У Варшаві на конференції Rebuild Ukraine представили проєкт “Бахмут-Гоща”. Презентацію провели 13 листопада. Ця візуалізація передбачає побудову невеликого району для бахмутян в Гощі. Попередня вартість такого проєкту складає 111 мільйонів доларів. Важливою умовою для реалізації проєкту є фінансування, для якого шукають донорів. Чи має проєкт “Бахмут-Гоща” шанс на втілення, як громада Гощі ставиться до цього та який позитивний досвід вже привніс Бахмут в Гощу?

Редакція Бахмут IN.UA спільно з медіа Район.Гоща дослідила це питання. Детально розповідаємо в матеріалі.

Що турбує гощанців?

Редакція Бахмут IN.UA створила опитування разом з медіа Район.Гоща. Участь в ньому взяли 80 осіб. Головною метою опитування було дізнатися про ставлення та потреби самих гощанців до проєкту. 

Адже, коли в громаді анонсували створення житла для мешканців Бахмута, з’явилися й внутрішні конфлікти — деякі мешканці мають сумніви щодо проєкту. Також ми зафіксували певну поляризацію думок.

Більша частина опитаних, а це 97,4%, знають про те, що в громаді живуть ВПО. Думки людей про підтримку будівництва проєкту розділились: відтак підтримують ідею 23,4% опитаних, а 67,5% — не підтримують. Але варто звернути увагу, що було опитано 80 осіб. У відповідях ми прослідкували тенденцію про нерозуміння доцільності побудови проєкту в громаді.

Однією з ймовірних причин спірного ставлення до будівництва житла для ВПО є раптовість та відсутність комунікації про це, адже спершу проєкт мали будувати в Баришівці Київської області і саме його мали представляти на конференції Rebuild Ukraine. Але, як повідомив нам Олександр Марченко, заступник начальника військової адміністрації Бахмута, виникли проблеми із земельною ділянкою.

“Ми провели перемовини, були досягнуті певні домовленості по строках реалізації проєкту. Але, на жаль, так трапилося, що домовленостей по спільному проєкту ми не досягли. Питання виникло в передачі земельної ділянки під будівництво й все це застопорилось”, — пояснює Олександр Марченко.

Примітка. Редакція звернулась до Баришівської селищної ради із запитом, де ми просимо надати причину відмови. На момент публікації матеріалу на запит нам не відповіли.

Власне, проблема в комунікації є в обох сторін. Бахмутське керівництво також постфактум повідомило бахмутянам про те, що для них планується проєкт в Гощі. Гощанське керівництво зробило так само через зміну планів щодо Баришівки — тож, в результаті, обидві громади стикнулись з нерозумінням. Директор релокованого в Гощу Бахмутського коледжу Ігор Гаєвий додає, що комунікація щодо цього проєкту в громаді, ймовірно, була недостатньою.

“Я сам, якщо чесно, не знаю до кінця цього проєкту. Деякі помилки є в тому, що потрібно було просто-напросто вийти до людей і все це роз’ясняти, запитати в них. Ми тут за два роки постійної роботи завжди були у нормальній комунікації з владою та людьми. Наші діти — й бахмутські, й гощанські — на всі заходи їздять з нами, представляють і Гощанську, і Бахмутську громаду разом. І ніяких проблем не було ніколи. Немає такого, щоб люди тут прийшли й мені щось говорили на кшталт: “Що ви тут робите?” чи якісь погані слова”, — розмірковує пан Ігор.

У розмові з Район.Гоща селищний голова громади Микола Панчук пояснив, що зараз проєкт є на стадії обговорення. Своєю чергою, він намагається відповідати на запитання людей та розміщувати відео з відповідями на своїй сторінці у Facebook. Заплановано також зробити зріз проєкту: що було місяць тому та що є зараз. Опісля –  провести опитування, над розробкою якого працюватимуть Центр підтримки ВПО та декілька інших неупереджених організацій. Згодом відбудуться громадські слухання.

Бахмутська МВА вважає, що наразі оцінювати ставлення Гощанської громади до проєкту є передчасним.

“Робити оцінку ставлення мешканців Гощанської селищної територіальної громади до проєкту “Бахмут-Гоща” вважаємо передчасним. Триває презентація проєкту. Основні виклики у процесі реалізації ініціативи — це пошук донорів”, – відповідають нам у міській військовій адміністрації.

Водночас у нашому опитуванні та після аналізу коментарів гощанців під дописами про проєкт “Бахмут-Гоща” в соцмережах ми виявили певну послідовність. Відтак, найбільше питань виникає до:

• земельної ділянки;
• фінансування проєкту;
• переваг для Гощанської громади;
• частково упередженого ставлення до ВПО.

Кожну з цих проблем ми розбираємо нижче.

Земельна ділянка: чому саме земля в центрі Гощі та чи є альтернативи?

Микола Панчук, гощанський голова пояснив, що будівництво кварталу “Гоща-Бахмут” не може здійснюватися на території сільських населених пунктів громади або комунальних об’єктах (школах, клубах, порожніх приміщеннях і будинках). 

Відповідно до Закону України “Про освіту”, заборонено використання майно закладів освіти не за цільовим призначенням. Також використання будинків, у яких не проживають люди, є неправомірним, адже це буде порушувати право власності спадкоємців. Розселення мешканців у селах, на жаль, не є можливим, бо тоді проєкт не зможе отримати фінансування. Передбачено забезпечення компактного проживання громадян на одній земельній ділянці чи в межах однієї будівлі. 

“Гоща має генеральний план, який затверджений у 1987 році. Згідно з ним ділянка, на який нині планують побудувати квартал, була відведена під забудову багатоквартирних будинків. Ділянка має свій кадастровий номер та площу в 10 гектарів. Також зараз проводять переговори щодо будівництва кварталу не в центрі міста, а, до прикладу, за територією лікарні – між Гощею та Терентієвом”, — розповідає Гощанський селищний голова.

У коментарі Район.Гоща він додає, що зараз важливим є питання створення нового генплану, питання зміни якого тягнеться вже понад десять років. Гальмував процес історико-архітектурний план, який вже вдалося затвердити.

Земельну ділянку нададуть у постійне користування на час будівництва, опісля його завершення земельна ділянка стане власністю Гощанської територіальної громади, кажуть у Гощанському керівництві.

Бахмутська МВА пояснює, що наразі їм земельну ділянку не виділяли та в користування не надавали.

Фінансування

У внутрішній комунікації гощанців ми помітили певне нерозуміння щодо фінансування проєкту.   

За результатами опитування ми змогли прослідкувати наступні відповіді:

• “Відповідь одна — всі кошти на ЗСУ”;
• “Досить красти”;
• “Іде війна, всі кошти мають іти за забезпечення ЗСУ”.

Важливо пояснити, що гроші на будівництво житла для ВПО в межах проєкту “Бахмут-Гоща” не йдуть з бюджету Гощі. 

У Бахмутській МВА нам повідомили, що “за наявною інформацією, фінансування проєкту “Бахмут-Гоща” з бюджету Гощанської селищної територіальної громади на момент написання відповіді на запит не передбачається”. Відповідь нам надали 24 грудня.

Насамперед проєкт вартістю 111 мільйонів доларів (ред. 4 мільярди 628 мільйонів 700 тисяч) шукає фінансування саме від донорів. 

Примітка. До прикладу бюджет Гощанської селищної громади на 2025 рік становить 255,4 мільйона гривень. Якщо в громаду зайдуть кошти від донорів на будівництво проєкту для ВПО це може значно підвищити рівень місцевої економіки, адже будівельні компанії, підрядники та постачальники матеріалів часто працюють на місцевому рівні, що стимулює бізнес. Також можна очікувати й на інфраструктурний розвиток, бо разом із житлом часто будуються дороги, дитячі майданчики, комунікації, які залишаються громаді.

Донорські кошти мають цільове призначення і використовуються виключно на реалізацію таких проєктів, як забезпечення житлом ВПО. Вони не можуть бути спрямовані на інші потреби — наприклад, на підтримку Збройних сил України. Це суворо контролюється умовами, які висувають донори.

Це не гроші з бюджету держави, міста чи селища, які можна переспрямувати на ЗСУ. За прозорістю використання коштів стежать. Але першочергово — донорів для проєкту ще не знайшли. Їх шукають й грошей ще немає.

Станом на 24 грудня 2024 року редакції Бахмут IN.UA повідомили, що Бахмутське керівництво “здійснює активний процес пошуку та залучення потенційних інвесторів для реалізації проєкту з будівництва нового житлового кварталу на території селища Гоща Рівненської області”.

Там додали, що концепція “Сталева Мрія Бахмут-Гоща” проєктним офісом ТОВ “Метінвест-СМЦ” для Бахмутської міської територіальної громади була розроблена безплатно. 

Гощанське керівництво наголосило, що насамперед перед будівництвом потрібно створити проєкт під забудову, а його фінансуванням займатиметься Бахмутська міська військова адміністрація.

Власне, й Бахмутська МВА пояснює, що використання коштів бюджету Бахмутської міської територіальної громади для реалізації проєкту “Бахмут-Гоща” знаходиться на розгляді та буде вирішуватися відповідно до бюджетного законодавства та нормативно-правових актів, які регулюють дане питання, виходячи з ситуації та наявного ресурсу, який можливо спрямувати на ці потреби. 

Ще одним джерелом фінансування можуть бути державні програми підтримки соціального житла, а також іноземні партнери. Кошти з бюджету Гощанської громади виділяти не планують. 

Вже наявні переваги для громади: як вплинула релокація Бахмутського ЦПТО

Гоща — невелике селище в Рівненській області, колишній центр Гощанського району. Тут проживає близько 3 тисяч людей. Після початку повномасштабного вторгнення сюди евакуювався Бахмутський центр професійно-технічної освіти — це один з двох навчальних закладів Бахмута, який працює офлайн. Ігор Гаєвий, директор коледжу, розповів нам, що, евакуювавшись в Гощу, коледж не лише продовжив працювати, але й вдосконалився. 

Навчатися тут хочуть й місцеві діти гощанців, і сюди навіть переводяться учні з інших коледжів. Навчальний заклад також дав роботу місцевим мешканцям. Так, зараз в Бахмутському ЦПТО налічують 108 працівників, близько 50 людей – це мешканці Гощі. У самому коледжі 600 учнів, з них 300 – це місцеві діти з Гощі, додає директор. Вони на рівні з бахмутськими студентами отримують стипендію, харчуються, живуть у гуртожитках, користуються всіма можливостями.

Гощанці цікавились, чи сплачує податкові надходження коледж у їх громаду, але оскільки коледж повністю фінансується з бюджету Донеччини, то й податки платить туди ж. Говорячи про фінансування потреб коледжу — йдеться про мільйони гривень.

Наприклад, з моменту релокації навчального закладу в Гощанську громаду у всіх приміщеннях, які надані в оренду в Гощі, було проведено ремонти на суму більш ніж на 4 мільйони гривень за кошти Донецької облдержадміністрації та залучені від благодійних фондів. Ремонтні роботи проводились виключно працівниками навчального закладу, без допомоги Гощанської громади, повідомив директор закладу.

Оплата комунальних послуг навчального закладу йде з бюджету Донецької облдержадміністрації. За весь час від евакуації за кошти Донецької облдержадміністрації та благодійних фондів закуплено та встановлено обладнання на суму понад 10 мільйонів гривень. Обладнанням користуються й учні, й працівники коледжу. 

Тобто релокований коледж самостійно оновлюється та розвивається. На питання, чи використовували якісь кошти з бюджету Гощі на ЦПТО, відповідь негативна.

‘Ні, не використовували. Бо це буде для гощанської громади неправильне використання коштів. Вони ж не мають права нам якісь кошти надавати”, – каже директор у коментарі.

“Все фінансування коледжу йде коштом Донецької обладміністрації. З Гощанського бюджету не використовують жодних кошів, адже ми знаходимося в підпорядкуванні Донецької області. Гоща надала нам приміщення в оренду, допомагають також організації місцеві, наприклад надають будівельні матеріали. Практично все обладнання для кухарів та швачок ми привезли з собою з Бахмута”, — пояснює Ігор Гаєвий.

Важливо, що навчальний заклад приносить інновації в громаду. До початку повномасштабної війни на базі коледжу в Бахмуті планували створити центр для роботи автослюсарів. В травні 2022 року Уряд мав розглянути ініціативу, але війна внесла інші плани.

“Переглянули заявку (ред. будучи в евакуації) і подали іншу, де обґрунтували все, що ми можемо зробити. Ми домовились з місцевим центром зайнятості за довгострокову оренду приміщень. Обласна адміністрація підтримувала нас. Ну і після того, як було розглянуто це на рівні Міністерства освіти й науки України, нам надали можливість зробити той самий центр. Ми, в принципі, вже почали деякі заняття проводити в центрі, там де є кабінети. Повністю весь центр запустити ми плануємо десь наприкінці березня 2025 року відкрити”, – ділиться бахмутянин.

За роки роботи навчального закладу в Гощі коледж активно допомагає й Збройним Силам України: діти готують вареники захисникам на фронт, плетуть сітки, роблять окопні свічки тощо. Допомогу бійцям на фронт відвозять працівники ЦПТО. 

“Ніяких проблем за два роки, що ми тут знаходимося, у нас не було з громадою ніколи. Ми стараємося жити життям громади”, – зазначає пан Ігор.

Навпаки, евакуйований коледж, зі свого боку, старається покращувати громаду.  Вони запрошують місцевих вчителів на заходи, діляться своїм досвідом роботи, випускають студентів, які вже готові працювати.

Важливо додати, що ще в Бахмуті ЦПТО був базою для пункту евакуації та допомоги, тут знаходилась Попаснянська районна адміністрація. Робітники шили розвантажувачі та підсумки. Під обстрілами допомагали цивільним людям та військовим.

Працівники, випускники та здобувачі освіти навчального закладу також стали на захист України — багато з них загинули, захищаючи незалежність та суверенітет України.
В память про земляків, які обороняли країну, в Гощі бамутяни ініціювали стенд пам’яті.

Проєкт житла для бахмутян може дати поштовх для Гощі

Гощанський голова пояснює, що будівництво кварталу могло б позитивно вплинути на економіку громади. У ній є чимало підприємств, що шукають працівників.

“Важливо усвідомлювати, у яких умовах ми зараз живемо. Ми не знаємо, де можемо опинитися завтра. З приїздом молодих сімей може покращитися демографічна ситуація, це позитивно вплине на розвиток шкіл та садочків, які, на жаль, через нестачу учнів та дошкільнят, а також працівників — зачиняються одні за одним. 

Також з’явиться шанс зберегти пологове відділення в районній лікарні, водночас нам будуть потрібні нові сили, які зможуть замінити тих працівників лікарні, що вийдуть на пенсію. Вплив здійснювався б і на інфраструктуру – створювалась би нова система водопостачання та водовідведення (з власної ініціативи інженери та ексголова селища розробляють два плани водопостачання в центрі міста та на межі Гощі і Терентіїва, якщо проєкт погодять). Навіть новій владі довелося б покращувати громаду та інтенсивніше працювати над ремонтом доріг та розв’язання проблемних питань”, — пояснює Микола Панчук.

Ставлення до ВПО

Щоб розібратися в тому, чому в приймаючої громади та ВПО можуть виникати конфлікти, адже це не поодинокі випадки ми звернулись до Марини Стародубської, авторки книги “Як зрозуміти українців: кроскультурний погляд”, ад’юнкт-професорки Києво-Могилянської Бізнес Школи, консультантки з кроскультурної взаємодії.

Пані Марина відповідаючи на питання про те, які основні соціальні або психологічні причини можуть викликати негативне ставлення приймаючої громади, особливо у малих сільських поселеннях, до ВПО, пояснює механізм ідентифікації “свій-чужий”.

“Коли має місце несприйняття людьми з одної спільноти людей зі спільноти іншої – то спрацьовує механізм ідентифікації “свій-чужий” за певними критеріями, важливими для приймаючої спільноти. Зокрема сильними є такі прояви у спільнотах компактних і закритих – таких, що нечасто мають постійно приймають та інтегрують людей з-поза своїх меж. 

Наприклад, приймаюча спільнота може побоюватися, що новачки “приїдуть на все готове”, “не будуть докладати зусиль”, “не поважатимуть наш спосіб життя”, “привезуть нам свої проблеми”. Крім того, негативне ставлення можуть підсилювати упередження і негативні ставлення до “чужаків”, сформовані одиничним негативним досвідом родини і друзів (“а мій знайомий мав випадок …”) – найдовіренішим джерелом інформації для 85% та 76% українців, відповідно; чи нав’язаними наративами з соцмереж, які сьогодні є єдиним джерелом споживання новин для 53% українців, згідно з дослідженням”, — пояснює пані Марина.

Менталітетні особливості українців

Вона додає, що окремо варто зазначити менталітетні особливості українців, які сприяють загострено обережному ставленню до людей з-поза так званого кола довіри “своїх”. 

“Україна – відносино-орієнтована і глибоко недовірлива культура, з високими дистанцією влади й униканням невизначеності. Ми здатні толерувати нерівність у статусі, правах і привілеях між «своїми» і «чужими», потребуємо формування особистої довіри перед початком формальної співпраці і прагнемо максимально контролювати швидкозмінні та непевні ситуації, а відтак – тяжіємо у таких випадках до швидких і простих (і тому часто не найкращих) рішень”, – каже Марина Стородубська та наводить приклад дослідження.

За найвищого показника довіри “5” балів, українці довіряють:

• найближчій родині на 4,8 бала;
• родичам – на 3,9 бала;
• друзям – на 3,7 бала;
• незнайомим людям – на 2,2 бала;
• людям політичних поглядів – на 2,1 бала. 

За словами експертки, це означає потребу в організованому системному діалозі всередині приймаючої спільноти про людей, які у неї скоро увійдуть. 

“Бо доки такі люди сприйматимуться як “чужі”, доти приймаюча спільнота чинитиме їхній інтеграції всілякий опір чи саботаж. Адже у таких недовірливих культурах як ми, що говориться, в що реально віриться і що потім робиться – тим відмінніші, чим менша глибина суспільних зв’язків між учасниками діалогу”, – аргументує Марина Стародубська.

У приклад вона наводить дані Міжнародної організації з питань міграції (ІОМ) за 2023 рік, які свідчать, що в 65% переселенці та переселенки стикнулися з дискримінацією чи несправедливим ставленням до них з боку населення приймаючих громад через їхнє нелокальне походження.

У опитуванні, яке ми провели ми також прослідкували недовіру до нових людей. Марина Стародубська пояснює, що ідентифікація людей за критерієм “свій-чужий” є культурно вкоріненим механізмом, не унікальним для України, і притаманним загроженим суспільствам, що пережили: 

• війни; 
• геноциди;
• колонізованість;
• брак тяглості державних режимів та інститутів; 
• турбулентність формування території. 

Чому “інакшість” сприймають як загрозу?

Також каже фахівчиня, додатковим каталізатором можливого розподілу на “своїх” і “чужих” є строкатість історичних досвідів спільнот, що кінець-кінцем сформували націю: “а в нас робили отак, тож саме так – правильно”. 

“У випадку українців це працює так: що менше я знаю про людину чи спільноту, тим менше я буду їм довіряти; чим сильніші упередження я маю про людину чи спільноту, тим менш я толеруватиму їхню інакшість, бо сприйматиму її як загрозу. Таке ставлення має пояснення – нашу ідентичність системно нищили кількасот років поспіль, тож зараз незрозумілу “інакшість” ми сприймаємо як загрозу цій ідентичності”, – пояснює Марина Стародубська.

Як ілюстрацію своїх слів фахівчиня наводить дані соціологічних досліджень, де серед ключових каталізаторів недовіри до “чужих” в Україні:

• недовіра до влади: чиновникам загалом не довіряє – 77,4% українців, уряду – 72,5%, судовій системі – 70,2%, прокуратурі 62,6%, ВРУ – 78,5%, НАЗК – 51,1%, НАБУ – 70%;
• різночитання у “спільності” нашої ідентичності: 95% наших співгромадян ідентифікують себе як “українці”, для 46% – українство не залежить від етнічності, для 28% – це етнічна ознака;
• найбільш об’єднавча сила – віра у краще майбутнє (52,7%) і відчуття втрати нормального життя (39,5%), взаємні звинувачення – серед ключових чинників роз’єднаності суспільства (59%);
• сприйняття систематичної суспільної несправедливості: сильні керівники можуть зробити для країни більше, ніж закони і дискусії – вважають 55,7% українців, 42,8% – вважають, що їхнє життя залежить від зовнішніх обставин, а 27,4% – що від них самих, а рівень цинізму у нашому суспільстві наразі 61,9%; 56,3% українців вважають, що справедливість у суспільстві не забезпечується.
• економічний песимізм: як “дуже/досить погану” економічну ситуацію оцінює 64,5% українців;
• політичні страхи: для 62% політичні конфлікти – причина №1 для роз’єднаності українців;
• недовіра до ЗМІ: ЗМІ довіряє 47% українців (2023 – довіряли 53% 2022 – довіряли 58%).

“Якщо говорити мовою науки – українське суспільство, через строкатість поглядів, історичних досвідів і переконань окремих груп, схильне до поляризації. Тобто, за певних умов поляризація може виникнути, а за певних – буде стримуватися. Поляризація виникає між різними групами людей, всередині яких є згода про сприйняття реальності через певні цінності, поведінкові патерни та історії. Але ці групи часто мають розбіжність у сприйнятті суспільних проблем, що спричиняє взаємне негативне емоційне ставлення. 

Тож, поляризація має дві складові – афективна (емоційна) і за переконаннями. Умовними прикладами поляризації буде переконання “ненавиджу зрадників, через чию поведінку на нас напала росія” (афективна) і “я не підтримую рішення про прийняття нашою громадою внутрішньо переміщених українців” (за переконаннями). У першому випадку йдеться про стабільно сильну негативну емоцію до суспільної групи, а у другому – про погляд на конкретні дії та рішення, обумовлений цим ставленням”, — каже фахівчиня.

Як працювати для зменшення внутрішнього конфлікту та неприйняття?

За словами Марина Стародубської запускають механізм поляризації саме ідеологічні конфлікти. Тобто, тоді коли переконання різних суспільних груп про навколишню реальність не просто розбіжні (бо це плюралізм), а непримиримі. 

“Бо якщо переконання просто різні і є повага до цієї “різності”, поляризації не виникає – адже і “ми”, і “вони” в “одному човні”, просто міркуємо інакше. Коли ж переконання непримиримі, то спільноти, що їх мають неспроможні взаємодіяти, і суспільство надалі “таборується” навколо груп з близькими їм поглядами. І чим одностайніша і непохитніша думка всередині кожного “табору” та чим більша прірва між непримиримими думками на тему, тим глибша поляризація суспільства. Тож, завдання, як-то кажуть, “з зірочкою” — це максимально знизити вірогідність поляризації місцевої громади навколо (не)прийняття новоприбулих українців”, — пояснює пані Марина.

Зокрема, спікерка радить звернути увагу на наступні фактори:

• рівень довіри місцевої громади до тамтешньої влади, якщо він низький, то роз’ясненням про людей, що увійдуть скоро у громаду, будуть вірити менше, ніж інформації з (умовних) анонімних Телеграм-каналів та інфлюенсерів, що заробляють на розповсюдженні хайпу;

• якість інформаційної роботи з громадянами, тобто чи знають місцеві мешканці звідки приїдуть новоприбулі українці, з якими викликами вони зіткнулися, як організована логістика їхнього розміщення та організація їхнього життя у громаді? Чи говориться про це через локальні медіа і соцмережі? Чи є пам’ятки чи інструкції від уповноважених державних органів;

• інститутивні канали та уповноважені люди для роботи з викликами, конкретно пов’язаними з інтеграцією новоприбулих українців у громаду. Якщо виникає запитання, дилема чи проблема, люди з цим всім на самоті – і тоді «вмикається» механізм “захищай своїх від чужих”? Чи є люди чи організації, до яких можна звертатися по інформацію та допомогу?

• застосування норм права. Якщо хтось (неважливо, локальні мешканці чи новоприбульці) порушує закон – чи настають наслідки? 

• Ініціативи громадянського суспільства. Якщо у приймаючій громаді працюють профільні громадські організації – з фаховим досвідом роботи з приймаючими громадами та вимушено переміщеними українцями, чи їхня експертиза використовується?

Ми створили цей матеріал як учасник Мережі «Вікно Відновлення України». Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win.

Читайте також:

• “Бахмут-Гоща”: хто може отримати житло, яке планують будувати для бахмутян, та чи буде воно в Баришівці
• Без громадського транспорту й роботи: чому переселенцям у селах не так легко адаптуватися до нових умов

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У російських сюжетах про Маріуполь майже завжди одна й та сама картинка. Нові багатоповерхівки, дитячі майданчики, радісні люди, які отримують ключі від квартир. Будівельні крани, робітники у касках. Чиновники, які говорять про “відродження Донбасу”. Але про Бахмут у цих сюжетах не говорять, як й про Вугледар або Соледар. Таке відчуття, що для росіян цих міст не існує, є лише красива картинка декорацій. Редакція вирішила дослідити, як насправді відбувається відбудова на ТОТ, які міста стали приймати росіян, а які зникли з радарів контексту “відновлення”.

Ми поспілкувалися з Петром Андрющенком, Констянтином Скоркіним, Катериною Арісою та очевидицею відбудови на ТОТ — про все читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

Відбудова Маріуполя: що відбувається насправді

Росіяни окупували Маріуполь весною 2022 року. Битва за місто тривала з 24 лютого по 20 травня 2022 року. З того часу минуло майже 5 років, і Маріуполь — одне з тих міст, яке постійно показують у сюжетах про відбудову. Та чи відбувається вона насправді і якою ціною, пояснює Петро Андрющенко.

Петро Андрющенко, керівник “Центру вивчення окупації”, політик і активіст, ексрадник міського голови Маріуполя

Що відбувається зараз з відбудовою на окупованій Донеччині, вона справді є, чи це картинка для їх телебачення?

Якщо мова про Донецьку область, то тут варто зазначити, що єдине, що взагалі якось відновлюється, — це місто Маріуполь. Якщо рухатись по тому, що було окуповано з 2022 року, і як це було окуповано, можна перелічувати: Маріуполь був майже знищений, потім, у нас був Бахмут, Авдіївка, Вугледар,Курахове. По суті, нічого з цього не відновлюється. Але в Маріуполі принаймні є видимість життя, тоді як інші міста стоять в руїні.

Тому якщо брати у процентному співвідношенні за кількістю зруйнованого, навіть якщо порахувати просто за об’єктами нерухомості, то це точно не відновлення. Можна до нескінченності малювати картинки, але будь-які цифри будуть це спростовувати. Тобто таке відчуття, що не було Вугледара, Авдіївки, Бахмута, Мар’їнки, ніби це просто точки на мапі. Але насправді це не так: це відверто неправильно не враховувати ці населені пункти, коли мова йде про відновлення. Всі беруть картинки з Маріуполя, і ми постійно крутимося навколо того, чи це відновлення, чи це не відновлення. А якщо подивитися на Бахмут, наприклад, чи там є відновлення на сьогоднішній день?

Чому саме Маріуполь росіяни вирішили відновлювати?

Тут все дуже просто, цинічно і прагматично. Я думаю, насправді Маріуполь спіткала б доля Бахмута, якби ми не вдарили по Кримському мосту. Станом на серпень 2022 року наші джерела підтверджували, що не було планів чи фінансів на те, щоб щось робити з Маріуполем. Але після удару по Кримському мосту, росіяни зрозуміли, що в них є велика необхідність в логістичній точці на цьому сухопутному коридорі. На той час, рух Кримським мостом був зупинений, й рухалися виключно вдовж Преазовщини. 

Примітка. Перший удар по Кримському мосту був 8 жовтня 2022 року. Унаслідок вибуху вантажівки було пошкоджено автомобільну частину та знищено кілька прольотів, що на певний час зупинило рух.

Тож, Маріуполь став дуже зручною історією, бо тут була велика кількість баз, зручна транспортна розв’язка, порт. Також місто розташовувалося достатньо віддалено від лінії фронту. Тож вони зрозуміли, що їм треба вкладатися сюди, а після цього усвідомили, чому б з цього не зробити отаку показову історію з відновленням? Ну, не дарма, це єдине місто в Україні на окупованій частині, не беручи Крим, яке відвідував путін.

Він в Донецьку навіть не був ніколи, в Горлівці, в Луганську, а в Маріуполі був. Тож росіяни збудували окремо навколо Маріуполя цю міфологію щодо відновлення, яку, насправді, і продовжують повторювати всі, іноді не занурюючись в те, що було.

Якщо подивитися на Маріуполь та інші міста Донеччини, який масштаб руйнувань і чи співвідноситься він з тим відновленням, що окупанти обіцяють людям? 

Якщо брати по Маріуполі, то майже 2,5 тисячі багатоповерхівок, непридатних для подальшої експлуатації, було визнано 1 126 навіть окупантами. Наші цифри плюс-мінус співпадають. Насправді, це дуже рідкісний випадок. Зрозуміло, що ми оцінювали, використовуючи мапи і супутникові знімки. 

Тобто, майже 50% житлового фонду з багатоповерхівок, непридатне для житла в Маріуполі. Частково його демонтували. З приватного сектора по процентах буде трохи краще, але понад 40 тисяч приватних будинків зруйновані і непридатні для подальшого існування. Я думаю, ці цифри достатньо показові, з точки зору, наскільки воно відновлене, не відновлене. 

Що тоді зробили росіяни, щоб створити цю картинку відбудови?

Вони демонтували всю руїну, яку точно не можна ніяк навіть пофарбувати, по центральних вулицях. Мені не треба довго ходити за прикладом: наприклад, мій будинок, де я мав житло, він непридатний для життя. Це 12-поверхівка, знесена ракетами. Її не існує. Потім ще там була пожежа. Але вони його розібрали повністю: зняли фасад, вікна, все таке інше, і він стоїть закинутий. Але сам будинок не такого вже страшного кольору спаленого, та з ним нічого не відбувається, бо він не знаходиться по центральній транзитній вулиці.

Те, що по центральних вулицях вони або демонтували, і люди, які не знають, що тут були будинки, вони просто ніколи не зможуть зрозуміти, що тут взагалі щось відбувалося. А частково на їх місці почали будувати іпотечне житло. Ще частину будинків вони просто пофарбували, тобто зробили фасад ззовні, всередині там нічого немає. Наприклад, якщо брати наш центральний проспект Миру, це основна артерія, я скажу, що він десь на 60% не заселений. Так, там стоять будинки ззовні наче пофарбовані, а всередині жодна людина не мешкає, тому що там спалено все, ніхто нічого не робить.

Щодо приватного сектору, там взагалі нічого не зроблено, тому що він з боку знаходиться. Тобто, дійсно, основну частину руйнування, точніше, наслідки руйнування, вони розібрали, а сміття вивезли. Величезна гора цих відходів виникла в Кальмівському районі, де все це демонтовано, кинуто. Це сміття дроблять і тепер використовують для будівництва доріг, зокрема, навколо Маріуполя, для реконструкції. Але міста нема. Тому складно зрозуміти, наскільки воно понавічене і наскільки там дійсно нічого немає насправді. Навіть понаїхавші росіяни визнають, що місто пусте. Вони бачать, що Маріуполь явно був передбачений для значно більшої кількості людей. 

А крім Маріуполя, є такі ж міста, де “навели лад”?

Тут багато можна таких прикладів приводити. Якщо рухатись далі, на північ Донецької області, у Волноваху, вони так само провели її до ладу, але там простіша ситуація, бо не було багато поверхівок, а самі бої точилися в тій частині міста, яку просто розібрали, демонтували та й все. І люди майже не залишали місто. От якщо рухатись далі, то у нас буде Бахмут, Соледар, там нуль. 

Звідки брали гроші на все це відновлення? 

Маріуполь не відновлювався за рахунок федерального бюджету, тобто уряд тут не заходив. Регіонам дали завдання, і вони за власний бюджет пішли це робити. На сьогоднішній день всі регіони в великому дефіциті бюджету, крім того, вони вже займають у державному бюджеті, і в них є рекрутинг, який витягує значну частину їхнього бюджету. В Маріуполі залишився Санкт-Петербург працювати, і Тула — це все. Більше нікого немає. Гроші закінчилися.

Є ще дуже важлива цинічна річ, навіть у нас намагаються її обходити, бо вона буде стосуватися і умовного постдеокупаційного періоду, давайте так це назвемо. Ці території, які росіяни зараз зруйнували на півночі Донецької області, не відновляться. Там немає економіки, і її там не буде, бо немає працевлаштування, і навіть не можна вигадати, що там людям робити. Тобто навіть немає сенсу її відновлювати. Якби цинічно це не прозвучало,  можна, наприклад, почати відновлювати Бахмут, спробувати заселяти — і що будуть там робити люди?

Сільського господарства як такого там немає, легкого принаймні. Проблема з водою, вугільним видобувництвом теж немає, бо це давня вже історія. Насправді, збута в Донецькій області тягнулася завжди на бюджетних плечах, здебільшого. От і все. Росіяни просто кинуть такі міста, і вони природним шляхом перетворяться на щось. Я не знаю, що ми будемо робити з такими міста, коли ми деокупуємо їх.

Але росіяни час від часу роблять заяви про інвестиції у відновлення окупованих міст Донеччини? Вони взагалі дійсності не відповідають?

Є така фраза “Обіцяти одружитися не означає одружитися”. Демографія в Донецьку йде в мінус. Навіть порівняно з Маріуполем, де вона йде в плюс. Я маю на увазі з точки зору окупації на сьогоднішній день. В Донецьку агломерацію переїжджають виключно росіяни, близькі яких воюють на фронті. Тобто, вони просто переміщуються ближче до них, це офіцерський та силовий блок.

Якщо говорити за інвестиції, вони постійно розповідають про якісь там шалені інвестиції, але на сьогоднішній день в Маріуполі будуються вже понад 60 іпотечних будинків.  Я не буду вникати, що вони не розпродаються частково, що там є частина схем, федеральні гроші, винесемо це за дужки. Але це інвестиція, це означає, що цю територію розглядають як територію потенційно можливого розвитку, давайте так скажемо. В неї є майбутнє.

А в Донецьку, починаючи з 2014 року по сьогодні, вони анонсували перший іпотечний будинок. Про що далі можна говорити. Донецька інфраструктура не зазнала таких руйнувань, як у Маріуполі. В Донецьку досі працюють нормальні трамваї, їздять тролейбуси, ми про їх якість промовчимо, але це є.

Чому тоді українці повертаються на ТОТ?

Житло і матеріальне забезпечення. Далі буде складна соціалізація, але все це неважливо порівняно з цими двома факторами. І тут накладається дуже велике питання несправедливості. Мова йде про виплату пенсії, певних соціальних виплат, які всі знають, що ходять на окуповані території. Порівняйте, наприклад, є людина 60 років. Це не стара людина, справді.

От вона знаходиться на території, наприклад, України, і має українську пенсію, і більше вона не має нічого. Вона має сама знайти, де її жити, як за це сплачувати, і як на цю пенсію себе годувати. В той самий час якась людина в Маріуполі, якій теж 60 років має своє житло,  яке збереглося, вона живе в себе вдома, має українську пенсію, і вона має російську пенсію. І їй немає потреби додатково шукати собі житло,і, умовно кажучи, додаткову соціалізацію.

Вона весь день бачить в себе у вікнах те, що вона звикла бачити. Вона живе там, де вона прожила своє життя. Уявімо, що ці дві людини спілкуються, і остання каже: “Що ти там робиш? Давай назад. Тут, в принципі, не сильно чіпляють.  Ну, так, рускі є, зато вдома”. І ці вагання, вони складні. І в кожному випадку вони будуть такі… Тому люди  повертаються, бо з ними не працює держава, нема меседжів.  

Я завжди привожу дуже простий приклад, на щастя останнім часом він трошки замовк, йдеться про Сальдо з Херсонської області. Він щодня звертається до херсонців у Херсоні, що мовляв, от ви почекайте, ми скоро прийдемо. Коли останнім часом ви чули, що хтось: президент, очільник уряду, будь-хто з урядовців, очільник Верховної Ради, чи лідери фракції Верховної Ради, звертались безпосередньо до наших людей, які знаходяться в окупації? Можете згадати такий приклад? Це відповідь.

Примітка. Володимир Сальдо — український та російський політик, проросійський колаборант. Депутат Херсонської міської ради, міський голова Херсона. Після окупації Херсона Сальдо призначили головою окупаційної адміністрації міста. У червні 2022 року отримав російське громадянство від окупаційної влади Херсона.

Ми не спілкуємось з нашими людьми тут, з окупованих територій. І не говоримо, з нашими людьми, які там, а мало б щонайменше щонатижня звертатись і розповідати, дивіться, ми зробили те, те, і те, ми б’ємо там умовно по Мелітополю для того, щоб нашвидше ви повернулись додому. Ви протримайтеся, потерпіть, ми про вас не забули, ми йдемо до вас. Умовно кажучи, такі посили потрібні з періодичністю. І так само і до ВПО. Треба по-дорослому розмовляти. Давно треба було вийти і сказати, що друзі, не повертайтесь. Що так тут тяжко, але ми робимо, що можемо зробити, ми готові з вами спілкуватись, але терпіть, ми всі маємо терпіти, не повертайтесь.

Костянтин Скоркін, журналіст, публіцист, автор “Центру Карнегі” (аналітичний центр з питань міжнародної політики)

Як би ви пояснили російську тактику, коли повністю зруйновані міста, як-от Бахмут чи Авдіївка, подаються російською пропагандою як “звільнені”?

Звісно, вони подаються як звільнені. Як вони ще можуть подавати ці міста, які вони, власне, зруйнували? Якось це потрібно пояснювати. Я вважаю, що відновлювати ці міста не будуть, тому що це економічно невигідно. Росії вигідно вкладати гроші у міста, які мають якийсь економічний потенціал. Той же приклад, Маріуполя, хоча там багато проблем, і відбудова ця відбувається показовими шляхами, але там прийнанні щось відбувається.  

Ще одна причина, що це місто-свідок військових злочинів. Саме тому росіяни так активно там щось будують, бо вони замітають сліди своїх військових злочинів, і будують щось своє на цьому місці. Це психологічно зрозуміла річ, коли злочинець (ред. росія) повертається на місце злочину. Ось, така ось справа.

Як подається на російських телеекранах ця відбудова в окупованих містах Донеччини для жителів ТОТ і для  росіян?

У росії є офіційна ідеологія визволення. Вона бере коріння з 2014 року, коли були проголошені всі псевдореспубліки “днр” та “лнр”. І тоді вони проголосили свої кордони, державні кордони у межах адміністративних українських областей Донецької та Луганської.

Як ми пам’ятаємо, у 2014-му вони не змогли тоді втриматися на всіх цих територіях — їх українські війська вибили під час АТО. Контролювали вони лише частину цих регіонів, але у їхніх так званих законах та конституціях було всюди прописано, що вони все одно претендують на інші території, що ці території є тимчасово окупованими Україною. Власне, російська ідеологія у цьому була, щоб зробити, скажімо, таку міну уповільненої дії, і, щоб потім це використовувати як привід для вторгнення, щоб допомогти “лнр” та “днр” відновити свої історичні та законні кордони.

На цьому базується їхня ідеологія визволення. Тобто це не напад росії на Україну, щоб захопити якісь землі, а це визволення території Донбасу. І саме тому будь-які руйнування, жахливі злочини, які відбувалися під час цього масштабного вторгнення, подаються так, що у всьому винна українська сторона, бо “це ми виганяємо окупантів з української землі”. Тобто, це так пояснюється для російської аудиторії. Умовно, вони показують, ось це руїни, це печально, але це тому, що неонацисти там засіли, і нам довелося їх з боями героїчної звідки-то там виганяти. Тому для більшості російського населення картинка така. А потім їм показують наступні сюжети, як відбуваються відбудови, і щасливі маріупольці, дякують що їх звільнили.

Тож, подають так, що ці території не завойовані, а визволені з-під влади “київської хунти”. Це повинно бути ніби свято для місцевих мешканців, яких звільнили від “фашистів”. Вони повинні радіти і дякувати путіну та російській владі. Ще тут є важлива зараз тенденція, яку я бачу, це масова зміна населення на окупованиї територіяї. Тобто, на місце, власне, корінних мешканців активно заселяються люди з росії. Або це такі люди, які зараз там працюють за вахтовим методом. Російська влада сама ж створює умови, коли квартири купують саме росіяни. Самі представники цієї колабораціоністської влади у Донецькій області зазначали, що 75% покупців квартир у Маріуполі – це громадяни рф, тож вони самі визнають, що цей процес відбувається. Те саме, і в органах влади, де змінюють місцеві кадри в “днр” та “лнр”, цих людей міняють на російських чиновників.

Чим мотивують росіян взагалі купляти житло на окупованих територіях? Чи розуміють вони, що це за будинки? Що там раніше мешкали маріупольці?

Про моральну сторону питання я навіть не буду говорити, бо це жах. Для людей, які купують будинки на окупованій території, цієї проблеми, власне, не існує. Це специфічні люди, які хочуть купити собі за дешево будинок біля моря. Це головна їхня мотивація.

Вони бачать для себе економічну вигоду зараз ухватити щось. Також для росіян існує пільгова іпотека. І ще один варіант, це те, що люди, які зараз їдуть на окуповані території, їдуть заробляти гроші. Як наприклад, російські чиновники, особливо це якось ніхто не приховує, що вони приїжджають на швдкі гроші. Зараз у них йде процес відновлення, так? А це, перш за все, це корупція. Вони можуть вкрасти тут більше аніж будь-де у російських регіонах. Росія влила 12 мільярдів доларів на, так звану, відбудову по всій окупованій території, це тільки Донбас. Ці цифри були у розслідуванні агенції Reuters.

Росіянка опублікувала відео, де демонструє відбудову в Маріуполі.

Це втричі більше, аніж було виділено на інфраструктурні проєкти у 20 регіонах росії. Розумієте, який це розмах фінансових потоків? І, власне, ті люди, які сидять на цьому, заробляють. Тому для них немає проблеми теж купити собі там квартиру десь у Маріуполі. Саме через те, що є великий попит від цих людей, стрімко зросли ці ціни, і у всіх великих містах Донбасу, вони перевищують довоєнні показники. 

Заробляють на ТОТ на цій відбудові лише чиновники?

Ні, це також лікарі, будівельники, це люди яких направляють туди працювати, відновлювати, все і так далі.  Їм теж підвищують оклади, і вони переходять в категорію людей, які можуть собі дозволити прикупити ще й нерухомість по Маріуполі. Багато хто з росіян їде на окуповані території через кліматичні умови. Бо люди, які там на далекій півночі заробляють великі гроші, хочуть потім жити десь у теплому місці. І якщо раніше вони обирали Крим, то зараз активно їдуть і в Маріуполь, і в Запорізьку область і так далі. 

Що відбувається тоді з українським населенням на цих територіях?

Звісно, що там залишилися люди, які зберегли лояльність Україні та мають сподівання на звільнення. Загалом, чим пізніше території були захоплені росією, тим більше там таких людей залишилося. На території, яку контролювали “днр” та “лнр” звісно, таких людей вже залишилося одиниці. Бо за той час люди намагалися будь-якими шляхами звідти вибратися.

Тому я бачу, що на ТОТ залишились ті, хто або дуже лояльні росії, або ті, хто, власне, не може кудись переїхати. Це здебільшого пенсіонери. Тут треба ще сказати, що виїзд з ТОТ за останній час став набагато складнішим. Волонтери, які раніше це робили дуже обмежені, зараз це все прикрито, і навіть активістів, які цим займалися,  їх теж арештовують і на них тиск чинять. Вїхати на ТОТ теж стало важче, фільтрація є жорсткішою. А окупанти зараз ж націоналізовують майно, і змушують людей приїздити аби підтверджувати право власності на житло.

При в’їзді на перевірці шукають все, що пов’язано з Україною. Якщо людина все ж хоче їхати, то треба мати окремий смартфон. Але бувають випадки, коли на фільтрації вам можуть спеціально переслати український прапор на фотографії або просто забирають телефон  і самі підписуються на якийсь український патріотичний паблік. Після цього кошмарять або вимагають гроші. Їм же теж треба цю статистику робити, що вони спіймали таку кількість диверсантів, які пробираються в рф. Відмови на в’їзд в рф ставлять на десятки років.

Окупаційна влада стирає всю присутність всього українського на території окупованого Донбасу. Це почалося звісно не ам, де вони закріпилися, там це відбувалося. Я знаю ситуацію по моєму рідному Луганську. Там, власне, до того доходило, що перейменували кінотеатр “Україна”, який був заснований у 60-х роках, з цією назвою. Тобто, при радянській владі він був, а при владі “лнр” він став “Русь”. 

До окупації Луганська, наприклад, ті ж процеси декомунізації та пам’яті жертв комуністичного терору, їх якась меморіалізація, відбувалися дуже повільно, але все ж таки щось було зроблене.

Але за ці роки, все це теж було знищено. Демонтовані всі пам’ятники жертв репресій, всі пам’ятники жертв Голодомору, тобто навіть те невелике, що було зроблене, теж стирається все нанівець. Замість цього впарюється знову така неорадянська ідеологія радянського Донбасу, плюс оця новітня ідеологія визволення та так званої СВО. Це те, що вбивають дітям голови в школах через такі організації, як “Время перших”, та “Юнармія”. Це ідеологічна перепрошивка, для них важливо перепаяти ідентичність людей, які там живуть. А перш за все якесь юне покоління, бо воно вже не пам’ятає, як було, і цим дітям дуже легко перепаяти мізки.

“Тія Бичхіджи”: українка, яка опинилася в окупації, очевидиця подій в Макіївці

Розкажи про свій досвід життя в окупації?

Я народилася і мешкала в місті Макіївка. На момент окупації, в 2014-му році мені було 9 років, і виїхала звідти лише, коли стала повнолітньою, у 19 років, у 23-му році. Тобто, я прожила в окупації приблизно 9 років.

За час, коли я жила в окупації, фактично перестали працювати якісь комунальні служби; вони лишалися формально. Люди багато що робили з власної ініціативи,, але нічого цього не фінансувалося. Інерційн якісь двірники виходили, прибирали вулицю, шахтарі умовно працювали, але протягом трьох років так точно не платили зарплатню. Змінилася система з грошима: з’явилися ось ці пункти обналічки, і таке явище, як люди, які займалися валютою: вони міняли гривні на рублі.

А як щодо освіти?

В 2014 році нам завезли нові підручники, оновили фонди з українських на російські за російською програмою. Вони, до речі, були датовані, саме їх друк 2015 роком, але їх нам завезли восени 2014. Тобто, росія готувалася. Але, напевно, не на той час. Почалася поступова мілітаризація, але вона була з орієнтацією на спільне радянське минуле.

Тобто, це, скоріш був, культ війни, але не культ війни російської, не культ війни абстрактної, а культ Великої Вітчизняної. І орієнтація була переважно ось на це. Це було погіршення ситуації з застарілими наративами, які в цілому там існували. Так само нас водили 9 травня на покладання квітів. Все, як було в інших містах України до 2014 року, умовно там. Конкретно російське, контакт з російськими солдатами, про російські військові подвиги, то ця інформація почала з’являтися в шкільній освіті з 2023 року. Коли, окуповані території “офіційно” приєднали до росії. Тоді освіта змінилася повністю відповідно до російських стандартів.

З приводу української мови її почали і залишали десь до 2021 року як факультатив, але вона була дієва для дітей, які вміли нею розмовляти і в цілому вивчали її в молодшій школі, бо дивилися контент нею, знали мову від народження через дитячі садочки або початкову школу. Як факультатив вона була неактуальна для дітей, які пішли в школу, коли почалася вже окупація або на 4-3 роки пізніше за старт окупації. Їм ці два 2 уроки на місяць нічого не приносили взагалі. Тобто, це було неефективно.

З 2017 року почалося, коли більш-менш сформулювалася політика всередині окупованих територій, тоді в освіті була позиція, що якби росія — це окремо, ми — це окремо, ми не росія, але росія — наші кєнти. Пізніше з’явилася політика, що ми є росія.

Як взагалі змінилися умови життя в окупації?

Закривалися магазини, якихось препаратів не вистачало в окупації, тож їх завозили з Москви або з України. Потім з’явилися люди, це не були перекупи, які самі оцінювали попит і працювали по запитам. Вони привозили їжу, косметику, одяг, наприклад, з того ж харківського ринку “Барабашово”. На додаток, вони займалися валютою, тому що до цього, вони каталися на підконтрольні території. 

З часом також погіршувався стан міста, проблем з водою ще не спостерігалось, щось робити почали в 2022 році. І там була яка позиція в цілому, це дуже важливо, напевно, зазначити, нам нічого не обіцяла росія. Її згадок уникали, всі розуміли, що це спонсорується росією, що шахти працюють на дотацію, уряд, тому що він також не може ніяк працювати, те ж саме з військом, ополченням і іншими структурами. Але про це не комунікувалося офіційно.

Я пам’ятаю, що у людей були великі очікування від місцевої влади, хоча багато хто не розумів, що так звана “днр” не є незалежною державою і не може самостійно закривати всі проблеми регіону. Людям обіцяли, що гроші залишатимуться “на Донеччині”, що росія допоможе, що життя стане кращим. Через це певний час вони ще вірили місцевій окупаційній владі.

Але з роками ця влада втратила довіру. Приблизно у 2021–2022 роках багато хто вже був розчарований у місцевих керівниках. І коли росія почала вирішувати хоча б якісь базові проблеми — ремонтувати інфраструктуру, вкладати гроші, щось робити соціально — це сприймалося людьми як доказ того, що “росія прийшла і зробила те, чого Україна не робила роками”.

Я це бачила навіть на прикладі власної сім’ї. Мої батьки дуже проросійські. У нашому місті була алея з розбитим асфальтом, яку роками ніхто не ремонтував. І коли її нарешті заасфальтували вже під російською окупацією, для багатьох це стало дуже сильним символом: мовляв, “Україна не зробила, а росія зробила”.

Так само було з водою та іншими побутовими проблемами. Росія почала щось обіцяти й частково вирішувати, і люди це запам’ятовували. При цьому вони майже ніколи не проводили паралель, що саме через росію ці проблеми взагалі виникли. Люди могли звинувачувати місцеву окупаційну владу, могли звинувачувати Україну або говорити про відсутність української влади, але росію вони майже ніколи не звинувачували. Зараз там уже з’являється певне розчарування через те, що росія допомагає недостатньо, але я не можу детально про це говорити, бо виїхала у 2023 році.

А якісь кардинальні зміни були, коли умовно “прийшла росія”

Коли росія прийшла, я не можу сказати, що почалися якісь кардинальні зміни. Більшість того, що робилося, виглядало як показові або символічні проєкти. Наприклад, на вулицях ставили каністри з водою, ремонтували або будували парки, займалися реконструкцією театрів, відкривали різні “русские центры”, завозили російські книжки в бібліотеки. Це не створювало чогось принципово нового, але людям це подавали як “росія доробляє те, що не зробила Україна”.

Навіть існували популярні розмови про те, що росіяни нібито добудують Донецьке метро. Хоча насправді всі ці недобудови так і залишилися стояти в аварійному стані.Зараз, наскільки я бачу й читаю, росія намагається створювати інфраструктуру, яка пов’язана переважно з військовими потребами. Це логістика для армії або виробництва, які можуть обслуговувати війну. Наприклад, у моєму місті обіцяли відкрити завод блочних конструкцій для швидкого будівництва багатоповерхівок. Але є відчуття, що це житло буде не для місцевих, а для росіян — військових або спеціалістів, яких завозять працювати.

Я також бачила, як на Донеччину масово завозили росіян: студентів, працівників, медиків. При цьому місцевих, які знали українську мову, навпаки, відправляли працювати ближче до окупованих територій або в новозахоплені регіони. Наприклад, моїх знайомих студентів із Донецького університету відправляли викладати російську мову дітям у Херсоні. Водночас у самому Донецьку викладати запрошували вже росіян.

Щодо життя під окупацією, труднощі були різні залежно від періоду. У перші роки після 2014-го головними проблемами були бойові дії, небезпека, невизначеність і нестача продуктів. Це тривало приблизно до 2016 року. Потім додалися фінансові проблеми та інформаційна ізоляція. А вже пізніше виникла сильна соціальна криза. Люди, які раніше не мали ні освіти, ні статусу, часто отримували владу або привілеї через участь у структурах “днр”. Це дуже впливало на атмосферу в суспільстві.

А як з роботою?

Робочих місць майже не було, а якщо вони й були — людям часто не платили зарплату. Через це багато хто намагався працювати дистанційно — або на росію, або на Україну, і жили за рахунок переказів через різні обхідні схеми та курси валют. Під час ковіду ситуація стала ще гіршою. Бракувало тестів, не було нормальної інформації про реальний стан захворюваності, лікарні були переповнені, а ліків постійно не вистачало. Медична система й до того була слабкою: медикам мало платили, багато українських ліків стали дорогими або взагалі недоступними. Після санкцій проти Росії частина препаратів перестала доходити взагалі.

“Общественное питание”, російська кухня та заборона на все українське: як на окуповані території повертають радянський рудімент 

Якість продуктів також була низькою. В окупацію часто завозили дешеві товари, які в самій росії майже не купували. Навіть гуманітарна допомога з росії була поганої якості.

Однією з найгірших проблем стала вода після 2022 року. І це я вже переживала у свідомому віці. Води або не було взагалі, або її давали раз на кілька днів на кілька годин. Це було виснажливо. Я жила на дев’ятому поверсі й носила десятки літрів води в баклажках сходами. Взимку труби промерзали, їх намагалися відігрівати вручну. Постійно були обіцянки побудувати новий водогін або відновити систему, але проблеми так і не вирішилися. Стара інфраструктура за роки окупації просто зруйнувалася, бо нею майже ніхто не займався. Труби, електрика, комунікації — усе перебувало в жахливому стані. Нова інфраструктура теж часто робилася формально, без реальної якості.

Що для вас змінилося після переїзду на підконтрольну Україні територію?

Почалися вже інші труднощі, з документами, медициною та адаптацією. У мене не було підтверджень і свідків для оформлення документів, тому я майже рік не могла отримати паспорт. Без паспорта я не могла нормально користуватися медичними послугами, бо для цього потрібна реєстрація в системі та декларація з лікарем.

Також я не до кінця розуміла, як працюють українські системи після всіх реформ, які відбулися за роки окупації. Отримання документів стало дуже складним і виснажливим процесом. Я знаю, що багатьом молодим людям, які виїжджають з окупації, ще важче. Часто вони не мають документів або підтвердження місця проживання, через що виникають проблеми з реєстрацією та статусом ВПО.

Особисто я не оформлювала статус ВПО, бо для вступу до університету він мені не був потрібен. На державні виплати я також не претендувала, тому що не підпадала під необхідні категорії, а самі виплати були дуже маленькими. Я чула про програми підтримки для молоді, яка виїжджає з окупації, зокрема про одноразові виплати, але люди кажуть, що отримати їх швидко дуже важко. Через це вони вже не сприймаються як реальна допомога “на старті”, а радше як далека перспектива.

Зараз я живу в Харкові й проходжу через процес реінтеграції вже тут. Обрала це місто, бо воно було одне з найдешевших міст для життя. Волонтери допомогли мені знайти квартиру, де я платила тільки за комунальні послуги, і я їм за це дуже вдячна. Але це була квартира в обстрілюваному районі, фактично без нормальних вікон. Найбільшою проблемою після виїзду стали документи. Якщо ти не маєш паспорта, то тебе фактично не існує для держави. Ти не можеш офіційно влаштуватися на роботу, а без цього дуже легко потрапити в експлуатацію або залежати від випадкових людей. У такій ситуації ти повністю залежиш від волонтерів, гуманітарної допомоги чи окремих чиновників.

Коли я виїхала, мені один раз зателефонували з Міністерства реінтеграції та спитали, чи потрібна мені допомога з їжею чи гуманітарними речами. Я сказала, що так, але після цього більше ніхто не виходив на зв’язок. Без документів виникали й серйозні проблеми з медициною. Деякі лікарні просто відмовлялися мене приймати. Інші погоджувалися допомогти лише “по-людськи”. Якщо потрібні були рецептурні препарати або електронний рецепт, отримати це було майже неможливо, бо я не могла підтвердити свою особу в системі.

З освітою ситуація трохи простіша — якщо є свідоцтво про народження, можна вступити до університету. Але коли людина виїжджає не заради навчання, а просто рятується, то перші місяці думаєш не про вступ, а про те, як вижити, знайти житло, роботу й хоч якось адаптуватися.

Я помітила, що підтримка дуже залежить від міста. Раніше в Харкові була сильна волонтерська система — там могли допомогти буквально всім одразу. У Києві краще працювали юридичні й психологічні ініціативи. Але після закриття гуманітарного коридору ситуація змінилася: волонтерство в Харкові стало більше орієнтуватися на військових та переселенців із прифронтових районів області. Харків перестав бути основним хабом для людей, які виїжджають з окупації. Зараз багато молоді їде одразу до Києва, і там же сконцентровано більше ресурсів допомоги.

На мою думку, людям, які виїжджають з окупації, найбільше потрібні гроші та гарантії. Коли я виїжджала, людям давали невелику виплату за перетин гуманітарного коридору, але цього недостатньо для нормального старту. Насамперед потрібні гарантії житла — або гуртожитки нормального рівня, або соціальні квартири, або компенсація оренди. Бо ціни дуже різняться залежно від міста: у Харкові одні, у Києві зовсім інші, на заході України — теж інші. І людина часто не може сама обрати, де їй опинитися після евакуації. Також дуже потрібні медичні гарантії. Люди виїжджають з окупації у поганому фізичному стані: постійний стрес, нестача ліків, погане харчування, брудна вода, холод, проблеми з опаленням — усе це серйозно підриває здоров’я.

Катерина Арісой, очільниця ГО “Плурітон”, ця організація допомагає українцям виїхати з ТОТ про те, чому люди залишаються на ТОТ

Люди, які залишаються на тимчасово окупованих територіях, здебільшого роблять це не тому, що хочуть жити під окупацією. Це їхній дім, їхнє життя, їхнє майно. У кожного є свої причини: літні родичі, за якими потрібно доглядати, страх втратити житло або відсутність грошей і можливостей почати життя заново на підконтрольній Україні території.

Багато хто розуміє, що після виїзду їх можуть чекати гуртожитки, нестабільність і складна адаптація. Деякі люди вже виїжджали раніше, але були змушені повернутися через сімейні обставини або через необхідність доглядати близьких. Є й ті, хто фізично не може виїхати. Наприклад, люди, яких переслідує окупаційна влада. Для виїзду потрібно проходити численні блокпости, де дуже ретельно перевіряють документи, телефони та особисті дані. Якщо людину підозрюють у проукраїнській позиції або хтось доніс на неї, це може стати реальною загрозою.

Окремою проблемою стала примусова паспортизація. Для того, щоб виїхати через росію або нормально жити на окупованій території, фактично змушують отримувати російський паспорт. Але навіть його зараз отримати непросто — окупаційна влада створює додаткові обмеження й бюрократію. У багатьох людей узагалі немає документів — вони були втрачені через бойові дії, затоплення після підриву Каховської ГЕС чи евакуацію. Відновлення документів — це складний і принизливий процес із перевірками та поїздками в інші міста.

Найчастіше останньою краплею для виїзду стає пряма загроза життю або здоров’ю. Особливо це стосується молодих чоловіків, яких окупаційна влада намагається примусово мобілізувати та відправити воювати проти України. Через це багато хто просто переховується й боїться виходити на вулицю.

Люди також виїжджають через постійний страх репресій. Достатньо, щоб хтось із сусідів щось сказав або доніс — після цього додому можуть прийти озброєні люди з обшуками. І навіть якщо нічого не знайдуть, людину все одно можуть затримати, катувати або просто зникнути безвісти. Такі випадки, за словами людей, непоодинокі.

Ще одна причина — втрата надії. Особливо це стосується жителів лівобережної Херсонщини, які до останнього чекали на звільнення. Багато хто розповідав, що буквально бачив через Дніпро українських військових і сподівався дочекатися деокупації вдома. Але з часом люди зрозуміли, що більше не можуть так жити, і вирішували евакуюватися.

Частина людей виїжджала принципово через небажання отримувати російський паспорт. Деякі були готові втратити житло, майно і все, що мали, тільки б не ставати громадянами Росії. При цьому окупаційна влада створювала умови, за яких без російського паспорта людина фактично не могла нормально жити: були проблеми з роботою, навчанням дітей, медициною та навіть викликом швидкої допомоги. Медична система на окупованих територіях, за словами людей, перебуває у критичному стані: бракує лікарів, обладнання та ліків, частина лікарень закрита або не працює повноцінно.

Також люди розповідають, що окупаційна влада постійно дає обіцянки про відбудову та “краще життя”. Особливо це помітно в Маріуполі. Там показово будують нові будинки й створюють картинку для пропаганди — мовляв, Росія прийшла й усе відновлює. Але люди, які мислять критично, бачать, що багато з цього робиться поспіхом лише для телевізійної картинки.

Попри гучні обіцянки, люди не бачать реальних покращень: навколо залишаються руїни, проблеми з соціальними послугами та відсутність перспектив. Через це навіть ті, хто колись ще на щось сподівався, поступово розчаровуються. Були також історії про те, що людям обіцяли житло в Росії. Дехто погоджувався через безвихідь, але на практиці їм пропонували переїзд у віддалені регіони Росії, куди мало хто насправді хотів їхати. У результаті очікування більшості не справдилися.

Водночас є люди, які вже нічого не очікують від окупаційної влади й готові втратити все, аби лише не інтегруватися в російську систему та не отримувати російський паспорт.

Історії людей, які виїхали з тимчасово окупованих територій, показують: російська “відбудова” часто існує більше як інструмент пропаганди, ніж як реальне покращення життя. За фасадами новобудов і обіцянками “кращого майбутнього” залишаються страх, руйнування інфраструктури, примусова паспортизація та відсутність базових прав. Водночас сам факт, що багато людей готові втратити житло, роботу й усе нажите, аби не інтегруватися в російську систему, свідчить: навіть після років окупації значна частина мешканців ТОТ не сприймає її як свою реальність чи майбутнє. 

До теми:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У Гощі відбулась робоча зустріч щодо реалізації житлового проєкту “Бахмут-Гоща”. Представники Бахмутської та Гощанської громад перейшли до практичного обговорення реалізації проєкту. Вже сформовано робочу групу, яка координуватиме реалізацію проєкту. На початок будівельних робіт передбачили 158 мільйонів гривень.

Звідки братимуть фінансування і хто увійшов до складу робочої групи, в коментарі редакції Бахмут IN.UA повідомив Олександр Марченко — заступник начальника Бахмутської МВА.

Проєкт “Бахмут-Гоща”: що відомо про фінансування

У Гощі на Рівненщині відбулась робоча нарада щодо реалізації проєкту будівництва житлового кварталу “Бахмут-Гоща”. Участь у ній взяли представники Бахмутської громади — заступник начальника Бахмутської МВА Олександр Марченко та директор КП “Бахмутська житлова управляюча компанія” Олександр Бондарєв.

На сьогодні з бюджету Бахмутської громади спрямовано понад 62 мільйони гривень на розробку проєктно-кошторисної документації. Ще 158 мільйонів гривень передбачено на початок будівельних робіт.

“Це закладено в програмі (ред. Програма економічного і соціального розвитку). Якщо знайдемо інші джерела, то, звісно, будемо використовувати інші джерела. Поки що такої можливості немає. У Програму економічного розвитку закладені кошти на виконання робіт. Але це тільки у програмі, а вже далі будемо вирішувати звідки брати ці кошти”, — зазначив Олександр Марченко.

Перелік першочергових робіт буде визначено після того, як їх розробить проєктувальник.

“Тільки відбувся тендер на визначення переможців на виконання проєктних робіт. Зараз переходимо до проєктування, очікуємо від проєктувальників надходження всього пакету документів. Далі будемо вирішувати, згідно з проєктом, коли розпочинати за календарним планом”, — зауважив Олександр Марченко.

Завершити проєктування першої черги будывництва планують до кінця вересня 2026 року.

За словами Олександра Марченка, вже сформовано робочу групу, яка координуватиме подальші етапи реалізації проєкту. До її складу увійшли фахівці Гощанської селищної ради, Бахмутської МВА та Бахмутської міської ради.

Що передбачає проєкт “Бахмут-Гоща”

За інформацією Бахмутської міськради, проєкт передбачає зведення житлового кварталу з три- та чотириповерховою забудовою. Він розрахований орієнтовно на 1 200 мешканців. Окрім зведення будинків заплановано облаштування дитячих і спортивних майданчиків, зон відпочинку, паркувальних місць та укриттів. У межах проєкту також запланована інтеграція елементів бахмутської ідентичності.

Згідно з плановими показниками по кварталу, в житлових будинках передбачені 174 смарт-квартири та 395 стандартних квартир, з яких:

• однокімнатні — 236 квартир;
• двокімнатні — 107 квартир;
• трикімнатні — 52 квартири.

Загальна площа нежитлових приміщень складатиме 2 600 м². Частина площ перших поверхів запланована під комерційну оренду. Споруда для керуючої компанії складатиме 500 м².

Читайте також:

• Бахмут витратить понад 1,3 млн грн на відпочинок дітей: як подати заявку на оздоровлення
• Як ВПО стати на квартирний облік в 2026 році: покрокова інструкція
• У Гостомелі планують звести житло для бахмутян: ключові факти і актуальні дані на 2026 рік

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!