Надія Суха — воєнна репортерка. Свого кота на прізвисько Бахмут вона вивезла з Бахмутського напрямку. Вперше журналістка відвідала місто минулого літа. Цьогоріч, наприкінці квітня, їй ще раз вдалося потрапити до Бахмута.

Надія говорить, що планує одружитися тільки для того, щоб на її весілля прийшов Валерій Залужний. За її словами, це буде історія про те, як пан генерал виконає одразу дві найзаповітніших мрії її мами.

Редакція «Бахмут IN.UA» розпитала у дівчини про враження від перебування у місті-фортеці. Про те, як змінився за цей час Бахмут, обстановку в місті, що бачила і з ким спілкувалася журналістка — далі в матеріалі.

В Бахмут пускають тільки за перепусткою

Розкажіть про Ваші враження від останньої поїздки. Як довго були в місті, як довго її планували, чи все вдалося?

Я дуже давно хотіла поїхати в Бахмут. Була заборона на в’їзд для журналістів. Коли ми нарешті отримали дозвіл, то буквально одразу нам вдалося сконтактувати і все-таки потрапити до міста.

Не довго, але ретельно планувала цю поїздку, тому що йшлося про безпеку. Це надзвичайно важливі речі, які ти мусиш враховувати.

Коли я почала працювати, як воєнна репортерка, кожен мій план абсолютно йшов шкереберть. Тому що дуже важко щось планувати в таких обставинах. Ти розумієш, що зараз заїдеш в місто, а може й не заїдеш… Ти ще зранку не знаєш, бо все залежить від оперативної обстановки. Потрапивши до міста, треба зробити максимум, який в цих умовах можливий.

Репортерка в прифронтовій зоні. Фото: Фейсбук

Скажу одразу, що це було не дуже просто. Тому що все-таки там надзвичайно ризиково знаходитися. Ти не можеш, як, наприклад, в деокупованому прифронтовому місті ходити собі просто, збирати якусь інформацію. Ні, ти маєш бути надзвичайно обережним, маєш дослухатися до всього, що тобі каже пресофіцер: не вилазити десь за кут будинку, де по тобі може прилетіти. Тому, звісно, ти в обмежених таких обставинах працюєш. Але це все одно надзвичайно важливо: ти вже потрапив туди і маєш витисну максимум.

Я хотіла показати, як насправді тримаються люди. Тому що всі говорять про Бахмут. Це така найгарячіша тема. Мені було важливо зрозуміти для себе, яка там дійсно обстановка і показати її всім, хто відстежує новини кожного дня.

Робочі будні Надії. Фото: Фейсбук

Мені здається, що це завдання нашій команді вдалося зробити. Я працюю з фантастичними операторами, без них у мене нічого не вийшло б. Що я можу сказати про враження? Мені було дуже боляче, мені болить кожне абсолютно зруйноване місто. Я хочу сказати, що наші військові — це абсолютні титани. У мене немає слів, я готова просто схиляти перед ними голову. Ці люди заслуговують найвищої поваги від нас усіх.

Бахмут нагадує кадри із постапокаліптичного фільму

Ви були в Бахмуті влітку, коли він ще був знайомим для мешканців. Яким він тоді Вам видався, як він виглядає зараз? Ми всі бачимо ці розвалини, потрощені будинки, знищену інфраструктуру, але є якесь загальне відчуття. Тож, як змінилося місто?

Коли я влітку працювала в Бахмуті з військовими і висвітлювала їхню роботу, вони водили мене містом, трохи його показували. На той момент воно було досить таким звичайним, затишним містом, зеленим. Це було якраз літо, дуже гарна погода, пам’ятаю сонячний день. 

Впродовж цього дня все було так, ніби життя продовжується. Це могло б бути одним із найщасливіших літ. Десь там дідо крутить велосипед, десь за бабусею біжать собаки… Здавалося, все це в мирний час відбувається. Життя триває, воно продовжується. Все таким виглядало непохитним, красивим і наче так і мало відбуватися.

Надія Суха разом із своїм домашнім улюбленцем. Фото: Фейсбук

Але вже на той момент було досить часто чути звуки. На щастя, мені здається, що тоді це були більше звуки виходів. Хоча майже кожного дня цей напрямок ставав все гарячішим і по місту прилітало. Якщо не помиляюся, то десь за день чи за кілька днів до того, як я туди приїхала, прилетіло на стадіон. Мені трошки показували військові ці руйнування.

Це все виглядало, як таке прифронтове місто. І, звісно, на це вже тоді було боляче дивитися. Насправді я не побачила там дітей. Мені казали, що вони там є, але якось мені не пощастило їх побачити. Звісно, це взагалі неможливо порівняти з тим, що відбувається в місті зараз.

Зараз місто абсолютно інше. Я б не впізнала його навіть якби була прямо на тій же території. Це наче з якогось постапокаліптичного фільму. Я там була в квітні, і тиждень точно у мене ще пахла курточка згарищем. Це все абсолютно нагадує якесь згарище, тому що будинки чорні, розвалені. Це все якісь руїни, всюди вирви, лежать уламки чогось, нерозірвані боєприпаси…

Я практично не бачила там на вулиці людей. Військові говорили, що там ще є цивільні. Вони живуть чи не в кожному будинку, ховаються по підвалах. Проте я бачила буквально кількох людей в одному будинку. Вони були не дуже привітно до мене налаштовані, трошки нецензурно висловилися в нашу сторону, тому я з ними навіть не спілкувалася. Але я не можу засуджувати людей, які роблять вибір і чомусь лишаються в такій ситуації. Я можу уявити, що там за нерви.

Бахмут в останні дні. Фото: libkos

Насправді це все виглядає дуже страшно. По вулиці ходять якісь контужені собаки, якісь котики. Дивовижно те, що, коли розповідала про літо в Бахмуті, то це все виглядало так, наче життя триває, проходить повз цієї війни, і це відчуття якраз залишилось. Тому що в квітні там цвіли абрикоси. Враження, що вони не просто цвітуть, вони в цьому пеклі буяють і пахнуть. Оцей запах просто пробивається через дим, через запах пороху, всього спаленого. Враження, ніби, життя в якийсь момент вирішило, що війна – це людська справа, а воно продовжує тривати з нами чи без нас.

Це надзвичайно боляче. Коли я перебувала в Бахмуті, то розуміла, що є ризик отримати поранення, як мінімум. Там все сприймається інакше. Коли я приїхала й передивлялася відео, як ми їхали в автомобілі, знімали ці зруйновані вулиці, будинки, я щиро плакала. Хоча це не моє рідне місто, але це моя країна. Це надзвичайно боляче. Мені здається, що так не має бути. Я не можу уявити, що відчувають жителі міста, які бачать свій будинок десь на цих кадрах, це надзвичайно важко.

Місто захищають люди з плоті та крові

Як змінився настрій хлопців, які захищають Бахмут?

На жаль, не можу порівняти, тому що я працювала з різними підрозділами влітку і цього разу. Востаннє я була з 93-ю бригадою «Холодний Яр». Ми якось звикли, що, коли говоримо про героїв, то це мають бути якісь широкоплечі козаки з оселедцями чи м’язисті величезні чоловіки.

Ні, це абсолютно звичайні люди з плоті і крові, яких ми кожен день бачили в мирному житті, на вулицях. І зараз вони взяли до рук зброю, а хтось професійно тримає зброю в руках.

З одного боку ти бачиш цих неймовірно світлих людей, які жартують, розповідають щось про себе, про свої мрії, про те, що вони хочуть додому, хочуть просто виспатися…З іншого боку, ти розумієш, що на цих простих, звичайних людях, на їхніх плечах зараз тримається місто. Вони просто вгризлися в нього зубами і не пускають орків пройти далі. І це неймовірна відвага, тому що те, як вони ризикують — не просто якийсь там гіпотетичний ризик, відданість і патріотизм. Ні, це абсолютно те, що відбувається на ділі. 

Це люди, які іноді не можуть нормально виспатися. Вони втомлені, можливо, навіть виснажені, але вони стоять там і продовжують усміхатися. Продовжують бути простими, зберігають спокій, виконують наказ. Вони кажуть тобі «ми тримаємося тут і будемо триматися стільки, скільки буде потрібно». І це без якогось там пафосу. Вони і лаятися можуть, але при цьому всьому залишаються там стояти. Їхній настрій — це абсолютна незламність. Якби їм не було складно, вони просто продовжують робити свою роботу. І я думаю, що всі ми маємо бути вдячні їм за це.

Кожен день бахмутянина починається з перегляду новин у місцевих пабліках: а чи місто ще тримається, а може я побачу свій будинок, а як там зараз, а чи повернуся я туди? Що військові говорять про місто, про людей? Що ви про це думаєте? Чи реально відбудувати Бахмут, Донеччину?

Кіт Бахмут, якого Надія Суха вивезла з міста. Фото: Фейсбук

Я працювала з військовими того літа і цього разу. Я дуже мало бачила мешканців міста, але я знаю, що вони там є. І військові розповідають про те, що їх час від часу просять евакуйовувати цивільних людей, які все-таки хочуть виїхати, і шукають шлях, але там немає зв’язку. Наші військовослужбовці по можливості завжди їм допомагають.

Ми не говорили про майбутнє. Військові кажуть, що вони будуть триматися до кінця, але зараз їхнє завдання — це оборона. І, безперечно, вони говорять лише про це. Також вони кажуть, що не розуміють, чому люди продовжують залишатися там.

Я, як і будь-яка громадянка України, дуже хочу, аби всі постраждалі міста були відбудовані. Аби вони були звільнені абсолютно і повністю від ворога, що зараз роблять наші військовослужбовці.

Читайте також: Молитва за Бахмут: як капеланка з Бахмута наближає Перемогу

Я читала коментарі під нашим відео, і хтось написав, що впізнав на ньому свій будинок. Мене це дуже розчулило. Я не можу уявити, що відчуває людина, для якої — це рідне місто, і для якої — це просто дім. Тому мені дуже хотілося б сказати таким людям, що у Бахмуті продовжують стояти ті, хто за це місто і за всю Україну готовий стояти горою. І я абсолютно їм довіряю. Я думаю, що поки це єдине, що ми можемо зробити. І це більше на часі, ніж розмірковувати про те, що буде в майбутньому.

Я гадаю, якщо ми будемо також консолідовані, як були, наприклад, 24 лютого, то коли наші Збройні сили проженуть ворога і підуть відпочивати, тоді вже напевно, ми, цивільні, повинні подумати про те, як відбудувати цю країну? Як «поставити на ноги» кожне місто, як знову побудувати в цій країні щасливе життя? І я думаю, ми з цим впораємося.

За яких обставин хотіли б приїхати в Бахмут знову?

В Бахмуті на дорозі лежать снаряди. Фото: Фейсбук

Звісно, мені би хотілося, щоб він був абсолютно звільнений від кожного п***ра (ред. негідника), як їх називають наші військові. Навіть, якщо він буде все ще таким зруйнованим, але без росіян, я абсолютно впевнена, що запах згарища перетвориться на запах свободи. Ми це будемо відчувати і розуміти. Мені надзвичайно цього хочеться. І я навіть кажу собі, що заїду в повністю звільнений від росіян Бахмут, коли це нарешті станеться.

Я дуже сподіваюсь. Я не хочу говорити про час і ставити нашим збройним силам якісь рамки. Просто дочекаюся, коли це зроблять, бо я переконана, що вони зроблять. Це неодмінно, і я дуже хотіла б, щоб кожен, хто зараз спостерігає за містом, могли б повернутися і бути абсолютно щасливими, що воно просто стане мирним.

Я живу в Києві, дуже близько біля Ірпеня. Звісно, руйнування це абсолютно не співмірні, але я хочу сказати, що, коли звільнили Київщину, то багато волонтерів приїхали туди з інших міст. Вони просто відгукнулися на заклик місцевої влади, місцевої громади і приїхали. Вони розбирали завали і допомагали прибирати це місто. І, мені здається, що в Україні багато хто готовий так зробити. Тому залишилося чекати тільки повного звільнення Бахмута, і ми всі віримо в те, що це неодмінно відбудеться. 

Нагадаємо, редакція розбиралася, чи можливо відбудувати Бахмут після Перемоги. Більшість бахмутян хочуть повернутися до міста, чимало прагнуть долучитися до відбудови. Серед найпопулярніших думок громади план розбудови Бахмута має відбуватися із залученням громадськості, національних та міжнародних експертів. Крім того, розглядають створення робочих груп серед мешканців з включенням представників різних сфер. Громада не проти, якщо мешканці будуть голосувати в онлайн-режимі за архітектурні проєкти.

Фото: Фейсбук

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Як військові сприймають мобілізацію? Як ставляться до зросійщення? Що думають про відповідальність кожного українця в цій війні?

“Характер” – медіа, що працює з усіма аспектами військового досвіду, розповідає, що думають військові про мобілізацію, спілкування російською, відповідальність й очікування від цивільних.

Про мобілізацію

Мобілізація для військових – безпосередня реальність, пов’язана з обов’язком і відповідальністю перед державою. Тоді як для багатьох цивільних ця тема табуйована. 

“Є наша історія з людьми, які бояться війська і не готуються психологічно, фізично, тактично. Шукають собі ворога у вигляді ТЦК, корупції, Зеленського. Шукають виправдання себе.  Я називаю це кволістю душі. Коли ти шукаєш собі виправдання, шукаєш ворога чи причину, чому ти кращий за інших і чому у війську не маєш бути“, – говорить Христина Кудрява, майор, офіцерка Національної гвардії України. 

“Ми йшли на війну, щоб наші знайомі не відчули, що таке війна. А потім офігіли від того, що вони її дійсно не відчули“, – каже Катерина “ООН” Галушка. 

“У деяких людей в голові відбулась якась дурня – типу, військові хай воюють. А військові – це хто? Це колишні цивільні. Хтось в 2014 році прийшов на війну, хтось в 2022. Чим ці люди більш військові, ніж ви військові?”, – вважає Валерія “Нава” Суботіна.

Про зросійщення

“Зараз багато людей, які раніше перейшли на українську, знову повернулися до російської. Тому що моди і хайпу недостатньо. Потрібно, щоб ти всередині зрозумів, чого ти зросійщений. 

Якщо твоя мама з тобою говорила російською мовою, це не значить, що ця мова тобі рідна. Тому що до твоєї прабабусі прийшли кацапи і розкуркулили її. І сказали, що ти, якщо не будеш “разгаваривать по-русски”, нічого в цьому житті не досягнеш. Або потрапиш в заслання. І людина, яка живе в страху, що її можуть вбити або ж навіть гірше – зробити боляче її близьким, буде виховувати наступне покоління так, щоб їм було трошки легше“, – пояснює Христина Кудрява.

Про відповідальність

“Я не розумів, чому я у своєму молодому віці повинен жертвувати найкращими роками, а інші ні? У мене була претензія до інших людей: чому вони не пішли на фронт добровольцями, як це зробив я? Мені не було навіть з ким поділитися цими думками. Вдома я міг спілкуватися з мамою, з батьком, але мені здавалося, що ніхто мене не розуміє”, – говорить Ігор Шолтис, ветеран АТО, учасник Революції Гідності, військовослужбовець підрозділу “Нахтіґаль”.

“Я не звертаю увагу на дрібниці. Є люди, які кажуть, що треба йти кричати “ааа, вони крадуть” під Верховну Раду. Але це нічого дасть. Ти бачиш проблему і маєш шукати шляхи її ефективного вирішення, спосіб покращити ситуацію. Без “а я не можу, а я не вплину””, – переконаний Віктор “Лелека” Лахно, військовослужбовець ЗСУ, колишній військовополонений.  

“Люди почали забувати. Хтось виїхав, бо вважає, що це більше не його/її обов’язок. Але дуже боляче спостерігати за тими молодими хлопцями і дівчатами, які не прожили життя. Хтось загинув, хтось втратив здоров’я, хтось отримав інвалідність на все життя. І цього здоров’я не повернеш. Не може бути так, що військові максимально “завантажені” у війну, а цивільні мають можливість від неї відгородитися. Так не може бути. Всі мають бути дотичні до армії“, – говорить Оксана, бойова медикиня Центру спеціального призначення НГУ “Омега”, з позивним “Оксі”.

І додає, що для допомоги фронту необов’язково йти в армію. Кожен може робити свою справу і мати якийсь маленький дотик до війни.

Читайте також:

• Війська рф сформували виступ у бік міста Торецьк: карта станом на 3 жовтня
• Військовий розповів, які населені пункти можуть бути наступними цілями росіян після Вугледара
• У двох громадах Донеччини посилили комендантську годину: перелік сіл та міст

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутянин Вадим Глущенко виїхав з рідного міста 10 років тому. Спочатку він жив за кордоном, але все ж таки вирішив повернутися до України. Тут він відкрив власну справу з виготовлення сумок, рюкзаків і шоперів.

Історію бахмутянина Вадима Глущенка розповідає Бахмут IN.UA у своєму відеорепортажі.

Відкриття власної справи

Для Вадима Глущенка війна почалась у 2014 році. Бахмутянин покинув рідне місто понад 10 років тому. Евакуювався з сім’єю спершу в Чорногорію, де прожив чотири роки та встиг запустити свою справу: родина займалася клінінгом, чисткою поверхонь та трансфером товарів.

Згодом чоловік повернувся в Україну і почав працювати тут. Сьогодні він засновник Urban Wind у Хмельницькому. Разом з сім’єю Вадим закупив кілька швейних машинок та іншого обладнання і почав виготовляти сумки, рюкзаки, шопери. Частково витрати на обладнання покрив грант.

У планах і надалі розвивати потужності та вийти на європейський ринок.

У рідний Бахмут Вадим мріяв повернутися завжди. Ще до повномасштабного вторгнення були думки розвинути виробництво та повернутись у місто. Проте з’являлось чимало викликів: приміщення для виробництва, персонал, який потрібно навчати, житло та й повномасштабна війна, яка унеможливила остаточне повернення.

Детальніше історію підприємця з Бахмута дізнавайтеся в нашому репортажі за посиланням.

Примітка. Серед тих, хто перегляне відео та залишить коментар від 5 слів, ми з Urban Wind розіграємо розкладну сумку-шопер з написом “Заспокой своє серце”. Очікуйте на результати наступної п’ятниці.

Читайте також:

• “Виїжджав з батьком та 30-кілограмовою собакою”: лікар з Бахмута Сергій Старусєв розповів про роботу під обстрілами та нове життя в Києві
• Донецьк, Бахмут, СІЗО: бахмутянин Андрій Лоза розповів про життя та свою громадську діяльність (відеорепортаж)
• “Моя особиста сімейна фортеця”: бахмутянка, яка захищала Бахмут про рідне місто

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!