Бахмутянка Аліса — дружина військовополоненого нацгвардійця Дениса Чумака, який вже майже два роки знаходиться на території росії. Чоловік служив кінологом та був на Азовсталі, звідки вийшов у травні 2022 року. Відтоді Аліса не має з ним зв’язку. Маленький син Тимофій свого батька практично не пам’ятає, а коли мама розповідає йому про тата, то хлопчик біжить показувати фотографію у шафі. 

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Алісою — розповідаємо історію пари й наголошуємо на важливості повернення додому військовополонених.

З Бахмута в Маріуполь до коханого

Аліса й Денис обоє народилися в Бахмуті, закінчили місцеві школи. Перше знайомство було у 2012 році. Втім, коли це сталося, Алісі було 12 років, а Денису 18 років. Спільних тем у них ще не було, тож підлітки просто спілкувалися у соцмережах. 

Вдруге, вже у 2020 році, пара зустрілася знову — за цей час Денис змінився та змужнів, пригадує Аліса. Юнак вже тривалий час жив у Маріуполі, служив у Нацгвардії кінологом, а Аліса навчалася в Інституті у Харкові. У Бахмут дівчина повернулася через епідемію коронавірусу. 

Згодом пара почала спілкуватися активніше, з’явилися спільні захоплення. Розмови переросли у щось більше, обоє молодят закохалися. Аліса переїхала до коханого у Маріуполь.

Тут молода сім’я будувала своє життя: Денис ходив на роботу, Аліса доглядала за сином Тимофієм. Малюк був дуже бажаним, каже співрозмовниця, чоловік багато часу проводив з сином.

Війна. Маріуполь

24 лютого зранку Аліса підняла слухавку, телефонувала сестра. Саме вона повідомила, що почалася війна.

2 березня неподалік від дому, де жила Аліса з дитиною, був приліт. Жінки вирішили, що потрібно їхати далі, аби убезпечити дітей. Знайома запропонувала перебратися до АТБ — там було підвальне приміщення, де люди ховалися від вибухів. 

Добиралася туди машиною, дні тягнулися дуже довго, практично весь час жінки ховалися з дітьми у підвалі, від чоловіка не було звістки, а зв’язок по місту почав поступово зникати. Коли Аліса з подругою вибиралися з квартири, то залишили на дверях напис з адресою, де вони знаходяться. Так чоловіки й знайшли своїх дружин.

Остання зустріч у Маріуполі

10 березня Аліса останній раз побачилася з чоловіком. Цього разу жінка не змогла вийти з дитиною, боялася авіаударів — напередодні біля АТБ ракета влучила в кафе. Аліса згадує, що ця зустріч тривала три хвилини, якщо не менше. Коли жінка вийшла на подвір’я, то вже не побачила дороги, навколо все було розбито. Маріуполь росіяни перетворювали на суцільну руїну.

Організованої евакуації з Маріуполя не було, каже Аліса. Люди самі машинами вибиралися із міста, деякі йшли пішки. Напередодні 22 лютого Денис казав, що може початися війна, пропонував їй евакуюватися до сестри в Харків, але дівчина не хотіла їхати без коханого. Не вірила, що все обернеться так.

Евакуація. Бердянськ

20 березня жінка разом із сином виїхала з Маріуполя, відбулося все випадково. У підвалі АТБ люди по черзі намагалися додзвонитися до рідних у інших областях. Аліса дала номер своєї сестри та мами. Одного дня в підвал зайшли й сказали, що додзвонилися до рідних бахмутянки. Мама Аліси повідомила, що за нею в Маріуполь виїхала сестра з чоловіком. Але в місто їх не пустили, тож сестра чекала Алісу у Бердянську.

За день до від’їзду жінка пішла до своєї орендованої квартири, щоб забрати цінні речі: документи, фотографії, одяг сина та чоловіка. Поки жінки йшли, на розбитих вулицях бачили багато мертвих тіл.

Коли жінка поверталася до сховища в АТБ, у місті вже були росіяни, йшла зачистка. Тоді було дуже страшно, ділиться у розмові героїня. Ніяких новин люди не знали, невідомо було навіть, що коїться в центрі Маріуполя. Повний інформаційний вакуум ще більше лякав.

Аліса з подругою виїжджали на машині, доїхали до Мелекіного, а звідти до Бердянська. Далі Дніпро, а потім — Київ. У столиці жінка ходить на мітинги, спілкується з іншими дружинами полонених й вірить, що її Денис повернеться додому.

Полон. Азовсталь

Жінка постійно підтримує зв’язок з іншими дружинами полонених. Разом вони виходять на мирні акції, аби привернути увагу суспільства й нагадати, що зараз у росії знаходяться сотні наших військових. Жінки спілкуються з Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими, але нічого нового у штабі вже не кажуть, додає Аліса. Спочатку дружинам давали надію, що полонених швидко обміняють, але цей процес виявився набагато важчим, ніж гадалося.

У багатьох полонених, які зараз знаходяться у росії, вже народилися діти. Чоловіки опинилися в полоні, коли їх дружини були ще вагітні. Сину Алісі та Дениса вже 2 роки — хлопчик знає, що фотокартка його тата є на шафі. 

Співрозмовниця додає, що допоки люди пам’ятають своїх героїв — є шанс їх повернути. А ще нагадати частині суспільства про їх існування, Аліса наголошує, що часто люди навіть не знають про події в Азовсталі й живуть у своїй бульбашці, не знаючи, що за їх свободу хтось віддає свою молодість та час у російському полоні.

Читайте також

• Вийшов живим з 6-годинного бою на Леваневського: історія військового з Бахмута
• Надія на порятунок: як диспетчерка з Бахмута допомагає рятувати мешканців Донеччини
• З тіла витягли 40 осколків: як захисник Бахмута отримав поранення

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

25-річна Лада Камарницька родом з Бахмута. Ще в рідному місті вона почала цікавитися манікюрною справою та починала працювати майстринею. У юному віці дівчина переїхала з Бахмута до Харкова, де продовжила улюблену справу. Через повномасштабне вторгнення Лада вирішила переїздити до Києва. Тут вона мешкає зі своєю родиною та розвиває бізнес. У Києві вона має свій кабінет, де працює майстринею манікюру.

Про життя в Бахмуті, переїзд до Києва і ведення бізнесу Лада Камарницька розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Про життя в Бахмуті

Лада Камарницька народилася і виросла в Бахмуті. Вона була активною дівчиною, любила навчатися та брала участь у різних спортивних змаганнях. Майже всі дитячі спогади про місто в неї пов’язані зі шкільними роками.

“Згадую завжди ​​алею троянд, кінотеатр “Перемога”, поруч з яким я жила. Літак згадую, бо я росла на тому районі, свою школу. Також я постійно займалася спортом. На “Металурзі” постійно були якісь тренування, змагання. У 12-й школі була на змаганнях з баскетболу. На плаванні була у “Дельфіні”, гімнастикою займалася. Загалом більшість моїх спогадів пов’язані зі шкільним і підлітковим життям”, — згадує бахмутянка.

У 19 років Лада переїхала до Харкова. Це місто їй дуже подобалося, і вона хотіла будувати там своє життя. Та планам завадило повномасштабне вторгнення. Його дівчина застала в Харкові. Тоді вона ухвалила рішення їхати додому в Бахмут.

“Я була в Бахмуті з кінця лютого до квітня. Жила з сестрою та маленькою племінницею. Коли почали летіти ракети на Бахмут, а місто невелике, було дуже чутно, племінниця сильно переживала. Нам довелося виїхати, бо вона дуже боялася”, — розповіла Лада Камарницька.

Про переїзд

4 квітня Лада разом з родичами виїхали з Донеччини. Шлях пролягав із залізничного вокзалу в Краматорську. Вирішили їхати в Полтаву, але без конкретної мети.

“У Полтаві це була спонтанна зупинка. Ми просто вирішили вийти, і все. Бо ми просто не знали, куди нам їхати. І якось воно так просто вийшло, що ми лишилися в Полтаві. Там я прожила два роки”, — розповіла Лада Камарницька.

У жовтні 2024 року Лада з чоловіком і маленьким сином вирішили переїхати до Києва. Тут родина мешкає і досі.

Про роботу майстринею манікюру і власну справу в Києві

Лада Камарницька досвідчена майстриня манікюру. Цією справою вона займалася ще в рідному Бахмуті, захоплення манікюром почалося зі шкільних років. Потім продовжувала роботу в Харкові, Полтаві і Києві.

Через переїзди Лада декілька разів починала свою справу з нуля: шукала клієнтів, локації для роботи. Складніше всього було починати в Києві, маючи маленьку дитину на руках. Вже як півроку Лада має власний манікюрний кабінет і свою базу клієнтів.

“Я займалася манікюром ще зі школи, з дев’ятого класу. Тому я ніколи не розглядала варіантів про іншу зайнятість. Після переїзду спочатку я почала все з нуля в Полтаві. Там я дуже швидко набила базу клієнтів, десь за два-три місяці. Я тоді працювала без вихідних, щоб швидше це зробити. Потім я завагітніла, народила дитину. І коли ми переїхали до Києва, я знову почала все з нуля, коли сину було десь півроку. Звісно з маленькою дитиною було набагато важче. Спочатку я влаштувалася в салон на відсоток, але на таких умовах, що я виходила всього пару днів на тиждень. Просто, щоб не забувати своїх навичок. А коли дитина підросла, я вирішила, що час йти на оренду. Півроку тому я винайняла приміщення і почала працювати на себе. Набила я базу швидко, буквально за місяць. Тому що я топовий майстер, швидкий майстер, і до мене люди дуже швидко йдуть”, — каже Лада Камарницька.

За словами майстрині манікюру, вести власний бізнес у Києві їй не складно. Сам процес не відрізняється від Бахмута чи Полтави. Особисті складнощі виникали лише при пошуку житла на новому місці.

Впливають на роботу наслідки російських обстрілів. Важка зима, яку пережив Київ, частково призвела до зменшення клієнтів.

“Цієї зими людей було менше, тому що багато хто виїжджав з Києва. Але навесні, десь у квітні, дівчатка повернулися до мене на манікюр. Думаю, що десь 60% моєї клієнтської бази поїхали на зиму. Взагалі це такі непередбачувані обставини…Тоді не було весь час світла, плюс морози. Якщо буде знову так само, то, швидше за все, доведеться і нам їхати, думки про це є”, — ділиться бахмутянка.

Своїм землякам, які хочуть почати власну справу, Лада радить не боятися і не соромитись свого статусу ВПО. Бо іноді саме страх зупиняє людей на шляху.

“Починати щось нескладно, головне в себе вірити. І не зациклюйтеся на тому, що ви ВПО, взагалі жодної різниці в цьому немає. Так само, наприклад, багато киян не можуть розпочати якусь власну справу через страхи, через війну. Тут справа не у тому ВПО ти чи місцевий, а те, яка ти людина. Скажу так — не треба боятися. Треба робити”, — підсумувала Лада Камарницька.

Кабінет Лади Камарницької працює на лівому березі Києва, район Позняки-Осокорки. Також у майстрині є своя сторінка в Instagram, де можна записатися на процедуру.

Сподобався матеріал? Ми створюємо такі тексти завдяки підтримці наших читачів. Приєднуйтеся до спільноти Бахмут IN.UA — це допомагає нам і надалі розповідати історії людей, документувати події та працювати для бахмутян. Стати учасником спільноти.

Читайте також:

• Як любов до української мови привела до роботи у видавництві та поетичної спільноти: історія Анастасії Саржевської з Бахмута
• “Ми взяли з собою по одній дорожній сумці, сіли в машини, і поїхали”: історія бахмутянки Аліни Дорохової
• “Можливо, ми одні з останніх людей, які народилися на Донбасі”. Історія поетеси з Бахмута Естер

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

6 липня місто Вишневе, що на Київщині, зазнало масованої ракетної атаки російської армії. Після удару розпочалася потужна детонація вибухонебезпечних предметів. Дев’ятеро людей загинули, десятки дістали поранення, а понад 500 жителів довелося евакуювати. Генеральний штаб ЗСУ заявив про відсутність приналежності об’єкта, де сталася детонація, до сфери управління Збройних сил України. За кілометр від епіцентру вибухів опинилася переселенка з Бахмута Жанна Засядько, яка разом із сусідами чотири години провела в заблокованому підвалі.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з жінкою та дізналася, як саме бахмутянка пережила масштабну трагедію у Вишневому.

Як бахмутянка опинилася у Вишневому

Жанна Засядько виїхала з Бахмута у квітні 2022 року. Спочатку жінка жила у селі Суботці Кіровоградської області, де не мала знайомих чи рідних. Через рік родина переїхала до Врадіївки Миколаївської області. Відсутність роботи змусила дітей Жанни шукати нове місце проживання для працевлаштування. Згодом знайомі порекомендували переїхати до Вишневого. Нове місто повністю влаштовувало родину через наявність транспортного сполучення, магазинів та роботи. Сім’я почала облаштовувати побут на новому місці.

Кілька років життя минуло в цьому місті, 6 липня 2026 мало бути звичайним деним, якби вранці, Жанна не прочитала у соціальних мережах попередження про атаку. Після початку ракетного обстрілу мешканці будинку спустилися до підвалу. Коли пролунали повідомлення про дорозвідку, жінка почула незвичайний гул, який постійно наростав.

“Таке враження, що щось як снаряди падають. Вибухи були не дуже сильні, але відчувалися. А потім вже почалося масштабніше. У нас у підвалі дуже багато дітей було. Вони почали кричати, тому що хвилею дім почало колихати, на нас сипався пил, штукатурка. Таке враження було, що нас зараз просто привалить у тому підвалі“, — згадує героїня.

Від вибухової хвилі двері підвалу деформувалися та заклинили. Мешканці залишалися заблокованими всередині протягом чотирьох годин, поки на вулиці тривала детонація. Коли звуки вибухів почали стихати, а в приміщенні стало нічим дихати, людям довелося самостійно вибивати двері.

Наслідки детонації для житлового сектору

Будинок переселенки розташований орієнтовно за кілометр від населеного пункту. Евакуація в їхньому житловому комплексі не проводилася, адже її організували безпосередньо в самому Вишневому.

Оселя бахмутянки залишилася цілою, адже вона не зачиняла вікна, що дозволило вибуховим хвилям проходити бьез перешкод. Мешканці будинку, які залишили вікна на режимі провітрювання або просто зачиняли, зазнали матеріальних збитків.

“Сусіди зверху розповіли, що у кого були на провітрювання відкриті вікна, то погнуло, повиривало фурнітуру. Навіть пластикові гачки на шторах, які створювалися загнутими, просто випрямилися вибуховою хвилею в інший бік“, — описує наслідки бахмутянка.

Допомога постраждалим

Матеріальну компенсацію за пошкодження Жанні не пропонували, оскільки її житло вціліло. Психологічної підтримки постраждалим мешканцям комплексу також не надавали. Бахмутянка додає, що її родина отримує лише стандартні соціальні виплати. Цих коштів не вистачає на покриття витрат на оренду нерухомості, тому діти змушені багато працювати.

За словами Жанни Засядько, після подій 6 липня серед мешканців зберігається високий рівень тривожності. Частина людей почала щовечора виїжджати з дітьми до безпечніших укриттів, навіть за відсутності сигналу повітряної тривоги.

Сама пані Жанна рятується від панічних атак медикаментами та знаходить розраду в роботі.

“Я дуже панікую. У мене серце колихає, тіло труситься, на ліках сиджу. Збираюся з силами, бо не розумієш, що тебе очікує і як жити далі. Я тут у сусідів три години на день наглядаю маленьку дитинку. Вона надихає. Наче друге життя відкривається, бо ти повністю вкладаєшся в цю дитину“, — ділиться у розмові з нами жінка.

Що відомо про детонацію у Вишневому

Нагадаємо, що в ніч проти 6 липня Вишневе зазнало масованої атаки російської армії, яка спричинила вторинну детонацію на території складських приміщень. Як повідомили в ДСНС, руйнувань зазнав приватний житловий сектор, пошкоджені також об’єкти бізнесу, адміністративні та виробничі будівлі

Крім того, внаслідок трагедії загинули семеро осіб, ще 26 отримали поранення, а через загрозу подальших вибухів та масштабну пожежу із небезпечної зони евакуювали 600 людей.

Читайте також:

Як любов до української мови привела до роботи у видавництві та поетичної спільноти: історія Анастасії Саржевської з Бахмута

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!