“Альо…Альо…й ніби не було цих майже трьох років”. Бахмутянка Анастасія Македонська літом 24 серпня 2024 року отримала найзаповітніший дзвінок від коханого, який два з половиною роки був в полоні росіян. Пара познайомилась в 2017 році, і з того часу їх стосунки пройшли чимало випробувань: відстань, війна, полон. 

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалась з бахмутянкою — розповідаємо її історію.

Весілля планували зробити в Святогірську

Анастасія народилась та провела дитинство в Бахмуті, згодом вступила в місцевий медичний коледж, а потім — в Краматорськ, в медичний університет.

“Я з дитинства хотіла стати лікарем, ні для кого це не було новиною”, – пригадує в розмові дівчина.

Саме медицина допомогла Анастасії знайти кохання. Пара познайомилась в літньому дитячому таборі.

“Коли я його побачила, в мене було відчуття, що, по-перше, я людину знаю дуже довго. Знаєте, дівчата зазвичай уявляють собі ідеального чоловіка. Родіон по всім моїм бажанням, по всім моїм критеріям був саме таким. Симпатія у нас обох була одразу, а сильні почуття з’явилися вже трохи пізніше. До кохання я дуже серйозно ставилась, бо, наприклад, в моїй родині батьки разом з 15 років”, — каже Анастасія, пригадуючи перше знайомство з Родіоном.

Три місяці Родіон та Анастасія працювали разом, приглядаючись один до одного, а наприкінці серпня зрозуміли, що хочуть бути разом. На заваді стала відстань –  

хлопець навчався в Харкові, а дівчина в Краматорську. Пара почала стосунки одразу на кілька міст: потяги, автобуси, телефонні дзвінки вечорами, переписки — так починалась історія їх кохання. Через рік стосунків Родіон освідчився коханій на її день народження.

Молодята одразу вирішили, що оплачувати весілля хочуть самостійно, тож на наступне літо поїхали в Одесу. Тут обоє почали працювати офіціантами й відкладали гроші на омріяне свято. Назбиравши грошей, Родіон та Анастасія купили собі обручки. 

“Ми замовляли обручки в Харкові, в ювеліра. Ці обручки тепер вже в нас, насправді вони весь цей час були в нас. Весілля ми планували зробити в Святогірську. Ми знайшли локацію, фотографа. Але, на жаль, через сімейні обставини в нас не вийшло відсвяткувати на той рік”, — ділиться дівчина.

“Тоді я не знала, що наша наступна зустріч буде через майже три роки”

Святкування довелося відкласти, але пара змогла жити разом, хоч і недовго — Родіону прийшла повістка на строкову службу, на 1 рік. Погодитися на ще один тривалий термін без коханого було важко, але довелося змиритися. 

“Це був 2021 рік, а в 2022 році в лютому починається війна. Родіону залишалося три місяці до демобілізації. Вона мала бути 17-го травня 2022-го року, якраз в цей день він вийшов у полон”, — розповідає Анастасія.

За час, поки Родіон був в Маріуполі, дівчина не могла часто приїжджати до коханого. Першим завадив коронавірус, адже пересування між містами було заборонено — але кілька разів пара встигла зустрітися. Вже перед повномасштабною війною Родіон поїхав у відпустку на 10 днів. На початку лютого 2022 року Анастасія прощалась з коханим у Слав’янську на вокзалі. 

“Коли Родіон був в полоні, я аналізувала ту нашу зустріч. Мені здається, я мало його обнімала, мало його цілувала. Я чітко пам’ятаю, як він поїхав, а я себе заспокоювала, що чекати залишилося лише три місяці. Тоді я не знала, що наша наступна зустріч буде через майже три роки”, — згадує дівчина.

“Збирайте речі, почалась війна”

Повномасштабну війну Анастасія зустріла у Краматорську, над її гуртожитком пролетіла ракета. Дівчина набрала Родіона телефоном, але швидко скинула дзвінок. Пригадує, що думала: коханий спить. Але Родіон в той час вже не спав, адже з другої ночі їх підняли по тривозі — Маріуполь обстрілювали росіяни, місто планували взяти в оточення.

“Коли 24-го все почалося, я прокинулася після 5-ої ранку. Дівчинка, з якою я жила на той момент, дуже плакала. Хлопець з сусідньої кімнати відкрив нам двері й сказав: “Збирайте речі, почалась війна”. Я почала дивитись новини, і там всюди були повідомлення про те, що бомблять Київ, Харків. Я зібрала речі й поїхала до батьків, в Бахмут. На той момент там було тихо”, — говорить Анастасія.

Але весною 2022 року в Бахмут почали прилітати російські ракети. Дівчина постійно була в тривозі, не могла спати — хвилювалась за коханого. 4 квітня Анастасія вирішила евакуюватися, про це її просив Родіон.

“Ми з Родіоном зідзвонювалися дуже рідко — в Маріуполі вже не було зв’язку, місто було оточене. Він кілька разів мені дзвонив, казав: “виїжджай”. 4 квітня — це був останній день, коли я була в Бахмуті — я їхала в автобусі та вдивлялася в ці будинки, в усі вулиці й дуже сильно плакала. Я мала передчуття, що це останній раз, коли я бачу це місто. Так і вийшло”, — каже вона.

Анастасія виїхала в Дніпро, і в цей час зв’язку з Родіоном практично не було. Він міг дзвонити раз в три тижні, а інколи дівчині приходило повідомлення з невідомого номера, де Родіон писав коротке повідомлення.

В січні Анастасія дізналась, що Родіон живий

Поступово росіяни брали Маріуполь в оточення. В березні Родіон двічі виходив на зв’язок, а потім — аж в кінці квітня. Так дівчина дізналась, що Родіон був поранений та перебував на Азовсталі. На початку травня хлопець передав, що вони чекають рішення щодо виходу з заводу. А наступне повідомлення дівчина отримала 21 липня, з Оленівки — напередодні її дня народження Родіон привітав кохану. З Оленівки чоловіка перевезли в росію. Далі була тиша. В січні 2023-го року Анастасія отримала лист з росії, з якого дізналась, що Родіон живий.

Під час того, як Родіон був в полоні, Анастасія регулярно ходила на акції в підтримку полонених, їздила на всі зустрічі з родинами полонених, на зустрічі, які організовував Координаційний штаб. 

Родіон подзвонив Анастасії сам, спокійним голосом сказав: “Альо…”. 

Дівчина каже, що дуже важливо підтримувати такі акції — не проходити просто повз, а стати поруч, або просто виразити підтримку. Вже зараз, коли коханий Анастасії повернувся з полону, пара разом продовжує ходити на акції.

День, коли Родіон повернувся додому, Анастасія пам’ятає дуже чітко. О 8 ранку дівчина побачила, що росіяни скинули інформацію про те, що сьогодні планується обмін строковиків на строковиків.

“Кожен обмін ти чекаєш, і потім це не стається. Ти просто вмираєш в цей день, а потім знову йдеш жити. Тому повірити в те, що там буде твій, дуже важко. Але десь о 12 дня вже почала просочуватися інформація, що справді йде обмін, що дійсно є наші строковики. Мені подзвонила мама Родіона, сказала, що їй прийшла смс-ка з Координаційного штабу, бо кожному, чий родич обмінюється, приходить смс-ка. Ми одразу почали плакати”, – пригадує дівчина.

Родіон подзвонив Анастасії сам.

“Спокійним голосом сказав: “Альо..”. Ніби й не було цих 3,5 роки. Я плакала й пищала в цю трубку, що люблю його. Бо він переживав, що я не дочекалася. І перед тим, як подзвонити мені, він спитав в мами, як там Настя. А мама йому сказала: “Настя тебе чекає, дзвони”. І він подзвонив мені. В полоні він хвилювався — насправді всі чоловіки там переживають, щоб жінки їх дочекалися. Він подзвонив й видихнув. Ми всі плакали”.

Після полону Родіон два місяці провів на реабілітації, а своє омріяне весілля, на яке очікували сім років, пара спланувала за місяць. 

“Ми вирішили, що хочемо цього свята — це біле плаття, про яке ми мріяли вже 7 років. Для мене було важливо, щоб чоловік не бачив мене у весільній сукні. Тож, вперше він мене побачив на церемонії. До нареченого мене за рук вів батько, це був найособливіший момент, дуже теплий. В цю хвилину плакав він і плакала я. Ми були разом”, — згадує з теплотою наша героїня.

Читайте також:

• “Для сина тато — це фотокартка у шафі”. Історія Аліси Чумак, дружини полоненого нацгвардійця
• Вийшов живим з 6-годинного бою на Леваневського: історія військового з Бахмута
• З тіла витягли 40 осколків: як захисник Бахмута отримав поранення

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Анна знову сідає за глину. Усередині поступово настає тиша — лише чути стукіт пальців і м’який пластичний подих матеріалу, що піддається кожному руху. Анна не поспішає — каже, глина вчить слухати й чекати. Після повномасштабного вторгнення саме це ремесло стало її прихистком, її способом втримати рівновагу. Колись глину любила її бабуся, тепер любов оживає в онучці — у керамічних котах, яскравих грушах, у кожній чашці та тарілці, де є частинка її серця.

“Ви знаєте, я завжди всім рекомендую хоча б один раз в житті сходити на майстер-клас по кераміці й відчути, що коли ти тримаєш в руках оцю глину — вона настільки жива і настільки особлива, що ти не можеш підійти до неї з якимось сумом у голові чи з якимось поганими думками, бо в тебе нічого не вийде. Глина дуже добре очищує все, настає такий медитативний стан: лише ти й те, що роблять твої руки. Ти знаходиш спокій. Це взагалі цікава річ, працювати з оцим чимось живим таким”, — каже Анна.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Анною Полосухіної. Жінка родом з Дружківки, тривалий час мешкала в Бахмуті, зараз в евакуації живе на Черкащині, де й почала виготовляти керамічний посуд.

До Бахмута привів автокрос

Анна з дитинства росла оточена людьми, які любили мистецтво. Наприклад, бабуся Анни працювала у Дружківці на порцеляновому заводі, де робила посуд, мама закінчила художню, а тато – музичну школу, й сама Анна теж навчалася в художці.

А її батьки та рідні захоплювалися автоспортом, який і привів героїню в Бахмут. Маленьку Анну часто брали з собою на змагання з автокросу, що якраз й відбувалися в Бахмуті. Кожного року родина їздила сюди дивитися автоперегони.

“Це було просто дуже цікаво, це так закохувало. Й тоді мені вперше сподобалося місто. У дорослому віці я планувала займатися рекламою, але тоді ще такої спеціальності не було, тож я навчалася програмування, й паралельно розмальовувала автівки. Коли я одружилася, ми з чоловіком для життя вирішили обрати саме Бахмут. Це маленьке, компактне й тепло місто, де ми збудували життя”, — каже Анна.

В 2022 році Анна разом з родиною була змушена евакуюватися з Бахмута. Війну зустріла у пологовому будинку з новонародженим малюком. Жінка згадує, що до 2022 року вона об’їздила майже всю Україну, та ніколи не була на Черкащині — саме сюди вона й евакуювалася. Батько Анни, який пішов добровольцем, порадив доньці їхати туди. Тож вона зібралася з дітьми та переїхала в Черкаси. 

“Це дуже маленьке місто, воно мені дуже нагадує Бахмут. Тут зелено та чисто, а ще тут так само дуже легко пішки добратися, ніж на машині. Ще є парк “Долина Троянд”, як в Бахмуті, річка”, — ділиться у розмові жінка.

Саме у Черкасах Анна вперше пішла на майстер-клас з кераміки. Зізнається — тоді це було потрібно, щоб знайти для себе якийсь баланс і спокій. Й на додаток, з глиною вона вже працювала, коли займалась реставрацією, а ще неодноразово споглядала вироби з кераміки на Слов’янську ринку. А створювати саме посуд її наштовхнула власна скрупульозність.

“Взагалі я дуже особливо ставлюсь до вибору посуду. Мені важко підібрати горнятко, щоб мені сподобалось. І я дуже-дуже-дуже довго це обираю, у мене є улюблена чашка для кави, улюблена для чаю — окрема для трав’яного, окрема для вітамінного. Тобто це теж все різний посуд. І взагалі в мене немає такого, щоб було набором, знаєте, як шість чашок купують люди. В мене завжди все було різне”, — каже Анна.

Після майстер-класу Анна познайомилася з іншими жінками, які також полюбили кераміку, й поступово жінки разом відвідували інші навчання. Місяць за місяцем, крок за кроком Анна вчилась ліпити з глини посуд. Навчання зайняло понад рік.

“Я просто, якщо вже берусь за щось, то мені потрібно зрозуміти весь цей процес, довелося навіть згадати хімію та фізику. Це не просто щось, що зліпив й поставив на якусь кнопочку, нажав програму, і все вийшло. Я вчилась півтора року, далі була практика в гончарнях, а вже потім — власні перші тарілки й чашки на продаж”, — каже Анна.

Як виготовляється посуд ручної роботи?

На виготовлення чашки або тарілки ручної роботи може знадобитися до місяця часу. Ліпка відбувається повільно та скрупульозно. Найдовше часу займає сушка до випалу. А от найцікавішим етапом є, власне виготовлення посуду з нуля.

“Дуже часто в процесі, коли ти сідаєш за глину й думаєш: ось, що зараз хочеш зліпити горнятко квіткове, а в процесі в тебе якась бочечка починає вимальовуватися, й ти нею захоплюєшся, вигладжуєш, дороблюєш, придумуєш дизайн, виставляєш готовий виріб. Людям подобається, й вони замовляють. Та коли я роблю повтор, то однозначно не виходить ідентично, бо це ручне ліплення, а глина має свій характер, свою усадку. Тому кожна тарілка чи кружка — унікальні. От зараз я ліпитиму 50 тарілочок з грушами”, — розповідає деталі роботи Анна.

Тарілки ліпляться й сушаться швидше за чашки, але обидва вироби сохнуть від 7 днів. Після сушки йде розпис. Анна розписує вироби глиною з пігментами, які є безпечними. Після розпису знову йде сушка. Й останній етап — випал у печі за температури від 980 до 1 050 градусів, який триває протягом доби. 

“На кожній температурі відбувається своя магія. На температурі 100 градусів з виробу починає виходити волога. На температурі 200 градусів у нас починаються вже розпади деяких елементів глини, далі одні елементи повністю розпадаються і починають утворюватися. А наприкінці вже йде закалка черепка. Глина при температурі 1 000 градусів починає світитися білосніжним сяйвом. В печі є такий отвір, через який виходить волога. Якщо вимкнути світло, то звідти йде немов промінь сонечка”, — каже керамістка.

Після утильного випалу виріб відстоюється, а далі його покривають спеціальним скляним розчином. Далі йде другий випал, де температура в печі сягатиме 1 150 градусів.  Й лише після цього ваша чашка або тарілка будуть готові до того, щоб прикрашати дім.

У роботі з глиною найголовніше — терпіння. Вона не любить поспіху й не прощає недбалості. Анна згадує: на початку було чимало викликів, адже вироби тріскалися, ламалися, іноді готовий виріб розсипався на очах. Та глина, як і життя, — крихка, але жива. І якщо ставитися до неї з любов’ю — вона віддячить формою, у якій застигне тепло рук майстрині.

“Мені було важко — навчитися видихати після невдач і не сприймати це болісно, — каже Анна. — У цій справі головне не здаватися. Просто робити, навіть коли не виходить.”

Тепер удома в неї — ціла колекція виробів із власною історією. Неідеальні чашки, злегка тріснуті тарелі, глечики з ледь помітною тріщинкою. Анна називає їх “браковкою”, але говорить про них із ніжністю — у кожному такому виробі частинка шляху, помилка, що навчила, спроба, що принесла досвід.

Зараз майстриня створює посуд на замовлення, і якщо хочете тримати у руках горнятко, зроблене з любов’ю, — шукайте Анну за покликанням.

До теми:

В’язані янголи з Донеччини: як переселенка Анна Шаповалова перетворила хобі на мистецтво

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“В’язані янголи — це моє мистецтво. Це водночас і хобі, і можливість відволіктися” — так описує своє захоплення в’язанням переселенка з Бахмутського району Анна Шаповалова. До повномасштабної війни вона мешкала в селі Роздолівка, займалась домашнім господарством, а у вільний час в’язала. Після евакуації з рідного дому жінка на деякий час забула про своє хобі, втім згодом отримала натхнення і стала в’язати унікальні вироби.

Своєю історією Анна Шаповалова поділилась з редакцією Бахмут IN.UA.

В’язання було просто хобі

Анна Шаповалова родом із села Роздолівка Бахмутського району. Тут вона народилась, вивчилась і створила власну родину. Сім’я займалась домашнім господарством і городництвом. Час від часу Анна займалась улюбленим хобі — в’язанням. Та з початком повномасштабної війни жінка поставила його на паузу, адже потрібно було вивозити родину з небезпеки.

“До війни час від часу я займалася в’язанням. Це було захоплення просто для душі, також я в’язала речі своїм дітям. Потім, коли почалась повномасштабна війна, ми, звичайно ж, виїхали. Це було в лютому 2022 року. Тоді я закинула цю справу, адже було якось не до цього. Я з дітьми виїхала на захід України, а чоловік лишався в Бахмуті, оскільки був військовим”, — каже Анна Шаповалова.

Зараз пані Анна проживає в Черкасах. Тут вона знову згадала про своє хобі, яким займалась вдома. Натхнення несподівано прийшло перед зимовими святами. Жінка знову взяла гачок до рук, щоб зв’язати ялинкову іграшку.

“Це був 2024 рік, перед Новим роком. Тоді мені захотілось взяти гачок в руки і я подумала: “А чи не зв’язати мені якусь новорічну іграшку на ялинку?”. І чомусь захотілось зв’язати саме різдвяного янгола. В’язала тоді я просто інтуїтивно, спочатку взагалі не мала й поняття, як його робити. Було багато спроб, помилок, розпускань, але все-таки у мене вийшов янгол. Він став моєю першою роботою, так до мене прийшло натхнення створювати таких ангеликів”, — розповідає майстриня.

Окрім янголів в’яжу ранери, капелюшки й пояси

Спочатку майстриня Анна Шаповалова робила янголів в одному кольорі й стилі. Згодом вона почала експериментувати з кольорами й деталями.

“Спочатку це була просто ідея різдвяного ангелика на ялинку, нічого особливого в думках тоді не було. Але коли я побачила готовий виріб, то в мене почала розвиватися фантазія. Мені захотілося його зробити з волоссям, я зачіски пробувала робити. Потім почала ще й з кольорами гратися. Якщо спочатку це були бежеві кольори, колір льон, то потім я почала додавати рожеві, блакитні, жовті відтінки. Хоч я ще в’яжу й інші вироби, особлива цікавість у мене саме до янголят. Це моє мистецтво. Така моя фантазія і моє натхнення зараз”, — розповідає Анна Шаповалова.

Окрім янголів, майстриня в’яже ранери (ред. довгі скатертини-доріжки для прикрашання столу), капелюшки й пояси в етностилі. Ці вироби створені виключно з бавовняної пряжі.

Пані Анна зазначає, що її янголи є авторськими, оскільки процес їх створення вона вигадала сама. Нові ідеї вона вигадує сама.

“Я в’яжу інтуїтивно, у мене немає схем. Хтось колись запитував у мене в соцмережах майстер-клас. Але в мене його немає, бо це все йде з голови. Поки я досягла того вигляду, якого б мені хотілось, я робила багато спроб. Тому це чисто моя фантазія”, — каже Анна Шаповалова.

В’яже майстриня переважно у вільний час. Часто може працювати і вночі. На виготовлення одного маленького янгола йде близько тижня.

“Буває, що в’яжу до пізньої ночі, адже вдень маю домашні справи, на які йде багато часу. В’яжу переважно у вільну хвилинку і це може бути будь-де — в дорозі або поки чекаю дитину із занять. Такого, щоб я сіла і весь день в’язала немає, я працюю по кілька годин на день. Виготовлення маленького янгола може розтягнутися до тижня, бо кілька днів йде лише на те, щоб надати йому форму. Якщо це більший янгол, то може бути понад тиждень. Все залежить від розміру”, — зазначає жінка.

Поки в’язання для пані Анни є цікавим захопленням. Вона продає свої вироби, але планів щодо масштабування власної справи поки не має.

“Для мене створення власної майстерні чи магазину поки нездійсненна мрія. Я творю вдома і наперед нічого не загадую. Влітку виходила продавати свої вироби в місцевий парк. Люди не проходили повз, висловлювали захоплення, були й покупці. Поки що в’язання для мене це і хобі, і можливість відволіктися — це моя втіха. Звісно, якщо когось цікавлять мої роботи, то мені дуже приємно. Я залюбки продаю їх”, — каже Анна Шаповалова.

Ви можете підтримати майстриню з Бахмутського району, замовивши її вироби в Instagram.

Читайте також:

• З нуля у новому місті: як донеччанка відкрила власну квіткову крамницю у Дніпрі
• “Ми взяли собі за мету розповідати простим німцям людські історії війни”: як українки заснували театр в Бонні
• “З Бахмутом у серці”: історія бахмутянки Юлії Романуші, яка пише пісні про місто і переселенців

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!