Канал «Сіверський Донець — Донбас» — це штучний водотік у Донецькій області. Побудований у кінці п’ятдесятих років XX століття, він став основним джерелом водопостачання для Донеччини й частково для Луганщини. Армія рф неодноразово завдавала ударів по інфраструктурі споруди, позбавивши мешканців тимчасово окупованих територій України води. Після повномасштабного вторгнення росії ситуація з водопостачанням на Донбасі лише погіршилась.

Редакція «Бахмут IN.UA» розповідає про історію будівництва основної водної артерії Донеччини та про майбутні наслідки для регіону через її пересихання.

Історія будівництва та відкриття каналу

Директор Часовоярського історико-краєзнавчого музею Валерій Богуненко зауважив що, «Сіверський Донець — Донбас» є унікальною гідротехнічною спорудою, а також значною пам’яткою історії техніки середини ХХ століття. Краєзнавець розповів «Бахмут IN.UA», як будувався цей канал.

На початку 1950-х років гостро стояло питання вирішення проблеми постачання технічної та питної води  промисловим  районам  Донбасу, а також забезпечення розвитку сільського господарства шляхом меліорації (зрошення земель). На той час були спроби використання повеневої води. Так збудували Кальчикське, Клебанбикське, Ісаківське, Кальміуське та інші водосховища. Однак, загальна потреба у воді перевищувала можливості місцевих річок у три-чотири рази, а санітарний стан води постійно погіршувався.

У травні 1954 року рада міністрів срср прийняла постанову про будівництво каналу за програмою розвитку водного господарства. Пропускна спроможність споруди довжиною 125 км повинна була становити 25 кубічних метрів води за секунду. Він мав починатися з Райгородської греблі, на річці Сіверський Донець, та закінчуватися біля міста Сталіно (сучасний Донецьк). Структура каналу передбачала будівництво резервних водосховищ, прокладання магістральних трубопроводів від каналу до підприємств та міст довжиною 270 км.

Будівництво каналу «Сіверський Донець — Донбас» розпочалося 9 серпня 1955 року, переважно силами молодих будівельників, що прибули на Донеччину за «комсомольськими путівками». Так, близько 20 тисяч будівельників розміщувалися поблизу міст Слов’янськ, Часів Яр і Горлівка в наметових «комсомольських містечках» та вагонах.

При побудові каналу робітники використовували сучасну техніку, землесосні пристрої, гідромонітори, крокуючі екскаватори, великовантажні самоскиди, корчувальні машини та скрепери.

У вересні 1958 року будівництво споруди завершилось. Головна накопичувальна гребля знаходилася на річці Сіверський Донець, біля селища Райгородок Слов’янського району. Звідти вода потрапляла аж до Верхньокальміуського водосховища у Донецьку.

Окрім магістральних споруд робітники побудували низку відгалужень трубопроводів, насосних станцій, резервних водосховищ, фільтрувальних станцій. На своєму шляху канал перетинав ряд залізничних колій та автомагістралей.

Пропускна спроможність каналу

Після побудови Південно-Донбаського водопроводу в 1968-76 роках пропускна спроможність каналу зросла з 25 до 32 кубічних метрів води за секунду. Реконструкція в умовах безперебійної експлуатації у 1979 році підвищила продуктивність до 43 кубічних метрів за секунду. Це надовго забезпечило бездефіцитне постачання води багатьом містам і селам  Донбасу.

В останні десятиліття  канал мав неабияку цінність для економіки України. За словами Валерія Богуненка, канал «Сіверський Донець — Донбас» залишався єдиним централізованим водним джерелом Донецької області, практично безальтернативним постачальником технічної та питної води підприємствам та населенню, а також потужним фактором екологічного балансу.

Наслідки через пересихання каналу

Екологиня Галина Олійник відзначила важливість функціонування споруди «Сіверський Донець — Донбас». Пересихання каналу негативно позначилось на ситуації з водопостачанням на Донбасі.

За словами експертки, останніми роками в регіоні дуже понизились ґрунтові води. Тому навіть у селах, де були колодязі, води майже не лишилось. Вона додала, що річки пересихають і зменшуються. Навіть Сіверський Донець обмілів у порівнянні з тим, яким він був раніше. Галина Олійник пояснила, що змінюється клімат, зокрема і через постійні вибухи та обстріли.

Як зупинити пересихання?

Галина Олійник підкреслила, що завадити пересиханню каналу в умовах бойових дій практично неможливо.

«По-перше, має працювати обладнання, всі насосні станції. Має бути електропостачання. По-друге, русло каналу через бойові дії пошкоджене. Перед війною, навіть після 2014 року там відбулася реконструкція. Дуже великі гроші були вкладені. Зараз це все все зруйновано», — зауважила екологиня.

До слова, в Бахмуті через бої також розбиті дамби і ставки, які були довкола міста. Тепер цієї інфраструктури просто не існує.

Експертка додала, що тільки, коли бойові дії закінчаться, можна буде все відновити. Вона констатувала, що це буде колосальна робота і виклик для України.

• РЦ «Перемога» у Бахмуті: як центр культури покращував життя бахмутян
• Як Божа Матір врятувала Бахмут від чуми: легенди Свято-Троїцького собору

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Панську купальню” в Іванівському, яку зображено навіть на гербі села, роками називали спорудою царських часів. Однак знайдене в газеті “Кочегарка” за 1927 рік свідчення ставить цю версію під сумнів. У публікації описана новозбудована гідротехнічна споруда біля Красного, її конструкція та історія появи водозабору.

Що вдалося з’ясувати про походження пам’ятки та чому сучасна будівля все ж залишає питання для дослідників — розповіли у Бахмутському краєзнавчому музеї.

“Панська купальня” в Іванівському: що це за споруда

Гідрологічна споруда на території Іванівського водозабору давно стала однією з впізнаваних особливостей села. Саме її називають “Панською купальнею”, а зображення споруди присутнє на гербі Іванівського. Через відсутність доступних тривалий час письмових джерел навколо її походження з’явилися різні версії. Одні пов’язували споруду з дореволюційним періодом і називали її “царською”, інші припускали, що вона значно молодша.

Нові відомості дозволяють точніше говорити принаймні про історію водозабору та споруди, яка існувала тут у 1920-х роках. Ключовим джерелом стала публікація в газеті “Кочегарка” №198 за 1927 рік. У ній журналіст описував новий водопровід та споруду, яку можна було побачити на Костянтинівській дорозі неподалік спортивного стадіону.

Автор називає її “баштою” та описує як невелику високу грановану кімнату. Усередину можна було потрапити сходами. З приміщення через вікна відкривався вид на велику поверхню води. Особливу увагу в описі привертають “венеціанські вікна”. По обидва боки споруди їх було по сім. Також у тексті згадуються залізобетонні конструкції, вентиляційні та світлові труби. Тобто йдеться не про стару панську садибу чи декоративну споруду, а про об’єкт, безпосередньо пов’язаний із роботою водопроводу.

Як у Красному з’явився новий водопровід

Газета 1927 року також описує історію місцевого джерела. Насосна станція, за описом журналіста, розташовувалася біля села Красного, яке в тексті також пов’язується з Голубівськими Ступками, біля підніжжя крейдяних гір.

До появи нового водопроводу місцеві жителі користувалися водою з криниці. У матеріалі зазначається, що після прибуття техніків та спеціалістів було ухвалено рішення облаштувати тут водопровід. Над криницею спочатку звели дерев’яну будівлю, укріпили зруб, проклали труби та встановили фільтр. Паралельно спорудили насосну станцію та водонапірний бак.

Згодом систему мали вдосконалити відповідно до санітарних вимог. Для цього пробили дві глибокі свердловини, а до 10 жовтня 1927 року планували завершити будівництво збірного колодязя, який мали з’єднати із ними. Таким чином, джерела свідчать: водозабір у цій місцевості активно облаштовували саме у 1920-х роках.

Чи була “Панська купальня” збудована за царських часів

Знайдена публікація є важливим аргументом проти версії про “царське” походження споруди, пишуть у музеї, принаймні якщо під нею мається на увазі будівля водозабору, описана у 1927 році. Газета прямо розповідає про нове будівництво водопроводу та споруду, яка з’явилася в процесі його облаштування. Тобто наявні письмові свідчення вказують на появу відповідного об’єкта вже після встановлення радянської влади. Водночас називати це остаточним доказом того, що сучасна “Панська купальня” є саме тією спорудою 1927 року, було б неправильно, вважають в музеї.

Є ще одна важлива деталь. Опис та фотографії споруди 1920-х років не повністю відповідають тому вигляду, який об’єкт мав перед повномасштабним вторгненням. На фотографіях різних років можна побачити, що споруда змінювалася. Саме тому виникає питання: чи збереглася будівля 1927 року, чи після руйнувань її перебудували або звели заново.

Це питання поки залишається відкритим. Окремим аргументом на користь пізнішої перебудови можуть бути будівельні матеріали сучасної споруди — зокрема цегла та бетон, які, за оцінкою дослідника, можуть відповідати другій половині ХХ століття. Однак без додаткового документального підтвердження це залишається версією, а не встановленим фактом. Можливо, споруда була пошкоджена під час Другої світової війни та згодом відновлена. Водночас для підтвердження цього потрібні архівні документи або інші джерела.

До теми:

Історія круглої “сталінки” у Бахмуті: від Будинку спеціалістів до руйнувань війни

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У холодному карцері 4 вересня 1985 року загинув Василь Стус — далеко від рідного дому, у таборі “Перм-36” на території росії, де він відбував своє енне покарання. До річниці загибелі Стуса редакція поспілкувалася з людьми, які вивчали шлях Стуса від початку та до кінця. Ми зосередилися на останніх роках життя Василя Стуса, дізналися, яким він був поза ідентичністю борця та поета. Яким був саме живий Стус?

Розмову вели з Сергієм Несвітом, колишнім викладачем кафедри української літератури Донецького націона́льного університе́ту імені Василя Стуса, а також з Ольгою Пуніною — українською літературознавицею, кандидаткою філологічних наук, доценткою Донецького національного університету імені Василя Стуса.

Василь Стус, якого ми не знали

Сергій Несвіт пояснює: Донеччина — це був регіон особливий, в який потрапив Стус в дитинстві, і тут відбулося його зростання як особистості в цілому. Дитинство, юність, навчання, перший педагогічний досвід і все інше до армійських періодів — все це було пов’язано з Донеччиною. Життя у шахтарському краї відобразилося у перших його віршах. 

“Донеччина допомогла, так би мовити, Стусу усвідомити себе самого як українця. Він ніколи не забував про те, що є українцем, який народився на Вінниччині і в українській родині, і перебуваючи в умовах Донеччини, де вже тоді активно посилювався тиск русифікації і ставлення до українців як до менш вартісної нації з боку росіян — все це навіть не пригнічувало його, а навпаки, дозволяло кристалізуватися його характеру і ставати врешті тим, ким він став”, — каже Сергій Несвіт.

Літературознавиця Ольга Пуніна додає, що навіть риси поведінки Стуса, його вчинки, часом загострені реакції на несправедливість – це все з Донеччини. 

“Змалку він був змушений доводити свої переваги і силу. Щоправда, у його випадку це була сила думання, це прагнення вчитися, допомагати рідним. Його поетичні й прозові тексти горлівсько-донецького, київського періодів насправді репрезентують внутрішній світ героя, по-доброму залежного від індустріального топосу, бо це дім, це місце, де відбувалося твоє становлення”, — каже пані Ольга.

Один із таких віршів – “Додому!” – став сьогодні відомим завдяки музичній групі “DakhTrio”.

Їхнє виконання загострює Стусову “залежність” від неоднозначного і часом болючого Донецька. Пані Ольга наводить вірш на цей твір:

***

В ілюмінаторі

вже труби заводські

і терикони —

головою в хмари.

           Аеродром!

Спалахують пожари

           далеких домен.

Вже крила вечора

           відлопотіли.

           Замріли зорі.

День гойднувсь і згас.

           А ти гориш,

ти твориш, вічно поривний,

           о залізнобетонний

           мій Донбас!

Йдем на посадку…

Спраглими грудьми

           розкрилений

літак на землю падає.

Я скучив за тобою,

           рідний мій,

           моя важка,

           моя вагома радосте.

За словами стусознавця Сергія Несвіта, сам період навчання Стуса в університеті, коли це ще був Сталінський педагогічний інститут, спілкування з педагогами, викладачами, які розуміли філологію і історію передусім української нації, допомагало Василю Стусу знаходити відповідь на те, який шлях пройшла українська нація і її історію, її культуру, усвідомити те, що українці – це в жодному разі не другорядна нація, а нація, яка голосно говорить про себе на теренах культури у всьому світі. Стус свідомо пішов працювати викладачем української мови і літератури перед армією, поїхав в село на Кіровоградщині за направленням своєї знайомої студентки.

“Він свідомо вирішив піти у “справжню Україну”, як він казав, тому що Донеччина не була Україною в тому ідеальному розумінні, до якого прагнула душа Василя Стуса”.

Хоча в якомусь плані, каже Сергій Несвіт, таке бажання було молодим юнацьким ідеалізмом. Викладав Стус у селі на Кіровоградщині три місяці, тож навряд чи він міг зробити висновки про те, чи відповідає цей його світ тому ідеальному світу України, який він тримав у своїй душі.

“Я думаю, це було, власне, твердження самого Стуса, що він поїхав шукати справжньої України туди. А насправді йому не треба було цього шукати, бо та Україна була в його серці, в його душі і на Донеччині. Просто в умовах Донеччини йому важко було знайти спокій. Особливо той період, коли він після армії повернувся до викладацької роботи і якийсь час працював у місті Горлівка. І от, власне, там ситуація з російськомовним середовищем, з випускниками, з якими довелося спілкуватися молодому викладачеві, у агресивному російському середовищі — все це виявилося в його душевному стані, який яскраво відбитий у такому трошки розпачливому листі до Андрія Малишка”.

У цьому листі Стус писав, що неможливо працювати нормальному свідомому українцю в донецьких умовах. І врешті саме це стало причиною того, що він поїхав на навчання до Києва, від викладацької роботи він пірнув у світ науковий. Ця спроба, можливо, здається спробою втечі, але насправді це був єдиний вихід для його максимальної самореалізації.

В нього було наукове мислення, і тому чисто педагогічна викладацька робота не була його покликанням. Як не дивно, саме Донеччина допомогла йому зрозуміти, чого він врешті-решт хоче, до чого прагне. У столиці у нього починається новий етап життя. Туди він вже приїхав свідомою себе людиною, і в цьому йому допомогли донецькі реалії життя.

Другий арешт та адвокація Медведчука

Різниця між першим і другим арештом Василя Стуса формально нічим не помітна. Обидва були абсолютно антизаконними по своїй суті, як і вироки, які він отримав, пояснює Сергій Несвіт. Але якщо перший арешт був арештом людини, непідготовленої до тих умов, в яких вона опинилася, то другий арешт для Стуса — він вже не був ані несподіванкою, ані чимось новим у плані життєвого досвіду.

“Під час другого арешту, а потім ув’язнення, Стус не мав жодних сподівань в тому, що ця система може вчинити якось інакше. Це була антиворожа, антилюдська, антигуманна система по своїй суті. Тому, потрапивши в умови засудження, нових обвинувачень, Стус вже був готовий до того, що спротив в цій системі немає сенсу. Сенс є в самому спротиві. Навіть в умовах, коли перемога від тебе ніяк не залежить і вона неможлива, він всупереч переміг силою духу свого цю ситуацію”, — пояснює Сергій Несвіт.

Саме під час другого арешту Стус зустрівся зі своїм адвокатом, якого призначила ця система, Віктором Медведчуком. Він чітко усвідомлював, що не отримає розуміння, й тому одразу дав це зрозуміти, що не буде працювати з цією системою, ніякі компроміси не є неможливими. 

“Потім вже, аналізуючи цю історію, як говорять дослідники, тут скоріше констатація того факту, що Медведчука Стус не сприйняв, як свого конкретного ворога, а він його сприйняв, як лише частку цієї антигуманної системи. Можна сказати, що він не мав ненависті, але ігнорував, скажімо, з презирством ставився до цієї системи. Ця ситуація не була винятковою для тих років, адже дисиденти майже завжди стикалися з несправедливістю судової системи, і несподіванкою для Стуса це в жодному разі не стало. Ну, і як показало слідство і, власне, як потім ми вже дізналися про адвокатську діяльність самого Медведчука, нічого виняткового на цьому судовому засіданні не відбулося. Медведчук фактично підтверджував і в деяких випадках навіть вимагав суворішого покарання, ніж того передбачала сама система.

Це в жодному разі не применшує його злочинної діяльності, не згладжує, але не можна говорити, що тут було щось виняткове тільки тому, що на процесі були присутні їх постаті. Ця політична тема, вона виростає з постаті самого Суса, якого ми тепер сприймаємо вже як явище зовсім інакше, але в той час для Медведчука це був лише один із дисидентів. Тож, якогось конкретного ворожого ставлення саме до цього інтелігента, який протистоїть системі, у Медведчука, мабуть, навряд чи було, якби нам цього не хотілося для візуалізації драматизму ситуації”, – розповідає Сергій Несвіт.

Та не можна говорити, що Стус був рядовим політв’язнем. Система чітко усвідомлювала, що вона має перед собою людину, яку не зламати, яка є ворогом для неї самої. Просто для таких адвокатів системи, як Медведчук, він міг бути, так би мовити, типовим дисидентом в плані того, що до нього застосовувалися типові жорстокі методи цієї системи. 

Вірші в концтаборі

У концтаборі Стус продовжував писати вірші, намагався їх передавати на волю всіма можливими способами — щось вдалось, щось ні. Коли таки ці вірші бачили світ, Стус бачив покарання. Але не писати він не міг.

Стусу допомогло найперше його усвідомлення себе самого і свого життєвого шляху, як шляху випробування, яке в результаті має принести свої дари.

Стус свідомо жив внутрішнім життям, і це давало йому змогу не тільки розуміти те, що відбувається з ним, але й давало йому спробу, змогу реалізуватися, і насамперед творчо. Творчість стала для нього самопорятунком. Це давало йому розуміння, що він справді живе, і живе небезнадійно. 

“І хоча реально, фізично він відчував страждання, психологічний тиск, але той внутрішній стрижень, який був у цього поета, дозволяв йому з цією системою гідно боротися, і протистояти всім драматичним впливам, реаліям життя, в яких він опинився”.

Його твори були свідченням того, що він живий, він працює, і що він, як поет, відповідно, прагнув бути почутим. Більшість його страждань психологічних і травм — це було постійне визнання непевності цієї ситуації.

Те, що він пише, могло бути втрачено безповоротно. Він постійно мав переробляти свої тексти, щоб знову і знову намагатися зберегти більшу частину з того, що він пише.

Тому ми все це бачимо і в листах його до рідних, і до друзів. Це постійно наголошення на тому, що тексти треба зберегти. Відповідно, якимось чином треба поширювати їх, передавати. Це було сенсом його життя, розмірковує Сергій Несвіт.

Місяці перед загибеллю

У останні місяці Стус продовжував писати. Ольга Пуніна каже, що описати стан поета в останні роки можна словами “На межі”. 

“З усвідомленням того, що незабаром ти будеш уже там, за межею, проте у вічності, яка в розумінні Василя Стуса не була кінцем. В одному з його листів 1984 року до рідних читаємо:

“Більше шкода Валі, що лишиться, бідна, сама, як палець. Дуже мені болить доля Валина. Болить, що найдорожчі мої люди — мама, Валя, Дмитро — не зазнали од мене ніяких радощів, а тільки журбу, тільки смуток, тільки горе. Так уже Бог поклав, що вдієш. Доля моя довершується, як стріла, що давно поминула апогей польоту свого лету. Це покладає свої обов’язки, а вони, ці обов’язки, усе зростають перед кінцем, коли зваба скапуститися пропорційно летові зростає”.

Сергій Несвіт додає, що Стус був свідомий того, що його шлях обов’язково закінчиться трагічно, але це не означає, що він не вірив у життя чи готовий був до смерті. Він знав, що його шлях – це шлях страждання і боротьби, але не збирався зупинятися, скоритися долі і всьому іншому. 

“Тут особливо обставини його смерті, звичайно, нам багато ставлять запитань. Те, що він потрапив у карцер, те, що оголосив там голодовку до кінця — оця фраза особливо загадкова. Тобто, чи справді він знав, що вже не вийде з цього карцеру? Чи просто це була заява, яка підкреслювала його категоричність позиції?”, — розмірковує Сергій Несвіт.

Останні дні для Стуса були особливо напруженими психологічно, на той час він вже відмовився від спілкування зі своїми рідними. Ця відома самоізоляція, мабуть, підкреслює те, що він дійшов до крайньої межі і його загибель просто стала результатом того, що організм не витримав таких навантажень. 

Героїзація Стуса

У розмові Сергій Несвіт каже: його бачення Стуса — це його особисте розуміння шляху поета:

“Я проти героїзації постаті Стуса, проти всіх цих моментів, коли про нього говорять як борця з системою, але в цьому плані його творчий потенціал залишається в стороні. Стус — це Поет з великої літери, який стоїть в рівні з найбільшими, найкращими поетами як сучасних йому, так і класичних зразків світової культури. І говорити про нього як тільки про борця за незалежність України — це буде дуже спрощеним варіантом”

В реальному, Стус був доволі важкою для спілкування людиною. Пересічній людині, яка не підозрювала про глибини його внутрішнього світу, його спосіб життя здавався, м’яко кажучи, дивним. Його категоричність, яку він висловлював, яку він проявляв стосовно інших у спілкуванні, у ставленні до людей — вона, звичайно, могла трохи відлякувати непідготовлену людину. Але треба розуміти, що Стус був категоричний, суворий до інших тільки в тому плані, що він був надто категоричний стосовно себе. Тобто людина, яка поставила за мету самовдосконалюватися духовно, не могла не вимагати цього від інших. Хоча він це розумів, що інші люди – це не він. І вони мають свої слабкості, свої якісь болі і страждання, які їм треба прощати.

Літературознавиця Ольга Пуніна додає: сприйняття постаті Василя Стуса як “мученика” домінує з кінця 80-х – початку 90-х років ХХ століття, і для цього є певні причини. Зокрема, це незрілість української нації, проте ми на шляху змін. Попри те, за останні кілька років, передовсім через різноманітні мистецькі проєкти, літературознавиця бачить прагнення репрезентувати саме людяний бік особистості Стуса. 

“Останнім часом працюю над дослідженням того, як українській театр інтерпретував його біографію та поезію, починаючи з кінця 80-х рр. і до сьогодні, а це понад 40 різножанрових і різноформатних театральних проєктів. І повірте мені, що втілення образу Стуса-людини на сцені напрочуд поліфонічне. Радила б побачити моновиставу «Палімпсест» з акторкою Галиною Стефановою, творчий пошук «Виставка віршів» режисера Юрія Полєка, медитативну камерну оперу «Стус: Перехожий» театру «Дах». Імпонує те, як у цих дійствах обіграється життєтворчість Стуса: поет і людина, її прекрасна катастрофа і водночас радість буття”.

Своє бачення феномену Василя Стуса літературознавця описала у нарисі “Людина без шкіри. Психотип Василя Стуса”. Його унікальність у патологічних (у хорошому розумінні, наче гіпертрофованих) уміннях любити, працювати, відчувати чужий біль і відстоювати національну та людську гідність. 

До теми:

За коханим на Донбас: коли любов сильніша за страх. Історія Ярини — партнерки військового, яка переїхала у прифронтове місто

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!