“Найстрашніша картина, яку я бачив, була саме в Бахмуті” — так каже волонтер Максим, який приїжджав сюди з гуманітарною допомогою для мешканців. Історією своїх поїздок та вражень від одного з найважчих напрямків на фронті волонтер поділився з нашою редакцією.
18-річний Максим обирав між армією та волонтерством
Коли почалася повномасштабна війна Максиму Чечикову було 18 років. Хлопець з перших ж днів вирішив, що буде допомагати, спочатку Максим планував йти на фронт, але доля повернулася так, що юнак став волонтером. З того часу й розпочалась благодійна діяльність, з прийому переселенців у Дніпрі.
Ми створили невеликий штаб, спочатку приймали людей з інших міст, які були змушені втікати. Займалися гуманітарною допомогою, допомагали всім, хто приїжджав, чим могли. Пізніше наша діяльність спрямувалась здебільшого для поїздок фронтовими районами та допомоги військовим.
Максим Чечиков // волонтер, який допомагав Бахмуту
Маским Чечиков/фото від героя
Офіційно хлопець не створював жодну благодійну організацію чи фонд. Відкритого рахунку немає, всі кошти йдуть на картку особисто Максиму. Люди скидають по різному та в міру своїх можливостей: сума починається від 10 гривень, а бувало, що надходило 50 тис. грн одним донатом.
Після кожної своєї поїздки хлопець надає фото та відеозвіт допомоги: кому, що і куди привезли. Також Максим активно розповідає про свої поїздки в соціальних мережах — там він щоденно публікує контент, а також нагадує, що війна триває.
Мені образливо, що люди починають забувати, що в країні війна. Навіть ті люди, які раніше допомагали, припиняють це робити, і живуть особистим життям. А у військових та цивільних запитів все більше і більше.
Волонтер // про тих, хто забуває про війну
Маским Чечиков в Бахмуті/фото від героя
Під час поїздки у Бахмут волонтер потрапив під обстріл
Перша поїздка Максима була в грудні 2022-го року, юнак поїхав допомогти бахмутянам. Загалом в Бахмут, каже Максим, він приїздив близько десяти разів разом з іншими волонтерами. Небайдужа молодь допомагала, привозили харчування, павербанки, ліхтарики тощо.
В міру того, що потребували мешканці. Через два тижні після першої поїздки в Бахмут район, в якому знаходився один із Пунктів Незламності (ред. Забахмутка) і куди привозили допомогу, вже був захоплений росіянами.
Під час другої поїздки до Бахмута ми потрапили під обстріл росіян. Стріляли з РПГ (ред. ручний протитанковий гранатомет). Нам насправді дуже пощастило, що все обійшлося і всі вціліли. Проте довелося розвернутися і поїхати назад до міста.
Максим Чечиков // волонтер
Кілька наступних поїздок було вже в центр Бахмута, продовжує Максим. Герой каже, що наступні поїздки були для волонтерів небезпечними. Автомобіль регулярно обстрілювали росіяни касетними снарядами, артилерією, і з різних снайперських гвинтівок. Попри це, юнак не полишав справи.
За словами Максима Чечикова – Бахмут, як був, так і залишається найскладнішою точкою серед всіх, у яких він побував. Під час поїздок атмосфера була максимально страшною. Люди жили в цьому жахітті, і стали беземоційні:
Зруйнована будівля в Бахмуті/фото від героя
Реакція людей… Її не було. Люди стали атрофовані повністю до всього. Вони ні на що не реагували. Коли ми присідаємо, бо починають “крити” касетними снарядами, бахмутяни навіть не реагували. Вони стояли, далі розвантажували гуманітарну допомогу і казали: “Це ще тихо в нас.
Максим Чечиков // про обстановку в Бахмуті
Максим каже, вже потім зрозумів, що бували дні коли було тихіше, а бувало, коли дуже гучно. А загалом кожна поїздка могла стати останньою.
Під час останніх поїздок в Бахмут Максим побачив, що до міста почали їздити всі волонтери, в тому числі й іноземні. Дехто займався тільки евакуацією, де можливо було ще проїхати, інші — гуманітарною допомогою. Деякі з них гинули. Багато іноземних волонтерів більше не повернулося додому.
Були прямі попадання по волонтерах. Окупанти безжально обстрілювали всіх, кого бачили. На наших очах руйнувалися будинки, а уламки падали на наші голови. В будинках теж гинули люди, цивільні. Загалом там залишалося ще дуже багато мешканців, як для міста, в якому тривають активні бойові дії.
Максим Чечиков // волонтер
Остання поїздка в Бахмут була в кінці лютого 2023 року. Блокпостів не було, людей майже теж, Бахмуту залишалися лічені дні до окупації.
Бахмут/фото від героя
Треба було на свій страх і ризик розуміти, куди ти їдеш і що робиш, — пояснює. — Бо як таких блокпостів вже не було, і можна було виїхати прямо на позиції.
Максим Чечиков // згадує про останні поїздки в Бахмут
При кожному в’їзді в місто, каже Максим, воно горіло. Був дим, вогонь, росіяни знищували все на своєму шляху.
Під час останніх поїздок Максима в Бахмут там залишилося ще близько двох тисяч людей. Додамо, що волонтери та поліція ще в лютому 2023 року евакуювали людей, попри обстріли. Втім, була частина населення, яка з невідомих причин залишалася в місті.
Чимало з цим людей потім вивезли до територій підконтрольних росії. Але ті, кого зустрічав Максим в лютому, щиро раділи, коли бачили українських захисників та волонтерів:
Кажуть, що там ждуни. Але я б так не сказав. Я бачив, як люди раділи, коли бачили українських волонтерів, коли бачили ЗСУ. Я бачив бахмутян, які відкрито і напряму могли сказати, що їх обстрілювала росія.
Волонтер // про ждунів у місті
Однак, каже хлопець, по поведінці деяких мешканців можна було зрозуміти, що і “не все так однозначно”. Це проявлялося у розмовах, поглядах на волонтерів чи спогадах про радянський союз.
Людей, які були за росію і прямо це могли сказати – не було. Ніхто цього ніколи не скаже. Я розумію, якщо прийшли росіяни, то вони будуть брати гуманітарку в росіян або дружити з ними. А якщо прийдуть українці, то вони так само поводитимуться з ними, бо вони просто переймаються за своє життя. Тут треба поставити себе на їх місце. Це нормально. Вони хвилюються про себе і за те, що з ними буде. Але прямої проросійської позиції не було ніколи.
каже Максим // про цивільних у місті
Максим на фоні зруйнованої школи/фото від героя
Люди намагалися говорити українською, зауважує хлопець. Багатьом з них було важко, але вони старались. Деякі мешканці поважного віку спілкувались все-таки російською, бо вони виросли в срср і української не знають, згадує Максим.
Війна затягнеться надовго
З часом волонтерська діяльність Максима перейшла від гуманітарної допомоги суто до допомоги військовим — закупівлю амуніції, харчування, інших речей, необхідних для армії. За півтора року війни хлопець побував ледь не на всіх напрямках фронту. Бувало така, згадує герой, що волонтерив магазин й купували енергетиків. Їх потім роздавали хлопцям.
Максим розповідає, що часто спілкується військовими, але, на жаль, не бачить в них позитивного настрою. Захисники здебільшого кажуть, що все це надовго і перемога нам дасться дуже нелегко. Однак зауважує, що підтримку від цивільних людей ЗСУ відчувають дуже потужну.
Про плани на майбутнє
Зараз хлопець навчається на 4 курсі університету. А поміж тим займається волонтерством. Ким був у цивільному житті, каже, навіть вже і не пригадує. То було зовсім інше життя, зовсім інші думки та світогляд.
Максим Чечиков, волонтер/фото від героя
Поки триває війна і захисники ціною власного життя відвойовують нашу країну та право на існування, Максим не може стояти осторонь і удавати, що нічого не відбувається.
Планів після перемоги хлопець не будує. Пріоритет зараз — це допомагати військовим і всіма силами наближати нашу перемогу. В цьому може допомогти кожен.
Вони залишили кар’єри, бізнеси й професії, в яких були успішними, щоб захистити країну. Але поки триває війна, змінюється і світ — технології, ринки, підходи до роботи. Повертаючись, люди з досвідом війни часто опиняються в реальності, де їхній попередній досвід уже не гарантує робочого місця і гідної зарплати. І це ще одна втрата, про яку говорять значно рідше, — втрата часу і навичок.
Ми поспілкувалися з різними військовими, які до 2022 року мали забезпечене життя як цивільні, а зараз намагаються по поверненню влаштуватися на роботу. Що з цього вийшло? Читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.
“Раз —і ти вже не кухар, ти —військовий”
До повномасштабного вторгнення військовий “Бізон” працював кухарем у одному з ресторанів в Києві. Чоловік сам забезпечував родину, щороку їхав на море, проблем з фінансами не відчував, свою роботу дуже любив. Каже, його кухня була його гордістю — команда, авторське меню, постійний розвиток.
“Я жив цим, розумієте. Я знав, що я в цьому сильний, постійно навчався. У мене була своя система, свої люди. А потім — раз, і ти вже не кухар, ти — військовий, хоча я не скаржусь, я сам пішов у березні”, — каже військослжбовець.
Він пішов на захист країни у перші дні. Зараз, після поранення і демобілізації, намагається повернутися в професію. Але каже, що за цей час усе змінилося, і важчим став навіть сам процес співбесід.
“Мене взяли у одне кафе, колектив був нормальний. Але я постійно відчував не повагу, а таке… співчуття. Ніби мене тримають не тому, що я професіонал, а тому, що я “з війни”. Я не витримав цієї жалості і пішов”.
Через кілька місяців “Бізон” знову сам повернувся до війська.
“Там, принаймні, зрозуміло, хто ти і навіщо ти, ніхто не задає некоректних питань”, — каже чоловік.
Але не всі історії однакові. Є роботодавці, які свідомо зберігають місця за працівниками. Один із таких прикладів — Ігор. Колишній логіст, чоловік пройшов бої на Донеччині та Харківщині,а зараз повернувся на минулу роботу.
“Мені платили частину зарплати весь час і чекали. Я повернувся — і мене реально включили в процес. Без жалості. Це дуже важливо, але про свій військовий досвід я не хочу згадувати і не зрозуміють мене тут. Ніхто не зрозуміє, хто це сам не пережив”.
На питання, чи відчував Ігор втрату навичок за час, який він був на фронті, каже — так:
“Я знав, чому я туди пішов. За втрату навичок переживав найменше, але я знав, що маю зарплату щомісяця, що жінка матиме за що дитині купити їсти. Але, звісно, довелося багато вчитися”.
Ігор каже: він вдячний, що роботодавець зберіг йому зарплату, але додає, що у його побратимів ситуація не така оптимістична. Найчастіше проблема навіть не лише в навичках, а в зміні мислення.
“Ти ніби випав з часу”
“На фронті ти живеш зовсім інакше”, — каже Андрій, який до служби працював у сфері ІТ.
Чоловік пояснює: на війні інші рішення, інша швидкість, інша відповідальність. І коли ти повертаєшся, цивільне життя здається… повільним і дивним.
Він додає, що адаптація — це окрема боротьба. І ще один факт, який засмутив Андрія, — це лицемірство, каже він. Компанія, в якій він працював раніше, показує, що відкрита до ветеранів, але, по факту, каже чоловік, умов для нього вони не надали.
“Ця вся політика про відкритість до ветеранів, вона на папері. А насправді, ти ніби випав з часу. Усі пішли вперед, а ти залишився десь там”.
Ця втрата стосується не лише власне працевлаштування, кар’єри, а й відчуття власної цінності для суспільства.
“Найгірше — це коли ти сам починаєш сумніватися, чи ти ще щось можеш”, — каже Андрій.
Проблема з роботою у ветеранів
Примітка. Veteran Hub — мережа підтримки для воїнів та їхніх близьких. Ветерани/ки та їхні кохані й рідні можуть отримати безоплатні юридичні консультації, психологічну підтримку та персональний супровід. Нині організація об’єднує простори у Києві та Вінниці, Мобільні офіси у Київській і Вінницькій областях та національну Лінію підтримки: +380 (67) 348 2868.
Аліна Зінченко, фахівчиня з карʼєрного консультування у мережі хабів Veteran Hub, переконана, що виклики працевлаштування ветеранів і ветеранок варто розглядати ширше, ніж лише через призму ринку праці. З досвіду Veteran Hub, це, насамперед, питання відновлення добробуту людини після служби.
“У нашій роботі ми спираємось на концепцію Добробуту, яка включає кількавзаємопов’язаних сфер: фізичне та психічне здоров’я, матеріальну стабільність, соціальні зв’язки, безпечне середовище, життєві навички та покликання (професійну реалізацію). Якщо ці базові складові залишаються незадоволеними, це безпосередньо впливає на здатність людини шукати й утримувати роботу.Умовно ці труднощі можна поділити на внутрішні чинники (пов’язані з людиною) та зовнішні (пов’язані з середовищем і ринком праці)”, — каже експертка.
За її словами, до внутрішніх чинників відносять накопичений тиск через незадоволені базові потреби.
Тобто, часто людина шукає роботу не з позиції вибору чи професійного розвитку, а через необхідність, тобто йдеться про відсутність достатньої соціальної підтримки після служби — забезпечити дохід, вирішити житлові питання або знайти доступні умови праці, зокрема у випадку інвалідності. Це суттєво звужує поле вибору і впливає на якість рішень.
Другий важливий фактор — це потреба оновлення навичок пошуку роботи.
Тобто, ветерани, які тривалий час перебували на службі, часто опиняються поза контекстом сучасного ринку: змінюються інструменти (джоб-борди, автоматизація, ШІ-сервіси), етапи відбору, підходи до самопрезентації. Це створює додатковий бар’єр ще до виходу на співбесіду.
Також, каже експертка, суттєвим викликом є переосмислення професійної ідентичності. Під час служби вона може трансформуватися або формуватися заново, і процес повернення до цивільного середовища часто ускладнює це. Особливо це відчутно для тих, у кого до служби не було сформованого професійного вектору.
“Окремо варто виділити зміни у вимогах ринку праці, які безпосередньо впливають на відчуття власної спроможності. У контексті розвитку технологій і автоматизації (Industry 4.0) багато навичок швидко втрачають актуальність або потребують оновлення. За час служби людина може “випасти” з цього контексту, що створює додаткові бар’єри під час працевлаштування у порівнянні з іншими кандидатами”, — пояснює Аліна Зінченко.
До зовнішніх чинників пані Аліна відносить культурний аспект адаптації вже з боку середовища. Попри те, що дедалі більше компаній декларують відкритість до
працевлаштування ветеранів, вони не завжди готові до практичної взаємодії — і це впливає на успішність адаптації, зокрема в період випробувального терміну.
Також зберігаються системні бар’єри, зокрема стигматизація з боку частини роботодавців, недостатня доступність інфраструктури для людей з інвалідністю та формальний підхід до інклюзії. У деяких випадках компанії декларують готовність працювати з ветеранами, але не створюють реальних умов для їхньої інтеграції.
Окремо варто зазначити і про брак державної підтримки у перші місяці після демобілізації, та забезпечення соціальних виплат (або ін.можливостей) для забезпечення добробуту
ветеранів у перші місяці після демобілізації, каже експертка. Вона пояснює, що частина ветеранів виходить на ринок праці ще до завершення реабілітації або вирішення базових життєвих питань — юридичних, медичних, житлових. Це суттєво ускладнює процес працевлаштування і підвищує ризик вигорання або повторної втрати роботи.
Чи є проблема втрати або неактуальності навичок поширеною?
“Складно узагальнити для всіх, адже це залежить від багатьох факторів: специфіки професії, тривалості служби, а також того, наскільки сфера діяльності змінилася за цей час. У деяких випадках ветеранам вдається частково підтримувати або навіть розвивати окремі навички під час служби, в інших — навпаки, відбувається розрив із професійним середовищем”, — каже Аліна Зінченко.
Водночас вже можна говорити про поширену тенденцію: у більшості ветеранів і ветеранок послаблюється навичка пошуку роботи. Часто люди давно не проходили співбесіди, не складали резюме, не виконували тестові завдання і загалом можуть не мати доступу до актуальних інструментів ринку праці. Важливо розуміти, що пошук роботи — це також окрема навичка і повноцінна діяльність, яка потребує оновлення.
“Що стосується професійних або технічних навичок, ситуація є більш індивідуальною. Важливо підсвічувати, що навички не зникають безслідно: вони можуть бути “на паузі”, трансформуватися або проявлятися в іншому контексті. Часто під час служби вони розвиваються — інколи в суміжних або менш очевидних формах, але залишаються цінним ресурсом, який потребує адаптації до цивільного ринку праці”, — додає спікерка.
Сьогодні вже існують інструменти, які допомагають перекладати військовий досвід у цивільні компетенції, як-от “Військовий досвід у резюме”. Це ще раз підкреслює, що служба не обов’язково створює прогалину в навичках — у багатьох випадках вона трансформує та посилює їх.
Які програми або ініціативи наразі допомагають ветеранам повернутися на ринок праці
На це питання пані Аліна каже, що в Україні поступово формується екосистема підтримки ветеранів і ветеранок у поверненні до ринку праці. Її можна умовно поділити на кілька напрямів:
По-перше, це кар’єрне консультування — допомога у визначенні професійного напряму, адаптації досвіду та підготовці до професійної реалізації. Зокрема, у Veteran Hub доступна безоплатна послуга кар’єрного консультування, що працює з запитом комплексно — від вибору кар’єрної траєкторії до профорієнтації чи пошуку освітніх можливостей.
По-друге, це освітні програми та перекваліфікація. Також розвивається робота з роботодавцями — навчальні ініціативи для HR і команд, які допомагають краще взаємодіяти з ветеранами. Окремо діють державні програми підтримки зайнятості та підприємництва, зокрема гранти для працевлаштування чи власної справи. Водночас, ця система ще формується і потребує подальшого розвитку з урахуванням реальних потреб ветеранів.
Що може покращити ситуацію з роботою?
Ефективне працевлаштування ветеранів(-нок) можливе лише за умови відновлення цілісного добробуту. Пошук роботи має бути про самореалізацію, а не вимушеним кроком для закриття базових дефіцитів.
Це потрібно розглядати рішення на двох рівнях — з боку громадянського суспільства та з боку держави,вважає експертка.
З боку громадянського суспільства, серед можливих рішень, пані Аліна називає наступне:
створення безпечних фізичних просторів підтримки, де ветерани можуть отримати
комплексні послуги, зокрема кар’єрне консультування (як-от Veteran Hub);
розвиток ветеранських професійних спільнот, які дають можливість обміну досвідом, підтримки і нетворкінгу;
інформаційні кампанії, що зменшують стигматизацію та підсвічують сильні сторони ветеранів, зокрема такі навички як лідерство, відповідальність і здатність діяти в умовах невизначеності;
популяризація ветеранського підприємництва та продуктів, створених ветеранами;
навчання роботодавців і команд взаємодії з ветеранами, зокрема в частині адаптації робочих процесів і “перекладу” військового досвіду у цивільні компетенції;
адвокація прав ветеранів у випадках дискримінації та участь у формуванні політик і законодавчих змін.
З боку держави й органів місцевої влади ключовими є такі напрямки:
створення системи комплексної підтримки ветеранів(-нок) після демобілізації — із гідним фінансовим і соціальним забезпеченням у перші місяці. Це дозволяє ветерану зосередитися на здоров’ї та юридичних питаннях, виходячи на ринок праці з ресурсної позиції, а не з потреби виживання;
впровадження ранньої профорієнтації та планування кар’єрного шляху ще під час служби. Професійний вектор варто закладати ще на етапі рекрутингу або на початку служби. Інструменти планування кар’єри та підтримка зв’язку з цивільними компетенціями під час служби мінімізують відчуття професійного розриву та полегшують подальшу адаптацію;
підтримка ветеранського підприємництва, зокрема через податкові стимули та грантові програми;
компенсаційні механізми для бізнесу на адаптацію робочого середовища (наприклад, забезпечення фізичної доступності простору) та впровадженняг нучкого законодавства, що заохочує роботодавців створювати програми;
внутрішнього перенавчання, визнаючи ветеранів фахівцями із цінним досвідом.
Що у висновку?
Сьогодні в Україні формується нова реальність, тисячі людей повертаються з війни в країну, яка за цей час змінилася. Але ще більше має змінитися не в них — а в нас, як в соціумі.
Станом на грудень 2025 року в Україні налічували близько 1, 5 млн ветеранів і ветеранок. Повернення їх до цивільного життя, це не про те, як швидко вони “адаптуються”. Це про те, чи готове суспільство, ми, їх прийняти. Ми звикли говорити про державну відповідальність: програми, виплати, політики. Але правда в тому, що цього недостатньо. Відповідальність ж бо значно ширша. Це відповідальність бізнесу — створювати не формальні вакансії та політики, а реальні умови для роботи. Це відповідальність команд, не співчувати, а поважати. Це відповідальність кожного і кожної – не чекати “зручної адаптації”, а бути готовими змінювати середовище під людей, які повертаються з війни. Бо ветерани й ветеранки не повинні підлаштовуватися під систему, яка їх не розуміє. Це система має змінитися так, щоб у ній було місце для них. І питання тут не лише про роботу. Питання про те, яке суспільство ми будуємо вже зараз.
Матеріал створено у співпраці з Волинським прес-клубом
До початку повномасштабного вторгнення Богдан Зуяков професійно займався армреслінгом, брав участь у змаганнях та здобував нагороди. Проте реалії війни змусили змінити спортивний зал на небезпечні маршрути Донеччини. Сьогодні він — волонтер, який щодня ризикує життям, вивозячи людей з-під обстрілів у найгарячіших точках.
Про складні рішення, страх, втрату побратимів, евакуацію тварин та мрію стати мером Краматорська редакції Бахмут IN.UA розповів Богдан Зуяков, волонтер з Краматорська.
Спорт на паузі: як почався шлях волонтера
Рішення стати на захист свого міста та допомагати людям було прийняте миттєво. За словами Богдана Зуякова, вже 25 лютого 2022 року, побачивши допис у соціальних мережах про потребу в людях, він долучився до побудови блокпостів та укріплення адміністративних будівель мішками з піском.
“В той момент я намагався міксувати життя волонтерське і спорт, але десь через місяць я розумів, що волонтерська діяльність забирає надзвичайно багато сил, часу і просто сил не вистачало. Був вимушений трішки відкласти спорт на другий план, що для мене було дуже важке рішення, болюче“, — згадує волонтер.
Він зізнається, що й досі відчуває біль через неможливість жити звичайним життям, проте пріоритетом залишається допомога людям.
Чому саме Донеччина
Богдан Зуяков під час евакуації / фото з особистого архіву героя
Попри те, що лінія фронту невпинно наближається до Краматорська — рідного міста волонтера, Богдан Зуяков залишається у рідному регіоні. Його мотивація проста: дім — це місце, де він виріс, а ресурси кожної людини є обмеженими.
“В цілому мені хочеться допомогти всім, але я розумію, що мої ресурси обмежені. На жаль, я не супергерой, який може допомогти всьому світу. Тому я свідомо розумію, що я не можу допомогти всюди: їхати на Херсонщину, їхати на Сумщину. Я допомагаю тут, тому що мого ресурсу вистачає тільки на допомогу тут“, — пояснює він.
Волонтерство для Богдана Зуякова — це не стільки обов’язок перед іншими, скільки внутрішня потреба та борг перед самим собою.
“Не кожен може рятувати людей, віддавати всього себе цьому. Можливо, це захворювання в нас таке, я не знаю“, — додає він.
Страх і “чуйка”: поїздки на межі життя та смерті
Кожна поїздка за людьми — це величезний ризик. Спочатку волонтерам доводилося їздити у звичайних автомобілях без броні та систем радіоелектронної боротьби (РЕБ). Згодом кожна вилазка стала мініатюрною операцією, зі зброєю та іншими важливими речами для запобігання дронам. На питання про те, як вдається долати страх, чоловік відповідає відверто — страх нікуди не зникає.
“Нам страшно кожен раз. В якісь моменти цей страх є індикатором того, що може щось відбутися. Як така назва “чуйка”, вона завжди присутня, і ми намагаємося її слухати. Якщо нам щось внутрішнє відчуття каже, що не треба їхати, ми, наприклад, не їдемо. Страшно. Боремось. Та й їдемо, куди діватись“, — розповідає рятувальник.
Найважча місія: пішки крижаною Костянтинівкою
Констянтинівка / фото Стерненко
Евакуація часто вимагає надлюдських зусиль. Найважчим як фізично, так і морально епізодом за ці роки волонтер називає піший похід у Костянтинівку за трьома людьми, серед яких була маломобільна жінка.
“Йти фізично було важко, тому що ожеледиця, тому що після поранення настільки багато часу пройшло, рани ще бентежать досі. І морально це було важко повертатись в те місце, де тебе майже могли вбити“, — ділиться він.
Ця операція відбувалася у супроводі військових, з чіткими інструкціями та командами. Саме після неї команда переглянула підходи до власної безпеки: волонтери почали використовувати кращі бронежилети та засоби РЕБ проти ворожих дронів, ставши за рівнем екіпірування схожими на військових.
“Чорний список” відмовників
Богдан Зуяков / фото з особистого архівку героя
Одним із найболючіших аспектів роботи є ситуації, коли люди в останню мить відмовляються виїжджати з-під обстрілів, наражаючи екіпаж на марну небезпеку. У таких випадках волонтери формують так званий “чорний список” адрес.
“В такий момент я відчуваю тільки те, що хочеться максимально швидко звідси звалити і не загинути заради цього. Співчуття до таких людей, які відмовилися… можливо, і немає. Тому що вони свідомо мені в очі сказали свій вибір. Це максимальна зневага до інших волонтерів“, — різко, але справедливо зазначає Богдан Зуяков. Він наголошує, що життя волонтерів також має цінність, і ризикувати ним вдруге заради тих, хто знехтував їхньою безпекою, вони не будуть.
Евакуація тварин
Особливе місце в евакуаційних місіях займає порятунок домашніх тварин. Для команди волонтерів життя беззахисних котів та собак є не менш важливим. Вони завжди переконують господарів забирати улюбленців із собою.
“Я краще викину ту одну сумку з непотребом якимось, але ми заберемо собачку і котика. Для мене дивно чути, коли питають: “А ви заберете собачку?”. Ми вивозимо сім’ю. В сім’ї, якщо є котик, собачка – це член сім’ї“, — підкреслює Богдан Зуяков.
Водночас він з болем визнає, що ті тварини, яких люди свідомо залишають у гарячих точках на кшталт Костянтинівки, переважно приречені на загибель.
Емоційне вигорання та втрата побратима
Постійне перебування в екстремальних умовах накладає важкий відбиток на психіку. Волонтери зізнаються, що стали більш черствими, а війна перетворилася на рутину. Зберегти баланс допомагає чітке розмежування: виїхавши з-під обстрілу, вони залишають усі страшні спогади саме там.
Проте деякі рани не гояться. Чотири місяці тому під час чергової місії їхній автомобіль потрапив під удар, внаслідок якого загинув волонтер В’ячеслав.
“До сьогоднішнього дня навіть не доторкнувся знов до тої машини, хоча вона стоїть. Просто не можу знайти в собі сили підійти навіть до машини. Війна надзвичайно сильно нас вимотала, ніяких сил немає взагалі це все продовжувати. Відновлюватись, я б сказав, що ми не відновлюємося. Ми просто, як роботи в чомусь. Працюємо, робимо все на максимум і надіємося, що все ж таки це пошвидше закінчиться“, — відверто розповідає волонтер.
Плани після війни
Незважаючи на тотальну втому, Богдан Зуяков чітко бачить своє майбутнє після того, як потреба у щоденних ризикованих евакуаціях зникне. Він мріє більше не жахатися звуків дронів чи ракет.
“Я хотів би повернутися до спорту. Я хочу себе реалізувати ще. А в цілому, глобально, мені б хотілося бути мером Краматорська, якщо він буде цілий і не окупований. Це взагалі чудово“, — ділиться планами волонтер.
Навіть якщо політична кар’єра не складеться, він планує продовжувати гуманітарну діяльність, адже попереду — зворотна евакуація, відбудова та психологічна допомога населенню. “Я хочу бути корисним людям”, — підсумовує він свою головну життєву місію.
Примітка. Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
Родина бахмутян Марина й Андрій раніше жили в центрі міста, виховували двох дітей 5-річного Микиту та 2-річну Майю. В травні 2022 року сім’я разом з […]
Рівно рік тому Бахмутське товариство захисту тварин «Лада», рятуючись від війни, евакуювалося на Дніпропетровщину. За цей час волонтери допомогли врятувати сотні собак від неминучої загибелі. […]
Бахмутяни були вимушені покинути свої будинки та їхати у невідомість у пошуках безпеки для себе та для своїх родин. У місті вони залишили не тільки […]
