Внутрішньо переміщені особи, зареєстровані у визначених громадах Сумської області, можуть отримати юридичні консультації та допомогу з підготовкою документів. За потреби благодійний фонд “Стабілізейшен Суппорт Сервісез” також може оплатити окремі адміністративні, нотаріальні, технічні та судові витрати.
Як отримати допомогу на Сумщині, читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.
Яку допомогу можуть отримати ВПО
Благодійний фонд “Стабілізейшен Суппорт Сервісез” відкрив реєстрацію на програму юридичної підтримки та цільової благодійної допомоги у Сумській області.
У межах програми ВПО та місцеві жителі визначених громад можуть отримати:
індивідуальні юридичні консультації;
допомогу з підготовкою заяв, запитів, звернень, скарг та інших юридичних документів;
за потреби — підготовку окремих процесуальних документів без подальшого представництва у суді.
Окремо програма передбачає оплату витрат на певні послуги, необхідні для реалізації або захисту прав людини.
Зокрема, фонд може оплатити:
оформлення або обмін паспорта громадянина України (ID-картки);
оформлення або обмін закордонного паспорта;
оформлення свідоцтва про право на спадщину;
виготовлення технічної документації на житло;
судовий збір у справах про встановлення юридичних фактів та інших справах, пов’язаних із реалізацією або захистом прав.
Допомогу не виплачують готівкою або безпосередньо на особистий рахунок отримувача. Якщо заявку схвалять, фонд самостійно оплачує відповідні послуги за рахунками, квитанціями або реквізитами їхніх надавачів. Рішення про оплату послуг ухвалюють після перевірки відповідності заявника критеріям програми та з урахуванням наявного фінансування.
Хто може отримати допомогу
Подати заявку можуть ВПО, які зареєстровані у визначених громадах Сумської області, а також місцеві жителі громад, які належать до територій активних або можливих бойових дій. Перевагу надаватимуть представникам вразливих категорій населення, зокрема:
людям з інвалідністю;
людям віком від 60 років;
одиноким батькам, які самостійно виховують дітей;
багатодітним сім’ям;
вагітним жінкам та матерям, які годують грудьми;
людям, чиє житло пошкоджене або зруйноване;
людям, які отримали поранення внаслідок бойових дій;
евакуйованим протягом останніх шести місяців;
сім’ям, де середньомісячний дохід на одну людину не перевищує розміру мінімальної заробітної плати.
У яких громадах діє програма
Програма реалізується у громадах Роменського, Охтирського, Конотопського та Шосткинського районів.
Зокрема, допомогу можна отримати у Роменській, Недригайлівській, Липоводолинській, Комишанській, Коровинській, Охтирській, Грунській, Тростянецькій, Чернеччинській, Чупахівській, Боромлянській, Конотопській, Бочечківській, Дубов’язівській та Глухівській громадах.
Через безпекову ситуацію юридичну допомогу онлайн надаватимуть жителям Сумської, Буринської, Середино-Будської, Зноб-Новгородської, Есманьської, Дружбівської та Свеської громад.
Для участі у програмі необхідно заповнити анкету до 30 жовтня 2026 року. Зверніть увагу: конкретне рішення про оплату послуг ухвалюється індивідуально після перевірки відповідності критеріям програми. Наявність допомоги також залежить від доступного фінансування.
Малі громади, села та великі міста поповнилися новими мешканцями з різних регіонів України. Внутрішньо переміщені особи змушені заново починати життя, однак, подекуди цей і без того важкий процес ускладнюють конфлікти з приймаючими громадами та неможливість порозумітися.
Як громадам та ВПО знайти спільну мову одне з одним, які проблеми ВПО стоять на шляху адаптації та як її пришвидшити — читайте в матеріалі редакції “Бахмут. IN.UA”. Експерткою цього матеріалу стала психологиня Тетяна Назаренко.
Питання: Скільки триває психологічна адаптація ВПО у новій громаді?
Відповідь: За словами психологині, немає універсального терміну та часу, після якого людину можна вважати адаптованою. Так само як немає універсальної пігулки від болю, все індивідуально. Одна людина може адаптуватися за кілька місяців, а іншій не вистачить й року.
“Ми маємо розуміти, що адаптація — це процес, а не кінцевий результат. Він може йти швидко, а може, навпаки, дуже повільно. Це залежить від різних факторів, зокрема, й зовнішніх. Якщо людина, яка все життя прожила в місті, переїхала в село, то можливостей там може бути менше. Натомість, якщо людина опинилася в місті, то матиме більше шансів для розвитку, як-от роботу чи житло”, — пояснює Тетяна Назаренко.
Також важливими факторами є внутрішні, фінансові, емоційні та соціальні ресурси.
Питання: Які є етапи інтеграції в приймаючу громаду?
Відповідь: “Якщо вимушений переїзд ми розглядатимемо з точки зору концепції стадій переживання горя, то переїзд — це власне і є горе, бо йдеться про втрату домівки, звичайного побуту, минулого рівня життя, роботи, соціального статусу тощо. Людина буде проживати ці процеси не обов’язково лінійно (концепція свідчить про послідовність стадій – заперечення, гнів, торг, депресія та прийняття, – авт.), етапи можуть чергуватися”, — наголошує фахівчиня.
Під час інтеграції в громаду ВПО можуть відчувати:
сум,
тривогу,
депресію,
травматичний стрес,
інші реакції, які потребують лікарської допомоги.
Попри це людина може відчувати і позитивні емоції: почуття надії, згуртованість, посттравматичне зростання.
Посттравматичне зростання — це переосмислення людиною свого життя під впливом важких обставин, яке призводить до позитивних змін — відкриття нових можливостей, розвитку талантів, переоцінки життєвих цінностей.
“Цей стан характеризується відчуттям особистої сили: “Я це подолав, у мене є сили залишити сум позаду та почати нове життя”. Це і є позитивні зміни”, — пояснює психологиня.
Питання: як можна полегшити процес адаптації для ВПО?
Відповідь: Приймаюча громада може зробити свій внесок в адаптацію ВПО. Насамперед йдеться про інформування переселенців. Важливо продемонструвати, що люди готові допомагати один одному.
“Людина має користуватися як власними ресурсами (такими як навички життєстійкості та психологічного відновлення), так і зовнішніми з боку приймаючої громади, що також може позитивно впливати на процес інтегрування. Мова йде про інформування: де знайти роботу, житло, медичну допомогу та практичну гуманітарну допомогу вразливим верствам населення – жінкам з дітьми, вагітним, багатодітним родинам, чи людям з особливими потребами”, — каже психологиня.
Також ВПО допоможе врегулювання та спрощення бюрократичних процедур.
Питання: як діяти, коли людина неочікувано реагує на подію, наприклад, проявляє агресію чи сміється, коли говорить про травму?
Відповідь: Тетяна Назаренко радить всім пройти курси першої психологічної допомоги.Ці знання значно спростять ваше життя та допоможуть правильно комунікувати з людиною, яка пережила травматичну подію.
За посиланням ви знайдете безоплатні курси психологічної допомоги на Prometheus. Також базові навички можна знайти на платформі EdEra, цей курс розроблений з ініціативи Олени Зеленської.
“Кожна ситуація індивідуальна. На жаль, немає якоїсь універсальної поради для таких випадків. Я раджу людям дивитися на реакцію співрозмовника, його поведінку. Насправді в більшості випадків ми розуміємо, що саме відбувається з людиною й здогадуємось, як правильно вчинити: помовчати, висловити підтримку, обійняти, якщо це доречно (ред. спитайте в особи, чи можна це зробити, це стосується будь-яких фізичних контактів), взяти за руку, залишити наодинці. Можна спитати прямо: “Хочеш, я зараз посиджу з тобою, поговорю, помовчу?”. Це питання цілком нормальне. Людина сама скаже, що вона зараз хоче. Важливо комунікувати”, — пояснює фахівчиня.
Питання: Що можна порадити людині, поруч з якою почали жити ВПО? Часом сусіди можуть боятися навіть познайомитися, бо не знають, з чого почати розмову. Як встановити перший контакт? Чого не можна робити? Як людині з приймаючої громади реагувати на те, що ВПО не хочуть знайомитися? Чому так може відбуватися?
Відповідь: Зверніть увагу, що під час спілкування з внутрішньо переміщеною особою варто:
Не примушувати розповідати про пережиті травматичні події. Якщо ж людина виявила бажання розповісти сама, важливо вміти слухати.
Уникати будь-якої оцінки почутого, не говорити, як би ви вчинили в тій, чи іншій ситуації.
Не говорити фраз на кшталт: “Радій, що ти взагалі вижив”, “Добре, що ти в безпеці”, “Не сумуй, ти переїхав, в тебе все є”.
Якщо людина почала розповідати вам про своє горе, не починати говорити про своє. Мірятися проблемами не доречно.
Не розповідати почуте стороннім особам задля уникнення осуду чи пліток.
Уникати порожніх обіцянок та підбадьорень, запевнень у тому, що “все буде добре”.
Якщо ви приймаюча сторона, не думайте, що варто вирішувати всі питання за людину: ви можете підтримувати, але не відбирати у людині її самостійність.
“Безперечно, людям важко, але важливо розуміти свою роль. Ви, як приймаюча сторона, маєте допомагати пристосуватися до нового життя, але саме людина має це робити”, — говорить психологиня Тетяна Назаренко.
Якщо людина не хоче з Вами знайомитися, не слід сприймати це негативно. Адже, це особисте бажання особи, слід ставитися один до одного з повагою. Також слід проговорити, на яку допомогу може розраховувати людина, яка прибула в громаду, навіть якщо зараз вона не хоче знайомитися чи говорити. Дайте зрозуміти, що допомога завжди доступна для неї, які і подальше спілкування.
Питання: Як мешканцям громад, які стають транзитними, прийняти цей факт і не перестати допомагати новим людям?
Відповідь: Психологиня наголошує, що людям з приймаючої громади важливо отримувати психологічну допомогу. Особливо в тих населених пунктах, які стають для ВПО транзитними.
Яка це може бути психологічна допомога?
Тренінги життєстійкості (це спеціальний комплекс вправ, які формують ефективні взаємостосунки, що базуються на підтримці і довірі).
Тренінги психологічної розрядки (комплекс вправ, який допомагає опанувати та керувати своїми емоціями).
Інтервізійні групи, де учасники можуть як “рівний-рівному” обговорити складні для себе питання.
Це зменшить стресове навантаження для приймаючої громади, яка організовує допомогу.
“Людям, які приймають переселенців, важливо зрозуміти свою важливу місію, мету. Адже у них може бути дві думки: негативна (“Нами користуються, нас не цінують”), й позитивна (“Наша місія полягає в тому, щоб стати для людини на якийсь час прихистком, щоб людина могла стати на ноги”). Це абсолютно полярні твердження.Одне гнітюче й руйнівне, а інше позитивне. Самому ці твердження важко сформувати, але з допомогою психологів — можливо”, — говорить Тетяна Назаренко.
Питання: Деякі ВПО скаржаться, що їх заселяють в оселі без води чи туалету, але мешканці приймаючої громади не розуміють, як їм реагувати на це, бо вони самі живуть у таких умовах і звикли до такого рівня комфорту. Як вирішувати такі ситуації без сварок та образ?
Відповідь: Питання комфорту після травматичного переїзду важливе, однак, кожен з нас по-різному його трактує. Для когось комфортом стане спільне ліжко в гуртожитку та тепла їжа, іншому ж потрібна окрема кімната з душем, ванною та кухнею. Обидва варіанти абсолютно нормальні, але приймаючій громаді потрібно розуміти, що вона не винна в тому, що не може задовольнити особисті потреби всіх людей.
“Треба розуміти, що всі люди несуть із собою різну культуру, різні умови для життя. Плюс варто пам’ятати, що люди, які переселяються, травмовані, переживають великий стрес. Своєю чергою приймаюча громада може зіштовхнутися з агресією чи нерозумінням, або ж якраз із незадоволенням наданими умовами. Тут важливо навчитися формувати позитивне твердження: про себе проговорити, що ви надали ту допомогу, яку змогли. Не потрібно ображатися, або агресувати у відповідь. Усвідомте, що ви надали допомогу, а чи користуватися нею, чи ні — це вибір людини. Так ви відійдете від позиції жертви”, — каже Тетяна Назаренко.
Питання: Мовне питання часто стає приводом для конфліктів. Що робити ВПО, якщо їм дорікають за російську мову, але вони наразі не готові вчити або говорити українською? Як зробити так, щоб уникнути конфлікту ? Що робити у такому випадку громаді, для якої російська мова сприймається ворожою?
Відповідь: Мова часто стає приводом для конфліктів серед ВПО та приймаючих громад, повністю уникнути сварок вкрай важко, але усвідомити механізм, який допоможе обом сторонам знайти спільну мову — варто.
“Це питання складне та болюче, особливо для тих людей, які все життя розмовляли російською. Приймаюча громада повинна зрозуміти, що навіть якщо людина спілкується російською, це не означає, що вона прихильниця рф. ВПО знаходяться в стресі, тож перехід на українську для них може сприйматися як зміна ідентичності. Ті люди, які перейшли на українську, виконали величезну роботу над собою. Як психолог скажу, що агресивна реакція на російськомовне населення не матиме результату. Тобто, від цього більше людей не почне розмовляти українською.
Але що тоді може зробити приймаюча громада? Створити україномовне середовище: навіть якщо людина говорить російською,відповідайте українською, не зліться, створюйте україномовні осередки для дітей та дорослих у громаді. Лагідна українізація працює найкраще”, — пояснює психологиня.
Питання: Як правильно реагувати громаді на відверті розмови ВПО, зокрема про втрату дому чи близької людини? Часом ВПО говорять про втрату матеріальних цінностей з таким самим болем, ніби йдеться про втрату життя. Як правильно реагувати?
Відповідь: Ми ще не раз будемо стикатися з тим, що в нашому житті з’являтимуться люди, які втратили все: дім, рідних, роботу й душевний спокій. Часто в таких ситуаціях хочеться визнати, що ваше особисте горе більше й гірше, але така поведінка є деструктивною.
“Проживання горя для кожної людини суб’єктивне. Звичайно, немає нічого дорожчого за життя, втім суб’єктивно втрату домівки, житла чи роботи людина проживає, як власне поранення чи смерть. Люди проживають це горе, бо це важлива частина їхнього життя. Найкраще тут не мірятися горем. В цій війні так чи інакше постраждали всі, напевно залишилося дуже мало людей, які нікого не втратили. Ми всі заслуговуємо на підтримку, повагу та співчуття. Водночас злитися в таких ситуаціях теж нормально. Саме біль втрати провокує емоцію злості”, — каже Тетяна Назаренко.
Питання: Що робити у випадку, коли мешканець приймаючої громади поділився житлом/одягом, ВПО це прийняла, але не подякувала або ж відреагувала на так, як очікувала цього людина? Як такий конфлікт вирішити? Як правильно допомогти та як правильно допомогу прийняти?
Відповідь: Часом наші очікування не співпадають з реальністю, це призводить до розчарування. Щоб уникнути цього відчуття, варто розглядати одразу кілька варіантів ситуації.
“Найкраще у таких ситуаціях всім поводитися, як дорослі люди. Коли ви пропонуєте допомогу друзям, вони прямо кажуть: “Так, я це візьму”, або “Дякую, мені це не потрібно”. Комунікація — один із головних факторів порозуміння. ВПО варто казати прямо, що їм наразі ця допомога не потрібна, а приймаюча сторона має бути готовою отримати відмову”, — пояснює фахівчиня.
Люди, які на вашу думку не так відреагували на допомогу, можуть бути у різному психологічному стані, однак, їх почуття – не ваша відповідальність.
Питання: Часто між ВПО та приймаючою громадою виникає умовний поділ на “ми” і “вони” ? Чому так стається та як з цим працювати?
Відповідь: У людської психіки є особливість, згуртовуватися відповідно до одного травматичного досвіду. Саме це створює поділ на “ми” та “вони”.
“Це нормальна ситуація після травматичної події. Серед військових є такий самий процес з 2014 року: подекуди вони ділять людей на тих, хто був на війні, й тих, хто не мав цього досвіду. Люди в травмі хочуть об’єднатися з такими самими людьми. Є така ірраціональна думка, що люди, які пережили однакові події, розуміють один одного. Що робити приймаючій громаді? Надати всю необхідну інформацію щодо сервісів які є, також дуже добре на об’єднання громади працюють спільні заходи, осередки: гуртки для жінок, чоловіків та дітей за інтересами. Не потрібно концентруватися на тому, що нас роз’єднує. Варто навпаки робити якомога більше заходів, які допоможуть згуртуватися. Це може бути волонтерство, риболовля, ігри тощо”, — резюмує психологиня Тетяна Назаренко.
Ірина живе в невеликому селі під Уманню, Катерина оселилася у Сумському регіоні, тут же живуть і її батьки, а Тетяна опинилася у селі на Кіровоградщині. Цих трьох жінок об’єднує життя в селі. Й воно досить далеке від ідеального: одна маршрутка на все село, яка їздить раз в тиждень, відсутність дозвілля для дітей та роботи для дорослих. Ось з чим стикаються переселенці в селах. З іншого боку від людей вимагають швидкої адаптації до нового життя, інтеграції в нову громаду. Ми розпитали бахмутянок про проблеми в селі, а також про те, як можна покращити для переселенців інтеграцію.
Адаптація переселенців до сіл
Минув другий рік повномасштабної війни, тисячі переселенців по всій країні вчаться жити без дому, шукають роботу, відкривають власні бізнеси, однак чи говорить це про те, що люди вже інтегрувалися у нову громаду? Чи можливо адаптуватися до того, що у вас немає дому, й немає міста, як такого, де був ваш дім? Ми запитали бахмутян, які проживають у селах, чи відчувають вони, що вже адаптувалися у громади.
У більшості люди в особистому спілкування з журналістами редакції говорили, що знайшли роботу, знайшли дім чи квартиру, яку орендують, та навіть працюють з психологами, але відчуття втраченого дому — нікуди не дівається, люди вчаться з цим жити наперекір.
“Ні, не адаптувалися. І мабуть і не зможемо. Село це все інакше: інші умови в будинках (а точніше майже ніяких умов), інше дуже спокійне за темпом життя, а головне – це зовсім інше мислення. В першу чергу город та хозяйство, все інше не цікавить зовсім. Роботи немає. Ось і вся адаптація”, — пише бахмутянка Катерина.
Редакція поговорила з переселенками, ділимося їхнім досвідом інтеграції та їх поглядами, як можна її покращити.
Житло не здають в оренду: Черкащина
Бахмутянка Ірина евакуювалася в село в Черкаській області, її родина живе неподалік від Умані. Сюди вони переїхали у квітні 2022 року, коли обстріли в Бахмуті почали частішати.
“Ми переїхали випадково взагалі. Моя співробітниця, в якої тут були родичі запропонувала нам знайти житло там. Чоловік спочатку не погодився сюди їхати, бо далеко, але їхати нам було нікуди. У село ми добиралися два дні, тоді припав такий час, що евакуювалися дуже багато людей й все розбирали дуже швидко. Я думала, що ми приїхали на три тижні”, — розповідає бахмтянка.
Але три тижні затягнулися, й ось вже два роки родина бахмутян живе у нових умовах. Ірина розповідає, що серед основних проблем тут — це відсутність культури здачі житла. Тобто, її як такої немає. Хати або продають, або жити там дозволяють родичам чи знайомим, пояснює Ірина.
Черкаська область / фото з відкритих джерел
“Ми як приїхали, то жили в маленькому залі, дуже маленький такий будиночок, бо це була як літня кухня. Потім вони там трошки зробили ремонт, але нас було четверо й місця не вистачало. Коли усвідомила, що родина тут не на трошки, то почали шукати інше житло, це зайняло у нас три місяці”, — каже жінка.
У селі, де живе Ірина, є порожні хати, але здавати їх власники не поспішають, тут це не прийнято.
“Ми запитували у людей, чому не здають в оренду, але вони самі так плечима пожимають і все. Ну якби ніхто не може сказати чому”, — пояснює бахмутянка.
Ірина працює в іншому населеному пункті за 10 кілометрів від свого села, тут вона знайшла роботу, щодня жінка добирається попутками, й це ще одна проблема, бо маршрутки в селі немає. Аби відправити дитину до школи також потрібно саджати її на попутку, а оскільки в більшості їх треба ловити стоячи на трасі, то самого школяра не відпускають — хвилюються за безпеку дитини.
Щоб доїхати на роботу чи відправити дитину до школи потрібно ловити попутки / фото ілюстративне
“Дитину зі школи попутками я ж не відправлю. Люди звикли до такого, бо в них як Союз розвалився, так у них і не було цього транспорту. Все скасовували, як хочеш, так і добирайся. А для нас це проблема. Бо в Бахмуті, де ми жили — транспортна доступність була скрізь, у всіх районах, і навіть всі села, які були поряд з містом,туди теж їздили автобуси два рази на день”, — каже бахмутянка.
Героїня пояснює, що в селі все не так погано, але через базові потреби, як от транспорт та житло, яке важко орендувати — жити тут складно. Легше тим людям, які мають своє авто, бо тоді хоча б одна проблема відпадає.
Дороги, яких немає: Сумщина
Бахмутянка Катерина разом з батьками евакуювалась у Сумську область, дівчина розповідає, що перша складність з якою зіштовхнулися її батьки — це житло та дороги. Першого не вистачає, а другого немає.
Дороги у Сумській області стають перешкодою для транспорту / фото ілюстративне
“Дуже складно діставатися нам, дітям, до батьків через вирви, через калюжі, тому що все підтоплює сніг та дощ. В багатьох будинках тут немає води чи газу, є проблеми з електропостачанням та з опаленням. У хатах є печі старі, але немає дров, немає палива. У будинку, де зараз живуть батьки газ є, ми допомагаємо з опаленням, але самі ОМС бездіяльні, від них допомоги для переселенців немає”, — пояснює Катерина.
Вона додає, що місцеві жителі зверталися до сільської ради, але жодних змін не має досі. З громадським транспортом тут ситуація краща, ніж в нашої попередньої співрозмовниці, бо маршрутка сільська є й вона їздить двічі на день, а на вихідних — один раз.
“Якби не ми, то батькам би дуже було складно взагалі діставатися до міста, до найближчої лікарні, до магазину. Тому таке життя дуже відрізняється від того, що було. І адаптація проходить складно, але немає іншого виходу”, — каже Катерина.
В Сумській області, пояснює бахмутянка, вона не помітила допомоги від міської влади, а Бахмутського осередку тут також немає.
У селі є проблеми з роботою, а точніше – її відсутність, тому людям потрібно шукати працевлаштування у місті та підлаштовуватися під графік транспорту, й встигати повертатися додому до комендантської.
Брак комунікації: Кіровоградищина
Бахмутянка Тетяна живе у селі на Кіровоградщині, каже, воно відрізняється від сіл Донеччини й людьми, й забудовою. З орендою житла тут теж проблеми, а грошей, аби придбати власне,потрібно чимало. Дозвілля як такого — теж немає, живого спілкування бракує.
“Тут взагалі мало людей, вони не ходять вулицями, прийшли швидко в магазин, там скупилися, і все”, — говорить бахмутянка.
Дрова у селі — розкіш, бо ціни за фуру перевищують мінімальну зарплату
Аби зігрітися у холод, люди використовують дрова, але вони дорогі, тож не всім переселенцям по кишені. Щодо транспорту — у селі всі ходять на електричку
“Я якось дуже розчарована центральною частиною України, будемо так говорити. Тут не святкуються свята. Я просто знаю по собі, що, наприклад, у нас був старий Новий рік, коли ми з дітьми ходили колядувати…Меланку співали. А тут такого немає”, — розповідає жінка.
Також каже Тетяна, є проблема зі спортивними майданчиками, через їх відсутність діти просто не мають де проводити час.
Що допомогло б переселенцям інтегруватися у села?
Ми запитали першу героїню Ірину, що б їй допомогло краще інтегруватися у селі, а також, які позитивні речі вона побачила. Жінка по той бік трубки розмірковує, каже, що насамперед — це транспортна доступність, якої у багатьох селах просто немає. Звичайна сільська маршрутка значно б спростила життя не тільки для переселенців, але й для місцевих, запевняє жінка, адже вони теж щодня їздять на роботу.
Також додає, що зараз бачить новий наплив ВПО, адже ситуація погіршилась на Донеччині, Харківщині й люди тікають від обстрілів. Але опиняючись на місці, не можуть знайти житло, якби у селі запровадили здачу хат, то у виграші були б всі, адже власники можуть отримувати кошти, а переселенці мати дім.
А от на питання, що допомогло бахмутянці звикнути до нових умов, вона без вагань відповідає — природа, також підтримка від односельців вкрай важлива. Тому за можливості не соромтеся знайомитися з сусідами, дізнавайтесь, які культурні заходи є в селі, чи є інші переселенці тощо.
Природа у селах, це те приємно вразило бахмутянку Ірину / фото ілюстративне
“Спочатку, як ми приїхали, то нам все подобалось. Бо ми жили в місті, а там темп життя був інший: робота, дім, навчання. І все якось так було швидко. Ніколи було навіть, по сторонах подивитись. А сюди ми в квітні приїхали, якраз це була весна така, все розквітало, ми з дитиною дуже багато гуляли”, — згадує Ірина.
Жінка розказує, що попри те, що життя в селі для неї було зовсім новим досвідом, вона призвичаїлась до тих умов, проте швидкої інтеграції не було:
“Я не можу сказати, що тут все погано, тут все зовсім інше. Це треба просто навіть усе в голові перегорнути, а це важко. Поки що важко. Може, колись там з часом…”.
Катерина додає, що їй хотілося б бачити більше підтримки від місцевої влади, тоді переселенцям буде легше інтегруватися у громаду, а поки вони змушені пристосовуватися до тих умов, які цьому не сприяють.
Тетяна також доєднується до інших героїнь, каже, що бракує гуманітарної допомоги й дій від ОМС, а ще через брак спілкування люди відчувають себе ізольованими від інших. Відтак, вимагати від переселенців швидко інтегруватися — некоректно, адже після втрати дому, минулого життя й оточення їм доводиться заново вибудовувати своє життя крок за кроком, підсумовують героїні матеріалу.
30 травня українські військові оприлюднили нові відеоматеріали, які демонструють актуальний стан тимчасово непідконтрольного Бахмута. Це перше за кілька місяців відео українських військових з міста, яке […]
Минулої доби, 21 липня, російські війська здійснили 100 атак на п’яти напрямках у Донецькій області. Найбільше штурмів зафіксували на Слов’янському, Костянтинівському та Покровському напрямках. Про […]
21 липня 2026 року Олександра Сирського офіційно усунули від виконання посадових обов’язків Головнокомандувача ЗСУ. Цьому кадровому рішенню передувала низка масових акцій протесту в різних регіонах […]
Віталій Безгін — український політик, який з 16 липня 2026 року обіймає посаду Міністра у справах громад, територій та внутрішньо переміщених осіб України. Достроково припинивши […]
У липні окремим категоріям внутрішньо переміщених осіб необхідно оновити власні дані для продовження отримання державної допомоги. У разі несвоєчасного звернення до відповідних установ нарахування коштів […]
