“Найстрашніша картина, яку я бачив, була саме в Бахмуті” — так каже волонтер Максим, який приїжджав сюди з гуманітарною допомогою для мешканців. Історією своїх поїздок та вражень від одного з найважчих напрямків на фронті волонтер поділився з нашою редакцією.
18-річний Максим обирав між армією та волонтерством
Коли почалася повномасштабна війна Максиму Чечикову було 18 років. Хлопець з перших ж днів вирішив, що буде допомагати, спочатку Максим планував йти на фронт, але доля повернулася так, що юнак став волонтером. З того часу й розпочалась благодійна діяльність, з прийому переселенців у Дніпрі.
Ми створили невеликий штаб, спочатку приймали людей з інших міст, які були змушені втікати. Займалися гуманітарною допомогою, допомагали всім, хто приїжджав, чим могли. Пізніше наша діяльність спрямувалась здебільшого для поїздок фронтовими районами та допомоги військовим.
Максим Чечиков // волонтер, який допомагав Бахмуту
Маским Чечиков/фото від героя
Офіційно хлопець не створював жодну благодійну організацію чи фонд. Відкритого рахунку немає, всі кошти йдуть на картку особисто Максиму. Люди скидають по різному та в міру своїх можливостей: сума починається від 10 гривень, а бувало, що надходило 50 тис. грн одним донатом.
Після кожної своєї поїздки хлопець надає фото та відеозвіт допомоги: кому, що і куди привезли. Також Максим активно розповідає про свої поїздки в соціальних мережах — там він щоденно публікує контент, а також нагадує, що війна триває.
Мені образливо, що люди починають забувати, що в країні війна. Навіть ті люди, які раніше допомагали, припиняють це робити, і живуть особистим життям. А у військових та цивільних запитів все більше і більше.
Волонтер // про тих, хто забуває про війну
Маским Чечиков в Бахмуті/фото від героя
Під час поїздки у Бахмут волонтер потрапив під обстріл
Перша поїздка Максима була в грудні 2022-го року, юнак поїхав допомогти бахмутянам. Загалом в Бахмут, каже Максим, він приїздив близько десяти разів разом з іншими волонтерами. Небайдужа молодь допомагала, привозили харчування, павербанки, ліхтарики тощо.
В міру того, що потребували мешканці. Через два тижні після першої поїздки в Бахмут район, в якому знаходився один із Пунктів Незламності (ред. Забахмутка) і куди привозили допомогу, вже був захоплений росіянами.
Під час другої поїздки до Бахмута ми потрапили під обстріл росіян. Стріляли з РПГ (ред. ручний протитанковий гранатомет). Нам насправді дуже пощастило, що все обійшлося і всі вціліли. Проте довелося розвернутися і поїхати назад до міста.
Максим Чечиков // волонтер
Кілька наступних поїздок було вже в центр Бахмута, продовжує Максим. Герой каже, що наступні поїздки були для волонтерів небезпечними. Автомобіль регулярно обстрілювали росіяни касетними снарядами, артилерією, і з різних снайперських гвинтівок. Попри це, юнак не полишав справи.
За словами Максима Чечикова – Бахмут, як був, так і залишається найскладнішою точкою серед всіх, у яких він побував. Під час поїздок атмосфера була максимально страшною. Люди жили в цьому жахітті, і стали беземоційні:
Зруйнована будівля в Бахмуті/фото від героя
Реакція людей… Її не було. Люди стали атрофовані повністю до всього. Вони ні на що не реагували. Коли ми присідаємо, бо починають “крити” касетними снарядами, бахмутяни навіть не реагували. Вони стояли, далі розвантажували гуманітарну допомогу і казали: “Це ще тихо в нас.
Максим Чечиков // про обстановку в Бахмуті
Максим каже, вже потім зрозумів, що бували дні коли було тихіше, а бувало, коли дуже гучно. А загалом кожна поїздка могла стати останньою.
Під час останніх поїздок в Бахмут Максим побачив, що до міста почали їздити всі волонтери, в тому числі й іноземні. Дехто займався тільки евакуацією, де можливо було ще проїхати, інші — гуманітарною допомогою. Деякі з них гинули. Багато іноземних волонтерів більше не повернулося додому.
Були прямі попадання по волонтерах. Окупанти безжально обстрілювали всіх, кого бачили. На наших очах руйнувалися будинки, а уламки падали на наші голови. В будинках теж гинули люди, цивільні. Загалом там залишалося ще дуже багато мешканців, як для міста, в якому тривають активні бойові дії.
Максим Чечиков // волонтер
Остання поїздка в Бахмут була в кінці лютого 2023 року. Блокпостів не було, людей майже теж, Бахмуту залишалися лічені дні до окупації.
Бахмут/фото від героя
Треба було на свій страх і ризик розуміти, куди ти їдеш і що робиш, — пояснює. — Бо як таких блокпостів вже не було, і можна було виїхати прямо на позиції.
Максим Чечиков // згадує про останні поїздки в Бахмут
При кожному в’їзді в місто, каже Максим, воно горіло. Був дим, вогонь, росіяни знищували все на своєму шляху.
Під час останніх поїздок Максима в Бахмут там залишилося ще близько двох тисяч людей. Додамо, що волонтери та поліція ще в лютому 2023 року евакуювали людей, попри обстріли. Втім, була частина населення, яка з невідомих причин залишалася в місті.
Чимало з цим людей потім вивезли до територій підконтрольних росії. Але ті, кого зустрічав Максим в лютому, щиро раділи, коли бачили українських захисників та волонтерів:
Кажуть, що там ждуни. Але я б так не сказав. Я бачив, як люди раділи, коли бачили українських волонтерів, коли бачили ЗСУ. Я бачив бахмутян, які відкрито і напряму могли сказати, що їх обстрілювала росія.
Волонтер // про ждунів у місті
Однак, каже хлопець, по поведінці деяких мешканців можна було зрозуміти, що і “не все так однозначно”. Це проявлялося у розмовах, поглядах на волонтерів чи спогадах про радянський союз.
Людей, які були за росію і прямо це могли сказати – не було. Ніхто цього ніколи не скаже. Я розумію, якщо прийшли росіяни, то вони будуть брати гуманітарку в росіян або дружити з ними. А якщо прийдуть українці, то вони так само поводитимуться з ними, бо вони просто переймаються за своє життя. Тут треба поставити себе на їх місце. Це нормально. Вони хвилюються про себе і за те, що з ними буде. Але прямої проросійської позиції не було ніколи.
каже Максим // про цивільних у місті
Максим на фоні зруйнованої школи/фото від героя
Люди намагалися говорити українською, зауважує хлопець. Багатьом з них було важко, але вони старались. Деякі мешканці поважного віку спілкувались все-таки російською, бо вони виросли в срср і української не знають, згадує Максим.
Війна затягнеться надовго
З часом волонтерська діяльність Максима перейшла від гуманітарної допомоги суто до допомоги військовим — закупівлю амуніції, харчування, інших речей, необхідних для армії. За півтора року війни хлопець побував ледь не на всіх напрямках фронту. Бувало така, згадує герой, що волонтерив магазин й купували енергетиків. Їх потім роздавали хлопцям.
Максим розповідає, що часто спілкується військовими, але, на жаль, не бачить в них позитивного настрою. Захисники здебільшого кажуть, що все це надовго і перемога нам дасться дуже нелегко. Однак зауважує, що підтримку від цивільних людей ЗСУ відчувають дуже потужну.
Про плани на майбутнє
Зараз хлопець навчається на 4 курсі університету. А поміж тим займається волонтерством. Ким був у цивільному житті, каже, навіть вже і не пригадує. То було зовсім інше життя, зовсім інші думки та світогляд.
Максим Чечиков, волонтер/фото від героя
Поки триває війна і захисники ціною власного життя відвойовують нашу країну та право на існування, Максим не може стояти осторонь і удавати, що нічого не відбувається.
Планів після перемоги хлопець не будує. Пріоритет зараз — це допомагати військовим і всіма силами наближати нашу перемогу. В цьому може допомогти кожен.
Надія Мохіна — бахмутянка, яка здійснила свою дитячу мрію і стала бортпровідницею. Її шлях до авіації зайняв роки, а після початку повномасштабної війни вона була змушена починати майже з нуля у Франції — вивчати мову, проходити навчання і знову повертатися у професію. Це історія про дитинство на Донеччині, силу рішень і любов до неба, яка не зникає навіть у найскладніші часи.
Історію бахмутянки читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.
Дитинство між Бахмутом і Лиманщиною
Надія народилася у Бахмуті. Місто, яке називає своїм корінням і основою всього життя, своїм серцем. Частину дитинства вона провела саме тут, а іншу — на Лиманщині, куди їздила до родини.
Любов до авіації у Надії з’явилася ще в школі, коли дівчина захопилася географією / фото надане героїнею
“Я народилась в нашому прекрасному місті Бахмуті. І частина мого дитинства пройшла там, а частина мого дитинства пройшла на Лиманщині. І найкращі спогади дитинства про Донеччину… це дуже сильні емоції, бо одразу йдуть сльози і згадки. Але можу сказати з певністю, що це був дуже приємний досвід мого життя, моє дитинство і життя на Донеччині. І згадки найкращі. Я навчалася в місті Бахмуті, у 24-й школі. Мої батьки працювали у системі освіти”, — пригадує бахмутянка.
Саме 24-та школа для дівчини стала точкою відліку її майбутнього — не лише як освіта, а й як місце, де народилася мрія працювати в авіації.
Як з’явилася мрія про авіацію
24 школа в Бахмуті, (до початку російського вторгнення) / фото Бахмут IN.UA, архівне
У родині Надії не було людей, пов’язаних з авіацією, каже дівчина. Проте була інша важлива річ — любов до географії та світу, яку, зокрема, дівчинці привила вчителька географії.
“Я займалася географією дуже серйозно, коли навчалася в 24-й школі. Брала участь в олімпіадах, займалася в МАН (ред Мала академія наук). Я робила всі зусилля для того, щоб моя майбутня діяльність була пов’язана з нашою великою планетою Земля, з різноманітними людьми, країнами. І так склалося, що я до цього дійшла, але це трапилось пізніше. Тож, відповідь на питання, чому саме авіація — це саме ті роки в школі, і я вдячна вчительці географії, яка мене наставляла”, — каже героїня.
Рішення стати стюардесою до бахмутянки прийшло не одразу. Вперше ця думка з’явилася у 19 років — у Борисполі.
“Я пам’ятаю цей день, коли мені було 19 років, я переїхала жити в Київ. І дуже часто їздила додому автобусом, який заїжджав в аеропорт Бориспіль. Там я бачила бортпровідників, і саме тоді в мене виникла думка, що я хочу себе бачити серед них. Але щоб дійти до цього, треба було пройти певний шлях, тривалістю у майже 9 років”, — ділиться бахмутянка.
Перший політ
Свій перший досвід у небі Надія пам’ятає дуже чітко — це були стажувальні рейси, навчання і величезне відчуття щастя. Це сталося у 2016 році, в аеропорту Бориспіль, місці, яке стало частиною її нового життя.
“Перших 6 рейсів я виконувала як стажерка. Зі мною був інструктор. Нас вводили в курс справ, розповідали, як правильно виконувати процедури. Це був практичний етап навчання, після якого ми отримували допуск до польотів. І я пам’ятаю це відчуття, тому що я була дуже щаслива — здійснилась моя мрія, до якої я йшла з 16 років. Я впевнена, що той день — це про те, що мені вдалося досягти того, до чого я йшла все життя”, — згадує бахмутянка.
Авіація як спосіб життя
Бахмутянка на своїй роботі / фото надане героїнею
Для Надії робота бортпровідниці — це не лише професія, а стиль життя і внутрішнє відчуття свободи.
“Я люблю свою роботу за те, що вона дає певний рівень свободи, особливо на борту літака. Авіацію можна порівнювати з фігурним катанням: ми маємо свої процедури, стандарти, яким слідуємо, але це дає відчуття свободи. Сьогодні я в Баку, вчора була в Парижі, завтра лечу в Берлін. Завдяки цьому відчуттю неба я дуже закохана в свою професію. Знаєте, як кажуть, крилатим грунту не треба”.
Війна, Франція і новий початок
24 лютого 2022 року Надія зустріла у Франції — під час рейсу. Після цього життя кардинально змінилося.
“У 2022 році, коли наше місто і моя родина опинилися в центрі дуже сильних подій, мені потрібно було прийняти рішення — залишаюся я в професії чи ні. Я знаходилася на території Франції, коли почалося повномасштабне вторгнення. Моя родина виїжджала з міста. І я, без знання французької мови, прийняла рішення, що буду залишатися в професії і поновлювати своє свідоцтво бортпровідника”, — згадує співрозмовниця.
Це означало новий виклик — навчання французькою мовою, хоча у дівчини був базовий рівень, але вона не могла говорити вільно:
“Навчання тривало шість місяців французькою мовою. Я прийняла рішення навчатися з тим рівнем, який у мене був. Я навчалася кожен день, зробила, мабуть, найтитанічніші зусилля у своєму житті, щоб завершити це навчання. І після цього я повернулася на борт літаків вже як діючий бортпровідник на території Франції”.
Попри складні обставини, у Франції Надія відчула підтримку. Вона додає, що зі сторони французів відношення до українців з 2022 року не змінилося. Вони допомагали і робили все можливе, щоб допомогти людям, які опинилися на території Франції, адаптуватися. Сьогодні Надія продовжує літати — вже в іншій країні, але з тим самим відчуттям любові до неба. Тим, хто також хоче пов’язати своє життя з авіацією, бахмутянка дає найважливішу пораду, постійно навчатися та вдосконалюватися.
Примітка. Бахмутянка Надія Мохіна стала тією українкою, яка повідомила про використання символіки “Артемсолі” росіянами в Парижі. Її застосувала російська художниця для промоції своєї виставки. Дівчина зізнається, що не очікувала такого широкого розголосу: пост побачила велика кількість українців, які активно підтримали її. Згодом центр, де планували проводити виставку, видалив анонс, а культурний заклад прибрав афішу. Бахмутянка каже, важливо не залишатися осторонь та реагувати на події, коли росіяни намагаються привласнити собі символи України.
Програма міжнародного обміну студентами Erasmus+ — це не лише можливість здобути європейську освіту, а й шанс стати справжнім амбасадором своєї країни за кордоном. Студентка з Бахмута Анастасія Щекодіна завжди мріяла про навчання за обміном. На третьому курсі дівчина наважилася подати документи та пройшла відбір до університету в естонському місті Тарту.
Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з бахмутянкою про те, як проходить адаптація в Естонії, чим європейська освіта відрізняється від української та як іноземці реагують на правду про війну в Україні та знищений Бахмут.
Від мрії до реальності: як бахмутянка долучилася до програми Еразмус+
Про можливості навчання за кордоном Анастасія Щекодіна дізналася ще на першому курсі під час ознайомчих заходів в університеті. Проте, щоб морально підготуватися до такого кроку, їй знадобився час. На третьому курсі за активної підтримки батьків дівчина подала заявку — і пройшла з першого разу.
Часто студентів відлякує бюрократія, проте бахмутянка запевняє, що процес є цілком підйомним.
“Коли ти бачиш всі ці документи, дійсно стає страшно. І я розумію студентів, які відмовляються від цієї можливості, тому що думають, що вони їх не зберуть. Але якщо на факультеті хороший координатор мобільності, то він буде з усім допомагати. Також студенти, які вже були на Еразмусі раніше, координують і допомагають“, — ділиться досвідом Анастасія.
Рівень англійської мови вона підтвердила без складних міжнародних іспитів — за допомогою документа “Language Assessment”, який заповнила її викладачка з університету. Що стосується конкуренції, то загалом по українському вишу вона була надзвичайно високою, проте на конкретному факультеті дівчини бажаючих виявилося мало, що зіграло їй на руку.
Оформлення документів з естонською стороною пройшло дуже швидко. Естонія — максимально діджиталізована країна, тому весь електронний документообіг з координаторами зайняв близько двох тижнів.
Поїздка та перші враження від Естонії
Будівля університету, де навчалася Анастасія / фото з особистого архіву героїні
Анастасія приїхала до студентського гуртожитку в місті Тарту. За її словами, умови проживання там новіші та чистіші за українські реалії. Але найбільшим культурним шоком стала не архітектура, а поведінка місцевих та іноземних студентів.
У перший же день до неї вибігла знайомитися сусідка з Німеччини, яка одразу почала її обіймати та щиро розпитувати про життя. Для українки, яка звикла до більш закритої поведінки людей в умовах війни, така швидка комунікація стала незвичним досвідом. Проте проблем із пошуком друзів не було: студентські гуртожитки постійно організовують заходи для соціалізації.
Вулиці естонського міста / фото з особистого архіву героїні
Мовного бар’єра дівчина не відчула. Молодь в Естонії чудово володіє англійською, як і працівники банків чи інших установ. Проте Анастасія помітила цікаву деталь: старше покоління естонців часто переходить на російську, особливо тоді, коли розуміє, що перед ними стоїть українець.
“Коли я в поліції отримувала дозвіл на проживання і тимчасовий захист, вони побачили, що я українка, і автоматично перейшли на російську. Вони навіть не продовжували говорити зі мною англійською. Але я продовжувала говорити з ними українською, і, в принципі, вони мене розуміли“, — розповідає студентка.
Єдиним серйозним психологічним випробуванням для дівчини стали розмови у місцевому суспільстві про можливий напад росії на країни Балтії. Усвідомлення того, що вона перебуває у чужій країні і не знає, куди бігти у разі небезпеки, викликало тривогу.
Що іноземці знають про війну
Студентам за кордоном часто доводиться виконувати просвітницьку місію. Анастасія зіткнулася з тим, що деякі європейці не до кінця розуміють українські реалії.
“Зі мною жила француженка. Вона думала, що ми не можемо пересуватися вільно по країні, що ми сидимо в одному місці і ніде не рухаємося. Я пояснювала, що в нас таке саме життя: люди працюють, діти ходять в школу, в садочки, ми навчаємось. Просто є обстріли, і ми ховаємось. Для неї також було дивно, що чоловіки після 25 років військовозобов’язані і не можуть виїжджати“, — згадує бахмутянка.
Дівчина зазначає, що часто доводилося розвіювати й міфи про те, що українська та російська мови — це одне й те саме, а також пояснювати, що Україна — це незалежна держава. Окремою темою для розмов було рідне місто студентки. Зазвичай європейці не знають, де знаходиться Бахмут, тому дівчина показувала Донеччину на карті.
“Я кожному з них говорила, що я була вимушена виїхати зі свого міста, тому що росня його окупувала і знищила повністю. Їм дуже шкода, вони завжди нас підтримують словами. Але мені здається, вони до кінця не можуть повірити, що у 21 столітті якась країна може прийти і знищити місто“, — зазначає Анастасія.
Відпочинок від сирен та відмінності в освіті
Навчання в Естонії проходило на англійській / фото з особистого архіву героїні
Перебування в Естонії дозволило студентці морально відновитися після життя в умовах постійних повітряних тривог. Оскільки її родина та друзі перебували у відносно безпечних регіонах України, балансувати між навчанням та моніторингом новин було простіше.
“Я по собі побачила, що дуже емоційно відпочила, бо я там не боялася, що вночі мені прийдеться десь вставати чи якась тривога буде“, — зізнається дівчина.
Відмінності Анастасія Щекодіна помітила й в освітньому процесі. На відміну від України, в Естонії головний акцент робиться на лекційний матеріал, частину з якого студентам надають виключно у відеоформаті для самостійного опрацювання. Ще однією суттєвою відмінністю є постійна командна робота: майже всі практичні завдання та семестрові проєкти в естонському виші виконуються виключно у групах. Крім того, європейські викладачі більш вимогливі до дисципліни та суворо контролюють відвідуваність. Для студентів існує чітко визначена кількість дозволених пропусків, перевищення якої гарантовано призведе до проблем із закриттям предмета.
Поради для студентів з Донеччини
Анастасія переконана, що програма міжнародного обміну — це не лише про академічні знання, а й про розширення світогляду, нові культури та корисний нетворкінг. Студентам, які бояться спробувати, вона радить просто почати діяти.”Коли ти починаєш збирати документи, ти вже перестаєш боятися, тому що ти розумієш, що це не так складно, як здається. Я б ще порадила тим, хто боїться їхати на довгий період, звернути увагу на короткострокову мобільність або безкоштовні волонтерські програми. Ти їдеш на тиждень-два, пробуєш себе в європейському середовищі, і тоді з’являється натхнення поїхати на довгостроковий Еразмус“, — підсумовує студентка.
Родина бахмутян Марина й Андрій раніше жили в центрі міста, виховували двох дітей 5-річного Микиту та 2-річну Майю. В травні 2022 року сім’я разом з […]
Рівно рік тому Бахмутське товариство захисту тварин «Лада», рятуючись від війни, евакуювалося на Дніпропетровщину. За цей час волонтери допомогли врятувати сотні собак від неминучої загибелі. […]
Бахмутяни були вимушені покинути свої будинки та їхати у невідомість у пошуках безпеки для себе та для своїх родин. У місті вони залишили не тільки […]
