Канал «Сіверський Донець — Донбас» — це штучний водотік у Донецькій області. Побудований у кінці п’ятдесятих років XX століття, він став основним джерелом водопостачання для Донеччини й частково для Луганщини. Армія рф неодноразово завдавала ударів по інфраструктурі споруди, позбавивши мешканців тимчасово окупованих територій України води. Після повномасштабного вторгнення росії ситуація з водопостачанням на Донбасі лише погіршилась.

Редакція «Бахмут IN.UA» розповідає про історію будівництва основної водної артерії Донеччини та про майбутні наслідки для регіону через її пересихання.

Історія будівництва та відкриття каналу

Директор Часовоярського історико-краєзнавчого музею Валерій Богуненко зауважив що, «Сіверський Донець — Донбас» є унікальною гідротехнічною спорудою, а також значною пам’яткою історії техніки середини ХХ століття. Краєзнавець розповів «Бахмут IN.UA», як будувався цей канал.

На початку 1950-х років гостро стояло питання вирішення проблеми постачання технічної та питної води  промисловим  районам  Донбасу, а також забезпечення розвитку сільського господарства шляхом меліорації (зрошення земель). На той час були спроби використання повеневої води. Так збудували Кальчикське, Клебанбикське, Ісаківське, Кальміуське та інші водосховища. Однак, загальна потреба у воді перевищувала можливості місцевих річок у три-чотири рази, а санітарний стан води постійно погіршувався.

У травні 1954 року рада міністрів срср прийняла постанову про будівництво каналу за програмою розвитку водного господарства. Пропускна спроможність споруди довжиною 125 км повинна була становити 25 кубічних метрів води за секунду. Він мав починатися з Райгородської греблі, на річці Сіверський Донець, та закінчуватися біля міста Сталіно (сучасний Донецьк). Структура каналу передбачала будівництво резервних водосховищ, прокладання магістральних трубопроводів від каналу до підприємств та міст довжиною 270 км.

Будівництво каналу «Сіверський Донець — Донбас» розпочалося 9 серпня 1955 року, переважно силами молодих будівельників, що прибули на Донеччину за «комсомольськими путівками». Так, близько 20 тисяч будівельників розміщувалися поблизу міст Слов’янськ, Часів Яр і Горлівка в наметових «комсомольських містечках» та вагонах.

При побудові каналу робітники використовували сучасну техніку, землесосні пристрої, гідромонітори, крокуючі екскаватори, великовантажні самоскиди, корчувальні машини та скрепери.

У вересні 1958 року будівництво споруди завершилось. Головна накопичувальна гребля знаходилася на річці Сіверський Донець, біля селища Райгородок Слов’янського району. Звідти вода потрапляла аж до Верхньокальміуського водосховища у Донецьку.

Окрім магістральних споруд робітники побудували низку відгалужень трубопроводів, насосних станцій, резервних водосховищ, фільтрувальних станцій. На своєму шляху канал перетинав ряд залізничних колій та автомагістралей.

Пропускна спроможність каналу

Після побудови Південно-Донбаського водопроводу в 1968-76 роках пропускна спроможність каналу зросла з 25 до 32 кубічних метрів води за секунду. Реконструкція в умовах безперебійної експлуатації у 1979 році підвищила продуктивність до 43 кубічних метрів за секунду. Це надовго забезпечило бездефіцитне постачання води багатьом містам і селам  Донбасу.

В останні десятиліття  канал мав неабияку цінність для економіки України. За словами Валерія Богуненка, канал «Сіверський Донець — Донбас» залишався єдиним централізованим водним джерелом Донецької області, практично безальтернативним постачальником технічної та питної води підприємствам та населенню, а також потужним фактором екологічного балансу.

Наслідки через пересихання каналу

Екологиня Галина Олійник відзначила важливість функціонування споруди «Сіверський Донець — Донбас». Пересихання каналу негативно позначилось на ситуації з водопостачанням на Донбасі.

За словами експертки, останніми роками в регіоні дуже понизились ґрунтові води. Тому навіть у селах, де були колодязі, води майже не лишилось. Вона додала, що річки пересихають і зменшуються. Навіть Сіверський Донець обмілів у порівнянні з тим, яким він був раніше. Галина Олійник пояснила, що змінюється клімат, зокрема і через постійні вибухи та обстріли.

Як зупинити пересихання?

Галина Олійник підкреслила, що завадити пересиханню каналу в умовах бойових дій практично неможливо.

«По-перше, має працювати обладнання, всі насосні станції. Має бути електропостачання. По-друге, русло каналу через бойові дії пошкоджене. Перед війною, навіть після 2014 року там відбулася реконструкція. Дуже великі гроші були вкладені. Зараз це все все зруйновано», — зауважила екологиня.

До слова, в Бахмуті через бої також розбиті дамби і ставки, які були довкола міста. Тепер цієї інфраструктури просто не існує.

Експертка додала, що тільки, коли бойові дії закінчаться, можна буде все відновити. Вона констатувала, що це буде колосальна робота і виклик для України.

• РЦ «Перемога» у Бахмуті: як центр культури покращував життя бахмутян
• Як Божа Матір врятувала Бахмут від чуми: легенди Свято-Троїцького собору

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У 2018 році бульвар Металургів реконструювали та змінили назву на Козацький. Тут часто прогулювалися бахмутяни, робили фото біля скульптури Козака-солевара з мішком солі та мушкетом.

Редакція Бахмут IN.UA згадує, як виглядав бульвар Металургів у 2018 році.

Бульвар Металургів Бахмут

Бульвар Козацький у 2018 році оновили, встановили обмежувачі швидкості, поставили клумбу, почистили територію.

В центрі бульвару створили кругову клумбу, на яку висаджували квіти-однолітки, основну частину скверу займали кущі троянд, їх налічували понад 4 тисячі.

Сквер Козацький оновили у 2018 році, у листопаді тут збирались бахмутяни на урочисте відкриття. Це місце мешканці Бахмута згадують з теплотою.

Читайте також:

• Світлодарськ до війни: як виглядало місто у липні 2021 року
• Ностальгічний та тихий Бахмут: як виглядало місто у червні 2018 року
• Васюківка до війни: як виглядало селище у серпні 2019 року

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутянка Ірина Тесленко поділилась спогадами про Солоний карʼєр на виїзді з Бахмута. З дозволу авторки, редакція публікує текст.

***

Є одне на світі озеро, з яким повʼязано безліч приємних спогадів. Перший спогад — як я сиджу на березі, читаю “Тигролови” зі списку літньої літератури та слухаю як на фоні ллються розмови моєї ще повної сімʼї. І книга чудова, і погода така, що від води йде приємна свіжість, а далі в степу стоїть “звук спеки”, повітря гойдає від розжареного піску, а цвіркуни перебивають один одного.

Другий спогад більш ранній. Я ще в зовсім юному віці, бовтаюсь у воді. Я органічно відчувала себе у водному оточенні, нагадуючи загоріле жабеня. Раз за разом, я оберталась на берег, і чим ближче сонце було до обрію, тим активніше я кувиркалась в воді, бо розуміла, що скоро пора додому.

Вода в цьому озері трішки солона, а дно повністю біле від глини. Ступаючи ногами на дно, глина приємно пробирається крізь пальці, але виходити з озера важко, бо глина мокра та слизька, і тонкий очерет часом слугував природною рукою, яка простягала долоню відпочивальникам.

Як і підказувало моє чуття, незабаром з берега донеслось: “Ірііііішкаааа”. Мама почала збирати речі та щось розповідати про сині губи. Я не відчувала, що губи сині, і знала, що маю ще кілька хвилин, поки збереться подстілка.

Дитяча натура не хотіла вилазити з води, і в гру вступає тато. Стоячи у традиційній позі, яку я смішно перейняла у дорослому віці, тобто з руками в боки, татові треба було лише махнути рукою, підняти брови та крикнути: “Малиха”! Прийдеться вилазити, інших попереджень не буде

І от з рукою очерета, синіми губами та довольною пикою я вилажу з води. Ще попереду буде морозиво, а може заїдем забрати сестру з курсів (чи то вступних, чи то водійських), а ще шовковицю десь подовбати по вулиці. Ще купа справ.

У 2025 році мені легше побувати на Мальдівах, ніж на тому озері. Але, я б обрала не Мальдіви. ……..липень 2025 року. Солоному карʼєру на виїзді з міста, який подарував так багато спогадів.

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!