Чоловік тривалий час жив у Донецьку, де збудував успішний бізнес і виховав двох синів — Дениса (позивний “Фантом”) та Дмитра (позивний “Адвокат”). Обох потім забрала війна у 2014 та 2022, обоє були добровольцями. У 2014 році життя Олександра змінилося — рідне місто захопили прибічники рф, а чоловіку довелося вимушено покидати Донецьк, бо так званих “ватників” вистачало. 

Ми поговорили з Олександром, розпитали його про синів.

Примітка. 23 квітня 2024 року в заголовку матеріалу було помічено неточність. Прізвище головного оповідача історії Дудінов, а не Дудін. як було вказано раніше. Редакція оновлює матеріал із зазначенням помилки, згідно із Редакційною Політикою.

Примітка. Олександр Дудінов — військовий волонтер, офіцер запасу. Волонтер підрозділів бригади “Азов”, у яких воював син Денис. Очільник БО “МБФ імені Дениса Дудінова”.

“Росія для нас мать, але обійшлася з нами як найгірша мачуха”

Олександр має спокійний та розмірений тембр голосу, зараз він, як волонтер, опікується забезпеченням одного з підрозділів “Азову”. 

Хрещена мама Олександра на одному з домашніх застіль сказала: “росія для нас мать, але вона з нами обійшлася, як найгірша мачуха, а Україна для нас начебто мачуха, але прийняла, й пестить немов рідних”.

Ці слова він запам’ятав на все життя.

Про російське коріння родини Олександр розповідав синам — молодшому Денису та старшому Дмитру. 

Каже: важливо, аби вони дізнались про це від нього.

“Денис якось прийшов додому, це було в 3-4 класі, в Києві, бо попередні класи він закінчив у Донецьку, й каже: “Я не русский — я українець”, Я говорю: “Синку, ми всі українці, громадяни України. Наші коріння козацькі, але в паспорті у нас написано, що ми росіяни”. Денис тоді сказав: “Ну, то ви росіяни, а я, каже, українець”, — з посмішкою говорить волонтер.

Денис, молодший син Олександра, народився у Донецьку, у грудні 90-го року. Вже змалку хлопчик любив рахувати. Чоловік пригадує — у три роки його син самостійно вмів полічити всі сходинки в під’їзді, а ще мав хист до іноземних мов. Його старший брат Дмитро народився 1982 року у квітні. Обидва сини мали юридичну освіту. 

“Я народився в Ленінському районі, мама народилася там й діти народилися в Ленінському районі Донецька. А потім ми кочували то в Кіровський район, то знову повернулися в Ленінський, а в 1997 році придбали квартиру в центрі міста. Дмитро ходив до 9 класу, а Денис якраз пішов до школи. Дмитро тягнувся до права і в 7 класі сказав, що мріє стати юристом. Я сказав: вчись, синочку, і все тобі буде”, — пригадує Олександр.

Обидва хлопці вчились, як батько й казав. Він не сумнівався, що сини оберуть правильний шлях. Дмитро став адвокатом і за 9 років практики не програв жодної справи, захоплювався спортом. Денис знав кілька мов, вивчав право.

“Я своїх синів виховував по дуже простій схемі. Я казав: якщо ви щось зробили погане, то я повинен знати про це перший. Головне, щоб ви не брехали”.

У 1998 році чоловік переїхав працювати до Києва, обіймав посаду в Укртелекомі. Хоча в Донецьку та Луганській області Олександр мав робочі підприємства — він перейшов на нову роботу.

“Ти ж все втрачаєш”, — казали друзі Олександра, втім він так не думав. Родина перебралася до столиці, де діти вступили на бюджет без хабарів: Дмитро до Київського національного університету — на юрфак, як і хотів. Його брат потім також пішов на юрфак.

У 2014 році Денис був учасником Майдану, хлопцю було 23 роки. Революція Гідності змінила життя родини, а Денис та Дмитро обоє вступили на захист держави у різні підрозділи:

 “Денис — він був Чоловіком з дитинства, дуже талановитим і мав тонке почуття гумору. Старший також, але молодший… гумор такий англійський, це відмічали усі. Інтелектуальний гумор, це так азовці казали. Ті, хто повернувся з полону”.

“Мать, йди вже додому”

Своє перше бойове хрещення Денис пройшов на Майдані, 20 лютого 2014 року, на Інститутській, а друге у рідній Донецькій області, у Новому Світі, 29 липня 2014 року. 

Напередодні бою син подзвонив Олександру та попрощався. В цей час чоловік намагався визначити напрямок руху 11 ворожих танків, які заїхали в місто. Його інформаторами стали сусідка, яка була прихильницею “русского міра”, та сліпий танкіст. Перша, завдяки своєму невігластву, вказала Олександру точний рух танків рф та кількість піхоти, а другий танкіст допоміг визначити район. Олександр, знаючи погляди сусідки, відправив її нібито зустрічати росіян.

“Сусідка по телефону каже: “Саша, тут 9 танків, а ти говорив 11”. Я кажу, так, а скільки ще? Зараз ще проїдуть, може ще більше буде. Вона тоді каже: “Саша! Люк відкрився, мне машут, я аж молодой себя почуствовала, крилья виросли”. Я тоді зрозумів, що вони точно їдуть чавити наших, й свою місію я виконав, попередив про це”, — розказує чоловік про події 2014 року.

Олександр передав інформацію до штабу “Азову”, яку виклав заступник комбата в паблік. Йшлося про те, що розвідка “Азову” знає про всі плани ворога та влаштовує окупантам засідку. Через кілька годин сусідка Олександра сказала, що бачила, як російські танки повертаються.

“Я кажу їй: так біжіть, їм помашіть і запитайте, що там у них сталося, чого повертаються? — Вона знову на хворих ногах, як стара коняка, біжить до дороги, до Старобешівської траси. Маше їм, а всі пролітають мовчки там. Руками вже не машуть. Два танки зупиняються, вилазить з нього росіянин, каже: “Мать, йди вже додому, ми повертаємося. Приказ! Укропи нас відслідили, говорять, там на нас засада”, — згадує Олександр.

Він додає, що у росіян тоді було завдання знищити “Азов” 29 липня 2014 року. Мине рівно 8 років й росіяни знищать азовців в Оленівці. Олександр впевнений, що окупанти спеціально вибрали ці дати, бо самопроголошений очільник рф схиблений на нумерології.

Старший син Олександра, Дмитро, в бою під Іловайськом отримав важкі поранення та переніс кілька складних операцій після, але медики не змогли його врятувати. 29 серпня 2014 року він помер у лікарні. Портрет бійця можна знайти на меморіалі “Стіна пам’яті полеглих за Україну” у Києві: секція 4, ряд 2, місце 1. Також Дмитру встановлено меморіальну дошку на вулиці Лисенка, 1.

“29-го серпня зранку, десь початок восьмої. Дзвінок Дениса — 5 хвилин тому брат помер у ліфті, не довезли до реанімації”, — говорить Олександр.

Другий син чоловіка брав участь у всіх боях полку “Азов” в АТО/ООС, захищав Маріуполь під час повномасштабного вторгнення. Денис загинув 20 березня 2022 року в бою від уламка ФАБ-500, знищивши 2 ворожих танки та БТР. Посмертно нагороджений орденом “За мужність” III ступеня.

Донецьк повернеться, але інший

Дмитро похований на Лук’янівському військовому кладовищі у Києві. Для Дениса місця на цьому кладовищі не знайшлося, тому прах його урни стоїть в батька вдома. На питання, чи вірить Олександр, що Донецьк повернеться під контроль України — чоловік спочатку мовчить.

“Знаєте, віра на війні повинна бути. Ми цю можливість втратили. Декілька років чи десяток років тому. Я вам цього не скажу, бо я цього не бачу поки що. Ми його повернемо, але думаю, що це буде навіть не за мого життя. Донецьк ми втратили ще до того, як туди зайшли російські війська”, — пояснює чоловік, посилаючись на тогочасну владу у місті, яка в більшості була проросійською.

Попри те, каже Олександр, він вірить, що Україна матиме шанс на Донецьк. Але спершу потрібно навчитися ставитися з повагою до військових та ставати на захист держави, вважає волонтер. Олександр не приховує свого ставлення до влади — у розмові відчутно, що воно негативне. Він каже, що до війни влада не готувалася, а новий законопроєкт про мобілізацію, який мав би допомогти війську, демотивує та навпаки відкриває десятки корупційних схем. 

Чоловік продовжує допомагати війську та забезпечує точкові потреби підрозділів “Азову”. Пояснює — у ремонтні підрозділи потрібні фахівці, зокрема й старшого віку, з досвідом, навіть інваліди. А от на передову потрібні молоді та здорові.

“Сьогоднішні добровольці — це люди, які здорові та свідомі духом, але не тілом. Більшість з нас воюють з хворобами, дехто без руки, без ока, з поганим зором, без відпусток, але фронт тримається на них”, — резюмує чоловік.

Перед розмовою Олександр не спав. Його голос втомлений, він бажає здоров’я та прощається.

Читайте також:

• “Не хотів йти на війну, але казав хто, як не він”: історія військового Анатолія Кухаря, захисника Бахмута з Харкова
• “Тихий” з Холодного Яру. Розповідаємо про Героя України, який захищав Бахмут
• “Для сина тато — це фотокартка у шафі”. Історія дружини полоненого нацгвардійця

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Для багатьох українських підлітків навчання у престижних школах та університетах Сполучених Штатів Америки здається чимось із розряду голлівудських фільмів. Вартість року навчання у таких закладах сягає десятків тисяч доларів, а процес вступу лякає своєю складністю. Проте історія Богдана Савіна, 17-річного хлопця з Бахмута, який нині навчається у Middlesex School у штаті Массачусетс, доводить протилежне. Завдяки цілеспрямованості та підтримці благодійного фонду Ukraine Global Scholars (UGS), ця мрія для юнака стала реальністю. Його навчання вартує 83 тисячі доларів або понад 3 мільйони гривень

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Богданом про його шлях до вступу в американську школу, про відмінності освіти та про те, як фонд UGS допомагає талановитій українській молоді досягати мрій.

Американська мрія

Богдан Савін народився і виріс у Бахмуті, де навчався у звичайній державній школі №24. Ідея побачити Америку зародилася ще в дитинстві, під час перегляду популярних фільмів.

“Коли я ще до повномасштабного вторгнення жив у Бахмуті, я дивився з батьками багато фільмів, як-от «Сам удома». Це фільми, які знімалися в Нью-Йорку, в Америці. І мені завжди хотілося туди з’їздити. У мене була така маленька американська мрія“, — згадує Богдан.

Тоді ця мрія здавалася абсолютно недосяжною. Хлопець вважав, що можливості подорожувати з’являться лише в дорослому віці. З початком повномасштабної війни родина переїхала до Вишгорода на Київщині. Саме там Богдан натрапив у TikTok на відео про програму обміну FLEX і вирішив спробувати свої сили.

“Я зрозумів, що це повністю безкоштовно. Я почав вивчати англійську, тому що до цього знав її не дуже добре. Почав заробляти, спілкуватися з людьми, волонтерити в організаціях. Я подавався на FLEX два роки поспіль, але мене не взяли“, — ділиться юнак.

Проте саме завдяки цій спробі Богдан потрапив у спільноту активної молоді, де дізнався про фонд Ukraine Global Scholars.

“Я знав, що UGS відправляє підлітків саме на довгий період — у бордингову школу, потім в університет. Зізнатися чесно, думав, що це щось дуже недосяжне. Але все одно працював, волонтерив, вивчав англійську. І тоді я вже подав свою заявку на UGS, і мене взяли“, — розповідає бахмутянин.

Ukraine Global Scholars: як це працює

Ukrainian Global Scholars — це благодійна організація, яка допомагає талановитим українським школярам із незаможних родин вступати до найкращих шкіл та коледжів світу на повну фінансову підтримку. Натомість фонд ставить одну фундаментальну умову: після здобуття освіти студенти зобов’язані повернутися додому.

Богдан повністю поділяє цю філософію, зазначаючи, що фонд вимагає це для того, щоб молодь, яка здобула навчання та досвід за кордоном, могла повернутися та відбудовувати Україну. Хлопець зізнається, що його найбільше мотивує саме українська проактивна молодь. Він вірить, що після навчання зможе повернутися з іншими однодумцями, і разом вони зможуть зробити дійсно значний внесок у розвиток країни.

Ознайомитися з усіма умовами подачі на програму Ukraine Global Scholars у 2026 році можна за лінком. Набір триває до 15 березня.

Як відбирають до UGS

Процес відбору до UGS складається з трьох етапів. Перший раунд хлопець називає найбільшим і найважчим, адже це “по суті, повністю симуляція подачі якраз-таки в американські школи. Це велика анкета, де міститься багато запитань про бекграунд та різноманітні есе. 

На другому етапі перевіряють знання з англійської через Duolingo English Test та математики. За словами Богдана, фонд не вимагає одразу надвисоких результатів, достатньо мати рівень B1. 

На фінальному, третьому етапі з кандидатами проводять інтерв’ю, щоб дізнатися про їхні плани та особистість.

SAT-школа, буткемп у горах та цінність менторства

Проте відбір — це лише початок величезного шляху.

“Коли ви вступаєте в UGS, ви спершу проходите SAT-школу, — пояснює Богдан. — Це школа з математики та англійської, яка готує до стандартизованого американського тесту SAT. Це нагадує українське НМТ, але триває три години, а складність завдань динамічно підлаштовується під відповіді. Фонд суворо контролює відданість учнів процесу. Якщо не виконувати завдання і не виходити на уроки, то є великі шанси, що вас просто приберуть з цієї організації і відправлять, можливо, на вступ наступного року“, — каже бахмутянин.

Після завершення інтенсивного навчання учні вирушають на десятиденний буткемп у Карпатах. Юнак описує це як надзвичайний табір, в якому ви 10 днів живете всі разом з усією вашою когортою. Там підлітки щодня відвідують лекції, які проводять фіналісти минулих років — нинішні студенти Гарварду, Єлю, Брауну та інших університетів. 

Лише після буткемпу учням призначають персональних менторів. Індивідуальний підхід Богдан вважає найсильнішою стороною UGS.

“Роль ментора — це якраз таки пройти з вами весь шлях. Вони допомагають вам повністю підлаштувати ваш профіль, допомагають показати школам, університетам те, що ви дійсно створені для них“, — розповідає юнак.

Він наголошує, що UGS — це не лише про менторів чи гроші, а це також про ком’юніті, без якого у нього б просто не було мотивації пройти цей важкий шлях.

Фінансове питання: як покрити 83 000 доларів за рік навчання

Головний бар’єр для навчання українців за океаном — кошти. Богдан наводить промовистий приклад власної школи Middlesex: 

“Моя школа коштує зараз 83 тисячі доларів на рік, ці кошти я отримав грантом від школи, який виграв за допомоги UGS”, – пояснює хлопець.

UGS допомагає вступити саме сім’ям із невисоким доходом. Для отримання повної фінансової допомоги від університету чи школи студенти подають додаткову заявку через платформу Clarity, де детально описують доходи та витрати. Якщо школа бачить в учні потенціал, вона бере витрати на себе. За словами хлопця, його школа покриває навчання, харчування, проживання, перельоти додому тричі на рік, а також квитки на поїзди в Україну. Богдан підкреслює, що школа має захотіти у вас інвестувати і побачити потенціал, тому ментори UGS допомагають створити бездоганну заявку.

Особливості Middlesex School

Богдан подавав документи одразу до 12 шкіл, а вибір припав на Middlesex School через їхні освітні підходи, зокрема через програму Mindfulness та курс академічного письма. Прибуття до США для 17-річного юнака спершу супроводжувалося культурним шоком. У перші дні він був дуже вражений масивними будівлями та інфраструктурою. Проте згодом довелося звикати до місцевих реалій:

“Мене дуже особливо вражала також кухня, тому що скрізь печиво з шоколадною крихтою, скрізь брауні… і в нелімітованій кількості“, — згадує з посмішкою Богдан.

Незвичною виявилася і соціальна взаємодія. Богдан стикнувся з “культурою маленьких розмов по дві хвилини” або як їх називають small talk. Тут всі дуже привітні, зауважує бахмутянин, але глибокі дружні зв’язки будувати складно. Ще однією проблемою стала майже повна відсутність громадського транспорту. Богдан спершу був вражений, що в Америці люди живуть у приватних секторах і змушені їздити по 30 хвилин на машині, щоб просто дістатися до супермаркету. 

“У всіх є власні машини. Учням всього 16 років, але вони самостійно їздять зі школи до свого дому на власних автівках“, — каже бахмутянин.

Відмінності в підходах до навчання

Академічна складова американської бордингової школи вразила Богдана найбільше, продемонструвавши колосальну прірву між системами освіти.

Розмір класів виявився зовсім іншим: якщо в Україні в кабінетах сидять по 20–30 людей, то тут у класі знаходиться лише 8–10 учнів. Богдан пояснює, що завдяки цьому вчитель знаходить персоналізований підхід до кожного, тому тут не вийде сидіти на задній парті й ледачкувати.

Сама методика викладання будується на постійному залученні критичного мислення. На уроках історії, до прикладу, не йдуть сліпо за підручником. Учні вивчають предмет через історичні артефакти, першоджерела, конституції та листи. Вони постійно аналізують події, наприклад, розбираючи, чому після Великої депресії було зафіксовано підвищення рівня расизму по країні. А на уроках літератури вивчення одного твору може тривати тижнями заради глибокого розуміння. Богдан із захопленням згадує, як після прочитання “Франкенштейна” клас влаштував штучний суд, де кожен отримав власну роль, щоб розібратися, хто насправді винен у вбивствах.

Питання академічної доброчесності в США є безапеляційним. Наприклад, в Америці вчителі чудово навчені відрізняти роботу ШІ від реальних думок учня. Якщо в учня збігається хоча б одна думка зі штучним інтелектом або учень приносиш телефон на тест, то для нього можуть бути наслідки. За словами Богдана, якщо учня зловлять на цьому вдруге — то відсторонять від школи на 10 днів і запишуть порушення прямо в табель, який відправляється в усі коледжі, куди він буде вступати.

Цікаво працює й система складності навчального матеріалу. Кожен учень може вибрати початковий рівень, а може обрати університетський рівень AP (Advanced Placement), успішне складання іспиту з якого дозволить офіційно закрити цей курс під час майбутнього вступу до коледжу.

Спорт і мистецтво: жодної фізкультури

За словами Богдана, в американських школах немає звичних для нас уроків фізкультури. Натомість кожен учень зобов’язаний три сезони на рік (осінь, зима, весна) повноцінно займатися обраним видом спорту, і цей вибір є різноманітним: від боксу до сквошу та софтболу. Наприклад, сам Богдан восени займався крос-кантрі — бігом на довгі дистанції. Він розповідає, що це вимагало величезного ресурсу часу, адже тренування тривали по дві години щодня, включно із суботами. За один сезон він з’їздив на 10 різних змагань з іншими школами. Взимку же бахмутянин обрав звичайні силові тренування у спортзалі, де тренер дає сет завдань на годину.

Аналогічна ситуація із мистецтвом. Якщо в українських школах подібні уроки — це просто вивчення матеріалу в певних шаблонних рамках, то в США його вивели на професійний рівень. Богдан обрав для себе фотографію і тепер має доступ до величезної кількості камер, об’єктивів, принтерів та професійної студії зі світлом і фонами. Фактично, за словами Богдана, учні самі формують свій розклад, обираючи предмети та рівень їх складності.

“Не бійтеся і пізнавайте себе”: фінальна порада українській молоді

Насамкінець Богдан звернувся до українських школярів із невеликих міст, які лише мріють про Гарвард чи Стенфорд, але бояться навіть спробувати подати заявку.”Мабуть, це доволі банально, але я б сказав, що абсолютно все можливо. Я жив у Бахмуті, в мене не було фінансової можливості полетіти в Америку. Але дуже важливо пізнавати себе, бути активним, братися за можливості. Волонтерте, беріть участь в олімпіадах. Дуже важливий нетворкінг — спілкування з людьми. Я б ніколи не дізнався про UGS, якби не будував свою спільноту знайомств. Формуйте свій профіль. Якщо програмуєте — зробіть проєкт. Якщо любите науку — опублікуйте дослідження. І таким чином ви зможете дійти до Гарварду чи Стенфорду. Просто не бійтеся“, — резюмує хлопець.

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Цього разу наша героїня — бахмутянка Катерина Попович. Вона переїхала на Львівщину ще задовго до повномасштабної війни. Вона не тікала від вторгнення, а їхала до кохання. Сьогодні її життя — це залізниця, мікроелектроніка, Карпати й нове захоплення кондитерством. Але дім, каже вона, завжди залишається в серці.

Розмовляли з Катериною про дім, про спогади з минулого, роботу на залізниці й нове захоплення – читайте історію бахмутянки в матеріалі Бахмут IN.UA.

Бахмут у серці: шлях Катерини від Донеччини до Львівщини

Катерина народилася в Бахмуті й прожила там до 2009 року. Вона добре пам’ятає тутешню природу, знайомі вулиці й улюблені місця, які з роками змінювалися разом із містом.

“Я народилась в нашому славному місті Бахмуті. Прожила там аж до 2009 року, бо далі поступила навчатися. Я виросла на вулиці Перемоги — то був такий тихенький, затишний райончик. Частина мого дитинства була в центральній частині міста, бо там жили бабуся з дідусем. Улюблені місця — то був ставок, наша посадка, а в зимовий період — знаменита гірка, з якої ми на санчатах скочувалися”, — пригадує Катерина.

Після дев’ятого класу вона обрала залізничний технікум, а згодом продовжила навчання в академії в Харкові. Її приваблювали технічні науки, і цей вибір виявився вдалим. У професії, яку стереотипною вважають “чоловічою”, Катерина знайшла себе.

“Після 9 класу в мене був вибір — або йти в 10 клас, або в технікум. У нас в місті був індустріальний і залізничний технікум. Оскільки мені більше подобалися технічні науки, то я пішла на залізницю. І не прогадала. Мені дуже подобається. У нас в групі було шість дівчаток і до двадцяти хлопців. То рахується більш чоловіча професія, але я не боялася”, — каже Катерина.

Вона закінчила навчання у 2013 році, однак одразу за фахом не працювала. Спершу були інші сфери — робота продавцем, досвід у прямих продажах. 

“А вже з 18-го року я пішла по фаху працювати. Основна моя робота — ремонт приладів залізничної автоматики. Мені приносять певні блоки, я їх розбираю, паяю, ремонтую, досліджую. Це дуже цікава, незвична робота. Саме те, що я роблю — по мікроелектроніці — досить вузьке для розуміння. Або ти розумієш, або не розумієш. Моя керівничка казала, що там треба мати талант. Мені допоміг досвід від батьків — це був бонус у роботі”, — каже бахмутянка.

Працювати з технікою дівчина полюбила ще в Бахмуті, її батьки мали радіотехнічну крамничку. Дівчина допомагала сортувати прилади, розбиратися в них. Навчаючись у Харкові, вона майже кожні вихідні поверталася додому. Залізничне сполучення дозволяло швидко доїхати до Бахмута, а родина залишалася важливою опорою.

“Майже кожні вихідні або через вихідні приїздила додому. Треба було і батькам допомогти, і собі відпочити від навчання. Дорога була досить близька, їздили електропоїзди. Було просто з’їздити додому і назад”.

У Харкові Катерина зустріла своє кохання. Її хлопець був родом зі Львівщини, тож він запросив її додому. Вперше вона побувала тут на День Незалежності.

Згодом Катерина почала частіше бувати на Львівщині. Дівчину зачарували Карпати — інші, вони ніж Кримські гори, де вона бувала раніше, але не менш красиві. Так само вразили бахмутянку місцеві традиції, зокрема святкування Великодня.

“Потім я приїхала сюди на Великдень. Мене дуже вразив обливаний понеділок, коли всі обливаються водою. Було стільки сміху, радості. Свято тут розділяється на кілька днів: неділя — родина, понеділок — друзі, вівторок — робочі колективи. Це цікава відмінність. Пригадую, коли я переїжджала сюди, мене питали, чи не боюся. Я казала: Я їду до людей. Якщо людина хоче адаптуватися — вона адаптується. Дім завжди є в серці, він завжди тягне. Але можна знайти спільні риси, знайти своє”, — розказує бахмутянка.

Переїзд до Стрия для дівчини був свідомим і пов’язаним із коханням. Катерина чесно розрізняє свій досвід переїзду і досвід тих, хто був змушений залишати дім через війну. Вона наголошує, що її шлях був добровільним, а тому й адаптація проходила зовсім інакше. Батьки Катерини, які переїжджали через вторгнення, мали зовсім інший досвід.

“Мій переїзд і переїзд теперішніх людей — це різні переїзди. Я виходила заміж, я усвідомлено переїжджала. Я не втікала від війни. Тому мені легше було адаптуватися. У нас різні запити і різні травми. Але я знайшла тут друзів, подругу з Луганщини, яка стала для мене промінчиком згадки про дім. Бо дім завжди є в серці, мене завжди буде туди тягнути”, — розмірковує Катерина.

Як змінювався Бахмут: спогади про дім

Попри те, що Катерина переїхала на Львівщину, додому в Бахмут їздила щороку. З роками вона помічала, як змінюється місто. Особливо відчутними трансформації стали після 2014 року. Місто оновлювалося, з’являлися нові локації, громадські простори, алеї.

“Почали перейменовувати вулиці, і це трохи вводило в дисонанс, але водночас це був знак, що місто не стоїть на місці, воно хоче відійти від радянського, стати більш сучасним і динамічним. Пригадую, що Бахмуті посадили сакури біля центральної зупинки. Раніше там росли звичайні дерева, а тепер — алея сакур. Ти міг у травні приїхати в Бахмут і ніби потрапити в Японію. Місто дуже мінялось. Я пов’язую це усучаснення з першою окупацією. Люди ніби зрозуміли більше, відкрили для себе Бахмут український. Після того воно розквітло, ніби цибулинка без лушпиння. З’явилося більше українського духу. Ми тільки почали жити — і тут все завершилось”, — каже Катерина.

Останній раз вона була в Бахмуті 2021 року. Тоді щось підказувало їй фотографувати знайомі вулиці й куточки, ніби про запас. Дівчина ще не підозрювала, що ті її фото стануть останніми з Бахмута.

“Останній раз я була в Бахмуті влітку 2021 року — в липні і серпні. В серпні була у відпустці два тижні. Мені хотілося ходити і фотографувати все довкола, кожен куточок, ніби бачу в останній раз. Я пам’ятаю наш ярмарок, фрукти, овочі з городу, абрикоси, помідори — все пахло літом. Я відчувала якусь спрагу зафіксувати це в пам’яті. Потім, коли почалася повномасштабна війна, я зрозуміла, що не дарма хотіла все запам’ятати”, — додає вона.

Сьогодні Катерина перебуває у декреті. Поряд із основною професією на залізниці вона відкрила для себе нове захоплення — кондитерство. Почалося все випадково — з рецепта мусового торта, який вона побачила в інтернеті.

“Кондитерська справа — то моя віддушчина. Я ніколи не думала, що буду пекти. Я натрапила на рецепт мусового торта, який не треба випікати. Захотіла зробити для подруги. Прикрасила шоколадним піоном. Передивилась мільйон відео. Подруга оцінила — сказала, що дуже смачно”.

Так у її житті з’явився ще один напрямок — творчий і теплий. Залізнична автоматика й мікроелектроніка залишаються основою професійної ідентичності, а кондитерство — простором для душі, і в цьому просторі звісно є місце й Бахмуту, Катерина виготовила подрузі на День народження особливий торт, надпис з якого знають всі бахмутяни.

До теми:

“Хочеться зберігати теплі спогади про місто”: як Олексій Халтурін створив фотопроєкт пам’яті про довоєнний Бахмут

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!