Сімейного лікаря Сергія Старусєва у Бахмуті знали й відвідували багато пацієнтів. Чоловік залишився в місті попри обстріли, й евакуювався у Київ тільки весною цього року. До останньої можливості герой допомагав місцевим, працював у амбулаторії по вулиці Оборони, допоки це було можливим. Загалом у Бахмуті працювало три амбулаторії, втім лікарі не могли додзвонитися один до одного, й тривалий час не знали чи живі їхні колеги.

Як жилося в місті, де бої не вщухали, не було води, газу та електрики Сергій Старусєв розповів редакції «Бахмут.IN.UA» 

З чого все почалося?

Бахмутський вокзал до 2012 року: звідси студенти й місцеві мешканці їздили у справах. Фото: з відкритих джерел 

Сергій Старусєв — корінний бахмутянин, він народився та виріс в Бахмуті, тут пройшло дитинство та юність. В 2004 році хлопець вступає в Донецьке медучилище, потім був інститут, його закінчення припало на початок війни на Донбасі в 2014 році. До слова, у родині він перший лікар, мама й батько юнака мали зовсім інші спеціальності. Мама працювала педагогом в інтернаті, тато водій, а от Сергій змалку малював черепи, вже тоді це викликало здивування у виховательки.

«В садочку малював черепки, психолог звернула на це увагу, сказала батькам, що з вашою дитиною щось не так, бо він малює чорним, й малюнки там з черепками. Я не думав одразу, що стану сімейним лікарем, але знайшов себе в цьому. Поки навчався в інституті підробляв медбратом в реанімаційному відділенні, близько 4 років там пропрацював. Вночі йшов на роботу, а зранку на пари», – пригадує сімейний лікар свої студентські роки.

Серйозних думок про те, щоб залишити медицину у бахмутянина не було, але своє уявлення про медицину чоловік змінив. 

«Це напевно у всіх медиків є, як тільки закінчив інститут є такий порив, що зараз всіх вилікуєш. Коли приходиш на роботу виявляється, що всіх вилікувати неможливо, й все не так, як ти уявляв, десь багато паперової роботи. Всі з цим зіштовхуються, бо інститут й училище – це одна справа, а на практиці виходить зовсім інше», — пояснює співрозмовник.

Читайте також: Від кар’єри в ІТ-компанії до парамедикині: як львівська «Ластівка» допомагає Донеччині

Початок війни в 2022: життя лікарні

Буржуйка в другій амбулаторії. Фото: надане героєм

Коли почалася повномасштабна війна бахмутянин відправив дружину з дитиною та маму він вивіз у безпечне місце:

«У мене така позиція, що діти це бачити не повинні. Навіть, потім, коли до мене на прийом в Бахмут приходили батьки з дітьми, я мотивував їх виїжджати. Остання дитина, яку я консультував в Бахмуті — була в мене у січні 2023 року. Я евакуювався в середині березня 2023 року».

До березня Сергій разом з іншими медиками працював у місцевій амбулаторії. Газу у Бахмуті не було з 23 травня 2022 року, світла з вересня. Щоб лікарня працювала медики самостійно набирали воду, робили запаси води у бочках. Допомагали й гуманітарні організації, які підвозили воду.

«Як тільки війна почалася кожен працював по своїм амбулаторіям, потім люди почали потроху роз’їжджатися, й ближче до осені ми всі ходили в центральну лікарню, але й звідти почали евакуйовуватися. Коли нас залишилося буквально три людини – нас почали розділяти по амбулаторіях, бо вже й добиратися було складно. Я пішов на другу, Олена Молчанова на сьому, й ще одна лікарка працювала у першій», — розповідає Сергій Старусєв.

Читайте також: “Хотіли, щоб люди любили своє місто”: розповідь санітара 24-ї ОМБР про вклад у громаду Світлодарська

Коли поруч прилітало – люди бігли в коридор

Замість скла, яке розбилося внаслідок прильоту бахмутяни поставили фанеру. Фото: надане героєм

Перший серйозний приліт, каже лікар, був 9 грудня 2022 року. Тоді прилетіло неподалік від амбулаторії, де працював бахмутянин. Внаслідок удару в приміщенні, де працював Сергій Старусєв вибило вікна, замість скла чоловік вклав шматок фанери, через цей отвір вивели трубу від буржуйки. Зимою – це був єдиний шлях зігрітися. Дрова для печі приносили бахмутяни, люди в біді об’єдналися й активно допомагали один одному, каже лікар.

«Цивільні часто мало осколкові поранення, їх возили до Костянтинівки, там їх перев’язували. Люди періодично приходили до нас по бинти, антисептик та інше. Що було, тим й допомагали, з січня у місті вже не працювали жодні аптеки. В основному серед цивільних були гіпертоніки, люди із цукровим діабетом й застудами», — каже співрозмовник.

За допомогою до сімейного лікаря зверталися й військові. Взимку та весною через відлигу та постійні перебування в холоді й воді, яка була в окопах, військові часто хворіли. Їх Старусєв також лікував: протизапальні, антибіотики та інші медикаменти, які були доступні.

Евакуація з Бахмута та робота в Києві

Уламки скла біля 2 амбулаторії. Фото: надане героєм

Весною 2023 року Сергій Старусєв евакуювався, виїздив самостійно з батьком та 30- кілограмовою собакою, бо залишатися в Бахмуті далі було вже надто небезпечно.

В березні почали активно обстрілювати район де жив чоловік, більшу частину часу йому доводилося проводити у підвалі. Від дому до місця роботи потрібно було йти 10-15 хвилин, але це стало неможливим через обстріли.

Читайте також: Щодня йшла через підірваний міст Забахмутки: як лікарка Олена Воронова рятувала людей в Бахмуті

Домашня улюблениця лікаря собака на кличку “Рич”. Разом з нею та батьком бахмутянин виїздив з міста. Фото: надане героєм

Зараз Сергій Старусєв живе та працює в Києві, продовжує лікувати людей, нова філія де працюють бахмутські лікарі нещодавно відкрилася у столиці за адресою: вулиця Здолбунівська, 3 Б, це Дарницький район. Пацієнтів зараз багато, людям допомагають, консультують, за потреби відправляють ліки чи медзасоби, як от інгалятор поштою, така функція теж є.

Мирне фото з Бахмута. Фото: надане героєм

«Коли я евакуювався, то подзвонив пані Світлані Шабаліній, повідомив, що живий, бо зв’язку у нас між собою не було. Умовно, я не знав, що відбувається у 7 амбулаторії, а вони, що відбувається у мене. Мені запропонували роботу в Києві, й з травня я тут працюю. Думками я ще в Бахмуті, не можу сказати, що я вже повністю звик до нового місця. До нас звертаються не тільки бахмутяни, але й місцеві жителі Києва, й люди з Херсонщини, Вугледару. Коли зустрічаєш своїх пацієнтів з Бахмута — це дуже тішить, радію, що вони виїхали, живі», — каже лікар.

Більшу частину часу Сергій Старусєв проводить на роботі, амбулаторія працює без вихідних з 08:00 до 20:00. Часто пацієнти приходять просто поговорити, тож лікарям доводиться виступати й психологами для них: вислухати, порадити — це потрібно зараз людям, каже пан Сергій.

Якщо у бахмутянина є вільний час — то він надає перевагу книжкам, остання прочитана серія книг «Відьмак» польського письменника Анджея Сапковського. Книги допомагають перенести увагу в інший світ, додає чоловік й пригадує, що в Бахмуті у нього залишилася велика колекція домашньої бібліотеки.

Фото: «Бахмут.IN.UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Різдво — це свято, яке проходить у сімейному колі. Подекуди його традиції осучаснюють, роблячи їх оптимальними для сучасних поколінь та доповнюють особливостями регіону.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Андрієм Тимчаком — майстром вертепу зі Званівки — про те, як в умовах евакуації йому вдається зберігати різдвяні традиції та готуватися до цьогорічного Різдва.

Різдвяні традиції Донеччини під час війни: як до свята готується родина Андрія Тимчака

За словами Андрія Тимчака, після демобілізації та переїзду на нове місце життя в евакуації змушує “плисти за течією”. Проте, навіть так він усвідомлює, що цього року підготовка до Різдва проходитиме по-іншому. Зміна дати святкування з 7 січня на 25 грудня стала незвичною після десятиліть усталеної традиції, однак нині з’являється більше пояснень щодо походження нової дати, а тому перехід сприймається спокійніше.

“Все пішло від Зимового сонцестояння — максимально довга ніч та мінімальний день“, — каже пан Андрій.

Примітка. Зимове сонцестояння — це астрономічна подія, яка знаменує найкоротший світловий день та найдовшу ніч у Північній півкулі. Воно відбувається з 20 по 22 грудня. 25 грудня в цьому контексті почало використовуватися ще в Давньому Римі, коли Юлій Цезарь в юліанському календарі позначив цю дату, як день, коли відбувається зимове сонцестояння.

Андрій Тимчак вважає, що збереження традицій рідного краю під час війни є важливим, адже раніше різдвяний період займав значну частину його життя — від підготовки вертепів до колядок і щедрівок. Нині святкування стало менш масштабним, але він підкреслює, що Різдво залишається святом у душі, тривалість якого визначає внутрішній стан людини.

“З 1 грудня до 20 січня Різдво було моїм життям: підготовка вертепів, виступи, коляди, щедрівки — два місяці щороку вся сім’я жила цим. Через такі традиції ти відчуваєш себе частиною спільного свята. Зараз я святкую Різдво, але цього значно менше, ніж було раніше“, — зазначає пан Андрій.

Він також зізнається, що мріє повернутися на Донбас і знову займатися розвитком культури в Донецькій області, адже різдвяна традиція для нього — це цінний досвід і великий скарб.

Традиції святкування в колі сім’ї

У родинному колі Андрій Тимчак планує Різдво зі святою вечерею, зберігаючи основні елементи традиції. Проте, він вважає, що свято можна трохи осучаснити, поєднуючи, наприклад, в меню Святвечора пісні та непісні страви, орієнтуючись на побажання дітей.

“Спочатку аналізуєш те, а що взагалі таке “Різдво”. Чи це трагедія, чи це не трагедія. Якщо це не вона, то чому вся їжа має бути пісною? Це ж свято народження Сина Божого. І все. З’являється висновок, що треба змінювати“, — пояснює майстер вертепу зі Званівки.

В сім’ї Андрія Тимчака головним атрибутом традиційного столу, окрім куті, буде смажена птиця. Також чоловік каже, що на столі обов’язково буде:

• хліб;
• вареники;
• голубці з картоплею;
• зварена квашена капуста з пісною заправкою;
• мачанка (ред. традиційна українська страва з розтертого сиру, сметани, часто з додаванням часнику, зелені, горіхів, яка подається як соус до хліба або картоплі);
• холодець;
• вино.

Читайте також:

12 страв на Святвечір 2025: повний список, що приготувати до святої вечері

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У 2016 році в Бахмутському коледжі мистецтв імені Карабиця народилася мрія. Для викладачки Юлії Гаврашенко вона була дуже особистою — виховувати нове покоління музикантів, створити простір, у якому талановиті бахмутські діти зможуть знайти свій голос, повірити в себе й реалізуватися в естрадному співі. Так з’явилася циклова комісія “Естрадний спів”, Юлія була якраз однією з тих педагогів, хто розвивав цей сучасний напрямок в музичному коледжі академічного спрямування. А згодом — й естрадний хор Keepin’ Sound, що швидко став помітною частиною культурного життя Бахмута: концерти, перші сцени, зростання колективу й щира любов бахмутян до сучасної музики. Та повномасштабна війна розділила життя на “до” і “після”. Коледж був змушений терміново евакуюватися, залишивши рідний Бахмут і почавши все з нуля в Кам’янці-Подільському. У новому місті довелося вчитися жити заново, але саме музика стала для цієї молоді рятівним колом, а викладачка Юлія Гаврашенко — опорою, що допомогла не втратити себе.

Ми розповідаємо про те, яку роль музика відіграє в житті бахмутської молоді сьогодні, і як мистецтво допомагає триматися навіть у найтемніші часи. Своїм досвідом ділиться викладачка Бахмутського коледжу мистецтв імені Карабиця Юлія Гаврашенко.

Евакуація з Бахмута

У 2022 році Бахмутський фаховий коледж культури і мистецтв імені Івана Карабиця релокувався до Кам’янця-Подільського: сотні дітей, десятки педагогів, але вимушений виїзд став не лише викликом, а й точкою обміну. Бахмут обмінюється культурою з Кам’янцем-Подільським.

“Ми сюди приїхали з іншого регіону і привезли свою частинку культури, тут вона інша. Того, що робимо ми, тут не було, а того, що є тут, не було у нас. Ми їм трошки цього привезли, а вони нас занурили у своє. Це цікавий, живий обмін”, — згадує Юлія Гаврашенко.

Виконання Steven Tyler “Dream on” (arranged by Mark Brymer), у місті Бахмут. Відео надане героїнею.

Кам’янець-Подільський для бахмутян виявився несподівано близьким — не лише географічно, а й за відчуттям. Це допомогло студентам швидше адаптуватися.

“Місто мені особисто дуже нагадує Бахмут — по розмірах, по компактності. Воно камерне, комфортне. Тут немає відчуття, що ти загубився у величезному місті. Для життя й навчання це дуже важливо”, — каже викладачка.

Після вимушеного переїзду музика для студентів перестала бути лише навчальним предметом — вона стала способом втриматися в реальності. Репетиції, концерти, спільна робота дали молоді відчуття стабільності й нормального життя, якого так бракує у війні. За словами Юлії Гаврашенко, саме через творчість діти змогли переключитися з постійної тривоги й знову відчути ґрунт під ногами.

“Коли війна почалася, зрозуміло, що всі були в шоці — і ми, і діти. Але коли вони приїхали в Камянець-Подільський, то я побачила, що вони голодні до роботи, до музики, їм хотілося втекти від усього цього і жити нормальним життям. Музика стала таким заміщенням — вони занурювалися в репетиції, виступи, культурне життя. Тут, у Кам’янці-Подільському, з’явилася можливість працювати офлайн, виступати, бути задіяними. І це дуже сильно їх підтримало”, — каже пані Юля.

З часом колектив не просто відновив роботу, він почав набирати обертів. Концертна практика стала невід’ємною частиною навчання, а сцена — місцем, де студенти знову відчували себе потрібними й живими. Для Юлії Гаврашенко важливо, аби музика не залишалася лише в аудиторіях, а працювала з реальним слухачем.

Сьогодні Бахмутський фаховий коледж культури і мистецтв імені Карабиця працює в Кам’янці-Подільському вже четвертий рік — заклад проводить концерти, бере участь у міських і міжрегіональних заходах, виїжджає з виступами до інших міст. Для студентів це не просто активність, а важлива частина професійного становлення.

“Коли музиканти без концертної практики, це не дає повного розвитку в навчанні. А коли є виступи, є сцена, є контакт з людьми — тоді все стає на свої місця. Нас тут дуже добре прийняли, постійно запрошують на заходи, і ми майже весь час десь виступаємо. Інколи здається, що вже забагато, але потім думаєш: а де ж брати цей досвід? Поки є можливість — ми її використовуємо”.

Музикантка переконана, що питання мотивації студентів не лежить лише на самих дітях. Значною мірою, це відповідальність середовища й педагогів, які або запалюють інтерес, або дозволяють йому згаснути. Війна лише загострила процеси, які почалися ще раніше.

“Питання мотивації вчитися — це не тільки їхнє питання. Це питання викладачів, педагогів, закладів. Після ковіду діти дещо розлінилися — вони звикли сидіти вдома, в телефоні. А коли війна почалася, це був шок для всіх. Але замотивувати, зацікавити, втягнути в діяльність — це вже справа вчителя”, — пояснює вона.

У творчих колективах, каже пані Юлія, мотивація працює як ланцюгова реакція. Коли хтось починає рухатися вперед, за ним поступово тягнуться й інші. Саме так формується жива спільнота, а не просто навчальна група.

“Коли починаєш працювати з дітьми, і їх багато, воно йде як доміно. Один підтягується, другий, третій. Якщо є діяльність, якщо є рух, то всі потроху включаються. І тоді це вже не окремі студенти, а колектив”.

Хор Keepin’ Sound

Українська народна пісня “Ти до мене не ходи” (обробка О.Токар, аранжування С.Бурцева). Відео надане героїнею.

Окремою гордістю Юлії Гаврашенко є естрадний хор Keepin’ Sound — колектив, який вона називає своїм дітищем. 

“У 2016 році відкрили циклову комісію “Естрадний спів”. А вже у 2019 навчальному році ми створили естрадний хор із цих же дітей. Це була моя мрія — зробити колектив, який виконуватиме естрадно-джазову музику і відповідатиме вимогам саме естрадного відділу. По суті, це моє дітище. Музика — це не лише навик, а інструмент самовираження, доступний кожному, хто готовий слухати й говорити. Голос — це теж інструмент. Так само як флейта, баян чи будь-що інше. Це лише спосіб виразити себе. Це провідник твого внутрішнього світу до слухача”, — ділиться у розмові бахмутянка.

Репертуар хору різноманітний: тут виконують й джазові композиції, й сучасні обробки українських народних пісень. Колектив постійно експериментує з форматами, аранжуваннями, співпрацею з музикантами з інших відділів.

“Ми намагаємося робити те, що буде людям близько і цікаво. Естрадна музика — це частина масової музики, але вона теж може бути якісною. Ми орієнтуємося на сучасні світові тенденції у розвитку музичної культури та стилістичне різноманіття. Найголовніше — пропагуємо якісну, сучасну, естрадну музику”, — пояснює викладачка.

Сьогодні в хорі співають близько 20 студентів офлайн. Для багатьох із них музика стала не лише професією, а способом самовираження й внутрішньої опори. Юлія Гаврашенко переконана: у складні часи роль педагога виходить далеко за межі навчальної програми.

Для бахмутської молоді музика стала тим самим рятівним колом, яке допомогло втриматися на плаву. А для викладачки Юлії Гаврашенко — підтвердженням того, що мрія, народжена в Бахмуті, живе й продовжує звучати навіть за сотні кілометрів від дому.

До теми:

Від шкільних вистав до громадських проєктів: історія Кирила Пономаренка з Бахмута, який об’єднує учнівську громаду

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!