“Я б воліла ніколи не виходити в публічний простір, якби мій чоловік не опинився там, де він є зараз. Я б не хотіла говорити з журналістами, виступати перед натовпами. Я б не давала інтерв’ю, не писала статті, як це я роблю вже близько року. Складно постійно це згадувати, що відбувалося, як відбувалося, де… Але найскладніше те, коли в журналістів, людей відсутня емпатія. Влітку минулого року мене питали, чи впевнена я, що Сергій досі живий. Я вважаю ці питання абсолютно недоречними, тому що я знаю, що він живий”.
Це слова Марії Алєксєєвич — дружини полоненого військового, який за наказом вищого командування вийшов з Азовсталі, а потім опинився в бараці Оленівки.
Примітка. Після майже двох років теракту в Оленівці доля 120 людей залишається невідомою. Марія каже, що всіх розкидали по різних колоніях на території росії, тож зараз головна ціль спільноти — це повернути жертв теракту, тих, які отримали поранення та вижили. Відомо, що загалом налічували 59 важкопоранених українців.
Азовсталь
Марія родом з Хмельниччини, зі своїм майбутнім чоловіком вона познайомилася через Facebook, у 2018 році. Обоє навчалися на психологів, жили в одному місті.
“Коли ми вперше зустрілися, Сергій мене припідняв та міцно обійняв, і тоді я зрозуміла, що це саме та людина, яка мені потрібна. Це трішки складно пояснити, тому що на той момент ми були не дуже довго знайомі”, — пригадує Марія.
Сергій її зачепив добротою — він допомагав тваринам, а ще випромінював впевненість, рішучість. У перший рік знайомства пара почала жити разом. Сергій якось приніс бездомного кота, він й досі живе з Марією. Ім’я чотирилапого дівчина не розкриває, каже — це дуже особисте.
Сергій з улюбленцем / фото надані героїнею
Пара не раз розмовляла про можливе вторгнення. Дівчина пригадує, що в 2021 році вони навіть планували переїхати жити до Маріуполя, але Сергій відмовив їх від цієї ідеї — начебто передчував, що станеться з містом. Нагадаємо, що у лютому 2022 року почали з’являтися перші дати ймовірного російського вторгнення.
“Якщо говорити про Маріуполь, то навіть звільнені з полону захисники, оборонці Маріуполя говорили, що місто було не підготовлено. Хоча вони намагалися підготуватися, просили допомоги і підтримки, але, на жаль, їм це не надавалося”, — говорить Марія.
Азовсталь, 2022 рік, росіяни бомблять Маріуполь / фото Маріупольська міська рада
Коли почалася повномасштабна війна, чоловік Марії доєднався до захисту. Потім опинився на Азовсталі, у Маріуполі. Жодні новини він не розповідав, тому дівчина сама слідкувала за всім, що відбувається, а по телефону пара постійно підтримувала одне одного. Останній раз вона говорила з чоловіком 13 травня 2022 року, за кілька днів до початку виходу. Про вихід з Азовсталі наших військових, за наказом командування, дівчина так само дізналася з новин. Місцеперебування свого чоловіка вона не знала, а потім стався теракт в Оленівці.
“Я не знала, чи Сергій вийшов з Азовсталі насправді. І тільки 19 травня 2022 року я побачила відео на російських ресурсах, вже в колонії в Оленівці, і серед військових я побачила Сергія”, — каже дівчина.
У січні 2023 року, за кілька місяців після теракту (коли була розформована місія ООН, яка мала би розслідувати факти вбивства і поранення військовополонених під час теракту в Оленівці в ніч на 29 липня 2022 року), жінки почали формувати Спільноту Родин Оленівки.
“До того часу ми ще не знали, що саме нам робити. Тобто кожен родич постраждалого бійця під час теракту потім самостійно звертався як до представників влади, так і до міжнародних організацій. Це не давало абсолютно ніякого результату. Тема теракту в Оленівці з кожним місяцем починала згасати, не цікавилися ні пораненими, ні страченими бійцями”, — пояснює у коментарі Марія.
Вона додає, що рідні військових знають — за кілька днів до теракту полонених відвели в окремий ангар в Оленівці. Росіяни ретельно планували вбивство.
Наша ціль — повернути жертв теракту в Оленівці
Марія з плакатом на акції підтримки полонених / фото надане героїнею
Масштабна ціль — це домогтися міжнародного розслідування теракту та вшанування пам’яті вбитих захисників. Жодної інформації про тих, хто залишився в полоні, немає. Червоний Хрест, який мав би забезпечувати належні умови, не спілкувався з цими полоненими.
Марія згадує, що за кілька днів після теракту до неї зателефонував представник МКЧХ, аби сказати, що вони нічого не знають про її чоловіка — на цьому “корисна” комунікація завершилася. Єдину інформацію, яку дізналася Марія, вона отримала від побратима Сергія, який вийшов з полону.
“Червоний Хрест не виконує свої обов’язки. Він мав бути присутній, коли наші військові виходили з Азовсталі, щоб їх офіційно підтвердити як військовополонених, щоб, умовно кажучи, вони ніде не загубилися на території росії, або щоб з ними нічого не сталося… Рік статус мого чоловіка не могли підтвердити.
Якщо говорити про те, що відбувалося і відбувається в російських тюрмах, то це просто жах. Міжнародний комітет Червоного Христа має відвідувати колонії, але вони цього не роблять. Вони робили такі заяви, що нібито там відвідували колонії, але вони не розголошують деталі, а ще кажуть, що постійно спілкуються з родичами. Зі мною говорили лічені рази”, — говорить Марія.
Вона пояснює, що спільнота хоче налагодити контакт з органами влади на вищому керівництві. Якщо говорити вплив, то жінки мають надію на МЗС — тут головне завдання стала співпраця із міжнародною спільнотою, залучення до акцій підтримки полонених діаспори та іноземців.
Поки тема Оленівки звучатиме — буде можливість повернути полонених додому живими. Раніше у обміні наших військових вже брали участь Саудівська Аравія, Туреччина. Марія розмірковує, що ці країни й надалі можуть допомагати з обміном за підтримки нашого МЗС. Міністерство наразі не достатньо комунікує з родинами полонених, але зрушення вже є.
Російські військові в полоні
Жінки чекають повернення своїх рідних додому / фото надане героїнею
Минулого року у мережі опублікували фото умов, в яких знаходяться російські військовополонені на території України. Охайні чисті кімнати, гаряча їжа, душові кабіни та туалети — все це різко контрастує з тими умовами, в яких перебувають українські полонені.
Ми запитали Марію, чи, на її думку, такі умови мають бути забезпечені російським полоненим:
“Я не знаю, як це може бути не добре. Ми маємо виконувати норми Женевської Конвенції про поводження з військовополоненими. Єдине, що я вважаю, що ми не маємо додатково покращувати їм умови. Наприклад, те, що стосується якихось свят, що вони можуть спілкуватись вільно по телефону зі своїми рідними в той час, як українським військовополоненим цього не дають. Я вважаю, це трішки занадто. Але те, що загалом умови утримання в них відповідають всім нормам Міжнародного гуманітарного права, це, звичайно, добре”.
Нагадаємо, що більшість наших полонених не отримують листи від рідних, їм не дозволяють спілкуватися. Марія додає, що, попри невідомість, вона бачить велику підтримку від людей — як всередині країни, так й поза її межами. Жінки щодня говорять про Оленівку, і дівчина не приховує, що це важко. Важко тримати цю тему в інформпросторі.
***
Марія Алєксєєвич на заході ОБСЄ / фото надане героїнею
Якби не стався теракт в Оленівці, якби мій чоловік не був полоненим, я би не виходила в публічний простір. Я б не давала інтерв’ю, не писала статті, як це я роблю вже близько року.
І це тяжко, по-перше, морально буває складно постійно це згадувати, тобто, що відбувалося, як відбувалося, але найскладніше те, коли в людей відсутня емпатія. У мене, наприклад, було таке питання влітку минулого року: “Чи впевнена я, що Сергій досі живий?”.
Я вважаю ці питання абсолютно недоречними, тому що я знаю, що Сергій живий. Я не маю про нього зараз інформації, але я її шукаю, я намагаюся робити від себе все можливе для того, щоб повернути його додому живим з полону.
Є дуже приватні питання, яких б краще ніколи не ставили. Питали: “Чи сниться вам Сергій?”, “А в якому контексті він вам сниться?” або “Чи відчуваємо ми з Сергієм одне одного зараз?” Ці питання, я вважаю, недоречними теж, тому що, по-перше, це особисте, по-друге, це, може, грубо скажу, але це трішки тупі питання.
Я не знаю, що зараз відчуває Сергій — я знаю тільки те, що він перебуває в полоні, і що, я надіюся, він тримається. Я вірю в це.
Марія Алєксєєвич разом з іншими жінками щодня нагадує про Оленівку — нещодавно дівчина виступила в ОБСЄ, де розповідала про українських полонених. Щодня голос, який лунає про жертв та полонених Оленівки, робить їх видимими.
Кожен ранок Олена — майбутня лікарка з Бахмута — добирається на роботу через підірваний міст. Вона йде в центральну лікарню під звуки обстрілів, а потім повертається назад додому. На собі несе велосипед, бо міст розбитий; несе й хліб з водою, бо там, де живе Олена, води давно немає. Сергій — теж лікар. Його ранок починається схоже, хоча людей в Бахмуті вже мало, й це переважно старші люди. Він не може їх лишати самих, тому Сергій продовжує ходити на роботу. У місті він лишається з батьком. У Сергія є собака, який чекає його з роботи.
Браконьєр — військовий з 93-ї бригади, донедавна був цивільним. У Бахмут потрапив через кілька днів після мобілізації, місто здавалося розбитим вже у вересні 2022. Браконьєр ще не знає, що він проведе тут 7 страшних місяців, і по-справжньому розбитим він побачить Бахмут пізніше. Баланс — теж військовий з 93-ї бригади, воює з 2014. Бахмут надовго відкладеться в його пам’яті як місто, де через холод й болото зимою 2022 солдатам відрізали пальці на руках й ногах.
Браконьєр, Баланс, Олена, Сергій — 4 людини, які не перетиналися в житті, опинилися в одному місті у період з 2022 по 2023 рік. Місто, яке для двох людей з нашої історії є спогадом про дім, для інших двох — тим спогадом, про який хочеться забути.
Олена Воронова
Олена Воронова працювала у Бахмуті як лаборантка у центральній лікарні. Її разом з донькою та чоловіком евакуювали військові, коли неподалік від них вже були росіяни. Олена виїхала з Бахмута у січні 2023 року.
Олена Воронова в Бахмуті, фото надане героїнею
Олено, розкажіть, як ви працювали у Бахмуті останніми місяцями?
Я працювала лаборанткою у центральній лікарні до останнього, поки не зруйнували мій кабінет. Десь наприкінці вересня або на початку жовтня зруйнували міст між мікрорайоном Забахмутка, де я жила, то мусила йти з велосипедом через цей взорваний міст — несла велосипед на собі. Працювали, приймали людей, котрі приходили і потребували моєї допомоги. Коли я йшла додому, я ще намагалася привезти хліб, води, бо в нас на мікрорайоні води давно не було. Зі мною жили не тільки мої родичі, а й багато сусідів, які також не хотіли виїжджати, переважно вже достатньо похилого віку люди. Я була останньою їхньою надією на хліб та воду.
А були люди з травмами, які до вас зверталися?
До мене приводили дітей. У дівчинки, пам’ятаю, були проблеми з нирками, треба було аналіз сечі зробити. А лікарів не було достатньо, і цій дівчинці не могли нормально надати медичну допомогу. У самому Бахмуті лишилося декілька терапевтів, гінеколог, двоє лаборантів, одна санітарочка, а потім і санітарочки не стало, бо вона вже не змогла добиратися на роботу — її район, Собачовку, почали сильно обстрілювати.
Найскладніший випадок був з моїм сусідом, який пішов — я вже точно не пам’ятаю, куди, але це в секунди сталося: прилетіла бомба і його поранила. Ми мусили його затягти до підвалу. Три осколки в нього були в нозі, один у віску. У підвалі ми йому надавали першу медичну поміч, потім віднесли його до лікарів-військових, самі ми би його врятувати не змогли. Наскільки я знаю, ногу так і не вдалося врятувати. Але живий лишився: йому близько 70 було, колишній військовий, такий мужній чоловік. Пам’ятаю, коли ми його несли, то він казав: коли щось летить, прячтеся за мною — я вже поранений.
Як ви наважилися виїхати з Бахмута?
Мене мотивувала донька. У 22-му році ми виїхали до Чехії, але через тиждень моя дочка сказала: “Мама, я хочу додому”, і ми повернулися додому, назад до рідного Бахмута. Я виконувала свою справу, а вона була моїм маленьким мотиватором. Ми виїжджали до Чехії наприкінці червня, та вже у серпні, через тиждень повернулися назад. Вже за цей тиждень, що нас не було, у місті кардинально змінилася обстановка: постійно летіли якісь бомби, ракети. Був зруйнований і центр міста вже на той момент, тобто росіяни просувалися — це було відчутно.
Зимою стало ще важче. Після того, як поранили сусіда (це було 12 грудня), ми жодного разу не змогли вийти надвір, бо дуже сильно почали обстрілювати наш будинок.
Ми бачили, коли вибігали по дрова, щось приготувати або щось взяти на вулицю, як дрони літають. Ми думали, що росіяни бачать, що тут тільки цивільні живуть, і вони не будуть руйнувати наш будинок, обстрілювати нас, тому що немає сенсу це робити. Але ми помилилися: черга дійшла до нашого будинку, і от з 12 грудня постійно стріляли. Місяць ми там сиділи — до того, як до нас прийшли військові наші, хлопці з 93-ї бригади. Кажуть: “Що ви тут робите?” А я кажу: “Ми вже не можемо вийти, бо обстрілюють дуже сильно”.
Тиждень вони розробляли таку маленьку, як я казала, спецоперацію, як нас вивезти. Бо з нами була жінка літня, після операції вона не могла пересуватися взагалі. Тому на носилках мій чоловік та військовий виносили цю сусідку з підвалу. Ми виїхали завдяки 93-й бригаді. Вони нас вивели на свій страх і ризик. Це було дуже небезпечно, тому що вже десь за метрів 100–150 у будинку були росіяни. Ми покинули дім 30 січня 2023 року.
Що вам найбільше запам’яталося за ці дні?
У мене це пов’язано тільки з біллю, насправді. Я народилася в цьому місті, народила тут доньку, вчилася, жила. Знаєте, я ніколи не хотіла, як багато молоді в свій час, поїхати до великого міста, до Донецька або до Харкова. Я завжди знала, що хочу жити тут. Моя бабуся та дідусь колись дуже давно переїхали з Росії до Бахмута. Він приїхав сюди у відрядження, побачив, як тут живуть люди в Україні, в Бахмуті, зібрав всю свою родину, дружину з трьома дітьми, і переїхав сюди, тому що йому настільки воно сподобалося. Для мене це було і буде найгарнішим містом.
Сергій Старусєв
Сергій Старусєв — лікар з Бахмута, працював у амбулаторії до останнього, лікував місцевих, надавав медичну допомогу. Сергій виїхав у березні 2023 року на легковій машині з батьком та собакою.
Сергій Старусєв у мирному Бахмуті / фото надане героєм
Як починався ваш день у Бахмуті?
Почався день стабільно. У нас вдома була пічка, яку ми топили. Зранку на печі підігрівалася кава, потім я добирався на роботу. Нам видали буржуйки.
Я розтоплював цю буржуйку — вчився це робити, у мене не одразу виходило. Спочатку у нас все в амбулаторії було в димі, і лише потім дізналися, що її можна прогрівати спершу. Розтоплювали буржуйку і починали прийом пацієнтів. Деякі навіть допомагали нам травами.
Якими травами?
Ліків не було. Багато людей хворіли ГРВІ через те, що в підвалах довго сиділи. Коли у нас був вільний час, ми теж ходили за травами. Найчастіше люди зверталися до нас з простудами: бронхіти, пневмонія. Люди жили в підвалах, тому, звісно, холодно було.
Й всі на стресі переживали.
Були якісь складні випадки тоді?
Я не люблю це згадувати. То була зима 2023 року, і до нас повернувся чоловік. У нас там були чорнобильські будинки. Він повернувся попрати речі, зігрітися, і в цей час відбувся мінометний обстріл. Прилетіла міна, і якраз він вже підходив до нас в амбулаторію. Його поранило. Ми почекали трохи, бо був обстріл. Підбігли до нього, він вже був в агонії. Ми ще з одним чоловіком затащили його до амбулаторії, хотіли надавати допомогу, спробувати роздягти, але це була зима, було багато одягу, ми не встигли…
Як ви наважилися залишитися в Бахмуті?
Мені емоційно, якщо чесно, було важко саме виїхати, але коли вже побачив на початку березня 2023, що вже нічого не працювало: ні аптеки, ні магазини, то прийшло розуміння, що вже все. Я мав виїжджати з батьком — він не хотів, адже все життя прожив в Бахмуті. Одразу виїхати не змогли. Тоді вже евакуації як такої не було, мости були підірвані всі. Якщо мені не зраджує пам’ять, це було 9 березня.
Ми повернулися назад додому, трохи пересиділи, мінометний обстріл почався буквально за 15 хвилин. Накидали якісь там речі, я взяв нашу 30-кілограмову собаку на руки і ми поїхали машиною, через сєвєрний ставок. Трохи застрягли в дорозі, штовхали машину, тому що там об’їжджа дорога, але там танками трохи її розтягнули. Виїхали потім через переправу, яку військові зробили.
Яким ви пам’ятаєте Бахмут?
Розрушений. Він до сих пір мені сниться…. Тобто таким, яким я його оставив, яким він в мене залишався і в моїй пам’яті.
“Браконьєр”
“Браконьєр” — військовий з 93-ї бригади Холодного Яру, пробув у Бахмуті 7 місяців. Виходив з міста у березні 2023 року, коли росіяни вже були у місті. Отримав поранення, повернувся та продовжує нести службу у війську.
Військовий “Браконьєр” / фото надане героєм
Як ви потрапили в Бахмут?
Я заїхав у Бахмут 10 вересня 2022 року, в тентованому Уралі. Нас розселили в приватному секторі, а 11-го я вже був за Бахмутом на позиції. У мене не було БЗВП — я отримував цей досвід прямо в окопах. У місті тоді ще були вода, зв’язок, а потім вже, коли порозбивали трансформатори, все працювало тільки на генераторах, але робили аптеки, був пункт незламності. У січні ще навіть ринок працював біля літака до 11:00 ранку — 2–3 години.
Було багато цивільних ще, хоча мені здавалося, що місто було розбитим. Я тоді ще не знав, як виглядає справді розбите місто. От коли я виходив у 23-му, я навіть не мав де ногу поставити — все було в уламках. От тоді я зрозумів, що у вересні місто було ще живим.
Яку тактику росіяни обрали для Бахмута?
Перше, що вони робили, — це розбивали місто. Били по трансформаторах, пунктах незламності, далі по будинках — тобто там, де люди збиралися. Комунальщики й пожарка одразу їхали туди відновлювати, зашивати вікна, прибирати. Росіяни далі били, робили так, щоб не було можливості, наприклад, зкупитися, зарядитися і щоб люди звідти їхали. Вони видавлювали місцеве населення, щоб залишалися ті, які там, як би, за російський мир.
А як до військових ставилися у місті?
Люди взагалі були різними. Ми були на одній підстанції 2 тижні, 120-й міномет доставав вже нас. Росіяни потихеньку продавлювали посадки і міномет підтягували до цього переднього краю. Там, де ми жили, якось підійшов до нас дідусь, дуже старий — я не знаю, йому більше 60 років. Ледве ходив, прийшов взагалі з телефоном, в якому навіть немає інтернету, каже: “Хлопці, можна у вас зарядити?” Ми кажемо: “Так, будь ласка.” Він поставив телефон і пішов. Через 20 хвилин прилетів один снаряд точно в цей будинок — пробив бокову стіну.
У нас було два трьохсотих. Почалася суєта, за цей час цей дідусь забрав телефон і спокійно пішов — заряджати телефони після цього заборонили. Були такі моменти, були такі люди, які вже по російському часу жили, у них час показував на телефоні на годину вперед.
Але були й інші. Люди нам приносили яйця, молоко, допомагали, чим могли. І ми допомагали так само, хліб роздавали.
Ви застали у Бахмуті вагнерівців — як би ви їх описали?
По-любому, я застав, тому що і на штурм уже ходив. Взагалі, я в Бахмуті пробув 7 місяців. Коли приїжджали на підсилення ТРОшники різні, вони на мене дивляться після тижня тут і кажуть такі: “Блін, як звідси вибратися? Це ад!”.
У вагнерівців була дуже хороша вогнева підготовка: вони перед тим, як штурмувати, спочатку розвідували, потім йшла їх артилерія, плотно обробляли і так само добре рухалися. У них був завжди старший, який навіть в бій не вступав. Вони робили це професійно. Ми відбивали накати, буквально проходять 15–20 хвилин — вони йдуть в другий накат, й так по колу. Противника недооцінювати — це точно не можна ніколи.
Ускладнювала все ще і погода. У мене за цей період було два запалення й гострий бронхіт, тяжко було стояти на ногах. Я був худий, витомлений. Але була задача переміщатися, а вагнерівці, якщо вже розуміли, в якому будинку ми сидимо, то вони старалися нас задавити вогнем.
Як ви відходили з Бахмута?
Ми добре оборонялися, гризлися, по максимуму давали відпір, але вони так само — у них була перевага у зброї, у людях. Була постійна стрільба, дев’ятиповерхівки розбирали “Піонами”. Коли нас зажали, ми були в одному кварталі з росіянами, й нам дали команду відкатуватися. Я сказав хлопцям: “Або ми відкатуємося вранці, або ми потім звідси не вийдемо”. Не всі вийшли з Бахмута. Ми виходили, хто як міг: хто на ногах, хто попід руки у сторону Хромового, Іванівського, потім із Іванівського вже на Часів Яр.
Те, як виглядав Бахмут, коли я з нього виходив, я не можу словами описати, і відео це не передасть. Я сам передивлювався те, що я знімав, і в мене мурашки йшли, хоча я багато що бачив. Дорога — те, що нею було раніше: все в бетоні, в арматурі, згорілі квартали, машини. А коли настав ранок, з третього чи четвертого поверху бабуся спускається і йде на прогулку. Вночі там все трусилося. Навіть коли ми відходили, був місцевий, який з собачкою гуляв.
“Баланс”
“Баланс” — військовий з 93-ї бригади, у війську з 2014 року. Пройшов бої в Авдіївці, Мар’їнці. У Бахмуті пробув 10 днів у лютому 2023, потім воював під Бахмутом, продовжує служити у війську.
Військовий “Баланс” / скриншот
Що вас вразило в Бахмуті?
Я вперше прибув у Бахмут у лютому 2023 року у складі 93-ї. Ми заїжджали через Хромове. Місто вже було добре розбите, снарядів літало кучу, гучність була сильна. Ми на машині просто пролітали. Заїхали у Бахмут, знайшли приміщення, де ми ночували без вікон. А потім знайшли підвал, і всі там помістилися. Я сам воюю з 14-го року, бачив різне. Біля Авдіївки був, Красногорівки, в Мар’їнці.
В Бахмуті вразили люди. Люди збиралися там на базарі, де продавали масло для генераторів. І там була дитина перелякана, вже контужена. Вразило те, що батьки не вивозили дітей.
Росіяни заходили тоді в місто зі сторони Ягідного, а ми тут тримали по краю. Вони підходили до залізниці, і частково до району Квадрат. Ринок вже тоді був згорів наполовину, а я бачив там тих контужених дітей.
Наша 93-тя бригада постійно евакуювала людей, шукала вільну машину й вивозила. Пам’ятаю, жіночка одна дуже плакала перед тим, як поїхати, просила завезти її на кладовище попрощатися.
Як діяли росіяни в місті?
В основному це були вагнерівці. Вони йшли хвилями: одна група прийшла, їх знищили, далі вже йшла друга, і отакий пресинг був постійно. Хлопці вже мені казали, що треба тікати. Але я був певний, що будемо тоді боротися. Нам дуже допомагали наша артилерія, літачки. Коли ми прийняли бій, після нього хлопці прийшли до мене й кажуть: “Так їх (ред. вагнерівців) можна бити”. І так і було — я був здивований, як в людей прийшла впевність.
Раніше, з 14-го по 18-й рік, таких тактик не було, які росіяни використовували в Бахмуті. Противник підходив, у нас була перестрілка, й вони відходили. Потім накат був через 4 години. А це вони лізли і лізли, вмирали, і все одно інші лізли. Ти дуже втомлюєшся в такому темпі. Мене потім перекинули на другу позицію, і я три ночі не спав, почалися галюцинації. Хлопці-прикордонники, які зі мною були, настільки заморилися, що падали в окопи і лежали. Ми там приймали бій, я був й один прикордонник, який мені тоді міг допомагати. Всі ми вижили, і залишились тоді на своїх позиціях, а потім мене з обмороженням і запаленням через три з половиною дні забрали. Це було у лютому.
Бійцям було дуже важко. Болото, сніг, холод. Я чому так швидко застудився, бо мокро й холодно було. Коли ми приїжджали, там другим хлопцям відрізали пальці через обмороження, бо спальники, де хоча б трохи можна було відпочити, промокли. Всім було нелегко.
Військові експерти
“Знищити приблизно 100 тисяч особового складу ворожих військ – це хороший здобуток”,
Сергій Грабський // військовий коментатор
Чому Бахмут важливий для росіян?
Сергій Грабський, військовий коментатор, полковник запасу ЗСУ, пояснює, що в обороні Бахмута найголовнішим стало знищення військового потенціалу противника. Саме тут фактично знищили ПВК “Вагнер”, корпус кількістю 75 тисяч людей. І саме після цього в росіян був жест відчаю, коли вони намагалися піти на Москву.
“Бахмут був і є важливим перетином доріг, і, до речі, він грає цю роль і зараз, тому що місто є одним із флангових напрямків, через які противник може намагатися просуватися в сторону Слов’янська. Чому? Тому що через Бахмут іде траса, яка проходить далі на Костянтинівку, далі на Покровськ і далі на Павлоград. Осідлання, якщо можна так сказати, цієї траси дозволяє противнику вже більш предметно говорити про можливості на Слов’янсько-Краматорському напрямку — скажімо так, це останній укріплений район, який Україна тримає в Донецькій області. Саме тому штурм Бахмута для противника був критично важливим з огляду на його значення. Саме тому противник не рахувався з втратами. Це фактично був перший раз, коли противник вв’язався в такі виснажливі вуличні бої, які призвели до того, що він таки захопив Бахмут, але на більше в нього не вистачило вже ресурсів”, — каже Сергій Грабський.
Сергій Грабський / скриншот
За його словами, Бахмут зіграв свою надзвичайно важливу роль в обороні України, дозволивши нам виграти час, перегрупуватися і продовжувати бойові дії в тому форматі, в якому вони є зараз. Щодо вагнерівців як таких, то специфік полягала в тому, що це не військове формування Російської Федерації — відповідно, й відношення до них було дуже специфічне. Чому? Тому що ніхто особливо не думав про те, як зберегти особовий склад, як забезпечити потреби угруповання. На думку Грабського, вагнерівців використовували для м’ясних штурмів, але не можна сказати, що “Вагнер” — це щось однорідне.
“Вагнер” тому і називався групою компаній «Вагнер», тому що він складався з декількох компаній. Одна компанія дійсно забезпечувала постачання так званого людського м’яса, а інша компанія, така як Ліра, наприклад, відігравала дуже важливу роль з точки зору того, як забезпечити умови більш професійним бійцям. До речі, ця компанія більше використовувалася вже на інших військових полях, зокрема в Африці. Саме тому ми говоримо про те, що Вагнер дав можливість противнику виграти час для підготовки військ. До певної міри група компаній Вагнер використовувала безлімітний, як вони думали, ресурс — це злочинці, які сиділи у тюрмах. Цей ресурс дозволив їм протягом короткого періоду часу закрити ту діру, забезпечену людським складом, і фактично умостити Бахмут, якщо так можна сказати, тілами вагнерів, що призвело до знищення цього утворення”, — каже Сергій Грабський.
Взяття Бахмута для Росії мало кілька стратегічних значень. Саме по собі місто є важливим комунікаційним хабом. Специфіка полягає в тому, що тут є підземне сховище, де можна розміщувати значні обсяги озброєння, бойової техніки і навіть ховати людей.
“Окупація цього міста дозволила їм створити такий хаб, з якого тепер, як ми бачимо, вони продовжують наступати як безпосередньо в напрямку Краматорська, так і діяти на фланзі, атакуючи Костянтинівку, і до цього можна віднести Покровську ділянку фронту. Взяття Бахмута для росіян створило передумови для просування на північ, в сторону Краматорська і Слов’янська. Утримання Бахмута було єдиним способом утримати позиції і добитися того, щоб значна кількість противника була там знищена. І це доводить необхідність того, що ми маємо утримувати Слов’янськ і Краматорськ як наші фортеці, і навіть якщо противник підійде до них, його втрати будуть несумісні з тими вигодами, які він отримав. Саме тому противник зараз намагається примусити нас відійти, створивши передумови для стратегічної катастрофи України”, — додає Грабський.
Сергій Грабський каже, що росіяни стали заручниками свого власного міфу щодо взяття Бахмута, і саме з цим була пов’язана така відчайдушність, коли вони лізли вперед і спокійно віднеслися до кількості своїх втрат.
Віктор Кевлюк, експерт Центру оборонних стратегій, додає, що на початку битви за Бахмут на той час не мав великої стратегічної цінності. Це було невелике місце з населенням до війни близько 70 тисяч людей.
“Розташоване в низині, без ключових транспортних узлів. І для подальшого просування в глибину української оборони противнику воно майже нічого не давало. Однак українське командування обрало оборону як інструмент для виснаження противника шляхом подрібнення його сил. Позиції в Бахмуті надавали можливість силам оборони завдавати противнику непропорційно високих втрат. За оцінками західних аналітиків, втрати в цій оборонній операції склали 1 до 7 на користь сил оборони, тобто на кожного вбитого українського солдата припадало 7 солдатів противника. Це перетворило бої під Бахмутом на м’ясорубку для ворога”, — каже Віктор Кевлюк, експерт Центру оборонних стратегій.
Віктор Кевлюк / фото Facebook
Крім того, оборона Бахмута скувала війська росіян, зокрема, приватну військову компанію Вагнер, частини повітряно-десантних військ, зібравши їх на одному напрямку, що запобігало більш широкому наступу на територію Донбасу, зокрема, на Слов’янськ і Краматорськ.
“З точки зору окупантів, захоплення Бахмуту швидше було інформаційним приводом, ворог намагався показати, що він визволив в лапках частину Донбасу, що продовжується захист російськомовного населення, яке начебто потерпає, ну і паралельно противник мовчав (2:48) про ціну, яку йому довелось сплачувати в боях під Бахмутом. Врешті-решт, втрата Бахмуту силами оборони не призвела до оперативного прориву, на який противник розраховував”, — додає Кевлюк.
Як росіяни захоплювали Бахмут?
Якщо говорити про російську тактику в Бахмуті, то це масовані артилерійські обстріли. Противник витрачав до 50 тисяч снарядів на добу, а танки використовувалися для стрільби прямою наводкою. Без якихось лімітів застосовувалися баражуючі боєприпаси “Ланцет”, пояснює Віктор Кевлюк.
“Тобто противник докладав зусиль для розм’якшення української оборони. А потім штурмові групи різної чисельності від 8 до 50 осіб атакували виявлені українські позиції. Десь з листопада 2022 року бої перейшли в формат окопної війни, артилерійські дуелі і там, де вдавалося в ворогу, точилися вуличні бої. М’ясні штурми були основою російської тактики”, — додає Кевлюк.
За оцінками Сполучених Штатів, Росія в цих боях втратила вбитими, пораненими, зниклими в безвісті порядка 100 тисяч військовослужбовців і бойців приватних військових компаній. Після захоплення Бахмута збройні сили рф були виснажені настільки, що розвинути успіхи далі швидко вони не могли.
“Якщо говорити про уроки і висновки оборонної операції в Бахмуті, то Росія здобула символічну перемогу, бо ціна, яку вона заплатила за захоплення міста, яке, фактично, не мало стратегічного значення, обнуляє цю перемогу. Зусилля, які були, і ресурси, витрачені, абсолютно не виправдовують досягнення. З іншого боку, російська пропаганда розкрутила перемогу під Бахмутом як визволення частини Донбасу, а це, в свою чергу, дозволило підняти морально-психологічний стан військ і, загалом, морально-психологічний стан всього населення РФ. А це відбилося на потоці добровольців, бажаючих укласти контракти. Відповідно, противник набув можливості компенсувати колосальні втрати”,
Реальність виглядала наступним чином. Місто, фактично, зруйноване. Прорватися до Слов’янська чи Краматорська ворогу не вдалося. Він втратив близько ста тисяч людей.
Приватна військова компанія «Вагнер» фактично припинила існування. Дорога на західну частину Донецької області не відкрилася.
“Для України головний урок, мабуть, — що виснажлива оборона може бути стратегічно виправданою. Це може зараз звучати якось так не зовсім коректно, але ми побачили, що, створивши для противника мясорубку, ми можемо, навіть втративши територію, здобути певний взиск, тобто знищити приблизно 100 тисяч особового складу ворожих військ – це хороший здобуток. З іншого боку, противник фіксувався на своєї символічної меті; він схильний до різного роду фетишів і готовий платити за здобуття перемоги там, де вона не дає йому стратегічного виграшу в дуже високу ціну”, — резюмує Віктор Кевлюк, експерт Центру оборонних стратегій.
Примітка. Над матеріалом працювали Тетяна Семаковська і Валентина Твердохліб.
Владислав Ставицький — 11-річний бахмутянин, який професійно займається сумо. На секцію з сумо в рідному Бахмуті його привела мама. Тоді хлопчику було лише 3 роки, але вже змалку він показував значні успіхи в цьому виді єдиноборств. У 2026 році Владислав взяв участь у престижному турнірі HAKUHO CUP у Токіо, куди з’їхались представники 19 країн.
Про захоплення сумо, участь у HAKUHO CUP і плани на майбутнє Владислав розповів редакції Бахмут IN.UA.
Як почав займатися сумо
Владислав Ставицький народився в Бахмуті. Сюди після початку війни на сході переїхали його батьки.
Змалечку Владислав був активною дитиною, тому батьки вирішили долучити його до занять спортом. Вибір впав на сумо, але це сталося випадково.
“Владислав був активним, рухливими, і в мене виникла думка спробувати віддати його на заняття у спортивну секцію. Але його ніхто не хотів брати, бо йому було лише 3 роки. Потім ми звернулись у спорткомплекс “Металург”, де нам дали контакт Ольги Миколаївни — тренерки, яка навчала дітей сумо. Ми з нею зв’язалися, вона каже: “Приводьте дитину, але ж він ще такий маленький, у нас займаються діти з 5 років”, а я у відповідь сказала, що якщо вона візьме Владислава, то точно не пожалкує. Так і сталося, його взяли в секцію, і дійсно він займався на рівні з п’ятирічними дітьми. Так з трьохрічного віку він і займається в Ольги Миколаївни”, — розповіла мама хлопчика Ельвіра Ставицька.
Хлопчик регулярно займався, брав участь у різних змаганнях і мав успіхи. Однак після початку повномасштабної війни спорт довелось поставити на паузу. Родина переїхала до Дніпропетровщини, а відділення з сумо Бахмутської ДЮСШ — до Києва. Через це на новому місці Владислав не мав змоги тренуватися. Так минуло два роки, поки родина не вирішила переїхати на Київщину.
“Ми планували переїжджати з місця, де жили після переїзда з Бахмута, і в нас було безліч варіантів, куди їхати. Владислав дуже хотів відновити тренування з сумо, він сумував за своїми тренерами, тому ми вирішили переїхати в Білу Церкву, щоб бути ближче до Києва”, — каже мама хлопчика.
Владислав Ставицький на змаганнях / фото надане мамою Владислава
Після переїзду Владислав відновив заняття з сумо. Переважно він тренується в Білій Церкві, а в Київ їздить на заняття зі своєю бахмутською тренеркою перед змаганнями.
Участь у HAKUHO CUP 2026
HAKUHO CUP (Кубок Хакухо) — це щорічний турнір з сумо серед учнів початкових та середніх шкіл, що проводиться в Японії. Він є одним із найпрестижніших юнацьких змагань з сумо.
Взяти участь у цьому турнірі можна лише за спеціальним запрошенням. Представники Японії дають запрошення федераціям сумо, які, своєю чергою, проводять відбори серед спортсменів. 19 грудня 2025 року в Україні відбувся відбірковий турнір, де Владислав Ставицький став одним з п’яти найкращих борців. Переможці цього турніру представили Україну на HAKUHO CUP. Загалом ці змагання об’єднали представників 19 країн.
Владислав (на фото крайній праворуч) з представниками України на HAKUHO CUP / фото Бахмутська міськрада
Участь у Кубку Хакухо передбачала не лише самі змагання, а й тренувальні збори, під час яких діти брали участь у різних заходах. Для них проводили екскурсії і поїздки в культурні центри, де юні спортсмени знайомились з культурою Японії, самураїв і сумо.
Владислав Ставицький каже, що ця поїздка була для нього дуже цінною, адже у свій вільний час він цікавиться культурою цієї країни.
“Мені дуже сподобалась Японія. Саме тренувальні збори запам’ятались найбільше, бо я отримав багато класних емоцій. Там дуже гарна природа: мені сподобались гори, прогулянки біля океану, а ще ми збирали апельсини і мандарини на плантації. Також мене дуже вразили японські домівки і транспорт — все дуже відрізняється від України”, — розповідає хлопчик.
Діти відвідували різні японські культурні осередки / фото надане мамою Владислава
Окрім поїздок і екскурсій, діти також могли поспілкуватися зі своєїми однолітками з Японії. За словами Владислава, він зміг налагодити контакт з ними, і навіть зараз продовжує спілкуватися з новими знайомими в соцмережах. А тренування з представниками Японії дали хлопчику новий досвід у єдиноборствах.
“У нас був тренувальний збір, де я викладався на усі 100%. Коли ми приходили з тренувань, то я сам допрацьовував якісь прийоми, дивився відео. Коли займався з японськими дітьми, то спостерігав, як вони борються, і це мені дуже допомогло. Я побачив, що в них відрізняється техніка боротьби, вони більше працюють на виштовхуваннях, а в Україні більше на бросках. Це мені показало приклади, як краще боротися з японцями. Загалом це був дуже класний досвід. Я спілкувався з японцями через перекладача, а зараз з деякими ми продовжуємо спілкуватися в Instagram, це таке дружнє спілкування”, — каже юний борець.
Тренування в Японії / фото надане мамою Владислава
Владислав Ставицький виступав у абсолютній категорії, спортсмени на змаганнях були розділені лише за віком. Загалом бахмутянин мав сім сутичок — чотири командних і три у своїй віковій категорії. З цих семи сутичок Владислав виграв п’ять. Йому не вистачило лише однієї переможної ситучки у своїй категорії, щоб вийти в півфінал.
Владислав Ставицький каже, що продовжуватиме займатися сумо, оскільки ці єдиноборства і культура Японії дуже захоплюють його. Він навіть будує плани про професійну кар’єру і мріє стати йокадзуна — це найвищий титул і звання борця сумо.
“Сумо мені дуже подобається тим, що тут немає нічиєї, в кожній сутичці є переможець і той, хто програв. Також мені подобається, що цей вид спорту дуже швидкий, не як, наприклад, у боксі, де є багато раундів. У майбутньому я хочу поїхати до Японії, стати професійним сумоїстом, стати йокадзуна і виграти Кубок імператора. Щоб здійснити цю мрію, я багато тренуюся аж до сьомого поту. Звісно у мене є і підтримка. Це мої батьки, моя сім’я”, — розповідає Владислав Ставицький.
Владислав мріє стати професійним сумоїстом / фото надане мамою Владислава
Кожен ранок Олена — майбутня лікарка з Бахмута — добирається на роботу через підірваний міст. Вона йде в центральну лікарню під звуки обстрілів, а потім […]
Владислав Ставицький — 11-річний бахмутянин, який професійно займається сумо. На секцію з сумо в рідному Бахмуті його привела мама. Тоді хлопчику було лише 3 роки, […]
У березні 2023 року бахмутянин Олексій Халтурін побачив на фото свій зруйнований дім. Проживаючи важкі емоції, Олексій вирішив створити спільноту в Telegram, де бахмутяни могли […]
Аліна Горб — правозахисниця і громадська діячка з Бахмута. Ще зі шкільних років вона мала внутрішній запит на допомогу людям, тому вирішила пов’язати своє життя […]
У 2023 році редакція Бахмут IN.UA вже спілкувалася з пані Валерією — тоді вона жила в евакуації на Житомирщині й продовжувала писати вірші попри війну. […]
