5 березня 2014 року на площі леніна в Донецьку зібралися тисячі мітингувальників на підтримку територіальної цілісності України. Це відбулося після втечі тогочасного президента віктора януковича. Донецьк в ці дні був переповнений людьми з українськими прапорами в руках, які вийшли на центральні площі попри те, що поруч вже були проросійські налаштовані мітингувальники. Серед українських активістів тут був й Дмитро Чернявський.

Редакція Бахмут IN.UA згадує події 11-річної давнини.

Мітинг в Донецьку

Практично одразу після втечі януковича в Донецьку почав активізуватися сепаратиський рух. Люди із проросійською символікою хотіли провести референдум щодо статусу Донецької області. За кілька днів депутати міської ради ухвалили рішення про надання російській мові статусу офіційного нарівні з українською. Місто почало спротив.

5 березня близько 18:00 до Свято-Преображенського собору почали приходити українці, люди розгорнули великий прапор та несли в руках плакати “Донецьк — це Україна”. Загалом тоді нарахували близько 10 тисяч активістів, на площі вони співали гімн України.

В цю ніч на українських активістів напали проросійські мітингувальники, вони застосували проти беззбройних людей каміння та кийки. Акція перестала бути мирною, з’являються перші постраждалі.

В українців кидали яйця, петарди та все, що потрапляло під руку сепаратистам. Серед них тоді був росіянин олексій худяков, тогочасний лідер організації “Щит москви”. Поліція охороняла активістів по всьому периметру, але кільком членам антиукраїнського мітингу вдалося прорватися в натовп та вирвати українські прапори, які потім публічно розтоптали.

Над ОДА підняли російський прапор, одним з ініціаторів мітингу став самопроголошений губернатор павло губарєв, якого СБУ арештувала 6 березня. Того ж дня ОДА й повернули український прапор. Прихильники губарєва в цей час вимагають його звільнення та влаштовують пікет під будівлею СБУ.

Тим часом тисячі мешканців Донецька ухвалюють рішення виходити на центральні площі, навіть попри те, що російські мітингувальники озброєні. На акцію вийшов також активіст Дмитро Чернявський.

Вбивство Дмитра Чернявського

13 березня 2014 року Дмитро Чернявський був на мітингу за єдність України, прийшов як доброволець захищати учасників акції. У багатьох містах проходили проросійські акції, які отримали назву “Русская весна”, аби назбирати потрібну кількість осіб, росіян звозили автобусами до Донецька, Луганська, Харкова, Одеси, Дніпропетровська та Запоріжжя.

Агресивно налаштовані мітингувальники кидалися на українців, які стояли з патріотичними плакатами. У Донецьку й співробітники органів правопорядку й самооборона Майдану намагалися захистити відхід учасників акції, більшість людей все ж встигли безпечно покинути площу леніна.

Поліція сховала членів самооборони у свій автобус, але його швидко оточили проросійські мітингувальники, вони розбили вікна та закидали машини петардами, а далі пустили сльозогінний газ. В сутичці 13 березня вбили ножовим пораненням Дмитра Чернявського, ще 10 людей госпіталізували. У 2015 році Дмитру посмертно надали звання Героя України.

Останній мітинг в Донецьку

28 квітня 2014 року в місті Донецьк відбувся останній проукраїнський мітинг “За Єдину Україну”. Зібралося близько двох тисяч українців, але на них напали люди в камуфляжі, які почали бити натовп кийками, битами, ланцюгами та іншою травматичною зброєю. Вулиці були залиті кров’ю.

Як наслідок понад десяток людей мали травми, а ще 5 зникли безвісти. Безліч тих, кого побили просто не зверталися до лікарні. В цей час по телебаченню людей закликали не виходити на акції через загрозу вбивства учасників протестів. Жінки та чоловіки підпільно шили українську символіку, допомагали постраждалим від сутичок, та організовували підтримку військових. У центрі Донецька тривав молитовний марафон, про це пригадував наш герой Сергій Косяк.

“Зараз ми знаємо, чого можна очікувати від нашого сусіда, але тоді люди взагалі не розуміли, що відбувається. В Донецьк понаїжджало багато незрозумілих людей. Ми як церква не могли залишатися осторонь, вийшли на мирну акцію, просто молилися. Це була одна з найдовших мирних акцій (ред. тривала пів року) в Україні, зокрема й в Донецьку”, — згадує події Сергій Косяк.

Читайте також:

• “Брусничка”, Антимайдан та обстріл прокуратури: яким був Бахмут 10 років тому
• Шлях Дмитра Чернявського: як жив та за що боровся Герой України
• Ким був Василь Стус для Донеччини? Розповідає бахмутський історик Микита Безмен

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

На старих вулицях мирного Бахмута часто можна було зустріти будинки, зведених із цегли, позначеної літерою “П”. Цей знак вказував на походження матеріалу з цегельного заводу Авраама (Абрама) Григоровича Паланта — одного з підприємців, що наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття забезпечували будівельні потреби міста.

Детальніше про те, як з’явився завод Паланта — розповіли в Бахмутському краєзнавчому музеї.

Історія заводу Паланта в Бахмуті

Історія заводу розпочалася 27 травня 1894 року, коли Бахмутська міська дума надала Палантові в оренду ділянку землі площею понад одну десятину на південній околиці міста поблизу річки Бахмут, де працювали й інші відомі цегельно-черепичні виробництва регіону — Бадодіна, Любицького, Французова. За це щороку він мав сплачувати 90 рублів 49 копійок.

Завод працював сезонно — від весни до осені. За рік виготовлялося до мільйона цеглин, які приносили власнику від 4 500 до 7 000 рублів доходу. Постійний штат складав близько 25–30 робітників.

Продукція Паланта відрізнялася від матеріалів інших заводів доступною ціною, адже виготовлялася виключно вручну. Це робило її популярною серед місцевих мешканців та підприємців. Саме цією цеглою зведені будівлі, які залишалися частиною історичного обличчя Бахмута: католицький костел, споруди заводу “Е.М. Фарке”, шахта “Бахмутська сіль” та інша дореволюційна архітектура міста.

Завод у ХХ столітті

Завод працював безперервно до 1917 року. Після більшовицької націоналізації у 1920-му він перейшов у підпорядкування “Совнархозу”, а вже у 1923 році був остаточно закритий. У радянських довідниках того часу зазначається, що на вулиці Харківській (нині — Незалежності), неподалік станції Бахмут І, розташовувалася або одна з майстерень, або адміністративне приміщення колишнього заводу Паланта.

Історія життя Паланта

Про самого Авраама Григоровича Паланта відомо небагато. Він належав до купецького стану, був євреєм за походженням. У Бахмуті не мав значних маєтків: у 1908 році його завод оцінювався лише в 1 000 рублів. Проте в місті мешкали інші представники родини — Хаїм, Ісак та Іда Паланти. Разом вони володіли нерухомістю на вулиці Малій Харківській (тепер — Незалежності), неподалік від синагоги, розташованої за адресою: вул. Бахмутська, 1.

Читайте також:

• “Солоному карʼєру на виїзді з міста…”: бахмутянка поділилась спогадами
• “Цветмет був нашим життям”: що означав День Металурга для бахмутян
• Таємниці Будьонівки: як 15-річний бахмутянин розкриває історію рідного міста

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

5 вересня, Бахмут вшановує день визволення від нацистських окупантів. Так відбувалося щороку: кожен бажаючий міг взяти участь у святкуванні та принести квіти до монумента визволителів.

Розвінчуємо популярні міфи про ті часи. Для цього ми поспілкувалися із завідувачем відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігорем Аркадійовичем Корнацьким.

Звільнення Бахмута

Перед деокупацією Бахмута радянські війська захопили населені пункти на півночі, створивши противнику безпосередню загрозу. Коли загарбників притиснули, ті почали знищувати місто перед відступом. Існує думка, що тоді німці підірвали та спалили понад тисячу споруд, проте в Бахмутському краєзнавчому музеї не мають цьому підтвердження.

“Місто Бахмут, на той час Артемівськ, було звільнено частинами радянської армії. Це були 259 та 266 стрілецькі дивізії, а також танковий корпус під командуванням генерала Пушкіна. Радянські війська увійшли до міста зі східного боку. Спочатку було звільнено Забахмутку, потім центральну частину міста”, — ділиться він.

Тоді окупанти підготувалися до оборони: на підступах до міста створювалися широкі мінні поля та зводилися протитанкові перешкоди. Перші бої почалися вночі п’ятого вересня, а вже на ранок місто опинилося повністю під контролем тодішніх визволителів.

“Німецькі окупанти заздалегідь вигнали з міста частину місцевого населення у бік Часового Яру, Костянтинівки. Перед відступом окупантів відбувалося руйнування та спалення житлових будинків, промислових підприємств, всіляких установ. Центр міста був зруйнований переважно”, — поділився він.

Бахмут перед деокупацією

Проводячи паралелі з тим, що місто та його мешканці переживають зараз, Корнацький зазначає, що руйнування інфраструктури тоді не засуджувалися — це було необхідно.

“Та й під час окупації відбувалося бомбардування міста. Відомо, що бомби, які скидали на Бахмут, випустили з радянських бомбардувальників. Тоді знищили будівлю, в якій мешкали німецькі офіцери. Наразі ця вулиця називається Василя Першина, постраждали й інші об’єкти на території міста”, — розповідає історик.

Проте повідомлення про значні руйнування у місті Корнацький спростовує. За його словами, очевидно, що залишити по собі сумнозвісну “випалену землю” — вигідно. Однак більшість будинків все ж або постраждали незначно, або взагалі вистояли цілими. Набагато небезпечнішими були пожежі, які тоді використовували приблизно з тією ж метою.

“Якусь потужну масовану артилерійську підготовку, яка призвела б до значних руйнувань у Бахмуті, ми не знаходимо у спогадах очевидців. Якщо говорити саме про період визволення міста від окупанта. Натомість розповідається про підпали з боку, як і німців, так і радянської армії перед відступом. Тобто місто мало не згоріло двічі”, — додав Корнацький.

Азово-Донський банк: як врятували

На запитання журналіста про справжність знаменитої у Бахмуті легенди про безцінну пляшку самогону Ігор Аркадійович відповідає ствердно. Йдеться про випадок, коли перед відступом німців і, відповідно, руйнуванням стратегічно важливих будівель, за допомогою удачі та кмітливості вдалося врятувати одну з найкрасивіших дореволюційних будівель Бахмута — колишній Азовсько-Донський банк.

“Є історія у спогадах колишнього працівника банку, на прізвище Корзун, який на той момент був охоронцем банку. Коли палії пересувалися містом, він зміг підкупити їх пляшкою самогонки. Таким чином вони справді оминули будівлю банку стороною”, — резюмував Корнацький.

Читайте також:

• “Звільнення Бахмута”: як виглядає свобода очима росіян
• День музеїв: які заклади існували в Бахмуті та що з ними сталося під час війни
• Сім жінок, котрі створили інноваційні винаходи, які привласнили собі чоловіки: розповідаємо про цікаве

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!