Бахмутянка Аліса — дружина військовополоненого нацгвардійця Дениса Чумака, який вже майже два роки знаходиться на території росії. Чоловік служив кінологом та був на Азовсталі, звідки вийшов у травні 2022 року. Відтоді Аліса не має з ним зв’язку. Маленький син Тимофій свого батька практично не пам’ятає, а коли мама розповідає йому про тата, то хлопчик біжить показувати фотографію у шафі. 

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Алісою — розповідаємо історію пари й наголошуємо на важливості повернення додому військовополонених.

З Бахмута в Маріуполь до коханого

Аліса й Денис обоє народилися в Бахмуті, закінчили місцеві школи. Перше знайомство було у 2012 році. Втім, коли це сталося, Алісі було 12 років, а Денису 18 років. Спільних тем у них ще не було, тож підлітки просто спілкувалися у соцмережах. 

Вдруге, вже у 2020 році, пара зустрілася знову — за цей час Денис змінився та змужнів, пригадує Аліса. Юнак вже тривалий час жив у Маріуполі, служив у Нацгвардії кінологом, а Аліса навчалася в Інституті у Харкові. У Бахмут дівчина повернулася через епідемію коронавірусу. 

Згодом пара почала спілкуватися активніше, з’явилися спільні захоплення. Розмови переросли у щось більше, обоє молодят закохалися. Аліса переїхала до коханого у Маріуполь.

Тут молода сім’я будувала своє життя: Денис ходив на роботу, Аліса доглядала за сином Тимофієм. Малюк був дуже бажаним, каже співрозмовниця, чоловік багато часу проводив з сином.

Війна. Маріуполь

24 лютого зранку Аліса підняла слухавку, телефонувала сестра. Саме вона повідомила, що почалася війна.

2 березня неподалік від дому, де жила Аліса з дитиною, був приліт. Жінки вирішили, що потрібно їхати далі, аби убезпечити дітей. Знайома запропонувала перебратися до АТБ — там було підвальне приміщення, де люди ховалися від вибухів. 

Добиралася туди машиною, дні тягнулися дуже довго, практично весь час жінки ховалися з дітьми у підвалі, від чоловіка не було звістки, а зв’язок по місту почав поступово зникати. Коли Аліса з подругою вибиралися з квартири, то залишили на дверях напис з адресою, де вони знаходяться. Так чоловіки й знайшли своїх дружин.

Остання зустріч у Маріуполі

10 березня Аліса останній раз побачилася з чоловіком. Цього разу жінка не змогла вийти з дитиною, боялася авіаударів — напередодні біля АТБ ракета влучила в кафе. Аліса згадує, що ця зустріч тривала три хвилини, якщо не менше. Коли жінка вийшла на подвір’я, то вже не побачила дороги, навколо все було розбито. Маріуполь росіяни перетворювали на суцільну руїну.

Організованої евакуації з Маріуполя не було, каже Аліса. Люди самі машинами вибиралися із міста, деякі йшли пішки. Напередодні 22 лютого Денис казав, що може початися війна, пропонував їй евакуюватися до сестри в Харків, але дівчина не хотіла їхати без коханого. Не вірила, що все обернеться так.

Евакуація. Бердянськ

20 березня жінка разом із сином виїхала з Маріуполя, відбулося все випадково. У підвалі АТБ люди по черзі намагалися додзвонитися до рідних у інших областях. Аліса дала номер своєї сестри та мами. Одного дня в підвал зайшли й сказали, що додзвонилися до рідних бахмутянки. Мама Аліси повідомила, що за нею в Маріуполь виїхала сестра з чоловіком. Але в місто їх не пустили, тож сестра чекала Алісу у Бердянську.

За день до від’їзду жінка пішла до своєї орендованої квартири, щоб забрати цінні речі: документи, фотографії, одяг сина та чоловіка. Поки жінки йшли, на розбитих вулицях бачили багато мертвих тіл.

Коли жінка поверталася до сховища в АТБ, у місті вже були росіяни, йшла зачистка. Тоді було дуже страшно, ділиться у розмові героїня. Ніяких новин люди не знали, невідомо було навіть, що коїться в центрі Маріуполя. Повний інформаційний вакуум ще більше лякав.

Аліса з подругою виїжджали на машині, доїхали до Мелекіного, а звідти до Бердянська. Далі Дніпро, а потім — Київ. У столиці жінка ходить на мітинги, спілкується з іншими дружинами полонених й вірить, що її Денис повернеться додому.

Полон. Азовсталь

Жінка постійно підтримує зв’язок з іншими дружинами полонених. Разом вони виходять на мирні акції, аби привернути увагу суспільства й нагадати, що зараз у росії знаходяться сотні наших військових. Жінки спілкуються з Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими, але нічого нового у штабі вже не кажуть, додає Аліса. Спочатку дружинам давали надію, що полонених швидко обміняють, але цей процес виявився набагато важчим, ніж гадалося.

У багатьох полонених, які зараз знаходяться у росії, вже народилися діти. Чоловіки опинилися в полоні, коли їх дружини були ще вагітні. Сину Алісі та Дениса вже 2 роки — хлопчик знає, що фотокартка його тата є на шафі. 

Співрозмовниця додає, що допоки люди пам’ятають своїх героїв — є шанс їх повернути. А ще нагадати частині суспільства про їх існування, Аліса наголошує, що часто люди навіть не знають про події в Азовсталі й живуть у своїй бульбашці, не знаючи, що за їх свободу хтось віддає свою молодість та час у російському полоні.

Читайте також

• Вийшов живим з 6-годинного бою на Леваневського: історія військового з Бахмута
• Надія на порятунок: як диспетчерка з Бахмута допомагає рятувати мешканців Донеччини
• З тіла витягли 40 осколків: як захисник Бахмута отримав поранення

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Наталя Босак — переселенка з Донеччини, яка на початку повномасштабного вторгнення евакуювалася в Німеччину. В цій країні Європейського Союзу розпочалося нове життя — від навчання німецької для роботи провізором до регулярної допомоги ЗСУ. І важливою частиною цього темпу став біг.

Про свої спогади про Бахмут, благодійні забіги та допомогу армії Наталя Босак розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Про життя в Бахмуті та евакуацію

Наталя Босак — переселенка, яка народилася в Сіверську. Це місто вона пам’ятає, як маленьку та затишну локацію на Донеччині, де “всі один одного знають і допомагають”. Спочатку вона закінчила медичне училище й працювала в місцевій лікарні, а згодом вступила до Національного фармацевтичного університету в Харкові.

За фахом провізор, вона працювала в аптеках Сіверська, а з 2012 року — в Бахмуті. До повномасштабної війни протягом п’яти років була завідувачкою аптеки “Арніка” біля поліклініки.

Бахмут для жінки став домом та частиною особистої історії: перші побачення в кінотеатрі “Побєда”, прогулянки парком, зустрічі з друзями під час новорічних свят.

Війну героїня зустріла в Бахмуті.

“На початку повномасштабної війни я була вдома, працювала. Чоловік з перших днів долучився до війська, пішов воювати, пішов добровольцем. Я продовжувала працювати“, — пригадує Наталя Босак.

Через війну жінка почала відчувати сильний страх за родину. Його пік, за словами жінки, припав на кінець березня. Саме тоді вона у компанії доньки, мами та тітки виїхали за кордон.

Зараз вони проживають у Німеччині. Героїня каже, що німці дуже допомагають, однак адаптація була складною через мову, менталітет і відсутність знайомого оточення. Вона навчається на спеціалізованому курсі німецької мови для провізорів (рівень С1). Попри нове життя за кордоном, жінка мріє повернутися в Україну:

“Це наша земля, це наше повітря, це наша атмосфера. Навіть під звуки вибухів у Лук’янівці в Києві я спала краще, ніж у Німеччині. Бо це — мій дім“, — резюмує співрозмовниця.

Перші благодійні забіги — спосіб бути ближчою до ЗСУ

Наталя Босак зізнається, що шукала спосіб підтримати чоловіка та українське військо. Саме тоді вона побачила оголошення від організації “Гуркіт”, котра збирала гроші для 109 бригади ЗСУ, в якій воював чоловік героїні.

“Це був першій мій забіг на 5 кілометрів. Дуже важко, коли ти не можеш вплинути ситуацію та змінити якісь події, які відбуваються навколо. Проте, забіги — це моє “я можу“, — додає біженка з Бахмута в Німеччині.

З того часу Наталя Босак активно долучається до благодійних забігів, намагаючись підтримати українських захисників та захисниць.

Найважчим забігом, за словами героїні, став той, який пройшов наприкінці серпня на День пам’яті загиблих військових. Тоді учасники мали роздруковані імена загиблих, про яких вони хотіли нагадати світові.

“Я бігла з ім’ям чоловіка моєї найкращої подруги на ім’я Андрій Лаврушко, який загинув під час виконання бойових дій. Залишилося двоє маленьких діток, п’ять рочків, хлопчик і дівчинка. Вони також сумують за татом. Це такий був дуже важливий для мене забіг і водночас дуже важкий. Я перші, мабуть, 15 хвилин просто плакала, тому що дуже важко було стримати емоції. Усі кроки давалися дуже важко, особливо із розумінням того, що ти був на похоронах та кожен день підтримуєш подругу“, — пригадує жінка.

Загалом Наталя Босак активно долучається до діяльності різних гуманітарних та благодійних організацій. Лише за останній час вона брала участь в:

• бігозбір “Спека-2025”, де партнери автоматично донатять за кожен подоланий кілометр;
• забіг “Чисте небо” на підтримку 1020-го зенітно-ракетного полку, де служить її чоловік;
• відкриття зборів на авто та спорядження для його підрозділу;
• участь у заходах української організації Viche в Берліні — маршах, протестах, акціях до 24 лютого та Дня Незалежності.

Тренування та фізична підготовка

Жінка бігає ще зі школи, нині — майже щодня. Каже, що для участі у благодійних забігах не потрібно бути професійним спортсменом, адже організатори продумують одразу декілька маршрутів: від 400 метрів та до 10 кілометрів.

Наталя Босак рекомендує базові речі — підтримувати власне тіло в тонусі:

“Саме елементарне – зарядка, маленькі пробіжки та обов’язково ставити собі такі цілі одразу на 5-10 кілометрів достатньо і кілометр пробігти. Головне — це відчути себе залученим. З таких маленьких справ і буде наша Україна“, — додає співрозмовниця.

Читайте також:

• Теплі спогади про дім: історія переселенки Світлани Харіної, яка оживляє локації Бахмута через ШІ
• “Моя мотивація — в можливості представляти Бахмут”: історія школярки Анни Павленко, яка очолила раду лідерів учнівського самоврядування Донеччини
• Як бахмутянка Анна Голубцова допомагає жінкам ветеранів через вокалотерапію

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

На Донеччині обрали нову лідерку учнівського самоврядування: 50 активних школярів із різних громад області довірили керівництво Анні Павленко з Бахмута, яка навчається в Бахмутській школі №10. Вона хоче розвивати волонтерство серед молоді та запускати ініціативи для підтримки ментального й фізичного здоров’я, а головною мотивацією називає пам’ять про рідний Бахмут.

Про свій досвід в учнівському самоврядуванні та плани на майбутні проєкти Анна Павленко розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Учениця Бахмутської школи №10 Анна Павленко

Анна Павленко народилась та зростала у Бахмуті, тут дівчинка жила до повномасштабного вторгнення. З 2022 року Анна продовжує навчання онлайн у Бахмутській школі №10, яка зараз працює в евакуації. Тут вона вчиться з 1 класу.

Героїня каже, що адаптувалась до дистанційки легко, оскільки застала таке навчання в часи пандемії коронавірусу. Найбільшим викликом для школярки став переїзд з рідного міста. 

“Через переїзд виникали труднощі, бо іноді не було бажання навчатися. Але я впоралась із цим, бо розумію, що треба йти далі з пам’яттю про рідне місто. Найважчим у переході на дистанційку, мабуть, було залучення учнів до такого ж активного навчання, як у нас було офлайн. Бо дійсно виникає проблема, коли учень, можливо через те, що чогось розуміє, закривається від класу і йому важко. Я гадаю, що більшість з цим стикалися, коли ти не розумієш, як це все працює спочатку”, — ділиться Анна Павленко.

Зараз, за словами дівчини, всі звикли до онлайн-навчання. Педагоги та активна шкільна спільнота намагаються зробити його цікавішим. Також допомагають дітям офлайн зустрічі. За словами Анни, вони з однокласниками підтримують дружні стосунки та проводять разом час.

“Оскільки ми перейшли в 10 клас, два класи об’єднали. Ми підтримуємо зв’язок, переважно онлайн. Іноді навіть маємо позашкільні зустрічі, переглядаємо разом фільми. Тобто попри переїзд та дистанційку ми досить активно підтримуємо дружнє спілкування”, — розповідає школярка.

Участь в учнівському самоврядуванні

Анна Павленко розповідає, що активно бере участь у шкільному житті з середньої ланки, долучаючись до різних заходів. Минулого року, коли вона навчалась у 9 класі, її обрали президенткою школи. На цій посаді вона перебуває і досі. Її головні обов’язки, як очільниці учнівського самоврядування, — налагодити комунікацію між вчителями та учнями та разом з педагогами створювати цікаві проєкти.

“Разом з педагогом-організатором та іншими лідерами класів ми обговорюємо як більше долучати дітей до активностей, що можна провести вже зараз, а які ініціативи запланувати на потім. Працюємо заради того, щоб школа дійсно працювала. Звичайно розуміємо, що відтворити офлайн-навчання ми не можемо, але хоча б онлайн намагаємося підтримувати колишній ритм життя. Особисто я вважаю, що комунікація між учнями й вчителями, педагогом-організатором дуже важлива. Бо ми як маленька родина, а гарна комунікація полегшує розв’язання проблем в форматі спільного обговорення і допомагає легко запровадити нові ініціативи”, — каже Анна Павленко.

За словами учениці, вчителі активно підтримують проєкти, які пропонують учні, та діляться своїм досвідом. 

“Вчителі дуже допомагають членам учнівського самоврядування. Наприклад, якщо ти працюєш з молодшими класами. У нашій школі є традиція проводити майстер-класи для молодших класів, а для старших класів ми більше проводимо психологічні зустрічі. І вчителі допомагають комунікувати з учнями різного віку, допомагають на початку нових ініціатив: пояснюють як це робиться, діляться досвідом. На мою думку, це дуже вагомий внесок від вчителів”, — ділиться президентка школи.

Окрім цього, дівчина ініціює та активно долучається й до офлайн-заходів у Дніпрі. До них вона долучає й учнів інших шкіл.

“Офлайн у нас були акції “Добрі справи для героя”. Ми в бахмутському хабі виготовляли ляльок-мотанок для захисників Бахмута. До цих акцій долучались багато людей і багато учнів з інших шкіл Бахмута. Також ми організовуємо майстер-класи для молодших учнів. Дуже часто проводимо онлайн-сесії, де ми обговорюємо проблеми і як їх вирішити, слухаємо інших учасників учнівського самоврядування, що вони бажають створити тощо. Тобто намагаємося залучати школярів за допомогою різних майстер-класів та навіть звичайних дружніх зустрічей”, — розповіла школярка.

Плани на роботу в Донецькій обласній раді лідерів учнівського самоврядування

Окрім активності у шкільному житті, Анна Павленко ще й волонтерить, зокрема, працює з дітьми з особливими освітніми потребами. Вона проводить різні тренінги для дітей як волонтерка громадської організації “Відповідальні громадяни”. 

Цього року дівчина вирішила подати свою кандидатуру на посаду очільниці Донецької обласної ради лідерів учнівського самоврядування. 20 листопада відбувся обласний збір лідерів учнівського самоврядування, де понад 50 активних школярів з усієї області обрали нових лідерів та визначили план дій. На посаду Голови обласної ради лідерів претендували 10 кандидатів, які презентували свої програми. Найкращою з них стала бахмутянка Анна Павленко.

Очільниця ради вже має плани, які хочуть втілити в цьому навчальному році. Головна мета дівчини — популяризація волонтерського руху та проєкти з підтримки ментального здоров’я.

“Хочемо запровадити проєкт “Арт-терапія єдності”, який передбачає цикл майстер-класів з малювання, музики, скрайбінгу. Також плануємо проєкт з популяризації фізичної активності, адже вона дійсно є важливою для фізичного та ментального здоров’я в умовах дистанційного навчання. Буде ще багато конкурсів, будемо заохочувати учнів створювати власні подкасти про те, як вони долають стрес і зберігають позитив. У планах є партнерство з психологами для підтримки ментального здоров’я молоді. А щоб показувати школярам важливість волонтерства і залучати їх до нових ініціатив, будемо проводити регулярні “добрі ігрові дні” в регіональних освітніх хабах”, — поділилась планами Анна Павленко.

Разом з Анною Павленко в обласній раді працюватимуть активні школярі з різних громад Донеччини. Для ефективної роботи у своїй раді вони створили декілька комітетів. Допомагатиме їм і колишній голова ради, який стане ментором для нового складу.

Анна Павленко каже, що має мотивацію продовжувати розвивати молодіжний рух. Одним з головних стимулів до роботи вона вважає можливість представляти Бахмут і бути представницею активної молоді Бахмута.

“Я дуже пишаюся тим, що маю представляти саме Бахмут на такій високій посаді. Бо я, як представниця молоді Бахмута, активно працюю заради того, щоб наше місто знали, пам’ятали та розуміли, що молодь зацікавлена в розвитку нашого регіону, і Бахмута зокрема. Тому мотивація йде саме від рідного міста, воно в мене завжди в серці і я розумію заради чого працюю. Взагалі я вважаю, що молодь Донеччини сьогодні не просто майбутнє регіону, а вона є його активним сьогоденням та незламною опорою. Бо саме молоде покоління, я вважаю, демонструє дивовижну адаптивність, непереборне прагнення до відбудови і розквіту нашого рідного краю”, — каже Анна Павленко.

Раніше редакція Бахмут IN.UA розповідала про учня Бахмутської школи №10 Пилипа Ємельянова, який виборов грант на навчання, представляючи Донеччину на всеукраїнському рівні. Історія школяра в нашому матеріалі.

Читайте також:

• Теплі спогади про дім: історія переселенки Світлани Харіної, яка оживляє локації Бахмута через ШІ
• Як бахмутянка Анна Голубцова допомагає жінкам ветеранів через вокалотерапію
• Стипендії для дітей з Бахмута: хто отримав і за що нагородили

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!