Пані Олену Федоряку в Бахмуті знав чи не кожен, хто любив смачно поїсти. Її їдальня в свій час обслуговувала всіх місцевих зірок й політиків, які приїздили в Бахмут. Бахмутянка поділилася з редакцією теплими спогадами про рідне місто й улюблену роботу, перебуваючи в евакуації на Київщині.
Спогади про роботу їдальні в Бахмуті
Ми приймали на частування багато іноземців, які приїжджали в наш Бахмут. Були цілі делегації, знали й Президента. Багато працювали тоді. В свій час годували 12 шкіл та три професійно-технічні училища. Я до Ющенка їздила на прийом, вирішувати питання складні, й таке було. У нас же була працююча мережа велика, понад 100 точок, а працювало 780 людей там. Це кафе “Іменник”, кафе “Руський чай”, кафе “Омлетна”, ресторан “Чумацький шлях” — дивовижний був заклад з українською кухнею. А “Гетьман”? Він наливав всім пива, великий з банкетними залами. Ці підприємства були чудові, дуже хороші…
За останні роки був побудований стадіон величезний, ми ж годували спортсменів наших бахмутських. Наша їдальня була оформлена в українському стилі, стіл від роздачі ломився, а я думаю: “Невже, це ми все приготували”? Ольга Галушко пельмені ліпила, просто надзвичайні пельмені були.
У нас в Бахмуті така команда була, що всі допомагали один одному. Все було закладено на довірі. Навіть, як ми щось нове готували, то все пробували разом. У нас й доставка була безкоштовна для пенсіонерів, які були учасниками війни. Їм було по 90 років, до останнього дня поки вони не виїхали з міста — я робила доставку..
Наша їдальня була дуже красива, у нас були з дерева різні вироби, ікони. Чоловіка, який робив нам цю красу — його прямим влучанням вбило, кухаря нашого теж вбило…
Я колись була й депутатом, але тільки пару днів, не змогла більше бути на двох роботах, адже працювала директором громадського харчування, а в житті потрібно займатися своєю справою.
Пригадую, що вулиці нашого Бахмута були чисті, парки були, садочки працювали, там годували дітей. Дітей з інвалідністю безплатно годували. Працювали й бази відпочинку в місті. Я не відпочивала, в мене ж приватний сектор був, город. Часу було мало, але все дає свій результат: торти були найкращими, брали участь у конкурсах обласних. Я хочу сказати, що хто стукає — тому відкривають двері. Потрібно вірити в краще завжди.
Фото: “Бахмут. IN. UA”
Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.
А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!
«Коли побратими нас побачили, то були в шоці, думали ми загинули»: Історія з Бахмутського фронту
Благодійний Фонд «Взаємодопомога», який допомагає українській армії нещодавно почав новий проєкт, у якому військові розповідають свої історії з фронтових буднів. Один із бійців Фідель, який боронить Бахмутський напрямок розповів, як його з побратимом після важкого бою вважали мертвим, але дивом Фіделю вдалося вийти з оточення росіян.
Доходимо до гаража, виринаємо з гаража – бац, а тут русак стоїть
Якось серед білого дня у Бахмуті (а їхати по місту вдень – це взагалі повний капець і дурість) ми поїхали шукати нову нору. Нора – це перевалочний пункт, куди ти доїжджаєш машиною, а далі пішки. І потрібно було пересунути наші позиції вперед вулицею метрів на 50-70 (судячи по карті).
Нору ми знайшли. Їдемо на наші позиції і говоримо хлопцям: «Зараз ми підемо пересувати наші позиції».
Я з побратимом пішли шукати позиції. Тактікульно так ідемо по дворах, по чагарниках, по всякому жестяку. Доходимо до гаража, виринаємо з гаража – бац, а тут русак стоїть. Він стояв на виході з погребу. Ми такі: «Здрастє, е*ать». Він – кілька кроків назад у погреб, і каже: «Здарова, мужики». Коротше, почали ми спілкуватися, вирішувати хто є хто. Питаємо його звідки він сам (а він уже в нашій формі, у звичайній британці).
Ну і питаємо: «Ти звідки?». А він такий: «А ви звідки?». І так далі. І все починає заходити у глухий кут. Бо він і в українській трохи шарить, і в російській добре.
У результаті, що він робить. Він каже: «Скажи першу букву свого номера жетону». А ми ж в українській армії жетон не носимо, носять тільки рускі, щоб документи з собою не брати.
Я такий думаю: «Ага, зараз я скажу». Кажу йому: «Зараз, братан, почекай, я подивлюсь».
«Давай гранату»
Кажу побратиму: «Давай гранату». Він бере, видьоргує чеку і дає мені. Я в шоці, і таким відчайдушним голосом кажу: «Тепер іди – кидай».
Я даю таку хорошу чергу в стіну погреба, русняк ховається. Побратим виходить з-за гаража, закидає першу гранату, вона вибухає, закидає другу – вона вибухає. Кидаємо ефку (а ефка фігачить дуже страшно). Він туди закидає ефку (каструлі аж повилітали з цього підвалу). Коротше, там була повна жесть.
Але, що було погано, що поки ми спілкувались, то вони по рації передали, що зустріли нас і швидше за все, подумали, що ми або штурмова група, або якийсь спецназ. Відпрацювали. Відходимо назад на стару позицію, і по нас вже почав відкриватися вогонь. Русня вже була близько, капець.
І тут, нам приходить завдання переміститися просто в будинок навпроти, переміщаємося, а він – закритий. Починаємо вибивати двері. Дві людини залізли у цей будинок, щоб вибити двері зсередини, і починається мінометний обстріл.
Ми різко застрибуємо в гараж, гараж в ямі і виходить так, що ми у ямі, а над нами була машина на домкраті. Сидимо ми в тому гаражі, будинок починає складатися взагалі в порох, гараж починає теж валитись. І тут мій побратим каже: «Давайте кожен по черзі вибігати». (ми порахували інтервал між прильотами – 30 секунд).
Бахмут після російського вторгнення. Фото: з відкритих джерел
Ми з побратимом побігли на стару нору. Нас вважали пропавшими безвісті, бо в нас не було ні рацій, ні зв‘язку. А ще один наш побратим побіг на нову нору.
Ввечері я кажу товаришу: «Давай сходимо до того, хто на новій норі». Він каже: «Давай». Ми давай городами бігти туди, а той чувак починає по нас відкривати вогонь. Ми зрозуміли, що діло пахне жареним, і вирішили йти додому. Йшли близько 3 км пішки додому.
Коли пацани нас побачили, вони офігіли, бо вже думали, що ми загинули. Бо там весь батальйон дивився відео, як ми бігаємо під мінометними обстрілами. За годину там прилетіло, ну мінімум 100 мін. Крили нас з усіх боків. Ми, походу, вбили когось важливого. Бо потім ще дві доби квадрат цей обстрілювали безперестанку: вранці, вночі, вдень – обстріл не вщухав і просто зрівнювали із землею весь цей квадрат, де ми були.
Зрештою, у тому будинку, де були двоє, які двері вибивали – один зниклий безвісти, другий – дивом вижив і вночі прийшов без екіпірування, навіть без броніка, просто без нічого якось дійшов.
І другий побратим, який був зі мною – він 400 (зниклий безвісті). Нас розділив міномет. Ми не змогли нормально об‘єднатися у групу. Вийшло, що нас розділило і в результаті його теж привалило і від досі 400….
Героям Слава!
Як допомогти БФ?
Наразі команда має великий збір, друзі Благодійного Фонду — White Ghost Center захищать Україну на Донецькому напрямку, без відпочинку вони воюють по 16-18 годин на добу. Зараз бійцям необхідна глушилка ворожих дронів, тепловізорів, використовувати яку будуть в бою й у навчанні інших.
Центр буде викупати антидронову рушницю у взводу кулеметників 30 ОМБр, які затрофеїли її, відбивши у лютому українські позиції, а зараз продовжують тримати рубежі у самій сраці. На ці кошти взвод купить тепловізори, ПНБ та інше необхідне спорядження.
Тож, підтримуючи цей збір, ви підтримуєте одразу два підрозділи.
Інесса Мішеніна — перукарка, яка ще в 23 роки відкрила в Бахмуті власний салон краси. З початком повномасштабної війни жінка евакуювалася до столиці, де продовжила свою справу. Бахмутянка згадала про перші дні війни, розлуку з друзями, евакуацію. Жінка поділилася на сторінці у «Facebook», що надія побачитися з близькими, рідними людьми дає їй стимул почати нове життя і рухатися вперед.
Ну ось і все… Рік тому ми, того не знаючи, взяли квиток в один кінець. Хто ці ми? Усі багатостраждальні жителі Бахмута.
Я пам’ятаю цей сонячний день, ніщо не віщувало такого кінця нашим життям. Я ще вийшла в салон, зробила фарбування. Розсунула меблі в салоні, щоб у разі розбитого скла не постраждало обладнання. Яка я наївна: від таких бомб не залишилося міста, яке скло?
Я йшла порожніми, чистими, рідними вулицями, як колись у 2014-му таким же порожнім Донецьком. В місто вже мало завозили продукти, і тільки ми розуміли, що таке купити, щось як раніше. З під’їздів виходили люди із сумками, валізами. Ну, всі говорили, що на Пасху повернемося. На два тижні чи максимум місяць. Тому сумки були малі.
Дзвінок від подруги, що вони виїжджають із мамою. Я бігла щосили, щоб побачити та попрощатися. Я буквально вчепилася в неї. Я так плакала… Але Олексій водій, який їх віз, так заспокоїв нас: «Дівчата ну що ви, ми скоро будемо вдома, це ненадовго». Тільки в глибині душі я передчувала щось погане.
Інесса в салоні. Фото: Facebook
Вже перебуваючи у Києві, я зрозуміла, що ці передчуття потрібно розвивати та прислухатися до них. У мене це було завжди. Ось рік, як ми не бачилися. Раніше і дня не проходило, щоб ми не побачилися. Якщо так ставалося, то обов’язково телефонували.
У місті залишалися ще дорогі мені люди та батьки. Батьків ледве вмовили виїхати. Цим я заробила собі безсоння і щемливий біль у серці.
Скільки років ти творив себе, ти дожив до Справжніх друзів, з якими ділив усе. І всіх розкидало світом. Якщо Ви побачите на вулицях людей, що обіймаються і зі сльозами в очах, знайте це ми! Люди з Бахмута. Кожен, хто був просто знайомим, став рідним! Я живу цими зустрічами. Наші люди найрідніші! За що ж так з ними пограла доля?
З ким я не поговорю, всі «підготувалися» до зустрічі з війною. Зробили ремонти, збудували будинки, оновили меблі. І головне, чомусь, не віривши до кінця, що таке можливо в сучасному світі, нічого не забрали з собою.
Фотографії!!! Сімейні реліквії — найбільший біль людей. Ти залишився людиною без минулого, без безтурботного дитинства, без пам’яті дідусів та бабусь.
Тоді це був лише початок всього жаху, який впав на наше місто. І кінця цьому немає й донині. Потім почався звіт про втрати. Гинули люди, яких розривало на частини від обстрілів. Жахливі зведення про загиблих військових.
Будинок за будинком втрачали ми свої куточки. У кожного, щоб не говорили, була надія. Тільки не мій! Але це лише справа часу. Сьогодні рівно як рік! Я дізналася про всі подробиці згорілого будинку. Правда, багатьом не сподобається. Коли ворог, а коли і не… Пряме попадання (три рази) у гараж, біля якого ми так і не смажили шашлики. Не встигли…
Зруйновані будинки в Бахмуті. Фото: Instagram Libkos
Починається нове життя! Втомилася. Завтра подумаю, де брати натхнення? Як багато його потрібно, щоб рухатися вперед. Як сказала сьогодні Таня: «Ми як овочі зараз. Без бажань та майбутнього. Живемо одним днем. Господи, пошли нам світлу смугу. Дай нам сили! Справедливість! І головне, Віру лише у самого себе! Як Барон Мюнхгаузен, що витягує себе за волосся з болота!»
І ще дякую всім хто поруч. Завдяки один одному ми зараз виживаємо. Це щиро від душі. Дякую тим, хто далеко, надія побачитися дає нам стимул. Зрозуміємо один одного до кінця лише ми.
Текст: Інесса Мішеніна, жителька Бахмута, яка евакуювалася до столиці
Благодійний Фонд «Взаємодопомога», який допомагає українській армії нещодавно почав новий проєкт, у якому військові розповідають свої історії з фронтових буднів. Один із бійців Фідель, який […]
Інесса Мішеніна — перукарка, яка ще в 23 роки відкрила в Бахмуті власний салон краси. З початком повномасштабної війни жінка евакуювалася до столиці, де продовжила […]
Вчора 22 березня вшановували річницю Хатиньської трагедії, яка відбулася в невеличкому селі в Білорусі. 1943 року майже все населення села було розстріляно 118 батальйоном Шуцманшафту […]
