“Росіяни не очікували, що Харків дасть такий спротив. Вони думали, що їх будуть зустрічати з квітами, зустріли…”, — каже Максим Кухар, син загиблого військового Анатолія Кухаря.
Максим написав редакції з проханням розмістити петицію про присвоєння його батьку звання Героя України. Але спершу ми хочемо розповісти історію Анатолія, бо він був одним з тих, хто захищав Бахмут, а ми повинні знати своїх героїв. Підписати петицію можна за посиланням. Наразі є 11 975 голосів з 25 тисяч потрібних.
Харків дав спротив
Максимові 32 роки, він викладач у Харківському національному університеті імені міського господарства імені О. М. Бекова, студентів навчає дистанційно. У самому Харкові зараз неспокійно, каже чоловік, постійні обстріли та прильоти дають свій відбиток на місцевих, але люди продовжують ходити на роботу й місто живе.
Власне тут з татом Максим провів все життя, батько працював токарем. Але в 2014 році життя родини Кухарів поступово змінювалося, татові друзі пішли захищати країну на схід. А сам Анатолій був впевнений — війна почнеться у більших масштабах, питання поставало тільки — коли.
“Татові друзі розказували усі звірства, які росіяни витворяли на окупованих територіях. У 2017 році батько мені сказав, що коли почнеться повномасштабний наступ — він піде захищати батьківщину. У лютому почалися обстріли в Харкові. Тато зібрав речі, взяв військовий квиток. Спочатку сказав, що пішов на роботу, але я зразу зрозумів, куди він пішов”, — говорить Максим.
Й додає деталь про батька, каже, той був дуже відповідальним. Перед тим як піти на фронт, він попередив всіх на роботі. Разом з Анатолієм пішов його колега, а о 8:30 чоловіки вже були у воєнкоматі. Товариш батька невдовзі загинув.
Анатолія взяли до Нацгвардії, батальйонна бригада “Спартан”. В перші дні батько Максима захищав рідний Харків.
“Тато розповідав, що росіяни не дуже хотіли воювати навіть на танках. Боялися наших хлопців з автоматами, танки кидали, і втікали. Опір був сильний, але й смертей було багато”, — згадує у розмові Максим.
Бахмут
Після трьох місяців служби на передовій Анатолій офіційно підписав контракт. Його відпустили на кілька днів додому. Після звільнення частини Харківщини, батька Максима відправили на Донеччину, в Бахмут. Був початок 2023 року. Бахмут поступово зменшувався. Батько Максима розповідав, що в місті було багато безпритульних тварин, а ще попри обстріли працювало кілька комунальників.
“Насправді тато дуже не хотів йти на війну, але казав, що мав обов’язок. Він майже плакав, коли розказував про Бахмут. Розповідав про родину, яка залишалась в місті: батько, мати й дочка. І дочка, коли були обстріли ще по вулиці ходила. Тато пропонував вивезти їх, але люди просто не хотіли виїжджати. У Бахмуті було жахіття, багато татових побратимів там залишилося”, — згадує чоловік.
Харків’янин опинився в Бахмуті, коли основною наступальною силою там були вагнерівці. Максим згадує, за словами батька, це були найбільш професійні війська рф. Наші Сили Оборони трималися до останнього, але через неможливість захищати попередні рубежі, змушені були відступити до району Літака, а самі бої продовжувалися в приватному секторі. Це не зупиняло місцевих, вони продовжували пересуватися між домами.
Батька Максима це дивувало, але потім він говорив, що ймовірно — люди звикли до цього, бо бажання евакуюватися у них не з’являлося.
В середині січня 2023 року Анатолій отримав поранення, й мав право демобілізуватися, але не зробив цього каже Максим. Після лікування батька відправили на навчання у Великобританію, відбір там був дуже скрупульозний, але Анатолія взяли. Максим пояснює, таких людей, як його тата ще требу було пошукати. Він був лідером, добрим та чуйним до хлопців у бригаді, справжнім фахівцем, тому його й відібрали.
“Тато піклувався просто про молодих хлопців постійно. Жалко їх було. Він тренував їх, розказував, що треба, як треба. Постійно у цих окопах був. Його побратим отримав поранення. Ніхто не хотів йти за ним, а він сам пішов й людину витягнув”, — говорить стишеним голосом співрозмовник.
Анатолія не стало 7 листопада 2023 року. Він загинув біля села Роботине, Запорізької області. Поховали Анатолія, за його бажанням, на землях його дитинства та юності, селі Борушківці Житомирської області.
“Тато написав мені, що він вийде на зв’язок, але він не вийшов. Тиждень не було жодних новин, я почекав ще пару днів, а потім написав командиру, він повідомив, що тато зник без звісти”, — каже Максим.
Свого батька він згадує з посмішкою. Каже, тато був відповідальним, сміливим і дуже рішучим, він допомагав всім навколо і зазвичай не звертав увагу на свої проблеми. Батько не хотів йти на війну, каже його син. Але не зміг вчинити інакше, казав, що хто, як не він буде захищати свою країну.
Читайте також:
- “Тихий” з Холодного Яру. Розповідаємо про Героя України, який захищав Бахмут
- “Таню, все буде добре, він буде в лаковому гробу”: історія військового Марата Бірмана
- “Для сина тато — це фотокартка у шафі”. Історія дружини полоненого нацгвардійця
Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!
