Андрій Парахін — митець родом з Бахмута, провів чимало персональних фотовиставок. У культурному осередку чоловік популяризує мистецтво фотографії, завдяки його праці діти в Бахмуті більше дізналися про цю сферу та змогли побачити давно знайомі вулиці й будівлі в об’єктиві фотокамери. Про евакуацію з Бахмута, проєкти з інклюзивними дітьми та власні міркування бахмутянина — читайте в матеріалі.

Культура на часі

У березні 2022 року, коли вже почалася повномасштабна війна Андрій Парахін згадує, що вирішив не витрачати час, та зробив підсумок останніх років творчості. Результатом став артбук у вигляді друкованого альбому з його фотороботами. Примірник друкували в Дніпрі, він не встиг дійти до Бахмута, адже за два дні до того, в місті закрили Нову Пошту. 

Андрій Парахін з котом. Фото: особистий архів героїні

“Після 2014-го року в соціумі часто вимовлялася теза — культура не на часі. Я з цим не погоджувався, навіть психологи кажуть, що про проблеми треба говорити й тоді їх простіше вирішувати. Зараз вектор трохи змінився. Навіть, президент сказав, що культурний фронт не менш важливий. Але, я не дуже бачу якихось проривних зрушень. Хоча ті, культурні інституції, які раніше працювали вони й зараз продовжують свою роботу, той же PinchukArtCentre”, — розмірковує герой.

Митець почав міркувати над тим, як почувають себе діти ВПО, які були змушені полишити рідне місто, коли у травні, рятуючись від російських обстрілів, до Бахмута приїздило багато дітей з Попасної і сусідніх громад.

“У Бахмуті я працював у 24-й школі. Там звернув увагу на інклюзивних діток. Я брав свої фото, роздруковував їх на лазерному принтері й дав їх дітям розмальовувати фломастерами. Згодом побачив, що іноді виходять гарні речі. Так я почав з цим працювати”, — каже фотограф.

Згодом для Андрія став у пригоді цікавий проєкт, де чоловік працював з архівними фотознімками, власне, саме ця ініціатива надихнула Андрія на роботу з дітьми. Ідея проекту полягала у спробі репрезентації дитячих переживань крізь призму художньої творчості. 

Втрачене покоління та заняття з дітьми

Діти за заняттям. Фото: особистий архів героїні

Андрій розмірковує, що зараз Україна має таке саме втрачене покоління, як це було за часів Першої світової війни, й згодом описано в творах Ремарка. Зокрема, в романі “На Західному фронті без змін”. Дітям, дуже непросто переносити війну, каже Андрій, все це  залишає відбиток.

“У Бахмуті, я дізнався де у місті є переселенці, а саме родини з дітьми. Згодом, я почав працювати з ними, ми розмальовували фотографії. У мене були з собою кілька фломастерів та роздруківок світлин, так ми й проводили заняття”, — розповідає фотограф.

Евакуювавшись з Бахмута до Дніпра, фотограф теж не міг сидіти склавши руки, він почав шукати можливості допомагати дітям з евакуйованих родин. Однак, тут чоловік зіштовхнувся з труднощами, зокрема це відсутність приміщення.

Роботи дітей на імпровізованій виставці. Фото: особистий архів героя

 

Бувало й так, що заняття з дітьми Андрій Парахін проводив в зовсім непристосованих умовах, в шелтерах для ВПО діти малювали сидячи на двоповерховому ліжку.

“Був результат, коли я поспілкувався з керівництвом Дніпровського історичного музею, у них була окрема кімната й там ми трохи попрацювали з дітьми. Однак, коли росія почала погрожувати бомбардуваннями по цьому обєкту, ми припинили там заняття”, — згадує бахмутянин.

Андрій хоче знайти можливість орендувати невеличке приміщення в Дніпрі, де могло б вміститись кілька дітей, щоб проводити заняття в хороших умовах. 

Читайте також: Дух українського Бахмута: як працював “Пласт” в місті?

Проблеми нового міста

Андрій Парахін. Фото: Фейсбук

Евакуюючись з Бахмута, митець не вірив, що війна затягнеться надовго, тому все обладнання включно із професійною фотокамерою залишилося в місті. Зараз, каже фотохудожник, техніки, вже, ймовірно немає. З собою герой взяв мінімальну кількість речей вірив, що війна триватиме недовго, навіть теплий одяг й той залишився в Бахмуті. Чоловік вдячний за гуманітарну допомогу, яку видають для ВПО, адже вона є дуже помічною.

“Дніпро приняло нас (ред. людей, які були змушені евакуюватися) дуже добре. Поселили людей у гуртожитку, обживаємося потроху. В Донецьку я прожив кілька років до окупації – це було європейське місто, а в Дніпрі трішки скромніше мислення. Втім, з іншого боку, на мій погляд, Дніпро — це як друга реінкарнація Бахмута”, — каже він.

В новому місті, на думку героя, дуже схожа на бахмутську архітектура, що тішить око й душу. У Дніпрі Андрій Парахін знімкує всі кадри на мобільний телефон, далі фото друкує на принтері, купує фломастери й робота знову кипить, попри труднощі. Все це бахмутянин робить за свій кошт, тому, що донорів наразі немає. 

“Коли пишеш допомогу на грант — відмовляють, бо донори хочуть бачити красиву картинку, щоб дітей було багато, мінімум 15, але в моєму випадку це неможливо. Можна взяти максимум 5 дітей на пів години, тоді буде якийсь результат й для дітей й для мене”, — пояснює фотограф.

Діти не можуть брехати по-дорослому

Робота вихованців пана Андрія. Фото: надані героєм

Коли діти дорослішають, батьки відпускають їх у великий світ, дитині важко ставати на ноги, виділитися з маси, але творчість стає помічною у цьому процесі дорослішання, каже Андрій Парахін.

“З дорослими людьми, я зараз зовсім не бачу можливості працювати, бо це вже сформовані особистості. Дорослі частіше за всіх зараз кажуть: “Культура не на часі”. Натомість дітям простіше пояснити щось нове, вони не бояться помилок, вони відкриті до світу. Культура допомагає нам вижити, з дітьми я не відчуваю себе вчителем, радше я б назвав це наставництвом”,  — каже бахмутянин.

Перевагою роботи з дітьми, є й те, каже митець, що діти щиро вірять в те, що вони малюють, вони не вміють брехати по-дорослому:

Робота вихованців пана Андрія. Фото: надані героєм

“Якщо дитина малює сонечко, вона вірить в нього, вірить в те, що все буде добре”.

Дорослі, ж не вкладають такого сенсу, пояснює фотограф, їхні малюнки можуть зовсім відрізнятися від їхнього світогляду.

Фото: “Бахмут. IN. UA”

Читайте також: “Хотіли, щоб люди любили своє місто”: розповідь санітара 24-ї ОМБР про вклад у громаду Світлодарська

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Як військові сприймають мобілізацію? Як ставляться до зросійщення? Що думають про відповідальність кожного українця в цій війні?

“Характер” – медіа, що працює з усіма аспектами військового досвіду, розповідає, що думають військові про мобілізацію, спілкування російською, відповідальність й очікування від цивільних.

Про мобілізацію

Мобілізація для військових – безпосередня реальність, пов’язана з обов’язком і відповідальністю перед державою. Тоді як для багатьох цивільних ця тема табуйована. 

“Є наша історія з людьми, які бояться війська і не готуються психологічно, фізично, тактично. Шукають собі ворога у вигляді ТЦК, корупції, Зеленського. Шукають виправдання себе.  Я називаю це кволістю душі. Коли ти шукаєш собі виправдання, шукаєш ворога чи причину, чому ти кращий за інших і чому у війську не маєш бути“, – говорить Христина Кудрява, майор, офіцерка Національної гвардії України. 

“Ми йшли на війну, щоб наші знайомі не відчули, що таке війна. А потім офігіли від того, що вони її дійсно не відчули“, – каже Катерина “ООН” Галушка. 

“У деяких людей в голові відбулась якась дурня – типу, військові хай воюють. А військові – це хто? Це колишні цивільні. Хтось в 2014 році прийшов на війну, хтось в 2022. Чим ці люди більш військові, ніж ви військові?”, – вважає Валерія “Нава” Суботіна.

Про зросійщення

“Зараз багато людей, які раніше перейшли на українську, знову повернулися до російської. Тому що моди і хайпу недостатньо. Потрібно, щоб ти всередині зрозумів, чого ти зросійщений. 

Якщо твоя мама з тобою говорила російською мовою, це не значить, що ця мова тобі рідна. Тому що до твоєї прабабусі прийшли кацапи і розкуркулили її. І сказали, що ти, якщо не будеш “разгаваривать по-русски”, нічого в цьому житті не досягнеш. Або потрапиш в заслання. І людина, яка живе в страху, що її можуть вбити або ж навіть гірше – зробити боляче її близьким, буде виховувати наступне покоління так, щоб їм було трошки легше“, – пояснює Христина Кудрява.

Про відповідальність

“Я не розумів, чому я у своєму молодому віці повинен жертвувати найкращими роками, а інші ні? У мене була претензія до інших людей: чому вони не пішли на фронт добровольцями, як це зробив я? Мені не було навіть з ким поділитися цими думками. Вдома я міг спілкуватися з мамою, з батьком, але мені здавалося, що ніхто мене не розуміє”, – говорить Ігор Шолтис, ветеран АТО, учасник Революції Гідності, військовослужбовець підрозділу “Нахтіґаль”.

“Я не звертаю увагу на дрібниці. Є люди, які кажуть, що треба йти кричати “ааа, вони крадуть” під Верховну Раду. Але це нічого дасть. Ти бачиш проблему і маєш шукати шляхи її ефективного вирішення, спосіб покращити ситуацію. Без “а я не можу, а я не вплину””, – переконаний Віктор “Лелека” Лахно, військовослужбовець ЗСУ, колишній військовополонений.  

“Люди почали забувати. Хтось виїхав, бо вважає, що це більше не його/її обов’язок. Але дуже боляче спостерігати за тими молодими хлопцями і дівчатами, які не прожили життя. Хтось загинув, хтось втратив здоров’я, хтось отримав інвалідність на все життя. І цього здоров’я не повернеш. Не може бути так, що військові максимально “завантажені” у війну, а цивільні мають можливість від неї відгородитися. Так не може бути. Всі мають бути дотичні до армії“, – говорить Оксана, бойова медикиня Центру спеціального призначення НГУ “Омега”, з позивним “Оксі”.

І додає, що для допомоги фронту необов’язково йти в армію. Кожен може робити свою справу і мати якийсь маленький дотик до війни.

Читайте також:

• Війська рф сформували виступ у бік міста Торецьк: карта станом на 3 жовтня
• Військовий розповів, які населені пункти можуть бути наступними цілями росіян після Вугледара
• У двох громадах Донеччини посилили комендантську годину: перелік сіл та міст

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутянин Вадим Глущенко виїхав з рідного міста 10 років тому. Спочатку він жив за кордоном, але все ж таки вирішив повернутися до України. Тут він відкрив власну справу з виготовлення сумок, рюкзаків і шоперів.

Історію бахмутянина Вадима Глущенка розповідає Бахмут IN.UA у своєму відеорепортажі.

Відкриття власної справи

Для Вадима Глущенка війна почалась у 2014 році. Бахмутянин покинув рідне місто понад 10 років тому. Евакуювався з сім’єю спершу в Чорногорію, де прожив чотири роки та встиг запустити свою справу: родина займалася клінінгом, чисткою поверхонь та трансфером товарів.

Згодом чоловік повернувся в Україну і почав працювати тут. Сьогодні він засновник Urban Wind у Хмельницькому. Разом з сім’єю Вадим закупив кілька швейних машинок та іншого обладнання і почав виготовляти сумки, рюкзаки, шопери. Частково витрати на обладнання покрив грант.

У планах і надалі розвивати потужності та вийти на європейський ринок.

У рідний Бахмут Вадим мріяв повернутися завжди. Ще до повномасштабного вторгнення були думки розвинути виробництво та повернутись у місто. Проте з’являлось чимало викликів: приміщення для виробництва, персонал, який потрібно навчати, житло та й повномасштабна війна, яка унеможливила остаточне повернення.

Детальніше історію підприємця з Бахмута дізнавайтеся в нашому репортажі за посиланням.

Примітка. Серед тих, хто перегляне відео та залишить коментар від 5 слів, ми з Urban Wind розіграємо розкладну сумку-шопер з написом “Заспокой своє серце”. Очікуйте на результати наступної п’ятниці.

Читайте також:

• “Виїжджав з батьком та 30-кілограмовою собакою”: лікар з Бахмута Сергій Старусєв розповів про роботу під обстрілами та нове життя в Києві
• Донецьк, Бахмут, СІЗО: бахмутянин Андрій Лоза розповів про життя та свою громадську діяльність (відеорепортаж)
• “Моя особиста сімейна фортеця”: бахмутянка, яка захищала Бахмут про рідне місто

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!