Проблеми українських біженців з епілепсією в Румунії

Олександра Манайла Олександра Манайла 12:12, 30 Листопада 2023
Ілюстрація Бахмут IN.UA

На епілепсію страждають приблизно 65 мільйонів людей у всьому світі. За оцінками лікарів, на кожні 100 здорових людей припадає принаймні одна людина з епілепсією. Ми не знаємо точно, скільки українців із цією хворобою виїхало з країни внаслідок війни, а скільки залишилося. Деякі хворі опинились в Румунії, де потребували медичної допомоги.

Сергій Палахута з Миколаєва. Після початку війни в Україні він виїхав до Румунії. 30-річний чоловік з 8 років страждає на епілепсію і з того часу перебуває на лікуванні. Він має вищу освіту, до початку війни працював кур’єром і малював, щоб заробити додаткову копійку.

Сергій провів багато часу в лікарнях, тому що його діагноз завжди викликав побоювання. Це відбувалося з 4 років.

Лише у віці 8 років йому поставили правильний діагноз і призначили лікування, яке він досі продовжує, але з часом у нього ставалися епілептичні припадки,

Швець Світлана, мати Сергія // розповіла виданню videomedicina.ro

Сергій Палахута з мамою, Швець Світланою / Олександра Манайла

Останній епілептичний напад у Сергія стався в Румунії

У Миколаєві почалися вибухи, і хлопець був твердо налаштований виїхати. Мер міста підтримав українців, які хотіли покинути країну, тож запропонував транспорт із центру міста до Румунії, Німеччини, Польщі.

Першою думкою було поїхати до Румунії, тому що там ближче до дому, і я взяв ліків на три місяці,

розповів Сергій // про переїзд

Мати та бабуся не змогли покинути рідну країну, тож залишились в Україні. Сергій опинився в центрі для біженців у Бухаресті, де після сварки з іншими біженцями його так сильно побили, що він відразу потрапив до лікарні.

“Я не знаю, хто мене бив, але я був у комі”, — сказав Сергій.

Тим часом матері й бабусі вдалося дістатися до Бухареста, де вони застали юнака в дуже тяжкому стані.

“Він був дезорієнтований, з ним не можна було розмовляти. Його госпіталізували”, — розповіла мати, яка вважає, що у хлопця також був напад епілепсії.

Лікар Богдан Флоря: “Війна — фактор, що сприяє епілептичним нападам”

Війна негативно впливає на хворих на епілепсію, особливо тих, хто постраждав безпосередньо. Про наслідки розповідає Богдан Флоря — невролог, який заснував телемедичну мережу для допомоги при епілепсії в Румунії.

“Сприятливим” фактором є недосип або безсоння — найбільший тригер нападу. Очевидно також низький рівень цукру в крові, втома, менструальний цикл, енергетичні напої. Але безсоння є головним тригером, тому що немає ліків, які могли б замінити сон,

сказав Богдан Флоря // невролог

Спеціаліст зазначив виданню videomedicina.ro, що українці з епілепсією, вигнані з дому через війну, які накопичили 36-48 годин безсоння, мають вищу ймовірність на збільшення частоти епілептичних нападів.

“Пацієнти, в яких справи йшли добре, у яких було спокійне життя, тепер не мають жодного життя”, — каже лікар Богдан Флоря.

Щодо Сергія, то Швець Світлана вважає, що у її сина був синдром перерваного приймання ліків:

“Деякий час він не приймав ліки. Коли я приїхала до Румунії, я почала лікувати його за схемою з Україні, і його стан поволі почав покращуватися. Я говорила з лікарем, який лікував його в дитинстві в Україні, і він пояснив мені телефоном, як повільно починати лікування, і за тиждень йому стало краще. Він уже сидів на лавці й пив каву”.

Об’єднану сім’ю перевели до іншого центру для біженців у Бухаресті, де Сергій пройшов лікування від епілепсії та відновився.

Кароліна Салару разом із Сергієм та Світланою / Олександра Манайла

Кароліна Салару працює у Фонді соціальних інновацій Королеви Марії, де з 10 березня 2022 року до кінця червня 2023 року було проконсультовано понад 7000 українських біженців у Румунії. Її відданість і ефективність у роботі з цими біженцями неймовірні, а українці, яким вона допомогла, дуже поважають і цінують Кароліну.

“Був хлопець з епілепсією, який прийшов до транзитного центру, він залишився ненадовго також через те, що в нього не було ліків. Ми приїхали до “Медичного міста Енаяті” — реабілітаційної лікарні. Фонд оплатив консультацію, і нам вдалося дістати йому ліки за рецептом, які він приймав щодня, і через місяць він поїхав далі. Таких осіб було більше, у деяких були ліки із собою, і вони зверталися до нас тільки тоді, коли розуміли, що ліки закінчуються, а отримати консультацію без сімейного лікаря було дуже важко. І тоді благодійні фонди нам дуже допомогли”, — підкреслила Кароліна Салару.

Загалом хворі на епілепсію з України їхали далі до Німеччини та Польщі. 

“На мій подив, було багато молоді”, — додала Кароліна Салару.

Медикиня Євгенія Роза: “Можна було побачити особливу емоційну ситуацію, через яку проходять українські діти з епілепсією”

Викладачка університету, докторка наук Євгенія Роза з кафедри дитячої неврології Першої дитячої клінічної лікарні імемні доктора Віктора Гомойу в Бухаресті сказала, що до лікарні, де вона працює, прибуло мало дітей з України та їхніх сімей.

Наш поріг переступили небагато дітей з України та їхніх родин. Особисто в мене пацієнтів не було, але в кабінеті чергового лікаря я дійсно проконсультувала кількох дітей, які приходили з іншими педіатричними проблемами, в деяких із них теж було діагностовано епілепсію. І тоді також була потрібна присутність невролога, щоб їм призначити потрібні ліки, в правильній дозі тощо, і за ними також був потрібен нагляд, враховуючи ситуацію, в якій вони перебувають,

доктор Євгенія Роза // дитячий невролог із дитячої клінічної лікарні ім. доктора Віктора Гомойу в Бухаресті.

Дитячий невролог сказала, що ліки для малюків були, в цьому сенсі проблем немає, але великим викликом було спілкування з українськими пацієнтами.

“Врешті якось мені вдалося за допомогою Google Перекладача. Вони не дуже розмовляють англійською, французькою чи іншою міжнародною мовою, але ми впоралися з Google Перекладачем”, — сказала доктор Євгенія Роза.

Щодо проблем українських дітей, хворих на епілепсію, лікарка сказала, що вони загалом такі ж, як і в наших маленьких пацієнтів, тільки що в більшості з діток — і це те, з чим ми, на жаль, не можемо їм допомогти в кабінеті чергового лікаря — можна було б якимось чином побачити конкретну емоційну ситуацію, через яку вони проходили. 

“І потім ці речі мають різні наслідки, навіть для дітей, які не походять із зони бойових дій. І з цим важко впоратися в кабінеті чергового лікаря. Необхідно було провести міждисциплінарне втручання, і тоді, на жаль, ми не змогли їм допомогти, тому що вони не залишилися в лікарні. Вони продовжили свій шлях…”, — наголосила дитячий невролог.

Причиною відмови українців від госпіталізації було те, що люди мали багато багажу у своїх автомобілях і їхали туди, де вони хотіли оселитися. У Румунії вони були лише транзитом, пояснила доктор Євгенія Роза, яка з початку війни спостерігала 5 українських дітей з епілепсією.

Доктор Богдан Флоря: “Хворі на епілепсію українці виїхали з дому, маючи телефон і один блістер ліків”

Лікар із Клужу Богдан Флореа також консультував у своєму кабінеті кількох дорослих українців з епілепсією, які знайшли притулок у жудецях (повітах) на півночі країни: у Сучаві, Марамуреші, Сату-Маре, Салажі.

“У ті моменти паніки, принаймні в північних жудецях — Сучава, Марамуреш, Сату-Маре, Салаж —, люди організувалися ще до дій адміністрації. А пацієнтів, які приходили, супроводжували перекладачі, в кабінеті був перекладач. Українці поїхали з тим, що лежало на тумбочці, іконою, телефоном і одним блістером ліків”, — розповів невролог Богдан Флоря.

Лікар уточнив, що українці не оплачують дослідження. 

“Я знаю, що вони не платять ні за дослідження, ні за ці ліки, а сімейні лікарі отримують заохочення і мають право виписувати ці ліки пацієнту. Що стосується наявності в аптеці, тут нічого не можна вам гарантувати”.

Д-р Богдан Флоря: “Мережа телемедицини для допомоги при епілепсії, також використовується для українських біженців”

7 років тому лікар Богдан Флоря заснував мережу телемедицини при епілепсії. Понад 22 000 пацієнтів проконсультувалися в 12 епілептичних центрах, обладнаних відео ЕЕГ. Лікар, який заснував мережу телемедицини для допомоги приепілепсії в Румунії, розповідає, що використовував її також для українських біженців.

“Раз на місяць я їжджу в Бая-Маре і там проводжу консультації. Кожного разу в Бая-Маре у мене був один чи два українські пацієнти з епілепсією. За допомогою мережі телемедицини я працював кілька разів, із Сучави, з Ораді, і так, я сидів і дивився на заповнені історії хвороби пацієнтів, карти й аспекти ЕЕГ. Так, кілька пацієнтів прийшли, їхній стан покращився. Я, знаходячись у Клужі, просто дивився конструктивно”, — сказав невролог, зазначивши, що більшість українських хворих на епілепсію виїхали в інші країни, мало хто залишився в Румунії.

Доктор Євгенія Роза про кризу лікарських препаратів при епілепсії: “Ми вимушені знаходити всілякі шляхи”

Криза лікарських препаратів при епілепсії в нашій країні торкається як румунів, так і українських біженців.

Ривотрил, також відомий як клоназепам, тимоніл і нейротоп з діючою речовиною карбамазепін, леветирацетам, клобазам, а також трилептал з речовиною окскарбазепін — це препарати, які використовуються при лікуванні епілепсії, які викликають у пацієнтів хвилювання, оскільки їх не завжди можна знайти в аптеках, і також деякий час тривають перебої з постачанням ліків.

“Наразі ситуація дійсно є такою, якою не було вже давно. У нас завжди були проблеми з бензодіазепінами, відповідно з клобазамом, але зараз його можна знайти в країні. Проте ви більше не можете знайти ті препарати, які раніше були в наявності: щось, що використовується дуже часто, а саме леветирацетам у формі сиропу для дітей молодшого віку або майже всі форми карбамазепіну, препарату старого покоління, але також дуже ефективного й особливо показаного при багатьох формах генетичної епілепсії, а також клоназепам останнім часом вилучається з ринку, і, на жаль, він також є дуже ефективним бензодіазепіном, і багато пацієнтів його використовують, тож ми вимушені знаходити всілякі шляхи, щоб забезпечити їх цим лікуванням”, — засвідчила д-р Євгенія Роза.

Дитячий невролог звернула увагу на наслідки кризи з лікарськими препаратами для пацієнтів.

“Наслідки часто виражаються в тому, що змінюється та дуже крихка рівновага пацієнта, який живе з діагнозом епілепсія. Що стосується пацієнтів з епілепсією, особливо тих, які є фармакорезистентними, тобто не реагують на перше або друге лікування, це дуже тонкий баланс. Той факт, що ви змінюєте препарат, з яким людина працює і який зупиняє його епілептичні напади, є абсолютно руйнівним для багатьох із них, тому що в багатьох є стійкість до ліків”, — зазначила д-р Євгенія Роза.

Лікар з Бухареста сказала, що проблема з клоназепамом триває з минулого року і що його знаходять все рідше, а леветирацетама в останні місяці взагалі майже немає. З минулого року почалися проблеми з карбамазепіном.

Ми винахідливі, ми певною мірою сформували мережу в тому сенсі, що ми дзвонимо другу, який дзвонить другові, у нас є багато колег, які працюють за кордоном, а потім… чи то фармацевти чи лікарі, ми дбаємо про те, щоб привезти ліки з-за кордону для пацієнтів, які, в свою чергу, дзвонять своїм родичам за кордон”, — зазначила доктор Євгенія Роза.

Резван Прісада, президент ANMDM: “Надійде кілька тисяч коробок клоназепаму”

Лікарські препарати від епілепсії відсутні через проблеми з виробництвом, пояснив президент Національного агентства з лікарських засобів та медичних виробів у Румунії (ANMDM). Коли до нього звернулося видання videomedicina.ro, фармацевт Резван Прісада, президент ANMDM, запевнив: 

“Ривотрил 0,5 мг відправляється цими днями перевезенням із Німеччини, отримано всі документи, а ривотрил 2 мг має надійти до Румунії до кінця серпня. Надійде кілька сотень тисяч коробок, яких, судячи з історії споживання, вистачить приблизно на 4 місяці. У жовтні очікуються ще поставки”.

Щодо карбамазепіну 200 мг, “це більше не проблема. Unifarm має достатньо для всіх, уже кілька місяців… Це ANS (прим. ред.: авторизація особливих потреб — ANS) для кількості на 1 рік, лише для замовлення аптеками. Тим часом ми також отримали відомості від румунських виробників, що вони відновлюють виробництво. Вони чекали, коли з 1 серпня почнуть діяти нові підвищені ціни. Тут була проблема виключно цінового питання”, — пояснив президент ANMDM.

Доктор Богдан Флоря: “На жаль, те, що відбувається в Румунії в 2023 році, країні, де панує мир, — це ганьба!”

Схеми лікування хворих на епілепсію в Румунії не дуже відрізняються від українських, кажуть неврологи. 

“На жаль, те, що відбувається в Румунії в 2023 році, країні, де панує мир, — це ганьба. Прикро, що пацієнти з Трансільванії їдуть із румунським рецептом до Угорщини, з півдня — до Болгарії, а з Молдови — до Кишинева. Не знаю, чи вдасться виправити ситуацію”, — сказав д-р Богдан Флоря.

Лариса Мезіну, CNAS: Українці, які прибули до Румунії з епілепсією, стійкою до медикаментозного лікування, не могли бути зараховані до спеціальної підпрограми

Сергій Палахута не покладався на румунську державу й ліки, які йому потрібні від епілепсії. Він привозить їх з України.

Сергій Палахута й Швець Світлана

“Коли їде якийсь транспорт з України до Бухареста, я прошу когось привезти мої ліки, даю йому рецепт, і він мені привозить. У нього знову можуть бути припадки. І він вирішив дотримуватися того ж лікуванням, що й в Україні. Є препарат бензонал, який в Румунії не використовують, він його приймає вже 30 років і не може відмовитися від нього, й навіть не ризикує”, — засвідчила Швець Світлана, мати хлопця.

Щодо ситуації українських біженців, хворих на епілепсію, то з паперів Національного будинку медичного страхування (CNAS) випливає, що “наразі в підпрограмі діагностики й лікування епілепсії, резистентної до медикаментозного лікування, не зареєстровано пацієнтів із зони збройного конфлікту в Україні”, повідомила речниця CNAS Лариса Мезіну.

Представниця CNAS підкреслила, що українські пацієнти можуть скористатися діагностикою та лікуванням, застосовуючи методологічні правила впровадження та застосування рамкового контракту як у денній госпіталізації, так і в безперервній госпіталізації, і їх можна лікувати як будь-яку іншу застраховану особу в Румунії.

За словами неврологів, загалом третина хворих на епілепсію має резистентність до лікарських засобів. Причина того, чому пацієнтів, які прибули з України, не реєстрували в підпрограмі діагностики й лікування резистентної до медикаментозної терапії епілепсії, за словами Лариси Мезіну, полягає в тому, що в них не було медичної карти, яка б це підтверджувала.

Що стосується кількості пацієнтів, у яких розвивається резистентність до медикаментозної терапії, то зі документів CNAS випливає, що кількість пацієнтів є постійною, останнім часом збільшення не було. Оскільки реєстру пацієнтів з цим захворюванням не існує, ми можемо орієнтуватися лише на приблизні дані, за оцінками неврологів, в нашій країні налічується близько 300 000 людей з епілепсією.

“У Румунії загальна кількість пацієнтів з епілепсією у 2021 році, за даними INSP (Національний інститут громадського здоров’я), становила 124 583 людини, з яких 13 684 були діагностовані вперше (11%)”, — сказала професор, д-р Іоана Миндруце, координатор відділу моніторингу епілепсії SUUB та Національної програми лікування фармакорезистентної епілепсії на онлайн-заході, організованому Асоціацією хворих на епілепсію в Румунії (ASPERO) з нагоди цьогорічного Фіолетового дня.

У березні 2023 року асоціація ASPERO провела дослідження незадоволених потреб у нашій країні щодо діагностики, надання медичних і соціальних послуг, доступу до лікування, поінформованості широкої громадськості й проблеми стигми. З цієї нагоди кількість відгуків тих, хто зіткнувся з цим діагнозом (пацієнтів, опікунів, родичів чи друзів), була вражаючою, як і ситуації та життєві історії, які вони розповіли.

За даними дослідження ASPERO, у 25% випадків доступ до невролога ускладнений на національному рівні.

Пацієнтам з епілепсією в більшості випадків призначають кілька препаратів одночасно, “але останнім часом ми стикаємося з численними скаргами щодо нестачі ліків, що викликає занепокоєння, і органи влади повинні більше залучатися до цього фундаментального аспекту”, — сказала Іляна Штефан, виконавчий директор ASPERO, яка теж страждає на епілепсію.

88% опитаних проходять медикаментозну терапію. Щонайменше в третини респондентів лікування епілепсії змінювалося більше 5 разів із моменту встановлення діагнозу, ще в третини воно змінювалося 2–3 рази, а 12% повідомили, що змінювали його один раз.

Фарм. Резван Присада: “Ліки на один день без рецепта для людей з епілепсією — звичайна річ”

Фармацевт Резван Прісада, президент ANMDM / фото з відкритих джерел

Videomedicina.ro запитала ANMDM, чи існує якась норма, пов’язана з одноденним безрецептурним відпуском протиепілептичних препаратів, оскільки українські біженці з епілепсією можуть потребувати, але не матимуть поряд лікаря, щоб виписав їм рецепти.

“У законі немає ідеї про відпуск будь-яких ліків без рецепта, в будь-якій кількості… Так звана екстрена доза — це насправді звичай, адже саме так із часом зробили для антибіотиків. Ми ведемо серйозні дискусії щодо цього… Фармацевтичний департамент Міністерства охорони здоров’я вважає, що ми повинні врегулювати це питання на майбутнє, в тому сенсі, що повинна бути можливість відпускати такі кількості, як одноденна доза, без рецепта. Я, зі свого боку, ставлюся до цього стримано, я думаю, що це призведе до ситуації, коли всі посилатимуться на винятки. Мені здається, що пацієнт, особливо хронічний, достатньо відповідальний, щоб не виходити з дому без ліків”, — зазначив фармацевт Резван Прісада, президент ANMDM.

На його думку, замість того, щоб законодавчо встановлювати винятки, ми б краще зробили функціональною електронну карту пацієнта, до якої постачальники матимуть доступ і можуть перевірити, яке лікування отримає пацієнт, і можуть відпускати препарати скільки, коли й де потрібно, без зайвих паперів.

“Для біженців, які є хронічно хворими й отримують лікування, я вважаю обов’язковим, щоб вони пройшли до нашого центру. Я знаю, що вони організувалися в місцях перетину кордону… й отримують рецепти від тамтешніх лікарів. Ви усвідомлюєте, який хаос ми створюємо, якщо дозволяємо відпускати бензодіазепіни без рецепта будь-кому під приводом того, що він хворий і що він з України, не маючи можливості це перевірити?”, — пояснив фармацевт Резван Присада.

Доктор Євгенія Роза пояснює, що робити, коли в української дитини-біженця з епілепсією закінчилися ліки

Дитячий невролог Євгенія Роза вважає, що ризиковані протиепілептичні препарати не можна відпускати без рецепта, і пояснює, що робити, коли в української дитини з епілепсією, яка знайшла притулок у Румунії, закінчуються ліки.

Невролог зізналася, що чула від пацієнтів, що коли в них немає екстрених ліків, вони йдуть в аптеку й намагаються отримати ліки на добу. 

“Але це не обов’язково правильно. Хвора на епілепсію дитина з України, у якої закінчилися ліки і яка перебуває в Румунії, має звернутися до кабінету чергового лікаря. Це найдоступніше, і ми завжди можемо виписати їм рецепти, щоб вони могли купити собі ліки”, — розповіла доктор Євгенія Роза.

Доктор Богдан Флоря про екстрену дозу протиепілептичних ліків без рецепта: “Не можемо давати на один день? Добре, що Відень дає, Мюнхен дає…”

Однак доктор Богдан Флоря, невролог для дорослих, має іншу думку після подорожей кількома країнами Європи та купування в аптеках ліків від серцевої недостатності, епілепсії чи інших захворювань, екстреної дози.

“Як це буває в Угорщині, Австрії, Німеччині, коли ви кажете, пане, я не маю ліків, я поїхав у відпустку, я втратив свій багаж і я приймаю ліки постійно від цього захворювання, дайте мені ці дози, фармацевт після пари питань визначає ситуацію та відпускає ліки. Він може зробити копію посвідчення особи, взяти його номер телефону й дати йому ліки на вечірню дозу сьогодні та ранкову на завтра. Хворий на епілепсію без проблем зможе відповісти на 10 запитань про стан свого здоров’я. Тож, ви йому не даєте, а якщо в нього криза, тому що він раптом припинив лікування, як ви почуватиметеся як лікар, як фармацевт? Не можемо давати на один день? Добре, що Відень дає, Мюнхен дає…”, — зазначив лікар із Клужа Богдан Флоря.

Найбільший виклик для українських біженців з епілепсією: боротьба з хворобою під час війни

Життєва історія Сергія та його родини тільки тепер стала покращуватися в Румунії. Його перевели в інший центр для біженців, де умови проживання кращі. Він живе з мамою та бабусею, житло безкоштовне, і всі троє отримують від румунської держави їжу тричі на день.

Він має намір повернутися додому, але чекає скорішого закінчення війни, але не знає, коли це станеться. Найбільшим викликом для нього було поїхати до Румунії. Дитячий невролог дитячої клінічної лікарні імені доктора Віктора Гомойу в Бухаресті вважає, що ми, люди, дуже, дуже різні, і проблеми, з якими ми стикаємося, дуже різні. Щодо українців:

“Я можу собі уявити, що є шок від втрати дому, є шок від невизначеності майбутнього, а коли до всього цього додається хронічна хвороба, така як епілепсія, це ще важче. І тоді я з усією повагою ставлюся до їхніх сил рухатися далі, тому що вони справляються із цією ситуацією, але я уявляю, що це зовсім непросто. Я маю на увазі, що боротьба з хворобою — це найбільший виклик у такому контексті”, — зазначила д-р Євгенія Роза.

Незалежно від того, хвора вона на епілепсію чи ні, будь-яка особа з досвідом війни страждає. 

“Особливо дитина, яка не має тих інструментів емоційної адаптації, які є в дорослого, і тоді сприймає цей виклик зовсім по-іншому. Тобто дитина справляється або не справляється”, —повідомила дитячий невролог.

Особам з епілепсією в Румунії зовсім не просто, але це також не кінець світу. 

“Людям треба допомагати тоді, коли вони цього потребують, не раніше й не пізніше”, — сказав кілька місяців тому д-р Богдан Флоря, маючи на увазі хворих на епілепсію.

Румуни довели, що вони порядні люди, у них добра душа й воля допомогти українським біженцям тут, і вони зробили те, що залежало від них, як від осіб. Решту більших і складніших проблем залишається вирішувати владі.

Примітка. Мультимедійний журналістський матеріал Олександри Манаїла та Міхая-Габріеля Манаїла, проект реалізований за підтримки Science+. Цей репортаж був перекладений та створений за підтримки міжнародної мережі Science+. Оригінальний майданчик публікації Videomedicina.ro.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Рили траншеї на місці тих, які були в 1943”: Олег Зонтов розповів, як звільняли Слов’янськ у 2014-ому та обороняли у 2022-ому

Семаковська Тетяна 14:45, 5 Липня 2024

У квітні 2014 року Слов’янськ став першим містом, яке окупували російські терористи — окупація тривала близько 3 місяців. У ніч на 5 липня 2014 року Слов’янськ, який майже три місяці був у російській окупації, звільнили від бойовиків. Як місто відновлювалося після окупації та як пережитий досвід трансформував цю громаду?

Ми поговорили з військовослужбовцем ЗСУ, молодшим сержантом, громадським діячем Олегом Зонтовим, який у 2014—2015 виконував обов’язки міського голови Слов’янської міської ради.

Окупація Слов’янська: як це відбувалося?

Російські терористи з автоматами та РПГ-26 біля слов’янської міськради, 14 квітня 2014 / фото з відкритих джерел

2014 рік для міста став поворотним. У ніч проти 12 квітня російські окупанти, озброєні автоматами, захопили райвідділ міліції у місті, на якому одразу вивісили прапор рф. В цей час, коли Україна розпочинає антитерористичну операцію, російські бойовики оголошують у місті заборону кількох політичних проукраїнських партій: “Батьківщина”, “УДАР” та “Свобода”.

Паралельно починаються переслідування україномовних людей. Олег Зонтов у розмові пригадує, що навіть ті, хто чекав так звану “руську весну”, швидко розчарувалися у ній та чекали, поки місто повернеться під контроль України.

“Проукраїнських людей забирали у міліцейські відділки та підвал СБУ. Були страти, в тому числі мого товариша Володі Рибака, це було в перші дні окупації. Перед визволенням Слов’янська дуже багато людей, які навіть очікували цю руську весну, мріяли про те, коли ж українська армія їх звільнить”, — каже військовослужбовець.

Примітка. Володимир Рибак — перший мирний житель, який загинув під час окупації у війні на Донбасі. Він захищав український прапор у Горлівці, мав репутацію борця за справедливість. Володимир був депутатом Горлівської міської ради, коли його викрали та закатували російські терористи. 

25 квітня 2014 року Сили Оборони змогли оточити місто Слов’янськ. Окупанти намагалися прорвати блокаду — внаслідок їх дій та обстрілів місто залишилося без світла й води. На початку червня бойовики від так званої “русской православной армии” тортували та стратили двох дияконів, Володимира Величка та Віктора Брадарського. Тортур зазнали й двоє дорослих синів старшого пастора — Рувим і Альберт Павенків. Вже згодом, у вересні, після деокупації міста знайшли три масові поховання, де окупанти поховали тих, над ким познущалися.  

Визволення Слов’янська

В'їзд до Слов'янська (2014)
В’їзд до Слов’янська, 2014 рік / фото з відкритих джерел

5 липня 2014 року Сили Оборони повністю вибили зі Слов’янська російські війська. У місто почали повертатися люди. На початку серпня у місті влаштували патріотичну ходу, її організаторами була проактивна українська молодь.

“Через два-три дні народ почав повертатися у Слов’янськ. Вся країна направляла туди машини з хлібом, цукром, крупами, олією, ковбасами. Тобто на центральній площі були організовані пункти видачі — тут люди збиралися, аби отримувати гуманітарну допомогу у перші дні деокупації. Потім поступово зробили кризовий штаб”, — згадує перші дні деокупації Олег Зонтов.

Пан Олег у Слов’янську, в період з 2014 по 2015 рік, працював секретарем міської ради. Він був одним з нечисельних представників опозиції, адже решту депутатів підтримували тогочасну Партію регіонів. Деякий час, через переважаючу більшість регіоналів, робота міськради фактично була заблокована. Крім того, самі люди не хотіли, аби у раді залишалися працювати ті, хто працював й під час окупації, згадує донеччанин. 

У місті громада поставила ультиматум — міською радою повинен керувати представник української спільноти. Ним обрали Олега Зонтова — військовослужбовець пригадує, що він єдиний з депутатів Слов’янська, хто їздив на Майдан. Водночас його “колеги” збиралися на Антимайдані.

Олег Зонтов на Майдані/ фото Gazeta.ua

“Я був активним учасником Майдану. Пам’ятаю такий момент, я в січні приїхав з Майдану, та сказав, що починається справжня війна. Весь міський корпус на чолі з Нелією Ігорівною (ред. Неля Штепа — це проросійська колишня міська голова Слов’янська, членкиня Партії регіонів) на мене заорав, затопав ногами, ледь не до бійки дійшло”, — пригадує події Олег Зонтов.

Отримавши підтримку від громади, Зонтов з 12 листопада 2014 року виконував обов’язки міського голови Слов’янська.  За цей час місто підготували до зими, відновили опалення із житловим фондом, адже тоді держава ще не давала кошти на відновлення. У місто повернулися люди, а потім й підприємці. 

Олег Зонтов / фото з соцмереж

“Якось я сказав, що ми вже раз відстояли Слов’янськ, і, дай Боже, ніколи війна більше не повториться. Ну, на жаль, повторилась. У березні-липні 2022 року якраз я і воював безпосередньо за Слов’янськом, на підступах. Там, де в 1943-му році йшла лінія оборони з нашої сторони, ми відривали траншеї, бліндажі. Там, де раніше дітей водили на екскурсії партизанськими стежками, ми тримали оборону проти сучасних фашистів.

Слов’янськ став першим містом, яке окупували в 2014 році. З однієї сторони, це дуже трагічно, а з іншого боку і місту пощастило, бо він перший прийняв цей удар. Тут перші зрозуміли, що це таке — російська окупація, рівень підтримки України значно виріс після цього”, — каже військовослужбовець.

Слов’янськ досить швидко відновився після окупації 2014 року. Головним ключем до цього стало те, що держава не залишила місто напризволяще, пояснює у коментарі пан Олег. Він також наводить приклад: фактично одразу держава надала соціальні виплати населенню, активним був й волонтерський рух. 

Ми запитали у пана Олега, що б він побажав жителям Слов’янська, й головним меседжем є: вірити в перемогу, в ЗСУ та підтримувати армію, доєднуватися й докладати свою частку у цю перемогу.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Жінок в армії не завжди сприймають серйозно”: про стереотипи в ЗСУ розповідають військовослужбовиці

Семаковська Тетяна 12:00, 4 Липня 2024

Понад 62 тисячі жінок служать в українській армії — це на 16 тисяч осіб більше, ніж у жовтні 2023 року. З них 13 487 мають статус учасниці бойових дій. Такі дані на початку січня 2024 року навів Military Media Center. Але попри те, що кількість жінок в армії зростає, вони продовжують стикатися зі стереотипами. “Надто нафарбована, напевно в тилу відсиджуєшся”, “Пішла в армію? Тобі бракує чоловічої уваги!”, “Жінкам в армії не місце”, — ці та ще гірші коментарі про жінок в ЗСУ можна побачити у соцмережах. Ми поспілкувалися з бойовою медикинею Єлизаветою, яка від початку повномасштабного вторгнення доєдналася до лав ЗСУ, а також з військовослужбовицею Наталією, яка вже рік у структурі Сил Оборони.

Жінки в армії

Військовослужбовиця Ліза раніше була волонтеркою, а зараз працює інструкторкою з тактичної медицини (з міркувань безпеки місце служби ми не розкриваємо). До цього два роки вона проходила службу у силах спецоперацій, в аеророзвідці. Вона розповідає, що протягом служби неодноразово стикалася з стереотипами та упередженим ставленням щодо себе. 

Військослужбовиця Єлизавета / фото соцмережі

“Мене не хотіли брати в ЗСУ на посаду бойової медикині. Дуже довго я оббивала пороги. А потім дізналася, що проходить набір в одну роту — туди я вирушила з  іншими хлопцями, які також планували доєднатися до війська. Ми пройшли навчання. По всіх випробуваннях я була на другому місці за результатами. І от, після цього всім дають відношення, а мені — ні.  Я стою й думаю: “Що взагалі відбувається?”. З’ясувалося, що для того, аби дати дівчині відношення, потрібна співбесіда з командиром, хоча в той час для чоловіків це було не обов’язково, адже була гаряча фаза війни”, — розповідає військовослужбовиця.

Примітка. Відношення – це документ, написаний від імені командира, в якому зазначено, що конкретний військовий підрозділ готовий прийняти до себе військовослужбовця.

Єлизавета два місяці чекала на співбесіду з командиром — у цей час чоловіків, з якими вона проходила навчання, вже поступово почали забирати по підрозділах. Військовослужбовиця вже звикла до своїх побратимів й хвилювалися, що не потрапить з ними в одну бригаду.

“Уявіть собі, моїх всіх хлопців забрали. Їх вже потроху оформлювали, а я не знаю, візьмуть мене чи не візьмуть. За ці два місяці я дуже нервувалася. Хотіла піти в 3 ОШБР в “АЗОВ”, адже я звикла до побратимів, ми спрацювалися, а мене від них відривають. Поки я очікувала на це відношення, декілька разів на мене виходили різні бригади, які шукали собі бойових медиків. І, як тільки чули, що дівчина, всі казали “ні”. І з цим стикалася не тільки я”, — пригадує Ліза.

Упереджене ставлення Ліза пояснює тим, що на початку вторгнення, можливо, жінок не вважали боєздатними та не сприймали серйозно.  Вона й далі оббивала пороги військкомату, а у відповідь їй пропонували вакансію діловода в штабі — потрапити у структуру Ліза змогла тільки завдяки наполегливості. Після цього військовослужбовиця побувала у багатьох гарячих точках, і за цей час встигла відчула упереджене ставлення до себе.

Сексуальні підтексти щодо жінок в армії

Ліза має свій блог в Тік-Тоці, де розповідає про будні жінки-військовослужбовиці, зокрема й про те, з якими упередженнями можуть зустрітися жінки в армії. Ось одне з відео, де військовослужбовиця запитала інших жінок, які фрази про себе вони чують у війську: 

@dzen_mistress Перекличка 😁 #зсу #armedforces #дівчатазсу #ukraine🇺🇦 #українськийтікток #військові #зсу🇺🇦 ♬ Dile Austin Millz Remix – Austin Millz
Коментарі, які чули жінки-військовослужбовиці щодо себе / скриншот
  • “Я не знаю, як жінки служать, їм треба займатися дітьми”;
  • “Ай, знаю, яка у вас служба”;
  • “Що як на УБД заробила”;
  • “Що ти там робиш жопою крутиш”;
  • “Пішла до чоловіка, бо недостатньо сексу”.

Це реальні коментарі стосовно жінок-військовослужбовиць. Ліза також стикалася зі стереотипами.

“У мене був перший бойовий вихід на схід. Я дуже переживала, адже ми мали приїхати до хлопців на підкріплення. І от, ми приїжджаємо туди, а я відходжу до туалету ввечері там, бо в зону заїхали вже. Сидять чоловіки й питають: “А вона у нас чиясь, чи колективна?” (ред. натяк на сексуальні послуги). Мені було дуже боляче це чути. Я дзвонила командиру, і він сказав, що це армія, й не треба брати близько до серця. Зараз вже я спокійно до цього ставлюся. Ну, як спокійно. Скажімо так, розумію, що це не те, на що варто звертати свою увагу.

Насправді я не думаю, що домагання – це одиночні випадки. Нещодавно я спілкувалася з дівчатами, які розповідали дуже жахливі історії про домагання від командира. Доходило до того, що він намагався залізти до дівчини у спальний мішок. Але тільки 2-3 дівчат написали заяви, і командира не покарали, хоча такий вчинок мав б закрити йому шлях для керівництва”, — пояснює Ліза.

На її думку, проблему з домаганнями потрібно розглядати ширше, адже чоловік, який гідно ставиться до жінки в цивільному житті, буде так само ставитися і до жінки-військової.

руки
Руки військовослужбовиці / фото соцмережі

Водночас каже Єлизавета, зараз вона служить у підрозділі з побратимами, які поважають її. Ми запитали героїню наостанок про те, як вона ставиться до створення окремих жіночих бригад, адже у суспільстві такі думки озвучували для розв’язання проблеми сексуальних домагань:

“Я негативно до цього ставлюся, адже не думаю, що нам потрібно розділяти чоловіків і жінок. Тому що все-таки велику частину роботи в армії виконують чоловіки. Є такі фізичні навантаження, які жінці потягнути буде дуже важко. Чоловіки закривають велику частину цієї роботи, тому чоловіки й жінки — це ідеальний мікс для ефективної роботи війська”.

Військовослужбовиця наголошує, що жінці в армії найголовніше — це не боятися говорити про домагання чи інші проблеми. 

Жінки в армії досить часто стикаються з “жартами” на тему сексу й навіть з домаганнями. Нещодавно набрала голоси петиція № 22/220188-еп щодо впровадження механізму протидії сексуальним домаганням та насильству за ознакою статі в ЗСУ.

Петицію подали ініціативи громадських організацій Невидимий Батальйон / Invisible Battalion ЮРИДИЧНА СОТНЯ Жіночий Ветеранський Рух Гендер в деталях. У Міноборони повідомили, що вони опрацьовують власний механізм протидії та запобіганню сексуальним домаганням і найближчим часом залучать рух “Ветеранка” як представників громадськості до обговорення. 

Як жінці визначити, де вона хоче служити

Наша наступна героїня, Наталія, вже рік як служить у Збройних Силах України. Уся родина Наталі — військовослужбовці: мама зараз служить медикинею на Авдіївському напрямку, батько героїні теж був військовим, він загинув до війни 2014 року. У розмові дівчина додає, що у структурі ЗСУ почуває себе на рівні з іншими побратимами/посестрами. За рік служби, каже дівчина, вона не стикалась з великою кількістю стереотипів щодо себе, як жінки. Були випадки, коли в армії звертали увагу на стать та об’єктивно аргументували відмови. 

Військовослужбовиця Наталія / фото соцмережі

“Мені давали негативну відповідь на мої прохання чи запитання через те, що я жінка. Але для мене аргументи, які наводили — прийнятні. Наведу приклад: коли я тільки прийшла у бойовий підрозділ, у якому я зараз й знаходжусь, до нас набирали людей на посаду бойових медиків. Я не мала підготовки, але була вмотивована служити. Я підійшла з цим питанням до свого комбата, на що він відповів: “Я все розумію, ти дуже класна, але у мене є бажання укомплектувати підрозділ медиками, тому я тобі відмовлю, бо ти важиш 50 кілограмів (ред. дівчина додає, що насправді важить 45 кілограмів), а через навантаження є ймовірність, що ти просто це не потягнеш”, — пригадує Наталія.

Вона додає, що у цьому випадку не бачила прояву сексизму, адже, справді, є фізичні навантаження, з якими впоратись жінці буде значно важче. Зараз військовослужбовиця виконує у підрозділі завдання, які пов’язані з комунікацією. З міркувань безпеки, підрозділ та точну посаду героїні ми не розкриваємо. Наталія пояснює, що зараз, через нестачу людей в армії, бувають випадки, коли й чоловіки, й жінки офіційно мають одну посаду, але на справі займаються іншими завданнями.

Наталія / фото соцмережі

“У моєму підрозділі також є дівчата. Переважно вони служать на бойових посадах, тобто вони зараз на нулі — це оператори дронів, наприклад. Штурмовиків-дівчат у нас немає. Дівчата, яких я знаю, класні фахівці, вони хотіли потрапити у військо”, — каже співрозмовниця.

Водночас за час служби Наталія стикалась з проявами мізогінії — йдеться про випадки, коли між жінками не було співпраці чи були певні упередження. Втім, згодом героїня дізналась про роботу “Землячок” та руху “Ветеранка”, де вона й знайшла посестер та спілкування.

Ми запитали Наталію, як жінці вирішити, куди вступати. Насамперед вона радить визначитися з тим, де ви хочете нести службу. Також військовослужбовиця радить готуватися фізично, адже витривалість буде потрібна навіть на штабній посаді, бо жінки та чоловіки регулярно проходять навчання. 

“У армії є багато різних посад, варто дивитись по собі. Але все ж спершу визначте, чи хочете ви бути в штабі, чи на бойових. Керуватись можна приказкою: “Бої виграють солдати, а війни виграє логістика”. Ми у підрозділі вражаємо логістику росіян, їх ППД (ред. пункт пості́йної дислока́ції військових частин), а це дуже впливає на їх здатність боротися у посадках. Бо немає підвозу боєкомплектів, палива, води, а як результат — немає солдат”, — пояснює у коментарі Наталія.

Крім того, слід поспостерігати за своїм ментальним здоров’ям, радить військова. У випадку, якщо ви не можете впоратися зі стресом на службі — варто звернутись до фахівця.

На останок Наталія додає й про стереотипи від цивільних та родичів, які постійно тиснуть на дівчат/жінок недоречними висловлюваннями, на кшталт: “Це не жіноча робота”, “Тобі ще дітей народжувати” тощо.

“Це дуже боляче, оскільки багато з дівчат, коли йшли до армії, відклали все це на задній план, бо гинуть як цивільні, так і військові. Життя, як раніше — не буде. Навіть родичі цього не усвідомлюють. Такі коментарі цивільних та сімей військових лише відривають бійців від себе і створюють так звані різні світи набагато більше ніж сама війна. Зараз не військові повинні адаптуватися до цивільних, а навпаки. Саме від родини та їх ставлення залежить наскільки швидко боєць адаптується до життя після служби. А такими діями вони не лише сповільнюють процес, але й значно шкодять”, — резюмує військовослужбовиця.

Матеріал створено у співпраці з Волинським прес-клубом

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутська лікарня в Броварах впроваджує нові реабілітаційні послуги

Бахмутська лікарня в Броварах впроваджує нові реабілітаційні послуги: як записатися на прийом?

Лікувально-діагностичний центр Бахмутської багатопрофільної лікарні інтенсивного лікування в Броварах покращує надання реабілітаційних послуг та впроваджує нові методики. У серпні за власні кошти заклад придбав новий […]

11:32, 30.08.2023 Микола Ситник
5 de015

“Мені сказали: хочеш жити — потрібен інсулін”: бахмутянка розповіла, як майже 10 років живе з діабетом

Не всі люди готові розказати про свій досвід боротьби з діабетом. Нам вдалося поговорити з Мариною Лебігою — жінкою, яка майже десять років живе з […]

14:40, 22.01.2024 Ганна Бокова
104163232 554668855180000 146187614127205602 n 20b15

Інфаркт та інсульт: чи є в пацієнтів бахмутської лікарні шанс повернутися до повноцінного життя?

Відмирання серцевого м’язу при інфаркті та пошкодження мозку при інсульті має серйозні наслідки для здоров’я людини. Минулого року  з цими захворюваннями в Бахмутську лікарню звернулися […]