Бахмутянка Аліса — дружина військовополоненого нацгвардійця Дениса Чумака, який вже майже два роки знаходиться на території росії. Чоловік служив кінологом та був на Азовсталі, звідки вийшов у травні 2022 року. Відтоді Аліса не має з ним зв’язку. Маленький син Тимофій свого батька практично не пам’ятає, а коли мама розповідає йому про тата, то хлопчик біжить показувати фотографію у шафі. 

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Алісою — розповідаємо історію пари й наголошуємо на важливості повернення додому військовополонених.

З Бахмута в Маріуполь до коханого

Аліса й Денис обоє народилися в Бахмуті, закінчили місцеві школи. Перше знайомство було у 2012 році. Втім, коли це сталося, Алісі було 12 років, а Денису 18 років. Спільних тем у них ще не було, тож підлітки просто спілкувалися у соцмережах. 

Вдруге, вже у 2020 році, пара зустрілася знову — за цей час Денис змінився та змужнів, пригадує Аліса. Юнак вже тривалий час жив у Маріуполі, служив у Нацгвардії кінологом, а Аліса навчалася в Інституті у Харкові. У Бахмут дівчина повернулася через епідемію коронавірусу. 

Згодом пара почала спілкуватися активніше, з’явилися спільні захоплення. Розмови переросли у щось більше, обоє молодят закохалися. Аліса переїхала до коханого у Маріуполь.

Тут молода сім’я будувала своє життя: Денис ходив на роботу, Аліса доглядала за сином Тимофієм. Малюк був дуже бажаним, каже співрозмовниця, чоловік багато часу проводив з сином.

Війна. Маріуполь

24 лютого зранку Аліса підняла слухавку, телефонувала сестра. Саме вона повідомила, що почалася війна.

2 березня неподалік від дому, де жила Аліса з дитиною, був приліт. Жінки вирішили, що потрібно їхати далі, аби убезпечити дітей. Знайома запропонувала перебратися до АТБ — там було підвальне приміщення, де люди ховалися від вибухів. 

Добиралася туди машиною, дні тягнулися дуже довго, практично весь час жінки ховалися з дітьми у підвалі, від чоловіка не було звістки, а зв’язок по місту почав поступово зникати. Коли Аліса з подругою вибиралися з квартири, то залишили на дверях напис з адресою, де вони знаходяться. Так чоловіки й знайшли своїх дружин.

Остання зустріч у Маріуполі

10 березня Аліса останній раз побачилася з чоловіком. Цього разу жінка не змогла вийти з дитиною, боялася авіаударів — напередодні біля АТБ ракета влучила в кафе. Аліса згадує, що ця зустріч тривала три хвилини, якщо не менше. Коли жінка вийшла на подвір’я, то вже не побачила дороги, навколо все було розбито. Маріуполь росіяни перетворювали на суцільну руїну.

Організованої евакуації з Маріуполя не було, каже Аліса. Люди самі машинами вибиралися із міста, деякі йшли пішки. Напередодні 22 лютого Денис казав, що може початися війна, пропонував їй евакуюватися до сестри в Харків, але дівчина не хотіла їхати без коханого. Не вірила, що все обернеться так.

Евакуація. Бердянськ

20 березня жінка разом із сином виїхала з Маріуполя, відбулося все випадково. У підвалі АТБ люди по черзі намагалися додзвонитися до рідних у інших областях. Аліса дала номер своєї сестри та мами. Одного дня в підвал зайшли й сказали, що додзвонилися до рідних бахмутянки. Мама Аліси повідомила, що за нею в Маріуполь виїхала сестра з чоловіком. Але в місто їх не пустили, тож сестра чекала Алісу у Бердянську.

За день до від’їзду жінка пішла до своєї орендованої квартири, щоб забрати цінні речі: документи, фотографії, одяг сина та чоловіка. Поки жінки йшли, на розбитих вулицях бачили багато мертвих тіл.

Коли жінка поверталася до сховища в АТБ, у місті вже були росіяни, йшла зачистка. Тоді було дуже страшно, ділиться у розмові героїня. Ніяких новин люди не знали, невідомо було навіть, що коїться в центрі Маріуполя. Повний інформаційний вакуум ще більше лякав.

Аліса з подругою виїжджали на машині, доїхали до Мелекіного, а звідти до Бердянська. Далі Дніпро, а потім — Київ. У столиці жінка ходить на мітинги, спілкується з іншими дружинами полонених й вірить, що її Денис повернеться додому.

Полон. Азовсталь

Жінка постійно підтримує зв’язок з іншими дружинами полонених. Разом вони виходять на мирні акції, аби привернути увагу суспільства й нагадати, що зараз у росії знаходяться сотні наших військових. Жінки спілкуються з Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими, але нічого нового у штабі вже не кажуть, додає Аліса. Спочатку дружинам давали надію, що полонених швидко обміняють, але цей процес виявився набагато важчим, ніж гадалося.

У багатьох полонених, які зараз знаходяться у росії, вже народилися діти. Чоловіки опинилися в полоні, коли їх дружини були ще вагітні. Сину Алісі та Дениса вже 2 роки — хлопчик знає, що фотокартка його тата є на шафі. 

Співрозмовниця додає, що допоки люди пам’ятають своїх героїв — є шанс їх повернути. А ще нагадати частині суспільства про їх існування, Аліса наголошує, що часто люди навіть не знають про події в Азовсталі й живуть у своїй бульбашці, не знаючи, що за їх свободу хтось віддає свою молодість та час у російському полоні.

Читайте також

• Вийшов живим з 6-годинного бою на Леваневського: історія військового з Бахмута
• Надія на порятунок: як диспетчерка з Бахмута допомагає рятувати мешканців Донеччини
• З тіла витягли 40 осколків: як захисник Бахмута отримав поранення

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Вони залишили кар’єри, бізнеси й професії, в яких були успішними, щоб захистити країну. Але поки триває війна, змінюється і світ — технології, ринки, підходи до роботи. Повертаючись, люди з досвідом війни часто опиняються в реальності, де їхній попередній досвід уже не гарантує робочого місця і гідної зарплати. І це ще одна втрата, про яку говорять значно рідше, — втрата часу і навичок. 

Ми поспілкувалися з різними військовими, які до 2022 року мали забезпечене життя як цивільні, а зараз намагаються по поверненню влаштуватися на роботу. Що з цього вийшло? Читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

“Раз —і ти вже не кухар, ти —військовий”

До повномасштабного вторгнення військовий “Бізон” працював кухарем у одному з ресторанів в Києві. Чоловік сам забезпечував родину, щороку їхав на море, проблем з фінансами не відчував, свою роботу дуже любив. Каже, його кухня була його гордістю — команда, авторське меню, постійний розвиток.

“Я жив цим, розумієте. Я знав, що я в цьому сильний, постійно навчався. У мене була своя система, свої люди. А потім — раз, і ти вже не кухар, ти — військовий, хоча я не скаржусь, я сам пішов у березні”, — каже військослжбовець.

Він пішов на захист країни у перші дні. Зараз, після поранення і демобілізації, намагається повернутися в професію. Але каже, що за цей час усе змінилося, і важчим став навіть сам процес співбесід.

“Мене взяли у одне кафе, колектив був нормальний. Але я постійно відчував не повагу, а таке… співчуття. Ніби мене тримають не тому, що я професіонал, а тому, що я “з війни”. Я не витримав цієї жалості і пішов”.

Через кілька місяців “Бізон” знову сам повернувся до війська.

“Там, принаймні, зрозуміло, хто ти і навіщо ти, ніхто не задає некоректних питань”, — каже чоловік.

Але не всі історії однакові. Є роботодавці, які свідомо зберігають місця за працівниками. Один із таких прикладів — Ігор. Колишній логіст, чоловік пройшов бої на Донеччині та Харківщині,а зараз повернувся на минулу роботу.

“Мені платили частину зарплати весь час і чекали. Я повернувся — і мене реально включили в процес. Без жалості. Це дуже важливо, але про свій військовий досвід я не хочу згадувати і не зрозуміють мене тут. Ніхто не зрозуміє, хто це сам не пережив”.

На питання, чи відчував Ігор втрату навичок за час, який він був на фронті, каже — так:

“Я знав, чому я туди пішов. За втрату навичок переживав найменше, але я знав, що маю зарплату щомісяця, що жінка матиме за що дитині купити їсти. Але, звісно, довелося багато вчитися”.

Ігор каже: він вдячний, що роботодавець зберіг йому зарплату, але додає, що у його побратимів ситуація не така оптимістична. Найчастіше проблема навіть не лише в навичках, а в зміні мислення.

“Ти ніби випав з часу”

“На фронті ти живеш зовсім інакше”, — каже Андрій, який до служби працював у сфері ІТ. 

Чоловік пояснює: на війні інші рішення, інша швидкість, інша відповідальність. І коли ти повертаєшся, цивільне життя здається… повільним і дивним. 

Він додає, що адаптація — це окрема боротьба. І ще один факт, який засмутив Андрія, — це лицемірство, каже він. Компанія, в якій він працював раніше, показує, що відкрита до ветеранів, але, по факту, каже чоловік, умов для нього вони не надали.

“Ця вся політика про відкритість до ветеранів, вона на папері. А насправді, ти ніби випав з часу. Усі пішли вперед, а ти залишився десь там”.

Ця втрата стосується не лише власне працевлаштування, кар’єри, а й відчуття власної цінності для суспільства.

“Найгірше — це коли ти сам починаєш сумніватися, чи ти ще щось можеш”, — каже Андрій.

Проблема з роботою у ветеранів

Примітка. Veteran Hub — мережа підтримки для воїнів та їхніх близьких. Ветерани/ки та їхні кохані й рідні можуть отримати безоплатні юридичні консультації, психологічну підтримку та персональний супровід. Нині організація об’єднує простори у Києві та Вінниці, Мобільні офіси у Київській і Вінницькій областях та національну Лінію підтримки: +380 (67) 348 2868.

Аліна Зінченко, фахівчиня з карʼєрного консультування у мережі хабів Veteran Hub, переконана, що виклики працевлаштування ветеранів і ветеранок варто розглядати ширше, ніж лише через призму ринку праці. З досвіду Veteran Hub, це, насамперед, питання відновлення добробуту людини після служби.

“У нашій роботі ми спираємось на концепцію Добробуту, яка включає кілька взаємопов’язаних сфер: фізичне та психічне здоров’я, матеріальну стабільність, соціальні зв’язки, безпечне середовище, життєві навички та покликання (професійну реалізацію). Якщо ці базові складові залишаються незадоволеними, це безпосередньо впливає на здатність людини шукати й утримувати роботу. Умовно ці труднощі можна поділити на внутрішні чинники (пов’язані з людиною) та зовнішні (пов’язані з середовищем і ринком праці)”, — каже експертка.

За її словами, до внутрішніх чинників відносять накопичений тиск через незадоволені базові потреби. 

Тобто, часто людина шукає роботу не з позиції вибору чи професійного розвитку, а через необхідність, тобто йдеться про відсутність достатньої соціальної підтримки після служби  — забезпечити дохід, вирішити житлові питання або знайти доступні умови праці, зокрема у випадку інвалідності. Це суттєво звужує поле вибору і впливає на якість рішень.

Другий важливий фактор — це потреба оновлення навичок пошуку роботи.

Тобто, ветерани, які тривалий час перебували на службі, часто опиняються поза контекстом сучасного ринку: змінюються інструменти (джоб-борди, автоматизація, ШІ-сервіси), етапи відбору, підходи до самопрезентації. Це створює додатковий бар’єр ще до виходу на співбесіду.

Також, каже експертка, суттєвим викликом є переосмислення професійної ідентичності. Під час служби вона може трансформуватися або формуватися заново, і процес повернення до цивільного середовища часто ускладнює це. Особливо це відчутно для тих, у кого до служби не було сформованого професійного вектору.

“Окремо варто виділити зміни у вимогах ринку праці, які безпосередньо впливають на відчуття власної спроможності. У контексті розвитку технологій і автоматизації (Industry 4.0) багато навичок швидко втрачають актуальність або потребують оновлення. За час служби людина може “випасти” з цього контексту, що створює додаткові бар’єри під час працевлаштування у порівнянні з іншими кандидатами”, — пояснює Аліна Зінченко.

До зовнішніх чинників пані Аліна відносить культурний аспект адаптації вже з боку середовища. Попри те, що дедалі більше компаній декларують відкритість до

працевлаштування ветеранів, вони не завжди готові до практичної взаємодії — і це впливає на успішність адаптації, зокрема в період випробувального терміну.

Також зберігаються системні бар’єри, зокрема стигматизація з боку частини роботодавців, недостатня доступність інфраструктури для людей з інвалідністю та формальний підхід до інклюзії. У деяких випадках компанії декларують готовність працювати з ветеранами, але не створюють реальних умов для їхньої інтеграції.

Окремо варто зазначити і про брак державної підтримки у перші місяці після демобілізації, та забезпечення соціальних виплат (або ін.можливостей) для забезпечення добробуту

ветеранів у перші місяці після демобілізації, каже експертка. Вона пояснює, що частина ветеранів виходить на ринок праці ще до завершення реабілітації або вирішення базових життєвих питань — юридичних, медичних, житлових. Це суттєво ускладнює процес працевлаштування і підвищує ризик вигорання або повторної втрати роботи.

Чи є проблема втрати або неактуальності навичок поширеною?

“Складно узагальнити для всіх, адже це залежить від багатьох факторів: специфіки професії, тривалості служби, а також того, наскільки сфера діяльності змінилася за цей час. У деяких випадках ветеранам вдається частково підтримувати або навіть розвивати окремі навички під час служби, в інших — навпаки, відбувається розрив із професійним середовищем”, — каже Аліна Зінченко.

Водночас вже можна говорити про поширену тенденцію: у більшості ветеранів і ветеранок послаблюється навичка пошуку роботи. Часто люди давно не проходили співбесіди, не складали резюме, не виконували тестові завдання і загалом можуть не мати доступу до актуальних інструментів ринку праці. Важливо розуміти, що пошук роботи — це також окрема навичка і повноцінна діяльність, яка потребує оновлення.

“Що стосується професійних або технічних навичок, ситуація є більш індивідуальною. Важливо підсвічувати, що навички не зникають безслідно: вони можуть бути “на паузі”, трансформуватися або проявлятися в іншому контексті. Часто під час служби вони розвиваються — інколи в суміжних або менш очевидних формах, але залишаються цінним ресурсом, який потребує адаптації до цивільного ринку праці”, — додає спікерка.

Сьогодні вже існують інструменти, які допомагають перекладати військовий досвід у цивільні компетенції, як-от “Військовий досвід у резюме”. Це ще раз підкреслює, що служба не обов’язково створює прогалину в навичках — у багатьох випадках вона трансформує та посилює їх.

Які програми або ініціативи наразі допомагають ветеранам повернутися на ринок праці

На це питання пані Аліна каже, що в Україні поступово формується екосистема підтримки ветеранів і ветеранок у поверненні до ринку праці. Її можна умовно поділити на кілька напрямів:

По-перше, це кар’єрне консультування — допомога у визначенні професійного напряму, адаптації досвіду та підготовці до професійної реалізації. Зокрема, у Veteran Hub доступна безоплатна послуга кар’єрного консультування, що працює з запитом комплексно — від вибору кар’єрної траєкторії до профорієнтації чи пошуку освітніх можливостей.

По-друге, це освітні програми та перекваліфікація. Також розвивається робота з роботодавцями — навчальні ініціативи для HR і команд, які допомагають краще взаємодіяти з ветеранами. Окремо діють державні програми підтримки зайнятості та підприємництва, зокрема гранти для працевлаштування чи власної справи. Водночас, ця система ще формується і потребує подальшого розвитку з урахуванням реальних потреб ветеранів.

Що може покращити ситуацію з роботою?

Ефективне працевлаштування ветеранів(-нок) можливе лише за умови відновлення цілісного добробуту. Пошук роботи має бути про самореалізацію, а не вимушеним кроком для закриття базових дефіцитів.

Це потрібно розглядати рішення на двох рівнях — з боку громадянського суспільства та з боку держави,вважає експертка.

З боку громадянського суспільства, серед можливих рішень, пані Аліна називає наступне:

• створення безпечних фізичних просторів підтримки, де ветерани можуть отримати
• комплексні послуги, зокрема кар’єрне консультування (як-от Veteran Hub);
• розвиток ветеранських професійних спільнот, які дають можливість обміну досвідом, підтримки і нетворкінгу;
• інформаційні кампанії, що зменшують стигматизацію та підсвічують сильні сторони ветеранів, зокрема такі навички як лідерство, відповідальність і здатність діяти в умовах невизначеності;
• популяризація ветеранського підприємництва та продуктів, створених ветеранами;
• навчання роботодавців і команд взаємодії з ветеранами, зокрема в частині адаптації робочих процесів і “перекладу” військового досвіду у цивільні компетенції;
• адвокація прав ветеранів у випадках дискримінації та участь у формуванні політик і законодавчих змін.

З боку держави й органів місцевої влади ключовими є такі напрямки:

• створення системи комплексної підтримки ветеранів(-нок) після демобілізації — із гідним фінансовим і соціальним забезпеченням у перші місяці. Це дозволяє  ветерану зосередитися на здоров’ї та юридичних питаннях, виходячи на ринок   праці з ресурсної позиції, а не з потреби виживання;
• впровадження ранньої профорієнтації та планування кар’єрного шляху ще під час служби. Професійний вектор варто закладати ще на етапі рекрутингу або на   початку служби. Інструменти планування кар’єри та підтримка зв’язку з цивільними  компетенціями під час служби мінімізують відчуття професійного розриву та   полегшують подальшу адаптацію;
• підтримка ветеранського підприємництва, зокрема через податкові стимули та грантові програми;
• компенсаційні механізми для бізнесу на адаптацію робочого середовища (наприклад, забезпечення фізичної доступності простору) та впровадженняг нучкого законодавства, що заохочує роботодавців створювати програми;
• внутрішнього перенавчання, визнаючи ветеранів фахівцями із цінним досвідом.

Що у висновку?

Сьогодні в Україні формується нова реальність, тисячі людей повертаються з війни в країну, яка за цей час змінилася. Але ще більше має змінитися не в них — а в нас, як в соціумі.

Станом на грудень 2025 року в Україні налічували близько 1, 5 млн ветеранів і ветеранок. Повернення їх до цивільного життя, це не про те, як швидко вони “адаптуються”. Це про те, чи готове суспільство, ми, їх прийняти. Ми звикли говорити про державну відповідальність: програми, виплати, політики. Але правда в тому, що цього недостатньо. Відповідальність ж бо значно ширша. Це відповідальність бізнесу — створювати не формальні вакансії та політики, а реальні умови для роботи. Це відповідальність команд, не співчувати, а поважати. Це відповідальність кожного і кожної –  не чекати “зручної адаптації”, а бути готовими змінювати середовище під людей, які повертаються з війни. Бо ветерани й ветеранки не повинні підлаштовуватися під систему, яка їх не розуміє. Це система має змінитися так, щоб у ній було місце для них. І питання тут не лише про роботу. Питання про те, яке суспільство ми будуємо вже зараз.

Матеріал створено у співпраці з Волинським прес-клубом

До теми:

“До останнього не вірив, що буде повномасштабна війна”: ветеран з Бахмута про бої за місто, спогади та дім та ставлення до військових

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

До початку повномасштабного вторгнення Богдан Зуяков професійно займався армреслінгом, брав участь у змаганнях та здобував нагороди. Проте реалії війни змусили змінити спортивний зал на небезпечні маршрути Донеччини. Сьогодні він — волонтер, який щодня ризикує життям, вивозячи людей з-під обстрілів у найгарячіших точках.

Про складні рішення, страх, втрату побратимів, евакуацію тварин та мрію стати мером Краматорська редакції Бахмут IN.UA розповів Богдан Зуяков, волонтер з Краматорська.

Спорт на паузі: як почався шлях волонтера

Рішення стати на захист свого міста та допомагати людям було прийняте миттєво. За словами Богдана Зуякова, вже 25 лютого 2022 року, побачивши допис у соціальних мережах про потребу в людях, він долучився до побудови блокпостів та укріплення адміністративних будівель мішками з піском.

“В той момент я намагався міксувати життя волонтерське і спорт, але десь через місяць я розумів, що волонтерська діяльність забирає надзвичайно багато сил, часу і просто сил не вистачало. Був вимушений трішки відкласти спорт на другий план, що для мене було дуже важке рішення, болюче“, — згадує волонтер.

Він зізнається, що й досі відчуває біль через неможливість жити звичайним життям, проте пріоритетом залишається допомога людям.

Чому саме Донеччина

Попри те, що лінія фронту невпинно наближається до Краматорська — рідного міста волонтера, Богдан Зуяков залишається у рідному регіоні. Його мотивація проста: дім — це місце, де він виріс, а ресурси кожної людини є обмеженими.

“В цілому мені хочеться допомогти всім, але я розумію, що мої ресурси обмежені. На жаль, я не супергерой, який може допомогти всьому світу. Тому я свідомо розумію, що я не можу допомогти всюди: їхати на Херсонщину, їхати на Сумщину. Я допомагаю тут, тому що мого ресурсу вистачає тільки на допомогу тут“, — пояснює він.

Волонтерство для Богдана Зуякова — це не стільки обов’язок перед іншими, скільки внутрішня потреба та борг перед самим собою. 

“Не кожен може рятувати людей, віддавати всього себе цьому. Можливо, це захворювання в нас таке, я не знаю“, — додає він.

Страх і “чуйка”: поїздки на межі життя та смерті

Кожна поїздка за людьми — це величезний ризик. Спочатку волонтерам доводилося їздити у звичайних автомобілях без броні та систем радіоелектронної боротьби (РЕБ). Згодом кожна вилазка стала мініатюрною операцією, зі зброєю та іншими важливими речами для запобігання дронам. На питання про те, як вдається долати страх, чоловік відповідає відверто — страх нікуди не зникає.

“Нам страшно кожен раз. В якісь моменти цей страх є індикатором того, що може щось відбутися. Як така назва “чуйка”, вона завжди присутня, і ми намагаємося її слухати. Якщо нам щось внутрішнє відчуття каже, що не треба їхати, ми, наприклад, не їдемо. Страшно. Боремось. Та й їдемо, куди діватись“, — розповідає рятувальник.

Найважча місія: пішки крижаною Костянтинівкою

Евакуація часто вимагає надлюдських зусиль. Найважчим як фізично, так і морально епізодом за ці роки волонтер називає піший похід у Костянтинівку за трьома людьми, серед яких була маломобільна жінка.

“Йти фізично було важко, тому що ожеледиця, тому що після поранення настільки багато часу пройшло, рани ще бентежать досі. І морально це було важко повертатись в те місце, де тебе майже могли вбити“, — ділиться він.

Ця операція відбувалася у супроводі військових, з чіткими інструкціями та командами. Саме після неї команда переглянула підходи до власної безпеки: волонтери почали використовувати кращі бронежилети та засоби РЕБ проти ворожих дронів, ставши за рівнем екіпірування схожими на військових.

“Чорний список” відмовників

Одним із найболючіших аспектів роботи є ситуації, коли люди в останню мить відмовляються виїжджати з-під обстрілів, наражаючи екіпаж на марну небезпеку. У таких випадках волонтери формують так званий “чорний список” адрес.

“В такий момент я відчуваю тільки те, що хочеться максимально швидко звідси звалити і не загинути заради цього. Співчуття до таких людей, які відмовилися… можливо, і немає. Тому що вони свідомо мені в очі сказали свій вибір. Це максимальна зневага до інших волонтерів“, — різко, але справедливо зазначає Богдан Зуяков. Він наголошує, що життя волонтерів також має цінність, і ризикувати ним вдруге заради тих, хто знехтував їхньою безпекою, вони не будуть.

Евакуація тварин

Особливе місце в евакуаційних місіях займає порятунок домашніх тварин. Для команди волонтерів життя беззахисних котів та собак є не менш важливим. Вони завжди переконують господарів забирати улюбленців із собою.

“Я краще викину ту одну сумку з непотребом якимось, але ми заберемо собачку і котика. Для мене дивно чути, коли питають: “А ви заберете собачку?”. Ми вивозимо сім’ю. В сім’ї, якщо є котик, собачка – це член сім’ї“, — підкреслює Богдан Зуяков. 

Водночас він з болем визнає, що ті тварини, яких люди свідомо залишають у гарячих точках на кшталт Костянтинівки, переважно приречені на загибель.

Емоційне вигорання та втрата побратима

Постійне перебування в екстремальних умовах накладає важкий відбиток на психіку. Волонтери зізнаються, що стали більш черствими, а війна перетворилася на рутину. Зберегти баланс допомагає чітке розмежування: виїхавши з-під обстрілу, вони залишають усі страшні спогади саме там.

Проте деякі рани не гояться. Чотири місяці тому під час чергової місії їхній автомобіль потрапив під удар, внаслідок якого загинув волонтер В’ячеслав.

“До сьогоднішнього дня навіть не доторкнувся знов до тої машини, хоча вона стоїть. Просто не можу знайти в собі сили підійти навіть до машини. Війна надзвичайно сильно нас вимотала, ніяких сил немає взагалі це все продовжувати. Відновлюватись, я б сказав, що ми не відновлюємося. Ми просто, як роботи в чомусь. Працюємо, робимо все на максимум і надіємося, що все ж таки це пошвидше закінчиться“, — відверто розповідає волонтер.

Плани після війни

Незважаючи на тотальну втому, Богдан Зуяков чітко бачить своє майбутнє після того, як потреба у щоденних ризикованих евакуаціях зникне. Він мріє більше не жахатися звуків дронів чи ракет.

“Я хотів би повернутися до спорту. Я хочу себе реалізувати ще. А в цілому, глобально, мені б хотілося бути мером Краматорська, якщо він буде цілий і не окупований. Це взагалі чудово“, — ділиться планами волонтер.

Навіть якщо політична кар’єра не складеться, він планує продовжувати гуманітарну діяльність, адже попереду — зворотна евакуація, відбудова та психологічна допомога населенню. “Я хочу бути корисним людям”, — підсумовує він свою головну життєву місію.

Примітка. Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.

Читайте також:

“Хочу, щоб мої вірші лікували душу”: історія поетеси Мар’яни Куриці, яка своєю поезією представила Бахмут

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!