку повномасштабної війни, усиновили 370 дітей, далі йде поступове зростання. Наприклад, вже у першому півріччі 2023 року усиновили 400 дітей, а у першому півріччі 2024 року аж 583 дитини.

Щодо кількості охочих стати батьками маємо наступну статистику:

• 1 півріччя 2021 року — 875 подружніх пар та 220 одиноких громадян;
• 1 півріччя 2022 року — 822 подружні пари та 195 одиноких громадян;
• 1 півріччя 2023 року — 1321 подружня пара та 335 одиноких громадян;
• 1 півріччя 2024 року — 1694 подружні пари та 418 одиноких громадян.

Як бачимо, є тенденція на збільшення кількості людей, які хочуть усиновити дитину, з кожним роком вона більша, причому не тільки подружні пари хочуть стати батьками, але й одинокі люди. Більше про це ми розпитали у Олени Ремень, керівниці експертної групи з сімейних форм виховання й усиновлення Координаційного центру з розвитку сімейного виховання та догляду дітей.

Усиновлення стало традиційною формою прийняття дітей

Експертка з усиновлення Олена Ремень каже, що сьогодні усиновлення в Україні є вже доволі традиційною формою прийняття дітей. Водночас є інші форми, які дозволяють взяти дитину на виховання. Наприклад: прийомна сім’я, опіка, піклування, а якщо мова йде про тимчасове влаштування дитини, то сім’я патронатного вихователя. 

“Не зважаючи на те, що в Україні йде війна, громадян України, які хочуть усиновити дітей, стає дедалі більше. Якщо, наприклад, порівнювати ситуацію 2022 року, коли почалася повномасштабна війна, і 2024, то тенденцію на усиновлення ми б могли назвати позитивною. Кількість кандидатів в усиновлювачі у нас збільшилася. Люди готові приймати дитину в свою сім’ю. Але, звичайно, не все так просто. Є і певні складнощі”, — каже експертка.

Вона пояснює, що сьогодні кількість дітей, які потребують влаштування у родини, набагато більша, ніж кількість охочих стати батьками. Йдеться про близько 15 тисяч дітей та 2 000 кандидатів в усиновлювачі. Тобто, попри те, що кандидати є і їх кількість збільшується, цих сімей недостатньо для того, щоб кожна дитина була усиновленою.

Усиновлювачі надають перевагу дітям молодшого віку

За словами пані Олени, якщо проаналізувати кейси тих людей, які подають свої документи на усиновлення, то можна побачити, що українці переважно хочуть усиновлювати дітей молодшого віку, до 6 років.

“Переважна більшість кандидатів готова усиновлювати дітей у віці до 6 років, одну дитину, інколи двох-трьох, але не часто, ну і з хорошим станом здоров’я. А серед дітей, які перебувають на обліку, якраз все навпаки. Більшість – це діти у віці старше 10 років, серед них дуже багато сімейних груп, тобто братиків, сестричок. Ну і значна частина дітей – це діти з порушеннями здоров’я, діти з інвалідністю, які потребують особливих умов виховання і догляду. На жаль, сімей, які би могли прийняти таких дітей, наразі недостатньо”, — пояснює експертка.

Міфи про усиновлення

Олена Ремень додає, що серед кандидатів в усиновлювачі є й багато одиноких людей, а твердження про те, що вони обмежені у праві на усиновлення,  є міфом.

“Дійсно, серед громадян така думка панує. На чому вона ґрунтується, сказати важко. Але якщо аналізувати процедуру  усиновлення, якою вона є в Україні, і як прописане законодавство, якими правами користуються громадяни, які хочуть усиновити дитину — то жодних обмежень чи пріоритетів за тією ознакою, перебуває людина у шлюбі чи ні, немає. Тобто, процедура усиновлення є від самого початку до її завершення абсолютно однаковою як для подружніх пар, так і для одиноких громадян”, — пояснює керівниця експертної групи з сімейних форм виховання й усиновлення Координаційного центру з розвитку сімейного виховання та догляду дітей.

Відтак, люди, які перебувають у шлюбі, подають свідоцтво про шлюб, щоб засвідчити це. Водночас якщо людина не перебуває у шлюбі, вона такого документа не подає та розпочинає процедуру усиновлення самостійно.

Навчання для тих, хто хоче усиновити дитину

І одинокі громадяни, і подружні пари в обов’язковому порядку проходять навчання за спеціальною програмою, яка готує їх до батьківства. Групи формуються змішані (подружні пари і одинокі громадяни), тобто хто подав документи, того і записують. Після навчання  людей беруть на облік в службі у справах дітей як кандидатів в усиновлювачі, якщо вони пройшли до цього етапу відбору. 

Інформацію про дітей всім кандидатам надають у порядку постановки їх на облік. Тому й пари, й одинокі люди перебувають в однакових умовах.

“Для того, щоб розширити можливості для усиновлення дітей старшого віку чи сімейних груп  — передбачили, що коли нову дитину беруть на облік, інформацію про цю дитину чи групу дітей надсилають одночасно усім кандидатам, які стоять на обліку в службі у справах дітей в певному місті чи районі. Всі одночасно дізнаються про цю дитину”, — надає приклад Олена Ремень.

Якщо люди зацікавлені, то вони впродовж двох робочих днів мають проінформувати про це службу у справах дітей, і потім вона має сформувати чергу з таких людей. Ця черга формується в порядку постановки на облік кандидатів в усиновлювачі.

Тобто, умовно кажучи, якщо, наприклад, у вашому місті на обліку є 10 кандидатів, то всі 10 отримують інформацію про дитину, але вона буде короткою. Наприклад, поставили на облік хлопчика, 7 років, братів/сестер немає. Якщо з 10, припустимо, 5 кандидатів відгукнулися і протягом двох робочих днів повідомили, що вони хочуть особисто отримати інформацію про цю дитину, от цим 5 кандидатам вже розширену інформацію про дитину (стан здоров’я, місце перебування дитини, що сталось з її біологічними батьками тощо) будуть надавати у порядку постановки їх на облік.

З якими складнощами стикаються усиновлювачі/чки?

За словами експертки, у 2022 році на певний час усиновлення в регіонах, які були наближені до зон бойових дій, фактично призупинилося. Це ухвалили не на рівні законодавства, так відбулося само собою, тому що проводити процедури було неможливо. Але поступово все почало відновлюватися, і позаяк багато людей переїхали, змінили місце свого проживання, то відповідно змінювали й процедуру.

Змінили таким чином, щоб надати можливість і переселенцям та переселенкам усиновити дитину. Передбачили також і те, що ті громадяни, які залишилися на тимчасово окупованих територіях, усиновити дитину не можуть.

“Україна не може собі дозволити передати дитину на територію, яка зараз не контролюється її органами влади, і відповідно, де йде війна. Таке рішення прийнято в інтересах дітей”, — пояснює експертка.

Вона додає, що наразі не проводиться усиновлення громадянами України, які виїхали за межі України. Водночас для українців всередині країни зробили деякі поступки, нещодавно було збільшено термін дії довідки про проходження навчання. Відтак, якщо раніше він становив один рік, то зараз це вже два роки. Також збільшили термін дії документів.

До повномасштабної війни строк дії документів становив  один рік, а зараз це 18 місяців. 

Як захищають права та інтереси дитини під час усиновлення?

Насамперед, щоб діяти у інтересах дитини, є система відбору кандидатів/ток на усиновлення, пояснює Олена Ремень. Законодавство має вимоги до осіб та перелік умов, за наявності яких людина не може бути усиновлювачем.

“Також важливо й те, що для усиновлення дитини потрібна ще й згода самої дитини, якщо вона за віком і рівнем розвитку може її висловити. А діти, які виховуються в інтернатних закладах, з дуже раннього віку розуміють, що таке усиновлення. Тому що їхніх друзів, інших дітей, які виховуються в закладі, усиновлюють. . Вони постійно про це чують. Вони розуміють, де вони живуть, що у них немає тата і мами, а в інших вони є. З кожною дитиною проводиться бесіда у доступній для дитини формі, де з’ясовують, чи хоче дитина йти в ту або іншу сім’ю, чи не хоче. Ну і звичайно, якщо мова йде про дітей старшого віку, то їх навіть запрошують до суду. І суддя запитує згоду дитини на усиновлення”, — пояснює Олена Ремень.

Після усиновлення служба у справах дітей за місцем проживання сім’ї періодично відвідує її та наглядає за тим, як виховують дитину.

Поради для тих, хто хоче усиновити дитину?

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Україна для кожної дитини 💛 (@childcare_ua)

Експертка радить готуватись до усиновлення всім — і одиноким людям, і подружнім парам. Це важливо для того, аби ваше рішення було не емоційним, а усвідомленим.

“Люди мають розуміти те, що усиновлення змінить їхній спосіб життя. Після усиновлення  життя людини вже буде підпорядковане не її особистим потребам і інтересам, а потребам і інтересам дитини. І це буде не один день, а допоки дитина не виросте. Тому важливо не поспішати, максимально збирати інформацію. Зараз є така платформа “Україна для кожної дитини”, де можна ознайомитися з інформацією про усиновлення. Тут також є курс “Народжені серцем”, який я рекомендую пройти кожному, хто хоче усиновити дитину, тому що якраз цей курс, допомагає людям розібратися у власній мотивації”, — коментує пані Олена.

Майбутнім усиновлювачам/кам — як подружнім парам, так і одиноким людям також важливо заздалегідь подумати про коло підтримки. Це можуть бути батьки, родичі, друзі, знайомі тощо. Це ті люди, які допоможуть усиновлювачу/чці, якщо вона захворіє чи їй буде потрібно поїхати у відрядження тощо. 

Практикуйтеся спілкуватися з дітьми

Також пані Олена радить: якщо, скажімо, у вас є племінники/ці, то можна подоглядати дітей, аби побачити, чи вистачить вам сил та ресурсу для того, щоб прийняти дитину такою, якою вона є. Адже при усиновленні питання не лише у забезпеченні житлом та грошима, а в тому, що дитина буде зі своїми поведінковими особливостями. І всьому цьому потрібно вміти давати раду. Тому, звичайно, до цього треба готуватися.

“В обов’язковому порядку потрібно пройти загальний курс підготовки. Він, до речі, дуже змістовний, і є люди, які після навчання змінюють своє рішення та відмовляються від усиновлення. Вони починають розуміти, що не все так просто, як вони собі уявляли. Що все може бути набагато складніше. Але більшість зазвичай навпаки зміцнюються у своєму намірі. Також важливо, що люди отримують від психологів рекомендації, на що їм звернути увагу та як підготуватися. Щодо людей, які не перебувають у шлюбі, вони повинні знати, що мають такі самі права, як і подружні пари. А все інше — це тільки наявність власного ресурсу і щирого бажання для того, щоб здійснити свою мрію та усиновити дитину”, — резюмує розмову Олена Ремень.

Читайте також:

• Без громадського транспорту й роботи: чому переселенцям у селах не так легко адаптуватися до нових умов
• Притулок на Полтавщині: як мешканка Нью-Йорка Тетяна Красько допомагає вимушеним переселенцям жити спочатку

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Автомобілі, генератори, EcoFlow, Starlink — все це купує і передає військовим на фронт волонтерка Жанна з Бахмута. Після початку повномасштабної війни і евакуації з рідного міста дівчина думала, чим вона може бути корисною суспільству. Спочатку допомагала землякам з Бахмута, а згодом сфокусувалася на зборах для потреб військових. За понад три роки активної волонтерської роботи Жанна закрила десятки зборів для потреб бійців на фронті. Більшість із них були для потреб 23-ї окремої механізованої бригади, яка співпрацює з Жанною з перших місяців створення.

Своєю історією Жанна поділилася з редакцією Бахмут IN.UA.

Яким запам’ятався Бахмут

Жанна народилася і виросла в Бахмуті. У 2019 році, після закінчення навчання, вона переїхала до Харкова.

Повномасштабне вторгнення дівчина зустріла в Харкові. Пробувши там близько двох тижнів, вона вирішила повернутися в Бахмут, де на той момент ситуація здавалась спокійнішою.

Залишалась у Бахмуті Жанна недовго, на початку квітня її родина ухвалила рішення про переїзд.

“Почались сильні обстріли. Ми ще мешкали біля військової частини, тому туди часто прилітало. Обстріли почали посилюватися і стало вже доволі небезпечно. Плюс було дуже і дуже порожньо. Менше завозили продуктів, менше людей на вулицях. І ми розуміли, що далі буде тільки гірше, діватись вже було нікуди”, — згадує Жанна.

Родина переїхала до Дніпра, там мешкають і до сьогодні. Свій рідний Бахмут Жанна згадує як затишне, зелене і квітуче місто.

“Я завжди згадую Бахмут дуже теплим. Він був дуже зелений, багато було дерев, всякої зелені, троянди звичайно. Багато було різних полів прямо в місті. Якраз і таке поле за церквою було моїм улюбленим місцем, там було дуже гарно. Завжди згадую Бахмут таким весняним, сонячним. Коли все розквітало, він був таким красивим”, — ділиться спогадами бахмутянка.

Шлях до волонтерства

Ще перебуваючи в Бахмуті, Жанна хотіла волонтерити. Свою допомогу вона запропонувала невеличкому волонтерському центру, який працював недалеко від її дому. Та оскільки людей там було достатньо, дівчині відмовили.

Перші кроки як волонтерка бахмутянка почала робити в листопаді 2022 року. Спочатку це була допомога землякам, які виїжджали у Дніпро. Перший збір Жанна відкрила для родини пенсіонерів, які виїхали з Бахмута без речей.

“Коли ми виїхали у Дніпро, десь з літа весь час приймали у себе людей, які виїжджали з Бахмута. Це були знайомі, знайомі знайомих. Вони в нас могли зупинитися на день, два, три, п’ять і просто передихнути, нормально виспатися, відпочити і думати вже, що робити далі або рухатись кудись далі. Ми допомагали спочатку таким чином. А в листопаді знову виїхали люди з Бахмута, і виїхали без нічого, бо вже тоді були запеклі бої. І цим людям треба було елементарно якийсь посуд, подушки, ковдри, бо їх поселили в гуртожиток, але там нічого такого не було. Одяг їм дали, а от, наприклад, тарілки своєї в них не було. І якимось чином через знайомих це дійшло до мене. Мене запитали чи немає в мене знайомих волонтерів, які б могли вирішити це питання. Я почала шукати, зрозуміла, що нікого не маю, і думаю: “Ну а що ж робити? Напевно треба самій відкрити збір”. І я відкрила збір на 2 чи 3 тисячі гривень. Я тоді так хвилювалася, думала: “Як я їх зберу?”. І коли я зібрала цю суму хвилин за 20, то була така щаслива, що не передати словами”, — розповідає Жанна.

Далі дівчина продовжувала допомагати цій родині й іншим ВПО. А через деякий час вона отримала перший запит від військових. Тоді вона допомогла придбати бійцям екіпірування: шоломи, бронежилети, взуття. Дівчина швидко закривала збори, звітувала про свою допомогу і про неї стали дізнаватися більше людей. Через це зростала кількість запитів і суми зборів.

Сьогодні у пріоритеті Жанни — допомога війську. Вона продовжує допомагати власними силами переселенцям, пораненим, але головний фокус саме на допомозі ЗСУ.

“У допомозі переселенцям не буде сенсу, якщо не буде військових. Військо зараз на першому плані, але я завжди намагаюся допомагати і переселенцям, і пораненим людям, але власними силами. Тобто, окрім того, що я волонтерю і збираю кошти, я також передаю речі, поширюю різну важливу інформацію, відвідую поранених у госпіталях, але все це я роблю власними силами. Разом з цим у мене є розуміння, що якщо не буде війська, то не буде взагалі нічого, абсолютно. І переселенців буде ставати теж більше. Тому допомога війську — це пріоритет”, — зауважила волонтерка.

Що найчастіше потрібно військовим

Всі свої збори Жанна поширює власними силами через соцмережі. Вона не є представницею фондів, а допомагає військовим самостійно: отримує запити, відкриває збори, збирає кошти, купує обладнання і передає бійцям. Зараз дівчина на постійній основі допомагає 23-й окремій механізованій бригаді. Вона співпрацює з нею з початку її створення. Рідко волонтерка може відкривати збори і для знайомих військових, але у пріоритеті саме 23 ОМБр.

“Вони були одними з перших, хто в мене взагалі повірив. У них немає якоїсь великої патронатної системи, але є декілька маленьких волонтерів, одна з яких я. Вони вперше в мене повірили, почали до мене звертатися із запитами, потім зрозуміли, що я нормальна людина і зі мною можна співпрацювати. Мій перший збір для 23-ї бригади був через місяць після її створення. Тобто я з ними від самого створення і ось аж до зараз”, — каже дівчина.

На сьогодні, за словами волонтерки, головними потребами війська є машини і їхні ремонти, генератори, EcoFlow, Starlink. Найважче серед всього цього придбати машини.

“Я завжди кажу, що не купив машину — не волонтер (ред. сміється). Це просто найскладніше. Знайти її, кілька днів витратити на виведення грошей, бо завжди автівки купують за готівку, передати ці гроші, потім перегнати цю машину, відремонтувати, повністю обслужити, передати військовим. Якщо ще говорити в цілому, то складно і збирати кошти. Тому що у всіх вже є якісь волонтери або фонди, яким вони довіряють, і у людей зараз менше грошей стає, вони менше донатять, багато хто вже трохи розчарований, втомився, нічого не хоче. Що теж є, я вважаю, нормальним, хоч це і сумно”, — каже Жанна.

Волонтерка каже, що не може виокремити якісь певні збори, як найважливіші, бо всі вони приносять користь на фронті. За кожну свою допомогу вона отримує відгуки від військових, і це, за її словами, завжди викликає емоції. Та є серед усіх історій та, яка зворушила найбільше. Пов’язана вона з шоломами, які дівчина передала бійцям.

“Абсолютно кожний збір важливий, починаючи від тих зборів на 2 000 гривень для переселенців і закінчуючи останніми зборами на 800 000. Майже кожного разу я отримую фідбек, що це дуже корисно, що мені дуже вдячні, що вдячні людям, які донатять, що це дійсно працює і допомагає. Бувало надсилали мені відео з мавіків, які я передавала, як там з нього скид роблять і вбивають росіянина, як вони відстежують техніку. Або відео з машини, яку я передавала, як вони везуть і полонених, і поранених. Тобто немає такого, що якийсь збір особливий, ні, кожен важливий і складний по-своєму. Але все ж є історія, яка зворушила мене найбільше. Мені тоді чоловік скинув відео, де вони були на бойовій позиції, і в його шоломі сидів маленький песик, який прибився до них. І цей чоловік знімає відео і каже: “От, сонечко, дивись, тут через умовні 200 метрів сидять росіяни, а ми тут песика прикрили шоломом і він у нас сидить”. І це ще й супроводжувалось словами, що один з шоломів, який я передала, врятував життя бійцю. Мене це так розчулило, напевно це найтепліший спогад взагалі”, — розповіла Жанна.

Чи мають значення маленькі донати

Як волонтерка Жанна відмічає, що зараз донатів не стало набагато менше, скоріше зменшується їхня інтенсивність. Через це збори закриваються довше. Наприклад, ту суму, яку вона могла раніше закрити за тиждень чи два, зараз закриває за місяць-півтора. Тому дівчина вигадує різні способи заохотити людей.

“На великі збори на понад 500 тисяч я стараюся знайти якісь подарунки для розіграшів. Сама кожного разу це спонсорувати я не можу, на жаль, але у мене є дуже класні знайомі, які допомагають мені з цим, тому що подарунки мотивують. Ще людей мотивує те, що в мене є структурована звітність по всіх зборах, її можна знайти у відкритому доступі, і це теж підвищує довіру. Ну і, звичайно, танці з бубнами ніхто не відміняв. Це і смішні відео, і якісь інтерактиви, і приколи за донати. Наприклад, я колись продала кільком людям за донати голосове повідомлення, в якому я 11 хвилин розповідала свою суперпозорну історію, і ні про що не шкодую”, — розповіла волонтерка.

За словами Жанни, кожен донат має значення, навіть якщо це невелика сума. Тому вона радить людям не соромитись і надсилати на збори волонтерів хоча б по кілька гривень. Бо часто саме такі невеличкі суми дозволяють закривати збори.

“Моя знайома волонтерка якось зібрала статистику по своєму збору на мільйон чи навіть декілька мільйонів. І найбільша кількість донатів була від 20 до, по-моєму, 150 гривень. Тобто це найпоширеніші суми, які закрили збір. Я колись теж проводила якийсь інтерактив за маленький донат, і мені за день такими донатами по 10, 20, 50 гривень закрили, напевно, 15 тисяч зі збору. І це просто тому, що люди не проходили повз. Не у всіх, на жаль, є великі суми, але маленькі донати справді дуже важливі і закривають великі збори”, — зауважила бахмутянка.

Як допомогти донатами

Зараз Жанна працює над запуском нового збору на майже 500 тисяч гривень. Волонтерка збиратиме на поточні потреби аеророзвідки 23-ї ОМБр: 10 Starlink і комплектуючі до дронів. Його вона має відкрити за кілька днів.

На запитання що її мотивує найбільше і не дає опускати руки, Жанна впевнено відповідає:

“Збройні сили України. Ніщо мене не мотивує так сильно, як наше військо. Бо якщо вони роблять такі неймовірні речі в такі складні часи, якщо вони тримаються в такі складні часи, то чому цього не можу я? Я вважаю, що кожен має кожного дня робити щось для Збройних сил. Навіть якщо це не збори, звіти і таке інше, то це хоча б мінімальні донати і репости. Бо якщо не буде Збройних сил, то нічого не матиме сенс, і, відповідно, нікого з нас не буде”, — каже Жанна.

Якщо ви бажаєте долучитися до допомоги війську, можете надсилати свої донати волонтерці. Актуальні збори і звіти вона публікує у себе в соцмережах.

Читайте також:

• “Серце розривається, коли хтось кличе на допомогу”: історія волонтера з Донеччини Богдана Зуякова
• Команда жінок з Миргорода шиє адаптивний одяг для поранених військових: історія волонтерок
• “Усі пішли вперед, а ти залишився десь там”: правда про повернення ветеранів у цивільне життя

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Завжди був відповідальним і готовим виконати будь-які задачі. Товариський і з гарним почуттям гумору. Допомагав іншим підрозділам. Любив рідний Бахмут і більше за все хотів його звільнити”, — так згадують побратими військового Андрія Пугачова. У рідному Бахмуті він був поліцейським, під час боїв за місто виконував завдання із забезпечення порядку. Після того, як Бахмут окупували, Андрій вирішив долучитися до війська, щоб зробити власний внесок у захист Донеччини та деокупацію рідного дому. 9 травня 2026 року життя Андрія Пугачова обірвалось. Він загинув внаслідок удару дрона по бойовій позиції в районі Дружківки. Йому назавжди залишиться 27 років.

Редакція Бахмут IN.UA вшановує пам’ять Андрія Пугачова. Яким він був у військовому і особистому житті? Ми зібрали спогади побратимів, командира та товариша з Бахмута.

Був представником активної проукраїнської молоді

Андрій Пугачов народився 27 грудня 1998 року в Бахмуті. Тут він закінчив школу №18, а потім вступив до Артемівського індустріального технікуму.

Коли Андрію було 15 років, Бахмут переживав буремні події — проросійські мітинги, перша окупація бойовиками “днр”, звільнення і становлення української влади. Маючи стійку проукраїнську позицію, Андрій брав участь у волонтерських патріотичних заходах. На одному з таких він познайомився з Олександром, який потім став його товаришем. Разом вони долучалися до патріотичних акцій і розвивали проукраїнський молодіжний рух.

“Ми познайомились з Андрієм на зламі 2014-2015 років, коли в Бахмуті почали зароджуватись волонтерські рухи. Тоді якраз патріотичний рух дійшов до звичайних мешканців, бо, на жаль, до 2014 року він у нас був слабо розвинений. Власне, ми познайомились на одному з проукраїнських мітингів, які тоді організовував Микола Ціхно. Після цього ми відвідували багато спільних подій. Наприклад, після 2014 року в нас було дуже багато проросійських графіті по цілому місту: “Save Donbass people from Ukrainian army”, щось таке вони писали, російські триколори або сєпарські тряпки. І ми виходили на вулиці і замальовували це все. Інколи ходили з Андрієм купували фарбу на ринку, а потім малювали свої графіті. Одне з них було при будівлі МВС, там, де у них стояв автопарк. Воно було присвячене “Шахтарю” донецькому. Ми написали, що “Україно, в тебе одна команда і одна країна”, — розповів Олександр.

За словами бахмутянина, тоді в них з Андрієм було небагато однодумців. Але все одно свідома молодь гуртувалася і виступала за єдину Україну. Виходити на мітинги їм інколи доводилося і з прихованими обличчями.

“Нас було небагато. Навіть якщо згадувати школу, то, на жаль, було багато тих, хто, як вони казали “не вникаю в політику”, або й навіть проросійськи налаштовані. Однодумців було мало, але й на той момент люди також боялися висловлювати свою думку. На перші мітинги, акції ми виходили в медичних масках, кепках, бо дуже багато було випадків, коли до людей додому приходили”, — згадує Олександр.

Окрім громадської діяльності, хлопців поєднувала і любов до футболу. Олександр разом з Андрієм ходили на місцевий стадіон, щоб підтримати ФК “Бахмут”. Вони були активними вболівальниками й завжди ходили на трибуни, поки футбольна команда не припинила грати.

Олександр каже, що в його пам’яті Андрій залишиться справжнім патріотом свого міста. Таким його мають запам’ятати і бахмутяни.

“Перш за все, він був людиною, для якої проукраїнська позиція була власним вибором. Він не був налаштований кимось чи чимось, а сам дійшов до цього. У моїх спогадах Андрій залишиться як дуже активна людина, патріот і мешканець свого міста. Це була дуже світла людина. Він має залишитись у наших спогадах як людина, яка любила свою країну, свій дім і яка не зраджувала своїм переконанням”, — каже товариш Андрія Пугачова.

Андрій Пугачов як побратим: відповідальний і той, на якого можна покластить

У 2021 році Андрій Пугачов вступив до лав Національної поліції України. Свою правоохоронну діяльність він розпочав з посади оперуповноваженого в Бахмутському районному відділі поліції. Під час боїв за Бахмут він виконував завдання із забезпечення порядку.

У 2024 році Андрій Пугачов добровільно став на захист країни. Він перевівся на службу до полку поліції особливого призначення “КОРД” (стрілецький), долучився до підрозділу з перших днів його формування. “Герос” — такий позивний був у Андрія — обійняв посаду в підрозділі безпілотних систем. Був інспектором роти БПЛА. Працював на Торецькому та Костянтинівському напрямку.

Про те, яким бійцем був “Герос”, розповів його командир з позивним “Директор” і побратими “Футболіст” та “Фенікс”, з якими Андрій працював в одному екіпажі.

Спогади “Директора”

***

Він був нормальним, класним хлопцем, життєрадісним. Дуже велику користь приносив підрозділу і нашому колективу. 

Спочатку, коли він прибув, наш підрозділ був на іншому напрямку. Андрій отримав бойове розпорядження і вже безпосередньо прибув у Донецьку область, коли наш підрозділ на цей напрямок відправили працювати. Андрій був на посаді інспектора, це офіцерська посада, але в поліцейських підрозділах немає такого поняття, що якщо ти офіцер, ти всім керуєш. У нас офіцери і на позиції ходять, і в окопах сидять разом з сержантами і рядовими поліцейськими. Андрій виконував роботу аеророзвідника, тобто керував БПЛА тактичного рівня. Він добре себе зарекомендував, і разом зі своїм екіпажем вони пройшли перепідготовку. Після цього він вже почав працювати на БПЛА типу “Крило”.

Старшим екіпажу він не був, але він був дуже міцною бойовою одиницею, відповідально виконував поставлені задачі, ніколи не відмовлявся від них, хоча він у складі екіпажу пережив багато чого. Вони і горіли, і були поранені побратими, в тому числі у нього на очах. Звісно, з моральної точки зору, деколи він і звертався особисто, були в нього якісь переживання, бо всі ми люди, всі ми це через себе пропускаємо. Але справлявся з цим як чоловік.

З-поміж інших Андрій вирізнявся великим ступенем ініціативи саме в соціальній сфері, в позабойовому житті нашого колективу. Він дуже активно пропонував багато ініціатив, в тому числі й щодо проведення дозвілля. Я можу стверджувати, що Андрій був людиною, на яку можна було покластися у найскладніші моменти. Що стосується роботи, що стосується якогось позаробочого часу… Завжди він допомагав, завжди сам питав. Було, що казав: “Я хоч і вихідний, але може щось треба? Кудись з’їздити, чи зробити щось, про щось домовитись?”. І також він спілкувався з багатьма волонтерами, організаціями, які допомагають фронту, і систематично намагався знайти допомогу для нашого колективу або підрозділу в цілому.

***

На запитання: “Яким Андрія Пугачова мають запам’ятати донеччани і бахмутяни?”, його командир каже:

“Перш за все, це добрий, життєрадісний хлопець з Донеччини, який любив свою справу, любив свою сім’ю і свою країну. Таким, із посмішкою на обличчі, його мають запам’ятати. Таким його запам’ятав я і буду пам’ятати завжди”.

Спогади побратима “Футболіста”

***

Познайомилися ми в 2024-му році, коли створювався цей підрозділ — “КОРД” (стрілецький). Познайомилися на навчаннях. Буквально місяць-два і поїхали в Торецьк. І вже там весь основний час проводили в бойовому розпорядженні, познайомилися поближче. Згодом почали працювати в одному екіпажі, так ми трохи більше року працювали, постійно були разом. Тобто, заїхали на тиждень на позицію разом, виїхали разом, потім вдома вже налаштовуємо борти. Грубо кажучи, наш екіпаж був майже як сім’я.

У бойовому житті я запам’ятав, що він був дуже відповідальним, серйозно ставився до роботи. Це проявлялося навіть у таких дрібницях: ти йому кажеш: “Андрію, о 6-й годині виїжджаємо”. Ти під’їжджаєш, а Андрій о 6-й годині вже повністю готовий в екіпіровці стоїть.

Сміливим був, що дуже запам’яталося. Нам там доводилося, ще коли на “Мавіках” працювали ближче до ЛБЗ, то треба було постійно якісь пересування: десь піти позицію знайти, десь перепередачку забрати. І ніколи Андрій не боявся, завжди за мною йшов. Найбільше в Андрієві, як у побратимі, я цінував його надійність. Я знав, що він мене ніколи не залишить.

На бойових позиціях він завжди був серйозним і відповідально ставився до всіх поставлених задач. Все, що ми обговорювали, що треба робити, він постійно робив. Бо є такі люди, яким буває просто страшно, “я туди не піду і все”. А він говорив: “Все, одягаємось і йдемо”. Тобто на нього всюди можна було покластися. І лідерські якості в нього були, і робив він усе чотко. 

Попри важку роботу, я ніколи від нього не чув такого, що “переведусь кудись у тил, набридло воювати” чи таке інше. У нього були плани воювати до останнього. Я б навіть сказав, що він був замотивований більше, ніж інші. На це однозначно впливало те, що він хотів звільнити рідний Бахмут.

В особистому житті Андрій був дуже добрий, я бачив, як він трепетно ставився до своєї коханої дівчини. Ще він був дуже комунікабельний, у нього було багато друзів, постійно якісь зустрічі. Він постійно підтримував спілкування з багатьма. Це була дуже добра людина. Мабуть, у мене точно в пам’яті назавжди залишаться його, як називав, “встрєчі”. Ми навіть частенько його підкалували, бо як тільки випадала вільна хвилина, він завжди йшов на ці “встрєчі”. Буває, дзвониш до нього, питаєш: “Що робиш?”, а він: “Та я от на зустріч їду, потім зідзвонимося”. Цей його позитив і добро точно відкладуться в пам’яті.

***

На запитання: “Яким Андрія Пугачова мають запам’ятати донеччани і бахмутяни?”, його побратим “Футболіст” каже:

“Замотивованим бійцем. Я знаю не одну людину з Донбасу, але в Андрюхи справді горіли очі до цього… Дуже хотів повернути свій дім. Запам’ятається він як добра і світла людина, до якої тягнулися друзі”, — каже футболіст.

Спогади побратима “Фенікса”

***

Познайомилися ми восени 2024-го, як заїхали на Торецький напрямок. Ми працювали в різних екіпажах, на аеророзвідку заступали. А вже безпосередньо в одному екіпажі стали працювати з минулої осені. 

Яким я його запам’ятаю? Завжди веселим і таким, на кого можна було покластися. Ставиш йому задачу, і він її виконує. Був сміливим і бувало, що ризикував задля виконання задачі. Це не було так, що “Андрій, давай іди туди”, ні. Ми просто пояснювали, що є така ситуація, що треба туди сходити, що ми їдемо, і він казав: “Я з вами піду”. 

Можна сказати, що для мене він був класним товаришем. Весь свій вільний час ми постійно зустрічалися, в принципі, 24 години ми з ним проводили. І класне почуття гумору в нього було. Взагалі, у нас спілкування таке було, що ми постійно один над одним шуткували. Але це все було по-доброму, по-товариськи. Мені справді не вистачатиме його “підколів”. Але на роботі завжди були серйозні: знали, коли треба бути зосередженим і виконувати роботу, і знали час, коли можна було пожартувати.

Знаю ще, що дуже любив він своє місто. Може це і не було так відкрито, він не кричав про свою любов, але пам’ятаю, що були випадки, як пролітали над його містом і виконували завдання. То бувало, що вночі пролетіли, через камеру бачимо, а він каже: “Отут я ходив купатися, отут я в школу ходив”. Ностальгія в нього така була.

Якщо говорити чесно, то після втрати Андрія нам зараз важко зібратися. Це у нас перша втрата такого близького товариша, з яким ми постійно і працювали, і проводили дозвілля. Нам важко зараз налаштуватися, когось прийняти іншого в екіпаж до себе, щоб далі виконувати завдання. З однієї сторони, ми розуміємо, що це війна і треба продовжувати виконувати завдання. Але справді важко, цю втрату ми ще навіть не осягнули.

***

На запитання: “Яким Андрія Пугачова мають запам’ятати донеччани і бахмутяни?”, його побратим “Фенікс” каже:

“Веселим, з почуттям гумору і відданим своїй праці. До нас навіть йшло розширення в підрозділі, йому пропонували перевестись на іншу посаду, що він не буде на бойові виїзди виходити. На що він хлопцям і командирам сказав: “Ні, я зі своїми хлопцями буду до кінця”.

Вільний час проводив за громадською роботою

Окремою частиною життя Андрія Пугачова була і громадська робота, яку він проводив за власним бажанням. “Герос” був ідейним співзасновником та активним учасником Themis group — спільноти правоохоронців із різних підрозділів України, які долучилися до захисту України. Він займався комунікацією з колегами з інших підрозділів, а також вів сторінку в соцмережах, де розповідав про роботу правоохоронців на війні.

Окрім цього, “Герос” проявляв і творчу роботу. Зокрема, був одним із розробників неофіційного прапора та шеврона, під якими воюють правоохоронці з різних підрозділів. Також він створював мерч для Themis group, який продавали, а виручені кошти залучали на допомогу військовим.

Цю роботу Андрій Пугачов проводив на волонтерських засадах, не отримуючи за це кошти. Його командир каже, що перш за все його рухала сама ідея. Він хотів показати суспільству, що правоохоронці теж захищають країну і виконують бойові завдання на фронті.

“Поза своєю основною роботою він завжди думав про підрозділ, про людей, про колектив, і саме на ниві нашої спільноти він дуже багато роботи виконував. Хоч це і не оплачувалось, але йому це дуже подобалося, і він був найактивнішим у цьому напрямку. Нас з Андрієм об’єднало те, що ми хотіли показати… Зараз є така думка в суспільстві, що поліцейські нічого не роблять, каву п’ють. І Андрія, і мене ця думка дуже не влаштовувала. І ми хотіли зламати цей наратив. Хотіли всіма наявними способами показати, що є ось така поліція, є ось такі поліцейські. Це такі ж звичайні люди з міст, зі спальних районів, які виконують бойову роботу і захищають Україну на фронті. Саме ця мета нас об’єднала”, — розповів “Директор”.

Побратими “Героса” згадують, що у своїй роботі він ніколи не забував і про Бахмут. Своєму рідному місту він присвятив патч.

“Як і більшість інших наших колег, він хотів вигнати ворога з рідної землі. Він розробив макет, створив і розповсюджував серед побратимів і друзів такий патч, який я вважаю, якби це банально не звучало, з глибоким задумом. На ньому зображена панорама Бахмута і напис “Нікуди відступати, якщо дім попереду”. Саме цією фразою можна сказати про його ставлення до рідного міста”, — зазначає “Директор”.

***

Андрія Пугачова поховали у Хмельницькому, куди після евакуації з Бахмута переїхали його батьки. Поховали Героя на Алеї Слави. 

В Андрія залишились батьки і кохана дівчина.

Читайте також:

• Загинув військовий з Бахмута Сергій Сергіянський
• “Без Саші важко”: історія захисника Бахмута, який загинув, обороняючи рідну Донеччину
• “Спочатку кажуть, що загинув, а потім пропонують поговорити”: історії родин загиблих та поранених в Оленівці

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!