Наталія Булгакова народилася у Донецькій області, в місті Добропілля. У два роки дівчинка переїхала в Бахмут. Тут героїня зростала та вчилася, студенткою вступила в столичний університет, а повернувшись в Бахмут працювала адміністраторкою в улюбленому кафе бахмутян «Франсуа». Коли почалася війна вона разом із дітьми евакуювалася до столиці й у травні 2023 року відкрила тут частинку міста-фортеці.

Як героїні вдалося наважитися на власну справу, чи подобається їй Київ та, що стало рушійною силою для відкриття кафе — Наталія Булгакова розповіла редакції.

Евакуація з Бахмута

Все дитинство й підлітковий вік Наталія жила в Бахмуті, закінчивши місцеву школу донеччанка вступає до Київського національного університету культури й мистецтв. В 2014 році дівчина повернулася до Бахмута, в місті мала своє житло, тож оселилися тут з двома дітьми.

Кав’ярня-пекарня у Бахмуті. Фото: Фейсбук

Весь цей час дівчина працювала й розвивалася у готельній справі, ця сфера захоплювала героїню, вона керувала двома закладами  «Франсуа» у центральній частині міста та по вулиці Ювілейній.

«Було лячно, бо поруч Горлівка. Були думки в 2014 році, що війна може дійти й до Бахмута, хвилювалися, що людям буде не до того (ред. кафе). Але будь-яка справа — це ризик в першу чергу, й треба спробувати, а потім вже дивитися», — згадує підприємиця.

Коли почалася війна в 2022 році, Наталя разом з дітьми евакуювалися до Києва, це був травень.

Кав’ярня у столиці

Бахмутянка біля закладу. Фото: Фейсбук

Після вимушеного переїзду до Києва жінка ще близько місяця адаптовувалась, спершу взагалі не знала, що робити, але вирішила діяти.

«Нічого не робила в перший час, просто дивилася як йде життя в столиці. Їздила кожен день по місту, дивилася житло, вивчала райони й дізнавалася чим займаються люди. В Києві – моя головна мета була робити те, що забезпечуватиме мене й моїх дітей. Життя в столиці — це не дешеве задоволення, тому не розглядала варіант працювати на когось на той момент, адже розуміла, що коштів на нас не вистачатиме», — розповідає героїня.

Обдумавши й зваживши всі за та проти Наталя вирішила ризикувати, вклала заощадження в приміщення для кафе та супроводжуючі речі. Підприємиця, каже, що їй пощастило, адже в травні був великий вибір залів для оренди. 

Вибір героїня зробила ґрунтуючись на таких характеристиках, як трафік району, конкурентність та оживленість вулиці. Наприклад, у вибраному варіанті поруч є школа, тож часто діти з батьками заходять, щоб перекусити після уроків. Також частими гостями є жителі ЖК. 

Де знайти кав’ярню?

Ось такий десерт можна спробувати у закладі. Фото: Фейсбук

7 червня в Києві з’явилася частинка Бахмута, кафе під назвою «Coffee.stories.kiev». Це затишна світле приміщення, де можна придбати десерти: маренгові рулети, чизкейки, тістечка, каву та солоні перекуси, як от сендвічі та пироги.

Кав’ярня знаходиться за адресою: місто Київ, Голосіївський район. ЖК «Нова Англія».

Читайте також: Війна не зламає бахмутян: добірка інтерв’ю з підприємцями, які продовжили свою справу в евакуації

Зараз у закладі працюють четверо робітників, двоє дистанційно. Серед персоналу двоє донеччан, каже власниця кав’ярні, колектив тут дружній, гостей зустрічають з посмішкою й завжди порадять, що смачного можна скуштувати.

«Ми на одній хвилі з колективом, маємо гарні відносини. У нас є повага один до одного й розуміння», — каже співрозмовниця.

Київ — місто, яке тримає в тонусі

Наталя Булгакова. Фото: Фейсбук

Столиця не чужа для нашої героїні, адже тут пройшли її студентські роки. Ще раніше дівчина задумувалась над тим, чи зможе вона жити в столиці. 

«В мене були такі думки, щоб жити в столиці. Київ — велике місто, місто можливостей. Тут живе мій давній друг, якось я поставила йому питання, як він може схарактеризувати Київ. Він сказав, що все залежить від того, як ти сприймаєш це місто, які настрої маєш, які ідеї. Я думаю, що так і є. Київ зустрів мене максимально дружелюбно. Це місто, яке тримає тебе в тонусі, воно тобі каже, що потрібно працювати, інакше ти можеш випасти з цього ритму. Менше негативу, багато праці, бо конкуренція велика», — розмірковує героїня.

Крім нового міста, пані Наталя також змінила мову, вона перейшла на українську.  Цей процес дуже складний, ділиться враженнями героїня, часто після спілкування українською героїня відчувала себе втомленою, адже в голові доводилося перекладати з однією мови на іншу.

Донеччанка поділилася порадами, як зробити перехід менш травматичним, зокрема радить слухати україномовні подкасти, пісні, дивитися фільми та Ютуб українською.

Фото: «Бахмут. IN. UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Владислав Дейнега тричі покидав свою домівку. Спочатку в рідному Донецьку, потім в Бердянську, а після 24 лютого тікати довелося і з Маріуполя. Де перед тим пробув 19 днів під час російської облоги. Зараз наш герой живе в Лондоні та на благодійних марафонах збирає кошти в підтримку військових ЗСУ.

Як йому вдалося адаптуватися у Великій Британії й чим спортсмен допомагає Україні — Владислав Дейнега поділився у розмові з редакцією Бахмут IN.UA.

Про біг і благодійні марафони

Владу 23. До Лондону хлопець переїхав майже 2 роки тому і відтоді щовихідних бігає по 30 кілометрів в день головними вулицями міста. Його обовʼязковим атрибутом є український прапор. Бігун каже, що так нагадує людям про Україну.  

“Коли я бігаю, мене часто зупиняють, бо бачать прапор. Дехто висловлює підтримку, дехто ставиться недоброзичливо, лається.. Ті, хто за Росію. А є взагалі є такі, хто питає, що це за прапор на моїх плечах. Мені прикро від такої необізнаності людей. Але я завжди все пояснюю, – і додає: —  Для мене ж, коли я надягаю прапор, це як обійми, це як постійне нагадування хто я і звідки я”, – зізнається Владислав. 

Влад заздалегідь планує свої маршрути для пробіжок. Усі їх, а також мапу міста, спортсмен вивчив напамʼять. Герой каже, що постійно обирає нові та різні напрямки, щоб краще вивчати місто. Такий вид бігу називає “freedom run”.

“Мені подобається загуглити про те чи інше місце, почитати та вивчити його історію. В результаті виходить поєднання приємного з корисним”, —  розказує спортсмен.

Влад почав бігати задовго до переїзду за кордон. Коли жив у Бердянську. Туди він виїхав ще у 2014, тікаючи разом з сімʼєю від війни з Донецька. У новому місті батьки хлопця відкрили свій бізнес з вирощування мікрозелені, яку доставляли у заклади. З початком пандемії коронавірусу громадський транспорт майже не курсував, а оскільки власного авто у сімʼї не було, Владові довелося розносити продукцію пішки. З того часу ходьба стала своєрідним хобі хлопця, а відтак перейшов на біг. Спершу це були дистанції на 10 кілометрів, а згодом відстань збільшилась до 25 кілометрів.

“Я відчуваю себе як риба у воді. Я знайшов себе у бігу. Вперше я це зрозумів, коли жив після Бердянська в Маріуполі. Я бігав там всюди, знаю кожен куточок… І тепер, коли згадую…Мені душу рве за ті місця, які зараз стерті з лиця землі. Хочеться плакати…”, —  пригадує Владислав. 

У квітні цього року донеччанин взяв участь у Лондонському марафоні на 42 кілометри. Цей пробіг вважається дуже престижним за кордоном. Для участі люди їдуть з усього світу. За словами Влада, реєструватися треба за рік до події, бо кількість учасників обмежена і потрапити до їх числа неймовірно складно. Так, минулого року бігун не встиг податися на участь, втім цьогоріч оформити заявку вдалося вчасно: допомогли волонтери з ГО “British-Ukrainian Aid”. 

“Я почав тренуватися за пів року до Марафону. У мене була своя програма, за якою я готувався. Я фінішував з часом 4 години 14 хвилин і скажу, що результатом залишився задоволений”

На час проведення забігу охочі могли донатити учаснику. Так, Владу Дейнезі вдалося зібрати майже 2700 фунтів британських стерлінгів (146 208 гривень). За правилами Марафону кожен спортсмен витрачає зібрані кошти на свій розсуд. 

Так, Влад усі гроші передав волонтерам, на закупівлю протезів для військових ЗСУ. Ідея прийшла після того, як хлопець дізнався, що разом з ним до забігу приєднаються українські морпіхи з ампутаціями Олексій Руденко та Георгій Рошка. Військові бігли аби підтримати коштами важкопоранених побратимів. 

Влад планує взяти участь у ще одному марафоні, який незабаром відбудеться у Лондоні. Зараз теж активно збирає пожертви.

Маріуполь в облозі: як Владу вдалося виїхати

Після 24-го лютого Влад та його сімʼя понад 2 тижні перебували в оточеному росіянами Маріуполі. Він розповідає, що спочатку виїжджати боялися, але вибору не було. 

“Ми жили в будинку. Без світла, води і звʼязку. В той час змогли прийняти ще 2 родини у себе. … Нікому в житті не побажаю бачити того, що бачив я, — додає: – коли виїжджали, то вже емоцій ніяких не було, було все одно, що буде…Був дійсно морально складний стан. Ми багато не брали з собою, навіть фото не взяли. Все лишилося позаду…”

Виїжджати родина вирішила в Болгарію. Разом зі знайомими на двох мікроавтобусах. Вирішили їхати через Крим, і там в районі Чонгара перетнути російський блокпост. 

“Ми збрехали їм, що їдемо в Донецьк, бо у нас там прописка, і нас пропустили. Далі ми поїхали через Росію і на Прибалтику. А звідти вже до Болгарії”, —  каже Влад. 

Уся дорога загалом зайняла 2 тижні. Ночувала сімʼя в авто. По приїзду в Болгарію почали планувати переїзд в Англію, і відтак оселилися спершу неподалік англійського Бостона, а потім перебралися в столицю. 

Адаптація в Лондоні та громадська активність 

Донеччанин ділиться, коли вперше приїхав в Лондон, то був здивований його масштабом та великою кількістю різних національностей, які живуть у місті. До цього Влад ні разу не був за кордоном. Зараз вже звик до багатьох речей. Хоча перший час відчував сильну депресію та апатію. І так було, каже, допоки не почав відвідувати мітинги та заходи в підтримку України. 

“Я можу сказати, що мене врятували українці. Якось, десь після перших 2 тижнів в Лондоні, я їхав в автобусі та побачив якесь зібрання, а потім і наші прапори. Я одразу вийшов на зупинці, підійшов до людей і розпитався. З тих самих пір там стою. Стараюся не пропускати жодну акцію. Але, було, що працював на заводі та не мав змоги прийти. Тож я в той день прям на роботі заспівав гімн, як нагадування про Україну“

Зараз Влад відомий своєю активною громадською позицією та діяльністю серед української спільноти у Лондоні. Він належить до Українського Лондонського бігового клубу. Має багато друзів, зокрема та іноземців. У планах хлопця організовувати тури містом, продовжувати розповідати та нагадувати усім про Україну. А також він мріє пожити у Києві.

Читайте також:

• “Герби, як у росії”: розпитали у геральдиста з Костянтинівки, чому кожному селу та місту потрібен свій герб
• Донецьк, Бахмут, СІЗО: бахмутянин Андрій Лоза розповів про життя та свою громадську діяльність (відеорепортаж)
• “Моя особиста сімейна фортеця”: бахмутянка, яка захищала Бахмут про рідне місто

Едуард родом з Костянтинівки, Донецької області. Чоловік називає себе геральдистом-ентузіастом, і він створив вже понад 100 гербів різних сіл та міст Донеччини. В планах у чоловіка намалювати герб для кожного села у області. Чому це важливо робити зараз та як росіяни намагаються спекулювати на темі геральдики — Едуард розповів для Бахмут IN.UA.

Навчався на магістра хімічних технологій

Едуард народився та виріс у Костянтинівці, навчався у Донецькому національному технічному університеті і за фахом він — магістр хімічних технологій. У розмові він каже, що з дитинства мав хист до малювання, а вже у дорослому віці він знову почав малювати, тільки цього разу — герби.

Зараз герой живе у Волинській області, куди він евакуювався з родиною у 2024 році. До цього була ще одна спроба виїхати у 2022 році.

“Ми вже виїжджали з батьками всі разом. Просто їхали, їхали не знали куди. Знайомий запропонував будинок у Волинській області. Він сказав: “Приїжджайте, ну, а там якось далі буде видно”. Ну, якось так й оселилися тут, власне, батьки були тут весь час, поки повномасштабна війна”, — згадує евакуацію чоловік.

По приїзду Едуард кілька разів отримував гуманітарну допомогу. Каже, що його з родиною зустріли добре.

Проєкт “Я це Ко”

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Донеччина в Гербах (@don.geraldyka.ua)

З геральдикою чоловік почав працювати ще до повномасштабної війни і навіть заснував проєкт, який назвав “Я це Костянтинівка”, а скорочено — “Я це Ко”. Тут розповідав про те, яке місто могло б бути без корупції, війни. Герой мріяв розвивати рідну громаду, але не знайшов достатньо підтримки, тому ініціативу довелося призупинити.

“Я це фотошопив по-своєму, людям подобалося. Це якось надихало — і мене, і місцевих. Звісно, що не всі мої проєкти були якимось фантастичними, але я хотів рухатися в цьому напрямку, і, можливо, колись вже почати фізично реалізовувати те, що малював, знаходити якусь підтримку, але цю підтримку я поки ще не знайшов. Та й у воєнному плані ситуація погіршувалася, тому це було не дуже актуально”, — каже Едуард.

Герби Донеччини

Вже в евакуації чоловік заново розпочав займатися геральдикою — створив профіль в Інстаграмі “Донеччина в Гербах” та почав публікувати там герби сіл та міст Донеччини. Першими були герби Костянтинівської громади, які Едуард почав ще 5 липня 2023 року. За час роботи герой створив вже близько 100 робіт, а у планах — вся Донеччина, до найменшого села.

“Часто люди самі пишуть мені у соцмережі, кажуть, герб якого населеного пункту вони хочуть бачити. Не знаю чому, але їм це стало дуже цікаво. Можливо, бо цю тему ніхто не підіймав. Вони із нетерпінням чекають свою символіку, розглядають її. А особливо, коли її не було взагалі, і вона створена з нуля”, — пояснює геральдист.

Так з’явився герб Малинівки — підписниця написала Едуарду, а він взявся шукати інформацію про село, аби створити герб. Так само й Моспино отримало свою оновлену символіку. Новий варіант гербів просять і надазовські греки, пояснює чоловік, хоча у них вже свої є.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Донеччина в Гербах (@don.geraldyka.ua)

“Надазовські греки дуже активні в цьому плані. Їм цікаво, хоча у них є свої герби. Там свого часу Олег Киричок, донецький геральдист, склав майже всім грецьким поселенням герби. Я зараз їх теж переробляю, роблю більш сучасними”, — ділиться у розмові Едуард.

Процес створення герба може забирати від одного дня й до кількох тижнів, пояснює він, адже про деякі села легко знайти інформацію в мережі, а от на інші доводиться витрачати більше часу.

“Іноді просто немає звідки взяти інформацію. Тобто населений пункт був настільки такий звичайний, що ніяких яскравих сторінок історії не має. І нема що зобразити — тоді доводиться якось викручуватися інакше. Тобто або від назви, або від якихось географічних особливостей відштовхуватися”.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Донеччина в Гербах (@don.geraldyka.ua)

На питання, що легше зробити з нуля: новий герб чи перемалювати вже наявний — Едуард ствердно відповідає “друге”, бо осучаснювати вже наявне значно важче. Одним з найскладніших гербів видався Кальміуський, каже у розмові герой.

“Я його від початку ще помітив. Він доволі яскравий, там цікавий герб, на ньому фенікс зображений. Але збагнути, що воно таке, до чого — я досі до кінця ще не зрозумів”, — зізнається чоловік.

Росіяни намагаються спекулювати на темі геральдики

За словами героя, осучаснювати геральдику варто для того, щоб, по-перше, вона виглядала сучасно і нею було не соромно користуватися населеному пункту та містянам, бо – це наші символи.

А по-друге, тому, що більшість гербів на Донеччині за основу мають французький щит, наприклад, такий має Торецьк та Дружківка, тому у своїх версіях гербів Едуард використовує іспанський.

“Для росіян це виходить якесь таке привласнення, нібито росія може претендувати на ці населені пункти, оскільки тут герб російський. Це треба було давно переробити, просто ніхто на це увагу не звертав. До речі, деякі герби, які затверджувалися за часів незалежної України, були саме на французьких щитах. І нікому до цього діла не було”, — говорить герой.

Іспанським щитом користується Польща, Литва, Німеччина та інші країни. Едуард пояснює, що коли росія приходить на окуповані землі, то складає герб населеного пункту Донеччини на французькому щиті. Наприклад, так росіяни переробили герби Макіївки та Авдіївки тощо

“І, власне, тому мене це зачепило, коли я вперше це побачив. Чомусь для росіян це важливо, а нам це тридцять років було неважливо”.

Герой ділиться, що не відмовився б потрапити в Українське геральдичне товариство, а його роботи стали офіційно-затвердженими.

Читайте також:

• “Прийшло усвідомлення, що Кременчук стане другим домом”: музикант з Краматорська займається творчістю у новому місті
• Як у 27 здобути науковий ступінь та державну нагороду: історія науковця з Покровського
• “Мені хотілося, щоб хоча б мої діти побачили відбудовану Донеччину”: відеосюжет з донеччанкою

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!