Через російське вторгнення мільйони людей залишилися без роботи. Серед них — і мешканці та мешканки Бахмутської громади. Скільки людей вже знайшло роботу та чи є гендерна дискримінація серед роботодавців, які пропонують вакансії?

Аби дізнатися про це, ми звернулися до Бахмутського міського центру зайнятості, а також поговорили з експерткою з працевлаштування Валентиною Бардадим та людьми, які в евакуації знайшли роботу.

Пошук роботи бахмутянами/бахмутянками в евакуації

Зараз усі бахмутяни/бахмутянки вимушено стали переселенцями, більшість втратили роботу, а відтак — і змогу себе забезпечувати. Звісно, що в нашій громаді залишилися люди, які перейшли на онлайн-формат. Зокрема, це працівники/працівниці освітньої сфери, органів місцевого самоврядування тощо.

Редакція Бахмут IN.UA запитала у мешканців і мешканок громади, які через повномасштабне вторгнення втратили роботу, чи вдалося їм працевлаштуватися після вимушеної евакуації. Участь у опитуванні взяли понад 200 осіб. Згідно з результатами, половина опитаних не змогли працевлаштуватися на новому місці. Водночас 40% опитаних стверджують, що знайшли нову роботу.

Детальні результати опитування наводимо нижче:

• 37% жінок не змогли знайти роботу після повномасштабного вторгнення рф; 
• 29% жінок знайшли нову роботу; 
• 13% чоловіків не знайшли нову роботу; 
• 11% чоловіків працевлаштувалися; 
• 8% жінок не шукали роботу або перебувають у пошуку; 
• 2% чоловіків не шукали нову роботу або перебувають у пошуку.

Як оцінюють ситуацію у Бахмутському центрі зайнятості? 

Роман Коновал тимчасово виконує обов’язки директора Бахмутського міського центру зайнятості. У коментарі він розповів, що останнім часом до Центру зайнятості звертаються здебільшого люди, які до повномасштабного вторгнення жили в сільській місцевості Бахмутської ОТГ. Ті, хто евакуювалися до сіл в інші області, зазначають, що знайти роботу там важко.

Для цього діє Єдиний портал вакансій, створений завдяки спільним зусиллям Державної служби зайнятості, Міністерства економіки та найбільш передових сайтів із пошуку роботи (Work.ua, HeadHunter, Робота.ua). Ці ресурси допомагають у пошуку роботи.

Ситуація з вакансіями у великих містах (Київ, Дніпро) більш сприятлива і значно краща, ніж у сільській місцевості, каже співрозмовник. Спостерігається тенденція, що у більш-менш великих містах вакансії “бігають за своїми кандидатами”. Є навіть така проблема, що вакансій більше, ніж людей, які шукають роботу.

Виплати стимулюють людей шукати роботу

Нещодавно Кабінет Міністрів України вніс зміни до Постанови № 332 “Деякі питання виплати допомоги на проживання внутрішньо переміщеним особам”. Ці зміни передбачають, що для продовження виплат переселенці мають:

• зареєструватися в Державній службі зайнятості;
• працевлаштуватися;
• відкрити власну справу, зареєструвавши юридичну чи фізичну особу;
• або отримати ваучер для підвищення кваліфікацій.

Роман Коновал зазначає, що через нововведення спостерігається активність людей щодо реєстрації в центрах зайнятості по всій Україні. ВПО реєструються в тому центрі зайнятості, в якому їм зручніше.

Вакансії — без гендерних акцентів

Як зазначив Роман Коновал, Україна дотримується принципу гендерної рівності. Він підкреслив, що наше законодавство не допускає надання переваги певній статі під час пошуку роботи. Водночас роботодавці мають свої власні інтереси. 

“Це не є на сьогодні серйозною проблемою. З урахуванням того, що є потреба в укомплектуванні деяких вакансій, роботодавці насамперед обирають тих людей, які самі бажають працювати. Навіть якщо людина за своїм фахом, за кваліфікацією не дуже відповідає тим вимогам, які пред’являє роботодавець, є різні механізми пристосування на робочому місці. Це може бути стажування, навчання за окремими програмами, які пропонує Державна служба зайнятості”, — пояснив Роман Коновал.

Зазначимо, що на сьогодні Державна служба зайнятості пропонує понад 100 професій для навчання щонайменше в 7 центрах професійно-технічної освіти. У них можна пройти перенавчання, підвищення кваліфікації. Також впроваджується експериментальний проєкт з організації професійного навчання учасників/учасниць бойових дій та осіб з інвалідністю внаслідок війни в закладах професійно-технічної освіти Державної служби зайнятості. До слова, Бахмутський міський центр зайнятості у 2024 році направив на навчання за цією програмою 10 осіб. 

Керівник Бахмутського міського центру зайнятості вважає, що стереотип про суто “жіночу” або “чоловічу” роботу відходить у минуле: “Така проблема  зникає. Минулого року в Донецькій обласній службі зайнятості був випадок, коли жінка навчалась в Центрі постійно-технічної освіти та опановувала професію коваля.  Існують технології, обладнання, які нівелюють фізичні навантаження і дозволяють працювати і жінкам на перший погляд за “чоловічою” професією. Є випадки, коли жінки навчаються на електрогазозварниць, працюють вантажницями та трактористками”.

Відповідно до Закону України “Про рекламу”, в оголошеннях вакансій не можна вказувати вік чи стать людини, а також ілюструвати відповідними фото, оскільки такі оголошення є дискримінаційними.

Експертка з працевлаштування Валентина Бардадим зазначає, що зайнятість жінок у професіях із фізичними навантаженнями документально може регулюватися.

“Зі сторони роботодавця — це посадова або робоча інструкція (де зазначені основні або типові завдання й обов’язки, види робіт, які містять технологічні карти, інструкції, інші нормативні документи й визначені трудовим договором за умови дотримання правил охорони праці, санітарних норм і вимог безпеки виконання робіт, кваліфікаційні вимоги та приклади робіт за посадою).

Зі сторони людини, яка працевлаштовується, документальним підтвердженням фізичної відповідності тій чи іншій роботі є висновок медичної комісії. Проходження медичного огляду — це одна з ключових вимог для працевлаштування людини в ту чи іншу організацію. Медкомісія допоможе роботодавцю зрозуміти, чи підходить претендент на цю посаду за станом здоров’я і чи немає у нього захворювань або шкідливих звичок, які завадять у повному обсязі виконувати професійні обов’язки. Також випробний термін (1-3 місяці) може допомогти і роботодавцю, і працівнику зрозуміти — підходить людині робота чи ні. На підприємстві також має бути охорона праці та проводитися атестація робочих місць за умовами праці”, — пояснила пані Валентина. 

Кількість безробітних і працевлаштованих осіб у Бахмутській громаді

За період у 2021 році на обліку у Бахмутському центрі зайнятості перебувала 3641 особа, за період у 2022 році ця цифра суттєво зменшилася — 1849 осіб. У поточному році на обліку в Центрі зайнятості перебувало 306 осіб.

У 2022 році за сприяння Бахмутського центру зайнятості було працевлаштовано 560 осіб, а в 2023 році — 417 шукачів/шукачок роботи. За оперативними даними, з початку 2024 року роботу знайшли 63 особи.

Зазначимо, що за статистикою близько 75% із працевлаштованих осіб — це жінки і 25% — чоловіки. Наразі на обліку в Бахмутському центрі зайнятості перебувають близько 13% чоловіків і, відповідно, 87% жінок.

Примітка. Одна людина могла перебувати на обліку не один раз. Якщо вона у січні звернулася, працевлаштувалася, пів року працювала, а пізніше, у липні-серпні, знову звернулася до Служби зайнятості для пошуку роботи, то це вважається 2 випадками перебування на обліку. За таким принципом формується статистична інформація.

Досвід переселенців/переселенок при пошуку роботи

Бахмутянин Олександр зараз працює у Вільногірську, що на Дніпропетровщині. Він нещодавно звільнився з армії на кілька місяців, щоб відновитися. Бахмутянин не звертався до Центру зайнятості та навіть не дивився вакансії на сайтах для пошуку роботи. Її він знайшов за оголошенням.

“Цілі знайти роботу перед собою не ставив. Побачив на тумбі, де наклеюють об’яви, що житлове господарство потребує працівників — теплотехніка і начальника виробничого відділу. Наступного дня зателефонував і вже потрапив до директора підприємства. Так, через кілька тижнів я вже працював на цьому підприємстві. Тобто з пошуком роботи я взагалі не мав ніяких труднощів”, — розповів чоловік.

Олександр пояснює, що має великий досвід роботи в Бахмутському районі в різних сферах. Специфіка його діяльності універсальна: чоловік знає теплотехніку, енергетику, механіку та має великий багаж знань, підкріплений досвідом роботи. 

“Практично можу працювати в будь-якій сфері. Наприклад, на виробництві, у житловій сфері, починаючи з електрика і продовжуючи будь-яким начальником. Тому мені не важко було знайти роботу”, — додав бахмутянин.

На думку Олександра, наразі жінкам все ж простіше знайти роботу. Він припускає, що чоловіки не хочуть йти на роботу через страх, що їх мобілізують в армію. Водночас переконаний, що в Україні вже не існує поняття “жіноча” або “чоловіча” робота.

До слова, на комунальному підприємстві у Вільногірську працює приблизно 60% жінок і 40% чоловіків. Насамперед, це пов’язано з тим, що до управлінського апарату входять переважно жінки. Йдеться про економісток, юристок, бухгалтерок, кошторисниць і розраховувачок. Чоловіки ж працюють слюсарями та водіями.

Вікторія — медсестра з Краматорська. До повномасштабної війни мама 3 дітей працювала в одній з лікарень міста. Після початку бойових дій вона з родиною евакуювалася до Вільногірська. Про те, як шукала роботу, розповіла нашій редакції.

На новому місці могла влаштуватися на роботу лише на пів ставки за сумісництвом. Вільногірськ — маленьке містечко з 2 лікарнями. Вікторія хотіла влаштуватися в одну з них, але вакансій медсестри тут не було. Через відсутність пропозицій звернення до Центру зайнятості не допомогло. Протягом року краматорчанка ще кілька разів зверталася до медзакладів щодо працевлаштування, але вільне місце так і не з’явилося. Із пошуком роботи намагалися допомогти родичі.

“Через якийсь час я ще раз приходила у відділення. Мені відповіли, що на пів ставки мене брати ніхто не буде, тому що потрібні люди на повну ставку. У лютому минулого року відбулися зміни в законодавстві, мене взяли медсестрою в лікарню”, — розповіла Вікторія.

Вона припускає, що наразі жінкам простіше знайти роботу, оскільки чоловіків одразу ведуть в військкомат, коли ті приходять на роботу.

Все більше жінок влаштовуються на “чоловічі” професії

Валентина Бардадим, експертка з працевлаштування, зауважує, що сьогоднішні реалії ринку праці зумовлені вимушеною міграцією за кордон великої кількості населення. Також впливає те, що тисячі людей стали внутрішньо переміщеними особами й звісно, мобілізація, яка “забрала з ринку” сотні тисяч людей, переважна більшість яких — чоловіки, вносить свої корективи.

Експертка каже, що наразі є така тенденція, коли все більше жінок працевлаштовуються на посади, які традиційно вважалися чоловічими. А роботодавці адаптують умови “традиційно чоловічих професій” під можливості жінок, прагнучи в тому числі мінімізувати ризики втрати співробітників (мобілізація), а в окремих випадках надають перевагу саме жінкам або особам з інвалідністю, комісованим чи демобілізованим чоловікам. Також не у всіх військовозобов’язаних чоловіків є актуальні військові документи, а без нихне візьмуть офіційно на роботу.

“Жіноча” і “чоловіча” робота. Чи є місце стереотипам?

Експертка підтверджує, що стереотипи щодо зайнятості жінок і чоловіків, на жаль, досі існують. Наприклад, у професіях, пов’язаних із культурою (музеї, галереї, бібліотеки, театри тощо), медициною, освітою та торгівлею працевлаштовано більше жінок. Але там нижчий рівень зарплат.

Водночас у галузях, таких як, архітектура, дизайн, маркетинг, ІТ, транспортна галузь, інженерія — чоловіків більше, а рівень заробітних плат вищий. Чоловіки частіше працевлаштовуються у тих галузях креативного сектору, де середній рівень заробітних плат вищий. Тоді як жінки традиційно обирають сфери з нижчим доходом, але більш гнучким робочим графіком.

“Традиційно на жінок в нашому суспільстві покладають насамперед догляд та виховання за дітьми. Переважно жінки ходять на лікарняні по догляду за хворою дитиною, відводять дітей в школу, на гуртки, або займаються  хворими родичами та хатніми справами. Тому можливість працювати із гнучким графіком є для них перевагою. А оплату праці роботодавці ставлять відповідно відпрацьованому часу. Хоча зараз частішають випадки, коли платять не за години роботи, а за результат. Але це в тих сферах, де можлива така специфіка роботи”, — пояснює пані Валентина.

Як війна вирівнює гендерний дисбаланс?

Роль жінок змінилася з початком повномасштабного вторгнення: їх побільшало в політиці, армії, місцевому самоврядуванні, допомозі війську та волонтерстві. Валентина Бардадим пояснює, що за статистикою більшість бізнесів останнім часом відкрили саме жінки. Вона припускає, що через воєнну ситуацію в Україні гендерний дисбаланс на ринку праці буде стиратися. 

Чоловіків дедалі частіше замінюють жінки, обіймаючи й ті посади, на які традиційно працевлаштовувалися саме чоловіки. Роботодавцю при працевлаштуванні людини на роботу потрібно вчити як жінку, так і чоловіка. Тенденція ринку праці та нестача кадрів змушує бізнеси активніше розробляти програми та впроваджувати навчання жінок “чоловічим” професіям для подолання дефіциту кадрів.

Читайте також:

• Гендерні обмеження доступу до гуманітарної допомоги: чи справді чоловіки мають менший пріоритет
• Українські школярі дізнаються, як протидіяти гендерно зумовленому насильству
• “Ваша дитина до камінг-ауту й після — це одна й та ж людина”: як батькам правильно реагувати на ЛГБТ-підлітка

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Таких, як Саша, було мало”, “Саша був такий світлий, до нього всі тягнулися”, “Ніколи не чув, щоб він хоча б раз сказав щось погане”, “Яскравий, але дуже швидкий спалах у нашому житті”, “Саші нам дуже не стає, без нього важко”… — це цитати рідних людей про військового Олександра Шередкіна.

Піхотинцю, бахмутянину Олександру Шередкіну назавжди залишиться 24 роки. Юнак без жодного бойового досвіду, але з великим бажанням, у 22 роки пішов захищати рідне місто — вступив до Бахмутського ТРО на початку повномасштабного вторгнення.

Редакція разом з рідними та близькими Олександра вшановує його пам’ять та публікує спогади від мами про сина, від товариша по службі про побратима, від друзів — про найкращого друга. 

Мама про Олександра

“Як можна з мамою по три години розмовляти?”, але нам було про що говорити. 

Матір Олександра, Лариса Шередкіна, раніше разом з сином проживала в Бахмуті, працювала приватною підприємицею. Після початку повномасштабного вторгнення Олександр наполіг, аби мама евакуювалась, тож новим домом для неї та сина став Кременчук, місто на Полтавщині. Мама героя розповідає — її син був тою людиною, до якої всі тягнулися, незалежно від віку чи статусу. 

***

Як тільки Саша заходив у нову компанію, то через п’ять хвилин його вже всі обіймали. Олександр дуже багато знав, любив читати, цікавився всім. Це завжди було в ньому, цікавість до багатьох різних літератур. На нього мав вплив і його побратим Ваня (ред. Іван Карагодін, військовий 93 бригади “Холодний Яр”), який загинув на початку повномасштабного вторгнення. Вони читали разом, розважалися.

Якщо потрібно було якісь знання здобути, то він їх здобував. Він сам зробив себе сильним, займався спортом, цікавився всім — й музикою, й скейтбордом, відростив волосся, стиль одягу мав особливий. Син був сенсом мого життя на всі 100 відсотків. Все, що я робила у своєму житті було для нього і заради нього. Вся любов, на яку я була здатна, без залишку, вся для нього. І він це знав. Я завжди казала йому, що він у мене найкраща дитина у світі. Кожного дня я казала йому, як я його люблю. А тепер  моє серце розривається від болю, який нічим не вгамувати. Я не знаю як жити без мого найкращого в світі синочка. Без нього нічого не має значення. Моє життя закінчилося разом з його. 

Я хочу виказати велику подяку всім, хто був поруч з моїм сином ці довгі і важкі майже два з половиною роки: його командиру, хлопцям, які стали, по суті, його родиною. Я дуже вдячна його друзям і їх батькам, які побачили в моєму Сашкові гарну, світлу людину і надійного друга. Він всіх вас дуже любив. Ви всі були важливими людьми в його житті.   

Він часто казав мені: “Скейтбординг — моя любов, мама —  головна людина в моєму житті, й друзі”.

Він був дуже радий, що в нього з’явилися такі друзі, надійні. А ще Саша мав відмінне почуття гумору, підтримував, часто наголошував, як нам пощастило на новому місці: 

“Нам, мамо, з тобою дуже пощастило. Мені пощастило з оточенням. У мене є друзі найвідданіші, і спілкування з ними не закінчується, у мене є друзі по скейту. Ми ж в іншому, чужому місці живемо. І всі наші люди, з якими ми жили, вони живуть в різних місцях. І вони часто не знаходять у себе друзів, спілкування, нічого. А нам з тобою так пощастило”.

Можливо, так і є, бо я не знаю людини, яка б з ним не могла знайти спільну мову. І при цьому він не міряв людей статками, віком. Це йому неважливо було. До всіх відносився однаково з повагою, у нас в родині так було заведено. Скільки згадую, я розумію, що він рано став дорослим, як особистість. Йому дуже подобалась психологія, щиро нею захоплювався. Я думаю, він легко міг реалізувати себе в цій сфері, але він обрав інший шлях.

Він не говорив мені, що він робить — казав просто, що допомагає. Це вже потім я дізналась, що він служив в піхоті. Син оберігав мене, навіть не казав, що вони воюють. Казав, що просто охороняють щось, а він книжку читає.

Насправді, я випадково дізналась, коли прала його сумку. Знайшли там справку про поранення, медаль за відвагу, навіть тоді він віджартовувався. Ніколи не розповідав мені наскільки там було страшно, настільки все було серйозно.

Ми з ним могли годинами розмовляти про все на світі. Люди дивувалися, мовляв:

“Як можна з мамою по три години розмовляти?”, але нам було про що говорити. Нам завжди було про що поговорити. Саша завжди піклувався про старших, мені з ним було нічого не страшно, у нього завжди все було добре. Коли не телефонує завжди “Все добре”.

Його всім не вистачає насправді. Не вистачає, це дуже м’яко сказано. Можна багато розповідати, але все зводиться до того, що він був світлою, доброю людиною, у нього було багато друзів по всій Україні. На поховання вони приїздили з Вінниці, Львова, Одеси, Франківська, телефонували, допомогали.

Побратим Микола про Олександра

Що я можу сказати? Без Саші важко.

Обидва піхотинці, Микола з Соледару та Олександр з Бахмута, служили в одній бригаді — 109 Бахмутській ТРО. Там чоловіки й познайомились. Разом захищали Авдіївку, Бахмут, Терни, Макіївку.

***

Саша пройшов буквально через пару тижнів після початку повномасштабки.

Я його одразу побачив, бо він, знаєте, трохи відрізнявся: спортивна статура, високий, освічений. До цього ми з ним не були знайомі, тому що я з міста Соледара, а він з Бахмуту був. 

Так, я там вчився в Бахмуті, гуляв, але ми не бачились ні разу. На початку війни я потрапив в стрілецьку роту, потім в цій роті утворився ще один такий нештатний підрозділ — група швидкого реагування, де ми були. Нас було там близько п’яти чоловік, молодих хлопців. Наш командир тренував нас, минув час і я не знаю яким чином, але він відзначив Сашу як людину, яка має інакший вигляд серед всіх у батальйоні.

Командиру подобалось з ним спілкуватися, тому що Саша був прямолінійний і грамотний, завжди говорив те, що думав.  Жартував багато. Час пройшов, і все-таки він потрапив до нас, в групу швидкого реагування. Він був у нас вчитель англійської (ред. Олександр Шередкін закінчив Горлівський інститут іноземних мов)

Загалом, він був компанійський. На початку Саша більше займався матеріально-технічним забезпеченням, це коли ми в Бахмуті були. Там наш командир познайомився з його мамою. Мама сказала:

“Будь ласка, бережіть Сашу”.

Командир не хотів, щоб він їздив з нами туди, де неспокійно. Він боявся за нього, але Саша почав цікавитись військовою справою. На початку він більше займався матеріально-технічним забезпеченням, був нашим водієм.

З Бахмута ми виїхали на ротацію в Полтавську область, і вже там ми завжди разом були. На початку 2023 року у нас з’явилось бойове розпорядження на Луганську область — Макіївка, Терни, такі села. 

Там тримали оборону, і от саме там Саша вийшов з нами на бойові. Я вже тоді зрозумів, що Саша почав цікавитися військовою справою. Знаєте, є люди, яким те, що видали — те вони і носять. Чим забезпечила частина і держава, те й мають. Особливо екіпірування, а Саша почав цікавитися яку кращу собі підібрати форму.

В січні 2023-го року ми з ним попали в село Терни, там досі йдуть серйозні бої. Саме з ним вдвох ми були в таких важких умовах на тих позиціях. Один на одного почали покладатися. Я знав, що він мені допоможе, а я допоможу йому. Тобто такі у нас були вже відносини. Ми добре спілкувалися. Були у нас й важкі моменти на цих позиціях, але Саша часто жартував, це рятувало. Ми хотіли з нашими дівчатами-парами поїхати в Одесу, гуляти. 

Мама Саші не знала, що він в той час воював. Він для мами завжди був, скажімо, на МТЗ, не хотів її розчаровувати. Коли Сані не стало, я приїхав на похорони, а мама каже: а знаєш, він сказав, що хотів з тобою в Одесу поїхати, погуляти. Ну, він мамі так сказав. 

Що я можу сказати? Без Саші важко.

Микола підтримує зв’язок з матір’ю Олександра, навідує її під час відпустки. Друзі Олександра спілкуються й зараз.

Віктор, друг Олександра 

“Він міг знайти спільну мову, таке враження, що з будь-ким, у віковому діапазоні від 10 до 80 років”

З Віктором бахмутянин Олександр познайомився в Кременчуці. Обоє хлопців захопилися скейтбордингом. На майданчику для скейту й відбулось перше знайомство, яке переросло в міцну дружбу.

***

Ми познайомились випадково, у жовтні 2022 року, він приїжджав на відпустку в Кременчук. Він же теж скейтбордингом займається, а у нас є сквер де всі катаються зазвичай, там і познайомились.

Коли Саша приїжджав у Кременчук, то ми майже весь час проводили разом: катались, гуляли містом, пили чайок після катання. Після того, як він вже виїжджав на позиції, ми продовжували підтримувати зв’язок. У нас була своя група, тож ми всі разом там й спілкувались.

Саша дуже розумний хлопець, як на мій рівень то взагалі мегамозг, багато читав, а потім в спілкуванні міг процитувати щось з прочитаного, що ми з хлопцями себе ще тими тупнями починали відчуватии. Вивчав справу військову. З ним кожна розмова на цю тему перетворювалась у справжню лекцію, де ти просто сидиш і слухаєш, бо і справді цікаво.

Ще він музику писав, сам все робив , і записував, і біти створював. Причому і біти робив дуже швидко і при тому якісно, я в шоці був. Він коли приїжджав у відпустки, тут умовно треба розуміти, звідки він їде — йому ж треба відпочивати, а він катався ледь не кожного дня, при чому на максимум.

Треба було бачити як він над трюками своїми працював, декілька годин поспіль, спроба за спробою, видно що Саньок вже втомлений але все одно продовжує, і в кінці кінців все-таки робить. В один з приїздів він навіть ногу під час катання підвернув, але все одно, за пару днів, продовжив кататись. Насправді в нього такі відпустки були, що після них відпочивати ще треба.

Саша знаходив спільну мову з усіма взагалі. Ми всі з нетерпінням чекали його приїзду, а коли приїжджав  — ми зустрічались, каталися, їли в Макдональдсі, ходили в якісь гарні місця, щоб чаю попити. Справжні чайні церемонії влаштовували.

В нас ще був прикол, в якийсь з днів коли Саша приїжджав, ми одягали рубашки або якісь смішні куртки шкіряні, туфлі (обов’язковий атрибут) і йшли їсти у якийсь заклад. Доречі як раз таки Саньок і започаткував цю традицію. У Сані, пригадую, були білі штани, такі туфлі червоні, ніби з драконячої шкіри, і чорна сорочка з червоним галстуком.

Саня — це неймовірна людина, таких, як він, я особисто ніколи не зустрічав. Веселий, добрий, з голівудською посмішкою на всі 32, як-то кажуть. Він завжди був собою і кожен день, коли він був у місті, сприймався як свято. Він міг знайти спільну мову, таке враження, що з будь-ким, у віковому діапазоні від 10 до 80 років.

Жодного разу не чув, щоб він про когось щось погане казав. Він був добрий з усіма і завжди й це чиста правда. Думка про те, що його немає, нестерпна.  Просто в голові не вкладається, як щось настільки жахливе може статись з кимось настільки хорошим, справжнім та щирим. Звичайний і одночасно унікальний хлопець. Я впевнений, що він би досягнув всього чого тільки би забажав. Саня – це безперечно приклад і орієнтир людини якою треба бути, по справжньому Людина з великої літери. 

Єгор, друг Олександра

“Складно прийняти реальність, де його немає”

Єгор з Олександром познайомився в Бахмуті, обоє там народились й виросли. Згодом дороги юнаків розійшлися, але вони підтримували зв’язок дистанційно. З початком повномасштабної війни юнаки почали знову спілкуватися.

***

З Сашою ми познайомилися в неочікуваному місці. Це було театральний гурток в центрі Мартинова. Ми тоді були ще, так би мовити, дітьми. Зійшлися на звичайних темах, а ще нас двох цікавила музика. У нас в якийсь момент була така ідея, що потрібно створити гурт, а в Саші дуже добре виходило імпровізувати.

Але, насамперед, Саша мав особливий гумор. Потім на якийсь час ми перестали спілкуватися, у кожного були свої проблеми. Але з початком повномасштабки я телефонував та писав усім найближчим людям. Написав Саші, ми один одного підтримували. Він вирішив якось одразу не бути в цій ситуації, а впливати на неї.

Я зрозумів, що це лише питання часу, коли він вступить до Бахмутського ТРО. Скільки я пам’ятаю, Саша завжди був патріотично налаштованою людиною, та й багатьох, кого ви попитаєте, ті, хто його знав, це підтвердять. Він міг вступити у сварку з людьми в Бахмуті, які були проросійсько налаштованими. Він не той, хто боявся висловити свою проукраїнську позицію. 

Під час війни, в основному, все наше спілкування було онлайн. Раз на тиждень ми списувались, але хотілося б більше. Ще до війни я йому пропонував йти в ІТ-індустрію, але всі, хто його знали, скажуть, що його хобі – це скейт. Він дуже багато катався, йому це сильно подобалось. А ще в нього дуже добре виходило об’єднувати людей. Завжди біля нього були якісь компанії, які він організував. Важливо сказати, що на прощання до Саші прийшли та приїхали дуже багато людей звідусіль. Він притягував до себе, гуртував. 

В першу чергу Саша запам’ятався творчою і харизматичною людиною, навіть у війську він завжди об’єднував цікавих людей. Складно прийняти реальність, де його немає.

Іван, друг Олександра

“Коли Саня приїздив, це завжди було для нас як свято”

З Іваном наш герой Олександр познайомився також в Кременчуці. Їх об’єднала любов до скейтбордингу.

***

Мене звуть Ваня, мені 22, я з Кременчука. Із Санею ми познайомилися наприкінці осені 2022-го року. Першим із ним познайомився наш спільний друг Вітя. Познайомилися вони, коли каталися на скейтах. Знайомство з Санею було таким, ніби ми спілкувалися з ним до цього, просто довго не бачилися. У нас одразу знайшлися спільні теми для розмови, і не було незручного мовчання. Перше враження було, що це просто хлопець, який катається на скейті та займається своїми звичайними справами — у принципі, як і ми всі. Ми спілкувалися на різні теми, починаючи від скейтбордингу і закінчуючи тим, як хто зустрів повномасштабку. 

Саня розповів нам, що він пішов добровольцем, щойно почалася війна, у Бахмутське ТРО. На той момент йому було 22. Ми сиділи в кафе, пили каву, і він згадував різні історії, розповідав про свої перші виїзди, як їх накривали мінометом тощо. Він ніколи не хвалився цим. Я пам’ятаю, що з першого дня нашого знайомства він часто згадував свого друга Ваню з Попасної (Ваня загинув у березні 22-го року). Він згадував його дуже часто з моменту нашого знайомства — я думаю, Ваня був прикладом для Санька, і що це була найближча йому людина за духом. Саня розповідав різні історії про їхню дружбу, як вони займалися спортом, що Ваня підсадив його на читання книг тощо. Видно було по Сані, що він сумує за ним дуже.

За час цієї відпустки, як ми вже познайомилися з Санею, ми здружилися і підтримували контакт, листувалися, планували його наступну відпустку. Кожної відпустки, коли він приїжджав, ми насамперед ішли кататися на скейті. Скейтбординг займав основну частину його відпустки, навіть взимку ми каталися. Коли Саня приїжджав, це щоразу було для нас як свято. Часу було дуже мало, а хотілося все й одразу.

Саня любив записувати реп. Він казав, що після позицій це розвантажує йому голову. Я не знаю, які хобі в нього були, тому що, як він сам говорив, скейтбординг — це не хобі, це сенс життя. Може, з хобі було заняття спортом. Він ходив на турніки, він нам ще в нашу бесіду в Телеграмі записував кружечки, як він займається, щоб нас мотивувати теж.

Я думаю, що Саня — це загалом людина-особливість. Я таких людей ніколи в житті не зустрічав. Не п’є, не курить, катається на скейті, пише музику і ще воює. Він знаходив спільну мову з усіма.

Навіть про службу він розповідав завжди у своєму стилі, жартівливому. Я пам’ятаю, Сані довго не було в мережі — це була зима якраз, і коли він вийшов на зв’язок, то він просто скинув мені відео, де сидить російський солдат у камуфляжній шапці Санта-Клауса і передає мені привіт.

Я був у шоці і дуже довго сміявся. Коли я запитав, хто це взагалі і як він там опинився, Саня розповів, що вони взяли полонених — трьох росіян. Один із них пройшов чеченську війну і воював в Україні з 2014 року. Вони взяли їх у полон, надали їм допомогу, нагодували їх. Саня говорив, що один із них був поранений, і він надав йому першу допомогу, поклав спати і навіть укрив його своєю ковдрою. Вони над ними не знущалися, не били їх, як казав Саня: 

“Навіщо їх чіпати, якщо всі ми їх перемогли, вони ж нам здалися?” 

Саня завжди був веселий, у всьому знаходив позитив, хоча було видно моментами, що на нього накотувало, особливо в останні дні відпустки. Але він цього намагався не показувати. 

За кілька місяців до того, як Саня загинув, ситуація на Донбасі, і конкретно на їхньому напрямку, набирала обертів, і вони все частіше виїжджали на позиції. Менше відпочивали. Я пам’ятаю, він уже починав рідко виходити на зв’язок. Ось за кілька тижнів до того, як він загинув, вони їхали на позицію, кілька днів там сиділи, і їм давали тільки день відпочити і їхати назад.

Якраз я пам’ятаю, це був пік спеки, ще влітку було, але за день сильно не відпочинеш — з огляду на те, що треба зібратися на позиції, приготувати собі їжу, покупатися тощо. Я пам’ятаю, що ми із Санею спілкувалися і запитували, мовляв, він так часто їздить і так мало відпочиває, коли ж йому відпустку дадуть? Він написав нам, що “відпустку зараз ніхто не дасть, тому що йде наступ”, і як він сказав: 

“Як же мужики, я їх не кину! Зараз затихне все, і тоді можна буде відпочивати вже”. Останнє наше листування було: він писав, що скучив за всіма, хоче приїхати покататися.

Саню я запам’ятав як приклад людини, якою потрібно бути: добрий, життєрадісний. За час нашого спілкування ми жодного разу не сварилися, жодної шкідливої звички, освічений, він був дуже розумним у всіх сферах, він підходив до всього як професіонал, навчав постійно військової справи, нам розповідав різні лайфхаки на позиціях – як облаштуватись, як замаскуватись тощо. 

Ми спілкувалися недовго, але за цей короткий період Саня став дуже близькою людиною. Наша дружба тільки починалася. Коли ми кудись їздили з друзями, і Сані поруч не було, у всіх була думка: “А прикиньте, якби Саня зараз із нами був?” Тому що в Санька постійно були якісь ідеї, які нікому в голову не приходили.

Такі люди, як він — еліта України. У нього було стільки планів та ідей на майбутнє, що я не уявляю, яким би він був батьком для своїх дітей із його життєвим досвідом, із його цінностями та поглядами на життя, любов’ю до життя, із його мегамозком у прямому сенсі цього слова.

Саня був як яскравий, але дуже швидкий спалах у нашому житті. Про нього можна розповідати ще багато чого. Про Саню, коли згадуєш, — це означає, що зараз будуть і сміх, і сльози одночасно. Я його ніколи не забуду.

Читайте також:

• “Вчись, синочку, і все тобі буде”: історія військового, волонтера Олександра Дудінова з Донецька, батька двох загиблих добровольців (Оновлено)
• “Тихий” з Холодного Яру. Розповідаємо про Героя України Михайла Реуцького, який захищав Бахмут
• “Таню, все буде добре, він буде в лаковому гробу”: історія військового Марата Бірмана

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Оксана Судак — юристка та громадська діячка, у 2020 році жінка ініціювала перейменування вулиці в Бахмуті на честь Артема Мирошниченка, створила петицію на встановлення пам’ятника Шевченку в місті, була співорганізаторкою українськомовного клубу. 

Про перехід з російської, перші місяці в окупованому Донецьку, боротьбу за українську ідентичність Бахмута — розповідаємо у матеріалі. 

Донецьк: тоді відчувала, що насувається темрява

Наша героїня народилась та виросла в Донецьку. За словами жінки, вона не помічала у Донецьку антиукраїнських настроїв до 2014 року, активно проявлятися серед містян вони почали вже з проросійськими виступами. 

Тоді Оксана працювала на держслужбі. Від самого початку вона просто не була прихильницею проросійських настроїв у Донецьку: 

 “Я любила своє місто, хоч і не брала тоді такої активної участі у його громадському житті, але те, що відбувалося було так очевидно. Я не розмовляла українською, але не підтримувала росію в Донецьку. Для мене було очевидно, що це Україна і не може бути по-іншому”, — каже Оксана. 

Згадує жінка як у колись мирному Донецьку вперше побачила бойовиків, тоді вони називали себе ополченням  — озброєні люди у формі, що обіцяли якийсь “захист”. Але захисників, за словами жінки, в них вона точно не вбачала.

Колеги та друзі, що були прихильниками створення квазі республік почали ставитися підозріло: 

“Колега приходила, наприклад і казала, “Доброє, утро новоросія”. Я просто мовчала. І на цьому підґрунті вже почали якось потроху цькувати. Я бачила позицію своїх, будемо казати, друзів, вона була мені незрозуміла. Коли на площі леніна тоді людей майже не побили за український гімн, це на відео показували мені. І моя знайома каже: “От, які молодці!” А я кажу: “А хто молодці?” Ну, каже: “Чого вони нас тут своїм гімном роздражають”, — згадує Оксана Судак.

Жінка прожила у Донецьку до липня 2014 року, згодом виїхала на деякий час. Повернулась у вересні, але вистачило кількох днів, щоб зрозуміти: Донецьк змінила війна. Зачинилися магазини, банки, стало небезпечно через обстріли та переслідування проукраїнських людей. Останні на собі, за словами жінки, вона відчути, на щастя, не встигла, — евакуювалася до Бахмута (тоді ще Артемівська) остаточно: 

“Для мене насувалася темрява. І тут, на неокупованій території зовсім інше відчуття. Я кажу, ми потрапили в рай. Тут  все працює, українські прапори, тут українські воїни”.

Бахмут: можливо вдалось на щось вплинути

Коли Оксана Судак переїхала з Донецька в Бахмут, то здавалося, що це на кілька місяців. З часом прийшло усвідомлення — війна надовго.

З початком 2015 року жінці знову довелося переїхати, цього разу до Харкова: у Бахмуті тоді загострилася ситуація. Найбільше боялася окупації. За кілька місяців повернулася до Бахмута. Спочатку працювала в  Артемівському міськрайонному суді. 

У 2016 році здобула юридичну освіту в Бахмуті, а після відкриття в місті бюро правової допомоги жінці запропонували його очолювати. У бюро допомагали найуразливішим категоріям населення, хто не міг дозволити найняти адвоката, людям з інвалідністю, учасникам бойових дій, ВПО, усім, хто звертався за правовою допомогою чи консультаціями.

Послуги бюро надавало мешканцям Бахмутському району, а також Донецька, Горлівки, Сніжного, Тореза та міст Донецької та Луганської областей, зокрема людям, що виїжджали з окупації. Відвідувачів було завжди дуже багато:

“Для мене це було важливою роботою, що мої правові знання можу застосовувати на допомогу людям, мені це насправді завжди подобалось. Люди часто дивувалися, що можна коштом держави отримувати якісну правову допомогу. Це певною мірою підвищувало авторитет держави”, — каже юристка.

З часом Оксана почала займатися громадською діяльністю. У 2016 році зареєстрували з колегою громадську організацію. Реалізовували проєкти у правозахисній сфері.

Саме тоді, у майже повністю російськомовному Артемівську-Бахмуті, жінка вирішила перейти на українську мову. Надихнув і підтримав її власник книгарні “Дім книги Еней” — Володимир Дериведмідь.  

“Для мене це було природно і зрозуміло, що на своїй посаді можу і повинна за законом розмовляти українською”, — додає Оксана.

Люди, яким у бюро надавали послуги реагували на це по-різному, згадує співрозмовниця. З тих, хто приїздив з окупованих територій, більшість сприймали українську без негативу, хіба у поодиноких випадках. Вирішувати конфлікти на цьому ґрунті вдавалося без складнощів. Оксана взяла собі за правило спокійно відповідати, що як представниці держави, їй законом передбачено надавати послуги українською. 

Загалом, яскраво вираженого негативу щодо української мови в роботі за роки війни, за словами жінки, вона не відчувала, за виключенням поодиноких випадків, які вдавалося залагодити. Негативне відношення через українську мову могла відчути на собі, не на роботі, а в побуті, на вулицях таке теж могло траплятися.

Справа Артема Мирошниченка, перейменування вулиці та пам’ятник Шевченку

У 2019 році в Бахмуті вбили активіста й волонтера Артема Мирошниченка, це для жінки стало певним індикатором суспільства, адже за однією з версій, на чоловіка скоїли напад саме за українську мову: 

“Такі випадки траплялися, наприклад, за радянської влади, а коли це все відбувається в незалежній Україні, ну, це нехороший показник і індикатор для суспільства”, — говорить Оксана.

Вбивство на мовному ґрунті — не офіційна версія слідства, адже свідок, який чув розмову Артема з нападниками того вечора, не став свідчити, ні в поліції, ні в суді через страх за власну безпеку. І це, додає жінка, цілком зрозуміло, хоча свідки взагалі рідко йдуть давати свідченння. 

“Перебуваючи в Бахмуті, протягом тривалого періоду,  я розуміла, що ця версія свідка і ця інформація цілком можуть бути правдою”, — зазначає активістка.

Україномовність певною мірою була небезпечною у Бахмуті. Після випадку з вбивством Артема Мирошниченка, за словами жінки, свідомі бахмутяни зрозуміли, що це ще більш небезпечно, ніж вони думали.

Жінка намагалася перетворити цей біль і страх у конструктивні дії щодо вшанування пам’яті. До прикладу, у 2020 році, Оксана Судак створила петицію щодо перейменування вулиці горького у Бахмуті на вулицю Артема Мирошниченка. 

“Його діяльність, громадянська позиція україноцентрична, він був активістом і волонтером. Навіть, я, чесно кажучи, не знала всього, що Артем робив. Зараз я передивляюся його сторінку пам’яті на Facebook, я бачу, що він дуже багато робив у Бахмуті. І коли таке вбивство я розуміла, що це зокрема, його україноцентрична позиція тут зіграла” – каже Оксана. 

У петиції юристка описала важливість постаті Артема Мирошниченка для Бахмута, його допомогу війську, волонтерську та громадську діяльність. Перейменувати планувала вулицю горького, на якій жив Артем, і на якій на нього напали. 

Примітка. Вулицю горького в Бахмуті все таки перейменували Розпорядженням від 26 квітня 2024 року. Її нова назва — вулиця Олекси Тихого.

Жінка подала електронну всеукраїнську петицію, вона набрала певну кількість голосів. Тоді жителі вулиці горького, яку жінка пропонувала перейменувати виступили проти ініціативи. Різкого негативу проти постаті самого Артема Мирошниченка люди хоч і не мали, за словами Оксани, але вважали, що горького варто лишити, і більшість негативу виплеснули саме на ініціаторку перейменування. Висловлювалися й місцеві депутати: “Вона б ще вулицю Бандери тут захотіла!”. 

“А що ви маєте проти Степана Андрійовича?”,– відповіла Оксана, – можливо це і буде наступною петицією”.

Зрештою, представник виконкому повідомив, що у перейменуванні відмовляють. Далі продовжувати цю справу жінка не стала і через рідних Артема Мирошниченка, вони теж згодом відмовились від повторної ініціативи.

За словами Оксани, ця історія схожа з перейменуванням вулиці на честь Дмитра Чернявського, тоді родичів загиблого Дмитра цькували, а жителі вулиці так само були проти перейменування. 

Втім, жінка все ж ставила питання до місцевої влади щодо того, як зрештою вшановуватимуть пам’ять Артема Мирошниченка. В офіційній відповіді повідомили, що зроблять тематичні уроки і волонтерськмй куточок.

Крім того, у тому ж 2020 році Оксана ініціювала збір підписів щодо встановлення пам’ятника Шевченку в парку міста Бахмут, який знаходився там до 70-х років минулого століття. 

Після відвідування США, де вона побачила пам’ятник Кобзареві, жінка, повернувшись до Бахмута, була збентежена: в цьому українському місті пам’ятника найвідомішому українцеві не було. Разом з активістами вони виходили на вулиці, спілкувалися з людьми, пояснювали і збирали підписи. Жінка подала звернення до міськради, і на одному із засідань їй відповіли: пам’ятник Шевченку буде.

Минув час, але зрушень по цій справі не було.

Український розмовний клуб, “сприяння” місцевої влади та церква у волонтерському штабі

Влітку 2020 року Оксана разом з представниками “Дому Книги Еней” ініціювала безкоштовний український розмовний клуб “Своєрідне” для охочих покращити свою українську. На заняттях обговорювали українські книжки, дивилися фільми, декламували вірші, дискутували щодо історії та подій сучасності, влаштовували презентації місцевих авторів.

Влаштовували заняття у приміщенні бюро правової допомоги, адже проводити їх у жодній з бібліотек Бахмута не вдалося.

Оксана разом з однодумцями зверталися до міськради, обходили всі бібліотеки, аби можна було запрошувати більше людей, втім у всіх бібліотеках, як повідомляли Оксані, всі години були зайняті іншими курсами, і для українського розмовного клубу часу так і не знайшлося. Інформаційної підтримки від влади, аби охопити більше людей теж не дочекалися, тому розповідали знайомим, також інформаційно допомагали місцеві ЗМІ. 

Жодної фінансової підтримки від місцевої влади не потребували, адже проводили клуб на волонтерських засадах, єдине, за чим зверталися: кілька годин на тиждень у бібліотеці, та анонс на сайті. Зрештою, довелося обходитися своїми силами.

“Робили те, що могли” – підсумовує активістка.

Оксана з чоловіком також є прихожанами української православної церкви. У приміщенні штабу волонтерів “Бахмут Український” облаштували церкву. Прихожан було небагато, зокрема через приміщення. Проте, навіть його довго шукали, а потім боролися з бюрократією: 

“Церква і цей волонтерський штаб в підвалі, це рівень українства в Бахмуті”, — говорить Оксана Судак. 

Втім, Оксана Судак, як і багато активістів Бахмута розвивали свої ініціативи, допомагали війську, попри, інколи, спротив самих містян, що піддавалися російській пропаганді. А інколи доводилося паралельно протистояти бездіяльності місцевої влади, що часто не сприяла свідомій громадськості.

З початком повномасштабної війни жінка з родиною евакуювалась з Бахмута, продовжує юридичну діяльність. Зараз виховує синів разом із своєю мамою та надає правові консультації онлайн в рамках безоплатної правничої допомоги та мріє колись повернутися додому, на вільну Донеччину.

Читайте також:

• “З цієї сукні все почалося знову”: як бахмутянка повернула справу життя
• Яким був Донецьк 2014 року: історія точки повернення Сергія Косяка
• Як у 27 здобути науковий ступінь та державну нагороду: історія науковця з Покровського

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!