Бахмутянка Аліса — дружина військовополоненого нацгвардійця Дениса Чумака, який вже майже два роки знаходиться на території росії. Чоловік служив кінологом та був на Азовсталі, звідки вийшов у травні 2022 року. Відтоді Аліса не має з ним зв’язку. Маленький син Тимофій свого батька практично не пам’ятає, а коли мама розповідає йому про тата, то хлопчик біжить показувати фотографію у шафі. 

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Алісою — розповідаємо історію пари й наголошуємо на важливості повернення додому військовополонених.

З Бахмута в Маріуполь до коханого

Аліса й Денис обоє народилися в Бахмуті, закінчили місцеві школи. Перше знайомство було у 2012 році. Втім, коли це сталося, Алісі було 12 років, а Денису 18 років. Спільних тем у них ще не було, тож підлітки просто спілкувалися у соцмережах. 

Вдруге, вже у 2020 році, пара зустрілася знову — за цей час Денис змінився та змужнів, пригадує Аліса. Юнак вже тривалий час жив у Маріуполі, служив у Нацгвардії кінологом, а Аліса навчалася в Інституті у Харкові. У Бахмут дівчина повернулася через епідемію коронавірусу. 

Згодом пара почала спілкуватися активніше, з’явилися спільні захоплення. Розмови переросли у щось більше, обоє молодят закохалися. Аліса переїхала до коханого у Маріуполь.

Тут молода сім’я будувала своє життя: Денис ходив на роботу, Аліса доглядала за сином Тимофієм. Малюк був дуже бажаним, каже співрозмовниця, чоловік багато часу проводив з сином.

Війна. Маріуполь

24 лютого зранку Аліса підняла слухавку, телефонувала сестра. Саме вона повідомила, що почалася війна.

2 березня неподалік від дому, де жила Аліса з дитиною, був приліт. Жінки вирішили, що потрібно їхати далі, аби убезпечити дітей. Знайома запропонувала перебратися до АТБ — там було підвальне приміщення, де люди ховалися від вибухів. 

Добиралася туди машиною, дні тягнулися дуже довго, практично весь час жінки ховалися з дітьми у підвалі, від чоловіка не було звістки, а зв’язок по місту почав поступово зникати. Коли Аліса з подругою вибиралися з квартири, то залишили на дверях напис з адресою, де вони знаходяться. Так чоловіки й знайшли своїх дружин.

Остання зустріч у Маріуполі

10 березня Аліса останній раз побачилася з чоловіком. Цього разу жінка не змогла вийти з дитиною, боялася авіаударів — напередодні біля АТБ ракета влучила в кафе. Аліса згадує, що ця зустріч тривала три хвилини, якщо не менше. Коли жінка вийшла на подвір’я, то вже не побачила дороги, навколо все було розбито. Маріуполь росіяни перетворювали на суцільну руїну.

Організованої евакуації з Маріуполя не було, каже Аліса. Люди самі машинами вибиралися із міста, деякі йшли пішки. Напередодні 22 лютого Денис казав, що може початися війна, пропонував їй евакуюватися до сестри в Харків, але дівчина не хотіла їхати без коханого. Не вірила, що все обернеться так.

Евакуація. Бердянськ

20 березня жінка разом із сином виїхала з Маріуполя, відбулося все випадково. У підвалі АТБ люди по черзі намагалися додзвонитися до рідних у інших областях. Аліса дала номер своєї сестри та мами. Одного дня в підвал зайшли й сказали, що додзвонилися до рідних бахмутянки. Мама Аліси повідомила, що за нею в Маріуполь виїхала сестра з чоловіком. Але в місто їх не пустили, тож сестра чекала Алісу у Бердянську.

За день до від’їзду жінка пішла до своєї орендованої квартири, щоб забрати цінні речі: документи, фотографії, одяг сина та чоловіка. Поки жінки йшли, на розбитих вулицях бачили багато мертвих тіл.

Коли жінка поверталася до сховища в АТБ, у місті вже були росіяни, йшла зачистка. Тоді було дуже страшно, ділиться у розмові героїня. Ніяких новин люди не знали, невідомо було навіть, що коїться в центрі Маріуполя. Повний інформаційний вакуум ще більше лякав.

Аліса з подругою виїжджали на машині, доїхали до Мелекіного, а звідти до Бердянська. Далі Дніпро, а потім — Київ. У столиці жінка ходить на мітинги, спілкується з іншими дружинами полонених й вірить, що її Денис повернеться додому.

Полон. Азовсталь

Жінка постійно підтримує зв’язок з іншими дружинами полонених. Разом вони виходять на мирні акції, аби привернути увагу суспільства й нагадати, що зараз у росії знаходяться сотні наших військових. Жінки спілкуються з Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими, але нічого нового у штабі вже не кажуть, додає Аліса. Спочатку дружинам давали надію, що полонених швидко обміняють, але цей процес виявився набагато важчим, ніж гадалося.

У багатьох полонених, які зараз знаходяться у росії, вже народилися діти. Чоловіки опинилися в полоні, коли їх дружини були ще вагітні. Сину Алісі та Дениса вже 2 роки — хлопчик знає, що фотокартка його тата є на шафі. 

Співрозмовниця додає, що допоки люди пам’ятають своїх героїв — є шанс їх повернути. А ще нагадати частині суспільства про їх існування, Аліса наголошує, що часто люди навіть не знають про події в Азовсталі й живуть у своїй бульбашці, не знаючи, що за їх свободу хтось віддає свою молодість та час у російському полоні.

Читайте також

• Вийшов живим з 6-годинного бою на Леваневського: історія військового з Бахмута
• Надія на порятунок: як диспетчерка з Бахмута допомагає рятувати мешканців Донеччини
• З тіла витягли 40 осколків: як захисник Бахмута отримав поранення

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Віктор Вороненко — підприємець з Бахмута. Понад 30 років він займався власною справою — ремонтував автомобілі та вирощував саджанці на власній землі. Через війну родина втратила домівку і бізнес та була вимушена поїхати в еміграцію. Подружжя разом з сином Олександром спочатку поїхали до Польщі, де працювали на підприємстві з вирощування грибів, а зараз проживають у Німеччині. За кордоном вони також почали вести сімейний відеоблог, де розповідають про свою буденність.

Про життя в Бахмуті, виїзд за кордон та плани повернення в Україну редакції Бахмут IN.UA розповіли Віктор та Олександр Вороненки.

Життя в Бахмуті

Віктор Вороненко родом з Бахмута. Тут він починав свій робочий шлях та створив родину. Чоловік працював на місцевих підприємствах,зокрема, на алебастровій шахті, а після цього — на автокрані.

Він згадує, що в 90-ті роки ситуація була нестабільною, зарплати ставали меншими, тому Віктор вирішив працювати на себе: займався ремонтом автомобілів, а згодом, за рекомендацією знайомого агронома, спробував себе у вирощуванні саджанців.

Спочатку чоловік не сприймав цю справу серйозно, бо не знав, як і куди подіти вирощені саджанці. Але коли вже в перший рік робити підприємець зміг продати все вирощене, то вирішив розширювати справу.

“Я ж взагалі не мав поняття, що таке саджанці. Спершу посадив і виростив 4 тисячі саджанців колоновидної яблуні. А потім думав куди ж це все подіти. Ночами не спав, думав: “Це ж так багато 4 тисячі саджанців, як його все продати?”. А потім осінь прийшла і їх розібрали. Так я й почав далі працювати. Спочатку 4, потім 6, а потім до 18 тисяч саджанців я вирощував. Я не вивозив їх продавати на базар, люди самі приїжджали та забирали оптом. Починав я з 30 соток землі і дійшов до гектара”, — розповів бахмутянин.

Вирощував саджанці чоловік неподалік свого будинку, на вулиці Ювілейній. Там росли яблуні, шипшина, троянди. Загалом цій справі бахмутянин присвятив близько 30 років життя.

Повномасштабна війна та еміграція

Повномасштабна війна застала родину Вороненко в Бахмуті. У рідному місті вони прожили до квітня, а потім вирішили виїхати на Хмельниччину.

“18 лютого ми були в Лазурному, на Херсонщині. Якраз тоді вже були розмови про можливу війну… 20 лютого поїхали в Бахмут. 24 лютого о 4 ранку я почув перший вибух. Сім’я тоді спала, я не став їх будити. А потім о 7 ранку знову вибух, ми увімкнули телевізор і все дізнались. У Бахмуті ми були до квітня. Тесть залишався на окупованій Херсонщині, а у Хмельницькій області в нього була пуста квартира. Тому дружина запропонувала їхати туди”, — розповів Віктор Вороненко.

Зібравши всі речі, родина поїхала на Хмельниччину. Після цього пан Віктор ще раз приїздив у Бахмут у травні. Більше до рідного міста родина не поверталась.

“Ми коли виїжджали, то думали, що на тиждень, ну може на місяць. А виявилось, що на роки. Я ще раз приїжджав у Бахмут у травні, забрав деякі інструменти та прибрав на городі. Ще знайшов людей, заплатив їм. П’ять днів прибирались і я поїхав”, — розповідає чоловік.

Два роки родина Вороненко жила у Хмельницькій області. Через брак роботи сім’я вирішила їхати за кордон.

Життя в Польщі і Німеччині

У 2024 році подружжя Вороненко разом з сином Олександром виїхали в Польщу. Тут вони влаштувались на підприємство з вирощення грибів. Кажуть, що умови роботи тяжкі, але працювали, щоб заробити кошти.

“По приїзду до Польщі ми влаштувались на підприємтсво, збирали гриби. Як потім нам розповіли, найгірші роботи — це м’ясо, риба та гриби. Та оскільки ми звикли вдома нормально працювати, то не скаржились на умови. Щоправда, було тяжко. Наприклад, підйом о 5 ранку. Тоді сину було 17 років і він все одно зранку підіймався і щодня ходив на працю. О 6 ранку ти йдеш у теплиці і ріжеш гриби, це все триває до 14:00-15:00. Далі зрізані гриби треба запакувати і відправити. Точного часу, коли ти можеш піти додому, не кажуть. Ти вільний тоді, коли все зроблено”, — розповів Віктор Вороненко.

Попри важкі умови праці, родина працювала інколи й без вихідних. Адже мають мету — заробити гроші на нове житло. Та згодом бахмутяни вирішили виїжджати в Німеччину. Причиною цього рішення стало зростання цін у Польщі та неможливість знайти нову роботу.

“На тій роботі вийшов невеликий конфлікт і син звільнився. Один працювати там я не хотів, тому вирішили шукати нову роботу. Але куди? На заводи в три зміни дитина не хоче, дружина теж. На поля мене не беруть, бо 62 роки. А ще й ціни почали зростати. Виходить, що ми наче й заробляємо, але ці кошти йдуть на квартиру та проживання. Тому ми вирішили їхати в Німеччину”, — розповів пан Віктор.

У Німеччині родина мешкає вже чотири місяці. Та процес інтеграції тут, з їх досвіду, набагато важчий. Даються взнаки бюрократичні процеси і складна мова.

“Тут дуже складна бюрократія. Все вирішується письмово, через листи. Та й сама процедура оформлення тут складна, кажуть, що у 2022 році тут було набагато легше. Наприклад, я коли подавав заяву, то ти маєш відповісти на 60 питань. Були серед них і дуже цікаві. Ось у мене питали чи не вагітний я. І на всі питання ти маєш відповісти. Навіть побутові питання тут вирішуються через листи. У нас у квартирі стоїть котел для опалення, але його ніяк не увімкнуть. Приходили кілька разів фотографували і все пишуть на пошту, що приїдуть і все зроблять. У Польщі було набагато легше. В тому числі й з мовним питанням. Якщо в Польщі ти хоч щось міг зрозуміти, то тут взагалі нічого”, — каже Олександр Вороненко.

Родина бахмутян добре відгукується про ставлення іноземців до українців. Кажуть, що і про Бахмут тут знають, і допомагають. Є в Європі і можливості для розвитку молоді, але для цього потрібно вчити мову.

“У Польщі до нас дуже добре ставились, особливо польки, які були бригадирками. На прощання вони навіть обіймали нас. А в Німеччині ми нещодавно познайомились з місцевою жінкою. Вона запитала в нас звідки ми, а коли дізналась, що з Бахмута, то співчувала нам. І каже, що до росіян тут погано ставляться. Загалом за весь час ми не стикалися з негативним ставленням від іноземців”, — зазначають батько і син.

Про плани на майбутнє

Зараз родина Вороненко будує плани на повернення в Україну. Вдома хочуть відновити колишню справу з вирощування саджанців.

“У Польщі ми не мали часу на відпочинок, працювали без вихідних, а в Німеччині не можемо знайти роботу. Дуже складно без знання мови. А сидіти на соціальній допомозі не хочеться, дуже нудно просто сидіти у квартирі і нічого не робити. Тому плануємо перезимувати в Німеччині і повертатись в Україну. Де ми осядемо, ще не знаємо, адже все життя прожили в Бахмуті і нас тягне туди. Спершу поїдемо на Хмельниччину. Я вже й шипшину замовив, щоб посіяти, також хочу десь 2 тисячі троянд виростити. Плани є”, — каже Віктор Вороненко.

А Олександр Вороненко планує навчатися. Він мріє стати медиком.

“До 6 класу я навчався в нашій бахмутській школі №18. А коли почався коронавірус, вступив до приватної школи в Харкові. Цьогоріч я закінчив навчання. НМТ не здавав, бо працював. Зараз готуюся до нього і планую здавати наступного року. Хочу вступати до навчального закладу і мрію стати медиком”, — розповів юнак.

Зараз родина також веде відеоблог на Youtube, де розповідає про своє життя. Вести влог вони планують і по поверненню в Україну. Хочуть показувати свій шлях відновлення власної справи.

Читайте також:

• “До глини не можна йти з сумом чи поганими думками”: історії кераміки Анни Полосухіної
• В’язані янголи з Донеччини: як переселенка Анна Шаповалова перетворила хобі на мистецтво
• З нуля у новому місті: як донеччанка відкрила власну квіткову крамницю у Дніпрі

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Анна знову сідає за глину. Усередині поступово настає тиша — лише чути стукіт пальців і м’який пластичний подих матеріалу, що піддається кожному руху. Анна не поспішає — каже, глина вчить слухати й чекати. Після повномасштабного вторгнення саме це ремесло стало її прихистком, її способом втримати рівновагу. Колись глину любила її бабуся, тепер любов оживає в онучці — у керамічних котах, яскравих грушах, у кожній чашці та тарілці, де є частинка її серця.

“Ви знаєте, я завжди всім рекомендую хоча б один раз в житті сходити на майстер-клас по кераміці й відчути, що коли ти тримаєш в руках оцю глину — вона настільки жива і настільки особлива, що ти не можеш підійти до неї з якимось сумом у голові чи з якимось поганими думками, бо в тебе нічого не вийде. Глина дуже добре очищує все, настає такий медитативний стан: лише ти й те, що роблять твої руки. Ти знаходиш спокій. Це взагалі цікава річ, працювати з оцим чимось живим таким”, — каже Анна.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Анною Полосухіної. Жінка родом з Дружківки, тривалий час мешкала в Бахмуті, зараз в евакуації живе на Черкащині, де й почала виготовляти керамічний посуд.

До Бахмута привів автокрос

Анна з дитинства росла оточена людьми, які любили мистецтво. Наприклад, бабуся Анни працювала у Дружківці на порцеляновому заводі, де робила посуд, мама закінчила художню, а тато – музичну школу, й сама Анна теж навчалася в художці.

А її батьки та рідні захоплювалися автоспортом, який і привів героїню в Бахмут. Маленьку Анну часто брали з собою на змагання з автокросу, що якраз й відбувалися в Бахмуті. Кожного року родина їздила сюди дивитися автоперегони.

“Це було просто дуже цікаво, це так закохувало. Й тоді мені вперше сподобалося місто. У дорослому віці я планувала займатися рекламою, але тоді ще такої спеціальності не було, тож я навчалася програмування, й паралельно розмальовувала автівки. Коли я одружилася, ми з чоловіком для життя вирішили обрати саме Бахмут. Це маленьке, компактне й тепло місто, де ми збудували життя”, — каже Анна.

В 2022 році Анна разом з родиною була змушена евакуюватися з Бахмута. Війну зустріла у пологовому будинку з новонародженим малюком. Жінка згадує, що до 2022 року вона об’їздила майже всю Україну, та ніколи не була на Черкащині — саме сюди вона й евакуювалася. Батько Анни, який пішов добровольцем, порадив доньці їхати туди. Тож вона зібралася з дітьми та переїхала в Черкаси. 

“Це дуже маленьке місто, воно мені дуже нагадує Бахмут. Тут зелено та чисто, а ще тут так само дуже легко пішки добратися, ніж на машині. Ще є парк “Долина Троянд”, як в Бахмуті, річка”, — ділиться у розмові жінка.

Саме у Черкасах Анна вперше пішла на майстер-клас з кераміки. Зізнається — тоді це було потрібно, щоб знайти для себе якийсь баланс і спокій. Й на додаток, з глиною вона вже працювала, коли займалась реставрацією, а ще неодноразово споглядала вироби з кераміки на Слов’янську ринку. А створювати саме посуд її наштовхнула власна скрупульозність.

“Взагалі я дуже особливо ставлюсь до вибору посуду. Мені важко підібрати горнятко, щоб мені сподобалось. І я дуже-дуже-дуже довго це обираю, у мене є улюблена чашка для кави, улюблена для чаю — окрема для трав’яного, окрема для вітамінного. Тобто це теж все різний посуд. І взагалі в мене немає такого, щоб було набором, знаєте, як шість чашок купують люди. В мене завжди все було різне”, — каже Анна.

Після майстер-класу Анна познайомилася з іншими жінками, які також полюбили кераміку, й поступово жінки разом відвідували інші навчання. Місяць за місяцем, крок за кроком Анна вчилась ліпити з глини посуд. Навчання зайняло понад рік.

“Я просто, якщо вже берусь за щось, то мені потрібно зрозуміти весь цей процес, довелося навіть згадати хімію та фізику. Це не просто щось, що зліпив й поставив на якусь кнопочку, нажав програму, і все вийшло. Я вчилась півтора року, далі була практика в гончарнях, а вже потім — власні перші тарілки й чашки на продаж”, — каже Анна.

Як виготовляється посуд ручної роботи?

На виготовлення чашки або тарілки ручної роботи може знадобитися до місяця часу. Ліпка відбувається повільно та скрупульозно. Найдовше часу займає сушка до випалу. А от найцікавішим етапом є, власне виготовлення посуду з нуля.

“Дуже часто в процесі, коли ти сідаєш за глину й думаєш: ось, що зараз хочеш зліпити горнятко квіткове, а в процесі в тебе якась бочечка починає вимальовуватися, й ти нею захоплюєшся, вигладжуєш, дороблюєш, придумуєш дизайн, виставляєш готовий виріб. Людям подобається, й вони замовляють. Та коли я роблю повтор, то однозначно не виходить ідентично, бо це ручне ліплення, а глина має свій характер, свою усадку. Тому кожна тарілка чи кружка — унікальні. От зараз я ліпитиму 50 тарілочок з грушами”, — розповідає деталі роботи Анна.

Тарілки ліпляться й сушаться швидше за чашки, але обидва вироби сохнуть від 7 днів. Після сушки йде розпис. Анна розписує вироби глиною з пігментами, які є безпечними. Після розпису знову йде сушка. Й останній етап — випал у печі за температури від 980 до 1 050 градусів, який триває протягом доби. 

“На кожній температурі відбувається своя магія. На температурі 100 градусів з виробу починає виходити волога. На температурі 200 градусів у нас починаються вже розпади деяких елементів глини, далі одні елементи повністю розпадаються і починають утворюватися. А наприкінці вже йде закалка черепка. Глина при температурі 1 000 градусів починає світитися білосніжним сяйвом. В печі є такий отвір, через який виходить волога. Якщо вимкнути світло, то звідти йде немов промінь сонечка”, — каже керамістка.

Після утильного випалу виріб відстоюється, а далі його покривають спеціальним скляним розчином. Далі йде другий випал, де температура в печі сягатиме 1 150 градусів.  Й лише після цього ваша чашка або тарілка будуть готові до того, щоб прикрашати дім.

У роботі з глиною найголовніше — терпіння. Вона не любить поспіху й не прощає недбалості. Анна згадує: на початку було чимало викликів, адже вироби тріскалися, ламалися, іноді готовий виріб розсипався на очах. Та глина, як і життя, — крихка, але жива. І якщо ставитися до неї з любов’ю — вона віддячить формою, у якій застигне тепло рук майстрині.

“Мені було важко — навчитися видихати після невдач і не сприймати це болісно, — каже Анна. — У цій справі головне не здаватися. Просто робити, навіть коли не виходить.”

Тепер удома в неї — ціла колекція виробів із власною історією. Неідеальні чашки, злегка тріснуті тарелі, глечики з ледь помітною тріщинкою. Анна називає їх “браковкою”, але говорить про них із ніжністю — у кожному такому виробі частинка шляху, помилка, що навчила, спроба, що принесла досвід.

Зараз майстриня створює посуд на замовлення, і якщо хочете тримати у руках горнятко, зроблене з любов’ю, — шукайте Анну за покликанням.

До теми:

В’язані янголи з Донеччини: як переселенка Анна Шаповалова перетворила хобі на мистецтво

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!