Громадський діяч Андрій Грудкін родом з Торецька. Все свідоме життя він бореться за формування спільнот, які можуть впливати на рішення влади. Пан Андрій член громадської організації, чоловік разом з командою зараз допомагає людям в селах отримувати необхідну гуманітарну допомогу, а ще вболіває за демократичне майбутнє.

Як активіст відноситься до колаборантів, чому допомагає людям, та як бачить майбутнє Донеччини — дізнавалась редакція.

Згуртували активних людей з прифронтових територій 

Андрій Грудкін — волонтер та очільник коаліції “На лінії зіткнення”. В ній згуртувались мешканці громад Щастя, Світлодарська, Торецька, Сартани, Попасної, Красногорівки та Авдіївки, які мали активну громадянську позицію ще до повномасштабного вторгнення.

У складі коаліції Андрій разом з командою просував демократичні цінності:

«Наш основний фокус був розвивати ці території навіть в умовах прифронту. Для когось це можливо парадоксально прозвучить. Ми вчили застосовувати інструменти демократії, враховуючи, що у нас немає виборів, досить потужно там рухалися, брали участь в розробці стратегії економічного розвитку Донеччини та Луганщини».

Після деокупації люди хочуть допомогти своїм громадам

Війна 2022 року змінила плани активістів, замість адвокації прийшло волонтерство, адже зона бойових дій розширилися на десятки квадратних кілометрів. Тепер першочергове питання, як будуть відновлювати Донеччину, чи буде допомога та фінансування від партнерів? Бо активні люди з прифронтових громад хочуть повертатися додому. Принаймні щось зробити для своїх громад після деокупації. Але поки що питання відновлення не достатньо комунікується  з боку держави. 

«Цей зв’язок з нашими домами, які ми були вимушені покинути через російське вторгнення, він все одно існує, й ми розуміємо, що він буде існувати завжди, бо це наші міста й наші селища», — розмірковує Андрій Грудкін.

Чоловік запевняє, що члени коаліції, які зараз розкидані по всій Україні ефективно працюють у приймаючих громадах. Наприклад, активістка зі Щастя Галина Калініна наразі в евакуації займається документуванням злочинів РФ на Чернігівщині, жінка членкиня ГО «Культурна фортеця».

Читайте також: Як відкрити власну кав’ярню у Києві: історія бахмутянки Наталії Булгакової

Тетяна Красько з українського Нью-Йорка опікується шелтером для переселенців на Полтавщині. А Віліна Саєнко з Торецька допомагає ВПО розвивати бізнес у Дніпрі. Допомагати Луганщині зараз важко запевняє волонтер, бо там дуже мало деокупованих земель, тому зосередились на Донецькій області. 

За рік війни відправили близько 10 тисяч продуктових та гігієнічних наборів

Волонтери допомагали, зокрема, і їжею. Фото: Фейсбук

В період з кінця лютого 2022 року волонтери почали доставляти допомогу в Донецьку область, спочатку це було хаотично, пригадує чоловік. Після декількох тижнів процес налагодили: возили ліки, їжу та гігієну для поранених, матеріали для облаштування  укриттів.

«Це наші громади, ми тривалий час там жили, тож добре знали потреби, але нам не вистачало ресурсів. За рік війни ми відправили близько 10 тисяч продуктових та гігієнічних наборів, 250 буржуйок та 250 тонн паливних брикетів. Їх ми привезли в Соледар, ще до його окупації, в Бахмут, Авдіївку та інші гарячі точки», — згадує волонтер.

Потреби людей аналізують, перед тим як щось відправляти

Андрій Грудкін разом із колегами. Фото: Фейсбук

Андрій Грудкін зауважує перед тим, як відправляти якусь допомогу потрібно бути впевненим, що вона згодиться. Того року, дуже помічними стали буржуйки та брикети, які допомогли людям пережити зиму й не померти від холоду.

Читайте також: Стріляли в мирне населення: в росії ширять пропаганду про ЗСУ

«Сфокусувалися на тому, щоб привозити саме те, що потрібно. Ми й ресурсів таких не маємо, щоб завалювати склади. Зараз допомагаємо селам, бо влада часто немає туди доступу, або завантажена іншим. Ускладнює той факт, що чиновники деяких населених пунктів виїжджають. Тоді громада не може сама впоратися. Є умовне село, про яке вже всі забули, а там живе 200 людей й їхати туди нам легше, ніж великим організаціям», — пояснює активіст.

Ставлення до колаборантів

Волонтер каже, що сам не стикався з тим, щоб знайомі йому люди ставали сюжетом для російської пропаганди. Особиста позиція чоловіка до таких персонажів — негативна.

«Є певна частина населення Донецької області — які є ждунами. Серед них ще є конкретні злочинці. Це люди, які коригують вогонь окупантів, зрадники мають понести відповідальність. Тільки правоохоронні органи можуть це зафіксувати. Щодо тих людей, які виїхали в російську федерацію і є українофобами — ставлення до них однозначне. Моя особиста позиція — це нам на руку, бо ці люди не повернуться», — каже Андрій Грудкін.

Повернення безпеки, а потім повернення на деокуповані території

Мешканці Донеччини отримали подарунки від UAid Direct, які привозять гуманітарну допомогу для Донеччини. Фото: Фейсбук

Після деокупації українських земель потрібно готуватися й до того, що буде чимала частина людей, які не захочуть повернутися. Багато залежить, від масштабів руйнувань конкретного міста чи селища, каже активіст.

«Річ у тому, що ми не знаємо, як буде виглядати Донеччина та Луганщина після того, як відбудеться деокупація. Умовна Мар’їнка, Волноваха чи Маріуполь практично повністю знищені. У людей постає питання, а чи потрібно, наприклад, Мар’їнку відновлювати взагалі? Має бути потреба й бачення відновлення від громади», — розмірковує волонтер.

Активіст зазначає, спершу потрібно буде розмінувати землю, забезпечити максимальну безпеку людям. Скільки це буде відбуватиметься невідомо, бо все залежить від того, який масштаб. Тут мова йде, радше не за відновлення, а за повернення безпеки, каже співрозмовник. Далі повинні повернути базові комунікації: газ, світло, воду.

Окремо, згадує пан Андрій й про території, які були окуповані з 2014 року. Є питання до інтеграції громадян на цих землях, яким чином вона буде здійснюватися невідомо, але влада вже шукає ці шляхи, наголошує волонтер.

«Не забуваємо й про психологічний фактор. Якщо зараз представники громадянського суспільства, яке сформувалося після 2014 року на звільнених територіях Донеччини та Луганщини, не побачать, що їх долучать до питання відновлення — вони розчаруються. У такому випадку втратимо дуже потужний людський ресурс», — розмірковує Андрій Грудкін.

Плани відновлення деокупованих земель не має писати влада

Анатолій Грудкін. Фото: особистий архів героя

Громадський активіст впевнений, влада має долучати людей до планів відновлення. Це не може відбуватися без врахування суспільної думки, писатися виключно чиновниками у кабінетах.

«У такому випадку, дуже низький шанс того, що люди будуть повертатися щось робити. Рішення влади можуть бути не зовсім правильні з точки зору громадськості. Повинен бути комплексний підхід, у нас не вистачає експертності у місцевої влади, щоб таким займатися. Якщо говорити простіше, то керівник ВЦА після деокупації – це людина, яка одноосібно приймає рішення. Він захоче, до прикладу, відновити спочатку всі школи, а ми розуміємо, що це недоцільно. Чому? Бо там немає води, немає каналізації й немає дітей», — каже активіст.

Хоча в питанні відновлення Донеччини багато невідомих, на думку Андрія Грудкіна, важливо говорити про відбудову:

«Думати про те, яким бачиш своє місто після війни — правильно, це тримає зв’язок між людьми».

Фото: «Бахмут. IN. UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

У 2016 році в Бахмутському коледжі мистецтв імені Карабиця народилася мрія. Для викладачки Юлії Гаврашенко вона була дуже особистою — виховувати нове покоління музикантів, створити простір, у якому талановиті бахмутські діти зможуть знайти свій голос, повірити в себе й реалізуватися в естрадному співі. Так з’явилася циклова комісія “Естрадний спів”, Юлія була якраз однією з тих педагогів, хто розвивав цей сучасний напрямок в музичному коледжі академічного спрямування. А згодом — й естрадний хор Keepin’ Sound, що швидко став помітною частиною культурного життя Бахмута: концерти, перші сцени, зростання колективу й щира любов бахмутян до сучасної музики. Та повномасштабна війна розділила життя на “до” і “після”. Коледж був змушений терміново евакуюватися, залишивши рідний Бахмут і почавши все з нуля в Кам’янці-Подільському. У новому місті довелося вчитися жити заново, але саме музика стала для цієї молоді рятівним колом, а викладачка Юлія Гаврашенко — опорою, що допомогла не втратити себе.

Ми розповідаємо про те, яку роль музика відіграє в житті бахмутської молоді сьогодні, і як мистецтво допомагає триматися навіть у найтемніші часи. Своїм досвідом ділиться викладачка Бахмутського коледжу мистецтв імені Карабиця Юлія Гаврашенко.

Евакуація з Бахмута

У 2022 році Бахмутський фаховий коледж культури і мистецтв імені Івана Карабиця релокувався до Кам’янця-Подільського: сотні дітей, десятки педагогів, але вимушений виїзд став не лише викликом, а й точкою обміну. Бахмут обмінюється культурою з Кам’янцем-Подільським.

“Ми сюди приїхали з іншого регіону і привезли свою частинку культури, тут вона інша. Того, що робимо ми, тут не було, а того, що є тут, не було у нас. Ми їм трошки цього привезли, а вони нас занурили у своє. Це цікавий, живий обмін”, — згадує Юлія Гаврашенко.

Виконання Steven Tyler “Dream on” (arranged by Mark Brymer), у місті Бахмут. Відео надане героїнею.

Кам’янець-Подільський для бахмутян виявився несподівано близьким — не лише географічно, а й за відчуттям. Це допомогло студентам швидше адаптуватися.

“Місто мені особисто дуже нагадує Бахмут — по розмірах, по компактності. Воно камерне, комфортне. Тут немає відчуття, що ти загубився у величезному місті. Для життя й навчання це дуже важливо”, — каже викладачка.

Після вимушеного переїзду музика для студентів перестала бути лише навчальним предметом — вона стала способом втриматися в реальності. Репетиції, концерти, спільна робота дали молоді відчуття стабільності й нормального життя, якого так бракує у війні. За словами Юлії Гаврашенко, саме через творчість діти змогли переключитися з постійної тривоги й знову відчути ґрунт під ногами.

“Коли війна почалася, зрозуміло, що всі були в шоці — і ми, і діти. Але коли вони приїхали в Камянець-Подільський, то я побачила, що вони голодні до роботи, до музики, їм хотілося втекти від усього цього і жити нормальним життям. Музика стала таким заміщенням — вони занурювалися в репетиції, виступи, культурне життя. Тут, у Кам’янці-Подільському, з’явилася можливість працювати офлайн, виступати, бути задіяними. І це дуже сильно їх підтримало”, — каже пані Юля.

З часом колектив не просто відновив роботу, він почав набирати обертів. Концертна практика стала невід’ємною частиною навчання, а сцена — місцем, де студенти знову відчували себе потрібними й живими. Для Юлії Гаврашенко важливо, аби музика не залишалася лише в аудиторіях, а працювала з реальним слухачем.

Сьогодні Бахмутський фаховий коледж культури і мистецтв імені Карабиця працює в Кам’янці-Подільському вже четвертий рік — заклад проводить концерти, бере участь у міських і міжрегіональних заходах, виїжджає з виступами до інших міст. Для студентів це не просто активність, а важлива частина професійного становлення.

“Коли музиканти без концертної практики, це не дає повного розвитку в навчанні. А коли є виступи, є сцена, є контакт з людьми — тоді все стає на свої місця. Нас тут дуже добре прийняли, постійно запрошують на заходи, і ми майже весь час десь виступаємо. Інколи здається, що вже забагато, але потім думаєш: а де ж брати цей досвід? Поки є можливість — ми її використовуємо”.

Музикантка переконана, що питання мотивації студентів не лежить лише на самих дітях. Значною мірою, це відповідальність середовища й педагогів, які або запалюють інтерес, або дозволяють йому згаснути. Війна лише загострила процеси, які почалися ще раніше.

“Питання мотивації вчитися — це не тільки їхнє питання. Це питання викладачів, педагогів, закладів. Після ковіду діти дещо розлінилися — вони звикли сидіти вдома, в телефоні. А коли війна почалася, це був шок для всіх. Але замотивувати, зацікавити, втягнути в діяльність — це вже справа вчителя”, — пояснює вона.

У творчих колективах, каже пані Юлія, мотивація працює як ланцюгова реакція. Коли хтось починає рухатися вперед, за ним поступово тягнуться й інші. Саме так формується жива спільнота, а не просто навчальна група.

“Коли починаєш працювати з дітьми, і їх багато, воно йде як доміно. Один підтягується, другий, третій. Якщо є діяльність, якщо є рух, то всі потроху включаються. І тоді це вже не окремі студенти, а колектив”.

Хор Keepin’ Sound

Українська народна пісня “Ти до мене не ходи” (обробка О.Токар, аранжування С.Бурцева). Відео надане героїнею.

Окремою гордістю Юлії Гаврашенко є естрадний хор Keepin’ Sound — колектив, який вона називає своїм дітищем. 

“У 2016 році відкрили циклову комісію “Естрадний спів”. А вже у 2019 навчальному році ми створили естрадний хор із цих же дітей. Це була моя мрія — зробити колектив, який виконуватиме естрадно-джазову музику і відповідатиме вимогам саме естрадного відділу. По суті, це моє дітище. Музика — це не лише навик, а інструмент самовираження, доступний кожному, хто готовий слухати й говорити. Голос — це теж інструмент. Так само як флейта, баян чи будь-що інше. Це лише спосіб виразити себе. Це провідник твого внутрішнього світу до слухача”, — ділиться у розмові бахмутянка.

Репертуар хору різноманітний: тут виконують й джазові композиції, й сучасні обробки українських народних пісень. Колектив постійно експериментує з форматами, аранжуваннями, співпрацею з музикантами з інших відділів.

“Ми намагаємося робити те, що буде людям близько і цікаво. Естрадна музика — це частина масової музики, але вона теж може бути якісною. Ми орієнтуємося на сучасні світові тенденції у розвитку музичної культури та стилістичне різноманіття. Найголовніше — пропагуємо якісну, сучасну, естрадну музику”, — пояснює викладачка.

Сьогодні в хорі співають близько 20 студентів офлайн. Для багатьох із них музика стала не лише професією, а способом самовираження й внутрішньої опори. Юлія Гаврашенко переконана: у складні часи роль педагога виходить далеко за межі навчальної програми.

Для бахмутської молоді музика стала тим самим рятівним колом, яке допомогло втриматися на плаву. А для викладачки Юлії Гаврашенко — підтвердженням того, що мрія, народжена в Бахмуті, живе й продовжує звучати навіть за сотні кілометрів від дому.

До теми:

Від шкільних вистав до громадських проєктів: історія Кирила Пономаренка з Бахмута, який об’єднує учнівську громаду

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Ольга Долга — підприємиця з Добропілля. Під час війни вона продовжувала жити у рідному місті та започаткувала тут власну справу — відкрила магазин жіночого одягу. Та 16 липня 2025 року життя дівчини розділилось на “до” та “після”. В той день Ольга опинилась в епіцентрі удару російської авіабомби по центру Добропілля. В результаті обстрілу вона втратила кінцівку. Зараз дівчина проходить реабілітацію, чекає на протезування та будує плани на майбутнє.

Своєю історією Ольга Долга поділилась з редакцією Бахмут IN.UA.

Любила своє місто і не збиралась нікуди їхати

Ольга Долга народилась і мешкала в Добропіллі. Своє місто дівчина згадує з теплом.

“Якби не війна, я б там, мабуть, і прожила все своє життя. Місто дуже гарне, хоч воно і маленьке, але там все було. Мені повністю підходило для комфортного життя”, — каже дівчина.

Повномасштабну війну дівчина зустріла в Добропіллі, де на той момент працювала продавчинею-консультанткою. Попри страх і невідомість, вона все ж вирішила лишатись у рідному місті. Та і ситуація тут, за її словами, була спокійною.

“24 лютого мені подзвонила моя роботодавиця і сказала, щоб я не приходила на роботу, бо почалась війна. Я спочатку не повірила, була дуже здивована. Згодом прийшло усвідомлення, але я не думала, що все це настільки затягнеться. Я мала надію, що війна швидко закінчиться, тому вирішила залишатись у Добропіллі. Та й ситуація тут була нормально, все було спокійно до 2025 року. Майже не було ніяких прильотів, ще можна було жити“, — згадує Ольга про початок повномасштабного вторгнення.

Згодом героїня вирішила започаткувати власну справу, відкрити магазин одягу. Бізнес виявився успішним, клієнти були як у фізичному магазині, так і робили замовлення онлайн.

“У 2023 році я відкрила свій магазин.Тим паче я пропрацювала 6 років продавчинею-консультанткою, тому вмію працювати з людьми, знаю всі нюанси такої роботи і вирішила спробувати. Тоді у нас майже ніхто не виїжджав з Добропілля, бо була нормальна ситуація, тому вести бізнес було легко. Плюс ще й було дуже багато онлайн-замовлень. І я якось вірила, що все буде добре”, — каже Ольга Долга.

Обстріл Добропілля 16 липня 2025 року

Як каже героїня, її звичне життя розділилось на “до” та “після” 16 липня 2025 року. Того дня, близько 17:20, росіяни вдарили авіабомбою “ФАБ-500” по центру Добропілля, удар прийшовся по торговому центру. Внаслідок обстрілу тоді загинули четверо людей. 27 мешканців міста отримали поранення, серед них була і Ольга Долга.

“Того дня я відпрацювала, зачинила магазин і пішла на педикюр. Після процедури я йшла назад та говорила з мамою телефоном. І якраз коли проходила повз магазин “Аврора”, я почула гучний звук. Спочатку подумала, що то літак пролетів дуже низько. І в цей момент пролунав вибух, піднявся густий дим. Я одразу лягла на землю, тому що мені раніше хтось казав, що під час вибуху, треба лягати. Лягла і відчула дивне тепло в ногах. Підняла голову, щоб подивитися, що там сталося, бо відчула, що там щось не те, і побачила, що правої ноги немає вища коліна, а з лівої відірвані м’язи і м’які тканини”, — згадує Ольга.

Першу допомогу пораненій дівчині надали військові. Вони й відвезли її в лікарню.

“Я довго лежала, кликала на допомогу, але ніхто не приходив. Може мене не було видно через той дим, а ще люди боялись підійти. Я по часу не пам’ятаю скільки пролежала, але мені здавалося, що дуже довго. Потім підійшли військові, медики, мабуть, наклали мені турнікети і відвезли в нашу Добропільську лікарню. Потім був наркоз і перша допомога від лікарів. А коли я відкрила очі, біля мене були рідні, близькі, підтримували мене”, — ділиться спогадами Ольга.

У Добропіллі дівчина була добу, після чого її доправили у Дніпропетровську обласну клінічну лікарню імені Мечникова. Там вона була близько тижня, а після цього відправилась до центру воєнної травми Superhumans, що спеціалізується на протезуванні, реабілітації та психологічній підтримці постраждалих від війни.

Реабілітація та плани на майбутнє

За п’ять місяців Ольга Долга пережила понад 10 операцій на нижніх кінцівках. Зараз вона перебуває в центрі Superhumans, де проходить реабілітацію і вчиться заново ходити.

“Після завершення всіх операцій, загоєння ран, зі мною почав працювати фізичний терапевт. Спочатку я вчилась пересідати на крісло колісне, їздити. Потім почала робили якісь мінімальні вправи, тому що в мене через те, що я довго лежала, атрофувалися м’язи, і мені важко було навіть ногу догори підняти самостійно. Том ми робили вправи, зміцнювали м’язи, а зараз вчимося ходити на милицях”, — каже Ольга.

Вчора Ользі зробили перший зліпок гільзи для майбутнього протезу. Відсьогодні вона почне ставати на нього, вчитись ходити і тримати рівновагу. Після того як дівчина навчиться всім навичкам на навчальному протезі, її чекає повноцінне протезування.

Разом з фізичним здоров’ям Ольга покращує і ментальне. Каже, що прийняти та пережити втрату кінцівки їй допомогли підтримка рідних, персоналу центру реабілітації та людей у соцмережах.

“Я почала вести соцмережі, але не очікувала, що стільки підтримки отримаю від зовсім незнайомих людей. На мене почали підписуватись і писати дуже багато повідомлень, коментарів. Мені здається, що саме це дуже допомогло мені впоратись. А ще я відчуваю велику підтримку від персоналу реабілітаційного центру. Тут просто надзвичайні люди. Я навіть не очікувала, що це буде настільки теплий, класний прийом і таке гарне ставлення. Я до всіх так звикла, що мені буде дуже боляче звідси виїжджати додому. Це як мій другий дім за ці п’ять місяців”, — каже Ольга.

Дівчина вже має плани на життя після реабілітації. Каже, що хоче відновити свій бізнес та продовжувати вести блог. Бо в соцмережах вона не лише знайшла підтримку, а тепер дає цю підтримку іншим людям, які пережили ампутації кінцівок.

“Зараз у мене дуже багато планів. По-перше, я хочу відновити свій магазин, але вже в Києві. А ще думаю продовжувати вести сторінку, розвивати блог. Тому що я побачила, що дуже багатьом це цікаво. Мені пишуть багато людей, зокрема хлопців-військових, котрі теж зіткнулися з втратою кінцівки. Вони питають у мене поради, і я з ними залюбки спілкуюся. Мені хочеться морально їм допомагати, бо я сама знаю, як це важко на початку”, — зауважила Ольга Долга.

Читайте також:

• У якому стані родина з Костянтинівки, що потрапила під удар російського дрона
• Команда жінок з Миргорода шиє адаптивний одяг для поранених військових: історія волонтерок
• Як бахмутянка Анна Голубцова допомагає жінкам ветеранів через вокалотерапію

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!