Сьогодні, 20 лютого, в Україні вшановують День пам’яті Героїв Небесної Сотні. Саме 20 лютого, в 2014 році під час Єврореволюції на Інститутській вулиці у Києві силові підрозділи режиму Януковича розстрілювали мирних протестувальників. Свої спогади про Майдан, рефлексію про зміни, які відбулися в Бахмуті розповідає учасник Єврореволюції, бахмутянин Андрій Лоза.

Андрій Лоза — очільник Всеукраїнського об’єднання «Свобода» (ред. на час воєнного стану діяльність на паузі), чоловік народився в Бахмуті, тоді ще місто називали радянською назвою Артемівськом. Герой закінчив Слов’янський державний педагогічний університет, згодом брав участь у конференції з української мови у Інституті українознавства при академії наук України.

Ще в далекому 2004 році, коли відбулася Помаранчева Революція, Андрій Лоза, на відміну від більшості свого оточення, голосував за Віктора Ющенка, а не президента-втікача Віктора Януковича.

Андрій Лоза на протесті в столиці. 2022 рік, перша половина лютого. Фото: Фейсбук

Бахмутянин прагнув змінити своє місто на краще, проте Бахмут був доволі консервативним у прийнятті нового, згадує Андрій у розмові. Попри те, чоловіку вдалося організувати в місті партію «Свобода», він став її очільником. На День Злуки учасники політичного об’єднання брали участь в урочистих заходах. 

Мовне питання

В 2004 році, Андрій зробив свідомий вибір розмовляти українською мовою. На думку чоловіка у людини повинна бути внутрішня мотивація розмовляти українською й розуміння того, що мова допомогає нам ідентифікувати один одного серед чужих.

“Якось мені довелося давати інтерв’ю російською мовою, я не очікував, що мені буде тако важко розмовляти. Перейти на українську мову я вирішив свідомо, їхав в столицю в 2004 році, у вагоні вже почав говорити українською. Деякі друзі відсіялися з оточення, але рідні пристосувалися. Коли дівчина по життю має світлий колір волосся, а потім перефарбовується брюнеткою, людям потрібен час, щоб її сприйняти. Так було у мене з мовою”, — розповідає бахмутянин.

На фоні конфлікту мови, Андрій не спілкувався з двоюрідною сестрою майже два роки.

Участь в Майдані

“Сім років тому цього дня в цьому дзеркалі туалету готелю “Хрещатик” в Києві, я побачив багаточисельні осколки металевих часточок на шалику та шапці – дивом нічого з того не потрапило на незахищене обличчя після відступу з Садового провулка…”. Фото: Фейсбук

Відстоювати свою свободу й право на Незалежність Андрій Лоза, як і сотні інших українців вирушив на Майдан, першого грудня 2013 року чоловік вже був на Революції Гідності.

За словами, пана Андрія, на відміну від Помаранчевої Революції, сюди їхав з повним усвідомленням. Те, що відбулося було очікуваним, так як каталізатор. Революція була неминуча, коли російська влада побачила, що Україна відходить від росії, вже тоді зготувалося підґрунтя для майбутніх повстань.

“Потрібно розуміти, що Помаранчева революція та Революція Гідності — це все пов’язане. Те, що відбулося було неминуче, можливо ми виросли, бо до нас нарешті дійшло, що все має ціну і за все треба боротися”, — каже Андрій Лоза.

Під час Єврореволюції чоловік отримав травму, його вдарили по голові, ті хто мав би захищати. Тоді, за злочинним наказом Віктора Януковича спецпризначенці “Беркут” відкрили вогонь по мирних протестувальниках, людей били кийками, лупцювали ногами та застосовували світлошумові гранати.

Андрій Лоза разом з однодумцями на Аскольдовій могилі, 2015 рік. Фото: Фейсбук

Відчуття страху не було, пригадує герой, часом було нерозуміння:

“Коли потрібно було відступати, люди розвернулися й просто побігли. Це було дивно, можливо не знали, що відступати треба обличчям до ворога”.

У січні Андрія Лозу затримали за участь в Майдані, чоловік близько тижня просидів у СІЗО, а після цього був домашній арешт вже у Бахмуті. 

“Мені інкримінували 294/2 статтю КК України — це від восьми до п’ятнадцяти років позбавлення волі. Втім, суди після 18.02.2014 року виправдали мене. У червні я добровольцем був у батальйоні СІЧ, якій підпорядковується МВС”, — розповідає бахмутянин.

Андрій Лоза. Фото: Національний музей Революції Гідності

У  2019 році Андрій Лоза був звільнений за станом здоров’я, отримав інвалідність як поліцейський, 493 доби чоловік прослужив в АТО. З початком повномасштабного вторгнення бахмутянин долучився до ДФТГ (ред. Добровольче формування територіальної громади)  “Свобода”. 

Вже після того, як “Свобода” реформувалась у батальйон Нацгвардії “Свобода” Андрій почав волонтерити.  Через стан здоров’я бахмутянин не придатний до служби, попри те чоловік продовжує займатися реабілітацією свого здоров’я.

Війна продовжується, каже Андрій Лоза, хтозна-що далі буде…

Фото: Фейсбук

Читайте також: “Молитися потрібно завжди, особливо на війні” — історія імама Саіда Ісмагілова

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Чоловік з задумливим поглядом у вишитій сорочці дивиться кудись в далечінь — це фото Артема Мирошниченка досі стоїть на його сторінці у Facebook. Артема знають як активіста, волонтера, людину, яка не побоялась відкрито виражати свої погляди, підтримувала й популяризувала все українське. Але, крім цього, він ще був братом, сином, другом, ідейником, який надихав інших. Артем любив ліс, любив ходити восени з мамою по гриби й любив тишу.

Редакція згадує Артема Мирошниченка у спогадах.

Для того, щоб відтворити портрет Артема, ми звернулись до брата, Сергія Мирошниченка, а також поспілкувались з його товаришкою Іриною Жданюк. Цей текст поділений на різні періоди життя Артема очима двох людей, які знали його з двох зовсім різних сторін. Далі наводимо пряму мову.

“Як і у всіх, дитинство у нас було не дуже багате”

***

З народження я не пам’ятаю Артема, тому що я молодший за нього, він мій старший брат. Як і у всіх, дитинство у нас було не дуже багате, зовсім звичайна родина. Між нами було чотири роки різниці, й коли я був у восьмому класі, Артем вже поїхав вчитися в технікум на лісовода. А потім додому він майже не приїжджав, лише інколи на вихідні. Мобільного тоді не було, тому й спілкувались ми рідко. Артем був завжди такий сором’язливий, особливо друзів не мав.

Не те, що він відлюдник якийсь був. Ні… просто такий от був. З малого він мав велике хобі, займався моделюванням — дуже любив майструвати ці всякі конструктори літаків, мав велику колекцію різних моделей. Часто він за моделюванням проводив весь вільний час.

Ми якось не дуже часто ділились таємницями, і як це буває у юнацькому віці між братами — часто сперечались між собою, конкурували. Але потім наші стосунки змінювались.

Пам’ятаю, коли Артем приїздив з технікуму, то завжди приносив мені якісь подарунки. Навіть знав, яку музику я полюбляю. Він їздив додому через Донецьк і, заїжджаючи туди, намагався якісь приколи мені купити, наприклад аудіокасету з улюбленою групою.

А потім вже я випустився зі школи, поїхав від батьків. З 18 років додому я приїжджав рідко, інколи з мамою й татом зідзвонювалися, але вже такого тісного зв’язку не було. Якось так от доля розвела нас, що кожен майже з якогось певного часу жив окремо.

Примітка. Артем Мирошниченко народився та жив в Бахмуті, в 2003 вступив у Великоанадольський лісовий технікум у смт. Графське. Вчився на лісовода.

“Артем любив з мамою збирати гриби восени”

Артем вивчився на лісовода. Він насправді дуже любив природу, от його вона цікавила, любив тварин. Навіть у місцевому товаристві Лада він завжди возився з тими собаками. Якщо знайде собаку на вулиці, то її туди відвезе відразу.

Природа, ліс для нього, напевно, були особливими, можливо він вбачав якусь романтику в тому, щоб самому жити в лісі. А ще Артем любив осінь: коли працював у селі, то ніколи не брав відпустку літом. Все терпів до осені, щоб з мамою піти по гриби. Він це дуже любив, й мама в мене фанат цього тихого полювання.

Також брат любив готувати чебуреки сам — то мама нас навчила, так. Дуже часто ми з ним згадували, як нас на літо відправляли до дідуся в Сіверськ, там була дача й наш приватний будинок.

Дідусь нам готував, а ми часто згадували його суп, з такими макаронами-ракушками. Він був томатний — не зазвичай, як всі готують, жовтий чи якийсь інший, а саме томатний. Це такий яскравий у нас спогад з дитинства був…

“У всієї нашої родини патріотична позиція”

Насправді у всіх нас склалося, у всієї родини, що ми всі мали проукраїнську позицію. Я своїм прикладом, й тоді ще моя дівчина, а зараз дружина показала, який напрямок треба тримати.

Ми з братом розмовляли про це. Він пояснював: якщо ти показав свою думку і бачиш, що ця думка осмислена — то немає сенсу вже показувати, що ти якийсь інший. Наш дід був ветераном війни, але ніколи не носив цю колорадську стрічку, не казав оце “можем повтарить”. На мене сильно вплинув 2008 рік — тоді в одному з інтерв’ю путін сказав, що росія сама виграла Другу світову війну… Мої друзі, більшість з Харкова, на той час були російськомовні, та і я сам так говорив – ми всі потроху перейшли на українську.

І Артем, й мої батьки колись були теж, як і я, російськомовні. Але дивлячись на всю цю ситуацію, маючи розум, аналізуючи, читаючи певну правильну літературу — до цього висновку, що потрібно було переходити на українську, не можна було не прийти.

У Бахмуті ми знайшли проукраїнські осередки, знайшли однодумців. І я думаю, що коло людей, знайомих і цікавих для Артема, ставало більшим. В 2014 році, коли Бахмут був під окупацією, ми, звісно, що переховувалися, бо мали іншу позицію. Дехто потім казав, що якби Артем не був такий гучний, він був би живий… Різне казали.

Після окупації міста багато людей змінили свою думку — вони вже не так чекали приходу руського міру, але прям кардинальних змін таких так і не відбулося у нас в місті. На проукраїнські рейки всі не стали. Тобто, все пройшло, на жаль, як-то кажуть, лагідною українізацією. Треба було все-таки якось більш суворо це робити.

Артем був членом Бахмуту українського. У мене моя думка, яку я не хочу озвучувати про нього. Але такий величезний плюс Бахмуту Українського — це те, що саме він зібрав під різними своїми дахами, тому що в різних містах ми збиралися, величезний гурт людей. І всі різні, всі цікаві, всі зі своєю думкою, але проукраїнською. Ми тоді дізналися, що є такі люди, що можна до них звернутися з якимось питанням і я знаю, що вони нам допоможуть.

Примітка. Брат Артема Мирошниченка військовослужбовець, який сьогодні захищає Україну. Для 204 батальйону Сергій збирає кошти на навушники та ПНБ для водія протитанкового взводу роти вогневої підтримки 204 батальйону ТРО. Підтримати збір за посиланням.

Ірина Жданюк

***

Родина Артема та родина Ірини займали проактивну позицію в Бахмуті. Вперше Артема дівчина побачила на одній з проукраїнських акцій в 2014 році. Його обличчя дівчина запам’ятала й потім не раз ще бачила.

Я думаю, це був 2014. Тобто десь після деокупації, от колись ми так видно проводили якраз такі заходи, ну, коли таке ситуація дозволяла — от мені здається, тоді ми познайомилися. Я не можу сказати, що була дуже близько знайома з Артемом. Але от мені він згадується дуже таким ввічливим, а ще його хотілося слухати.

Він надихав, мотивував молодь вивчати українську мову. Хотілося розмовляти так гарно, як він. Це, напевно, внутрішня харизма, але вона будувалась на таких опорах внутрішніх: щирості, відвертості. Люди боялися говорити відкрито про любов до Батьківщини, а Артем не боявся.

Він був щирою, не награною людиною. Він популяризував українське ще тоді, коли це не було мейнстрімом. У Бахмуті Артем ініціював ідею розмалювати фарбою частинку тротуару візерунком, як орнамент вишиванки. Це не просто така акція, де ми зібралися, поговорили і розійшлися. Для мене ця вишиванка була в такому значенні, що вона дає захист.

Знаю, кажуть, що цей візерунок, який наші предки вишивали на сорочках, якраз для того, щоб закрити всі-всі-всі криві сорочки. Це ніби для захисту людини. І в мене така теж з’явилася думка, що цей візерунок для захисту міста, такий символічний. Артем це зробив не просто на публіку, а щоб щось залишилось. Й малі діти, й старші люди звертали на цей тротуар увагу — це було таке легке та ненав’язливе знайомство з нашими традиціями.

А ще Артем, як і багато свідомих людей, які народились в місті, завжди хотів щось покращувати. Інколи мені здається, що у нас, бахмутян, ця риса вбудована з народження. Я постійно бачила Артема на всіх заходах, на акціях, відкритті першої книгарні…

Коли Артема не стало, це всіх дуже вразило, було відчуття потрясіння. І поки там лікарі боролись за його життя, інші люди так одразу почали згадувати, наскільки незмінною протягом років була його позиція. Навіть я особисто трошки зневірилася поступово, а людина стільки років була незмінно в своїй позиції. І оце я особисто відзначила. Новина про його смерть стала болючою. Це була втрата для всієї спільноти Бахмута. Тому що історія знову повторюється.

Такі люди, як Артем, які мали настільки сильну, міцну позицію, і не боялися — це рідкість. В них вистачає енергії не тільки для свого життя, а й для життя спільноти. Це рідкість для будь-якого суспільства. Я часто думаю: ось скільки б ще ця людина могла б зробити, так? Такі люди – це основа громадянського суспільства. І чим менше таких людей стає, тим більше ми відкачуємось назад.

***

Артема Мирошниченка вбили в Бахмуті 5 грудня, двоє неповнолітніх побили волонтера. За однією з версій – підлітки побили його за українську мову, якою він спілкувався. Через кілька днів він помер в лікарні, не приходячи до тями, а обвинувачені у смерті активіста досі не покарані.

Ми говоримо про важливе. Ваша підтримка дає нам силу!

Читайте також:

• “Без Саші важко”: історія захисника Бахмута, який загинув, обороняючи рідну Донеччину
• “Тихий” з Холодного Яру. Розповідаємо про Героя України Михайла Реуцького, який захищав Бахмут

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Краматорськ — одне з найбільших міст Донецької області, зараз тут неспокійно. У місті чутно вибухи, проте місцеві реагують на них вже інакше.

Детальніше про те, як саме живе Краматорськ у 2025 році, дізнавайтеся у відеорепортажі “Донеччина в евакуації”.

Краматорськ, опитування місцевих жителів 

Краматорськ майже завжди був одним із провідних міст Донеччини. До війни в ньому мешкало понад 150 000 осіб, але зараз людей значно менше. Місто вже відчуває наближення фронту.

“Все напружено. У всіх тривога. Ніхто не розуміє того, що нас чекає завтра. Але розуміємо, що нічого хорошого“, — каже один із жителів міста, на ім’я Валерій.

Він впевнений, що його рідне місто може чекати та ж доля, що й Покровськ, Торецьк чи Часів Яр.

Наразі ж місто продовжує жити та функціонувати. В ньому працюють комунальні служби, є світло та вода. Інші ж люди, яких опитала команда Бахмут IN.UA більш оптимістичні.

“Ми самі з Ярового, що під Святогорськом. Ми переїхали сюди та проживаємо в Краматорську другий рік. Тут набагато тихіше. Звісно, з початку було трохи, а зараз — ні. Ми працюємо та навіть знаходимо час на відпочинок“, — каже інша жителька міста.

Більше думок жителів Краматорська та переселенців у місті дізнавайтесь у відеорепортажі нашого каналу “Донеччина в евакуації”.

Читайте також:

• Бахмутський район: скільки людей лишаються і скільки евакуювалися
• Як живе прифронтова Дружківка: опитування місцевих жителів
• Російська піхота намагається просочуватися вглиб: яка ситуація в місті Часів Яр

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!