Боятися за своє життя — природня реакція: військовий психолог Олександр Костенко про забобони в ЗСУ та ухиляння від мобілізації

Семаковська Тетяна 17:43, 14 Червня 2023

Стати частиною українською армії — не обов’язково означає бути безпосередньо в окопі. Насправді в армії часто бракує кваліфікованих кадрів, як бухгалтерів, інструкторів, різного медичного персоналу, зокрема й військових психологів. Один із них, наш співрозмовник Олександр Костенко, чоловік раніше займався волонтерством, задля цього покинув свій бізнес.

У лютому 2023 року Олександра мобілізували, він розповів «Бахмут.IN.UA», як проходить служба, що робить військовий психолог в армії, та чому людей, які звертаються з проблемами стереотипно називають “психами”.

Психолог у війську затребуваний

Screenshot 794 5f9e7

Олександр Костенко з бахмутськими волонтерами Віктором Зіпіром та Катериною Руссо. Фото: надане героєм

Олександр Костенко після початку повномасштабного вторгнення хотів допомагати військовим та жителям Сходу України. Чоловік мав прибуткову справу, але покинув її для гуманітарних місій до Донеччини. Він привозив ліки, продукти, амуніцію та пальне. Зимою, цього року Олександр доєднався до ЗСУ, чоловіку прийшла повістка, ухилятися від неї — думок не було, каже співрозмовник.

«Перед службою я пройшов тактмед. Відповідно до моїх облікових даних, в 2004 році я закінчив університет за спеціальністю: “військовий перекладач” та  “офіцер-психолог”, й власне на цій посаді я зараз працюю. Є велика потреба в цій посаді, а також зелене світло від командирів, щоб людям надавали допомогу, вона потрібна тим, хто був в зоні бойових дій, в полоні, чи втратив побратима», — пояснює Олександр Костенко

За понад рік повномашстабки люди втомлені

347241293 279167311137427 1463389984794420805 n 29ea0

Військові на передовій проводять практично весь час. Фото: 93 0МБР Холодний Яр

В цивільному житті, навіть не будучи на фронті, люди втомлюються й потребують консультації психолога або ж просто відпочинку. У випадку військових — ситуація значно складніша. Перебуваючи в небезпечній ситуації, без рідних, можливості відпочити, військові втомлюються, у людей пропадає мотивація.

«Люди часто не знають, як собі допомогти, тому ми проводимо такі загальні заходи по типу лекцій, й другий момент — коли проводимо індивідуальні консультації», — пояснює фахівець.

Окремо Олександр зазначає, що бувають випадки, коли людина й не проти звернутися до спеціаліста, але отримує засудження з боку побратимів. Це відголоски радянської системи, коли психолога прирівнювали до так званого “мозкоправа”. Але в першу чергу, це шкодить самій людині, яка не звертається за допомогою, каже психолог. Якщо у вас є можливість звернутися до спеціаліста — не соромтеся це робити.

«Ми проводимо ще просвітницьку роботу, спростовуємо всі ці забобони, щоб люди могли звертатися до психологів», — каже Олександр Костенко. 

З чим звертаються військові? 

За словами співрозмовника зараз військові часто звертаються із сімейними проблемами, люди важко переживають тривалу розлуку з рідними, мають сварки, нерозуміння від близьких або конфлікти. Оскільки скупчуватися в одному місці військовим заборонено — Олександр працює з бійцями на виїзді. Зараз чоловік працює з підрозділами на Харківському напрямку, які є відносно тиловими, багато звернень із ПТСР (Посттравматичний стресовий розлад) наразі не фіксують.

Щодо жінок в армії, психолог каже, що зараз їх значно більше, ніж раніше. На думку Олександра держава потроху створює умови для жіночої статті, але все одно є нюанси, як от форма. Її жінки мають шити власноруч, або купувати за власні кошти.

За його словами, українцям, які служать в ЗСУ бракує піклування про себе, а в умовах війни це стає проблемою. 

«Потрібно розуміти, що життя солдата моральне важке, воно досить одноманітне. Якщо у військових є вільний час вони не знають, чим себе зайняти або іншими словами людина не може знайти собі місця», — пояснює співрозмовник.

Психолог додає, що у бійця, який повернувся з поля бою є можливість протягом 72 годин отримати консультацію у фахівця, це навіть бажано зробити.

Коли потрібно звертатися до психолога?

Якщо ви військовослужбовець й помітили в себе якісь симптоми, або проблеми описані нижче – за можливості зверніться за допомогою.

  • Нав’язливі думки
  • депресивні стани
  • нічні кошмари
  • конфлікти в колективі
  • проблеми в сім’ї
  • свідок втрати або поранення побратимів

Слід пам’ятати, що зараз є певна кількість волонтерів і служб, які мають можливість надати психологічну допомогу. Є лінії довіри. Необхідно шукати й знаходити щось для себе, запевняє фахівець.

Вам буде цікаво

Як бійцю підготуватися до армії? 

Олександр Костенко наголошує, перед мобілізацією потрібно обов’язково пройти навчання тактмеду, а також стрілецьку підготовку. Це базові речі, які точно не будуть зайвими.

Також потрібно слідкувати за своїм психологічним та фізичним здоров’ям, тримати тіло в тонусі, так само як і мозок. Перед мобілізацією також варто сходити до лікаря, якщо у вас є хронічні хвороби, або ви схильні до них — проконсультуйтеся з терапевтом. 

Разом з цим, готуватися до війни повинні й цивільні. Мова йде про базові медичні навички, й про комунікацію з тими, хто повернувся з фронту, або знаходиться на ротації. Відтак важливо у розмові з військовими не бути надто нав’язливими, це ставить людину у незручне становище, каже психолог. Допомогти Силам Оборони можна донатами й волонтерством.

Бояться всі — це нормальна реакція на небезпеку

567856789 01ee5

Через тривалу розлуку у родинах військових часом бувають конфлікти. Фото: з відкритих джерел

Мобілізація в Україні триває вже близько року, багато людей пішли добровольцями. Раніше, вони були такими ж цивільними, як й всі інші громадяни, однак досі існує думка в суспільстві, що “воювати мають професіонали”. Відтак, росте й тенденція на ухиляння від мобілізації. Олександр запевняє, те, що людина боїться за своє життя — нормальна реакція.

«Державна інформаційна політика, яка спрямована на те, щоб людей долучати — вона не дуже якісна. З одно боку закликають вступати до ЗСУ, з іншого ми пам’ятаємо, ці відео де воєнкомати затягують чоловіків на вулиці. Тут є певний дисбаланс та недопрацювання. Разом з тим, людина повинна усвідомлювати свій обов’язок, в армії зараз дуже багато людей, які прийшли з цивільного життя. Вони ніколи не планували брати до рук зброю чи воювати, але вони свідомі своїх громадянських обов’язків — це неможна не поважати», — наголошує Олександр Костенко.

Чоловік додає, що захоплюється безстрашними жінками з Бахмута, зокрема це волонтерки пані Світлана, Вікторія, Катерина й Наталія.

«Вони попри небезпеку, лишалися в місті і допомагали військовим і цивільним, сортували і вантажили гумдопомогу і до останнього відмовлялися покинути місто (особливо пані Наталія з Бахмут Український) Я хотів би, щоб громадяни України (а особливо чоловіки) брали приклад з цих відважних жінок», — каже пан Олександр.

Зображення WhatsApp дата 2023 06 12 о 16.43.42 0eccdВолонтерка пані Наталя, яка допомагала військовим в Бахмуті. Фото: надане героєм

photo 2023 06 14 09 31 09 1cfdf

Волонтерка пані Катерина, яка в Бахмуті й громадах допомагала цивільним, військовим та тваринам. Фото: надане героєм

Screenshot 793 4170a

Пані Вікторія, яка допомагала ЗСУ та цивільним в Бахмуті. Фото: надане героєм

Фото: надане героїнею

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Психолог потрібен кожному: як капеланка Мейра Беспьорстова підтримує військових на фронті

Дмитро Скопіч Скопіч Дмитро 18:15, 14 Лютого 2025
Мейра Беспьорстова / фото Бахмут IN.UA

Мейра Беспьорстова — психологиня та капеланка, яка регулярно працює з військовими. Вона вела в Бахмуті активну волонтерську діяльність, а зараз підтримує дух військових, котрі боронять Україну.

Детальніше про те, як саме живе капеланка Мейра Беспьорстова та як проходить її діяльність, дізнавайтеся у відеорепортажі “Донеччина в евакуації”.

“Є безпричинна ненависть одне до одного”

До повномасштабного вторгнення Мейра Беспьорстова займалася волонтерством та соціологією, але після нападу на Україну змінила власний фах та стала військовою капеланкою. Її основною задачею зараз є надання психологічної допомоги військовим.

Зараз вона вивчає кабалу, про яку активно розповідають юдейські священнослужителі. Отримані знання жінка планує використовувати на практиці.

Лекції допомагають дізнатися, на яких енергетичних вібраціях є людина. На основі цієї інформації вже треба переводити людину з низьких вібрацій, наприклад, від горя чи агресії, на більш високі, навчити її радіти“, — каже капеланка.

Вона вважає себе цивільною особою, хоча й часто допомагає військовим і в онлайн, і в офлайн.

Іноді я можу приїжджати до шпиталів та казати хто я, що я. Мені кажуть, що треба поспілкуватися з цією людиною, чи цією. І я допомагаю людям поясненням, що їм робити далі та куди звертатися” — розповідає Мейра.

Вона додає, що бувають випадки, коли специфіка її роботи не дозволяє допомогти військовим, адже їм потрібна допомога кваліфікованого психіатра — з медичною освітою, а не психолог.

Часто буває таке, що до неї звертаються військові з питанням, чи можна вважати його вбивцею за шкоду ворогу під час захисту країни. Мейра каже, що в такому випадку вона та військовим намагаються розібратися з тим, що таке вбивство та як воно відрізняється від його ситуації під час оборони рідного дому.

Інколи до капеланки звертаються й цивільні особи, які скаржаться на панічні атаки та нерозуміння майбутнього. Вони часто просять її допомоги з поясненням того, які псалми читати та як правильно молитися в їх ситуації.

Детальніше про життя та діяльність капеланки — у відеорепортажі Бахмут IN.UA на YouTube-каналі “Донеччина в евакуації” за посиланням.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Любив тишу, людей та осінь: яким був Артем Мирошниченко. Згадуємо волонтера та активіста

Семаковська Тетяна 17:35, 6 Лютого 2025

Чоловік з задумливим поглядом у вишитій сорочці дивиться кудись в далечінь — це фото Артема Мирошниченка досі стоїть на його сторінці у Facebook. Артема знають як активіста, волонтера, людину, яка не побоялась відкрито виражати свої погляди, підтримувала й популяризувала все українське. Але, крім цього, він ще був братом, сином, другом, ідейником, який надихав інших. Артем любив ліс, любив ходити восени з мамою по гриби й любив тишу.

Редакція згадує Артема Мирошниченка у спогадах.

Для того, щоб відтворити портрет Артема, ми звернулись до брата, Сергія Мирошниченка, а також поспілкувались з його товаришкою Іриною Жданюк. Цей текст поділений на різні періоди життя Артема очима двох людей, які знали його з двох зовсім різних сторін. Далі наводимо пряму мову.

“Як і у всіх, дитинство у нас було не дуже багате”

***

З народження я не пам’ятаю Артема, тому що я молодший за нього, він мій старший брат. Як і у всіх, дитинство у нас було не дуже багате, зовсім звичайна родина. Між нами було чотири роки різниці, й коли я був у восьмому класі, Артем вже поїхав вчитися в технікум на лісовода. А потім додому він майже не приїжджав, лише інколи на вихідні. Мобільного тоді не було, тому й спілкувались ми рідко. Артем був завжди такий сором’язливий, особливо друзів не мав.

Артем з батьками / фото Facebook

Не те, що він відлюдник якийсь був. Ні… просто такий от був. З малого він мав велике хобі, займався моделюванням — дуже любив майструвати ці всякі конструктори літаків, мав велику колекцію різних моделей. Часто він за моделюванням проводив весь вільний час.

Ми якось не дуже часто ділились таємницями, і як це буває у юнацькому віці між братами — часто сперечались між собою, конкурували. Але потім наші стосунки змінювались.

Пам’ятаю, коли Артем приїздив з технікуму, то завжди приносив мені якісь подарунки. Навіть знав, яку музику я полюбляю. Він їздив додому через Донецьк і, заїжджаючи туди, намагався якісь приколи мені купити, наприклад аудіокасету з улюбленою групою.

А потім вже я випустився зі школи, поїхав від батьків. З 18 років додому я приїжджав рідко, інколи з мамою й татом зідзвонювалися, але вже такого тісного зв’язку не було. Якось так от доля розвела нас, що кожен майже з якогось певного часу жив окремо.

Примітка. Артем Мирошниченко народився та жив в Бахмуті, в 2003 вступив у Великоанадольський лісовий технікум у смт. Графське. Вчився на лісовода.

“Артем любив з мамою збирати гриби восени”

Артем з мамою після “тихого полювання” / фото Facebook

Артем вивчився на лісовода. Він насправді дуже любив природу, от його вона цікавила, любив тварин. Навіть у місцевому товаристві Лада він завжди возився з тими собаками. Якщо знайде собаку на вулиці, то її туди відвезе відразу.

Природа, ліс для нього, напевно, були особливими, можливо він вбачав якусь романтику в тому, щоб самому жити в лісі. А ще Артем любив осінь: коли працював у селі, то ніколи не брав відпустку літом. Все терпів до осені, щоб з мамою піти по гриби. Він це дуже любив, й мама в мене фанат цього тихого полювання.

Артем любив природу й ліс / фото Facebook

Також брат любив готувати чебуреки сам — то мама нас навчила, так. Дуже часто ми з ним згадували, як нас на літо відправляли до дідуся в Сіверськ, там була дача й наш приватний будинок.

Дідусь нам готував, а ми часто згадували його суп, з такими макаронами-ракушками. Він був томатний — не зазвичай, як всі готують, жовтий чи якийсь інший, а саме томатний. Це такий яскравий у нас спогад з дитинства був…

“У всієї нашої родини патріотична позиція”

Артем Мирошниченко / фото Facebook

Насправді у всіх нас склалося, у всієї родини, що ми всі мали проукраїнську позицію. Я своїм прикладом, й тоді ще моя дівчина, а зараз дружина показала, який напрямок треба тримати.

Ми з братом розмовляли про це. Він пояснював: якщо ти показав свою думку і бачиш, що ця думка осмислена — то немає сенсу вже показувати, що ти якийсь інший. Наш дід був ветераном війни, але ніколи не носив цю колорадську стрічку, не казав оце “можем повтарить”. На мене сильно вплинув 2008 рік — тоді в одному з інтерв’ю путін сказав, що росія сама виграла Другу світову війну… Мої друзі, більшість з Харкова, на той час були російськомовні, та і я сам так говорив – ми всі потроху перейшли на українську.

І Артем, й мої батьки колись були теж, як і я, російськомовні. Але дивлячись на всю цю ситуацію, маючи розум, аналізуючи, читаючи певну правильну літературу — до цього висновку, що потрібно було переходити на українську, не можна було не прийти.

У Бахмуті ми знайшли проукраїнські осередки, знайшли однодумців. І я думаю, що коло людей, знайомих і цікавих для Артема, ставало більшим. В 2014 році, коли Бахмут був під окупацією, ми, звісно, що переховувалися, бо мали іншу позицію. Дехто потім казав, що якби Артем не був такий гучний, він був би живий… Різне казали.

Артем Мирошниченко / фото Facebook

Після окупації міста багато людей змінили свою думку — вони вже не так чекали приходу руського міру, але прям кардинальних змін таких так і не відбулося у нас в місті. На проукраїнські рейки всі не стали. Тобто, все пройшло, на жаль, як-то кажуть, лагідною українізацією. Треба було все-таки якось більш суворо це робити.

Артем був членом Бахмуту українського. У мене моя думка, яку я не хочу озвучувати про нього. Але такий величезний плюс Бахмуту Українського — це те, що саме він зібрав під різними своїми дахами, тому що в різних містах ми збиралися, величезний гурт людей. І всі різні, всі цікаві, всі зі своєю думкою, але проукраїнською. Ми тоді дізналися, що є такі люди, що можна до них звернутися з якимось питанням і я знаю, що вони нам допоможуть.

Примітка. Брат Артема Мирошниченка військовослужбовець, який сьогодні захищає Україну. Для 204 батальйону Сергій збирає кошти на навушники та ПНБ для водія протитанкового взводу роти вогневої підтримки 204 батальйону ТРО. Підтримати збір за посиланням.

Ірина Жданюк

***

Родина Артема та родина Ірини займали проактивну позицію в Бахмуті. Вперше Артема дівчина побачила на одній з проукраїнських акцій в 2014 році. Його обличчя дівчина запам’ятала й потім не раз ще бачила.

Я думаю, це був 2014. Тобто десь після деокупації, от колись ми так видно проводили якраз такі заходи, ну, коли таке ситуація дозволяла — от мені здається, тоді ми познайомилися. Я не можу сказати, що була дуже близько знайома з Артемом. Але от мені він згадується дуже таким ввічливим, а ще його хотілося слухати.

Він надихав, мотивував молодь вивчати українську мову. Хотілося розмовляти так гарно, як він. Це, напевно, внутрішня харизма, але вона будувалась на таких опорах внутрішніх: щирості, відвертості. Люди боялися говорити відкрито про любов до Батьківщини, а Артем не боявся.

Він був щирою, не награною людиною. Він популяризував українське ще тоді, коли це не було мейнстрімом. У Бахмуті Артем ініціював ідею розмалювати фарбою частинку тротуару візерунком, як орнамент вишиванки. Це не просто така акція, де ми зібралися, поговорили і розійшлися. Для мене ця вишиванка була в такому значенні, що вона дає захист.

Знаю, кажуть, що цей візерунок, який наші предки вишивали на сорочках, якраз для того, щоб закрити всі-всі-всі криві сорочки. Це ніби для захисту людини. І в мене така теж з’явилася думка, що цей візерунок для захисту міста, такий символічний. Артем це зробив не просто на публіку, а щоб щось залишилось. Й малі діти, й старші люди звертали на цей тротуар увагу — це було таке легке та ненав’язливе знайомство з нашими традиціями.

Тротуар в Бахмуті, розфарбований у вигляді візерунка з вишитої сорочки / фото надане Іриною Жданюк

А ще Артем, як і багато свідомих людей, які народились в місті, завжди хотів щось покращувати. Інколи мені здається, що у нас, бахмутян, ця риса вбудована з народження. Я постійно бачила Артема на всіх заходах, на акціях, відкритті першої книгарні…

Коли Артема не стало, це всіх дуже вразило, було відчуття потрясіння. І поки там лікарі боролись за його життя, інші люди так одразу почали згадувати, наскільки незмінною протягом років була його позиція. Навіть я особисто трошки зневірилася поступово, а людина стільки років була незмінно в своїй позиції. І оце я особисто відзначила. Новина про його смерть стала болючою. Це була втрата для всієї спільноти Бахмута. Тому що історія знову повторюється.

Такі люди, як Артем, які мали настільки сильну, міцну позицію, і не боялися — це рідкість. В них вистачає енергії не тільки для свого життя, а й для життя спільноти. Це рідкість для будь-якого суспільства. Я часто думаю: ось скільки б ще ця людина могла б зробити, так? Такі люди – це основа громадянського суспільства. І чим менше таких людей стає, тим більше ми відкачуємось назад.

***

Артема Мирошниченка вбили в Бахмуті 5 грудня, двоє неповнолітніх побили волонтера. За однією з версій – підлітки побили його за українську мову, якою він спілкувався. Через кілька днів він помер в лікарні, не приходячи до тями, а обвинувачені у смерті активіста досі не покарані.

Ми говоримо про важливе. Ваша підтримка дає нам силу!

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Психолог потрібен кожному: як капеланка Мейра Беспьорстова підтримує військових на фронті

Мейра Беспьорстова — психологиня та капеланка, яка регулярно працює з військовими. Вона вела в Бахмуті активну волонтерську діяльність, а зараз підтримує дух військових, котрі боронять […]

18:15, 14.02.2025 Скопіч Дмитро
Важливо

Любив тишу, людей та осінь: яким був Артем Мирошниченко. Згадуємо волонтера та активіста

Чоловік з задумливим поглядом у вишитій сорочці дивиться кудись в далечінь — це фото Артема Мирошниченка досі стоїть на його сторінці у Facebook. Артема знають […]

“Невідомо, що нас чекає завтра”: жителі Краматорська розповіли про життя у прифронтовому місті

Краматорськ — одне з найбільших міст Донецької області, зараз тут неспокійно. У місті чутно вибухи, проте місцеві реагують на них вже інакше. Детальніше про те, […]

18:26, 31.01.2025 Скопіч Дмитро

“Акція 51”: як з Галичини до Званівки примусово переселили сотні людей. Розповідь Романа Кабачія та Ярослави Пасічко (Оновлено)

Весна, 1951 рік. Молодь робітничих професій посадили в перший ешелон потягу. Не сказали, ні куди їх везуть, ні що з собою брати — так для […]

“Навіть повітря відчувалось інакше”: бахмутянка Ірина Жданюк про окупацію міста в 2014 та життя в Рівному

“Я вступила, коли Бахмут був одним, а повернулась додому в незнайоме місто”, — пригадує події в Бахмуті 2014 року героїня. Бахмутянка Ірина Жданюк зараз проживає […]