Чоловік тривалий час жив у Донецьку, де збудував успішний бізнес і виховав двох синів — Дениса (позивний “Фантом”) та Дмитра (позивний “Адвокат”). Обох потім забрала війна у 2014 та 2022, обоє були добровольцями. У 2014 році життя Олександра змінилося — рідне місто захопили прибічники рф, а чоловіку довелося вимушено покидати Донецьк, бо так званих “ватників” вистачало. 

Ми поговорили з Олександром, розпитали його про синів.

Примітка. 23 квітня 2024 року в заголовку матеріалу було помічено неточність. Прізвище головного оповідача історії Дудінов, а не Дудін. як було вказано раніше. Редакція оновлює матеріал із зазначенням помилки, згідно із Редакційною Політикою.

Примітка. Олександр Дудінов — військовий волонтер, офіцер запасу. Волонтер підрозділів бригади “Азов”, у яких воював син Денис. Очільник БО “МБФ імені Дениса Дудінова”.

“Росія для нас мать, але обійшлася з нами як найгірша мачуха”

Олександр має спокійний та розмірений тембр голосу, зараз він, як волонтер, опікується забезпеченням одного з підрозділів “Азову”. 

Хрещена мама Олександра на одному з домашніх застіль сказала: “росія для нас мать, але вона з нами обійшлася, як найгірша мачуха, а Україна для нас начебто мачуха, але прийняла, й пестить немов рідних”.

Ці слова він запам’ятав на все життя.

Про російське коріння родини Олександр розповідав синам — молодшому Денису та старшому Дмитру. 

Каже: важливо, аби вони дізнались про це від нього.

“Денис якось прийшов додому, це було в 3-4 класі, в Києві, бо попередні класи він закінчив у Донецьку, й каже: “Я не русский — я українець”, Я говорю: “Синку, ми всі українці, громадяни України. Наші коріння козацькі, але в паспорті у нас написано, що ми росіяни”. Денис тоді сказав: “Ну, то ви росіяни, а я, каже, українець”, — з посмішкою говорить волонтер.

Денис, молодший син Олександра, народився у Донецьку, у грудні 90-го року. Вже змалку хлопчик любив рахувати. Чоловік пригадує — у три роки його син самостійно вмів полічити всі сходинки в під’їзді, а ще мав хист до іноземних мов. Його старший брат Дмитро народився 1982 року у квітні. Обидва сини мали юридичну освіту. 

“Я народився в Ленінському районі, мама народилася там й діти народилися в Ленінському районі Донецька. А потім ми кочували то в Кіровський район, то знову повернулися в Ленінський, а в 1997 році придбали квартиру в центрі міста. Дмитро ходив до 9 класу, а Денис якраз пішов до школи. Дмитро тягнувся до права і в 7 класі сказав, що мріє стати юристом. Я сказав: вчись, синочку, і все тобі буде”, — пригадує Олександр.

Обидва хлопці вчились, як батько й казав. Він не сумнівався, що сини оберуть правильний шлях. Дмитро став адвокатом і за 9 років практики не програв жодної справи, захоплювався спортом. Денис знав кілька мов, вивчав право.

“Я своїх синів виховував по дуже простій схемі. Я казав: якщо ви щось зробили погане, то я повинен знати про це перший. Головне, щоб ви не брехали”.

У 1998 році чоловік переїхав працювати до Києва, обіймав посаду в Укртелекомі. Хоча в Донецьку та Луганській області Олександр мав робочі підприємства — він перейшов на нову роботу.

“Ти ж все втрачаєш”, — казали друзі Олександра, втім він так не думав. Родина перебралася до столиці, де діти вступили на бюджет без хабарів: Дмитро до Київського національного університету — на юрфак, як і хотів. Його брат потім також пішов на юрфак.

У 2014 році Денис був учасником Майдану, хлопцю було 23 роки. Революція Гідності змінила життя родини, а Денис та Дмитро обоє вступили на захист держави у різні підрозділи:

 “Денис — він був Чоловіком з дитинства, дуже талановитим і мав тонке почуття гумору. Старший також, але молодший… гумор такий англійський, це відмічали усі. Інтелектуальний гумор, це так азовці казали. Ті, хто повернувся з полону”.

“Мать, йди вже додому”

Своє перше бойове хрещення Денис пройшов на Майдані, 20 лютого 2014 року, на Інститутській, а друге у рідній Донецькій області, у Новому Світі, 29 липня 2014 року. 

Напередодні бою син подзвонив Олександру та попрощався. В цей час чоловік намагався визначити напрямок руху 11 ворожих танків, які заїхали в місто. Його інформаторами стали сусідка, яка була прихильницею “русского міра”, та сліпий танкіст. Перша, завдяки своєму невігластву, вказала Олександру точний рух танків рф та кількість піхоти, а другий танкіст допоміг визначити район. Олександр, знаючи погляди сусідки, відправив її нібито зустрічати росіян.

“Сусідка по телефону каже: “Саша, тут 9 танків, а ти говорив 11”. Я кажу, так, а скільки ще? Зараз ще проїдуть, може ще більше буде. Вона тоді каже: “Саша! Люк відкрився, мне машут, я аж молодой себя почуствовала, крилья виросли”. Я тоді зрозумів, що вони точно їдуть чавити наших, й свою місію я виконав, попередив про це”, — розказує чоловік про події 2014 року.

Олександр передав інформацію до штабу “Азову”, яку виклав заступник комбата в паблік. Йшлося про те, що розвідка “Азову” знає про всі плани ворога та влаштовує окупантам засідку. Через кілька годин сусідка Олександра сказала, що бачила, як російські танки повертаються.

“Я кажу їй: так біжіть, їм помашіть і запитайте, що там у них сталося, чого повертаються? — Вона знову на хворих ногах, як стара коняка, біжить до дороги, до Старобешівської траси. Маше їм, а всі пролітають мовчки там. Руками вже не машуть. Два танки зупиняються, вилазить з нього росіянин, каже: “Мать, йди вже додому, ми повертаємося. Приказ! Укропи нас відслідили, говорять, там на нас засада”, — згадує Олександр.

Він додає, що у росіян тоді було завдання знищити “Азов” 29 липня 2014 року. Мине рівно 8 років й росіяни знищать азовців в Оленівці. Олександр впевнений, що окупанти спеціально вибрали ці дати, бо самопроголошений очільник рф схиблений на нумерології.

Старший син Олександра, Дмитро, в бою під Іловайськом отримав важкі поранення та переніс кілька складних операцій після, але медики не змогли його врятувати. 29 серпня 2014 року він помер у лікарні. Портрет бійця можна знайти на меморіалі “Стіна пам’яті полеглих за Україну” у Києві: секція 4, ряд 2, місце 1. Також Дмитру встановлено меморіальну дошку на вулиці Лисенка, 1.

“29-го серпня зранку, десь початок восьмої. Дзвінок Дениса — 5 хвилин тому брат помер у ліфті, не довезли до реанімації”, — говорить Олександр.

Другий син чоловіка брав участь у всіх боях полку “Азов” в АТО/ООС, захищав Маріуполь під час повномасштабного вторгнення. Денис загинув 20 березня 2022 року в бою від уламка ФАБ-500, знищивши 2 ворожих танки та БТР. Посмертно нагороджений орденом “За мужність” III ступеня.

Донецьк повернеться, але інший

Дмитро похований на Лук’янівському військовому кладовищі у Києві. Для Дениса місця на цьому кладовищі не знайшлося, тому прах його урни стоїть в батька вдома. На питання, чи вірить Олександр, що Донецьк повернеться під контроль України — чоловік спочатку мовчить.

“Знаєте, віра на війні повинна бути. Ми цю можливість втратили. Декілька років чи десяток років тому. Я вам цього не скажу, бо я цього не бачу поки що. Ми його повернемо, але думаю, що це буде навіть не за мого життя. Донецьк ми втратили ще до того, як туди зайшли російські війська”, — пояснює чоловік, посилаючись на тогочасну владу у місті, яка в більшості була проросійською.

Попри те, каже Олександр, він вірить, що Україна матиме шанс на Донецьк. Але спершу потрібно навчитися ставитися з повагою до військових та ставати на захист держави, вважає волонтер. Олександр не приховує свого ставлення до влади — у розмові відчутно, що воно негативне. Він каже, що до війни влада не готувалася, а новий законопроєкт про мобілізацію, який мав би допомогти війську, демотивує та навпаки відкриває десятки корупційних схем. 

Чоловік продовжує допомагати війську та забезпечує точкові потреби підрозділів “Азову”. Пояснює — у ремонтні підрозділи потрібні фахівці, зокрема й старшого віку, з досвідом, навіть інваліди. А от на передову потрібні молоді та здорові.

“Сьогоднішні добровольці — це люди, які здорові та свідомі духом, але не тілом. Більшість з нас воюють з хворобами, дехто без руки, без ока, з поганим зором, без відпусток, але фронт тримається на них”, — резюмує чоловік.

Перед розмовою Олександр не спав. Його голос втомлений, він бажає здоров’я та прощається.

Читайте також:

• “Не хотів йти на війну, але казав хто, як не він”: історія військового Анатолія Кухаря, захисника Бахмута з Харкова
• “Тихий” з Холодного Яру. Розповідаємо про Героя України, який захищав Бахмут
• “Для сина тато — це фотокартка у шафі”. Історія дружини полоненого нацгвардійця

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Віктор Вороненко — підприємець з Бахмута. Понад 30 років він займався власною справою — ремонтував автомобілі та вирощував саджанці на власній землі. Через війну родина втратила домівку і бізнес та була вимушена поїхати в еміграцію. Подружжя разом з сином Олександром спочатку поїхали до Польщі, де працювали на підприємстві з вирощування грибів, а зараз проживають у Німеччині. За кордоном вони також почали вести сімейний відеоблог, де розповідають про свою буденність.

Про життя в Бахмуті, виїзд за кордон та плани повернення в Україну редакції Бахмут IN.UA розповіли Віктор та Олександр Вороненки.

Життя в Бахмуті

Віктор Вороненко родом з Бахмута. Тут він починав свій робочий шлях та створив родину. Чоловік працював на місцевих підприємствах,зокрема, на алебастровій шахті, а після цього — на автокрані.

Він згадує, що в 90-ті роки ситуація була нестабільною, зарплати ставали меншими, тому Віктор вирішив працювати на себе: займався ремонтом автомобілів, а згодом, за рекомендацією знайомого агронома, спробував себе у вирощуванні саджанців.

Спочатку чоловік не сприймав цю справу серйозно, бо не знав, як і куди подіти вирощені саджанці. Але коли вже в перший рік робити підприємець зміг продати все вирощене, то вирішив розширювати справу.

“Я ж взагалі не мав поняття, що таке саджанці. Спершу посадив і виростив 4 тисячі саджанців колоновидної яблуні. А потім думав куди ж це все подіти. Ночами не спав, думав: “Це ж так багато 4 тисячі саджанців, як його все продати?”. А потім осінь прийшла і їх розібрали. Так я й почав далі працювати. Спочатку 4, потім 6, а потім до 18 тисяч саджанців я вирощував. Я не вивозив їх продавати на базар, люди самі приїжджали та забирали оптом. Починав я з 30 соток землі і дійшов до гектара”, — розповів бахмутянин.

Вирощував саджанці чоловік неподалік свого будинку, на вулиці Ювілейній. Там росли яблуні, шипшина, троянди. Загалом цій справі бахмутянин присвятив близько 30 років життя.

Повномасштабна війна та еміграція

Повномасштабна війна застала родину Вороненко в Бахмуті. У рідному місті вони прожили до квітня, а потім вирішили виїхати на Хмельниччину.

“18 лютого ми були в Лазурному, на Херсонщині. Якраз тоді вже були розмови про можливу війну… 20 лютого поїхали в Бахмут. 24 лютого о 4 ранку я почув перший вибух. Сім’я тоді спала, я не став їх будити. А потім о 7 ранку знову вибух, ми увімкнули телевізор і все дізнались. У Бахмуті ми були до квітня. Тесть залишався на окупованій Херсонщині, а у Хмельницькій області в нього була пуста квартира. Тому дружина запропонувала їхати туди”, — розповів Віктор Вороненко.

Зібравши всі речі, родина поїхала на Хмельниччину. Після цього пан Віктор ще раз приїздив у Бахмут у травні. Більше до рідного міста родина не поверталась.

“Ми коли виїжджали, то думали, що на тиждень, ну може на місяць. А виявилось, що на роки. Я ще раз приїжджав у Бахмут у травні, забрав деякі інструменти та прибрав на городі. Ще знайшов людей, заплатив їм. П’ять днів прибирались і я поїхав”, — розповідає чоловік.

Два роки родина Вороненко жила у Хмельницькій області. Через брак роботи сім’я вирішила їхати за кордон.

Життя в Польщі і Німеччині

У 2024 році подружжя Вороненко разом з сином Олександром виїхали в Польщу. Тут вони влаштувались на підприємство з вирощення грибів. Кажуть, що умови роботи тяжкі, але працювали, щоб заробити кошти.

“По приїзду до Польщі ми влаштувались на підприємтсво, збирали гриби. Як потім нам розповіли, найгірші роботи — це м’ясо, риба та гриби. Та оскільки ми звикли вдома нормально працювати, то не скаржились на умови. Щоправда, було тяжко. Наприклад, підйом о 5 ранку. Тоді сину було 17 років і він все одно зранку підіймався і щодня ходив на працю. О 6 ранку ти йдеш у теплиці і ріжеш гриби, це все триває до 14:00-15:00. Далі зрізані гриби треба запакувати і відправити. Точного часу, коли ти можеш піти додому, не кажуть. Ти вільний тоді, коли все зроблено”, — розповів Віктор Вороненко.

Попри важкі умови праці, родина працювала інколи й без вихідних. Адже мають мету — заробити гроші на нове житло. Та згодом бахмутяни вирішили виїжджати в Німеччину. Причиною цього рішення стало зростання цін у Польщі та неможливість знайти нову роботу.

“На тій роботі вийшов невеликий конфлікт і син звільнився. Один працювати там я не хотів, тому вирішили шукати нову роботу. Але куди? На заводи в три зміни дитина не хоче, дружина теж. На поля мене не беруть, бо 62 роки. А ще й ціни почали зростати. Виходить, що ми наче й заробляємо, але ці кошти йдуть на квартиру та проживання. Тому ми вирішили їхати в Німеччину”, — розповів пан Віктор.

У Німеччині родина мешкає вже чотири місяці. Та процес інтеграції тут, з їх досвіду, набагато важчий. Даються взнаки бюрократичні процеси і складна мова.

“Тут дуже складна бюрократія. Все вирішується письмово, через листи. Та й сама процедура оформлення тут складна, кажуть, що у 2022 році тут було набагато легше. Наприклад, я коли подавав заяву, то ти маєш відповісти на 60 питань. Були серед них і дуже цікаві. Ось у мене питали чи не вагітний я. І на всі питання ти маєш відповісти. Навіть побутові питання тут вирішуються через листи. У нас у квартирі стоїть котел для опалення, але його ніяк не увімкнуть. Приходили кілька разів фотографували і все пишуть на пошту, що приїдуть і все зроблять. У Польщі було набагато легше. В тому числі й з мовним питанням. Якщо в Польщі ти хоч щось міг зрозуміти, то тут взагалі нічого”, — каже Олександр Вороненко.

Родина бахмутян добре відгукується про ставлення іноземців до українців. Кажуть, що і про Бахмут тут знають, і допомагають. Є в Європі і можливості для розвитку молоді, але для цього потрібно вчити мову.

“У Польщі до нас дуже добре ставились, особливо польки, які були бригадирками. На прощання вони навіть обіймали нас. А в Німеччині ми нещодавно познайомились з місцевою жінкою. Вона запитала в нас звідки ми, а коли дізналась, що з Бахмута, то співчувала нам. І каже, що до росіян тут погано ставляться. Загалом за весь час ми не стикалися з негативним ставленням від іноземців”, — зазначають батько і син.

Про плани на майбутнє

Зараз родина Вороненко будує плани на повернення в Україну. Вдома хочуть відновити колишню справу з вирощування саджанців.

“У Польщі ми не мали часу на відпочинок, працювали без вихідних, а в Німеччині не можемо знайти роботу. Дуже складно без знання мови. А сидіти на соціальній допомозі не хочеться, дуже нудно просто сидіти у квартирі і нічого не робити. Тому плануємо перезимувати в Німеччині і повертатись в Україну. Де ми осядемо, ще не знаємо, адже все життя прожили в Бахмуті і нас тягне туди. Спершу поїдемо на Хмельниччину. Я вже й шипшину замовив, щоб посіяти, також хочу десь 2 тисячі троянд виростити. Плани є”, — каже Віктор Вороненко.

А Олександр Вороненко планує навчатися. Він мріє стати медиком.

“До 6 класу я навчався в нашій бахмутській школі №18. А коли почався коронавірус, вступив до приватної школи в Харкові. Цьогоріч я закінчив навчання. НМТ не здавав, бо працював. Зараз готуюся до нього і планую здавати наступного року. Хочу вступати до навчального закладу і мрію стати медиком”, — розповів юнак.

Зараз родина також веде відеоблог на Youtube, де розповідає про своє життя. Вести влог вони планують і по поверненню в Україну. Хочуть показувати свій шлях відновлення власної справи.

Читайте також:

• “До глини не можна йти з сумом чи поганими думками”: історії кераміки Анни Полосухіної
• В’язані янголи з Донеччини: як переселенка Анна Шаповалова перетворила хобі на мистецтво
• З нуля у новому місті: як донеччанка відкрила власну квіткову крамницю у Дніпрі

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Анна знову сідає за глину. Усередині поступово настає тиша — лише чути стукіт пальців і м’який пластичний подих матеріалу, що піддається кожному руху. Анна не поспішає — каже, глина вчить слухати й чекати. Після повномасштабного вторгнення саме це ремесло стало її прихистком, її способом втримати рівновагу. Колись глину любила її бабуся, тепер любов оживає в онучці — у керамічних котах, яскравих грушах, у кожній чашці та тарілці, де є частинка її серця.

“Ви знаєте, я завжди всім рекомендую хоча б один раз в житті сходити на майстер-клас по кераміці й відчути, що коли ти тримаєш в руках оцю глину — вона настільки жива і настільки особлива, що ти не можеш підійти до неї з якимось сумом у голові чи з якимось поганими думками, бо в тебе нічого не вийде. Глина дуже добре очищує все, настає такий медитативний стан: лише ти й те, що роблять твої руки. Ти знаходиш спокій. Це взагалі цікава річ, працювати з оцим чимось живим таким”, — каже Анна.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Анною Полосухіної. Жінка родом з Дружківки, тривалий час мешкала в Бахмуті, зараз в евакуації живе на Черкащині, де й почала виготовляти керамічний посуд.

До Бахмута привів автокрос

Анна з дитинства росла оточена людьми, які любили мистецтво. Наприклад, бабуся Анни працювала у Дружківці на порцеляновому заводі, де робила посуд, мама закінчила художню, а тато – музичну школу, й сама Анна теж навчалася в художці.

А її батьки та рідні захоплювалися автоспортом, який і привів героїню в Бахмут. Маленьку Анну часто брали з собою на змагання з автокросу, що якраз й відбувалися в Бахмуті. Кожного року родина їздила сюди дивитися автоперегони.

“Це було просто дуже цікаво, це так закохувало. Й тоді мені вперше сподобалося місто. У дорослому віці я планувала займатися рекламою, але тоді ще такої спеціальності не було, тож я навчалася програмування, й паралельно розмальовувала автівки. Коли я одружилася, ми з чоловіком для життя вирішили обрати саме Бахмут. Це маленьке, компактне й тепло місто, де ми збудували життя”, — каже Анна.

В 2022 році Анна разом з родиною була змушена евакуюватися з Бахмута. Війну зустріла у пологовому будинку з новонародженим малюком. Жінка згадує, що до 2022 року вона об’їздила майже всю Україну, та ніколи не була на Черкащині — саме сюди вона й евакуювалася. Батько Анни, який пішов добровольцем, порадив доньці їхати туди. Тож вона зібралася з дітьми та переїхала в Черкаси. 

“Це дуже маленьке місто, воно мені дуже нагадує Бахмут. Тут зелено та чисто, а ще тут так само дуже легко пішки добратися, ніж на машині. Ще є парк “Долина Троянд”, як в Бахмуті, річка”, — ділиться у розмові жінка.

Саме у Черкасах Анна вперше пішла на майстер-клас з кераміки. Зізнається — тоді це було потрібно, щоб знайти для себе якийсь баланс і спокій. Й на додаток, з глиною вона вже працювала, коли займалась реставрацією, а ще неодноразово споглядала вироби з кераміки на Слов’янську ринку. А створювати саме посуд її наштовхнула власна скрупульозність.

“Взагалі я дуже особливо ставлюсь до вибору посуду. Мені важко підібрати горнятко, щоб мені сподобалось. І я дуже-дуже-дуже довго це обираю, у мене є улюблена чашка для кави, улюблена для чаю — окрема для трав’яного, окрема для вітамінного. Тобто це теж все різний посуд. І взагалі в мене немає такого, щоб було набором, знаєте, як шість чашок купують люди. В мене завжди все було різне”, — каже Анна.

Після майстер-класу Анна познайомилася з іншими жінками, які також полюбили кераміку, й поступово жінки разом відвідували інші навчання. Місяць за місяцем, крок за кроком Анна вчилась ліпити з глини посуд. Навчання зайняло понад рік.

“Я просто, якщо вже берусь за щось, то мені потрібно зрозуміти весь цей процес, довелося навіть згадати хімію та фізику. Це не просто щось, що зліпив й поставив на якусь кнопочку, нажав програму, і все вийшло. Я вчилась півтора року, далі була практика в гончарнях, а вже потім — власні перші тарілки й чашки на продаж”, — каже Анна.

Як виготовляється посуд ручної роботи?

На виготовлення чашки або тарілки ручної роботи може знадобитися до місяця часу. Ліпка відбувається повільно та скрупульозно. Найдовше часу займає сушка до випалу. А от найцікавішим етапом є, власне виготовлення посуду з нуля.

“Дуже часто в процесі, коли ти сідаєш за глину й думаєш: ось, що зараз хочеш зліпити горнятко квіткове, а в процесі в тебе якась бочечка починає вимальовуватися, й ти нею захоплюєшся, вигладжуєш, дороблюєш, придумуєш дизайн, виставляєш готовий виріб. Людям подобається, й вони замовляють. Та коли я роблю повтор, то однозначно не виходить ідентично, бо це ручне ліплення, а глина має свій характер, свою усадку. Тому кожна тарілка чи кружка — унікальні. От зараз я ліпитиму 50 тарілочок з грушами”, — розповідає деталі роботи Анна.

Тарілки ліпляться й сушаться швидше за чашки, але обидва вироби сохнуть від 7 днів. Після сушки йде розпис. Анна розписує вироби глиною з пігментами, які є безпечними. Після розпису знову йде сушка. Й останній етап — випал у печі за температури від 980 до 1 050 градусів, який триває протягом доби. 

“На кожній температурі відбувається своя магія. На температурі 100 градусів з виробу починає виходити волога. На температурі 200 градусів у нас починаються вже розпади деяких елементів глини, далі одні елементи повністю розпадаються і починають утворюватися. А наприкінці вже йде закалка черепка. Глина при температурі 1 000 градусів починає світитися білосніжним сяйвом. В печі є такий отвір, через який виходить волога. Якщо вимкнути світло, то звідти йде немов промінь сонечка”, — каже керамістка.

Після утильного випалу виріб відстоюється, а далі його покривають спеціальним скляним розчином. Далі йде другий випал, де температура в печі сягатиме 1 150 градусів.  Й лише після цього ваша чашка або тарілка будуть готові до того, щоб прикрашати дім.

У роботі з глиною найголовніше — терпіння. Вона не любить поспіху й не прощає недбалості. Анна згадує: на початку було чимало викликів, адже вироби тріскалися, ламалися, іноді готовий виріб розсипався на очах. Та глина, як і життя, — крихка, але жива. І якщо ставитися до неї з любов’ю — вона віддячить формою, у якій застигне тепло рук майстрині.

“Мені було важко — навчитися видихати після невдач і не сприймати це болісно, — каже Анна. — У цій справі головне не здаватися. Просто робити, навіть коли не виходить.”

Тепер удома в неї — ціла колекція виробів із власною історією. Неідеальні чашки, злегка тріснуті тарелі, глечики з ледь помітною тріщинкою. Анна називає їх “браковкою”, але говорить про них із ніжністю — у кожному такому виробі частинка шляху, помилка, що навчила, спроба, що принесла досвід.

Зараз майстриня створює посуд на замовлення, і якщо хочете тримати у руках горнятко, зроблене з любов’ю, — шукайте Анну за покликанням.

До теми:

В’язані янголи з Донеччини: як переселенка Анна Шаповалова перетворила хобі на мистецтво

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!