Кіт на прізвиського Бахмут та постапокаліптичні пейзажі: воєнна репортерка Надія Суха про будні незламного міста

Семаковська Тетяна 12:02, 15 Травня 2023

Screenshot 676 9943dНадія Суха — воєнна репортерка. Свого кота на прізвисько Бахмут вона вивезла з Бахмутського напрямку. Вперше журналістка відвідала місто минулого літа. Цьогоріч, наприкінці квітня, їй ще раз вдалося потрапити до Бахмута.

Надія говорить, що планує одружитися тільки для того, щоб на її весілля прийшов Валерій Залужний. За її словами, це буде історія про те, як пан генерал виконає одразу дві найзаповітніших мрії її мами.

Редакція «Бахмут IN.UA» розпитала у дівчини про враження від перебування у місті-фортеці. Про те, як змінився за цей час Бахмут, обстановку в місті, що бачила і з ким спілкувалася журналістка — далі в матеріалі.

В Бахмут пускають тільки за перепусткою

Розкажіть про Ваші враження від останньої поїздки. Як довго були в місті, як довго її планували, чи все вдалося?

Я дуже давно хотіла поїхати в Бахмут. Була заборона на в’їзд для журналістів. Коли ми нарешті отримали дозвіл, то буквально одразу нам вдалося сконтактувати і все-таки потрапити до міста.

Не довго, але ретельно планувала цю поїздку, тому що йшлося про безпеку. Це надзвичайно важливі речі, які ти мусиш враховувати.

Коли я почала працювати, як воєнна репортерка, кожен мій план абсолютно йшов шкереберть. Тому що дуже важко щось планувати в таких обставинах. Ти розумієш, що зараз заїдеш в місто, а може й не заїдеш… Ти ще зранку не знаєш, бо все залежить від оперативної обстановки. Потрапивши до міста, треба зробити максимум, який в цих умовах можливий.

317082491 3423230797923332 8634596498372394740 n 9516d

Репортерка в прифронтовій зоні. Фото: Фейсбук

Скажу одразу, що це було не дуже просто. Тому що все-таки там надзвичайно ризиково знаходитися. Ти не можеш, як, наприклад, в деокупованому прифронтовому місті ходити собі просто, збирати якусь інформацію. Ні, ти маєш бути надзвичайно обережним, маєш дослухатися до всього, що тобі каже пресофіцер: не вилазити десь за кут будинку, де по тобі може прилетіти. Тому, звісно, ти в обмежених таких обставинах працюєш. Але це все одно надзвичайно важливо: ти вже потрапив туди і маєш витисну максимум.

Я хотіла показати, як насправді тримаються люди. Тому що всі говорять про Бахмут. Це така найгарячіша тема. Мені було важливо зрозуміти для себе, яка там дійсно обстановка і показати її всім, хто відстежує новини кожного дня.

324186762 3351607765055002 6639087492114974142 n 67008

Робочі будні Надії. Фото: Фейсбук

Мені здається, що це завдання нашій команді вдалося зробити. Я працюю з фантастичними операторами, без них у мене нічого не вийшло б. Що я можу сказати про враження? Мені було дуже боляче, мені болить кожне абсолютно зруйноване місто. Я хочу сказати, що наші військові — це абсолютні титани. У мене немає слів, я готова просто схиляти перед ними голову. Ці люди заслуговують найвищої поваги від нас усіх.

Бахмут нагадує кадри із постапокаліптичного фільму

Ви були в Бахмуті влітку, коли він ще був знайомим для мешканців. Яким він тоді Вам видався, як він виглядає зараз? Ми всі бачимо ці розвалини, потрощені будинки, знищену інфраструктуру, але є якесь загальне відчуття. Тож, як змінилося місто?

Коли я влітку працювала в Бахмуті з військовими і висвітлювала їхню роботу, вони водили мене містом, трохи його показували. На той момент воно було досить таким звичайним, затишним містом, зеленим. Це було якраз літо, дуже гарна погода, пам’ятаю сонячний день. 

Впродовж цього дня все було так, ніби життя продовжується. Це могло б бути одним із найщасливіших літ. Десь там дідо крутить велосипед, десь за бабусею біжать собаки… Здавалося, все це в мирний час відбувається. Життя триває, воно продовжується. Все таким виглядало непохитним, красивим і наче так і мало відбуватися.

337907332 720968853144630 7035198565296070985 n 69d22

Надія Суха разом із своїм домашнім улюбленцем. Фото: Фейсбук

Але вже на той момент було досить часто чути звуки. На щастя, мені здається, що тоді це були більше звуки виходів. Хоча майже кожного дня цей напрямок ставав все гарячішим і по місту прилітало. Якщо не помиляюся, то десь за день чи за кілька днів до того, як я туди приїхала, прилетіло на стадіон. Мені трошки показували військові ці руйнування.

Це все виглядало, як таке прифронтове місто. І, звісно, на це вже тоді було боляче дивитися. Насправді я не побачила там дітей. Мені казали, що вони там є, але якось мені не пощастило їх побачити. Звісно, це взагалі неможливо порівняти з тим, що відбувається в місті зараз.

Зараз місто абсолютно інше. Я б не впізнала його навіть якби була прямо на тій же території. Це наче з якогось постапокаліптичного фільму. Я там була в квітні, і тиждень точно у мене ще пахла курточка згарищем. Це все абсолютно нагадує якесь згарище, тому що будинки чорні, розвалені. Це все якісь руїни, всюди вирви, лежать уламки чогось, нерозірвані боєприпаси…

Я практично не бачила там на вулиці людей. Військові говорили, що там ще є цивільні. Вони живуть чи не в кожному будинку, ховаються по підвалах. Проте я бачила буквально кількох людей в одному будинку. Вони були не дуже привітно до мене налаштовані, трошки нецензурно висловилися в нашу сторону, тому я з ними навіть не спілкувалася. Але я не можу засуджувати людей, які роблять вибір і чомусь лишаються в такій ситуації. Я можу уявити, що там за нерви.

1679849938 3048 8767b

Бахмут в останні дні. Фото: libkos

Насправді це все виглядає дуже страшно. По вулиці ходять якісь контужені собаки, якісь котики. Дивовижно те, що, коли розповідала про літо в Бахмуті, то це все виглядало так, наче життя триває, проходить повз цієї війни, і це відчуття якраз залишилось. Тому що в квітні там цвіли абрикоси. Враження, що вони не просто цвітуть, вони в цьому пеклі буяють і пахнуть. Оцей запах просто пробивається через дим, через запах пороху, всього спаленого. Враження, ніби, життя в якийсь момент вирішило, що війна – це людська справа, а воно продовжує тривати з нами чи без нас.

Це надзвичайно боляче. Коли я перебувала в Бахмуті, то розуміла, що є ризик отримати поранення, як мінімум. Там все сприймається інакше. Коли я приїхала й передивлялася відео, як ми їхали в автомобілі, знімали ці зруйновані вулиці, будинки, я щиро плакала. Хоча це не моє рідне місто, але це моя країна. Це надзвичайно боляче. Мені здається, що так не має бути. Я не можу уявити, що відчувають жителі міста, які бачать свій будинок десь на цих кадрах, це надзвичайно важко.

Місто захищають люди з плоті та крові

Як змінився настрій хлопців, які захищають Бахмут?

На жаль, не можу порівняти, тому що я працювала з різними підрозділами влітку і цього разу. Востаннє я була з 93-ю бригадою «Холодний Яр». Ми якось звикли, що, коли говоримо про героїв, то це мають бути якісь широкоплечі козаки з оселедцями чи м’язисті величезні чоловіки.

Ні, це абсолютно звичайні люди з плоті і крові, яких ми кожен день бачили в мирному житті, на вулицях. І зараз вони взяли до рук зброю, а хтось професійно тримає зброю в руках.

З одного боку ти бачиш цих неймовірно світлих людей, які жартують, розповідають щось про себе, про свої мрії, про те, що вони хочуть додому, хочуть просто виспатися…З іншого боку, ти розумієш, що на цих простих, звичайних людях, на їхніх плечах зараз тримається місто. Вони просто вгризлися в нього зубами і не пускають орків пройти далі. І це неймовірна відвага, тому що те, як вони ризикують — не просто якийсь там гіпотетичний ризик, відданість і патріотизм. Ні, це абсолютно те, що відбувається на ділі. 

Це люди, які іноді не можуть нормально виспатися. Вони втомлені, можливо, навіть виснажені, але вони стоять там і продовжують усміхатися. Продовжують бути простими, зберігають спокій, виконують наказ. Вони кажуть тобі «ми тримаємося тут і будемо триматися стільки, скільки буде потрібно». І це без якогось там пафосу. Вони і лаятися можуть, але при цьому всьому залишаються там стояти. Їхній настрій — це абсолютна незламність. Якби їм не було складно, вони просто продовжують робити свою роботу. І я думаю, що всі ми маємо бути вдячні їм за це.

Кожен день бахмутянина починається з перегляду новин у місцевих пабліках: а чи місто ще тримається, а може я побачу свій будинок, а як там зараз, а чи повернуся я туди? Що військові говорять про місто, про людей? Що ви про це думаєте? Чи реально відбудувати Бахмут, Донеччину?

342552492 250265864046204 8563254457952151250 n 6294c

Кіт Бахмут, якого Надія Суха вивезла з міста. Фото: Фейсбук

Я працювала з військовими того літа і цього разу. Я дуже мало бачила мешканців міста, але я знаю, що вони там є. І військові розповідають про те, що їх час від часу просять евакуйовувати цивільних людей, які все-таки хочуть виїхати, і шукають шлях, але там немає зв’язку. Наші військовослужбовці по можливості завжди їм допомагають.

Ми не говорили про майбутнє. Військові кажуть, що вони будуть триматися до кінця, але зараз їхнє завдання — це оборона. І, безперечно, вони говорять лише про це. Також вони кажуть, що не розуміють, чому люди продовжують залишатися там.

Я, як і будь-яка громадянка України, дуже хочу, аби всі постраждалі міста були відбудовані. Аби вони були звільнені абсолютно і повністю від ворога, що зараз роблять наші військовослужбовці.

Читайте також: Молитва за Бахмут: як капеланка з Бахмута наближає Перемогу

Я читала коментарі під нашим відео, і хтось написав, що впізнав на ньому свій будинок. Мене це дуже розчулило. Я не можу уявити, що відчуває людина, для якої — це рідне місто, і для якої — це просто дім. Тому мені дуже хотілося б сказати таким людям, що у Бахмуті продовжують стояти ті, хто за це місто і за всю Україну готовий стояти горою. І я абсолютно їм довіряю. Я думаю, що поки це єдине, що ми можемо зробити. І це більше на часі, ніж розмірковувати про те, що буде в майбутньому.

Я гадаю, якщо ми будемо також консолідовані, як були, наприклад, 24 лютого, то коли наші Збройні сили проженуть ворога і підуть відпочивати, тоді вже напевно, ми, цивільні, повинні подумати про те, як відбудувати цю країну? Як «поставити на ноги» кожне місто, як знову побудувати в цій країні щасливе життя? І я думаю, ми з цим впораємося.

За яких обставин хотіли б приїхати в Бахмут знову?

345337028 190484300526277 2512784037182940495 n 9952c

В Бахмуті на дорозі лежать снаряди. Фото: Фейсбук

Звісно, мені би хотілося, щоб він був абсолютно звільнений від кожного п***ра (ред. негідника), як їх називають наші військові. Навіть, якщо він буде все ще таким зруйнованим, але без росіян, я абсолютно впевнена, що запах згарища перетвориться на запах свободи. Ми це будемо відчувати і розуміти. Мені надзвичайно цього хочеться. І я навіть кажу собі, що заїду в повністю звільнений від росіян Бахмут, коли це нарешті станеться.

Я дуже сподіваюсь. Я не хочу говорити про час і ставити нашим збройним силам якісь рамки. Просто дочекаюся, коли це зроблять, бо я переконана, що вони зроблять. Це неодмінно, і я дуже хотіла б, щоб кожен, хто зараз спостерігає за містом, могли б повернутися і бути абсолютно щасливими, що воно просто стане мирним.

Я живу в Києві, дуже близько біля Ірпеня. Звісно, руйнування це абсолютно не співмірні, але я хочу сказати, що, коли звільнили Київщину, то багато волонтерів приїхали туди з інших міст. Вони просто відгукнулися на заклик місцевої влади, місцевої громади і приїхали. Вони розбирали завали і допомагали прибирати це місто. І, мені здається, що в Україні багато хто готовий так зробити. Тому залишилося чекати тільки повного звільнення Бахмута, і ми всі віримо в те, що це неодмінно відбудеться. 

Нагадаємо, редакція розбиралася, чи можливо відбудувати Бахмут після Перемоги. Більшість бахмутян хочуть повернутися до міста, чимало прагнуть долучитися до відбудови. Серед найпопулярніших думок громади план розбудови Бахмута має відбуватися із залученням громадськості, національних та міжнародних експертів. Крім того, розглядають створення робочих груп серед мешканців з включенням представників різних сфер. Громада не проти, якщо мешканці будуть голосувати в онлайн-режимі за архітектурні проєкти.

Фото: Фейсбук

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

“Ми не планували їхати назавжди”: як змінилося життя поетеси з Бахмута Валерії Глущенко

Семаковська Тетяна 13:35, 13 Січня 2026
Валерія Глущенко на творчому вечорі в Німеччині / фото надане героїнею

У 2023 році редакція Бахмут IN.UA вже спілкувалася з пані Валерією — тоді вона жила в евакуації на Житомирщині й продовжувала писати вірші попри війну. За цей час минуло майже два роки, і життя бахмутянки знову кардинально змінилося. Сьогодні Валерія разом із родиною мешкає в Німеччині. Ми знову зателефонували, щоб дізнатися, що принесла їй еміграція, і як змінилася творчість.

За словами Валерії, шлях за кордон був не спонтанним, але й не бажаним. Після евакуації з Бахмута родина певний час жила у Бердичеві, згодом — у Дніпрі. Остаточне рішення виїхати з України було пов’язане одразу з кількома чинниками: відсутністю житла, постійними обстрілами та тяжкою хворобою свекрухи. Валерія зізнається: країну обирали з огляду на медицину та підтримку для українців, а також тому, що багато знайомих бахмутян уже перебували саме в Німеччині.

“Ми виїхали в квітні 22-го року і думали, що це на місяць-два, взяли тільки змінний одяг. А вийшло так, що втратили все — житло, роботу, фотографії, усе життя. В один момент уся родина залишилася без нічого”, — говорить Валерія.

У Німеччині родина живе вже півтора року, наразі — у соціальному житлі. Переїзд до Німеччини не став легким початком нового життя. Родина, яка в Бахмуті жила окремо й самостійно, була змушена знову об’єднатися під одним дахом у соціальному житлі. Спільне проживання кількох поколінь принесло не лише підтримку, а й побутову напругу — адже люди, звиклі до незалежності, опинилися в нових, обмежених умовах. Водночас саме тут з’явилося відчуття фізичної безпеки.

Якби у нас було житло хоча б у Дніпрі, ми б ніколи не поїхали за кордон. Я була ініціаторкою виїзду, але ні чоловік, ні мама не хотіли. Ми не планували еміграцію — ми просто шукали, де вижити”, — зізнається поетеса.

Попри відносну стабільність, Валерія не відчуває впевненості в майбутньому. Війна, за її словами, позбавила можливості щось планувати — навіть на кілька місяців уперед. 

“Ми вже четвертий рік не відчуваємо себе впевнено. Я не знаю, де ми будемо жити через рік, чи залишимось тут. Наші плани були в Бахмуті — квартира, сім’я, життя. Зараз цього просто немає”, — каже вона.

У Бахмуті родина мала власну квартиру — придбали її в 2018 році. Механізму компенсації для переселенців з тимчасово окупованих територій, коли Валерія виїздила, взагалі не було. Зараз ситуація дещо краща, адже постанова 1161 дозволяє отримати житловий ваучер до 2 млн гривень двом категоріям ВПО з ТОТ.

Творчість, яка колись допомагала проживати стрес, нині відійшла на другий план. Валерія зізнається, що вже близько пів року не пише віршів — не через брак натхнення, а через постійне навчання й внутрішню втому.

“Це велика психічна травма. Мені досі сниться Бахмут — зруйнований, палаючий. Я прокидаюся у сльозах. Можливо, моя психіка ще не готова пропускати це через себе і знову переживати”, — пояснює поетеса.

Водночас, творчість не зникла з її життя повністю. Уже перебуваючи в Німеччині, Валерія двічі виступала зі своїми віршами. Перший раз — на благодійному заході в Нюрнберзі, організованому українцями для збору донатів на підтримку України. Для неї це стало несподіваним поверненням до сцени, з якою вона, здавалося, попрощалася після евакуації.

“Коли я їхала в Німеччину, я попрощалася зі своєю творчістю. Думала, що більше не виступатиму. Але коли вийшла на сцену і читала українські вірші — я згадала Бахмут. Ті вечори, ті люди. Це було дуже важливо для мене”, — ділиться Валерія.

Валерія Глущенко на творчому вечорі в Німеччині / фото надане героїнею

Другий виступ був камернішим — власний поетичний вечір у колі близьких і знайомих. Хоч він і не зрівнявся за атмосферою з творчими вечорами в Бахмуті, але став важливим особистим кроком. Саме тоді Валерія усвідомила: навіть у вимушеній еміграції її поезія залишається частиною неї та способом зберігати зв’язок із домом.

Окремо вона говорить про українську спільноту за кордоном — неоднорідну, інколи болісну, але надзвичайно цінну там, де вона справжня.

“Коли приходиш на концерти, як-от “Океан Ельзи”, або на українські творчі події — душа відпочиває. Бо ми всі любимо свою країну. Ніхто з нас не хотів їхати”, — каже поетеса.

У фіналі розмови Валерія знову повертається до думки про дім — не як про місце, а як про майбутнє, у яке хочеться вірити.

“Я мрію, щоб війна закінчилась, і ми змогли повернутися. Привезти в Україну щось добре, що побачили тут. І зробити нашу країну кращою. Я дуже хочу в це вірити”.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Поезія про тих, хто тримав Бахмут”: поетеса Олена Голубцова створила збірку з історіями війни

Валентина Твердохліб 18:03, 5 Січня 2026

“Це історія про сплетіння доль людей, які були в Бахмуті — військових, волонтерів, звичайних мешканців” — так описує свою збірку віршів бахмутська поетеса Олена Голубцова. Після виїзду з Бахмута у лютому 2023 року вона написала збірку “Воними”, присвячену історіям людей, які тримали оборону міста і допомагали йому жити. Раніше вірші бахмутянки були надруковані у видавництві, а зараз за ініціативи поетеси тривають зйомки відео для візуалізації її творів.

Про видання збірки та історії, покладені в основу віршів, Олена Голубцова розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Збірка “Воними” Олени Голубцової

Олена Голубцова — бахмутська поетеса, співачка. У рідному Бахмуті вона була учасницею ансамблю “Рапсодія”, виступала на різних заходах. Також писала вірші під псевдонімом Попіл-Пташка.

Олена Голубцова (на фото друга ліворуч) під час святкування Масниці в Бахмуті / фото з Facebook-сторінки героїні

Коли почалась повномасштабна війна, а згодом наступ на Бахмут, Олена Голубцова до останнього залишалась у місті. Каже, що вірила у перемогу України, тому свідомо не покидала домівку. Пані Олена також була однією з тих, хто допомагав у хабі на базі Палацу культури імені Мартинова.

У лютому 2023 року жінка з родиною ухвалили рішення про евакуацію до Чернігова. Події, пережиті в Бахмуті, вилились у вірші. Їх авторка об’єднала у збірку “Воними”.

“Я її написала вже коли виїхала з Бахмута, це був 2024 рік. Оскільки ми виїхали в 2023-му, то багато чого там побачили. А виїжджати нам допомагали військові. Я не могла просто полишити ці спогади, ці історії, мені треба було десь озвучити про тих людей, яких я зустрічала”, — розповіла Олена Голубцова.

Загалом у збірці “Воними” є дев’ять віршів. Усі вони написані про реальних людей та події, пережиті в Бахмуті. Прототипами образів стали справжні люди.

“Якщо взяти поезію “Хижачка”, то вона написана про реальну дівчину, волонтерку. Коли я допомагала на хабі в Палаці культури Мартинова, я її зустрічала. Коли вона приїжджала, то постійно була включена в процес допомоги, постійно запитувала що потрібно, в чому найбільша потреба. При цьому в неї не було зайвих запитань, зайвих речень, вона така конкретна людина була. А ще була дуже активна — постійно привозила щось, евакуювала, допомагала. Але коли я стала знімати ролик на цей вірш, то мені родичка розповіла, що ця волонтерка загинула. Ця новина справді дуже сильно вплинула на мене, дуже шкода, що так все відбулось”, — розповіла Олена Голубцова.

За словами поетеси, найскладнішою для неї була історія, покладена в основу вірша “Боягуз”. Складністю було не процес написання, а сама пережита історія.

“Це реальна історія про те, як хлопець втікав з “нуля”. Я не знаю, як далі склалася його доля, але у своїй поезії я йому надала мотивію, щоб він все-таки повернувся на “нуль”. У реальності це був хлопець, в якому я відразу побачила такого маленького хлопчика, переляканого, який вперше в житті побачив смерть. І я на той момент була єдиною людиною, якій він вилив усю свою душу і всі свої страхи. Він плакав і постійно просився до мами. І мені так страшно стало, я тоді думала: “Господи, як взагалі таке можливо? Зарад чого розв’язали цю війну? Заради того, щоб хлопці страждали, матері і родичі загиблих?”. Це було насправді важко. Що з цим хлопцем було далі я не знаю”, — згадує поетеса.

Загалом у збірці зібрані історії про людей, які допомогали боронити Бахмут і продовжувати жити місцевим мешканцям, — водіям, які возили хліб і гуманітарні вантажі, волонтерам, військовим. Поетеса каже, що мета її збірки — продовжувати говорити про Бахмут і розповідати його історію, щоб про місто не забували.

“Коли ми тільки виїхали, Бахмут був на слуху. Слава Богу, він і досі на слуху і про нього не забули. Але є такі міста, про які вже забувають. А я не хочу, щоб забували про Бахмут. Можливо, це не останній мій проєкт про місто. Бо Бахмут — це не просто місто, не просто фортеця. Це сплетіння доль людей, які там були. І військові, і волонтери, і звичайні мешканці, навіть ті, хто вже зневірився. Ті люди, які на хабах працювали, ті, хто розвозив гуманітарні вантажі. Молоді дівчата і хлопці, медичні сестри, військовослужбовці і військовослужбовиці. Я не хочу, щоб про них просто забули, люди мають про них пам’ятати”, — зауважила Олена Голубцова.

Де знайти вірші зі збірки “Воними”

Для поширення своїх поезій-історій авторка співпрацює з видавництвами та літературними журналами.

“Я постійно звертаюся у видавництва, надсилаю свою роботу. Відгукнулося видавництво “Склянка часу”, вони надрукували повністю цю збірку. Пізніше навіть одна з поезій отримала відзнаку на конкурсі “Склянки часу”. Далі я відправляла в літературно-мистецький журнал Volya, вони теж надрукували”, — розповіла поетеса.

Журнал, в якому надрукували вірші Олени Голубцової / фото Facebook-сторінка журналу Volya

Олена Голубцова також ініціювала проєкт з візуалізації своїх віршів. Кожен з них декламують на відео. До зйомок долучаються як бахмутяни, так і люди з різних міст. Серед тих, хто брав участь у зйомках є родина військовослужбовця і педагогиня.

“Коли я знімала відеоролики, то зверталася до різних людей. Це були не тільки бахмутяни, а й чернігівці і люди з інших регіонів. Наприклад, у відеоролику на поезію “Трактор” головним є образ військового. Це узагальнений персонаж, в основі якого реальні військові, яких я часто бачила на ринку. Вони були такі зостереджені, суворі, відчувалась чоловіча міць. Щоб показати цей образ на відео, я звернулась до молодої родини чернігівців, у яких на передовій служить чоловік. І вони так гарно відгукувалися, були включені у процес, чекали коли ми вже поїдемо знімати. Хоча я, чесно, переживала як вони все сприймуть. Але вийшло круто, нам усім сподобалось. Особливо було приємно, що вони долучилися до зйомок не про Чернігівщину чи про сусідню Сумщину, а про наш Бахмут. Це класно, що є такі небайдужі люди”, — каже поетеса.

Прочитати збірку можна і в електронному варіанті. Вона доступна на сторінці літературно-мистецького журналу Volya в Facebook. Відеоролики на вірші Олени Голубцової публікують на офіційних сторінках Бахмутської міськради.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Історії

“Ми не планували їхати назавжди”: як змінилося життя поетеси з Бахмута Валерії Глущенко

У 2023 році редакція Бахмут IN.UA вже спілкувалася з пані Валерією — тоді вона жила в евакуації на Житомирщині й продовжувала писати вірші попри війну. […]

збірка
Історії

“Поезія про тих, хто тримав Бахмут”: поетеса Олена Голубцова створила збірку з історіями війни

“Це історія про сплетіння доль людей, які були в Бахмуті — військових, волонтерів, звичайних мешканців” — так описує свою збірку віршів бахмутська поетеса Олена Голубцова. […]

Історії

“Різдво — це стан душі”: майстер вертепу Андрій Тимчак із Званівки про підготовку до свята

Різдво — це свято, яке проходить у сімейному колі. Подекуди його традиції осучаснюють, роблячи їх оптимальними для сучасних поколінь та доповнюють особливостями регіону. Редакція Бахмут […]

10:20, 24.12.2025 Скопіч Дмитро
Історії

Коледж, який не замовк: викладачка з Бахмута Юлія Гаврашенко про музику, ефект доміно та новий дім

У 2016 році в Бахмутському коледжі мистецтв імені Карабиця народилася мрія. Для викладачки Юлії Гаврашенко вона була дуже особистою — виховувати нове покоління музикантів, створити […]

добропілля
Історії

Готується до протезування і відновлення бізнесу: історія Ольги Долгої, яка вижила після удару авіабомби в Добропіллі

Ольга Долга — підприємиця з Добропілля. Під час війни вона продовжувала жити у рідному місті та започаткувала тут власну справу — відкрила магазин жіночого одягу. […]