Бахмутянка Аліса — дружина військовополоненого нацгвардійця Дениса Чумака, який вже майже два роки знаходиться на території росії. Чоловік служив кінологом та був на Азовсталі, звідки вийшов у травні 2022 року. Відтоді Аліса не має з ним зв’язку. Маленький син Тимофій свого батька практично не пам’ятає, а коли мама розповідає йому про тата, то хлопчик біжить показувати фотографію у шафі. 

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Алісою — розповідаємо історію пари й наголошуємо на важливості повернення додому військовополонених.

З Бахмута в Маріуполь до коханого

Аліса й Денис обоє народилися в Бахмуті, закінчили місцеві школи. Перше знайомство було у 2012 році. Втім, коли це сталося, Алісі було 12 років, а Денису 18 років. Спільних тем у них ще не було, тож підлітки просто спілкувалися у соцмережах. 

Вдруге, вже у 2020 році, пара зустрілася знову — за цей час Денис змінився та змужнів, пригадує Аліса. Юнак вже тривалий час жив у Маріуполі, служив у Нацгвардії кінологом, а Аліса навчалася в Інституті у Харкові. У Бахмут дівчина повернулася через епідемію коронавірусу. 

Згодом пара почала спілкуватися активніше, з’явилися спільні захоплення. Розмови переросли у щось більше, обоє молодят закохалися. Аліса переїхала до коханого у Маріуполь.

Тут молода сім’я будувала своє життя: Денис ходив на роботу, Аліса доглядала за сином Тимофієм. Малюк був дуже бажаним, каже співрозмовниця, чоловік багато часу проводив з сином.

Війна. Маріуполь

24 лютого зранку Аліса підняла слухавку, телефонувала сестра. Саме вона повідомила, що почалася війна.

2 березня неподалік від дому, де жила Аліса з дитиною, був приліт. Жінки вирішили, що потрібно їхати далі, аби убезпечити дітей. Знайома запропонувала перебратися до АТБ — там було підвальне приміщення, де люди ховалися від вибухів. 

Добиралася туди машиною, дні тягнулися дуже довго, практично весь час жінки ховалися з дітьми у підвалі, від чоловіка не було звістки, а зв’язок по місту почав поступово зникати. Коли Аліса з подругою вибиралися з квартири, то залишили на дверях напис з адресою, де вони знаходяться. Так чоловіки й знайшли своїх дружин.

Остання зустріч у Маріуполі

10 березня Аліса останній раз побачилася з чоловіком. Цього разу жінка не змогла вийти з дитиною, боялася авіаударів — напередодні біля АТБ ракета влучила в кафе. Аліса згадує, що ця зустріч тривала три хвилини, якщо не менше. Коли жінка вийшла на подвір’я, то вже не побачила дороги, навколо все було розбито. Маріуполь росіяни перетворювали на суцільну руїну.

Організованої евакуації з Маріуполя не було, каже Аліса. Люди самі машинами вибиралися із міста, деякі йшли пішки. Напередодні 22 лютого Денис казав, що може початися війна, пропонував їй евакуюватися до сестри в Харків, але дівчина не хотіла їхати без коханого. Не вірила, що все обернеться так.

Евакуація. Бердянськ

20 березня жінка разом із сином виїхала з Маріуполя, відбулося все випадково. У підвалі АТБ люди по черзі намагалися додзвонитися до рідних у інших областях. Аліса дала номер своєї сестри та мами. Одного дня в підвал зайшли й сказали, що додзвонилися до рідних бахмутянки. Мама Аліси повідомила, що за нею в Маріуполь виїхала сестра з чоловіком. Але в місто їх не пустили, тож сестра чекала Алісу у Бердянську.

За день до від’їзду жінка пішла до своєї орендованої квартири, щоб забрати цінні речі: документи, фотографії, одяг сина та чоловіка. Поки жінки йшли, на розбитих вулицях бачили багато мертвих тіл.

Коли жінка поверталася до сховища в АТБ, у місті вже були росіяни, йшла зачистка. Тоді було дуже страшно, ділиться у розмові героїня. Ніяких новин люди не знали, невідомо було навіть, що коїться в центрі Маріуполя. Повний інформаційний вакуум ще більше лякав.

Аліса з подругою виїжджали на машині, доїхали до Мелекіного, а звідти до Бердянська. Далі Дніпро, а потім — Київ. У столиці жінка ходить на мітинги, спілкується з іншими дружинами полонених й вірить, що її Денис повернеться додому.

Полон. Азовсталь

Жінка постійно підтримує зв’язок з іншими дружинами полонених. Разом вони виходять на мирні акції, аби привернути увагу суспільства й нагадати, що зараз у росії знаходяться сотні наших військових. Жінки спілкуються з Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими, але нічого нового у штабі вже не кажуть, додає Аліса. Спочатку дружинам давали надію, що полонених швидко обміняють, але цей процес виявився набагато важчим, ніж гадалося.

У багатьох полонених, які зараз знаходяться у росії, вже народилися діти. Чоловіки опинилися в полоні, коли їх дружини були ще вагітні. Сину Алісі та Дениса вже 2 роки — хлопчик знає, що фотокартка його тата є на шафі. 

Співрозмовниця додає, що допоки люди пам’ятають своїх героїв — є шанс їх повернути. А ще нагадати частині суспільства про їх існування, Аліса наголошує, що часто люди навіть не знають про події в Азовсталі й живуть у своїй бульбашці, не знаючи, що за їх свободу хтось віддає свою молодість та час у російському полоні.

Читайте також

• Вийшов живим з 6-годинного бою на Леваневського: історія військового з Бахмута
• Надія на порятунок: як диспетчерка з Бахмута допомагає рятувати мешканців Донеччини
• З тіла витягли 40 осколків: як захисник Бахмута отримав поранення

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Випадкова зустріч у крамниці вживаного одягу змінила життя львів’янки Ольги Євдокимової та сотень дітей, які через війну втратили власні домівки. Опублікований у мережі емоційний допис про хлопчика-переселенця Сашка з Донеччини викликав колосальний відгук у суспільстві, змінивши долі багатьох дітей-ВПО у Львові.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Ольгою Євдокимовою, волонтеркою щодо того, як історія допомоги хлопчику ВПО змінила її життя та як допомогла створити ініціативу “Коло добра”.

Від логістики для армії до підтримки цивільних

Ольга Євдокимова здобула журналістську освіту в Рівному, проте тривалий час працювала керівницею у комерційній сфері. З початком повномасштабного вторгнення вона потрапила під скорочення на роботі та одразу долучилася до волонтерської діяльності. Її першим напрямком став пошук, купівля та пригін автомобілів для військових підрозділів із Польщі та Литви. Спільно з благодійними фондами вона також забезпечувала доставку систем супутникового зв’язку Starlink в Україну, а разом зі своєю невеликою аудиторією в соціальній мережі інстаграм зібрала кошти на три FPV-дрони. 

Загалом за час діяльності її команда пригнала близько 200 транспортних засобів для українських оборонців. Допомогою внутрішньо переміщеним особам волонтерка раніше не займалася, аж поки не сталася подія, яка повністю змінила вектор її роботи.

Зустріч із Сашком та сила суспільної довіри

Переломний момент відбувся у звичайному львівському магазині секонд-хенду. Ольга стала свідком сцени, де маленький хлопчик благально просив свою бабусю придбати йому вживані ролики. Волонтерку вразило те, що дитина не влаштовувала істерик, а просто щиро сподівалася на покупку, яку жінка не мала фінансової можливості здійснити. 

Ольга купила ці ролики, познайомилася з родиною і дізналася, що дев’ятирічного хлопчика звати Сашко. Він втратив обох батьків, майже всі його особисті речі залишилися в Донецьку, а наразі він разом із бабусею Галиною мешкає у модульному містечку для переселенців у Львові.

Повернувшись додому, Ольга описала свої емоції в соціальній мережі Threads. Допис не містив закликів про фінансову допомогу, проте за короткий час набрав понад 800 тисяч переглядів. Користувачі масово почали просити волонтерку відкрити благодійний збір для допомоги дитині. Протягом перших 24 годин на банківський рахунок надійшло 613 729 гривень, а загальна сума збору згодом перевищила 900 тисяч гривень. Сама сума виявилася надзвичайно великою для непублічної людини, адже середній донат становив близько 250 гривень від майже трьох тисяч звичайних громадян без залучення великого бізнесу чи великих донорів.

“Всі мої друзі, хто мене знає, вони самі моніторили “банку” і до мене дзвонять: “Оля, вже 100 тисяч”, “Оля, вже 150 тисяч”, дзвонять через 20 хвилин — вже 200 тисяч. Я така: “Ніхто такого не очікував”. Я розумію, тому що в такий важкий час, в який ми живемо, людям треба хороші історії“, — згадує Ольга Євдокимова.

Становлення проєкту “Коло добра”

Великі фінансові можливості дозволили волонтерці вийти за межі первинного задуму. Збір став рушійною силою для допомоги всьому модульному містечку. Наразі Ольга вже придбала для Сашка велосипед, організувала його відпочинок у двох таборах та планує зробити щось масштабне для сім’ї Сашка вже найближчим часом.

Паралельно Ольга почала закривати потреби інших дітей-переселенців, які просили про велосипеди, ролики та трюкові самокати. Так народився проєкт “Коло добра”. Завдяки небайдужим громадянам з України та з-за кордону вдалося зібрати велику кількість спортивного інвентарю та одягу, перетворивши територію модульного містечка на активний майданчик для розваг.

Проєкт також допомагає підліткам та іншим переселенцям, які опинилися в скруті. Організаторка розповідає про історію дівчинки Каміли з Донеччини, яку цькували у школі через одяг та старий велосипед. Про цю ситуацію Ользі повідомила сусідка дитини, після чого волонтери оперативно закрили потребу в речах. Також допомогу отримав випускник Саша, якому за кілька годин зібрали кошти на якісний сучасний одяг та взуття для випускного. 

Головним принципом роботи “Кола добра” є абсолютна прозорість: волонтерка ніколи не перераховує живі гроші на особисті картки заявників, а самостійно оплачує конкретні товари, квитки чи медичні послуги, що повністю виключає ризик нецільового використання бюджету.

Логістичні виклики та внутрішня трансформація

Масштабування ініціативи виявило серйозні логістичні перешкоди. Ольга отримала понад 200 посилок з речами для переселенців. Найбільшою проблемою виявилася неможливість отримати знижку чи безкоштовну доставку від транспортної компанії “Нова Пошта”, через що велика частина зібраних коштів пішла на оплату логістики. Деякі громадяни не змогли надіслати габаритні велосипеди, оскільки їхнє транспортування у дерев’яних боксах коштувало понад тисячу гривень. Попри це, волонтерка з розумінням ставиться до позиції компанії, зважаючи на постійне руйнування їхніх терміналів внаслідок бойових дій з боку противника.

Особисте життя Ольги також зазнало значних змін. Перші тижні роботи вимагали цілодобового перебування в телефоні для комунікації з сотнями людей, через що вона тимчасово втратила фізичний та емоційний ресурс на особисті справи чи спорт. Проте волонтерство допомогло їй подолати постійну тривожність від читання новин.

“Коли сталася оця історія, я повністю абстрагувалася і просто подумала, що якщо я не можу там змінити щось, наприклад, у державі, то я можу допомогти певним людям змінити щось в їхньому житті. І це дуже класне відчуття. Кожні там 5, 10, 100 гривень — то дуже велика в кінцевому результаті сума виходить. І якщо кожна людина буде думати, що від неї нічого не залежить, то від неї нічого залежати не буде“, — наголошує Ольга.

Як правильно допомагати ВПО

На думку Ольги Євдокимової, головною проблемою сучасних благодійних платформ та офіційних каналів є суха та нецікава подача інформації, яка відштовхує потенційних донаторів. Люди не хочуть читати звіти про проведення чергових офіційних сесій, натомість вони прагнуть бачити реальні людські долі та щирі емоції. Волонтерка закликає говорити про проблеми переселенців через їхні особисті історії, демонструючи практичні результати допомоги.

Для тих, хто вважає свої зусилля мізерними, існує проста модель співучасті. Необов’язково бути одноосібним організатором великого фонду. Громадяни можуть створювати дружні банки, розділяючи один великий збір на кілька людей, або просто поширювати інформаційні матеріали та відеоролики у своїх соціальних мережах. Поширення контенту запускає ланцюгову реакцію, яка залучає нових учасників і дозволяє ефективно закривати базові та психологічні потреби людей, які втратили свій дім.

Сподобався матеріал? Ми створюємо такі тексти завдяки підтримці наших читачів. Приєднуйтеся до спільноти Бахмут IN.UA — це допомагає нам і надалі розповідати історії людей, документувати події та працювати для бахмутян. Стати учасником спільноти.

Читайте також:

“Ми взяли з собою по одній дорожній сумці, сіли в машини, і поїхали”: історія бахмутянки Аліни Дорохової

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Аліна Дорохова народилася та виросла в Бахмуті, її дитинство проходило в районі Забахмутка. До початку активних бойових дій вона працювала в місцевому логопедичному центрі, допомагаючи дітям. Сьогодні дівчина мешкає в Тернополі, де разом із чоловіком розробила спеціалізований застосунок для фахівців своєї галузі. Її історія — це шлях від болючої втрати рідних під час евакуації до прийняття нової реальності.

Історію Аліни Дорохова читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

Дитинство на Забахмутці та зелений травневий Бахмут

Своє дитинство в Бахмуті Аліна пригадує як дуже яскравий період, сповнений сонця, зелені та вуличних ігор. Життя на Забахмутці минало в колі друзів, із якими вона грала у футбол та проводила весь вільний час просто неба. Найбільше в пам’яті дівчини закарбувалися весняні місяці, коли навчальний рік добігав кінця.

“Я пам’ятаю вулицю, якою я йшла. Вона була дуже яскравою, особливо в травневий період, коли школа вже закінчувалася і дуже було зелено і прохолодно“, — ділиться спогадами бахмутянка.

Говорячи про улюблені локації рідного міста, дівчина згадує Верхній парк, центральну частину Бахмута та місцевий ринок. Проте найтепліші спогади пов’язані з невеликою локацією, схованою від сторонніх очей. За школою №10 розташовувався затишний дворик із лавкою, оточеною густою зеленню. Саме там, в атмосфері повної відокремленості від міського галасу, минула значна частина її дитинства та підліткових років.

Вибір професії логопеда та особисті захоплення

Обираючи життєвий шлях, Аліна вагалася між двома напрямами: дитячою психологією та логопедією. Головним мотивом для дівчини було щире бажання допомагати дітям. Зрештою, вибір припав на логопедичну науку через специфіку професії, яка дозволяє бачити швидкі та конкретні зміни в розвитку дитини.

“Мене тішило, коли ти бачиш реальні результати від своєї роботи. І тішить досі, насправді. І тому я вибрала саме цей аспект, а не психологію. Через те, що в психології не завжди вдається швидко побачити реальні результати“, — пояснює Аліна.

У вільний від роботи час дівчина веде активний спосіб життя: займається фітнесом, кардіотренуваннями та виходить на пробіжки. Серед інтелектуальних захоплень — комп’ютерні та настільні ігри, а також література. Аліна захоплюється британською класикою, а з дитячих років зберігає любов до серії книг про Гаррі Поттера, які перечитувала безліч разів.

Трагедія евакуації: втрата батька та виїзд в один день

Рішення покинути Бахмут стало для Аліни найважчим у житті. Ситуація ускладнювалася родинними обставинами: дівчина мешкала з родиною свого майбутнього чоловіка, тоді як її власні батьки категорично відмовлялися виїжджати з міста. Трагічні події розгорталися стрімко — під час одного з ворожих обстрілів загинув батько Аліни.

Вирішальним став приїзд батька чоловіка, який на той час ніс військову службу на першій лінії фронту. Він повернувся додому лише на кілька годин і заявив, що залишатися в місті більше небезпечно. Родина мала виїхати наступного ж дня.

“Ми взяли з собою кожен по одній дорожній сумці, сіли в машину вісім людей і поїхали. Це рішення було дуже важке. Я навіть плакала декілька днів, бо я залишила батьків удома“, — згадує переселенка. Пізніше Аліні вдалося вмовити маму евакуюватися за допомогою волонтерів.

Після дванадцяти годин виснажливої дороги родина прибула до Миргорода на Полтавщині. Вісім втомлених, голодних людей не мали жодного плану дій. Знайшовши оголошення через платформу OLX, вони натрапили на чуйну власницю квартири, яка одразу привезла ключі та дозволила заселитися без попередньої оплати. У цій двокімнатній квартирі вісім осіб прожили чотири місяці.

Новий дім у Тернополі та біль усвідомлення

Через постійні переїзди родина змінила кілька міст. Після Миргорода був Київ, згодом Одеса, а кінцевою точкою став Тернопіль. Саме тут родина чоловіка придбала житло, і переселенці нарешті змогли осісти. Тернопіль несподівано вразив Аліну своєю схожістю з рідним Бахмутом.

“Тернопіль дуже схожий на Бахмут, до речі. Вайбом, якоюсь атмосферою. Він дуже компактний, його можна пройти за півтори години вдовж і поперек. Сам центр, архітектура дуже схожа на те, як було у нас на Топталовці, як було у нас в центрі. Є центральна вулиця, яка межує із центральною зупинкою, вона дуже-дуже схожа в Тернополі“, — ділиться спостереженнями дівчина.

Попри теплий прийом у новому місті, найважчим випробуванням для Аліни стала психологічна адаптація. Перші місяці життя в евакуації минали у стані вакууму та постійному очікуванні швидкого повернення додому.

“Коли вже просто стає зрозуміло, що ми ніколи туди не повернемося, то це відчуття, напевно, було найскладнішим, що можна пережити“, — зізнається логопединя.

Від конфлікту з клієнткою до власного IT-продукту

Ідея створення спеціалізованого застосунку для логопедів виникла з практичної потреби. Через постійні відключення світла в різних містах України Аліна, яка працювала онлайн і забезпечувала родину, часто втрачала можливість проводити заняття. Її чоловік у цей час почав вивчати IT-сферу. Для отримання практичного досвіду вони вирішили створити спільний проєкт, який би розв’язав реальні проблеми спеціалістів.

Каталізатором стала конфліктна ситуація з матір’ю одного з пацієнтів. Жінка відкрито ігнорувала повідомлення Аліни, забувала про оплату занять та пропускала уроки, змушуючи логопединю постійно нагадувати про фінансові та організаційні питання вручну. Це призводило до непорозумінь та втрати заробітку.

Аби уникнути подібних ситуацій у майбутньому, подружжя розробило платформу, яка бере на себе рутинну організацію роботи. Новий сервіс має чіткий функціонал

• самостійне нагадування клієнтам про розклад занять;
• автоматичне надсилання сповіщень про необхідність оплати;
• фіксація відвідуваності та скасованих уроків;
• наявність вбудованого шаблону договору про співпрацю для врегулювання правових відносин.

“Зараз у мене є ця система, я бачу свої заняття на місяць наперед. Я також бачу список скасованих занять, що дозволяє зрозуміти, що можу зараз запропонувати клієнтам цей час“, — зазначає розробниця.

Запуск платформи ВУЗОЛ

Реєстрація на платформі ВУЗОЛ відкрилася 5 червня. Лише за перший місяць роботи сервіс залучив 60 користувачів серед логопедів та фахівців суміжних спеціальностей. Фундаментальним принципом роботи застосунку стала абсолютна конфіденційність медичних даних.

Оскільки логопеди часто працюють з дітьми, які мають неврологічні або психіатричні діагнози, безпека інформації є критично важливою. Згідно з внутрішніми документами та політикою конфіденційності, розробники не мають доступу до даних пацієнтів своїх користувачів. Вони відстежують лише загальну статистику реєстрацій.

“Для мене було дуже важливо, щоб все це було зроблено правильно із точки зору турботи про наших користувачів та про їхніх клієнтів. Ми не переглядаємо ці дані, бо це неприпустимо“, — підкреслює Аліна.

Порада бахмутянам, які планують розпочати власну справу

Спираючись на власний досвід створення продукту без початкових капіталовкладень, Аліна радить землякам починати з раціонального підходу до планування. Вона наголошує, що на старті їхній застосунок розроблявся виключно завдяки ентузіазму та навичкам чоловіка, і лише на етапі просування виникла потреба в оплаті послуг юристів та реклами.

“Перша порада — це створити реалістичну ідею, яку можна реалізувати тут і зараз, або в перші два місяці, без особливих витрат емоційних, часових і матеріальних ресурсів. Має бути баланс між ідеєю і досяжністю її реалізації“, — підсумовує дівчина.

Сподобався матеріал? Ми створюємо такі тексти завдяки підтримці наших читачів. Приєднуйтеся до спільноти Бахмут IN.UA — це допомагає нам і надалі розповідати історії людей, документувати події та працювати для бахмутян. Стати учасником спільноти.

Читайте також:

“Можливо, ми одні з останніх людей, які народилися на Донбасі”. Історія поетеси з Бахмута Естер

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!