Сьогодні, 20 лютого, в Україні вшановують День пам’яті Героїв Небесної Сотні. Саме 20 лютого, в 2014 році під час Єврореволюції на Інститутській вулиці у Києві силові підрозділи режиму Януковича розстрілювали мирних протестувальників. Свої спогади про Майдан, рефлексію про зміни, які відбулися в Бахмуті розповідає учасник Єврореволюції, бахмутянин Андрій Лоза.

Андрій Лоза — очільник Всеукраїнського об’єднання «Свобода» (ред. на час воєнного стану діяльність на паузі), чоловік народився в Бахмуті, тоді ще місто називали радянською назвою Артемівськом. Герой закінчив Слов’янський державний педагогічний університет, згодом брав участь у конференції з української мови у Інституті українознавства при академії наук України.

Ще в далекому 2004 році, коли відбулася Помаранчева Революція, Андрій Лоза, на відміну від більшості свого оточення, голосував за Віктора Ющенка, а не президента-втікача Віктора Януковича.

Андрій Лоза на протесті в столиці. 2022 рік, перша половина лютого. Фото: Фейсбук

Бахмутянин прагнув змінити своє місто на краще, проте Бахмут був доволі консервативним у прийнятті нового, згадує Андрій у розмові. Попри те, чоловіку вдалося організувати в місті партію «Свобода», він став її очільником. На День Злуки учасники політичного об’єднання брали участь в урочистих заходах. 

Мовне питання

В 2004 році, Андрій зробив свідомий вибір розмовляти українською мовою. На думку чоловіка у людини повинна бути внутрішня мотивація розмовляти українською й розуміння того, що мова допомогає нам ідентифікувати один одного серед чужих.

“Якось мені довелося давати інтерв’ю російською мовою, я не очікував, що мені буде тако важко розмовляти. Перейти на українську мову я вирішив свідомо, їхав в столицю в 2004 році, у вагоні вже почав говорити українською. Деякі друзі відсіялися з оточення, але рідні пристосувалися. Коли дівчина по життю має світлий колір волосся, а потім перефарбовується брюнеткою, людям потрібен час, щоб її сприйняти. Так було у мене з мовою”, — розповідає бахмутянин.

На фоні конфлікту мови, Андрій не спілкувався з двоюрідною сестрою майже два роки.

Участь в Майдані

“Сім років тому цього дня в цьому дзеркалі туалету готелю “Хрещатик” в Києві, я побачив багаточисельні осколки металевих часточок на шалику та шапці – дивом нічого з того не потрапило на незахищене обличчя після відступу з Садового провулка…”. Фото: Фейсбук

Відстоювати свою свободу й право на Незалежність Андрій Лоза, як і сотні інших українців вирушив на Майдан, першого грудня 2013 року чоловік вже був на Революції Гідності.

За словами, пана Андрія, на відміну від Помаранчевої Революції, сюди їхав з повним усвідомленням. Те, що відбулося було очікуваним, так як каталізатор. Революція була неминуча, коли російська влада побачила, що Україна відходить від росії, вже тоді зготувалося підґрунтя для майбутніх повстань.

“Потрібно розуміти, що Помаранчева революція та Революція Гідності — це все пов’язане. Те, що відбулося було неминуче, можливо ми виросли, бо до нас нарешті дійшло, що все має ціну і за все треба боротися”, — каже Андрій Лоза.

Під час Єврореволюції чоловік отримав травму, його вдарили по голові, ті хто мав би захищати. Тоді, за злочинним наказом Віктора Януковича спецпризначенці “Беркут” відкрили вогонь по мирних протестувальниках, людей били кийками, лупцювали ногами та застосовували світлошумові гранати.

Андрій Лоза разом з однодумцями на Аскольдовій могилі, 2015 рік. Фото: Фейсбук

Відчуття страху не було, пригадує герой, часом було нерозуміння:

“Коли потрібно було відступати, люди розвернулися й просто побігли. Це було дивно, можливо не знали, що відступати треба обличчям до ворога”.

У січні Андрія Лозу затримали за участь в Майдані, чоловік близько тижня просидів у СІЗО, а після цього був домашній арешт вже у Бахмуті. 

“Мені інкримінували 294/2 статтю КК України — це від восьми до п’ятнадцяти років позбавлення волі. Втім, суди після 18.02.2014 року виправдали мене. У червні я добровольцем був у батальйоні СІЧ, якій підпорядковується МВС”, — розповідає бахмутянин.

Андрій Лоза. Фото: Національний музей Революції Гідності

У  2019 році Андрій Лоза був звільнений за станом здоров’я, отримав інвалідність як поліцейський, 493 доби чоловік прослужив в АТО. З початком повномасштабного вторгнення бахмутянин долучився до ДФТГ (ред. Добровольче формування територіальної громади)  “Свобода”. 

Вже після того, як “Свобода” реформувалась у батальйон Нацгвардії “Свобода” Андрій почав волонтерити.  Через стан здоров’я бахмутянин не придатний до служби, попри те чоловік продовжує займатися реабілітацією свого здоров’я.

Війна продовжується, каже Андрій Лоза, хтозна-що далі буде…

Фото: Фейсбук

Читайте також: “Молитися потрібно завжди, особливо на війні” — історія імама Саіда Ісмагілова

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Бахмутянка Олена Голубцова — носійка рідкісного ремесла, яке сьогодні майже забуте. Алебастрову ліпнину, декоративний елемент інтер’єрів, її родина почала виготовляти ще в 1930-х роках. Тоді її предки приїхали з Полтавщини на Донеччину й опановували нову для себе сировину, алебастр. Спершу ним закладали тріщини в хатах, робили побутові речі, а з часом навчилися робити й витончену ліпнину, якою прикрашали оселі.

Сьогодні пані Олена прагне відродити це ремесло, як частину культурної ідентичності Бахмута. Ми поспілкувалися з майстринею та розповідаємо вам найцікавіше.

Алебастр на Донеччині: як його почали використовувати

Бахмутянка Олена Голубцова — одна з небагатьох, хто зберіг і пам’ятає традицію виготовлення виробів з алебастру. Це ремесло передавалося в її родині з покоління в покоління. Пані Олена ділиться спогадами про те, як цей матеріал, доступний і пластичний, став основою домашнього декору та навіть заробітку в тяжкі 90-ті. Предки бахмутянки опинилися на Донеччині в 1932 році —після чорноземів Полтавщини вони мусили вчитися жити у інших умовах.

“Мої предки використовували алебастр, коли будували хати, бо треба було ж замазувати ті тріщини. Вони звернули увагу на те, що він пластичний, та те, що він застигає гарно і зберігає форму”, — ділиться з нами у розмові бахмутянка.

Втім, алебастр використовували не лише для будівельних потреб. Поступово він став засобом самовираження.

“Хотілося якось відзначитися, щоб було красиво, не так, як у всіх. Бо приїжджі були, чужі люди були тут, на Донбасі. І тому гробки так прикрашали, з невеличкими детальками: квіточку, листочок клали. З одного боку це якось тріщини прикривало, з іншого це було красиво”, — каже пані Олена.

Особливий сплеск інтересу до алебастру в родині Олени відбувся наприкінці 1980-х. Тоді, в умовах кризи, ліплення з гіпсу стало можливістю підзаробити й прогодувати родину.

“Мій вітчим та моя мама вирішили, що треба заробляти гроші, бо на той момент була важка ситуація в країні. І вони придумали такий спосіб. Гіпс купляли на алебастрових комбінатах. У нас, до речі, їх два було — Артемівський і Деконський. На Деконському гіпс був трошки рудуватий, а на Артемівському біліший, але за якістю вони однакові були”, — каже співрозмовниця.

Для роботи використовували спеціальні гумові форми, а ще гіпс та воду. Все відливалося вручну, сушилося, фарбувалося, а потім вироби продавали. Популярними були дзеркала з ліпниною, а щоб зробити один такий виріб, в середньому родина витрачала два дні.

Для родини Голубцових алебастр був не просто матеріалом —це була частина ідентичності й зв’язку з новим для них краєм. Донеччину вони щиро полюбили:

“За словами бабусі, коли тільки вони переїхали сюди з Полтавщини, для них дивно було, що це степ, але вони настільки були захоплені, казали, що ми живемо на золоті. Мали на увазі якраз алебастр, з яким вони так натхненно працювали, їм це щиро подобалося”.

У сільській школі, згадує пані Олена, також діяли гуртки, де малеча працювала з гіпсом. Це були 1985-1986 роки, дітей вчили працювати з різними формами. Останній раз пані Олена практикувала саме лиття з гіпсу, коли працювала вихователем у садочку — разом з вихованцями вона зробила гіпсовий дзвінок, де діти залишали свої відбитки. Цей дзвінок став візитівкою освітнього закладу.

Пані Олена переконана, що пам’ять про таке ремесло треба зберігати, особливо вчити цього молодше покоління.

“Наш Бахмут за що пам’ятають? Шампанське, троянди, сіль. Але ж які копалини у нас були! Яка історія! Треба, щоб люди це знали”, — каже жінка.

У планах бахмутянки — проведення майстер-класів для земляків, де кожен охочий зможе спробувати себе в алебастровій справі. Люди зможуть навчитися своїми руками працювати з гіпсом, розмалювати виріб та забрати додому частинку Донеччини й рідного дому.

Алебастрове лиття можуть визнати першим елементом нематеріальної спадщини з Бахмута

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

15-річний Мирослав Коцько з Бахмута активно досліджує історію свого рідного краю. Юнак працює з історичними документами, картами та збирає свідчення краєзнавців і місцевих мешканців. Зараз Мирослав Коцько збирає інформацію про мікрорайон Будьонівка, що розташовується на півдні  Бахмута.

Що вже вдалось дізнатися та як до дослідження можуть долучитися бахмутяни, Мирослав Коцько розповів редакції Бахмут IN.UA.

Бахмут, район Будьонівка, історія

Будьонівка — це приміський район в південній частині Бахмута. До повномасштабної війни його населення становило близько 2 тисяч людей.

У кінці ХІХ століття не існувало тієї Будьонівки, яка є зараз. Тут були заселеними лише дві вулиці, а решта  земель використовувались для випасу худоби. Тоді ж ці вулиці входили до так званого передмістя Бровар.

“Як відомо з документів, тут були пасовища для худоби, озеро, струмочок, що здавна зветься Четвериковим яром. Забудованими  були лише вулиці  Тимірязєва й  Колодязна, які йдуть перпендикулярно від місця злиття Четверикового ручая та його лівого припливу. Оскільки тоді Будьонівки як такої не існувало, ці дві вулиці входили до старого передмістя Бровар, про яке майже ніхто не пам’ятає з тих, кого я опитував. Ця назва зустрічається на старому плані 1911 року, який у мене є в дуже нечіткій якості і там ледве читається ця назва. Її я також знайшов у джерелі за 1897 рік, яке мені порадив наш краєзнавець Михайло Кулішов. Там згадується “предместье Броварь”, а також вказується чисельність населення — 166 душ”, — розповідає Мирослав Коцько.

Також юний дослідник збирає інформацію щодо самої назви “Будьонівка” — як вона виникла та розвивалася. Є деякі твердження, що назва району з’явилась у роки Національно-визвольних змагань. У цій місцевості, нібито, розташовувалась Перша Кінна Армія радянського воєначальника Будьонного.

“Назва Будьонівка, нібито, закріпилась через те, що в роки Національно-визвольних змагань, так званої громадянської війни, в цій місцевості стояла “Конница Будённого”. Місцеві згадують, що тут були полки і кіннота. Але це лише за згадками людей, деякі краєзнавці спростовують цей факт. Тому це твердження ще потребує доведення. Саме це і підштовхнуло мене залучати ширшу аудиторію задля отримання можливості спростувати або ж навпаки підтвердити ту чи іншу інформацію. Як-то кажуть, хочу “копнути глибше”, — зауважує Мирослав Коцько.

Як можуть допомогти бахмутяни

Наразі юний дослідник історії збирає дані про Будьонівку. Він просить бахмутян ділитися відомими їм фактами, щоб зробити велике дослідження. У майбутньому вся зібрана інформація стане основою для нового пізнавального відео на Youtube-каналі Мирослава Коцька.

“Зобразити історію Будьонівки вкрай складно, адже багато хто вважає, що це зовсім новий район. Хоча це не так. Тож я звертаюся до бахмутян, які мешкали на вулицях Будьонівських, а також розташованих поряд: Бахмутської, Широкої, Нижньомаріупольської, Тітова, Севастопольської, Піонерської чи Спартаківської. Частина цих вулиць входила до того самого передмістя Бровар і об’єднувалася з нинішньою Будьонівкою. Ваші спогади, розповіді від бабусь і дідусів стануть дуже корисними для відродження історії південних околиць Бахмута”, — звертається до бахмутян Мирослав Коцько.

Якщо ви маєте інформацію, спогади чи документи, які можуть допомогти в дослідженні Будьонівки, пишіть повідомлення Мирославу Коцьку в Facebook.

Читайте також:

• Школяр із Часів Яру допомагає військовим на фронті: історія юного волонтера Рустама Шистки
• “З нуля до своєї точки Б”: як бахмутянка у Києві відкрила кав’ярню для тих, хто втратив дім
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!