Надія Суха — воєнна репортерка. Свого кота на прізвисько Бахмут вона вивезла з Бахмутського напрямку. Вперше журналістка відвідала місто минулого літа. Цьогоріч, наприкінці квітня, їй ще раз вдалося потрапити до Бахмута.

Надія говорить, що планує одружитися тільки для того, щоб на її весілля прийшов Валерій Залужний. За її словами, це буде історія про те, як пан генерал виконає одразу дві найзаповітніших мрії її мами.

Редакція «Бахмут IN.UA» розпитала у дівчини про враження від перебування у місті-фортеці. Про те, як змінився за цей час Бахмут, обстановку в місті, що бачила і з ким спілкувалася журналістка — далі в матеріалі.

В Бахмут пускають тільки за перепусткою

Розкажіть про Ваші враження від останньої поїздки. Як довго були в місті, як довго її планували, чи все вдалося?

Я дуже давно хотіла поїхати в Бахмут. Була заборона на в’їзд для журналістів. Коли ми нарешті отримали дозвіл, то буквально одразу нам вдалося сконтактувати і все-таки потрапити до міста.

Не довго, але ретельно планувала цю поїздку, тому що йшлося про безпеку. Це надзвичайно важливі речі, які ти мусиш враховувати.

Коли я почала працювати, як воєнна репортерка, кожен мій план абсолютно йшов шкереберть. Тому що дуже важко щось планувати в таких обставинах. Ти розумієш, що зараз заїдеш в місто, а може й не заїдеш… Ти ще зранку не знаєш, бо все залежить від оперативної обстановки. Потрапивши до міста, треба зробити максимум, який в цих умовах можливий.

Репортерка в прифронтовій зоні. Фото: Фейсбук

Скажу одразу, що це було не дуже просто. Тому що все-таки там надзвичайно ризиково знаходитися. Ти не можеш, як, наприклад, в деокупованому прифронтовому місті ходити собі просто, збирати якусь інформацію. Ні, ти маєш бути надзвичайно обережним, маєш дослухатися до всього, що тобі каже пресофіцер: не вилазити десь за кут будинку, де по тобі може прилетіти. Тому, звісно, ти в обмежених таких обставинах працюєш. Але це все одно надзвичайно важливо: ти вже потрапив туди і маєш витисну максимум.

Я хотіла показати, як насправді тримаються люди. Тому що всі говорять про Бахмут. Це така найгарячіша тема. Мені було важливо зрозуміти для себе, яка там дійсно обстановка і показати її всім, хто відстежує новини кожного дня.

Робочі будні Надії. Фото: Фейсбук

Мені здається, що це завдання нашій команді вдалося зробити. Я працюю з фантастичними операторами, без них у мене нічого не вийшло б. Що я можу сказати про враження? Мені було дуже боляче, мені болить кожне абсолютно зруйноване місто. Я хочу сказати, що наші військові — це абсолютні титани. У мене немає слів, я готова просто схиляти перед ними голову. Ці люди заслуговують найвищої поваги від нас усіх.

Бахмут нагадує кадри із постапокаліптичного фільму

Ви були в Бахмуті влітку, коли він ще був знайомим для мешканців. Яким він тоді Вам видався, як він виглядає зараз? Ми всі бачимо ці розвалини, потрощені будинки, знищену інфраструктуру, але є якесь загальне відчуття. Тож, як змінилося місто?

Коли я влітку працювала в Бахмуті з військовими і висвітлювала їхню роботу, вони водили мене містом, трохи його показували. На той момент воно було досить таким звичайним, затишним містом, зеленим. Це було якраз літо, дуже гарна погода, пам’ятаю сонячний день. 

Впродовж цього дня все було так, ніби життя продовжується. Це могло б бути одним із найщасливіших літ. Десь там дідо крутить велосипед, десь за бабусею біжать собаки… Здавалося, все це в мирний час відбувається. Життя триває, воно продовжується. Все таким виглядало непохитним, красивим і наче так і мало відбуватися.

Надія Суха разом із своїм домашнім улюбленцем. Фото: Фейсбук

Але вже на той момент було досить часто чути звуки. На щастя, мені здається, що тоді це були більше звуки виходів. Хоча майже кожного дня цей напрямок ставав все гарячішим і по місту прилітало. Якщо не помиляюся, то десь за день чи за кілька днів до того, як я туди приїхала, прилетіло на стадіон. Мені трошки показували військові ці руйнування.

Це все виглядало, як таке прифронтове місто. І, звісно, на це вже тоді було боляче дивитися. Насправді я не побачила там дітей. Мені казали, що вони там є, але якось мені не пощастило їх побачити. Звісно, це взагалі неможливо порівняти з тим, що відбувається в місті зараз.

Зараз місто абсолютно інше. Я б не впізнала його навіть якби була прямо на тій же території. Це наче з якогось постапокаліптичного фільму. Я там була в квітні, і тиждень точно у мене ще пахла курточка згарищем. Це все абсолютно нагадує якесь згарище, тому що будинки чорні, розвалені. Це все якісь руїни, всюди вирви, лежать уламки чогось, нерозірвані боєприпаси…

Я практично не бачила там на вулиці людей. Військові говорили, що там ще є цивільні. Вони живуть чи не в кожному будинку, ховаються по підвалах. Проте я бачила буквально кількох людей в одному будинку. Вони були не дуже привітно до мене налаштовані, трошки нецензурно висловилися в нашу сторону, тому я з ними навіть не спілкувалася. Але я не можу засуджувати людей, які роблять вибір і чомусь лишаються в такій ситуації. Я можу уявити, що там за нерви.

Бахмут в останні дні. Фото: libkos

Насправді це все виглядає дуже страшно. По вулиці ходять якісь контужені собаки, якісь котики. Дивовижно те, що, коли розповідала про літо в Бахмуті, то це все виглядало так, наче життя триває, проходить повз цієї війни, і це відчуття якраз залишилось. Тому що в квітні там цвіли абрикоси. Враження, що вони не просто цвітуть, вони в цьому пеклі буяють і пахнуть. Оцей запах просто пробивається через дим, через запах пороху, всього спаленого. Враження, ніби, життя в якийсь момент вирішило, що війна – це людська справа, а воно продовжує тривати з нами чи без нас.

Це надзвичайно боляче. Коли я перебувала в Бахмуті, то розуміла, що є ризик отримати поранення, як мінімум. Там все сприймається інакше. Коли я приїхала й передивлялася відео, як ми їхали в автомобілі, знімали ці зруйновані вулиці, будинки, я щиро плакала. Хоча це не моє рідне місто, але це моя країна. Це надзвичайно боляче. Мені здається, що так не має бути. Я не можу уявити, що відчувають жителі міста, які бачать свій будинок десь на цих кадрах, це надзвичайно важко.

Місто захищають люди з плоті та крові

Як змінився настрій хлопців, які захищають Бахмут?

На жаль, не можу порівняти, тому що я працювала з різними підрозділами влітку і цього разу. Востаннє я була з 93-ю бригадою «Холодний Яр». Ми якось звикли, що, коли говоримо про героїв, то це мають бути якісь широкоплечі козаки з оселедцями чи м’язисті величезні чоловіки.

Ні, це абсолютно звичайні люди з плоті і крові, яких ми кожен день бачили в мирному житті, на вулицях. І зараз вони взяли до рук зброю, а хтось професійно тримає зброю в руках.

З одного боку ти бачиш цих неймовірно світлих людей, які жартують, розповідають щось про себе, про свої мрії, про те, що вони хочуть додому, хочуть просто виспатися…З іншого боку, ти розумієш, що на цих простих, звичайних людях, на їхніх плечах зараз тримається місто. Вони просто вгризлися в нього зубами і не пускають орків пройти далі. І це неймовірна відвага, тому що те, як вони ризикують — не просто якийсь там гіпотетичний ризик, відданість і патріотизм. Ні, це абсолютно те, що відбувається на ділі. 

Це люди, які іноді не можуть нормально виспатися. Вони втомлені, можливо, навіть виснажені, але вони стоять там і продовжують усміхатися. Продовжують бути простими, зберігають спокій, виконують наказ. Вони кажуть тобі «ми тримаємося тут і будемо триматися стільки, скільки буде потрібно». І це без якогось там пафосу. Вони і лаятися можуть, але при цьому всьому залишаються там стояти. Їхній настрій — це абсолютна незламність. Якби їм не було складно, вони просто продовжують робити свою роботу. І я думаю, що всі ми маємо бути вдячні їм за це.

Кожен день бахмутянина починається з перегляду новин у місцевих пабліках: а чи місто ще тримається, а може я побачу свій будинок, а як там зараз, а чи повернуся я туди? Що військові говорять про місто, про людей? Що ви про це думаєте? Чи реально відбудувати Бахмут, Донеччину?

Кіт Бахмут, якого Надія Суха вивезла з міста. Фото: Фейсбук

Я працювала з військовими того літа і цього разу. Я дуже мало бачила мешканців міста, але я знаю, що вони там є. І військові розповідають про те, що їх час від часу просять евакуйовувати цивільних людей, які все-таки хочуть виїхати, і шукають шлях, але там немає зв’язку. Наші військовослужбовці по можливості завжди їм допомагають.

Ми не говорили про майбутнє. Військові кажуть, що вони будуть триматися до кінця, але зараз їхнє завдання — це оборона. І, безперечно, вони говорять лише про це. Також вони кажуть, що не розуміють, чому люди продовжують залишатися там.

Я, як і будь-яка громадянка України, дуже хочу, аби всі постраждалі міста були відбудовані. Аби вони були звільнені абсолютно і повністю від ворога, що зараз роблять наші військовослужбовці.

Читайте також: Молитва за Бахмут: як капеланка з Бахмута наближає Перемогу

Я читала коментарі під нашим відео, і хтось написав, що впізнав на ньому свій будинок. Мене це дуже розчулило. Я не можу уявити, що відчуває людина, для якої — це рідне місто, і для якої — це просто дім. Тому мені дуже хотілося б сказати таким людям, що у Бахмуті продовжують стояти ті, хто за це місто і за всю Україну готовий стояти горою. І я абсолютно їм довіряю. Я думаю, що поки це єдине, що ми можемо зробити. І це більше на часі, ніж розмірковувати про те, що буде в майбутньому.

Я гадаю, якщо ми будемо також консолідовані, як були, наприклад, 24 лютого, то коли наші Збройні сили проженуть ворога і підуть відпочивати, тоді вже напевно, ми, цивільні, повинні подумати про те, як відбудувати цю країну? Як «поставити на ноги» кожне місто, як знову побудувати в цій країні щасливе життя? І я думаю, ми з цим впораємося.

За яких обставин хотіли б приїхати в Бахмут знову?

В Бахмуті на дорозі лежать снаряди. Фото: Фейсбук

Звісно, мені би хотілося, щоб він був абсолютно звільнений від кожного п***ра (ред. негідника), як їх називають наші військові. Навіть, якщо він буде все ще таким зруйнованим, але без росіян, я абсолютно впевнена, що запах згарища перетвориться на запах свободи. Ми це будемо відчувати і розуміти. Мені надзвичайно цього хочеться. І я навіть кажу собі, що заїду в повністю звільнений від росіян Бахмут, коли це нарешті станеться.

Я дуже сподіваюсь. Я не хочу говорити про час і ставити нашим збройним силам якісь рамки. Просто дочекаюся, коли це зроблять, бо я переконана, що вони зроблять. Це неодмінно, і я дуже хотіла б, щоб кожен, хто зараз спостерігає за містом, могли б повернутися і бути абсолютно щасливими, що воно просто стане мирним.

Я живу в Києві, дуже близько біля Ірпеня. Звісно, руйнування це абсолютно не співмірні, але я хочу сказати, що, коли звільнили Київщину, то багато волонтерів приїхали туди з інших міст. Вони просто відгукнулися на заклик місцевої влади, місцевої громади і приїхали. Вони розбирали завали і допомагали прибирати це місто. І, мені здається, що в Україні багато хто готовий так зробити. Тому залишилося чекати тільки повного звільнення Бахмута, і ми всі віримо в те, що це неодмінно відбудеться. 

Нагадаємо, редакція розбиралася, чи можливо відбудувати Бахмут після Перемоги. Більшість бахмутян хочуть повернутися до міста, чимало прагнуть долучитися до відбудови. Серед найпопулярніших думок громади план розбудови Бахмута має відбуватися із залученням громадськості, національних та міжнародних експертів. Крім того, розглядають створення робочих груп серед мешканців з включенням представників різних сфер. Громада не проти, якщо мешканці будуть голосувати в онлайн-режимі за архітектурні проєкти.

Фото: Фейсбук

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Ірина живе в невеликому селі під Уманню, Катерина оселилася у Сумському регіоні, тут же живуть і її батьки, а Тетяна опинилася у селі на Кіровоградщині. Цих трьох жінок об’єднує життя в селі. Й воно досить далеке від ідеального: одна маршрутка на все село, яка їздить раз в тиждень, відсутність дозвілля для дітей та роботи для дорослих. Ось з чим стикаються переселенці в селах. З іншого боку від людей вимагають швидкої адаптації до нового життя, інтеграції в нову громаду. Ми розпитали бахмутянок про проблеми в селі, а також про те, як можна покращити для переселенців інтеграцію.

Адаптація переселенців до сіл

Минув другий рік повномасштабної війни, тисячі переселенців по всій країні вчаться жити без дому, шукають роботу, відкривають власні бізнеси, однак чи говорить це про те, що люди вже інтегрувалися у нову громаду? Чи можливо адаптуватися до того, що у вас немає дому, й немає міста, як такого, де був ваш дім? Ми запитали бахмутян, які проживають у селах, чи відчувають вони, що вже адаптувалися у громади.

У більшості люди в особистому спілкування з журналістами редакції говорили, що знайшли роботу, знайшли дім чи квартиру, яку орендують, та навіть працюють з психологами, але відчуття втраченого дому — нікуди не дівається, люди вчаться з цим жити наперекір.

“Ні, не адаптувалися. І мабуть і не зможемо. Село це все інакше: інші умови в будинках (а точніше майже ніяких умов), інше дуже спокійне за темпом життя, а головне – це зовсім інше мислення. В першу чергу город та хозяйство, все інше не цікавить зовсім. Роботи немає. Ось і вся адаптація”, — пише бахмутянка Катерина.

Редакція поговорила з переселенками, ділимося їхнім досвідом інтеграції та їх поглядами, як можна її покращити.

Житло не здають в оренду: Черкащина

Бахмутянка Ірина евакуювалася в село в Черкаській області, її родина живе неподалік від Умані. Сюди вони переїхали у квітні 2022 року, коли обстріли в Бахмуті почали частішати. 

“Ми переїхали випадково взагалі. Моя співробітниця, в якої тут були родичі запропонувала нам знайти житло там. Чоловік спочатку не погодився сюди їхати, бо далеко, але їхати нам було нікуди. У село ми добиралися два дні, тоді припав такий час, що евакуювалися дуже багато людей й все розбирали дуже швидко. Я думала, що ми приїхали на три тижні”, — розповідає бахмтянка.

Але три тижні затягнулися, й ось вже два роки родина бахмутян живе у нових умовах. Ірина розповідає, що серед основних проблем тут — це відсутність культури здачі житла. Тобто, її як такої немає. Хати або продають, або жити там дозволяють родичам чи знайомим, пояснює Ірина. 

“Ми як приїхали, то жили в маленькому залі, дуже маленький такий будиночок, бо це була як літня кухня. Потім вони там трошки зробили ремонт, але нас було четверо й місця не вистачало. Коли усвідомила, що родина тут не на трошки, то почали шукати інше житло, це зайняло у нас три місяці”, — каже жінка. 

У селі, де живе Ірина, є порожні хати, але здавати їх власники не поспішають, тут це не прийнято.

“Ми запитували у людей, чому не здають в оренду, але вони самі так плечима пожимають і все. Ну якби ніхто не може сказати чому”, — пояснює бахмутянка.

Ірина працює в іншому населеному пункті за 10 кілометрів від свого села, тут вона знайшла роботу, щодня жінка добирається попутками, й це ще одна проблема, бо маршрутки в селі немає. Аби відправити дитину до школи також потрібно саджати її на попутку, а оскільки в більшості їх треба ловити стоячи на трасі, то самого школяра не відпускають — хвилюються за безпеку дитини.

“Дитину зі школи попутками я ж не відправлю. Люди звикли до такого, бо в них як Союз розвалився, так у них і не було цього транспорту. Все скасовували, як хочеш, так і добирайся. А для нас це проблема. Бо в Бахмуті, де ми жили — транспортна доступність була скрізь, у всіх районах, і навіть всі села, які були поряд з містом, туди теж їздили автобуси два рази на день”, — каже бахмутянка.

Героїня пояснює, що в селі все не так погано, але через базові потреби, як от транспорт та житло, яке важко орендувати — жити тут складно. Легше тим людям, які мають своє авто, бо тоді хоча б одна проблема відпадає.

Дороги, яких немає: Сумщина

Бахмутянка Катерина разом з батьками евакуювалась у Сумську область, дівчина розповідає, що перша складність з якою зіштовхнулися її батьки — це житло та дороги. Першого не вистачає, а другого немає. 

“Дуже складно діставатися нам, дітям, до батьків через вирви, через калюжі, тому що все підтоплює сніг та дощ. В багатьох будинках тут немає води чи газу, є проблеми з електропостачанням та з опаленням. У хатах є печі старі, але немає дров, немає палива. У будинку, де зараз живуть батьки газ є, ми допомагаємо з опаленням, але самі ОМС бездіяльні, від них допомоги для переселенців немає”, — пояснює Катерина.

Вона додає, що місцеві жителі зверталися до сільської ради, але жодних змін не має досі. З громадським транспортом тут ситуація краща, ніж в нашої попередньої співрозмовниці, бо маршрутка сільська є й вона їздить двічі на день, а на вихідних — один раз.

“Якби не ми, то батькам би дуже було складно взагалі діставатися до міста, до найближчої лікарні, до магазину. Тому таке життя дуже відрізняється від того, що було. І адаптація проходить складно, але немає іншого виходу”, — каже Катерина.

В Сумській області, пояснює бахмутянка, вона не помітила допомоги від міської влади, а Бахмутського осередку тут також немає.

У селі  є проблеми з роботою, а точніше – її відсутність, тому людям потрібно шукати працевлаштування у місті та підлаштовуватися під графік транспорту, й встигати повертатися додому до комендантської.

Брак комунікації: Кіровоградищина

Бахмутянка Тетяна живе у селі на Кіровоградщині, каже, воно відрізняється від сіл Донеччини й людьми, й забудовою. З орендою житла тут теж проблеми, а грошей, аби придбати власне,потрібно чимало. Дозвілля як такого — теж немає, живого спілкування бракує. 

“Тут взагалі мало людей, вони не ходять вулицями, прийшли швидко в магазин, там скупилися, і все”, — говорить бахмутянка.

Аби зігрітися у холод, люди використовують дрова, але вони дорогі, тож не всім переселенцям по кишені. Щодо транспорту — у селі всі ходять на електричку

“Я якось дуже розчарована центральною частиною України, будемо так говорити. Тут не святкуються свята. Я просто знаю по собі, що, наприклад, у нас був старий Новий рік, коли ми з дітьми ходили колядувати…Меланку співали. А тут такого немає”, — розповідає жінка.

Також каже Тетяна, є проблема зі спортивними майданчиками, через їх відсутність діти просто не мають де проводити час.

Що допомогло б переселенцям інтегруватися у села?

Ми запитали першу героїню Ірину, що б їй допомогло краще інтегруватися у селі, а також, які позитивні речі вона побачила. Жінка по той бік трубки розмірковує, каже, що насамперед — це транспортна доступність, якої у багатьох селах просто немає. Звичайна сільська маршрутка значно б спростила життя не тільки для переселенців, але й для місцевих, запевняє жінка, адже вони теж щодня їздять на роботу.

Також додає, що зараз бачить новий наплив ВПО, адже ситуація погіршилась на Донеччині, Харківщині й люди тікають від обстрілів. Але опиняючись на місці, не можуть знайти житло, якби у селі запровадили здачу хат, то у виграші були б всі, адже власники можуть отримувати кошти, а переселенці мати дім.

А от на питання, що допомогло бахмутянці звикнути  до нових умов, вона без вагань відповідає — природа, також підтримка від односельців вкрай важлива. Тому за можливості не соромтеся знайомитися з сусідами, дізнавайтесь, які культурні заходи є в селі, чи є інші переселенці тощо.

“Спочатку, як ми приїхали, то нам все подобалось. Бо ми жили в місті, а там темп життя був інший: робота, дім, навчання. І все якось так було швидко. Ніколи було навіть, по сторонах подивитись. А сюди ми в квітні приїхали, якраз це була весна така, все розквітало, ми з дитиною дуже багато гуляли”, — згадує Ірина.

Жінка розказує, що попри те, що життя в селі для неї було зовсім новим досвідом, вона призвичаїлась до тих умов, проте швидкої інтеграції не було:

“Я не можу сказати, що тут все погано, тут все зовсім інше. Це треба просто навіть усе в голові перегорнути, а це важко. Поки що важко. Може, колись там з часом…”. 

Катерина додає, що їй хотілося б бачити більше підтримки від місцевої влади, тоді переселенцям буде легше інтегруватися у громаду, а поки вони змушені пристосовуватися до тих умов, які цьому не сприяють.

Тетяна також доєднується до інших героїнь, каже, що бракує гуманітарної допомоги й дій від ОМС, а ще через брак спілкування люди відчувають себе ізольованими від інших. Відтак, вимагати від переселенців швидко інтегруватися — некоректно, адже після втрати дому, минулого життя й оточення їм доводиться заново вибудовувати своє життя крок за кроком, підсумовують героїні матеріалу.

Читайте також:

• Притулок на Полтавщині: як мешканка Нью-Йорка Тетяна Красько допомагає вимушеним переселенцям жити спочатку
• Двічі переселенка та вчителька з Бахмута: розповідаємо історію Яни Баришевої
• Бахмутяни відкрили перше незалежне медіа у Вільногірську: відеорепортаж

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Чоловік тривалий час жив у Донецьку, де збудував успішний бізнес і виховав двох синів — Дениса (позивний “Фантом”) та Дмитра (позивний “Адвокат”). Обох потім забрала війна у 2014 та 2022, обоє були добровольцями. У 2014 році життя Олександра змінилося — рідне місто захопили прибічники рф, а чоловіку довелося вимушено покидати Донецьк, бо так званих “ватників” вистачало. 

Ми поговорили з Олександром, розпитали його про синів.

Примітка. 23 квітня 2024 року в заголовку матеріалу було помічено неточність. Прізвище головного оповідача історії Дудінов, а не Дудін. як було вказано раніше. Редакція оновлює матеріал із зазначенням помилки, згідно із Редакційною Політикою.

Примітка. Олександр Дудінов — військовий волонтер, офіцер запасу. Волонтер підрозділів бригади “Азов”, у яких воював син Денис. Очільник БО “МБФ імені Дениса Дудінова”.

“Росія для нас мать, але обійшлася з нами як найгірша мачуха”

Олександр має спокійний та розмірений тембр голосу, зараз він, як волонтер, опікується забезпеченням одного з підрозділів “Азову”. 

Хрещена мама Олександра на одному з домашніх застіль сказала: “росія для нас мать, але вона з нами обійшлася, як найгірша мачуха, а Україна для нас начебто мачуха, але прийняла, й пестить немов рідних”.

Ці слова він запам’ятав на все життя.

Про російське коріння родини Олександр розповідав синам — молодшому Денису та старшому Дмитру. 

Каже: важливо, аби вони дізнались про це від нього.

“Денис якось прийшов додому, це було в 3-4 класі, в Києві, бо попередні класи він закінчив у Донецьку, й каже: “Я не русский — я українець”, Я говорю: “Синку, ми всі українці, громадяни України. Наші коріння козацькі, але в паспорті у нас написано, що ми росіяни”. Денис тоді сказав: “Ну, то ви росіяни, а я, каже, українець”, — з посмішкою говорить волонтер.

Денис, молодший син Олександра, народився у Донецьку, у грудні 90-го року. Вже змалку хлопчик любив рахувати. Чоловік пригадує — у три роки його син самостійно вмів полічити всі сходинки в під’їзді, а ще мав хист до іноземних мов. Його старший брат Дмитро народився 1982 року у квітні. Обидва сини мали юридичну освіту. 

“Я народився в Ленінському районі, мама народилася там й діти народилися в Ленінському районі Донецька. А потім ми кочували то в Кіровський район, то знову повернулися в Ленінський, а в 1997 році придбали квартиру в центрі міста. Дмитро ходив до 9 класу, а Денис якраз пішов до школи. Дмитро тягнувся до права і в 7 класі сказав, що мріє стати юристом. Я сказав: вчись, синочку, і все тобі буде”, — пригадує Олександр.

Обидва хлопці вчились, як батько й казав. Він не сумнівався, що сини оберуть правильний шлях. Дмитро став адвокатом і за 9 років практики не програв жодної справи, захоплювався спортом. Денис знав кілька мов, вивчав право.

“Я своїх синів виховував по дуже простій схемі. Я казав: якщо ви щось зробили погане, то я повинен знати про це перший. Головне, щоб ви не брехали”.

У 1998 році чоловік переїхав працювати до Києва, обіймав посаду в Укртелекомі. Хоча в Донецьку та Луганській області Олександр мав робочі підприємства — він перейшов на нову роботу.

“Ти ж все втрачаєш”, — казали друзі Олександра, втім він так не думав. Родина перебралася до столиці, де діти вступили на бюджет без хабарів: Дмитро до Київського національного університету — на юрфак, як і хотів. Його брат потім також пішов на юрфак.

У 2014 році Денис був учасником Майдану, хлопцю було 23 роки. Революція Гідності змінила життя родини, а Денис та Дмитро обоє вступили на захист держави у різні підрозділи:

 “Денис — він був Чоловіком з дитинства, дуже талановитим і мав тонке почуття гумору. Старший також, але молодший… гумор такий англійський, це відмічали усі. Інтелектуальний гумор, це так азовці казали. Ті, хто повернувся з полону”.

“Мать, йди вже додому”

Своє перше бойове хрещення Денис пройшов на Майдані, 20 лютого 2014 року, на Інститутській, а друге у рідній Донецькій області, у Новому Світі, 29 липня 2014 року. 

Напередодні бою син подзвонив Олександру та попрощався. В цей час чоловік намагався визначити напрямок руху 11 ворожих танків, які заїхали в місто. Його інформаторами стали сусідка, яка була прихильницею “русского міра”, та сліпий танкіст. Перша, завдяки своєму невігластву, вказала Олександру точний рух танків рф та кількість піхоти, а другий танкіст допоміг визначити район. Олександр, знаючи погляди сусідки, відправив її нібито зустрічати росіян.

“Сусідка по телефону каже: “Саша, тут 9 танків, а ти говорив 11”. Я кажу, так, а скільки ще? Зараз ще проїдуть, може ще більше буде. Вона тоді каже: “Саша! Люк відкрився, мне машут, я аж молодой себя почуствовала, крилья виросли”. Я тоді зрозумів, що вони точно їдуть чавити наших, й свою місію я виконав, попередив про це”, — розказує чоловік про події 2014 року.

Олександр передав інформацію до штабу “Азову”, яку виклав заступник комбата в паблік. Йшлося про те, що розвідка “Азову” знає про всі плани ворога та влаштовує окупантам засідку. Через кілька годин сусідка Олександра сказала, що бачила, як російські танки повертаються.

“Я кажу їй: так біжіть, їм помашіть і запитайте, що там у них сталося, чого повертаються? — Вона знову на хворих ногах, як стара коняка, біжить до дороги, до Старобешівської траси. Маше їм, а всі пролітають мовчки там. Руками вже не машуть. Два танки зупиняються, вилазить з нього росіянин, каже: “Мать, йди вже додому, ми повертаємося. Приказ! Укропи нас відслідили, говорять, там на нас засада”, — згадує Олександр.

Він додає, що у росіян тоді було завдання знищити “Азов” 29 липня 2014 року. Мине рівно 8 років й росіяни знищать азовців в Оленівці. Олександр впевнений, що окупанти спеціально вибрали ці дати, бо самопроголошений очільник рф схиблений на нумерології.

Старший син Олександра, Дмитро, в бою під Іловайськом отримав важкі поранення та переніс кілька складних операцій після, але медики не змогли його врятувати. 29 серпня 2014 року він помер у лікарні. Портрет бійця можна знайти на меморіалі “Стіна пам’яті полеглих за Україну” у Києві: секція 4, ряд 2, місце 1. Також Дмитру встановлено меморіальну дошку на вулиці Лисенка, 1.

“29-го серпня зранку, десь початок восьмої. Дзвінок Дениса — 5 хвилин тому брат помер у ліфті, не довезли до реанімації”, — говорить Олександр.

Другий син чоловіка брав участь у всіх боях полку “Азов” в АТО/ООС, захищав Маріуполь під час повномасштабного вторгнення. Денис загинув 20 березня 2022 року в бою від уламка ФАБ-500, знищивши 2 ворожих танки та БТР. Посмертно нагороджений орденом “За мужність” III ступеня.

Донецьк повернеться, але інший

Дмитро похований на Лук’янівському військовому кладовищі у Києві. Для Дениса місця на цьому кладовищі не знайшлося, тому прах його урни стоїть в батька вдома. На питання, чи вірить Олександр, що Донецьк повернеться під контроль України — чоловік спочатку мовчить.

“Знаєте, віра на війні повинна бути. Ми цю можливість втратили. Декілька років чи десяток років тому. Я вам цього не скажу, бо я цього не бачу поки що. Ми його повернемо, але думаю, що це буде навіть не за мого життя. Донецьк ми втратили ще до того, як туди зайшли російські війська”, — пояснює чоловік, посилаючись на тогочасну владу у місті, яка в більшості була проросійською.

Попри те, каже Олександр, він вірить, що Україна матиме шанс на Донецьк. Але спершу потрібно навчитися ставитися з повагою до військових та ставати на захист держави, вважає волонтер. Олександр не приховує свого ставлення до влади — у розмові відчутно, що воно негативне. Він каже, що до війни влада не готувалася, а новий законопроєкт про мобілізацію, який мав би допомогти війську, демотивує та навпаки відкриває десятки корупційних схем. 

Чоловік продовжує допомагати війську та забезпечує точкові потреби підрозділів “Азову”. Пояснює — у ремонтні підрозділи потрібні фахівці, зокрема й старшого віку, з досвідом, навіть інваліди. А от на передову потрібні молоді та здорові.

“Сьогоднішні добровольці — це люди, які здорові та свідомі духом, але не тілом. Більшість з нас воюють з хворобами, дехто без руки, без ока, з поганим зором, без відпусток, але фронт тримається на них”, — резюмує чоловік.

Перед розмовою Олександр не спав. Його голос втомлений, він бажає здоров’я та прощається.

Читайте також:

• “Не хотів йти на війну, але казав хто, як не він”: історія військового Анатолія Кухаря, захисника Бахмута з Харкова
• “Тихий” з Холодного Яру. Розповідаємо про Героя України, який захищав Бахмут
• “Для сина тато — це фотокартка у шафі”. Історія дружини полоненого нацгвардійця

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!