Через російське вторгнення мільйони людей залишилися без роботи. Серед них — і мешканці та мешканки Бахмутської громади. Скільки людей вже знайшло роботу та чи є гендерна дискримінація серед роботодавців, які пропонують вакансії?

Аби дізнатися про це, ми звернулися до Бахмутського міського центру зайнятості, а також поговорили з експерткою з працевлаштування Валентиною Бардадим та людьми, які в евакуації знайшли роботу.

Пошук роботи бахмутянами/бахмутянками в евакуації

Зараз усі бахмутяни/бахмутянки вимушено стали переселенцями, більшість втратили роботу, а відтак — і змогу себе забезпечувати. Звісно, що в нашій громаді залишилися люди, які перейшли на онлайн-формат. Зокрема, це працівники/працівниці освітньої сфери, органів місцевого самоврядування тощо.

Редакція Бахмут IN.UA запитала у мешканців і мешканок громади, які через повномасштабне вторгнення втратили роботу, чи вдалося їм працевлаштуватися після вимушеної евакуації. Участь у опитуванні взяли понад 200 осіб. Згідно з результатами, половина опитаних не змогли працевлаштуватися на новому місці. Водночас 40% опитаних стверджують, що знайшли нову роботу.

Детальні результати опитування наводимо нижче:

• 37% жінок не змогли знайти роботу після повномасштабного вторгнення рф; 
• 29% жінок знайшли нову роботу; 
• 13% чоловіків не знайшли нову роботу; 
• 11% чоловіків працевлаштувалися; 
• 8% жінок не шукали роботу або перебувають у пошуку; 
• 2% чоловіків не шукали нову роботу або перебувають у пошуку.

Як оцінюють ситуацію у Бахмутському центрі зайнятості? 

Роман Коновал тимчасово виконує обов’язки директора Бахмутського міського центру зайнятості. У коментарі він розповів, що останнім часом до Центру зайнятості звертаються здебільшого люди, які до повномасштабного вторгнення жили в сільській місцевості Бахмутської ОТГ. Ті, хто евакуювалися до сіл в інші області, зазначають, що знайти роботу там важко.

Для цього діє Єдиний портал вакансій, створений завдяки спільним зусиллям Державної служби зайнятості, Міністерства економіки та найбільш передових сайтів із пошуку роботи (Work.ua, HeadHunter, Робота.ua). Ці ресурси допомагають у пошуку роботи.

Ситуація з вакансіями у великих містах (Київ, Дніпро) більш сприятлива і значно краща, ніж у сільській місцевості, каже співрозмовник. Спостерігається тенденція, що у більш-менш великих містах вакансії “бігають за своїми кандидатами”. Є навіть така проблема, що вакансій більше, ніж людей, які шукають роботу.

Виплати стимулюють людей шукати роботу

Нещодавно Кабінет Міністрів України вніс зміни до Постанови № 332 “Деякі питання виплати допомоги на проживання внутрішньо переміщеним особам”. Ці зміни передбачають, що для продовження виплат переселенці мають:

• зареєструватися в Державній службі зайнятості;
• працевлаштуватися;
• відкрити власну справу, зареєструвавши юридичну чи фізичну особу;
• або отримати ваучер для підвищення кваліфікацій.

Роман Коновал зазначає, що через нововведення спостерігається активність людей щодо реєстрації в центрах зайнятості по всій Україні. ВПО реєструються в тому центрі зайнятості, в якому їм зручніше.

Вакансії — без гендерних акцентів

Як зазначив Роман Коновал, Україна дотримується принципу гендерної рівності. Він підкреслив, що наше законодавство не допускає надання переваги певній статі під час пошуку роботи. Водночас роботодавці мають свої власні інтереси. 

“Це не є на сьогодні серйозною проблемою. З урахуванням того, що є потреба в укомплектуванні деяких вакансій, роботодавці насамперед обирають тих людей, які самі бажають працювати. Навіть якщо людина за своїм фахом, за кваліфікацією не дуже відповідає тим вимогам, які пред’являє роботодавець, є різні механізми пристосування на робочому місці. Це може бути стажування, навчання за окремими програмами, які пропонує Державна служба зайнятості”, — пояснив Роман Коновал.

Зазначимо, що на сьогодні Державна служба зайнятості пропонує понад 100 професій для навчання щонайменше в 7 центрах професійно-технічної освіти. У них можна пройти перенавчання, підвищення кваліфікації. Також впроваджується експериментальний проєкт з організації професійного навчання учасників/учасниць бойових дій та осіб з інвалідністю внаслідок війни в закладах професійно-технічної освіти Державної служби зайнятості. До слова, Бахмутський міський центр зайнятості у 2024 році направив на навчання за цією програмою 10 осіб. 

Керівник Бахмутського міського центру зайнятості вважає, що стереотип про суто “жіночу” або “чоловічу” роботу відходить у минуле: “Така проблема  зникає. Минулого року в Донецькій обласній службі зайнятості був випадок, коли жінка навчалась в Центрі постійно-технічної освіти та опановувала професію коваля.  Існують технології, обладнання, які нівелюють фізичні навантаження і дозволяють працювати і жінкам на перший погляд за “чоловічою” професією. Є випадки, коли жінки навчаються на електрогазозварниць, працюють вантажницями та трактористками”.

Відповідно до Закону України “Про рекламу”, в оголошеннях вакансій не можна вказувати вік чи стать людини, а також ілюструвати відповідними фото, оскільки такі оголошення є дискримінаційними.

Експертка з працевлаштування Валентина Бардадим зазначає, що зайнятість жінок у професіях із фізичними навантаженнями документально може регулюватися.

“Зі сторони роботодавця — це посадова або робоча інструкція (де зазначені основні або типові завдання й обов’язки, види робіт, які містять технологічні карти, інструкції, інші нормативні документи й визначені трудовим договором за умови дотримання правил охорони праці, санітарних норм і вимог безпеки виконання робіт, кваліфікаційні вимоги та приклади робіт за посадою).

Зі сторони людини, яка працевлаштовується, документальним підтвердженням фізичної відповідності тій чи іншій роботі є висновок медичної комісії. Проходження медичного огляду — це одна з ключових вимог для працевлаштування людини в ту чи іншу організацію. Медкомісія допоможе роботодавцю зрозуміти, чи підходить претендент на цю посаду за станом здоров’я і чи немає у нього захворювань або шкідливих звичок, які завадять у повному обсязі виконувати професійні обов’язки. Також випробний термін (1-3 місяці) може допомогти і роботодавцю, і працівнику зрозуміти — підходить людині робота чи ні. На підприємстві також має бути охорона праці та проводитися атестація робочих місць за умовами праці”, — пояснила пані Валентина. 

Кількість безробітних і працевлаштованих осіб у Бахмутській громаді

За період у 2021 році на обліку у Бахмутському центрі зайнятості перебувала 3641 особа, за період у 2022 році ця цифра суттєво зменшилася — 1849 осіб. У поточному році на обліку в Центрі зайнятості перебувало 306 осіб.

У 2022 році за сприяння Бахмутського центру зайнятості було працевлаштовано 560 осіб, а в 2023 році — 417 шукачів/шукачок роботи. За оперативними даними, з початку 2024 року роботу знайшли 63 особи.

Зазначимо, що за статистикою близько 75% із працевлаштованих осіб — це жінки і 25% — чоловіки. Наразі на обліку в Бахмутському центрі зайнятості перебувають близько 13% чоловіків і, відповідно, 87% жінок.

Примітка. Одна людина могла перебувати на обліку не один раз. Якщо вона у січні звернулася, працевлаштувалася, пів року працювала, а пізніше, у липні-серпні, знову звернулася до Служби зайнятості для пошуку роботи, то це вважається 2 випадками перебування на обліку. За таким принципом формується статистична інформація.

Досвід переселенців/переселенок при пошуку роботи

Бахмутянин Олександр зараз працює у Вільногірську, що на Дніпропетровщині. Він нещодавно звільнився з армії на кілька місяців, щоб відновитися. Бахмутянин не звертався до Центру зайнятості та навіть не дивився вакансії на сайтах для пошуку роботи. Її він знайшов за оголошенням.

“Цілі знайти роботу перед собою не ставив. Побачив на тумбі, де наклеюють об’яви, що житлове господарство потребує працівників — теплотехніка і начальника виробничого відділу. Наступного дня зателефонував і вже потрапив до директора підприємства. Так, через кілька тижнів я вже працював на цьому підприємстві. Тобто з пошуком роботи я взагалі не мав ніяких труднощів”, — розповів чоловік.

Олександр пояснює, що має великий досвід роботи в Бахмутському районі в різних сферах. Специфіка його діяльності універсальна: чоловік знає теплотехніку, енергетику, механіку та має великий багаж знань, підкріплений досвідом роботи. 

“Практично можу працювати в будь-якій сфері. Наприклад, на виробництві, у житловій сфері, починаючи з електрика і продовжуючи будь-яким начальником. Тому мені не важко було знайти роботу”, — додав бахмутянин.

На думку Олександра, наразі жінкам все ж простіше знайти роботу. Він припускає, що чоловіки не хочуть йти на роботу через страх, що їх мобілізують в армію. Водночас переконаний, що в Україні вже не існує поняття “жіноча” або “чоловіча” робота.

До слова, на комунальному підприємстві у Вільногірську працює приблизно 60% жінок і 40% чоловіків. Насамперед, це пов’язано з тим, що до управлінського апарату входять переважно жінки. Йдеться про економісток, юристок, бухгалтерок, кошторисниць і розраховувачок. Чоловіки ж працюють слюсарями та водіями.

Вікторія — медсестра з Краматорська. До повномасштабної війни мама 3 дітей працювала в одній з лікарень міста. Після початку бойових дій вона з родиною евакуювалася до Вільногірська. Про те, як шукала роботу, розповіла нашій редакції.

На новому місці могла влаштуватися на роботу лише на пів ставки за сумісництвом. Вільногірськ — маленьке містечко з 2 лікарнями. Вікторія хотіла влаштуватися в одну з них, але вакансій медсестри тут не було. Через відсутність пропозицій звернення до Центру зайнятості не допомогло. Протягом року краматорчанка ще кілька разів зверталася до медзакладів щодо працевлаштування, але вільне місце так і не з’явилося. Із пошуком роботи намагалися допомогти родичі.

“Через якийсь час я ще раз приходила у відділення. Мені відповіли, що на пів ставки мене брати ніхто не буде, тому що потрібні люди на повну ставку. У лютому минулого року відбулися зміни в законодавстві, мене взяли медсестрою в лікарню”, — розповіла Вікторія.

Вона припускає, що наразі жінкам простіше знайти роботу, оскільки чоловіків одразу ведуть в військкомат, коли ті приходять на роботу.

Все більше жінок влаштовуються на “чоловічі” професії

Валентина Бардадим, експертка з працевлаштування, зауважує, що сьогоднішні реалії ринку праці зумовлені вимушеною міграцією за кордон великої кількості населення. Також впливає те, що тисячі людей стали внутрішньо переміщеними особами й звісно, мобілізація, яка “забрала з ринку” сотні тисяч людей, переважна більшість яких — чоловіки, вносить свої корективи.

Експертка каже, що наразі є така тенденція, коли все більше жінок працевлаштовуються на посади, які традиційно вважалися чоловічими. А роботодавці адаптують умови “традиційно чоловічих професій” під можливості жінок, прагнучи в тому числі мінімізувати ризики втрати співробітників (мобілізація), а в окремих випадках надають перевагу саме жінкам або особам з інвалідністю, комісованим чи демобілізованим чоловікам. Також не у всіх військовозобов’язаних чоловіків є актуальні військові документи, а без нихне візьмуть офіційно на роботу.

“Жіноча” і “чоловіча” робота. Чи є місце стереотипам?

Експертка підтверджує, що стереотипи щодо зайнятості жінок і чоловіків, на жаль, досі існують. Наприклад, у професіях, пов’язаних із культурою (музеї, галереї, бібліотеки, театри тощо), медициною, освітою та торгівлею працевлаштовано більше жінок. Але там нижчий рівень зарплат.

Водночас у галузях, таких як, архітектура, дизайн, маркетинг, ІТ, транспортна галузь, інженерія — чоловіків більше, а рівень заробітних плат вищий. Чоловіки частіше працевлаштовуються у тих галузях креативного сектору, де середній рівень заробітних плат вищий. Тоді як жінки традиційно обирають сфери з нижчим доходом, але більш гнучким робочим графіком.

“Традиційно на жінок в нашому суспільстві покладають насамперед догляд та виховання за дітьми. Переважно жінки ходять на лікарняні по догляду за хворою дитиною, відводять дітей в школу, на гуртки, або займаються  хворими родичами та хатніми справами. Тому можливість працювати із гнучким графіком є для них перевагою. А оплату праці роботодавці ставлять відповідно відпрацьованому часу. Хоча зараз частішають випадки, коли платять не за години роботи, а за результат. Але це в тих сферах, де можлива така специфіка роботи”, — пояснює пані Валентина.

Як війна вирівнює гендерний дисбаланс?

Роль жінок змінилася з початком повномасштабного вторгнення: їх побільшало в політиці, армії, місцевому самоврядуванні, допомозі війську та волонтерстві. Валентина Бардадим пояснює, що за статистикою більшість бізнесів останнім часом відкрили саме жінки. Вона припускає, що через воєнну ситуацію в Україні гендерний дисбаланс на ринку праці буде стиратися. 

Чоловіків дедалі частіше замінюють жінки, обіймаючи й ті посади, на які традиційно працевлаштовувалися саме чоловіки. Роботодавцю при працевлаштуванні людини на роботу потрібно вчити як жінку, так і чоловіка. Тенденція ринку праці та нестача кадрів змушує бізнеси активніше розробляти програми та впроваджувати навчання жінок “чоловічим” професіям для подолання дефіциту кадрів.

Читайте також:

• Гендерні обмеження доступу до гуманітарної допомоги: чи справді чоловіки мають менший пріоритет
• Українські школярі дізнаються, як протидіяти гендерно зумовленому насильству
• “Ваша дитина до камінг-ауту й після — це одна й та ж людина”: як батькам правильно реагувати на ЛГБТ-підлітка

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Лілія Ярошевська на позивний “Мамба” — військова з Сіверська. До повномасштабної війни вона жила звичайним цивільним життям і волонтерила. У травні 2024 року долучилася до лав Національної гвардії України. Рішенню стати до війська передували втрати дому і рідних, які принесла російська армія. Зараз Лілія Ярошевська займається медичною евакуацією поранених військових. Служба стала для неї не просто черговим етапом, а цілим життям. У планах Лілії — воювати до перемоги і звільнення Донеччини.

У розмові з Бахмут IN.UA Лілія Ярошевська поділилася спогадами про рідний Сіверськ, розповіла про службу та творчість, яка пов’язана з домом.

Спогади про Сіверськ

Лілія Ярошевська родом із Сіверська. Тут вона народилася і виросла, закінчила місцеву школу. Після школи мріяла вступити до Бахмута на перукаря, але не вийшло. Помер тато, тому Лілія не хотіла залишати матір одну і вступила на навчання до місцевого училища.

За словами військової, найщасливіші миті її життя пройшли саме в Сіверську. Найтепліші спогади — з дитинства.

“Моє дитинство минуло серед неймовірних донецьких краєвидів. Річка, бабуся, в якої були корови, купа дітей. Тоді була свобода, навіть повітря пахло свободою, не було якихось турбот. Школа, літо, канікули, дитинство — це те, що я зберегла у своїй пам’яті. Хоч фізично міста немає, але воно живе в кожному з нас у спогадах”, — каже Лілія Ярошевська.

Та врізався у пам’ять жінки і зранений Сіверськ. У травні 2023 року Лілія востаннє була вдома і бачила зруйноване місто. Тоді вона прибрала подвір’я свого дому, щоб у її будинку з комфортом могли жити військові, які боронять місто.

“Коли мама з бабусею виїжджали, то залишили ключі від будинку сусіду. І мама сказала, щоб віддав ключі військовим, якщо їм треба буде заїхати. Ми ж розуміли, що хлопцям десь жити треба, вони ж не будуть жити десь у полі чи в посадці. Якісь умови їм треба, щоб відпочити після окопів. Востаннє я приїжджала додому 31 травня 2023 року, щоб поприбирати. Мені було дуже соромно, що там трава була… Це зараз, звісно, смішно, але на той момент мені прям щиро було соромно перед хлопцями. Що зараз вони заїдуть до мене в будинок, а там просто бруд, купа сміття, трави. Тому я їздила волонтерити і заразом вирішила прибирати. Пам’ятаю, що вже вибухи було чути, а я травичку рву”, — згадує Лілія Ярошевська.

Про життя до повномасштабної війни

Лілії Ярошевській 33 роки. До повномасштабної війни вона жила звичайним цивільним життям і будувала плани на майбутнє.

“Планувала вийти заміж, народити дітей. Можливо, придбати собі якесь житло. Просто жити своє цивільне життя”, — каже Лілія.

З 2019 року Лілія Ярошевська стала волонтерити. Цим вона займалась і після повномасштабної війни. На деякий час жінка виїжджала в Чехію, але й там продовжувала волонтерську роботу і допомагала Україні.

Про службу в Нацгвардії

У 2024 році Лілія вирішила долучитися до війська. Вона зізнається, що це рішення далося нелегко, але було обдуманим. Передувало йому кілька болючих втрат, яких родині завдала росія.

“Насправді рішення давалось мені дуже важко, але це було свідоме рішення. Я йшла до нього десь півтора року, обдумувала все. Але, мабуть, зрозуміла, що не можу стояти осторонь. На той момент я втратила трьох людей з родини: загинули двоє братів і маленький племінник. Ще один племінник потрапив у полон. І, мабуть, це дало великий пинок, прямо величезний “пєндаль”. Хоч я вже на той момент активно волонтерила і їздила ближче до лінії бойового зіткнення, до мене прийшло розуміння, що “Ліля, досить бути просто волонтером, це вже все, пройдений етап”. Я зрозуміла, що треба робити щось більше”, — згадує про своє рішення військовослужбовиця.

8 травня 2024 року Лілія Ярошевська підписала контракт і вступила до лав Національної гвардії України. Тут вона служить і дотепер. Разом з нею у лавах Нацгвардії служать і всі її рідні, які можуть тримати зброю в руках і не мають фізичних обмежень.

У війську Лілія Ярошевська перебуває на посаді санінструкторки та є медикинею евакуаційної групи. Також вона займається документацією поранених військових. Каже, що медиків особливо не вистачає на фронті, тому і знайшла себе в цьому напрямку.

“Взагалі я на посаді санінструктора. По факту виконую роботу діловода, бо дівчат тут дуже бережуть і не відпускають кудись ближче, в кілзону. Документообіг поранених — це дуже великий об’єм роботи, де потрібно систематизувати інформацію про все лікування, направлення на ВЛК, рішення ВЛК, довідки про обставини поранення. Це дуже важлива робота для хлопців, які були поранені. І також я медик евакуаційної групи, їжджу на еваки. Багато хто зараз говорить про піхоту, про службу в НРК, про зв’язківців. Це, звісно, дуже важливо, але медиків теж критично не вистачає. Тому знайшла себе тут”, — розповідає військовослужбовиця.

На питання “Що найважчим є для неї у службі”, військова, не задумуючись, відповідає:

“Очі поранених хлопців. При еваках ти завжди дивишся їм в очі, і розумієш, що вони пережили. Ти знаєш, що в тебе є там хтось загиблий, твій побратим, і ти знаєш, що вони там були, все це бачили. Ти боїшся кожен раз запитати щось зайве, щоб, не дай Боже, не травмувати людину психологічно. Тому бачити ці очі — це найважче. Неважко фізично, неважко надати допомогу, неважко якось врятувати людину. Важко морально”, — каже Лілія Ярошевська.

Вірші і пісня про Сіверськ

Є в житті Лілії Ярошевської і творчість. Вона пише вірші. Захоплення поезією в неї з’явилося зі шкільних років. Десь у 5 класі дітям дали завдання написати вірш. Маленька Лілія тоді написала вірш про Україну.

Зараз для Лілії вірші — це спосіб вилити свої спогади, відрефлексувати події. А ще — це можливість не дати своєму серцю зачерствіти на війні.

“У бойових умовах твоя творчість — це крик душі. Я не пишу щось спеціально, аби було, ні. Для мене це як щит. Єдиний щит, який дозволяє моєму серцю не зачерствіти повністю в умовах бойових дій, коли ти стаєш уже не таким м’яким. Бо ти і по-іншому ставишся до смерті, до поранень, вчишся не приймати це близько до серця. А от саме ця творчість — то такий собі бар’єр, щоб не закам’яніти зовсім”, — розповідає Лілія.

Якось після однієї з евакуацій військова вирішила написати пісню про своє життя. Натомість вийшло написати вірш про рідний Сіверськ, оскільки для неї досі є важкою тема втрати дому. Потім за допомогою штучного інтелекту свій вірш Лілія поклала на музику і зробила з нього пісню.

“В один момент мене так накрило, я почала писати і думаю: “А чому б не написати про себе?”. Закарбувати трошки свого життя, покласти його на риму і створити з неї пісню. Я хотіла передати не просто хроніку війни, а те, що відчуваю саме я. Жінка, яка пройшла волонтерство, яка їздила на лінію бойової зіткнення, допомагала хлопцям, потім пішла служити в армію, стала медиком. Через свій біль за своє місто, через духовні шрами якось воно все і вийшло”, — розповідає Лілія Ярошевська.

Тема Сіверська часто є у творчості Лілії Ярошевської.

***

Мій любий Сіверськ, рідний дім,
на твойому тілі зараз рани
Та в нас болить душа за тин, на сердці величезні шрами
Тримайся, милий, як ніколи
До тебе ми крізь всесвіт полетим
Відбудовувати будем знову,
Садок, лікарню, кожен дім.
Болить душа за тих, хто там, бо виїхало нас багато,
Але запам’ятай, малий, на нашій вулиці ще буде свято
Та хочу я звернутись до кацапів
Не буде вам спокою на землі
За кожного схороненого сина й брата, ви будьте прокляті на всі віки.
За кожну дівчину, яку ви вбили, за мати, бабцю й дідуся…
Немає вам прощення в цьому світі,
Та і на тому його теж нема…

***

Про мотивацію служити далі

Лілія Ярошевська каже, що служба у війську для неї — це не просто черговий етап життя, а і є саме життя. Тому вона націлена воювати до перемоги України. Її мета — звільнити для нащадків Донеччину, щоб вони могли її відбудувати та писати свою українську історію.

“Я неодноразово казала, що не піду з війська, поки не буде кордонів 1991-го року. Поки я не поверну свій Сіверськ, поки кожна родина не повернеться до себе додому. Для мене служба — це життя. І я не хочу, щоб мої діти… Мені 33 роки, в мене немає дітей, я незаміжня, і я зараз покладаю своє життя, щоб наші нащадки навіть не знали російської мови, бо вони нас знищують. У мене рідний брат був російськомовний, якого вбили в Бучі. Про що говорити? Вони знищують нас, як українську націю. Тому війна — це тяжкі роки, покладені на майбутнє наших дітей. Я сподіваюся, що я, все ж таки, вийду заміж, народжу дитину, і моя дитина повернеться в мій Сіверськ, піде на могилку до мого батька, і якось відбудує це все. Дуже хочеться в це вірити”, — ділиться думками Лілія Ярошевська.

Тим, хто не служить у війську, Лілія радить зберігати свою українську історію, поширювати історію української Донеччини. Щоб у майбутньому ніхто не зміг її переписати на свій лад.

“Щоб там не було, це наше минуле. Це історія, яку в майбутньому, так як роблять ці п*д*ри, можуть переписати. Тому однозначно про кожну людину, про кожного загиблого хлопця, про кожне зруйноване місто, про кожну подію треба писати і закарбовувати нашу історію Донеччини. Тому я прошу кожну людину з Донецької області зберігати історичні факти, щоб у майбутньому це все не стерлося і не переписалося. Нам дуже треба створювати історію нашої Донеччини. Дуже хотілося б, щоб це робили ті, хто має на це час. Бо поки ми тут відбиваємо ворога, у нас фізично немає на це часу”, — підсумовує Лілія Ярошевська.

Сподобався матеріал? Ми створюємо такі тексти завдяки підтримці наших читачів. Приєднуйтеся до спільноти Бахмут IN.UA — це допомагає нам і надалі розповідати історії людей, документувати події та працювати для бахмутян. Стати учасником спільноти.

Читайте також:

• “На першому чергуванні боялася, що впаду від вигляду крові”: історія нашої журналістки, яка стала інструкторкою з тактичної медицини
• “У нас було не просто місто, а культурний куточок на сході”: бахмутянка про життя в Києві та пам’ять про рідне місто
• Як переселенка з Павлограда пережила втрату дому і знайшла нове натхнення на Київщині

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Лідія Ларікова — поетеса з Павлограда. Вірші вона почала писати ще зі шкільного віку. За своє життя видала п’ять збірок. Окрім захоплення віршами, пані Лідія пропагує активний спосіб життя: подорожі і походи в гори. Наприкінці 2025 року поетеса виїхала з рідного Павлограда до Києва, де мешкає родина її доньки. Минулого місяця будинок пані Лідії зруйнувало внаслідок російського обстрілу. Попри втрату дому, поетеса налагоджує життя в Києві — відновила заняття творчістю та їздить у локальні подорожі Київщиною.

Своєю історією Лідія Ларікова поділилася з редакцією Бахмут IN.UA.

Лідія Ларікова: як стала писати вірші

Пані Лідія Ларікова має великий досвід роботи на різних посадах. У юності працювала комсоргом на швейній фабриці, 14 років працювала водійкою на 10-й автобазі Павлограда — розвозила хліб, м’ясну продукцію і пошту. Також мала досвід роботи на управлінських посадах — працювала заступницею генерального директора, виконавчою директоркою, комерційною директоркою.

У вільний від роботи час пані Лідія займалася творчістю. Ще зі шкільних років вона була активною дівчиною, яка любила цікаві поїздки. Її вони надихали на написання віршів. Коли Лідія Ларікова навчалася у середній школі, її талант до віршів помітила вчителька і дала поштовх до публікації своїх творів на загал.

“Я любила подорожувати ще з шостого класу. Нас зі школи возили весь час на екскурсії в Київ, Чернігів. Тоді ще кораблі ходили з Дніпропетровська на Київ. І от ми кожен рік навесні їздили Київ дивитися, восени теж їздили в різні місця. Це завдяки нашим учителям Кочерезької середньої школи. Всі ці поїздки надихали мене на вірші, і коли вчителька взяла мій зошит і перечитала їх, то повезла мене у Павлоград, в письменницький дім до Світличної Ганни Павлівни, яка зараз відома на всю Україну. Вчителька сказала: “Ось у мене є така учениця, подивіться її вірші, оцініть, якось може допоможіть”. Вона мене у п’ятницю привезла, а вже наступної середи мої вірші надрукували на розворот у “Світло жовтня”, — розповіла Лідія Ларікова.

Отримавши підтримку від педагогині та поетеси Ганни Світличної, дівчинка стала друкувати свої вірші в місцевій газеті та розвивати поетичний талант.

У свої 70 років Лідія Ларікова має 5 поетичних збірок. Писати вірші поетеса продовжує і сьогодні. У планах друк нових книг, але поки для цього немає можливості.

Що стало поштовхом до подорожей

Пані Лідія є активною подорожувальницею. Вона відвідала десятки країн і підкорювала гори. Кожну свою подорож жінка фільмувала на камеру, в її архіві є 46 фотоальбомів з різних місць.

Ще з дитинства Лідія Ларікова вела активний спосіб життя. Та кардинально змінити свій світогляд їй допомогла подорож до Гуамської ущелини у 1986 році. Цьому передувало велике потрясіння та хвороба. Повернувшись з поїздки і подолавши хворобу, пані Лідія стала по-іншому ставитись до свого життя, цінувати кожен момент та не відмовлятися від можливостей.

“Лікарі знайшли в мене онкологічне захворювання. Потрібна була операція. Але моя старша сестра порадила поїхати до Гуамської ущелини і звернутися до старожилів. Я й поїхала. Три доби там провела, пила воду з водоспадів, радили пити її прямо з долонь. І коли я приїхала додому, то мені операцію не робили. Лікарі зробили УЗД і були дуже здивовані, що хвороби не було. Ця ситуація була першим поштовхом, щоб змінити свій світогляд. Я зрозуміла, що життя таке швидкоплинне, і що не треба прив’язуватись до чогось матеріального, бо його з собою не забереш”, — розповіла Лідія Ларікова.

Після цього в пані Лідії були десятки подорожей. Сьогодні вона згадує Шарм-еш-Шейх, Марса-Алам, Польщу. Та найбільше їй запам’яталися поїздки на Кавказ і підкорювання гір. До скелелазіння її підштовхнула старша сестра Раїса, яка завжди у групі шла першою.

“На Кавказ їздила чотири рази з весни і до осені, в мене там сестра жила. На Ельбрусі була 14 разів, на Приельбруссі була 12 разів. Ми з сестрою піднімалися на Ельбрус, вона завжди йде перша або друга. Вона у нас така кріпка, я завдяки їй майже весь Кавказ обходила. На плато Лаго-Наки була, мабуть, разів шість. Це місце чим цікаве — що це високо в горах і там цвітуть квіти, яких внизу вже немає. А на самому плато вони так рясно квітнуть, їх там просто море”, — згадує подорожувальниця.

За словами пані Лідії, вона дуже легка на підйом і їй вистачає всього 40 хвилин, щоб зібратися в нову поїздку. Від пропозицій друзів поїхати кудись і побачити щось нове вона ніколи не відмовляється.

“Мені, наприклад, вистачає 40 хвилин, щоб якби мені позвонили і сказали: “Чекаємо тебе з валізою, хочемо поїхати туди. Їдеш?”. Ну зрозуміло, що їду. Коли я жила у Павлограді, в мене завжди стояла складена валіза, куди, в разі чого, треба було покласти купальник, шапочку і капці. Я завжди була готова до спонтанних поїздок”, — розповідає Лідія Ларікова.

Переїзд до Києва і адаптація на новому місці

Сьогодні пані Лідія живе в Києві. Сюди її перевезла донька, яка тут мешкає з чоловіком і дітьми. Рішення про переїзд ухвалили наприкінці 2025 року, коли почастішали обстріли в Павлограді.

“У мене повилітали вікна один раз, потім другий. А наприкінці минулого року до мене приїхала погостювати одна із онучок з Польщі. І потрапила під обстріл. Вона злякалася так, що почала заїкатися. Як все закінчилося, схопила валізу, свою собаку, і на таксі до Дніпра, а вже звідти в Польщу. А я стала дзвонити в Київ до дочки, кажу: “Онука поїхала, так і не побула в мене навіть, так душа болить”. А донька каже: “Мамо, збирай речі. Все, що тобі необхідно, щоб у машину влізло, і виїжджай”, — згадує Лідія Ларікова.

У Києві пані Лідія живе вже 8 місяців. Перший час вона мешкала у доньки, а зараз — в орендованій квартирі. Адаптація на новому місці триває і досі. Жінка сумує за домом, але поступово звикає до нового життя в Києві. Пережити тугу їй дозволяє зміна поглядів на життя.

“У мене вдома була бібліотека з понад двома тисячами книг. Я всього одну тисячу взяла з собою, а решту залишила. Ще у мене було 130 вазонів квітів. Я дуже люблю квіти, плакала за ними. А потім я дослухалася поради мого знайомого лікаря-хірурга з Дніпра. Він мені каже: “Йди в ліс, на озеро, в парки, всі квіти там для тебе”. І я так перелаштувалася, думаю: “А це ж справді так”. А ще був випадок, коли я купила собі маленький горщечок квітів. Йду через парк і розумію, що мені немає де його ставити. То я підійшла до людини, яка мені сподобалась, і просто подарувала ці квіти їй”, — розповіла Лідія Ларікова.

Переїзд не став перепоною для активностей. Пані Лідія їздить у маленькі подорожі Київщиною. Була вже в Ірпені, Бучі, Мощуні, Гостомелі. Також прогулюється до озера неподалік дому. Там або просто гуляє, або ловить рибу. Такі миттєвості, за словами поетеси, повернули їй жагу до написання віршів.

“Гуляю, дивлюся нові місця, роблю фотографії і потім пишу вірші. За вечір можу сісти і написати 4-6 віршів. Тобто, потроху звикаю до нового життя. Якщо одразу після переїзду зовсім не могла писати, то тепер натхнення повертається”, — каже Лідія Ларікова.

Також пані Лідія бере участь у роботі маріупольського театру, який переїхав у Київ. Вона потрапила туди за рекомендацією своїх знайомих із Маріуполя. Жінка пішла до центру “ЯМаріуполь” у Києві і розповіла про свою діяльність. Тепер Лідія Ларікова проводить поетичні читання в межах театру. Щоразу їй задають окрему тему і поетеса робить підбірку віршів, які потім читає на загал. Також пані Лідія відвідує різні локації в Києві, де виступає маріупольський театр.

Як допомогти Лідії Ларіковій

Минулого місяця будинок пані Лідії був зруйнований внаслідок обстрілу. Жінка втратила дім. Це стало великим потрясінням для неї, але поетеса рада, що їй вдалося зберегти життя.

Небайдужі люди можуть допомогти Лідії Ларіковій, придбавши одну з її книг. Замовити їх можна за телефоном: +380 (50) 787 5601. Зібрані від продажу книг пані Лідія планує витратити або на проживання, або для друку нових книг.

Також поетеса шукає можливості для друку своїх збірок у Києві. Якщо ви маєте можливість або пропозиції, теж телефонуйте за номером, вказаним вище.

Читайте також:

• “На першому чергуванні боялася, що впаду від вигляду крові”: історія нашої журналістки, яка стала інструкторкою з тактичної медицини
• “Коли суперниця саме з росії, мені хочеться взяти і втерти їй ніс”: інтерв’ю з чемпіонкою Європи Марією Єфремовою
• Двічі починала все з нуля: історія бахмутянки Лади, яка відкрила власний манікюрний кабінет у Києві

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!