Сексуальне насильство – один з найменш досліджених та задокументованих злочинів на окупованих територіях. Журналісти видань Бахмут IN.UA та Кавун.City зібрали інформацію, яка відома правоохоронним органам станом на зараз.

Горлівка, квітень 2023 рік. Так званий мер міста записує відеозвернення до батьків — каже, у місті почастішали випадки зникнення дівчаток та просить, аби батьки перевірили телефони дітей. У місті зникли двоє дівчаток віком від 10 до 14 років, обоє нібито були учасницями “чатів порнографічного характеру”. Дітей нібито знайшли, однак обставини їхнього зникнення та перебування залишилися невідомими.

Водночас у зверненні акцент було зроблено не на розслідуванні факту зникнення чи пошуку дітей, а на твердженні про можливу їхню присутність у “чатах порнографічного характеру”. Такий фокус окупаційної влади викликає запитання щодо реальних причин інциденту та того, якою була мета повідомлення. 

Херсон, 13 серпня 2022 року російський військовослужбовець Роман Попов і його спільники викрали цивільного,мешканця Херсону, били його та привезли до ІТТ. Там чоловіка роздягнули, катували електрошокером, завдаючи струмових ударів по тілу та статевому органу. На десятий день утримання, не отримавши бажаних свідчень, окупанти посилили тортури: до тіла потерпілого під’єднували металеві зажими з електрострумом, утримували силоміць, після чого один із військових вчинив сексуальне насильство. Потерпілого звільнили лише після того, як його родина заплатила окупантам.

Ця історія стала відомою завдяки документальному фільму Слідство.Інфо “Він Теж”, де четверо чоловіків розповідають про сексуальне насильство в херсонських катівнях. Один із героїв фільму описує дії того ж підрозділу, зокрема “збоченця”, який погрожував і намагався зґвалтувати затриманого.

Попов свою причетність заперечує, на виклики слідства й суду не з’являється — він продовжує воювати проти України.  Справу передали до суду в березні 2024 року, а в грудні суд ухвалив проводити спеціальний розгляд. Потерпілого планують допитувати у закритому режимі з міркувань безпеки.

Обвинуваченому загрожує від 8 до 12 років ув’язнення за порушення законів та звичаїв війни. 

Маріуполь, грудень 2024 рік. Пенсіонерка, як пишуть російські медіа, вбила свого співмешканця, завдавши йому 22 ножових поранення після того, як він почав до неї чіплятися. Чоловік помер на місці. Жінці загрожує до 15 років ув’язнення.

Станіславська громада Херсонщини. Влітку 2022 року кадровий російський військовий Зунель Братов, боєць 25-го окремого полку спецпризначення РФ протягом тривалого часу гвалтував місцеву мешканку та знущався над її донькою.

Раніше Братову вже пред’явили підозру за зґвалтування та утримання в сексуальному рабстві жительки Станіславської громади — цю справу на той момент вже передали до суду. Слідство встановило, що восени 2022 року він викрадав жінку, утримував її понад місяць у своєму помешканні, змушував до статевих актів, бив і замикав у підвалі.

Влітку російський військовий, погрожуючи зброєю, ґвалтував іншу жінку зі Станіславської громади та регулярно приходив до її дому, забираючи потерпілу силоміць. Від сексуального насильства постраждала також її неповнолітня донька, над якою він вчиняв розпусні дії. Родина була змушена покинути дім і переховуватись у Херсоні до звільнення території. 

Журналісти Слідство.Інфо встановили, що Братов — кадровий російський військовий, одружений, має дітей і був нагороджений Міноборони РФ ще до повномасштабної війни.

14 січня 2025 року Великоолександрівський районний суд Херсонської області виніс вирок російському військовому за зґвалтування та залякування дівчат навесні 2022 року. Вирок заборонений для оприлюднення, тому що справу розглядали у закритому судовому засіданні.

За інформацією з відкритих джерел та підозри зрозуміло, що обвинувачений – 24-річний росіянин, лейтенант ФСБ Олександр Лебідь. Підозру йому оголосили 23 серпня 2023 року. Українські правоохоронці зафіксували два епізоди воєнних злочинів, до яких причетний Лебідь. У першому епізоді він, за версією слідства, викрав дівчинку з помешкання, де вона проживала з матір’ю і бабусею, вивіз до приміщення магазину, поїв спиртним, бив, погрожував зброєю та зрештою вчинив сексуальне насильство.

У другому Лебідь, за даними правоохоронців, неодноразово викрадав під приводом допиту та огляду мобільного телефону на предмет співпраці з ЗСУ, змушував роздягатися, погрожував зброєю і згодом зґвалтував молоду жінку. Все це відбувалось у квітні та травні 2022 року.

З різних медіа стало відомо, що Лебідь загинув 6 жовтня 2022 року, а в Росії його представили до “ордена мужності” посмертно. Вироком суду у січні 2025 року Олександра Лебідя засудили заочно до 12 років позбавлення волі за фактом порушення законів та звичаїв війни (ч. 1 ст. 438 КК України).

Сексуальне насильство на тимчасово окупованій території залишається одним із найменш задокументованих злочинів. Більшість фактів стає відомою вже після деокупації, як це відбувається на Херсонщині. А ось на ТОТ це табуйована тема. Окупанти про такі випадки практично не повідомляють. 

Самі постраждалі в умовах повної відсутності правового захисту, контролю з боку окупаційних адміністрацій і страху перед переслідуваннями не можуть повідомити про те, що пережили, якщо вижили. Тож дані з окупації фрагментарні — вони надходять із відкритих джерел, повідомлень місцевих мешканців, матеріалів правозахисників і рідкісних свідчень тих, кому вдалося покинути територію. 

Журналісти видання Бахмут IN.UA намагалися встановити контакт з однією з жінок, згадку про яку отримали, але вона відмовилася від розмови: на даний момент вона перебуває у тяжкому психологічному стані та досі живе на окупованій території, де будь-яке спілкування з журналістами може наражати її на безпеку.

Тому це дослідження, яке провели журналісти Бахмут IN.UA та Кавун.City базується виключно на відкритих даних про випадки сексуального насильства в окупованих містах Донеччини, які нам вдалося знайти.

Системність злочинів: що показують доступні згадки

Донеччина. Ми аналізували кілька джерел за поточний рік та кілька останніх: російські судові реєстри, новинні канали так званої “днр” та соцмережі, а також українські джерела. Знайшли інформацію про випадки сексуального насильства над жінками у Донецьку, в Горлівці, Макіївці, Єнакієвому, Харцизьку та інших населених пунктах. Згадки про сексуальні злочини по відношенню до жінок збільшилися після повномасштабного вторгнення. Їх фіксують навіть російські джерела. 

Але у документах та повідомленнях немає жодного підтвердженого прикладу реального розслідування на ТОТ. У багатьох випадках окупаційні структури замовчували, спотворювали інформацію, або ж перекладали провину на інших. Зокрема, ми знайшли випадки нібито “ложних доносів”, коли жінки повідомляли про згвалтування, але їм відповідали, що їх звинувачення хибні, чи довести їх неможливо. Особливо це помітно стосовно учасників “сво”, які фігурують як сексуальні злочинці. Вироки їм виносять лише українські суди заочно, російські ж — ні.

Зокрема, на території окупованої Донеччини за останній рік було кілька таких випадків. Так, російський військовий зґвалтував жительку селища Гольмівський, це Горлівська територіальна громада. У селі на Донеччині двоє російських військових змусили жінку до статевого акту, і щоб побороти опір, вкололи їй невідому речовину. У Єнакієвому учасник так званої “сво”, раніше судимий, зґвалтував і вбив дитину. У Зугресі російський солдат, погрожуючи ножем, згвалтував дівчину. Випадки насильства над жінками також фіксували в “Ізоляції” — сексуальне насилля тут використовували як метод покарання. 

Аналізуючи доступні повідомлення про сексуальне насильство на окупованій Донеччині, ми окремо відстежували питання відповідальності. У відкритих російських реєстрах та зведеннях окупаційних структур немає підтверджених даних про притягнення до відповідальності осіб, причетних до цих злочинів. У доступних судових документах відсутні вироки чи згадки про реальні кримінальні провадження, що вказує на практичну безкарність за такі дії на тимчасово окупованих територіях.

Окремо ми перевірили, чи мають постраждалі можливість звернутися по психологічну допомогу. Всеросійська служба “Насилию нет”, яка у РФ декларує підтримку жертвам насильства, не має жодних центрів або представництв на території так званої “днр”. Ці регіони не фігурують у переліку областей, де організація надає підтримку. Є лише загальний номер гарячої лінії, проте жодної структурованої присутності або локальних служб у містах окупованої Донеччини немає.

Фактично це означає, що жінки й інші постраждалі залишаються без доступу до незалежних кризових центрів, психологічної допомоги та механізмів фіксації злочинів. У поєднанні з відсутністю реальних розслідувань це створює замкнене коло: постраждалі не можуть безпечно звернутися по підтримку, а системи, здатної фіксувати такі випадки або захищати їхні права, на окупованій території не існує.

Херсонщина. Станом на 25 листопада 2025 року органи прокуратури Херсонщини продовжують документувати воєнні злочини, пов’язані із сексуальним насильством під час воєнного стану. На сьогодні прокурори встановили 126 потерпілих від сексуального насильства, серед яких 30 жінок, 88 чоловіків та 8 дітей, повідомили на запит Кавун.City у Херсонській обласній прокуратурі. Йдеться саме про злочини, вчинені російськими окупантами на території області. 

Вже у грудні 2022 року, за місяць після деокупації правобережжя Херсонщини, стало відомо, що Херсонська область — серед «лідерів» у зафіксованій кількості злочинів сексуального насильства, вчиненого окупантами, у порівнянні з іншими деокупованими територіями України. На той момент серед найбільш поширених фактів сексуального насильства, здійсненого ворогом щодо мирного населення, — примусове оголення, зґвалтування, катування електрострумом геніталій. 

За інформацією, яку Херсонська обласна прокуратура надала Кавун.City, у межах Херсонської області зареєстровано 59 кримінальних правопорушень за ст. 438 КК України, більшість з яких російські військові вчинили на території Бериславського району (24 факти) та Херсонського району (21 факт, з них 19 – на деокупованій території). Зафіксовано також 7 таких злочинів у Каховському районі, 4 – у Скадовському та 3 – у Генічеському. Скільки фактів нам ще невідомо, адже понад 70% області наразі окуповані, можна лише здогадуватись.

Беззахисні на ТОТ

Уповноважений Верховної Ради України Дмитро Лубінець підкреслює, що сексуальне насильство Росія використовує як:

• інструмент залякування населення на ТОТ;
• метод тиску на утримуваних осіб;
• форму тортур;
• елемент психологічної війни.

“Сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом (СНПК), росія використовує як психологічну зброю, спосіб залякування мирного населення на ТОТ, інструмент приниження та придушення українського народу та для тортур військовополонених. Це грубе порушення одного з фундаментальних прав людини – на особисту недоторканість особи. СНПК може кваліфікуватись не тільки як воєнні злочини, злочини проти людяності чи грубі порушення прав людини, але й бути частиною актів геноциду”, — пояснив Дмитро Лубінець.

Зазначимо, що якщо ви перебуваєте/перебували на ТОТ й зазнали сексуального насильства, при в’їзді на непідконтрольну росіянам територію ви можете звернутися до поліції та правоохоронних органів, щоб задокументувати випадок, а кривдника зможуть покарати, зокрема заочним винесенням вироку.

За даними Моніторингової місії ООН з прав людини, у 2024 році в Україні зафіксовано 209 випадків сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом. Серед постраждалих — 156 чоловіків, 46 жінок, а також діти: шість дівчат і один хлопчик. Більшість задокументованих злочинів, за інформацією місії, була скоєна представниками російських збройних сил, окупаційних правоохоронних структур та пенітенціарних установ — як на тимчасово окупованих територіях України, так і на території РФ.

Читайте також:

2014-й – 2022 – 2025. Як змінилося ставлення мешканців Донеччини до життя в окупації. Думки трьох людей

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У 2015 році, коли Донецьк уже рік як був під окупацією, місцевий мешканець Віктор Пудак вирішує піти на службу до окупантів. Спочатку, скромним заступником начальника відділу у псевдоміністерстві “днр”. Потім — очільником “Юнармії”, яка на окупованих територіях навчає дітей від 8 років складати присягу “Батьківщині днр” і керувати бойовими дронами. Сьогодні під його керівництвом — понад 7 тисяч підлітків.

Редакція зібрала детальне досьє на Віктора Пудака.

Хто такий Віктор Пудак: від університету до окупаційної служби

Дані	За даними центру “Миротворець”
Повне ім’я	Пудак Віктор Вікторович
Дата народження	20.10.1978
Місце народження	Донецька область, місто Красноармійськ (Покровськ)
ВКонтакте	vk.com/id65722680
Однокласники	ok.ru/profile/562430790640
Telegram-канал	t.me/VictorPudak

Пудак Віктор Вікторович народився 20 жовтня 1978 року в Донецькій області. Навчався у середній школі №3, потім вступив до Донецького національного університету, який закінчив у 2001 році. До 2014 року він був пересічним мешканецем міста без помітної публічної біографії. Після того як Донецьк перейшов під контроль проросійських угруповань, Пудак почав активно будувати кар’єру в окупаційних структурах, займаючись вихованням молоді.

З 2015 року Пудак обіймав посаду заступника начальника відділу військово-патріотичного виховання та оздоровлення молоді в т.зв. “Міністерстві молоді, спорту і туризму днр”. Звідси починається його системна робота з ідеологічної обробки молоді, яка зростала на тимчасово окупованих територіях. У 2019 році, коли угруповання “днр” вирішило створити власну “юнармію” за прямою аналогією з російською організацією, її очолив саме Пудак. У 2021 році він став начальником Центрального штабу ОО ВПД “Молода Гвардія – Юнармія” днр і отримав медаль організації “За активну військово-патріотичну роботу”. З липня 2023 року він офіційно начальник штабу регіонального відділення “Юнармія” на окупованій частині Донецької області.

Але кар’єра Пудака не обмежується “юнармією”. У лютому 2026 року у своєму Telegram-каналі він повідомив, що отримав медаль “Ветеран бойових дій” від організації “Бойове братство”, нагороду, яка офіційно видається учасникам бойових дій на окупованій території. Тожі ж Пудак відкрив власний Telegram-канал, у першому повідомленні якого відразу позначив його призначення: “Цей канал оголошується єдиним пунктом управління для отримання наказів, бойових розписань і важливих зведень. Тут буде лише перевірена інформація про побудови, навчальні виходи, стрільби та всі значущі операції”. Мова — характерна, Пудак послідовно використовує військову термінологію навіть у побутових повідомленнях: батьки дітей у нього “вірні союзники”, підсумки — “бойові зведення”.

Що відбувається на “навчальних виходах”: стрільба, дрони, присяга

Сам Пудак детально звітує про те, чим займаються “юнармійці”. Так, у лютому 2026 року у Маріуполі на базі школи №41 відбувся “зліт місцевого відділення”, у цій школі створили перший юнармійський клас. Того ж місяця у донецькій школі №119 відкрили “парти героя” — це меморіальні парти з іменами випускників, що загинули у складі російських збройних формувань у війні проти України. Юнармійці були там у ролі почесної варти.

Окупаційні медіа подають такі заходи як “історичну пам’ять”, фактично ж ідеться про вбудовування війни у повсякденне життя дітей як норму і зразок для наслідування.

Також у лютому Пудак відкрито похвалився, що “юнармійці в днр” почали проходити курси з управління дронами в умовах бойових дій. Було підписано угоду з т.зв. “республіканським центром безпілотних систем”, де підлітки навчаються воювати за допомогою БПЛА. У квітні 2026 року Пудак оголосив набір на “сборы в Авангард”, це табори тактичної і спортивної підготовки для юнаків і дівчат 14–17 років на чотири зміни протягом літа, так дітей готують до військових дій. А у травні в Шахтарську і Маріуполі провели зональні етапи “Зарниці 2.0”, всеросійської військово-патріотичної гри, де дії — це “бойові завдання”, а не дитячі ігри. Пудак тут виступав суддею.

Пудак будує не лише військову, а й медійну складову “юнармії”. Так, він звітував, що виграв президентський грант на розвиток напрямку “Юнкор”, нібито дитячої журналістики. Наставниками юних “журналістів” стали пропагандистський телеканали “Россия 1” та “Республіканський медіахолдинг”, які поширюють дезінформацію про війну в Україні. Вже у березні Пудак також підписав угоди про співпрацю з Асоціацією ветеранів сво в днр з штабом “юнармії” Красноярського краю, тож мережа ширшає горизонтально і вертикально одночасно.

У червні Пудак оголосив про участь у VI Конференції Донецького регіонального відділення “єдиної росії” — вже як член регіональної політради партії путіна.

Віктор Пудак став одним із ключових функціонерів російської системи мілітаризації дітей та молоді на тимчасово окупованій частині Донецької області. Після роботи в окупаційному “міністерстві молоді, спорту і туризму днр” він очолив регіональний штаб “юнармії”. Під керівництвом Пудака “юнармія” в окупованій Донеччині перетворилася на розгалужену структуру, яка охоплює тисячі дітей та підлітків. Організація не лише проводить нібито “військово-патріотичні заходи”, а й залучає молодь до навчання з керування безпілотниками, участі у військово-пошукових експедиціях та інших активностях, пов’язаних із підготовкою до служби в російських силових структурах.

Активна публічна діяльність Пудака свідчить про його участь в інтеграції окупованої частини Донеччини в російський політичний та ідеологічний простір через систему виховання молоді. Саме через такі структури росія формує лояльність до своїх інституцій серед дітей та підлітків на окупованих територіях.

До теми:

Олександра Кульгіна (досьє) або як окупація вирощує нових “лідерів” з українських дітей

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Понад 4 мільйони. Саме стільки переселеців налічував в Україні Мінсоц станом на 2 лютого 2026 року. Ці мільйони українців, переміщені, але не позбавлені виборчих прав. Інша справа, чи зможуть вони ними скористатися, бо питання участі внутрішньо переміщених осіб у майбутніх виборах залишається відкритим, і дедалі гострішим. 

Бахмут IN.UA поговорив з Павлом Романюком, експертом з виборчого права про те, які перепони є для ВПО на шляху до участі у післявоєнних виборах.

Хто пояснює

Примітка. Павло Романюк — експерт з виборчого права, радник з правових питань Громадянської мережі ОПОРА. Бере участь у тематичних підгрупах робочої групи з підготовки законодавчих пропозицій щодо особливостей виборів в умовах повоєнних виборів та/або під час особливого періоду.

Вибори можливі в Україні тільки після завершення воєнного стану. Але що далі?

Перше, що важливо зафіксувати, вибори в Україні юридично неможливі, поки діє воєнний стан. Це не питання політичної волі — це конституційна норма.

“Воєнний стан перебуває в контраверсії з виборами, тобто це не поєднані речі. Бо воєнний стан спрямований на консолідацію зусиль для протидії ворогу, для посилення обороноздатності за рахунок інструментів, в тому числі за рахунок обмеження прав людини. А вибори, це вільний політичний процес, в якому дуже важливі гарантування виборчих принципів, виборчих прав”,— каже спікер.

Тобто питання потрібно ставити, не “чи будуть вибори”, а “що відбудеться одразу після того, як воєнний стан завершиться”. І ось тут починається найскладніше, каже Павло Романюк. Бо без масштабної верифікації та оновлення даних мільйони людей просто не потраплять до списків виборців, і це не метафора, а технічна реальність.

Щоб уникнути цього, потрібна масштабна комунікаційна кампанія, спрощення електронних і паперових процедур, синхронізація реєстрів. І головне, держава має пояснити людям різницю між тимчасовою зміною місця голосування і зміною виборчої адреси, бо наслідки цих двох процедур мають відмінності. 

Примітка. У чому різниця між цими двома процедурами?

Тимчасова зміна місця голосування — це разова технічна дія під конкретні вибори. Наприклад, людина з Бахмута, живе у Києві і подає заяву та голосує на київській дільниці. Але її виборча адреса залишається бахмутською. На місцевих виборах вона все одно належить до своєї громади походження. 

Зміна виборчої адреси — це постійне рішення, яке змінює виборчу прив’язку людини назавжди (до наступної зміни). Та сама людина з Бахмута стає виборцем Київської області. Вона голосує на місцевих виборах за київського мера і депутатів Київської ради. Але вже не має жодного відношення до виборів у Маріуполі, навіть якщо місто деокупують.

Питання, як братимуть участь у виборах мільйони ВПО, залишається відкритим. Але час на підготовку — іде. 

ВПО мають право голосу. Але чи потраплять до списків?

Юридично внутрішньо переміщені особи не втрачають виборчих прав через сам факт переміщення. Вони залишаються громадянами України, а отже, виборцями. Але наявність права, не завжди гарантує його реалізацію, а з урахуванням наслідків війни можуть бути й додаткові перепони.

“Наголошу, що внутрішньо переміщені особи не втрачають право голосу через сам факт переміщення, бо вони залишаються громадянами України, тобто виборцями, відповідають виборчим цензам. На президентських виборах вони зможуть проголосувати як виборці на загальнодержавних виборах — або за своєю виборчою адресою, або за місцем фактичного перебування, якщо скористаються процедурою зміни місця голосування без зміни виборчої адреси”, — каже експерт.

Він додає, що умовою реалізації права голосу є включення до списку виборців. А списки формуються на основі Державного реєстру виборців — і саме тут починається проблема. Реєстр значною мірою досі відображає картину розселення до повномасштабного вторгнення. За оцінками ОПОРИ, станом на червень 2026 рік, близько 6,5 мільйона виборців формально залишаються зареєстрованими на тимчасово окупованих територіях. Ще 1,5-1,7 мільйона, взагалі без виборчої адреси.

“Без спеціальних процедур і завчасної актуалізації даних Державного реєстру виборців мільйони українців можуть фактично не потрапити до списків”, — попереджає Романюк.

Три шляхи до виборчої дільниці для ВПО. Легких немає

Для ВПО на президентських та парламентських виборах існують три варіанти участі, пояснює спікер. Кожен, зі своїми наслідками.

Перший — залишитися прив’язаним до своєї виборчої адреси (тобто голосувати там, де людина офіційно зареєстрована до переміщення). Для жителів окупованих територій, він фактично нереальний.

Другий — це тимчасова зміна місця голосування без зміни виборчої адреси. Це найбільш гнучкий механізм, бо людина голосує там, де реально перебуває, але зберігає прив’язку до громади походження.

Третій — це зміна виборчої адреси на фактичне місце проживання.

Але тут є важливий нюанс вже в контексті місцевих виборів, на якому наголошує Романюк:

“Якщо змінюємо виборчу адресу, то вже ми відносимося до іншої громади і голосуємо за органи місцевого самоврядування тієї громади, на яку ми змінили цю виборчу адресу, але вже не маємо відношення до громади попереднього походження. Це вже не технічна дія на конкретні вибори, а зміна постійної виборчої прив’язки людини до певної громади”, — каже спікер.

А що з місцевими виборами?

Якщо на президентських і парламентських виборах ВПО мають відносно прозорі шляхи участі, то місцеві вибори, це вже зовсім інша історія. Тут виборець голосує не просто “де зручно”, а за органи самоврядування конкретної громади, до якої належить за виборчою адресою. Сьогодні в робочих групах обговорюється ідея автоматично перенести всіх ВПО до громад фактичного проживання, за даними реєстру ВПО. Але Павло Романюк вважає це небезпечним рішенням і пояснює чому:

“Річ в тому, що реєстр ВПО не точний, і може людина цього і не бажає — людина може тимчасово жити в іншому регіоні, але зберігати зв’язок зі своєю громадою походження. Тому тут немає такого універсального рецепту. Ключовим є те, щоб не змінювати виборчу адресу автоматично, без волі виборців. Зміна має відбуватись внаслідок усвідомлених дій виборця”.

Про масштаб розриву між реєстрами і реальністю свідчать власні дослідження ОПОРИ: лише 37,5% серед тих, хто має досвід переміщення, є офіційно зареєстрованими як ВПО. Навіть серед тих, хто перемістився після початку повномасштабного вторгнення, офіційний статус мають лише 44,7%.

І окремо є питання, а що буде з місцевими виборами для жителів з ТОТ, це жителі повністю окупованих громад: як наприклад Бахмутської, Маріупольської, Авдіївської, Мелітопольської та десятків інших. Ми поставили питання, а що буде з їхнім представництвом на президенських або наприклад місцевих виборах?

“Окупація громади не означає втрату права голосу як громадянина України. Водночас такі громади є однією з найскладніших для адміністрування. Показово, що в реєстрі виборців досі значаться десятки тисяч виборців з окупованих територій віком понад 100 років. І понад тисяча — старші 115 років. Це свідчить не про довголіття українців, а про критичний стан реєстру, розумієте”, — каже Павло Романюк.

Щодо місцевих виборів в окупованих громадах, вони просто неможливі технічно та юридично:

“Якщо територія громади окупована там неможливо організувати демократичні вибори. До деокупації управління на цих територіях фактично здійснюватиметься через спеціально-публічно правові механізми — або військова адміністрація, або інші тимчасові моделі, які будуть визначені законом. Але це не є заміною місцевого самоврядування в демократичному сенсі”.

При цьому він окремо наголошує: держава не має права просто “стерти” людей із їхніх громад походження або автоматично перенести до нових без їхньої волі.

Чи може Україна запозичити досвід проведення виборів?

Примітка. Перші загальнонаціональні вибори в Боснії і Герцеговині після завершення війни відбулися 14 вересня 1996 року — менш ніж через рік після підписання Дейтонських мирних угод, які поклали край збройному конфлікту. Основним завданням голосування було створення спільних державних інститутів для країни, що залишалася глибоко поділеною як за етнічною ознакою, так і за адміністративним устроєм. Йшлося про співіснування трьох основних етнічних спільнот — босняків, сербів і хорватів — у межах двох автономних утворень: Федерації Боснії і Герцеговини та Республіки Сербської.

Для забезпечення довіри до процесу вибори проходили під міжнародним наглядом. Їх організацію та моніторинг здійснювала Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Втім, результати голосування показали, що мирна угода не означала швидкого подолання суспільних розколів. Більшість виборців підтримала націоналістичні партії, які вже перебували при владі до війни або відігравали провідну роль під час конфлікту. Серед них — Партія демократичної дії (SDA), що представляла переважно босняків, Сербська демократична партія (SDS) та Хорватська демократична співдружність (HDZ). За підсумками виборів до колективного органу влади — Президії Боснії і Герцеговини — увійшли представники трьох етнічних груп, а головою Президії став босняцький політик Алія Ізетбегович. У Республіці Сербській президенткою була обрана Біляна Плавшич.

Коли шукають аналоги, найчастіше згадують Боснію і Герцеговину після Дейтонських мирних угод 1995 року. Там ОБСЄ організовувала вибори з урахуванням масового переміщення, зберігаючи зв’язок біженців із довоєнними громадами.

Але Павло Романюк застерігає від механічного перенесення цього досвіду:

“Такої збройної агресії, такого масштабу, не було в новітній історії, тому жоден з цих досвідів не можна механічно перенести на Україну. Боснійський досвід показував і певні ризики: активна реєстрація голосування від переміщених осіб потребувала складної верифікації, адміністрування за кордоном, високого рівня довіри до процедур і постійного захисту від політичних маніпуляцій. Для України цей приклад корисний не як готова модель, а як підтвердження принципу, що держава має шукати спосіб не виключати переміщених осіб із політичного життя їхніх громад, але робити це через безпечні, прозорі й перевірювані процедури”

І окремо експерт згадує про росію як фактор ризику, поки вона контролює окуповані території, будь-які вибори там є неможливими, бо держава-агресор втручатиметься в політичні процеси України.

До теми:

Де мій депутат: редакція дослідила, де зараз бахмутські обранці й хто не склав мандат

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!