Як Тік-Ток може бути корисний для підлітків та чому дорослим варто читати книги не за віком: погляд письменниці Світлани Вертоли

Семаковська Тетяна 14:15, 4 Серпня 2023

Світлана Вертола — українська письменниця, дівчина пише книги для підлітків, але насправді їх читають й дорослі, бо інколи хочеться побачити бодай через книгу щось хороше та світле. Світлана сама переселенка, рідне місто героїні — Іловайськ зараз окуповане. Одна з книг авторки, це «Юна. Війна», якраз розповідає про події в 2014 році, коли почалися війна.

Світлана Вертола поділилася із редакцією «Бахмут. IN.UA» своїм баченням на книги, розповіла, як зараз себе почувають українські видавництва, що є популярним на книжковому ринку, та чому Тік-Ток корисний для підлітків?

В Україні дають шлях для розвитку молодим письменникам

2023 06 19 11.39.20 e1687167678582 600x869 b7d1b

Книга «Лель». Фото: видавництво Прометей

Попри те, що в країні триває повномасштабна війна, наші видавництва намагаються не тільки забезпечувати якісними книгами та новими релізами закордонних новинок, але й дають шлях для молодих авторів. Зараз, каже Світлана Вертола, значно зріс попит на українську книгу. Сама авторка полюбляє творчість Андрія Любки, каже, що його книги допомагають легше переживати довгі мандрівки.

«Ті видавництва, які в більшості спеціалізувалися на перекладній літературі, зараз більше шансів дають саме українським авторам. Ті, хто раніше спеціалізувався на нон-фікшні, як от видавництво “Лабораторія”, чи “Віхола” зараз відкривають можливості для прози. Можна надіслати рукопис на розгляд», — говорить письменниця.

До слова, книга «Лель» авторства Світлини Вертоли вийде у видавництві «Прометей», ця новинка була написана під час повномасштабної війни. В сюжеті повісті слов’янська міфологія, нею авторка надихнулася під час життя на Хмельниччині, сюди довелося евакуюватися з Києва.

«Сестра нареченого якось принесла мені книгу про традиційні слов’янські вірування, я вже не пам’ятаю її назви, але саме там я натрапила на бога Леля. Це бог кохання, який ставиться до любові, як до гри. Він закохував у себе дівчат, а потім зникав. Такий собі пікапер, але з попередніх тисячоліть. Я почала шукати про нього більше інформації, виявилося, що його могли створити штучно об’єднавши кілька богів кохання, я вирішила трішки змінити його персонажа. Перенесла його в сучасний Київ, змусила ходити на барахолки, секонди та знайти своє кохання», — згадує Світлана Вертола.

Прочитати книгу авторка радить тим, кому хочеться трохи казки у житті, а крім того «Лель» сподобається тим, хто любить Київ, його вулички та вінтажні барахолки.

Підліткова література показує правильну рольову модель

359818102 2635934249887665 9171714623443963223 n 12261

Світлана Вертола. Фото: надане героїнею

Підліткову літературу зараз читають не лише підлітки. Як каже авторка, вона стала популярною серед покоління міленіалів, молодь якій зараз орієнтовно 25 років, вона також часто обирає саме підліткові книги.

«Я скажу, те що особисто приваблює мене. Мені наразі 25, я якраз є учасником цієї категорії. На мою думку, сучасна підліткова література показує правильну рольову модель. Наведу приклад, в одному із рукописів я описала ситуацію, коли батько родини розпочав конфлікт з дружиною, бо в нього була не попрасована сорочка. Цей приклад я взяла з власної родини, бо побутовими питаннями у нас займалася мама. Редакторка порадила мені змінити цей уривок, бо ми, як письменники маємо закладати інші ролі. Ми маємо показувати, зокрема, що ділити хатні обов’язки потрібно рівноцінно. Хлопці-підлітки можуть перейняти цю модель», — пояснює співрозмовниця.

Авторка вважає, що така, на перший погляд, маленька деталь насправді додає зовсім інші сенси в книгу. А обирають книги такого формату дорослі, щоб відпочити, або ж згадати свої перші відчуття, як от перше кохання, зрада.

Як Тік-Ток просуває читання в Україні?

Screenshot 44 7c98d

Світлана Вертола на Книжковому Арсеналі. Фото: скріншот 

Не завжди, коли ваша дитина гортає стрічку Тік-Току вона марно проводить час, як вважають батьки. Наприклад, саме завдяки книжковим відео в цій мережі українці активно діляться відгуками на книги, пояснює Світлана Вертола.

«На популярність книг впливає те, що з’явилася величезна кількість тематичних блогів в Інстаграмі, Тік-Тоці, є книжкові клуби. Вони розповідають про книги наскільки цікаво, що інтригують молодь різного віку й самому хочеться почитати.Такі хобі допомагають заземлитися, бо насправді, це якісний час, який ми проводимо для себе», — каже Світлана Вертола.

Майбутній книжковий ринок України, зокрема підліткової літератури письменниця бачить різностороннім, а ще хотіла б, щоб популяризували читання через рекламу в громадських місцях, в метро, торгових центрах. Але є й позитивні зміни, які вже можна бачити.

«Це стосується бібліотек, вони стають хабами, я бачила зали, де люди можуть почитати книгу, випити каву, погратися з дітьми, де юристи допомагали ВПО. Було б дуже добре, якби бібліотеки інтегрували в нашу освіту, робили їх такими сучасними, водили дітей на екскурсії. Але звісно, те, що ми бачимо зараз з книжковим ринком в Україні тішить, посприяла й заборона російськомовної літератури», — каже Світлана Вертола.

Що робити, якщо дитина не любить читати?

349152724 934658054256071 2722721101251900282 n a2a49

Книга письменниці. Фото: надані героїнею

Ми запитали Світлану Вертолу й про іншу проблему, на яку часто скаржаться батьки — це коли діти не люблять читати. Тут важливо діяти ненав’язливо, каже авторка й своїм прикладом показувати підлітку любов до книги. Гарним варіантом буде відвідати книжкові ярмарки та фестивалі. Останнім часом дітям цікаво не тільки бачити книгу, але і її автора.

«Люди дуже дивуються, коли бачать живих письменників. Важливо показати, це живе середовище. Я часто відвідую книжкові фестивалі й бачу цей захват, коли людина бачить перед собою письменника, хоче поспілкуватися», — каже Світлана Вертола.

Письменниця радить відвідувати Книжковий Арсенал, а з останніх актуальних подій планується KyivBookFest. Він пройде в столиці з 8 по 10 вересня. На заході планують презентацію книги «Юна. Війна», ухил буде на життя Іловайську.

Книжка може стати дорогою до адаптації дитини ВПО

Читання можна розглядати як своєрідну психологічну допомогу для підлітків, каже авторка. Світлана сама має двічі досвід внутрішнього переміщення, раніше вона жила в Іловайську, потім переїхала до Бучі.

«Я закінчувала школу в новому місті, наш будинок був зруйнований, це був дуже важкий виклик для мене, освоїтися на новому місці нелегко. Пам’ятаю, що мені допомогли книги, вони відволікають тебе, інколи навіть допомагають знаходити рішення», — пояснює письменниця.

Для тих дітей, які зараз переживають вимушене переміщення авторка радить почитати її книгу «Юна. Війна», вона якраз описує початок війни в Іловайську 2014 року. В сюжеті закохані підлітки Юна та Рома, хлопець залишається в окупації, а Юна їде до Києва, війна розлучає пару й ставить багато важких викликів. Ця книга опинилася у списку премії Львова – міста літератури 2023.

«Я отримувала вже багато відгуків по цій книзі саме від дітей, які пережили внутрішнє переміщення. Вона до певної міри терапевтична, бо дозволяє зрозуміти, що ти не сам. Потрібно знаходити в собі сили пережити це все, зберегти здоров’я, як фізичне, так й ментальне», — говорить Світлана Вертола.

Письменниця радить батькам заглянути на портал «БараБука», тут є багато порад, як правильно говорити з дітьми про війну, й великий вибір книг на цю тему.

Вам буде цікаво:

Фото: «Бахмут. IN.UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Любив тишу, людей та осінь: яким був Артем Мирошниченко. Згадуємо волонтера та активіста

Семаковська Тетяна 17:35, 6 Лютого 2025

Чоловік з задумливим поглядом у вишитій сорочці дивиться кудись в далечінь — це фото Артема Мирошниченка досі стоїть на його сторінці у Facebook. Артема знають як активіста, волонтера, людину, яка не побоялась відкрито виражати свої погляди, підтримувала й популяризувала все українське. Але, крім цього, він ще був братом, сином, другом, ідейником, який надихав інших. Артем любив ліс, любив ходити восени з мамою по гриби й любив тишу.

Редакція згадує Артема Мирошниченка у спогадах.

Для того, щоб відтворити портрет Артема, ми звернулись до брата, Сергія Мирошниченка, а також поспілкувались з його товаришкою Іриною Жданюк. Цей текст поділений на різні періоди життя Артема очима двох людей, які знали його з двох зовсім різних сторін. Далі наводимо пряму мову.

“Як і у всіх, дитинство у нас було не дуже багате”

***

З народження я не пам’ятаю Артема, тому що я молодший за нього, він мій старший брат. Як і у всіх, дитинство у нас було не дуже багате, зовсім звичайна родина. Між нами було чотири роки різниці, й коли я був у восьмому класі, Артем вже поїхав вчитися в технікум на лісовода. А потім додому він майже не приїжджав, лише інколи на вихідні. Мобільного тоді не було, тому й спілкувались ми рідко. Артем був завжди такий сором’язливий, особливо друзів не мав.

Артем з батьками / фото Facebook

Не те, що він відлюдник якийсь був. Ні… просто такий от був. З малого він мав велике хобі, займався моделюванням — дуже любив майструвати ці всякі конструктори літаків, мав велику колекцію різних моделей. Часто він за моделюванням проводив весь вільний час.

Ми якось не дуже часто ділились таємницями, і як це буває у юнацькому віці між братами — часто сперечались між собою, конкурували. Але потім наші стосунки змінювались.

Пам’ятаю, коли Артем приїздив з технікуму, то завжди приносив мені якісь подарунки. Навіть знав, яку музику я полюбляю. Він їздив додому через Донецьк і, заїжджаючи туди, намагався якісь приколи мені купити, наприклад аудіокасету з улюбленою групою.

А потім вже я випустився зі школи, поїхав від батьків. З 18 років додому я приїжджав рідко, інколи з мамою й татом зідзвонювалися, але вже такого тісного зв’язку не було. Якось так от доля розвела нас, що кожен майже з якогось певного часу жив окремо.

Примітка. Артем Мирошниченко народився та жив в Бахмуті, в 2003 вступив у Великоанадольський лісовий технікум у смт. Графське. Вчився на лісовода.

“Артем любив з мамою збирати гриби восени”

Артем з мамою після “тихого полювання” / фото Facebook

Артем вивчився на лісовода. Він насправді дуже любив природу, от його вона цікавила, любив тварин. Навіть у місцевому товаристві Лада він завжди возився з тими собаками. Якщо знайде собаку на вулиці, то її туди відвезе відразу.

Природа, ліс для нього, напевно, були особливими, можливо він вбачав якусь романтику в тому, щоб самому жити в лісі. А ще Артем любив осінь: коли працював у селі, то ніколи не брав відпустку літом. Все терпів до осені, щоб з мамою піти по гриби. Він це дуже любив, й мама в мене фанат цього тихого полювання.

Артем любив природу й ліс / фото Facebook

Також брат любив готувати чебуреки сам — то мама нас навчила, так. Дуже часто ми з ним згадували, як нас на літо відправляли до дідуся в Сіверськ, там була дача й наш приватний будинок.

Дідусь нам готував, а ми часто згадували його суп, з такими макаронами-ракушками. Він був томатний — не зазвичай, як всі готують, жовтий чи якийсь інший, а саме томатний. Це такий яскравий у нас спогад з дитинства був…

“У всієї нашої родини патріотична позиція”

Артем Мирошниченко / фото Facebook

Насправді у всіх нас склалося, у всієї родини, що ми всі мали проукраїнську позицію. Я своїм прикладом, й тоді ще моя дівчина, а зараз дружина показала, який напрямок треба тримати.

Ми з братом розмовляли про це. Він пояснював: якщо ти показав свою думку і бачиш, що ця думка осмислена — то немає сенсу вже показувати, що ти якийсь інший. Наш дід був ветераном війни, але ніколи не носив цю колорадську стрічку, не казав оце “можем повтарить”. На мене сильно вплинув 2008 рік — тоді в одному з інтерв’ю путін сказав, що росія сама виграла Другу світову війну… Мої друзі, більшість з Харкова, на той час були російськомовні, та і я сам так говорив – ми всі потроху перейшли на українську.

І Артем, й мої батьки колись були теж, як і я, російськомовні. Але дивлячись на всю цю ситуацію, маючи розум, аналізуючи, читаючи певну правильну літературу — до цього висновку, що потрібно було переходити на українську, не можна було не прийти.

У Бахмуті ми знайшли проукраїнські осередки, знайшли однодумців. І я думаю, що коло людей, знайомих і цікавих для Артема, ставало більшим. В 2014 році, коли Бахмут був під окупацією, ми, звісно, що переховувалися, бо мали іншу позицію. Дехто потім казав, що якби Артем не був такий гучний, він був би живий… Різне казали.

Артем Мирошниченко / фото Facebook

Після окупації міста багато людей змінили свою думку — вони вже не так чекали приходу руського міру, але прям кардинальних змін таких так і не відбулося у нас в місті. На проукраїнські рейки всі не стали. Тобто, все пройшло, на жаль, як-то кажуть, лагідною українізацією. Треба було все-таки якось більш суворо це робити.

Артем був членом Бахмуту українського. У мене моя думка, яку я не хочу озвучувати про нього. Але такий величезний плюс Бахмуту Українського — це те, що саме він зібрав під різними своїми дахами, тому що в різних містах ми збиралися, величезний гурт людей. І всі різні, всі цікаві, всі зі своєю думкою, але проукраїнською. Ми тоді дізналися, що є такі люди, що можна до них звернутися з якимось питанням і я знаю, що вони нам допоможуть.

Примітка. Брат Артема Мирошниченка військовослужбовець, який сьогодні захищає Україну. Для 204 батальйону Сергій збирає кошти на навушники та ПНБ для водія протитанкового взводу роти вогневої підтримки 204 батальйону ТРО. Підтримати збір за посиланням.

Ірина Жданюк

***

Родина Артема та родина Ірини займали проактивну позицію в Бахмуті. Вперше Артема дівчина побачила на одній з проукраїнських акцій в 2014 році. Його обличчя дівчина запам’ятала й потім не раз ще бачила.

Я думаю, це був 2014. Тобто десь після деокупації, от колись ми так видно проводили якраз такі заходи, ну, коли таке ситуація дозволяла — от мені здається, тоді ми познайомилися. Я не можу сказати, що була дуже близько знайома з Артемом. Але от мені він згадується дуже таким ввічливим, а ще його хотілося слухати.

Він надихав, мотивував молодь вивчати українську мову. Хотілося розмовляти так гарно, як він. Це, напевно, внутрішня харизма, але вона будувалась на таких опорах внутрішніх: щирості, відвертості. Люди боялися говорити відкрито про любов до Батьківщини, а Артем не боявся.

Він був щирою, не награною людиною. Він популяризував українське ще тоді, коли це не було мейнстрімом. У Бахмуті Артем ініціював ідею розмалювати фарбою частинку тротуару візерунком, як орнамент вишиванки. Це не просто така акція, де ми зібралися, поговорили і розійшлися. Для мене ця вишиванка була в такому значенні, що вона дає захист.

Знаю, кажуть, що цей візерунок, який наші предки вишивали на сорочках, якраз для того, щоб закрити всі-всі-всі криві сорочки. Це ніби для захисту людини. І в мене така теж з’явилася думка, що цей візерунок для захисту міста, такий символічний. Артем це зробив не просто на публіку, а щоб щось залишилось. Й малі діти, й старші люди звертали на цей тротуар увагу — це було таке легке та ненав’язливе знайомство з нашими традиціями.

Тротуар в Бахмуті, розфарбований у вигляді візерунка з вишитої сорочки / фото надане Іриною Жданюк

А ще Артем, як і багато свідомих людей, які народились в місті, завжди хотів щось покращувати. Інколи мені здається, що у нас, бахмутян, ця риса вбудована з народження. Я постійно бачила Артема на всіх заходах, на акціях, відкритті першої книгарні…

Коли Артема не стало, це всіх дуже вразило, було відчуття потрясіння. І поки там лікарі боролись за його життя, інші люди так одразу почали згадувати, наскільки незмінною протягом років була його позиція. Навіть я особисто трошки зневірилася поступово, а людина стільки років була незмінно в своїй позиції. І оце я особисто відзначила. Новина про його смерть стала болючою. Це була втрата для всієї спільноти Бахмута. Тому що історія знову повторюється.

Такі люди, як Артем, які мали настільки сильну, міцну позицію, і не боялися — це рідкість. В них вистачає енергії не тільки для свого життя, а й для життя спільноти. Це рідкість для будь-якого суспільства. Я часто думаю: ось скільки б ще ця людина могла б зробити, так? Такі люди – це основа громадянського суспільства. І чим менше таких людей стає, тим більше ми відкачуємось назад.

***

Артема Мирошниченка вбили в Бахмуті 5 грудня, двоє неповнолітніх побили волонтера. За однією з версій – підлітки побили його за українську мову, якою він спілкувався. Через кілька днів він помер в лікарні, не приходячи до тями, а обвинувачені у смерті активіста досі не покарані.

Ми говоримо про важливе. Ваша підтримка дає нам силу!

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Невідомо, що нас чекає завтра”: жителі Краматорська розповіли про життя у прифронтовому місті

Дмитро Скопіч Скопіч Дмитро 18:26, 31 Січня 2025

Краматорськ — одне з найбільших міст Донецької області, зараз тут неспокійно. У місті чутно вибухи, проте місцеві реагують на них вже інакше.

Детальніше про те, як саме живе Краматорськ у 2025 році, дізнавайтеся у відеорепортажі “Донеччина в евакуації”.

Краматорськ, опитування місцевих жителів 

Краматорськ майже завжди був одним із провідних міст Донеччини. До війни в ньому мешкало понад 150 000 осіб, але зараз людей значно менше. Місто вже відчуває наближення фронту.

Все напружено. У всіх тривога. Ніхто не розуміє того, що нас чекає завтра. Але розуміємо, що нічого хорошого“, — каже один із жителів міста, на ім’я Валерій.

Він впевнений, що його рідне місто може чекати та ж доля, що й Покровськ, Торецьк чи Часів Яр.

Наразі ж місто продовжує жити та функціонувати. В ньому працюють комунальні служби, є світло та вода. Інші ж люди, яких опитала команда Бахмут IN.UA більш оптимістичні.

Ми самі з Ярового, що під Святогорськом. Ми переїхали сюди та проживаємо в Краматорську другий рік. Тут набагато тихіше. Звісно, з початку було трохи, а зараз — ні. Ми працюємо та навіть знаходимо час на відпочинок“, — каже інша жителька міста.

Більше думок жителів Краматорська та переселенців у місті дізнавайтесь у відеорепортажі нашого каналу “Донеччина в евакуації”.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Важливо

Любив тишу, людей та осінь: яким був Артем Мирошниченко. Згадуємо волонтера та активіста

Чоловік з задумливим поглядом у вишитій сорочці дивиться кудись в далечінь — це фото Артема Мирошниченка досі стоїть на його сторінці у Facebook. Артема знають […]

“Невідомо, що нас чекає завтра”: жителі Краматорська розповіли про життя у прифронтовому місті

Краматорськ — одне з найбільших міст Донецької області, зараз тут неспокійно. У місті чутно вибухи, проте місцеві реагують на них вже інакше. Детальніше про те, […]

18:26, 31.01.2025 Скопіч Дмитро

“Акція 51”: як з Галичини до Званівки примусово переселили сотні людей. Розповідь Романа Кабачія та Ярослави Пасічко (Оновлено)

Весна, 1951 рік. Молодь робітничих професій посадили в перший ешелон потягу. Не сказали, ні куди їх везуть, ні що з собою брати — так для […]

“Навіть повітря відчувалось інакше”: бахмутянка Ірина Жданюк про окупацію міста в 2014 та життя в Рівному

“Я вступила, коли Бахмут був одним, а повернулась додому в незнайоме місто”, — пригадує події в Бахмуті 2014 року героїня. Бахмутянка Ірина Жданюк зараз проживає […]

Дім, де є місце для всіх: історія бахмутянина, який будує житло заради своїх тварин

Бахмутянин Віктор Сучков зараз живе на Дніпропетровщині, у місті Самар. Чоловік евакуювався з Бахмута весною 2022 року. З собою вивіз трьох котів — пухнасті весь […]