Стати частиною українською армії — не обов’язково означає бути безпосередньо в окопі. Насправді в армії часто бракує кваліфікованих кадрів, як бухгалтерів, інструкторів, різного медичного персоналу, зокрема й військових психологів. Один із них, наш співрозмовник Олександр Костенко, чоловік раніше займався волонтерством, задля цього покинув свій бізнес.

У лютому 2023 року Олександра мобілізували, він розповів «Бахмут.IN.UA», як проходить служба, що робить військовий психолог в армії, та чому людей, які звертаються з проблемами стереотипно називають “психами”.

Психолог у війську затребуваний

Олександр Костенко з бахмутськими волонтерами Віктором Зіпіром та Катериною Руссо. Фото: надане героєм

Олександр Костенко після початку повномасштабного вторгнення хотів допомагати військовим та жителям Сходу України. Чоловік мав прибуткову справу, але покинув її для гуманітарних місій до Донеччини. Він привозив ліки, продукти, амуніцію та пальне. Зимою, цього року Олександр доєднався до ЗСУ, чоловіку прийшла повістка, ухилятися від неї — думок не було, каже співрозмовник.

«Перед службою я пройшов тактмед. Відповідно до моїх облікових даних, в 2004 році я закінчив університет за спеціальністю: “військовий перекладач” та  “офіцер-психолог”, й власне на цій посаді я зараз працюю. Є велика потреба в цій посаді, а також зелене світло від командирів, щоб людям надавали допомогу, вона потрібна тим, хто був в зоні бойових дій, в полоні, чи втратив побратима», — пояснює Олександр Костенко

За понад рік повномашстабки люди втомлені

Військові на передовій проводять практично весь час. Фото: 93 0МБР Холодний Яр

В цивільному житті, навіть не будучи на фронті, люди втомлюються й потребують консультації психолога або ж просто відпочинку. У випадку військових — ситуація значно складніша. Перебуваючи в небезпечній ситуації, без рідних, можливості відпочити, військові втомлюються, у людей пропадає мотивація.

«Люди часто не знають, як собі допомогти, тому ми проводимо такі загальні заходи по типу лекцій, й другий момент — коли проводимо індивідуальні консультації», — пояснює фахівець.

Окремо Олександр зазначає, що бувають випадки, коли людина й не проти звернутися до спеціаліста, але отримує засудження з боку побратимів. Це відголоски радянської системи, коли психолога прирівнювали до так званого “мозкоправа”. Але в першу чергу, це шкодить самій людині, яка не звертається за допомогою, каже психолог. Якщо у вас є можливість звернутися до спеціаліста — не соромтеся це робити.

«Ми проводимо ще просвітницьку роботу, спростовуємо всі ці забобони, щоб люди могли звертатися до психологів», — каже Олександр Костенко. 

З чим звертаються військові? 

За словами співрозмовника зараз військові часто звертаються із сімейними проблемами, люди важко переживають тривалу розлуку з рідними, мають сварки, нерозуміння від близьких або конфлікти. Оскільки скупчуватися в одному місці військовим заборонено — Олександр працює з бійцями на виїзді. Зараз чоловік працює з підрозділами на Харківському напрямку, які є відносно тиловими, багато звернень із ПТСР (Посттравматичний стресовий розлад) наразі не фіксують.

Щодо жінок в армії, психолог каже, що зараз їх значно більше, ніж раніше. На думку Олександра держава потроху створює умови для жіночої статті, але все одно є нюанси, як от форма. Її жінки мають шити власноруч, або купувати за власні кошти.

За його словами, українцям, які служать в ЗСУ бракує піклування про себе, а в умовах війни це стає проблемою. 

«Потрібно розуміти, що життя солдата моральне важке, воно досить одноманітне. Якщо у військових є вільний час вони не знають, чим себе зайняти або іншими словами людина не може знайти собі місця», — пояснює співрозмовник.

Психолог додає, що у бійця, який повернувся з поля бою є можливість протягом 72 годин отримати консультацію у фахівця, це навіть бажано зробити.

Коли потрібно звертатися до психолога?

Якщо ви військовослужбовець й помітили в себе якісь симптоми, або проблеми описані нижче – за можливості зверніться за допомогою.

• Нав’язливі думки
• депресивні стани
• нічні кошмари
• конфлікти в колективі
• проблеми в сім’ї
• свідок втрати або поранення побратимів

Слід пам’ятати, що зараз є певна кількість волонтерів і служб, які мають можливість надати психологічну допомогу. Є лінії довіри. Необхідно шукати й знаходити щось для себе, запевняє фахівець.

Вам буде цікаво

• Бахмутяни в евакуації: історія волонтерки Наталі Роменської
• Кіт на прізвисько Бахмут та постапокаліптичні пейзажі: воєнна репортерка Надія Суха про будні незламного міста
• «Потрапили під обстріл й поїхали далі»: як волонтери евакуювали тварин з Бахмутської громади
• Як підготуватися до армії: військовий вишкіл та керування БПЛА

Як бійцю підготуватися до армії? 

Олександр Костенко наголошує, перед мобілізацією потрібно обов’язково пройти навчання тактмеду, а також стрілецьку підготовку. Це базові речі, які точно не будуть зайвими.

Також потрібно слідкувати за своїм психологічним та фізичним здоров’ям, тримати тіло в тонусі, так само як і мозок. Перед мобілізацією також варто сходити до лікаря, якщо у вас є хронічні хвороби, або ви схильні до них — проконсультуйтеся з терапевтом. 

Разом з цим, готуватися до війни повинні й цивільні. Мова йде про базові медичні навички, й про комунікацію з тими, хто повернувся з фронту, або знаходиться на ротації. Відтак важливо у розмові з військовими не бути надто нав’язливими, це ставить людину у незручне становище, каже психолог. Допомогти Силам Оборони можна донатами й волонтерством.

Бояться всі — це нормальна реакція на небезпеку

Через тривалу розлуку у родинах військових часом бувають конфлікти. Фото: з відкритих джерел

Мобілізація в Україні триває вже близько року, багато людей пішли добровольцями. Раніше, вони були такими ж цивільними, як й всі інші громадяни, однак досі існує думка в суспільстві, що “воювати мають професіонали”. Відтак, росте й тенденція на ухиляння від мобілізації. Олександр запевняє, те, що людина боїться за своє життя — нормальна реакція.

«Державна інформаційна політика, яка спрямована на те, щоб людей долучати — вона не дуже якісна. З одно боку закликають вступати до ЗСУ, з іншого ми пам’ятаємо, ці відео де воєнкомати затягують чоловіків на вулиці. Тут є певний дисбаланс та недопрацювання. Разом з тим, людина повинна усвідомлювати свій обов’язок, в армії зараз дуже багато людей, які прийшли з цивільного життя. Вони ніколи не планували брати до рук зброю чи воювати, але вони свідомі своїх громадянських обов’язків — це неможна не поважати», — наголошує Олександр Костенко.

Чоловік додає, що захоплюється безстрашними жінками з Бахмута, зокрема це волонтерки пані Світлана, Вікторія, Катерина й Наталія.

«Вони попри небезпеку, лишалися в місті і допомагали військовим і цивільним, сортували і вантажили гумдопомогу і до останнього відмовлялися покинути місто (особливо пані Наталія з Бахмут Український) Я хотів би, щоб громадяни України (а особливо чоловіки) брали приклад з цих відважних жінок», — каже пан Олександр.

Волонтерка пані Наталя, яка допомагала військовим в Бахмуті. Фото: надане героєм

Волонтерка пані Катерина, яка в Бахмуті й громадах допомагала цивільним, військовим та тваринам. Фото: надане героєм

Пані Вікторія, яка допомагала ЗСУ та цивільним в Бахмуті. Фото: надане героєм

Фото: надане героїнею

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Тисячі родин переселенців втратили житло через війну. Через це дехто вимушений жити в тимчасових прихистках, орендувати житло чи мешкати у знайомих чи родичів. Разом з цим в Україні реалізують програми підтримки ВПО, за якими люди можуть отримати компенсації та сертифікати на придбання власного житла. Також серед переселенців є і ті, хто купують власне житло у нових громадах за іпотечними програмами чи за власні заощадження.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалась з трьома переселенками — Маргаритою, Ганною та Євдокією, які придбали власне житло. Їхній досвід і поради і для ВПО в нашому матеріалі.

З Маріуполя — у Львівську область

Маргарита Березовська — переселенка з Маріуполя. До повномасштабного вторгнення вона разом з чоловіком мали сімейний бізнес — вирощували багаторічники, надавали послуги з ландшафтного і садового дизайну.

У березні 2022 року родина виїхала з Маріуполя. Евакуюватися вирішили на Львівщину.

“З Маріуполя ми змогли евакуюватися 18 березня 2022 року. Майже одразу ми поїхали на захід України, у Львів. Тут, на нашу думку, тоді було найбільш безпечно, а ще нас запросили друзі і пообіцяли подбати про житло та роботу. Якраз житло тоді було дуже важливим для нас, оскільки наша родина складала шестеро людей, з яких двоє — моя мама та мама чоловіка — доволі вікові та не дуже здорові жінки. В ніч на 21 березня ми дісталися Львова, де нас зустрів наш давній товариш. Він облаштував нам місця для сну, де ми заснули чи не вперше з 24 лютого в тиші та спокої”, — розповідає жінка.

Після адаптації на новому місці, родина почала моніторити ринок житла на продаж. Оселю планували купити у Львівській області, яка їх прихистила. Жінка розповідає, що на допомогу держави вони з чоловіком не розраховували, оскільки механізм отримання компенсацій за житло на ТОТ ще не працює.

“Ми бачили, в якому стані перебувало наше багатостраждальне місто після того, як його захопила росія. Тому особливих надій на те, що наші квартири та будинки нас дочекаються ми не мали. Чи страшно було купувати житло? Ні. Страшно тільки не дожити до перемоги.

Допомоги від держави ми не отримали ніякої. Не тому, що нам відмовили. Можливо, тому що ми не зверталися до відповідних органів по таку допомогу. По-перше, якщо твоє житло на окупованих територіях, то майже неможливо довести ступінь його пошкодження. Принаймні так було, коли я цікавилася цим питанням. Збирати довідки я не хотіла, оскільки мені вистачило того, що я відновлювала деякі особисті документи. Тому в питаннях грошей на житло ми на державу не розраховували”, — каже Маргарита Березовська.

Зараз родина винаймає житло у Львові. Тут вони продовжують жити, поки роблять ремонт у своєму власному будинку, придбаному в гірському селищі. Жінка розповідає, що обрали цю місцину за спокій і красиві краєвиди.

Адаптація на новому місці в родині переселенців ще триває. Маргарита Березовська каже, що в цьому їй допомагає фіксація на чомусь хорошому і пошук нових хобі.

“У будиночку, який ми придбали, неквапливо точиться ремонт. Бо періодично бракує то часу, то грошей. Адаптація відбувається поступово, у всіх по-різному. Дітям складніше, бо дочка обожнює Маріуполь і ніде більше не хоче жити, вона невимовно сумує за морем. Ми з чоловіком дуже багато працюємо, тому на сум залишається мало сил і часу. Допомагає “не поїхати дахом” — мріяти про що завгодно, але про красиве. Також допомагають фізичні навантаження, прогулянки горами або лісом. Особисто мені допомогли зусилля по відновленню власної бібліотеки. Я все життя дуже багато читала саме паперові книги, а бібліотеки в мене не залишилося. Тому я почала шукати улюблені книжки на вторинному ринку, і це дуже захопило мене і дає приємні емоції”, — розповідає жінка.

Родинам, які теж втратили житло і вимушено переселилися, Маргарита Березовська радить шукати можливості для купівлі власної оселі. Особливо, якщо ті знайшли громаду, де їх влаштовує життя і умови.

“Я впевнена, що якщо людині подобається те місце, де вона вимушено опинилася, якщо місцеві не дратують таку людину своїм способом життя чи традиціями, якщо підходить клімат — треба не чекати, поки закінчиться активна фаза війни, її місто звільнять і будь-що подібне. Якщо допускаєш думку змінити місце проживання, то шукай можливість. Тих можливостей набагато менше, ніж хочеться, але вони точно є. Знаєте, як кажуть? Якщо не можеш досягти омріяного, запевни себе, що мріяв про досягнуте”, — радить Маргарита Березовська.

З Харкова — у Львівську область

Ганна Карпенко — переселенка з Харкова. 12 років вона працювала бухгалтеркою, а перед повномасштабним вторгненням влаштувалась в українську IT-компанію. Там вона працює і сьогодні тестувальницею бухгалтерської програми. 

З Харкова родина Карпенко евакуювалась 8 березня. Виїздили з міста трьома поколіннями — пані Ганна зі своїм чоловіком, батьками і дітьми. Також з собою забрали домашніх улюбленців — троє собак і четверо котів.

Спочатку родина облаштувалась у Рівному, де їх зустріли родичі. А потім перебралися до Львова. При цьому рідні Ганни Карпенко не полишали мрій повернутися до рідного Харкова. Однак спроби повернення додому були невдалими.

“У Рівному ми змінили не одну квартиру, а потім наші друзі запропонували свою квартиру у Львові в новобудові. Квартира була без ремонту, в якому стані будівельники її здали, так ми і заселилися. Варіантів більше не було, бо в нас багато тварин і знайти житло з ними дуже важко. Так ми з чоловіком і тваринами прожили майже три роки в однокімнатній квартирі, зробили простенький ремонт і привели її в житловий стан. Звісно кожен рік ми марили поверненням до Харкова, але поки там тривають обстріли, то жити там страшно. У мене навіть батьки і діти поверталися в різний час у Харків, але, на жаль, не змогли там жити. Ці повернення були разів три”, — розповідає жінка.

Зрозумівши, що повертатись у Харків поки неможливо, велика родина вирішила придбати власне житло в селі Велика Озимина на Львівщині. Для купівлі оселі зібрали всі наявні заощадження.

“Ми дійшли висновку, що треба купувати будинок, бо весь час жити надією і очікуванням, що припиниться війна і що ми повернемось, просто неможливо. Це психологічно дуже важко. Тому ми вирішили, що треба сприймати дійсність, яка вона є, і в нас з’явилась думка, що треба купувати будинок. На нього скинулась грошима вся родина — наші з чоловіком заощадження, заощадження мами, якась спадщина від її померлого чоловіка, діти теж вклалися. І так ми придбали будинок у селі в Самбірському районі. Ми шукали житло не тільки у Львівській області, а й в інших регіонах на заході країни. Але фізично дуже важко їздити в інші області і шукати будинки. Також був варіант у Німеччину поїхати, але ми не можемо покинути тварин. Наш свідомий вибір — жити в Україні”, — розповідає Ганна Карпенко.

Наразі родина звикає жити в селі. Це для них незвичний досвід, однак вони прилаштовуються до нових умов. Поки найбільші виклики, які переживає родина — побутові.

“Наразі важко даються побутові речі. Наприклад, у колодязі забруднена вода і треба її чистити. А ми всі гроші вклали, тому такі проблеми будемо вирішувати не відзразу, а коли будуть на це сили і час. Ззовні будинок непоганий, але там виявилася і пліснява, і проблема з водою, і каналізацію треба робити. Також важко те, що це дуже маленьке село, і тут тільки один магазин, де можна тільки за готівку купляти. І виходить, що нам треба їхати кудись, наприклад, у Дрогобич, щоб зняти гроші. У нас є машина, звісно, вона це допомагає. Нам просто треба звикнути до того, що треба робити закупи на тиждень, щоб потім не виїжджати, але все одно у нас так не виходить. Тому їздимо до найближчого села, де більше магазинів і можна розплатитися карткою. Але до всього звикаємо, все поступово”, — каже Ганна Карпенко.

Переселенцям, які хочуть придбати житло, Ганна Карпенко радить відкинути страхи і налагоджувати своє життя тут і зараз. А підходити до вибору оселі треба зважено.

“Думаю, що не треба боятися купувати своє житло. Але треба багато чого врахувати перед тим, як переїжджати. Особисто ми шукали цей будинок рік, але й досі проходимо етап пристосування. Можу порадити обирати житло, щоб воно було не дуже далеко від більших населених пунктів. Якщо у вас є авто, прорахуйте відстань до найближчого міста, якщо немає — шукайте, щоб близько громадський транспорт. Головне — врахуйте всі фактори для вашого комфорту”, — радить Ганна Карпенко.

Житло в іпотеку

Пані Євдокія — переселенка з Маріуполя. Останні 10 років до повномасштабної війни вона працювала економісткою в Маріупольському металургійному комбінаті імені Ілліча. Разом з родиною жінка евакуювалась наприкінці березня 2022 року.

Перший рік після евакуації родина мешкала на Вінничині. Однак потім переїхали до Львівщини, де пані Євдокії запропонували на роботу. Компанія, в яку влаштувалась жінка, допомогла родині з житлом. Їм вдалось придбати квартиру в іпотеку в селі Добротвір.

“У червні 2023 року ми переїхали у Львівську область. Я працювала, відкладала гроші і зібрала невеличку суму. Стала замислюватися над тим, що потрібно купувати житло, бо від держави ми, напевно, так і не дочекаємось ніякої компенсації. І компанія, в якій я працюю, пішла мені на зустріч і дозволила оформити іпотеку на придбання нерухомості. Тобто я придбала квартиру, уклала з ними договір іпотеки і зараз її сплачую. Звісно, придбала житло я не там, де хотіла. Це маленьке село з населенням 5 тисяч осіб. Але ціни у Львові такі, що треба було б виплачувати іпотеку десь 20 років, що вже перевалить за мій пенсійний вік. Тому я не ризикнула. Вважаю, що краще мати щось своє, хоч і не там, де хотів”, — каже пані Євдокія.

Наразі родина проходить адаптацію на новому місці. Жінка каже, що найскладніше родині дається звикнути до нових традицій і світогляду.

“Я дуже вдячна Вінниці, що навчила мене чисто говорити українською мовою. Мене дуже підтримували люди, хоч я на початку говорила з акцентом і ламаними словами. Зараз я вже вільно спілкуюсь українською. Але є деякі різниці у традиціях і світогляді. Наприклад, великі релігійні свята тут святкують тижнями, і не можна нічого робити по дому. Ми ж звикли, що, наприклад, свято Різдва відзначили і можна далі працювати. Дехто робить зауваження, але я відповідаю, що ми звикли так жити, і до нас ставляться з розумінням”, — каже жінка.

Переселенцям жінка радить не боятися ризикувати. Адже вкласти гроші у своє житло — це дуже вигідна інвестиція.

“Я можу говорити лише за свій досвід. Я жила в орендованому житлі, але завжди мріяла про власне. У Вінниці я платила 9 тисяч за оренду, а у Львівській області — 7 тисяч. Зараз же мій щомісячний платіж за іпотеку складає 15 тисяч. Так, я переплачую. Але ж ці кошти я вкладаю у своє житло. Тому я б порадила людям не боятися ризикувати. Звісно, в кожного свій вибір, тому потрібно зважувати всі ризики”, — каже пані Євдокія.

Читайте також:

• Чернігівщина надає безоплатне житло для ВПО з дітьми — які умови
• У Дніпрі облаштовують соціальне житло для переселенців з Маріуполя
• Скільком евакуйованим з Донеччини надали безоплатне житло у 2024 році

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Лариса Боєнко любить вчитися новому. Але вона ніколи не думала, що їй доведеться вчитися наново будувати своє життя. Лариса переселенка. Три роки вона проживає в Олександрівській громаді на Донеччині, де допомагає собі та іншим жінкам відновлювати внутрішню опору через творчість, спільну дію та екологічну свідомість. У громаді, що живе в постійній небезпеці через близькість фронту, вона ініціювала “Екоклуб” – простір підтримки, навчання та перетворень.

Велика Новосілка у сірій зоні

Лариса Боєнко – з Великої Новосілки. Зараз це “сіра зона” Донеччини, яка з перших днів повномасштабного російського наступу під постійними обстрілами. Один з таких обстрілів зруйнував будинок, в якому Лариса проживала з родиною, та забрав життя її чоловіка. Жінка вимушена була шукати прихисток на новому місці:

“Чому Олександрівська громада? Тут живуть батьки, є знайомі, то все ж, думаю, уже не сама буду, – розповідає Лариса про свій переїзд. – Починати все з початку страшно, але мене підтримали. Майже рік я просто адаптовувалася. Діти вже дорослі, вони студенти та живуть у Дніпрі. А у мене тут тепер свої сільські студентки”.

Сьогодні Лариса – амбасадорка мирних змін Олександрівської громади. Вона ініціювала в селі роботу Екоклубу, де проводить майстер-класи з апсайклінгу – навчає жінок-переселенок і жительок громади переробляти старі та непотрібні речі в корисні та унікальні вироби. 

Як виникла ідея проєкту

Ідея проєкту виникла, коли Лариса почала працювати в місцевому еколого-натуралістичному центрі. Згодилися також “довоєнний” досвід роботи методисткою у Центрі дитячої творчості та захоплення швацькою справою. Ініціативу підтримала громадська організація SMARTA, яка реалізує проєкт “Амбасадорки мирних змін” за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF). 

В Екоклубі жінки створюють унікальні речі: старі футболки перетворюють на шорти, чоловічі сорочки – на наволочки, залишки тканин – на подушки та екоторбинки. А чоловіки, які також долучаються до майстер-класів, реставрують меблі, даючи їм друге життя.

“Якось ми з колежанкою закуповувались у магазині, і там нам на касі “пробили” пакет за дві з половиною гривні. 2.50 за пакет, який ще й шкідливий для природи, бо пластиковий? Та це ж можна самим собі шоперів нашити! Буде й оригінально, й екологічно”, – пригадує Лариса моменти практичних усвідомлень того, якою корисною є її ініціатива.  

Найактивніші дні в Екоклубі – п’ятниці. Дні, коли працює місцевий ринок, і приїжджають жінки з сусідніх сіл. І кожна така зустріч – як маленьке відкриття. 

Відновити контроль над життям

“Нам для роботи SMARTA придбала швейну та вишивальну машинки, а також оверлок. Шити на машинці я вмію, а от з вишивальною технікою ніколи не працювала. А вона ж сучасна! Інструкція італійською, ніхто нічого не розуміє. Але ми розібралися. І тепер кожна жінка, яка спочатку боялася навіть увімкнути ті машинки, сміливо і без страху працює. Це символічно. Так ми поступово відновлюємо контроль над своїм життям, – говорить Лариса. – Для мене це не просто рукоділля. Це можливість бути серед людей, створювати простір підтримки та довіри. Жінки починають вірити в себе. Вони перестають боятися нового”.

А ще майстер-класи з апсайклінгу вчать цінувати ресурси, розвивають екологічне мислення та допомагають перетворювати хобі на джерело доходу. Жінкам-переселенкам це особливо цікаво та потрібно.

Участь у проєкті “Амбасадорки мирних змін” вмотивувала Ларису змінити власне життя:

“Координаторка шукала активних переселенок у громаді. Запросила мене, і я погодилася. Ми отримали грант, закупили техніку. Але головне – я розширила коло однодумиць і зрозуміла, що можу бути корисною людям. На тренінгу мені дуже відгукнулася та запам’яталася порада тренерки: бути настільки позитивною, щоб навіть на кладовищі на пам’ятниках бачити не хрестики, а плюсики”.

Попри близькість Олександрівської громади до лінії фронту та постійну загрозу евакуації, Лариса продовжує свою справу.

“Я не знаю, що буде завтра. Але поки є сьогодні – я дію. Бо навіть маленька ініціатива здатна творити великі зміни, – переконана Лариса. – Люди в громаді стають більш екосвідомими, відкритими до нового. Спільна творчість об’єднує. Ми разом навчаємось довіряти одна одній. Жінки мають неймовірну силу трансформувати громаду. І ця сила – в діях”.

“Ніхто не хоче жити на купі бруду й сміття”: як переселенка зі Званівки навчає молодь екосвідомості

Примітка. Текст підготувала Ірина Шаталова, комунікаційна менеджерка ГО SMARTA

Читайте також:

• Як бахмутянка Катерина Арісой допомагає евакуйованим із Сумщини
• “Найважче — це приїздити на місця обстрілів, де є загиблі”: інспекторка групи “Білий Янгол” Валерія Білінець про свою роботу

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!