Анна Мурликіна — головна редакторка міського маріупольського сайту 0629.ua. Завдяки виданню тисячі маріупольців, які зараз евакуювалися можуть дізнаватися новини з окупованого росіянами Маріуполю. Це стало можливо завдяки анонімним джерелам, які допомагають дізнаватися про ситуацію.

Пані Анна поділилася із редакцією Бахмут.IN.UA буднями роботи сайту 0629, місто якого зараз в окупації.

Життя в окупованому Маріуполі

Сайт 0629.ua працює не тільки з джерелами на окупованій території, але й охоплює громади маріупольців, які зараз живуть в різних частинах України та закордоном.

Інформувати про події в Маріуполі, який сьогодні окуповане російськими військами — це дуже нелегка справа. Анна Мурликіна додає, в місті у них не лишилося журналістів, є тільки анонімні джерела, які допомагають дізнаватися про поточну ситуацію, також джерелом інформації стають канали в Telegram, як проукраїнські, так й окупантів. 

В Маріуполі люди бояться говорити через доноси

Маріуполь був вщент зруйнований росіянами, проте зараз вони активно намагаються його відбудувати. На пропагандистських каналах публікують дописи із новими будинками на місці тих, де окупанти поховали тисячі людей. Відбудову Маріуполя активно висвітлюють російські ЗМІ. В нові будинки заселяють вихідців з рф, переважно це люди, які раніше працювали в росії за низьку оплату, адже тут вони отримують 200 тисяч рублів, (60 тисяч гривень), розповідає Анна Мурликіна.

В той час, маріупольці, яких змушують доєднуватися до будівельних робіт, отримують за ту ж роботу максимум 70 тисяч рублів, (ред. близько 43 тисяч гривень), а заважаючи на ціни, які зараз в місті — цих коштів ледь вистачає аби покрити базові потреби.

Ще одним джерелом інформації для редакції стала їхня пошта, туди люди відправляють новини анонімно, а інколи й просто цікавляться конкретними подіями, людьми.

Кількість жертв у Маріуполі

Щодня на каналі голови Донецької ОВА Павла Кириленка з’являється звіт щодо жертв на Донеччині і єдине, що в цьому звіті залишається незмінним рядок: “Наразі неможливо встановити точну кількість жертв у Маріуполі та Волновасі”. 

Ці міста непідконтрольні українській владі, а точні цифри жертв дуже приблизні, пані Анна розповіла, як відбувалася фіксація загиблих у блокаді:

В Маріуполі згодом тіла загиблих почали звозити у морги, зокрема й імпровізовані. Один з таких біля ТЦ “Метро”, де роздають гумдопомогу. Там за парканом збирали тіла загиблих з усього міста. Потім морги вже не мали куди вміщувати загиблих,  а люди, які хотіли знайти рідних змушені були ходити між рядами мерців, які просто лежали на підлозі й шукати своїх близьких. 

Рух спротиву в Маріуполі

В мережі опублікували відео, у якому українці відверто висловлюють зневагу до російських окупантів в Маріуполі. Згодом, пропагандистські канали опублікували відео де молодь змусили публічно просити вибачення  за свої слова. Такі випадки в місті непоодинокі На досвіді пані Анни є історія, коли підліток тривалий час займався партизанщиною. Зараз він вже не безпечній території, російська окупаційна влада, тим часом його оголосила в розшук.

Однак, не всі історії закінчуються так, зазначає співрозмовниця. Якось двоє підлітків в Маріуполі створили проукраїнський канал, їх знайшли, залякали, й тепер діти змушені знімати пропагандистські ролики. Протидіяти російській владі в Маріуполі дуже небезпечно, люди ризикують життям, однак спротив все одно є.

Проросійська частина міста

Великою проблемою в Маріуполі стало й те, що в місті справді є чимала частина проросійської молоді, що негативно впливає на загальну тенденцію. Що потім робити з такими людьми — важко відповісти, додає пані Анна. Молодь, яка має прихильність до рф в основному перейняла її від батьків, зараз ці люди малюють російські мапи, співають пісні для рф та підігрують російській пропаганді.

Відбудова Маріуполя

Ми поговорили й про відбудову Маріуполя, на думку Анни Мурликіної ця тема зараз на часі, адже важливо думати про деокупацію міста і його відновлення.

Пані Анна додає, важливо, щоб всі розуміли, що будуть робити у перший день деокупації міста, перший місяць, а вже потім вибудовувати довгостроковий план. Покрокові й сплановані дії мають мати місце, щоб Україна могла залучати донорів. Умовно, якщо прийде меценат, який захоче щось побудувати у деокупованому Маріуполі чи Бахмуті — який шанс, що він буде чекати на якийсь проєкт, а не візьме вже готовий й почне втілювати?

В підсумку співрозмовниця зауважує, на жаль, росте відсоток людей, які не планують повертатися у місто після деокупації. У кожного різні причини, хтось вже пустив коріння в новій країні, запустив бізнес, знайшов роботу, а хтось Маріуполь асоціюватиме з болем, смертю та могилами, бо втратив там рідних.

Читайте також:

• Літакопад, бійки в Криму, підготовка до “виборів”: що відбувалось на ТОТ за останній тиждень
• Тимчасове посвідчення громадянина України для жителів ТОТ: як отримати
• Як росіяни зомбують дітей на ТОТ та популяризують війну серед молоді

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Аліна Горб — правозахисниця і громадська діячка з Бахмута. Ще зі шкільних років вона мала внутрішній запит на допомогу людям, тому вирішила пов’язати своє життя з юриспруденцією. Окрім роботи юристкою, Аліна Горб поєднувала і громадську діяльність, зокрема реалізувала мистецький проєкт у Бахмуті. З початком повномасштабної війни бахмутянка сфокусувалась на правозахисній діяльності, зокрема у справах щодо фіксації воєнних злочинів.

Своєю історією Аліна Горб поділилась з редакцією Бахмут IN.UA.

Спогади про Бахмут

Аліна Горб народилась і виросла в Бахмуті. Тут вона навчалась у загальноосвітній школі №18, відвідувала танцювальний гурток та різні додаткові заняття — загалом мала активне шкільне життя. У 2016 році Аліна Горб завершила навчання у школі з відзнакою та вступила до Київського національного університету імені Тараса Шевченка на омріяну спеціальність.

Дівчина навчалась на юридичному факультеті і під час навчання на магістратурі влаштувалась в одну з київських юридичних компаній. Попри те, що вона влаштувала життя у столиці, Аліна Горб цінувала час, проведений у рідному Бахмуті.

“У 2020 році почався карантин, тому я багато часу провела вдома в Бахмуті з батьками. Можна сказати, що карантин став для мене можливістю побути вдома, набутися вдома. Хоча, звісно, тоді це так не відчувалося. Тоді здавалося, ніби життя на паузі, що хочеться працювати і стільки всього навколо, а ти просто сидиш вдома. Але зараз я дуже вдячна тому часу, що в мене була така можливість побути вдома з батьками. Бо хто знав, що далі все так складеться”, — каже Аліна Горб.

Востаннє дівчина була у рідному місті на новорічні свята на початку 2022 року. Вона згадує, що мала передчуття наближення війни, тому взяла відпустку додому, щоб побути вдома з близькими.

“Останній раз я була в Бахмуті у 2022 році, в січні. Я приїжджала на новорічні свята. Мене, до речі, тоді не хотіли давати відпустку, але я випросила, ніби відчувала. 2022 рік я зустріла в Бахмуті, це було сімейне свято. Ми були з батьками вдома, хоч тоді в мене і багато друзів, і варіантів святкувати було, але я чомусь захотіла бути вдома. Насправді вже тоді я відчувала наближення повномасштабної війни. Чесно, я не думала, що вона буде настільки масштабною, по всій Україні, але я розуміла, що бойові дії активізуються. Це напруження я відчувала десь з листопада 2021 року”, — розповідає бахмутянка.

Про правозахисну діяльність

Повномасштабне вторгнення Аліна Горб зустріла в Києві. Перші дні війни минули в невизначеності, бо ніхто не міг спрогнозувати подальшу ситуацію. Та за деякий час компанія, в якій працювала дівчина, вирішила продовжити роботу. Юристи почали давати безоплатні консультації людям.

“Ми створили Google-форму, в якій люди могли писати свої будь-які запити, і ми безоплатно консультували. Це була ініціатива тодішнього директора компанії, ми це підтримали. У такому незрозумілому режимі ми працювали до травня, а потім вийшли на роботу і все потроху стабілізувалося”, — розповідає дівчина.

У 2022 році бахмутянка почала працювати в Міністерстві юстиції. Там вона занурилась у роботу, пов’язану з Європейським судом з прав людини. Цей досвід став їй корисним для подальшої правозахисної діяльності, якою вона займається зараз.

“У Міністерстві юстиції в мене було більше практики в розумінні роботи з Європейським судом з прав людини. Я була у відділі, який займається комунікацією з цим органом. Там я пропрацювала півтора роки, це було цікаво, я отримала гарний досвід. Але я зрозуміла, що державна служба мені просто не підходить, адже мені хочеться більш активно працювати, хочеться більше бути корисною саме громадянам. Тому це була моя ініціатива — звільнитися і перейти назад в юрбізнес, але я розуміла, що хочу займатися саме правозахисною діяльністю. На це впливало два фактори. По-перше, я розуміла, що юридичний ринок змінився і що ти не можеш просто бути компанією або юристом, який закриває очі на реалії. І по-друге, в мене завжди була внутрішня потреба бути корисною суспільству”, — каже Аліна Горб.

Зараз фокус роботи пані Аліни — це справи щодо фіксації воєнних злочинів і робота з Європейським судом з прав людини. Є у правозахисниці і приклади успішних кейсів. Один із них стосується ракетного обстрілу селища Сергіївка на Одещині. Завдяки роботі юристів справа щодо цього воєнного злочину визнана прийнятною (ред. справа є прийнятною для Європейського суду з прав людини, якщо вона стосується порушення прав за Європейською конвенцією).

“У мене було 47 заяв від родичів загиблих і постраждалих. Ми подали в Європейський суд близько 20 кілограмів паперу, бо це все докази і їх треба в паперовому вигляді до суду відправляти. Ми подали заяву, скаргу на порушення права на життя, це друга стаття Європейської конвенції з прав людини. І ця заява визнана прийнятною. Чому це дуже важливо? Тому що ці справи проти росії поки що є складними, бо немає прецеденту. Міжнародні юристи, з якими ми спілкуємося, дуже часто з нами обговорюють проблему того, що ситуація в Україні поки що є безпрецедентною. Навіть ті збройні конфлікти, які відбувалися, наприклад, в Ічкерії, їх не можна порівняти, це непорівнювані конфлікти. Тому важливо, що Європейський суд прийняв до розгляду. Це означає, що ми буквально з юридичної точки зору зробили все правильно для подачі, він буде розглядати цю справу по суті. І якщо рішення буде прийняте про те, що росія дійсно порушила права цих людей, це буде зафіксований воєнний злочин і це рішення стане беззаперечним доказом для, наприклад, Міжнародного кримінального суду. Це створить юридичний прецедент, який можна буде використовувати в інших міжнародних інституціях”, — зазначає правозахисниця.

Примітка. Ракетний удар по Сергіївці Білгород-Дністровського району стався в ніч на 1 липня 2022 року. Тоді росіяни вдарили по селищу двома ракетами Х-22. Одна ракета влучила у дев’ятиповерхових житловий будинок, повністю зруйнувавши один під’їзд, а інша — в базу відпочинку. Внаслідок удару загинули 22 людей, з яких одна дитина. Також відомо про 40 постраждалих, серед яких шестеро дітей та вагітна жінка.

Про громадську діяльність

Окрім правозахисної діяльності, Аліна Горб займається громадською активністю. З 2021 року вона є членкинею організації Tolerance in you. Спочатку дівчина хотіла долучитися до громадських проєктів як учасниця, а потім стала їх співорганізаторкою.

Перший проєкт Аліна Горб допомогла реалізувати в рідному Бахмуті. У 2021 році за її сприяння відбувся проєкт Bakhmut street art camp, у межах якого 12 активістів-митців з різних куточків України знайомилися з культурою і молодіжним життям Бахмута через активності. Результом проєкту стала виставка сучасного мистецтва.

“Спочатку я подавалася як учасниця і Таня (ред. Тетяна Крюковська — тодішня голова організації) побачила в моїй заявці на участь, що я з Бахмута. Ми з нею зідзвонилися і вона запропонувала, як я можу допомогти, наприклад, в організаційних моментах. Оскільки я досить відповідальна людина, то ми дуже плідно спрацювалися. І якось з першого проєкту так сталося, що я перейшла з розділу учасників в розділ співорганізаторів, тому що разом ми проробили багато організаційних моментів”, — згадує пані Аліна.

У 2022 році аналогічний проєкт планувати провести в Маріуполі. Були навіть попередні домовленості, але їхній реалізації завадила війна.

Під час повномасштабної війни фокус роботи організації змістився на молодіжні обміни.

“Ми почали робити молодіжні обміни на території Польщі. Наші країни-партнери — це, зазвичай, Польща і Німеччина, і молодіжні обміни зараз ми робимо на території цих країн. Вони передбачають знайомство з місцевими культурами. Наприклад, у нас був проєкт у Перемишлі в 2024 році, де збирались німці, поляки та українці. У нас був фокус на стійкість українців. Загалом у наших проєктах ми найбільше фокусуємось на тому, щоб розповідати іноземцям як виживають українці і як вони борються”, — розповіла Аліна Горб.

У вересні 2025 році Аліна Горб очолила організацію Tolerance in you. Як лідерка вона хоче реалізовувати більше проєктів, направлених на допомогу ВПО.

“У нас зміниться вектор роботи, можливо зміниться формат, бо мені хочеться більше фокусуватися на допомозі українцям в Україні. Можливо хотілося б і проєкт в Україні зробити. Мені хочеться допомагати ВПО не тільки з Донецької області, але, можливо, і з інших областей, але якщо фокусуватися, то, звичайно, хотілося б говорити більше про схід України”, — ділиться планами очільниця організації.

“Важливо зберігати самоідентичність, бо це про збереження себе”

Окрім допомоги іншим, Аліна Горб просуває тему самоідентичності. Для неї важливо позиціонувати себе саме як представницю Донеччини. Ще до повномасштабної війни дівчина хотіла показати людям, що мешканці Донеччини не проросійсько налаштовані, а мають стійку проукраїнську позицію, є розумними і гарними людьми. Це вона доводила оточуючим своїм прикладом.

“Ще до початку повномасштабного вторгнення я багато розповідала про Бахмут своїм друзям в університеті, своїм колегам. Тобто, моя ідентичність як людини зі східного регіону з’явилась у мене навіть до початку повномасштабної війни. Я хотіла, щоб люди більше знали про схід України хорошого, позитивного. Що ми теж освічені люди, і оці всі стереотипи проросійські абсолютно нав’язані, і нам треба з цим якось боротися. Але я не хотіла це робити агресивно чи робити якимись пропагандистськими методами. Я хотіла, щоб це було через інструмент м’якої сили, щоб люди, знайомлячись зі мною, знали про мою дуже сильну самоідентифікацію як людини з Донецької області, як людини з Бахмута, і щоб я своїм прикладом показувала, що бути людиною з Донецької області класно. Для мене це було важливо”, — розповідає Аліна Горб.

За словами бахмутянки, збереження самоідентичності дозволяє гуртуватися людям та знаходити спільноту однодумців.

“Зберігати самоідентичність — це зберігати себе, в першу чергу. Бо коли стаються такі буремні часи, часи нестабільності, ти не знаєш, що буде буквально через годину, дуже важливо якось себе ідентифікувати і не втратити в цьому світі. Я розумію, що комусь може бути важко це зберігати. Наприклад, дехто навпаки хоче це забути, особливо якщо вони пережили окупацію або травматичні події. І це окей. Але при цьому більшість людей, з мого досвіду, намагаються горнутися один до одного, шукають схожі риси. Тому ти одразу можеш знайти схожих на себе людей, ком’юніті, яке тебе розуміє. І це дуже важливо. Чим більше таких людей, тим сильнішим ти себе відчуваєш”, — зауважує бахмутянка.

Аліна Горб каже, що плекає надію повернутися в Бахмут і доєднатися до його відбудови. Але головна проблема, на її думку, — знищення самого поняття дому.

“Звичайно, я б дуже хотіла приїхати в Бахмут, і я вірю, що його деокупують. Але якщо дивитися раціонально, розумієш, що мого дому вже не існує фізично. Моєї квартири, мого будинку, моєї школи. І тут важливо, що не тільки стін немає, зруйновані всі спогади і асоціації. Навіть якщо його відбудують колись, це вже не буде моє місто, яким я його знала, яким любила. Моє місто, на жаль, зруйноване. І з цим дуже складно змиритися. Але я б дуже хотіла, щоб Бахмут колись відновили, і якщо буде щось, чим я зможу допомогти, я буду це робити”, — підсумовує Аліна Горб.

Читайте також:

• “Ми не планували їхати назавжди”: як змінилося життя поетеси з Бахмута Валерії Глущенко
• “Поезія про тих, хто тримав Бахмут”: поетеса Олена Голубцова створила збірку з історіями війни
• Коледж, який не замовк: викладачка з Бахмута Юлія Гаврашенко про музику, ефект доміно та новий дім

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У 2023 році редакція Бахмут IN.UA вже спілкувалася з пані Валерією — тоді вона жила в евакуації на Житомирщині й продовжувала писати вірші попри війну. За цей час минуло майже два роки, і життя бахмутянки знову кардинально змінилося. Сьогодні Валерія разом із родиною мешкає в Німеччині. Ми знову зателефонували, щоб дізнатися, що принесла їй еміграція, і як змінилася творчість.

За словами Валерії, шлях за кордон був не спонтанним, але й не бажаним. Після евакуації з Бахмута родина певний час жила у Бердичеві, згодом — у Дніпрі. Остаточне рішення виїхати з України було пов’язане одразу з кількома чинниками: відсутністю житла, постійними обстрілами та тяжкою хворобою свекрухи. Валерія зізнається: країну обирали з огляду на медицину та підтримку для українців, а також тому, що багато знайомих бахмутян уже перебували саме в Німеччині.

“Ми виїхали в квітні 22-го року і думали, що це на місяць-два, взяли тільки змінний одяг. А вийшло так, що втратили все — житло, роботу, фотографії, усе життя. В один момент уся родина залишилася без нічого”, — говорить Валерія.

У Німеччині родина живе вже півтора року, наразі — у соціальному житлі. Переїзд до Німеччини не став легким початком нового життя. Родина, яка в Бахмуті жила окремо й самостійно, була змушена знову об’єднатися під одним дахом у соціальному житлі. Спільне проживання кількох поколінь принесло не лише підтримку, а й побутову напругу — адже люди, звиклі до незалежності, опинилися в нових, обмежених умовах. Водночас саме тут з’явилося відчуття фізичної безпеки.

“Якби у нас було житло хоча б у Дніпрі, ми б ніколи не поїхали за кордон. Я була ініціаторкою виїзду, але ні чоловік, ні мама не хотіли. Ми не планували еміграцію — ми просто шукали, де вижити”, — зізнається поетеса.

Попри відносну стабільність, Валерія не відчуває впевненості в майбутньому. Війна, за її словами, позбавила можливості щось планувати — навіть на кілька місяців уперед. 

“Ми вже четвертий рік не відчуваємо себе впевнено. Я не знаю, де ми будемо жити через рік, чи залишимось тут. Наші плани були в Бахмуті — квартира, сім’я, життя. Зараз цього просто немає”, — каже вона.

У Бахмуті родина мала власну квартиру — придбали її в 2018 році. Механізму компенсації для переселенців з тимчасово окупованих територій, коли Валерія виїздила, взагалі не було. Зараз ситуація дещо краща, адже постанова 1161 дозволяє отримати житловий ваучер до 2 млн гривень двом категоріям ВПО з ТОТ.

Творчість, яка колись допомагала проживати стрес, нині відійшла на другий план. Валерія зізнається, що вже близько пів року не пише віршів — не через брак натхнення, а через постійне навчання й внутрішню втому.

“Це велика психічна травма. Мені досі сниться Бахмут — зруйнований, палаючий. Я прокидаюся у сльозах. Можливо, моя психіка ще не готова пропускати це через себе і знову переживати”, — пояснює поетеса.

Водночас, творчість не зникла з її життя повністю. Уже перебуваючи в Німеччині, Валерія двічі виступала зі своїми віршами. Перший раз — на благодійному заході в Нюрнберзі, організованому українцями для збору донатів на підтримку України. Для неї це стало несподіваним поверненням до сцени, з якою вона, здавалося, попрощалася після евакуації.

“Коли я їхала в Німеччину, я попрощалася зі своєю творчістю. Думала, що більше не виступатиму. Але коли вийшла на сцену і читала українські вірші — я згадала Бахмут. Ті вечори, ті люди. Це було дуже важливо для мене”, — ділиться Валерія.

Другий виступ був камернішим — власний поетичний вечір у колі близьких і знайомих. Хоч він і не зрівнявся за атмосферою з творчими вечорами в Бахмуті, але став важливим особистим кроком. Саме тоді Валерія усвідомила: навіть у вимушеній еміграції її поезія залишається частиною неї та способом зберігати зв’язок із домом.

Окремо вона говорить про українську спільноту за кордоном — неоднорідну, інколи болісну, але надзвичайно цінну там, де вона справжня.

“Коли приходиш на концерти, як-от “Океан Ельзи”, або на українські творчі події — душа відпочиває. Бо ми всі любимо свою країну. Ніхто з нас не хотів їхати”, — каже поетеса.

У фіналі розмови Валерія знову повертається до думки про дім — не як про місце, а як про майбутнє, у яке хочеться вірити.

“Я мрію, щоб війна закінчилась, і ми змогли повернутися. Привезти в Україну щось добре, що побачили тут. І зробити нашу країну кращою. Я дуже хочу в це вірити”.

Читайте також:

• Гостомельська громада очима бахмутян: які переваги тут бачать переселенці
• “Поезія про тих, хто тримав Бахмут”: поетеса Олена Голубцова створила збірку з історіями війни
• Фармацевтична компанія з Бахмута відновила роботу у новому місті

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!