Через російське вторгнення мільйони людей залишилися без роботи. Серед них — і мешканці та мешканки Бахмутської громади. Скільки людей вже знайшло роботу та чи є гендерна дискримінація серед роботодавців, які пропонують вакансії?

Аби дізнатися про це, ми звернулися до Бахмутського міського центру зайнятості, а також поговорили з експерткою з працевлаштування Валентиною Бардадим та людьми, які в евакуації знайшли роботу.

Пошук роботи бахмутянами/бахмутянками в евакуації

Зараз усі бахмутяни/бахмутянки вимушено стали переселенцями, більшість втратили роботу, а відтак — і змогу себе забезпечувати. Звісно, що в нашій громаді залишилися люди, які перейшли на онлайн-формат. Зокрема, це працівники/працівниці освітньої сфери, органів місцевого самоврядування тощо.

Редакція Бахмут IN.UA запитала у мешканців і мешканок громади, які через повномасштабне вторгнення втратили роботу, чи вдалося їм працевлаштуватися після вимушеної евакуації. Участь у опитуванні взяли понад 200 осіб. Згідно з результатами, половина опитаних не змогли працевлаштуватися на новому місці. Водночас 40% опитаних стверджують, що знайшли нову роботу.

Детальні результати опитування наводимо нижче:

• 37% жінок не змогли знайти роботу після повномасштабного вторгнення рф; 
• 29% жінок знайшли нову роботу; 
• 13% чоловіків не знайшли нову роботу; 
• 11% чоловіків працевлаштувалися; 
• 8% жінок не шукали роботу або перебувають у пошуку; 
• 2% чоловіків не шукали нову роботу або перебувають у пошуку.

Як оцінюють ситуацію у Бахмутському центрі зайнятості? 

Роман Коновал тимчасово виконує обов’язки директора Бахмутського міського центру зайнятості. У коментарі він розповів, що останнім часом до Центру зайнятості звертаються здебільшого люди, які до повномасштабного вторгнення жили в сільській місцевості Бахмутської ОТГ. Ті, хто евакуювалися до сіл в інші області, зазначають, що знайти роботу там важко.

Для цього діє Єдиний портал вакансій, створений завдяки спільним зусиллям Державної служби зайнятості, Міністерства економіки та найбільш передових сайтів із пошуку роботи (Work.ua, HeadHunter, Робота.ua). Ці ресурси допомагають у пошуку роботи.

Ситуація з вакансіями у великих містах (Київ, Дніпро) більш сприятлива і значно краща, ніж у сільській місцевості, каже співрозмовник. Спостерігається тенденція, що у більш-менш великих містах вакансії “бігають за своїми кандидатами”. Є навіть така проблема, що вакансій більше, ніж людей, які шукають роботу.

Виплати стимулюють людей шукати роботу

Нещодавно Кабінет Міністрів України вніс зміни до Постанови № 332 “Деякі питання виплати допомоги на проживання внутрішньо переміщеним особам”. Ці зміни передбачають, що для продовження виплат переселенці мають:

• зареєструватися в Державній службі зайнятості;
• працевлаштуватися;
• відкрити власну справу, зареєструвавши юридичну чи фізичну особу;
• або отримати ваучер для підвищення кваліфікацій.

Роман Коновал зазначає, що через нововведення спостерігається активність людей щодо реєстрації в центрах зайнятості по всій Україні. ВПО реєструються в тому центрі зайнятості, в якому їм зручніше.

Вакансії — без гендерних акцентів

Як зазначив Роман Коновал, Україна дотримується принципу гендерної рівності. Він підкреслив, що наше законодавство не допускає надання переваги певній статі під час пошуку роботи. Водночас роботодавці мають свої власні інтереси. 

“Це не є на сьогодні серйозною проблемою. З урахуванням того, що є потреба в укомплектуванні деяких вакансій, роботодавці насамперед обирають тих людей, які самі бажають працювати. Навіть якщо людина за своїм фахом, за кваліфікацією не дуже відповідає тим вимогам, які пред’являє роботодавець, є різні механізми пристосування на робочому місці. Це може бути стажування, навчання за окремими програмами, які пропонує Державна служба зайнятості”, — пояснив Роман Коновал.

Зазначимо, що на сьогодні Державна служба зайнятості пропонує понад 100 професій для навчання щонайменше в 7 центрах професійно-технічної освіти. У них можна пройти перенавчання, підвищення кваліфікації. Також впроваджується експериментальний проєкт з організації професійного навчання учасників/учасниць бойових дій та осіб з інвалідністю внаслідок війни в закладах професійно-технічної освіти Державної служби зайнятості. До слова, Бахмутський міський центр зайнятості у 2024 році направив на навчання за цією програмою 10 осіб. 

Керівник Бахмутського міського центру зайнятості вважає, що стереотип про суто “жіночу” або “чоловічу” роботу відходить у минуле: “Така проблема  зникає. Минулого року в Донецькій обласній службі зайнятості був випадок, коли жінка навчалась в Центрі постійно-технічної освіти та опановувала професію коваля.  Існують технології, обладнання, які нівелюють фізичні навантаження і дозволяють працювати і жінкам на перший погляд за “чоловічою” професією. Є випадки, коли жінки навчаються на електрогазозварниць, працюють вантажницями та трактористками”.

Відповідно до Закону України “Про рекламу”, в оголошеннях вакансій не можна вказувати вік чи стать людини, а також ілюструвати відповідними фото, оскільки такі оголошення є дискримінаційними.

Експертка з працевлаштування Валентина Бардадим зазначає, що зайнятість жінок у професіях із фізичними навантаженнями документально може регулюватися.

“Зі сторони роботодавця — це посадова або робоча інструкція (де зазначені основні або типові завдання й обов’язки, види робіт, які містять технологічні карти, інструкції, інші нормативні документи й визначені трудовим договором за умови дотримання правил охорони праці, санітарних норм і вимог безпеки виконання робіт, кваліфікаційні вимоги та приклади робіт за посадою).

Зі сторони людини, яка працевлаштовується, документальним підтвердженням фізичної відповідності тій чи іншій роботі є висновок медичної комісії. Проходження медичного огляду — це одна з ключових вимог для працевлаштування людини в ту чи іншу організацію. Медкомісія допоможе роботодавцю зрозуміти, чи підходить претендент на цю посаду за станом здоров’я і чи немає у нього захворювань або шкідливих звичок, які завадять у повному обсязі виконувати професійні обов’язки. Також випробний термін (1-3 місяці) може допомогти і роботодавцю, і працівнику зрозуміти — підходить людині робота чи ні. На підприємстві також має бути охорона праці та проводитися атестація робочих місць за умовами праці”, — пояснила пані Валентина. 

Кількість безробітних і працевлаштованих осіб у Бахмутській громаді

За період у 2021 році на обліку у Бахмутському центрі зайнятості перебувала 3641 особа, за період у 2022 році ця цифра суттєво зменшилася — 1849 осіб. У поточному році на обліку в Центрі зайнятості перебувало 306 осіб.

У 2022 році за сприяння Бахмутського центру зайнятості було працевлаштовано 560 осіб, а в 2023 році — 417 шукачів/шукачок роботи. За оперативними даними, з початку 2024 року роботу знайшли 63 особи.

Зазначимо, що за статистикою близько 75% із працевлаштованих осіб — це жінки і 25% — чоловіки. Наразі на обліку в Бахмутському центрі зайнятості перебувають близько 13% чоловіків і, відповідно, 87% жінок.

Примітка. Одна людина могла перебувати на обліку не один раз. Якщо вона у січні звернулася, працевлаштувалася, пів року працювала, а пізніше, у липні-серпні, знову звернулася до Служби зайнятості для пошуку роботи, то це вважається 2 випадками перебування на обліку. За таким принципом формується статистична інформація.

Досвід переселенців/переселенок при пошуку роботи

Бахмутянин Олександр зараз працює у Вільногірську, що на Дніпропетровщині. Він нещодавно звільнився з армії на кілька місяців, щоб відновитися. Бахмутянин не звертався до Центру зайнятості та навіть не дивився вакансії на сайтах для пошуку роботи. Її він знайшов за оголошенням.

“Цілі знайти роботу перед собою не ставив. Побачив на тумбі, де наклеюють об’яви, що житлове господарство потребує працівників — теплотехніка і начальника виробничого відділу. Наступного дня зателефонував і вже потрапив до директора підприємства. Так, через кілька тижнів я вже працював на цьому підприємстві. Тобто з пошуком роботи я взагалі не мав ніяких труднощів”, — розповів чоловік.

Олександр пояснює, що має великий досвід роботи в Бахмутському районі в різних сферах. Специфіка його діяльності універсальна: чоловік знає теплотехніку, енергетику, механіку та має великий багаж знань, підкріплений досвідом роботи. 

“Практично можу працювати в будь-якій сфері. Наприклад, на виробництві, у житловій сфері, починаючи з електрика і продовжуючи будь-яким начальником. Тому мені не важко було знайти роботу”, — додав бахмутянин.

На думку Олександра, наразі жінкам все ж простіше знайти роботу. Він припускає, що чоловіки не хочуть йти на роботу через страх, що їх мобілізують в армію. Водночас переконаний, що в Україні вже не існує поняття “жіноча” або “чоловіча” робота.

До слова, на комунальному підприємстві у Вільногірську працює приблизно 60% жінок і 40% чоловіків. Насамперед, це пов’язано з тим, що до управлінського апарату входять переважно жінки. Йдеться про економісток, юристок, бухгалтерок, кошторисниць і розраховувачок. Чоловіки ж працюють слюсарями та водіями.

Вікторія — медсестра з Краматорська. До повномасштабної війни мама 3 дітей працювала в одній з лікарень міста. Після початку бойових дій вона з родиною евакуювалася до Вільногірська. Про те, як шукала роботу, розповіла нашій редакції.

На новому місці могла влаштуватися на роботу лише на пів ставки за сумісництвом. Вільногірськ — маленьке містечко з 2 лікарнями. Вікторія хотіла влаштуватися в одну з них, але вакансій медсестри тут не було. Через відсутність пропозицій звернення до Центру зайнятості не допомогло. Протягом року краматорчанка ще кілька разів зверталася до медзакладів щодо працевлаштування, але вільне місце так і не з’явилося. Із пошуком роботи намагалися допомогти родичі.

“Через якийсь час я ще раз приходила у відділення. Мені відповіли, що на пів ставки мене брати ніхто не буде, тому що потрібні люди на повну ставку. У лютому минулого року відбулися зміни в законодавстві, мене взяли медсестрою в лікарню”, — розповіла Вікторія.

Вона припускає, що наразі жінкам простіше знайти роботу, оскільки чоловіків одразу ведуть в військкомат, коли ті приходять на роботу.

Все більше жінок влаштовуються на “чоловічі” професії

Валентина Бардадим, експертка з працевлаштування, зауважує, що сьогоднішні реалії ринку праці зумовлені вимушеною міграцією за кордон великої кількості населення. Також впливає те, що тисячі людей стали внутрішньо переміщеними особами й звісно, мобілізація, яка “забрала з ринку” сотні тисяч людей, переважна більшість яких — чоловіки, вносить свої корективи.

Експертка каже, що наразі є така тенденція, коли все більше жінок працевлаштовуються на посади, які традиційно вважалися чоловічими. А роботодавці адаптують умови “традиційно чоловічих професій” під можливості жінок, прагнучи в тому числі мінімізувати ризики втрати співробітників (мобілізація), а в окремих випадках надають перевагу саме жінкам або особам з інвалідністю, комісованим чи демобілізованим чоловікам. Також не у всіх військовозобов’язаних чоловіків є актуальні військові документи, а без нихне візьмуть офіційно на роботу.

“Жіноча” і “чоловіча” робота. Чи є місце стереотипам?

Експертка підтверджує, що стереотипи щодо зайнятості жінок і чоловіків, на жаль, досі існують. Наприклад, у професіях, пов’язаних із культурою (музеї, галереї, бібліотеки, театри тощо), медициною, освітою та торгівлею працевлаштовано більше жінок. Але там нижчий рівень зарплат.

Водночас у галузях, таких як, архітектура, дизайн, маркетинг, ІТ, транспортна галузь, інженерія — чоловіків більше, а рівень заробітних плат вищий. Чоловіки частіше працевлаштовуються у тих галузях креативного сектору, де середній рівень заробітних плат вищий. Тоді як жінки традиційно обирають сфери з нижчим доходом, але більш гнучким робочим графіком.

“Традиційно на жінок в нашому суспільстві покладають насамперед догляд та виховання за дітьми. Переважно жінки ходять на лікарняні по догляду за хворою дитиною, відводять дітей в школу, на гуртки, або займаються  хворими родичами та хатніми справами. Тому можливість працювати із гнучким графіком є для них перевагою. А оплату праці роботодавці ставлять відповідно відпрацьованому часу. Хоча зараз частішають випадки, коли платять не за години роботи, а за результат. Але це в тих сферах, де можлива така специфіка роботи”, — пояснює пані Валентина.

Як війна вирівнює гендерний дисбаланс?

Роль жінок змінилася з початком повномасштабного вторгнення: їх побільшало в політиці, армії, місцевому самоврядуванні, допомозі війську та волонтерстві. Валентина Бардадим пояснює, що за статистикою більшість бізнесів останнім часом відкрили саме жінки. Вона припускає, що через воєнну ситуацію в Україні гендерний дисбаланс на ринку праці буде стиратися. 

Чоловіків дедалі частіше замінюють жінки, обіймаючи й ті посади, на які традиційно працевлаштовувалися саме чоловіки. Роботодавцю при працевлаштуванні людини на роботу потрібно вчити як жінку, так і чоловіка. Тенденція ринку праці та нестача кадрів змушує бізнеси активніше розробляти програми та впроваджувати навчання жінок “чоловічим” професіям для подолання дефіциту кадрів.

Читайте також:

• Гендерні обмеження доступу до гуманітарної допомоги: чи справді чоловіки мають менший пріоритет
• Українські школярі дізнаються, як протидіяти гендерно зумовленому насильству
• “Ваша дитина до камінг-ауту й після — це одна й та ж людина”: як батькам правильно реагувати на ЛГБТ-підлітка

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У 2016 році в Бахмутському коледжі мистецтв імені Карабиця народилася мрія. Для викладачки Юлії Гаврашенко вона була дуже особистою — виховувати нове покоління музикантів, створити простір, у якому талановиті бахмутські діти зможуть знайти свій голос, повірити в себе й реалізуватися в естрадному співі. Так з’явилася циклова комісія “Естрадний спів”, Юлія була якраз однією з тих педагогів, хто розвивав цей сучасний напрямок в музичному коледжі академічного спрямування. А згодом — й естрадний хор Keepin’ Sound, що швидко став помітною частиною культурного життя Бахмута: концерти, перші сцени, зростання колективу й щира любов бахмутян до сучасної музики. Та повномасштабна війна розділила життя на “до” і “після”. Коледж був змушений терміново евакуюватися, залишивши рідний Бахмут і почавши все з нуля в Кам’янці-Подільському. У новому місті довелося вчитися жити заново, але саме музика стала для цієї молоді рятівним колом, а викладачка Юлія Гаврашенко — опорою, що допомогла не втратити себе.

Ми розповідаємо про те, яку роль музика відіграє в житті бахмутської молоді сьогодні, і як мистецтво допомагає триматися навіть у найтемніші часи. Своїм досвідом ділиться викладачка Бахмутського коледжу мистецтв імені Карабиця Юлія Гаврашенко.

Евакуація з Бахмута

У 2022 році Бахмутський фаховий коледж культури і мистецтв імені Івана Карабиця релокувався до Кам’янця-Подільського: сотні дітей, десятки педагогів, але вимушений виїзд став не лише викликом, а й точкою обміну. Бахмут обмінюється культурою з Кам’янцем-Подільським.

“Ми сюди приїхали з іншого регіону і привезли свою частинку культури, тут вона інша. Того, що робимо ми, тут не було, а того, що є тут, не було у нас. Ми їм трошки цього привезли, а вони нас занурили у своє. Це цікавий, живий обмін”, — згадує Юлія Гаврашенко.

Виконання Steven Tyler “Dream on” (arranged by Mark Brymer), у місті Бахмут. Відео надане героїнею.

Кам’янець-Подільський для бахмутян виявився несподівано близьким — не лише географічно, а й за відчуттям. Це допомогло студентам швидше адаптуватися.

“Місто мені особисто дуже нагадує Бахмут — по розмірах, по компактності. Воно камерне, комфортне. Тут немає відчуття, що ти загубився у величезному місті. Для життя й навчання це дуже важливо”, — каже викладачка.

Після вимушеного переїзду музика для студентів перестала бути лише навчальним предметом — вона стала способом втриматися в реальності. Репетиції, концерти, спільна робота дали молоді відчуття стабільності й нормального життя, якого так бракує у війні. За словами Юлії Гаврашенко, саме через творчість діти змогли переключитися з постійної тривоги й знову відчути ґрунт під ногами.

“Коли війна почалася, зрозуміло, що всі були в шоці — і ми, і діти. Але коли вони приїхали в Камянець-Подільський, то я побачила, що вони голодні до роботи, до музики, їм хотілося втекти від усього цього і жити нормальним життям. Музика стала таким заміщенням — вони занурювалися в репетиції, виступи, культурне життя. Тут, у Кам’янці-Подільському, з’явилася можливість працювати офлайн, виступати, бути задіяними. І це дуже сильно їх підтримало”, — каже пані Юля.

З часом колектив не просто відновив роботу, він почав набирати обертів. Концертна практика стала невід’ємною частиною навчання, а сцена — місцем, де студенти знову відчували себе потрібними й живими. Для Юлії Гаврашенко важливо, аби музика не залишалася лише в аудиторіях, а працювала з реальним слухачем.

Сьогодні Бахмутський фаховий коледж культури і мистецтв імені Карабиця працює в Кам’янці-Подільському вже четвертий рік — заклад проводить концерти, бере участь у міських і міжрегіональних заходах, виїжджає з виступами до інших міст. Для студентів це не просто активність, а важлива частина професійного становлення.

“Коли музиканти без концертної практики, це не дає повного розвитку в навчанні. А коли є виступи, є сцена, є контакт з людьми — тоді все стає на свої місця. Нас тут дуже добре прийняли, постійно запрошують на заходи, і ми майже весь час десь виступаємо. Інколи здається, що вже забагато, але потім думаєш: а де ж брати цей досвід? Поки є можливість — ми її використовуємо”.

Музикантка переконана, що питання мотивації студентів не лежить лише на самих дітях. Значною мірою, це відповідальність середовища й педагогів, які або запалюють інтерес, або дозволяють йому згаснути. Війна лише загострила процеси, які почалися ще раніше.

“Питання мотивації вчитися — це не тільки їхнє питання. Це питання викладачів, педагогів, закладів. Після ковіду діти дещо розлінилися — вони звикли сидіти вдома, в телефоні. А коли війна почалася, це був шок для всіх. Але замотивувати, зацікавити, втягнути в діяльність — це вже справа вчителя”, — пояснює вона.

У творчих колективах, каже пані Юлія, мотивація працює як ланцюгова реакція. Коли хтось починає рухатися вперед, за ним поступово тягнуться й інші. Саме так формується жива спільнота, а не просто навчальна група.

“Коли починаєш працювати з дітьми, і їх багато, воно йде як доміно. Один підтягується, другий, третій. Якщо є діяльність, якщо є рух, то всі потроху включаються. І тоді це вже не окремі студенти, а колектив”.

Хор Keepin’ Sound

Українська народна пісня “Ти до мене не ходи” (обробка О.Токар, аранжування С.Бурцева). Відео надане героїнею.

Окремою гордістю Юлії Гаврашенко є естрадний хор Keepin’ Sound — колектив, який вона називає своїм дітищем. 

“У 2016 році відкрили циклову комісію “Естрадний спів”. А вже у 2019 навчальному році ми створили естрадний хор із цих же дітей. Це була моя мрія — зробити колектив, який виконуватиме естрадно-джазову музику і відповідатиме вимогам саме естрадного відділу. По суті, це моє дітище. Музика — це не лише навик, а інструмент самовираження, доступний кожному, хто готовий слухати й говорити. Голос — це теж інструмент. Так само як флейта, баян чи будь-що інше. Це лише спосіб виразити себе. Це провідник твого внутрішнього світу до слухача”, — ділиться у розмові бахмутянка.

Репертуар хору різноманітний: тут виконують й джазові композиції, й сучасні обробки українських народних пісень. Колектив постійно експериментує з форматами, аранжуваннями, співпрацею з музикантами з інших відділів.

“Ми намагаємося робити те, що буде людям близько і цікаво. Естрадна музика — це частина масової музики, але вона теж може бути якісною. Ми орієнтуємося на сучасні світові тенденції у розвитку музичної культури та стилістичне різноманіття. Найголовніше — пропагуємо якісну, сучасну, естрадну музику”, — пояснює викладачка.

Сьогодні в хорі співають близько 20 студентів офлайн. Для багатьох із них музика стала не лише професією, а способом самовираження й внутрішньої опори. Юлія Гаврашенко переконана: у складні часи роль педагога виходить далеко за межі навчальної програми.

Для бахмутської молоді музика стала тим самим рятівним колом, яке допомогло втриматися на плаву. А для викладачки Юлії Гаврашенко — підтвердженням того, що мрія, народжена в Бахмуті, живе й продовжує звучати навіть за сотні кілометрів від дому.

До теми:

Від шкільних вистав до громадських проєктів: історія Кирила Пономаренка з Бахмута, який об’єднує учнівську громаду

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Ольга Долга — підприємиця з Добропілля. Під час війни вона продовжувала жити у рідному місті та започаткувала тут власну справу — відкрила магазин жіночого одягу. Та 16 липня 2025 року життя дівчини розділилось на “до” та “після”. В той день Ольга опинилась в епіцентрі удару російської авіабомби по центру Добропілля. В результаті обстрілу вона втратила кінцівку. Зараз дівчина проходить реабілітацію, чекає на протезування та будує плани на майбутнє.

Своєю історією Ольга Долга поділилась з редакцією Бахмут IN.UA.

Любила своє місто і не збиралась нікуди їхати

Ольга Долга народилась і мешкала в Добропіллі. Своє місто дівчина згадує з теплом.

“Якби не війна, я б там, мабуть, і прожила все своє життя. Місто дуже гарне, хоч воно і маленьке, але там все було. Мені повністю підходило для комфортного життя”, — каже дівчина.

Повномасштабну війну дівчина зустріла в Добропіллі, де на той момент працювала продавчинею-консультанткою. Попри страх і невідомість, вона все ж вирішила лишатись у рідному місті. Та і ситуація тут, за її словами, була спокійною.

“24 лютого мені подзвонила моя роботодавиця і сказала, щоб я не приходила на роботу, бо почалась війна. Я спочатку не повірила, була дуже здивована. Згодом прийшло усвідомлення, але я не думала, що все це настільки затягнеться. Я мала надію, що війна швидко закінчиться, тому вирішила залишатись у Добропіллі. Та й ситуація тут була нормально, все було спокійно до 2025 року. Майже не було ніяких прильотів, ще можна було жити“, — згадує Ольга про початок повномасштабного вторгнення.

Згодом героїня вирішила започаткувати власну справу, відкрити магазин одягу. Бізнес виявився успішним, клієнти були як у фізичному магазині, так і робили замовлення онлайн.

“У 2023 році я відкрила свій магазин.Тим паче я пропрацювала 6 років продавчинею-консультанткою, тому вмію працювати з людьми, знаю всі нюанси такої роботи і вирішила спробувати. Тоді у нас майже ніхто не виїжджав з Добропілля, бо була нормальна ситуація, тому вести бізнес було легко. Плюс ще й було дуже багато онлайн-замовлень. І я якось вірила, що все буде добре”, — каже Ольга Долга.

Обстріл Добропілля 16 липня 2025 року

Як каже героїня, її звичне життя розділилось на “до” та “після” 16 липня 2025 року. Того дня, близько 17:20, росіяни вдарили авіабомбою “ФАБ-500” по центру Добропілля, удар прийшовся по торговому центру. Внаслідок обстрілу тоді загинули четверо людей. 27 мешканців міста отримали поранення, серед них була і Ольга Долга.

“Того дня я відпрацювала, зачинила магазин і пішла на педикюр. Після процедури я йшла назад та говорила з мамою телефоном. І якраз коли проходила повз магазин “Аврора”, я почула гучний звук. Спочатку подумала, що то літак пролетів дуже низько. І в цей момент пролунав вибух, піднявся густий дим. Я одразу лягла на землю, тому що мені раніше хтось казав, що під час вибуху, треба лягати. Лягла і відчула дивне тепло в ногах. Підняла голову, щоб подивитися, що там сталося, бо відчула, що там щось не те, і побачила, що правої ноги немає вища коліна, а з лівої відірвані м’язи і м’які тканини”, — згадує Ольга.

Першу допомогу пораненій дівчині надали військові. Вони й відвезли її в лікарню.

“Я довго лежала, кликала на допомогу, але ніхто не приходив. Може мене не було видно через той дим, а ще люди боялись підійти. Я по часу не пам’ятаю скільки пролежала, але мені здавалося, що дуже довго. Потім підійшли військові, медики, мабуть, наклали мені турнікети і відвезли в нашу Добропільську лікарню. Потім був наркоз і перша допомога від лікарів. А коли я відкрила очі, біля мене були рідні, близькі, підтримували мене”, — ділиться спогадами Ольга.

У Добропіллі дівчина була добу, після чого її доправили у Дніпропетровську обласну клінічну лікарню імені Мечникова. Там вона була близько тижня, а після цього відправилась до центру воєнної травми Superhumans, що спеціалізується на протезуванні, реабілітації та психологічній підтримці постраждалих від війни.

Реабілітація та плани на майбутнє

За п’ять місяців Ольга Долга пережила понад 10 операцій на нижніх кінцівках. Зараз вона перебуває в центрі Superhumans, де проходить реабілітацію і вчиться заново ходити.

“Після завершення всіх операцій, загоєння ран, зі мною почав працювати фізичний терапевт. Спочатку я вчилась пересідати на крісло колісне, їздити. Потім почала робили якісь мінімальні вправи, тому що в мене через те, що я довго лежала, атрофувалися м’язи, і мені важко було навіть ногу догори підняти самостійно. Том ми робили вправи, зміцнювали м’язи, а зараз вчимося ходити на милицях”, — каже Ольга.

Вчора Ользі зробили перший зліпок гільзи для майбутнього протезу. Відсьогодні вона почне ставати на нього, вчитись ходити і тримати рівновагу. Після того як дівчина навчиться всім навичкам на навчальному протезі, її чекає повноцінне протезування.

Разом з фізичним здоров’ям Ольга покращує і ментальне. Каже, що прийняти та пережити втрату кінцівки їй допомогли підтримка рідних, персоналу центру реабілітації та людей у соцмережах.

“Я почала вести соцмережі, але не очікувала, що стільки підтримки отримаю від зовсім незнайомих людей. На мене почали підписуватись і писати дуже багато повідомлень, коментарів. Мені здається, що саме це дуже допомогло мені впоратись. А ще я відчуваю велику підтримку від персоналу реабілітаційного центру. Тут просто надзвичайні люди. Я навіть не очікувала, що це буде настільки теплий, класний прийом і таке гарне ставлення. Я до всіх так звикла, що мені буде дуже боляче звідси виїжджати додому. Це як мій другий дім за ці п’ять місяців”, — каже Ольга.

Дівчина вже має плани на життя після реабілітації. Каже, що хоче відновити свій бізнес та продовжувати вести блог. Бо в соцмережах вона не лише знайшла підтримку, а тепер дає цю підтримку іншим людям, які пережили ампутації кінцівок.

“Зараз у мене дуже багато планів. По-перше, я хочу відновити свій магазин, але вже в Києві. А ще думаю продовжувати вести сторінку, розвивати блог. Тому що я побачила, що дуже багатьом це цікаво. Мені пишуть багато людей, зокрема хлопців-військових, котрі теж зіткнулися з втратою кінцівки. Вони питають у мене поради, і я з ними залюбки спілкуюся. Мені хочеться морально їм допомагати, бо я сама знаю, як це важко на початку”, — зауважила Ольга Долга.

Читайте також:

• У якому стані родина з Костянтинівки, що потрапила під удар російського дрона
• Команда жінок з Миргорода шиє адаптивний одяг для поранених військових: історія волонтерок
• Як бахмутянка Анна Голубцова допомагає жінкам ветеранів через вокалотерапію

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!