Чоловік тривалий час жив у Донецьку, де збудував успішний бізнес і виховав двох синів — Дениса (позивний “Фантом”) та Дмитра (позивний “Адвокат”). Обох потім забрала війна у 2014 та 2022, обоє були добровольцями. У 2014 році життя Олександра змінилося — рідне місто захопили прибічники рф, а чоловіку довелося вимушено покидати Донецьк, бо так званих “ватників” вистачало. 

Ми поговорили з Олександром, розпитали його про синів.

Примітка. 23 квітня 2024 року в заголовку матеріалу було помічено неточність. Прізвище головного оповідача історії Дудінов, а не Дудін. як було вказано раніше. Редакція оновлює матеріал із зазначенням помилки, згідно із Редакційною Політикою.

Примітка. Олександр Дудінов — військовий волонтер, офіцер запасу. Волонтер підрозділів бригади “Азов”, у яких воював син Денис. Очільник БО “МБФ імені Дениса Дудінова”.

“Росія для нас мать, але обійшлася з нами як найгірша мачуха”

Олександр має спокійний та розмірений тембр голосу, зараз він, як волонтер, опікується забезпеченням одного з підрозділів “Азову”. 

Хрещена мама Олександра на одному з домашніх застіль сказала: “росія для нас мать, але вона з нами обійшлася, як найгірша мачуха, а Україна для нас начебто мачуха, але прийняла, й пестить немов рідних”.

Ці слова він запам’ятав на все життя.

Про російське коріння родини Олександр розповідав синам — молодшому Денису та старшому Дмитру. 

Каже: важливо, аби вони дізнались про це від нього.

“Денис якось прийшов додому, це було в 3-4 класі, в Києві, бо попередні класи він закінчив у Донецьку, й каже: “Я не русский — я українець”, Я говорю: “Синку, ми всі українці, громадяни України. Наші коріння козацькі, але в паспорті у нас написано, що ми росіяни”. Денис тоді сказав: “Ну, то ви росіяни, а я, каже, українець”, — з посмішкою говорить волонтер.

Денис, молодший син Олександра, народився у Донецьку, у грудні 90-го року. Вже змалку хлопчик любив рахувати. Чоловік пригадує — у три роки його син самостійно вмів полічити всі сходинки в під’їзді, а ще мав хист до іноземних мов. Його старший брат Дмитро народився 1982 року у квітні. Обидва сини мали юридичну освіту. 

“Я народився в Ленінському районі, мама народилася там й діти народилися в Ленінському районі Донецька. А потім ми кочували то в Кіровський район, то знову повернулися в Ленінський, а в 1997 році придбали квартиру в центрі міста. Дмитро ходив до 9 класу, а Денис якраз пішов до школи. Дмитро тягнувся до права і в 7 класі сказав, що мріє стати юристом. Я сказав: вчись, синочку, і все тобі буде”, — пригадує Олександр.

Обидва хлопці вчились, як батько й казав. Він не сумнівався, що сини оберуть правильний шлях. Дмитро став адвокатом і за 9 років практики не програв жодної справи, захоплювався спортом. Денис знав кілька мов, вивчав право.

“Я своїх синів виховував по дуже простій схемі. Я казав: якщо ви щось зробили погане, то я повинен знати про це перший. Головне, щоб ви не брехали”.

У 1998 році чоловік переїхав працювати до Києва, обіймав посаду в Укртелекомі. Хоча в Донецьку та Луганській області Олександр мав робочі підприємства — він перейшов на нову роботу.

“Ти ж все втрачаєш”, — казали друзі Олександра, втім він так не думав. Родина перебралася до столиці, де діти вступили на бюджет без хабарів: Дмитро до Київського національного університету — на юрфак, як і хотів. Його брат потім також пішов на юрфак.

У 2014 році Денис був учасником Майдану, хлопцю було 23 роки. Революція Гідності змінила життя родини, а Денис та Дмитро обоє вступили на захист держави у різні підрозділи:

 “Денис — він був Чоловіком з дитинства, дуже талановитим і мав тонке почуття гумору. Старший також, але молодший… гумор такий англійський, це відмічали усі. Інтелектуальний гумор, це так азовці казали. Ті, хто повернувся з полону”.

“Мать, йди вже додому”

Своє перше бойове хрещення Денис пройшов на Майдані, 20 лютого 2014 року, на Інститутській, а друге у рідній Донецькій області, у Новому Світі, 29 липня 2014 року. 

Напередодні бою син подзвонив Олександру та попрощався. В цей час чоловік намагався визначити напрямок руху 11 ворожих танків, які заїхали в місто. Його інформаторами стали сусідка, яка була прихильницею “русского міра”, та сліпий танкіст. Перша, завдяки своєму невігластву, вказала Олександру точний рух танків рф та кількість піхоти, а другий танкіст допоміг визначити район. Олександр, знаючи погляди сусідки, відправив її нібито зустрічати росіян.

“Сусідка по телефону каже: “Саша, тут 9 танків, а ти говорив 11”. Я кажу, так, а скільки ще? Зараз ще проїдуть, може ще більше буде. Вона тоді каже: “Саша! Люк відкрився, мне машут, я аж молодой себя почуствовала, крилья виросли”. Я тоді зрозумів, що вони точно їдуть чавити наших, й свою місію я виконав, попередив про це”, — розказує чоловік про події 2014 року.

Олександр передав інформацію до штабу “Азову”, яку виклав заступник комбата в паблік. Йшлося про те, що розвідка “Азову” знає про всі плани ворога та влаштовує окупантам засідку. Через кілька годин сусідка Олександра сказала, що бачила, як російські танки повертаються.

“Я кажу їй: так біжіть, їм помашіть і запитайте, що там у них сталося, чого повертаються? — Вона знову на хворих ногах, як стара коняка, біжить до дороги, до Старобешівської траси. Маше їм, а всі пролітають мовчки там. Руками вже не машуть. Два танки зупиняються, вилазить з нього росіянин, каже: “Мать, йди вже додому, ми повертаємося. Приказ! Укропи нас відслідили, говорять, там на нас засада”, — згадує Олександр.

Він додає, що у росіян тоді було завдання знищити “Азов” 29 липня 2014 року. Мине рівно 8 років й росіяни знищать азовців в Оленівці. Олександр впевнений, що окупанти спеціально вибрали ці дати, бо самопроголошений очільник рф схиблений на нумерології.

Старший син Олександра, Дмитро, в бою під Іловайськом отримав важкі поранення та переніс кілька складних операцій після, але медики не змогли його врятувати. 29 серпня 2014 року він помер у лікарні. Портрет бійця можна знайти на меморіалі “Стіна пам’яті полеглих за Україну” у Києві: секція 4, ряд 2, місце 1. Також Дмитру встановлено меморіальну дошку на вулиці Лисенка, 1.

“29-го серпня зранку, десь початок восьмої. Дзвінок Дениса — 5 хвилин тому брат помер у ліфті, не довезли до реанімації”, — говорить Олександр.

Другий син чоловіка брав участь у всіх боях полку “Азов” в АТО/ООС, захищав Маріуполь під час повномасштабного вторгнення. Денис загинув 20 березня 2022 року в бою від уламка ФАБ-500, знищивши 2 ворожих танки та БТР. Посмертно нагороджений орденом “За мужність” III ступеня.

Донецьк повернеться, але інший

Дмитро похований на Лук’янівському військовому кладовищі у Києві. Для Дениса місця на цьому кладовищі не знайшлося, тому прах його урни стоїть в батька вдома. На питання, чи вірить Олександр, що Донецьк повернеться під контроль України — чоловік спочатку мовчить.

“Знаєте, віра на війні повинна бути. Ми цю можливість втратили. Декілька років чи десяток років тому. Я вам цього не скажу, бо я цього не бачу поки що. Ми його повернемо, але думаю, що це буде навіть не за мого життя. Донецьк ми втратили ще до того, як туди зайшли російські війська”, — пояснює чоловік, посилаючись на тогочасну владу у місті, яка в більшості була проросійською.

Попри те, каже Олександр, він вірить, що Україна матиме шанс на Донецьк. Але спершу потрібно навчитися ставитися з повагою до військових та ставати на захист держави, вважає волонтер. Олександр не приховує свого ставлення до влади — у розмові відчутно, що воно негативне. Він каже, що до війни влада не готувалася, а новий законопроєкт про мобілізацію, який мав би допомогти війську, демотивує та навпаки відкриває десятки корупційних схем. 

Чоловік продовжує допомагати війську та забезпечує точкові потреби підрозділів “Азову”. Пояснює — у ремонтні підрозділи потрібні фахівці, зокрема й старшого віку, з досвідом, навіть інваліди. А от на передову потрібні молоді та здорові.

“Сьогоднішні добровольці — це люди, які здорові та свідомі духом, але не тілом. Більшість з нас воюють з хворобами, дехто без руки, без ока, з поганим зором, без відпусток, але фронт тримається на них”, — резюмує чоловік.

Перед розмовою Олександр не спав. Його голос втомлений, він бажає здоров’я та прощається.

Читайте також:

• “Не хотів йти на війну, але казав хто, як не він”: історія військового Анатолія Кухаря, захисника Бахмута з Харкова
• “Тихий” з Холодного Яру. Розповідаємо про Героя України, який захищав Бахмут
• “Для сина тато — це фотокартка у шафі”. Історія дружини полоненого нацгвардійця

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Випадкова зустріч у крамниці вживаного одягу змінила життя львів’янки Ольги Євдокимової та сотень дітей, які через війну втратили власні домівки. Опублікований у мережі емоційний допис про хлопчика-переселенця Сашка з Донеччини викликав колосальний відгук у суспільстві, змінивши долі багатьох дітей-ВПО у Львові.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Ольгою Євдокимовою, волонтеркою щодо того, як історія допомоги хлопчику ВПО змінила її життя та як допомогла створити ініціативу “Коло добра”.

Від логістики для армії до підтримки цивільних

Ольга Євдокимова здобула журналістську освіту в Рівному, проте тривалий час працювала керівницею у комерційній сфері. З початком повномасштабного вторгнення вона потрапила під скорочення на роботі та одразу долучилася до волонтерської діяльності. Її першим напрямком став пошук, купівля та пригін автомобілів для військових підрозділів із Польщі та Литви. Спільно з благодійними фондами вона також забезпечувала доставку систем супутникового зв’язку Starlink в Україну, а разом зі своєю невеликою аудиторією в соціальній мережі інстаграм зібрала кошти на три FPV-дрони. 

Загалом за час діяльності її команда пригнала близько 200 транспортних засобів для українських оборонців. Допомогою внутрішньо переміщеним особам волонтерка раніше не займалася, аж поки не сталася подія, яка повністю змінила вектор її роботи.

Зустріч із Сашком та сила суспільної довіри

Переломний момент відбувся у звичайному львівському магазині секонд-хенду. Ольга стала свідком сцени, де маленький хлопчик благально просив свою бабусю придбати йому вживані ролики. Волонтерку вразило те, що дитина не влаштовувала істерик, а просто щиро сподівалася на покупку, яку жінка не мала фінансової можливості здійснити. 

Ольга купила ці ролики, познайомилася з родиною і дізналася, що дев’ятирічного хлопчика звати Сашко. Він втратив обох батьків, майже всі його особисті речі залишилися в Донецьку, а наразі він разом із бабусею Галиною мешкає у модульному містечку для переселенців у Львові.

Повернувшись додому, Ольга описала свої емоції в соціальній мережі Threads. Допис не містив закликів про фінансову допомогу, проте за короткий час набрав понад 800 тисяч переглядів. Користувачі масово почали просити волонтерку відкрити благодійний збір для допомоги дитині. Протягом перших 24 годин на банківський рахунок надійшло 613 729 гривень, а загальна сума збору згодом перевищила 900 тисяч гривень. Сама сума виявилася надзвичайно великою для непублічної людини, адже середній донат становив близько 250 гривень від майже трьох тисяч звичайних громадян без залучення великого бізнесу чи великих донорів.

“Всі мої друзі, хто мене знає, вони самі моніторили “банку” і до мене дзвонять: “Оля, вже 100 тисяч”, “Оля, вже 150 тисяч”, дзвонять через 20 хвилин — вже 200 тисяч. Я така: “Ніхто такого не очікував”. Я розумію, тому що в такий важкий час, в який ми живемо, людям треба хороші історії“, — згадує Ольга Євдокимова.

Становлення проєкту “Коло добра”

Великі фінансові можливості дозволили волонтерці вийти за межі первинного задуму. Збір став рушійною силою для допомоги всьому модульному містечку. Наразі Ольга вже придбала для Сашка велосипед, організувала його відпочинок у двох таборах та планує зробити щось масштабне для сім’ї Сашка вже найближчим часом.

Паралельно Ольга почала закривати потреби інших дітей-переселенців, які просили про велосипеди, ролики та трюкові самокати. Так народився проєкт “Коло добра”. Завдяки небайдужим громадянам з України та з-за кордону вдалося зібрати велику кількість спортивного інвентарю та одягу, перетворивши територію модульного містечка на активний майданчик для розваг.

Проєкт також допомагає підліткам та іншим переселенцям, які опинилися в скруті. Організаторка розповідає про історію дівчинки Каміли з Донеччини, яку цькували у школі через одяг та старий велосипед. Про цю ситуацію Ользі повідомила сусідка дитини, після чого волонтери оперативно закрили потребу в речах. Також допомогу отримав випускник Саша, якому за кілька годин зібрали кошти на якісний сучасний одяг та взуття для випускного. 

Головним принципом роботи “Кола добра” є абсолютна прозорість: волонтерка ніколи не перераховує живі гроші на особисті картки заявників, а самостійно оплачує конкретні товари, квитки чи медичні послуги, що повністю виключає ризик нецільового використання бюджету.

Логістичні виклики та внутрішня трансформація

Масштабування ініціативи виявило серйозні логістичні перешкоди. Ольга отримала понад 200 посилок з речами для переселенців. Найбільшою проблемою виявилася неможливість отримати знижку чи безкоштовну доставку від транспортної компанії “Нова Пошта”, через що велика частина зібраних коштів пішла на оплату логістики. Деякі громадяни не змогли надіслати габаритні велосипеди, оскільки їхнє транспортування у дерев’яних боксах коштувало понад тисячу гривень. Попри це, волонтерка з розумінням ставиться до позиції компанії, зважаючи на постійне руйнування їхніх терміналів внаслідок бойових дій з боку противника.

Особисте життя Ольги також зазнало значних змін. Перші тижні роботи вимагали цілодобового перебування в телефоні для комунікації з сотнями людей, через що вона тимчасово втратила фізичний та емоційний ресурс на особисті справи чи спорт. Проте волонтерство допомогло їй подолати постійну тривожність від читання новин.

“Коли сталася оця історія, я повністю абстрагувалася і просто подумала, що якщо я не можу там змінити щось, наприклад, у державі, то я можу допомогти певним людям змінити щось в їхньому житті. І це дуже класне відчуття. Кожні там 5, 10, 100 гривень — то дуже велика в кінцевому результаті сума виходить. І якщо кожна людина буде думати, що від неї нічого не залежить, то від неї нічого залежати не буде“, — наголошує Ольга.

Як правильно допомагати ВПО

На думку Ольги Євдокимової, головною проблемою сучасних благодійних платформ та офіційних каналів є суха та нецікава подача інформації, яка відштовхує потенційних донаторів. Люди не хочуть читати звіти про проведення чергових офіційних сесій, натомість вони прагнуть бачити реальні людські долі та щирі емоції. Волонтерка закликає говорити про проблеми переселенців через їхні особисті історії, демонструючи практичні результати допомоги.

Для тих, хто вважає свої зусилля мізерними, існує проста модель співучасті. Необов’язково бути одноосібним організатором великого фонду. Громадяни можуть створювати дружні банки, розділяючи один великий збір на кілька людей, або просто поширювати інформаційні матеріали та відеоролики у своїх соціальних мережах. Поширення контенту запускає ланцюгову реакцію, яка залучає нових учасників і дозволяє ефективно закривати базові та психологічні потреби людей, які втратили свій дім.

Сподобався матеріал? Ми створюємо такі тексти завдяки підтримці наших читачів. Приєднуйтеся до спільноти Бахмут IN.UA — це допомагає нам і надалі розповідати історії людей, документувати події та працювати для бахмутян. Стати учасником спільноти.

Читайте також:

“Ми взяли з собою по одній дорожній сумці, сіли в машини, і поїхали”: історія бахмутянки Аліни Дорохової

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Аліна Дорохова народилася та виросла в Бахмуті, її дитинство проходило в районі Забахмутка. До початку активних бойових дій вона працювала в місцевому логопедичному центрі, допомагаючи дітям. Сьогодні дівчина мешкає в Тернополі, де разом із чоловіком розробила спеціалізований застосунок для фахівців своєї галузі. Її історія — це шлях від болючої втрати рідних під час евакуації до прийняття нової реальності.

Історію Аліни Дорохова читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

Дитинство на Забахмутці та зелений травневий Бахмут

Своє дитинство в Бахмуті Аліна пригадує як дуже яскравий період, сповнений сонця, зелені та вуличних ігор. Життя на Забахмутці минало в колі друзів, із якими вона грала у футбол та проводила весь вільний час просто неба. Найбільше в пам’яті дівчини закарбувалися весняні місяці, коли навчальний рік добігав кінця.

“Я пам’ятаю вулицю, якою я йшла. Вона була дуже яскравою, особливо в травневий період, коли школа вже закінчувалася і дуже було зелено і прохолодно“, — ділиться спогадами бахмутянка.

Говорячи про улюблені локації рідного міста, дівчина згадує Верхній парк, центральну частину Бахмута та місцевий ринок. Проте найтепліші спогади пов’язані з невеликою локацією, схованою від сторонніх очей. За школою №10 розташовувався затишний дворик із лавкою, оточеною густою зеленню. Саме там, в атмосфері повної відокремленості від міського галасу, минула значна частина її дитинства та підліткових років.

Вибір професії логопеда та особисті захоплення

Обираючи життєвий шлях, Аліна вагалася між двома напрямами: дитячою психологією та логопедією. Головним мотивом для дівчини було щире бажання допомагати дітям. Зрештою, вибір припав на логопедичну науку через специфіку професії, яка дозволяє бачити швидкі та конкретні зміни в розвитку дитини.

“Мене тішило, коли ти бачиш реальні результати від своєї роботи. І тішить досі, насправді. І тому я вибрала саме цей аспект, а не психологію. Через те, що в психології не завжди вдається швидко побачити реальні результати“, — пояснює Аліна.

У вільний від роботи час дівчина веде активний спосіб життя: займається фітнесом, кардіотренуваннями та виходить на пробіжки. Серед інтелектуальних захоплень — комп’ютерні та настільні ігри, а також література. Аліна захоплюється британською класикою, а з дитячих років зберігає любов до серії книг про Гаррі Поттера, які перечитувала безліч разів.

Трагедія евакуації: втрата батька та виїзд в один день

Рішення покинути Бахмут стало для Аліни найважчим у житті. Ситуація ускладнювалася родинними обставинами: дівчина мешкала з родиною свого майбутнього чоловіка, тоді як її власні батьки категорично відмовлялися виїжджати з міста. Трагічні події розгорталися стрімко — під час одного з ворожих обстрілів загинув батько Аліни.

Вирішальним став приїзд батька чоловіка, який на той час ніс військову службу на першій лінії фронту. Він повернувся додому лише на кілька годин і заявив, що залишатися в місті більше небезпечно. Родина мала виїхати наступного ж дня.

“Ми взяли з собою кожен по одній дорожній сумці, сіли в машину вісім людей і поїхали. Це рішення було дуже важке. Я навіть плакала декілька днів, бо я залишила батьків удома“, — згадує переселенка. Пізніше Аліні вдалося вмовити маму евакуюватися за допомогою волонтерів.

Після дванадцяти годин виснажливої дороги родина прибула до Миргорода на Полтавщині. Вісім втомлених, голодних людей не мали жодного плану дій. Знайшовши оголошення через платформу OLX, вони натрапили на чуйну власницю квартири, яка одразу привезла ключі та дозволила заселитися без попередньої оплати. У цій двокімнатній квартирі вісім осіб прожили чотири місяці.

Новий дім у Тернополі та біль усвідомлення

Через постійні переїзди родина змінила кілька міст. Після Миргорода був Київ, згодом Одеса, а кінцевою точкою став Тернопіль. Саме тут родина чоловіка придбала житло, і переселенці нарешті змогли осісти. Тернопіль несподівано вразив Аліну своєю схожістю з рідним Бахмутом.

“Тернопіль дуже схожий на Бахмут, до речі. Вайбом, якоюсь атмосферою. Він дуже компактний, його можна пройти за півтори години вдовж і поперек. Сам центр, архітектура дуже схожа на те, як було у нас на Топталовці, як було у нас в центрі. Є центральна вулиця, яка межує із центральною зупинкою, вона дуже-дуже схожа в Тернополі“, — ділиться спостереженнями дівчина.

Попри теплий прийом у новому місті, найважчим випробуванням для Аліни стала психологічна адаптація. Перші місяці життя в евакуації минали у стані вакууму та постійному очікуванні швидкого повернення додому.

“Коли вже просто стає зрозуміло, що ми ніколи туди не повернемося, то це відчуття, напевно, було найскладнішим, що можна пережити“, — зізнається логопединя.

Від конфлікту з клієнткою до власного IT-продукту

Ідея створення спеціалізованого застосунку для логопедів виникла з практичної потреби. Через постійні відключення світла в різних містах України Аліна, яка працювала онлайн і забезпечувала родину, часто втрачала можливість проводити заняття. Її чоловік у цей час почав вивчати IT-сферу. Для отримання практичного досвіду вони вирішили створити спільний проєкт, який би розв’язав реальні проблеми спеціалістів.

Каталізатором стала конфліктна ситуація з матір’ю одного з пацієнтів. Жінка відкрито ігнорувала повідомлення Аліни, забувала про оплату занять та пропускала уроки, змушуючи логопединю постійно нагадувати про фінансові та організаційні питання вручну. Це призводило до непорозумінь та втрати заробітку.

Аби уникнути подібних ситуацій у майбутньому, подружжя розробило платформу, яка бере на себе рутинну організацію роботи. Новий сервіс має чіткий функціонал

• самостійне нагадування клієнтам про розклад занять;
• автоматичне надсилання сповіщень про необхідність оплати;
• фіксація відвідуваності та скасованих уроків;
• наявність вбудованого шаблону договору про співпрацю для врегулювання правових відносин.

“Зараз у мене є ця система, я бачу свої заняття на місяць наперед. Я також бачу список скасованих занять, що дозволяє зрозуміти, що можу зараз запропонувати клієнтам цей час“, — зазначає розробниця.

Запуск платформи ВУЗОЛ

Реєстрація на платформі ВУЗОЛ відкрилася 5 червня. Лише за перший місяць роботи сервіс залучив 60 користувачів серед логопедів та фахівців суміжних спеціальностей. Фундаментальним принципом роботи застосунку стала абсолютна конфіденційність медичних даних.

Оскільки логопеди часто працюють з дітьми, які мають неврологічні або психіатричні діагнози, безпека інформації є критично важливою. Згідно з внутрішніми документами та політикою конфіденційності, розробники не мають доступу до даних пацієнтів своїх користувачів. Вони відстежують лише загальну статистику реєстрацій.

“Для мене було дуже важливо, щоб все це було зроблено правильно із точки зору турботи про наших користувачів та про їхніх клієнтів. Ми не переглядаємо ці дані, бо це неприпустимо“, — підкреслює Аліна.

Порада бахмутянам, які планують розпочати власну справу

Спираючись на власний досвід створення продукту без початкових капіталовкладень, Аліна радить землякам починати з раціонального підходу до планування. Вона наголошує, що на старті їхній застосунок розроблявся виключно завдяки ентузіазму та навичкам чоловіка, і лише на етапі просування виникла потреба в оплаті послуг юристів та реклами.

“Перша порада — це створити реалістичну ідею, яку можна реалізувати тут і зараз, або в перші два місяці, без особливих витрат емоційних, часових і матеріальних ресурсів. Має бути баланс між ідеєю і досяжністю її реалізації“, — підсумовує дівчина.

Сподобався матеріал? Ми створюємо такі тексти завдяки підтримці наших читачів. Приєднуйтеся до спільноти Бахмут IN.UA — це допомагає нам і надалі розповідати історії людей, документувати події та працювати для бахмутян. Стати учасником спільноти.

Читайте також:

“Можливо, ми одні з останніх людей, які народилися на Донбасі”. Історія поетеси з Бахмута Естер

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!