Наталія Булгакова народилася у Донецькій області, в місті Добропілля. У два роки дівчинка переїхала в Бахмут. Тут героїня зростала та вчилася, студенткою вступила в столичний університет, а повернувшись в Бахмут працювала адміністраторкою в улюбленому кафе бахмутян «Франсуа». Коли почалася війна вона разом із дітьми евакуювалася до столиці й у травні 2023 року відкрила тут частинку міста-фортеці.

Як героїні вдалося наважитися на власну справу, чи подобається їй Київ та, що стало рушійною силою для відкриття кафе — Наталія Булгакова розповіла редакції.

Евакуація з Бахмута

Все дитинство й підлітковий вік Наталія жила в Бахмуті, закінчивши місцеву школу донеччанка вступає до Київського національного університету культури й мистецтв. В 2014 році дівчина повернулася до Бахмута, в місті мала своє житло, тож оселилися тут з двома дітьми.

Кав’ярня-пекарня у Бахмуті. Фото: Фейсбук

Весь цей час дівчина працювала й розвивалася у готельній справі, ця сфера захоплювала героїню, вона керувала двома закладами  «Франсуа» у центральній частині міста та по вулиці Ювілейній.

«Було лячно, бо поруч Горлівка. Були думки в 2014 році, що війна може дійти й до Бахмута, хвилювалися, що людям буде не до того (ред. кафе). Але будь-яка справа — це ризик в першу чергу, й треба спробувати, а потім вже дивитися», — згадує підприємиця.

Коли почалася війна в 2022 році, Наталя разом з дітьми евакуювалися до Києва, це був травень.

Кав’ярня у столиці

Бахмутянка біля закладу. Фото: Фейсбук

Після вимушеного переїзду до Києва жінка ще близько місяця адаптовувалась, спершу взагалі не знала, що робити, але вирішила діяти.

«Нічого не робила в перший час, просто дивилася як йде життя в столиці. Їздила кожен день по місту, дивилася житло, вивчала райони й дізнавалася чим займаються люди. В Києві – моя головна мета була робити те, що забезпечуватиме мене й моїх дітей. Життя в столиці — це не дешеве задоволення, тому не розглядала варіант працювати на когось на той момент, адже розуміла, що коштів на нас не вистачатиме», — розповідає героїня.

Обдумавши й зваживши всі за та проти Наталя вирішила ризикувати, вклала заощадження в приміщення для кафе та супроводжуючі речі. Підприємиця, каже, що їй пощастило, адже в травні був великий вибір залів для оренди. 

Вибір героїня зробила ґрунтуючись на таких характеристиках, як трафік району, конкурентність та оживленість вулиці. Наприклад, у вибраному варіанті поруч є школа, тож часто діти з батьками заходять, щоб перекусити після уроків. Також частими гостями є жителі ЖК. 

Де знайти кав’ярню?

Ось такий десерт можна спробувати у закладі. Фото: Фейсбук

7 червня в Києві з’явилася частинка Бахмута, кафе під назвою «Coffee.stories.kiev». Це затишна світле приміщення, де можна придбати десерти: маренгові рулети, чизкейки, тістечка, каву та солоні перекуси, як от сендвічі та пироги.

Кав’ярня знаходиться за адресою: місто Київ, Голосіївський район. ЖК «Нова Англія».

Читайте також: Війна не зламає бахмутян: добірка інтерв’ю з підприємцями, які продовжили свою справу в евакуації

Зараз у закладі працюють четверо робітників, двоє дистанційно. Серед персоналу двоє донеччан, каже власниця кав’ярні, колектив тут дружній, гостей зустрічають з посмішкою й завжди порадять, що смачного можна скуштувати.

«Ми на одній хвилі з колективом, маємо гарні відносини. У нас є повага один до одного й розуміння», — каже співрозмовниця.

Київ — місто, яке тримає в тонусі

Наталя Булгакова. Фото: Фейсбук

Столиця не чужа для нашої героїні, адже тут пройшли її студентські роки. Ще раніше дівчина задумувалась над тим, чи зможе вона жити в столиці. 

«В мене були такі думки, щоб жити в столиці. Київ — велике місто, місто можливостей. Тут живе мій давній друг, якось я поставила йому питання, як він може схарактеризувати Київ. Він сказав, що все залежить від того, як ти сприймаєш це місто, які настрої маєш, які ідеї. Я думаю, що так і є. Київ зустрів мене максимально дружелюбно. Це місто, яке тримає тебе в тонусі, воно тобі каже, що потрібно працювати, інакше ти можеш випасти з цього ритму. Менше негативу, багато праці, бо конкуренція велика», — розмірковує героїня.

Крім нового міста, пані Наталя також змінила мову, вона перейшла на українську.  Цей процес дуже складний, ділиться враженнями героїня, часто після спілкування українською героїня відчувала себе втомленою, адже в голові доводилося перекладати з однією мови на іншу.

Донеччанка поділилася порадами, як зробити перехід менш травматичним, зокрема радить слухати україномовні подкасти, пісні, дивитися фільми та Ютуб українською.

Фото: «Бахмут. IN. UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Різдво — це свято, яке проходить у сімейному колі. Подекуди його традиції осучаснюють, роблячи їх оптимальними для сучасних поколінь та доповнюють особливостями регіону.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Андрієм Тимчаком — майстром вертепу зі Званівки — про те, як в умовах евакуації йому вдається зберігати різдвяні традиції та готуватися до цьогорічного Різдва.

Різдвяні традиції Донеччини під час війни: як до свята готується родина Андрія Тимчака

За словами Андрія Тимчака, після демобілізації та переїзду на нове місце життя в евакуації змушує “плисти за течією”. Проте, навіть так він усвідомлює, що цього року підготовка до Різдва проходитиме по-іншому. Зміна дати святкування з 7 січня на 25 грудня стала незвичною після десятиліть усталеної традиції, однак нині з’являється більше пояснень щодо походження нової дати, а тому перехід сприймається спокійніше.

“Все пішло від Зимового сонцестояння — максимально довга ніч та мінімальний день“, — каже пан Андрій.

Примітка. Зимове сонцестояння — це астрономічна подія, яка знаменує найкоротший світловий день та найдовшу ніч у Північній півкулі. Воно відбувається з 20 по 22 грудня. 25 грудня в цьому контексті почало використовуватися ще в Давньому Римі, коли Юлій Цезарь в юліанському календарі позначив цю дату, як день, коли відбувається зимове сонцестояння.

Андрій Тимчак вважає, що збереження традицій рідного краю під час війни є важливим, адже раніше різдвяний період займав значну частину його життя — від підготовки вертепів до колядок і щедрівок. Нині святкування стало менш масштабним, але він підкреслює, що Різдво залишається святом у душі, тривалість якого визначає внутрішній стан людини.

“З 1 грудня до 20 січня Різдво було моїм життям: підготовка вертепів, виступи, коляди, щедрівки — два місяці щороку вся сім’я жила цим. Через такі традиції ти відчуваєш себе частиною спільного свята. Зараз я святкую Різдво, але цього значно менше, ніж було раніше“, — зазначає пан Андрій.

Він також зізнається, що мріє повернутися на Донбас і знову займатися розвитком культури в Донецькій області, адже різдвяна традиція для нього — це цінний досвід і великий скарб.

Традиції святкування в колі сім’ї

У родинному колі Андрій Тимчак планує Різдво зі святою вечерею, зберігаючи основні елементи традиції. Проте, він вважає, що свято можна трохи осучаснити, поєднуючи, наприклад, в меню Святвечора пісні та непісні страви, орієнтуючись на побажання дітей.

“Спочатку аналізуєш те, а що взагалі таке “Різдво”. Чи це трагедія, чи це не трагедія. Якщо це не вона, то чому вся їжа має бути пісною? Це ж свято народження Сина Божого. І все. З’являється висновок, що треба змінювати“, — пояснює майстер вертепу зі Званівки.

В сім’ї Андрія Тимчака головним атрибутом традиційного столу, окрім куті, буде смажена птиця. Також чоловік каже, що на столі обов’язково буде:

• хліб;
• вареники;
• голубці з картоплею;
• зварена квашена капуста з пісною заправкою;
• мачанка (ред. традиційна українська страва з розтертого сиру, сметани, часто з додаванням часнику, зелені, горіхів, яка подається як соус до хліба або картоплі);
• холодець;
• вино.

Читайте також:

12 страв на Святвечір 2025: повний список, що приготувати до святої вечері

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У 2016 році в Бахмутському коледжі мистецтв імені Карабиця народилася мрія. Для викладачки Юлії Гаврашенко вона була дуже особистою — виховувати нове покоління музикантів, створити простір, у якому талановиті бахмутські діти зможуть знайти свій голос, повірити в себе й реалізуватися в естрадному співі. Так з’явилася циклова комісія “Естрадний спів”, Юлія була якраз однією з тих педагогів, хто розвивав цей сучасний напрямок в музичному коледжі академічного спрямування. А згодом — й естрадний хор Keepin’ Sound, що швидко став помітною частиною культурного життя Бахмута: концерти, перші сцени, зростання колективу й щира любов бахмутян до сучасної музики. Та повномасштабна війна розділила життя на “до” і “після”. Коледж був змушений терміново евакуюватися, залишивши рідний Бахмут і почавши все з нуля в Кам’янці-Подільському. У новому місті довелося вчитися жити заново, але саме музика стала для цієї молоді рятівним колом, а викладачка Юлія Гаврашенко — опорою, що допомогла не втратити себе.

Ми розповідаємо про те, яку роль музика відіграє в житті бахмутської молоді сьогодні, і як мистецтво допомагає триматися навіть у найтемніші часи. Своїм досвідом ділиться викладачка Бахмутського коледжу мистецтв імені Карабиця Юлія Гаврашенко.

Евакуація з Бахмута

У 2022 році Бахмутський фаховий коледж культури і мистецтв імені Івана Карабиця релокувався до Кам’янця-Подільського: сотні дітей, десятки педагогів, але вимушений виїзд став не лише викликом, а й точкою обміну. Бахмут обмінюється культурою з Кам’янцем-Подільським.

“Ми сюди приїхали з іншого регіону і привезли свою частинку культури, тут вона інша. Того, що робимо ми, тут не було, а того, що є тут, не було у нас. Ми їм трошки цього привезли, а вони нас занурили у своє. Це цікавий, живий обмін”, — згадує Юлія Гаврашенко.

Виконання Steven Tyler “Dream on” (arranged by Mark Brymer), у місті Бахмут. Відео надане героїнею.

Кам’янець-Подільський для бахмутян виявився несподівано близьким — не лише географічно, а й за відчуттям. Це допомогло студентам швидше адаптуватися.

“Місто мені особисто дуже нагадує Бахмут — по розмірах, по компактності. Воно камерне, комфортне. Тут немає відчуття, що ти загубився у величезному місті. Для життя й навчання це дуже важливо”, — каже викладачка.

Після вимушеного переїзду музика для студентів перестала бути лише навчальним предметом — вона стала способом втриматися в реальності. Репетиції, концерти, спільна робота дали молоді відчуття стабільності й нормального життя, якого так бракує у війні. За словами Юлії Гаврашенко, саме через творчість діти змогли переключитися з постійної тривоги й знову відчути ґрунт під ногами.

“Коли війна почалася, зрозуміло, що всі були в шоці — і ми, і діти. Але коли вони приїхали в Камянець-Подільський, то я побачила, що вони голодні до роботи, до музики, їм хотілося втекти від усього цього і жити нормальним життям. Музика стала таким заміщенням — вони занурювалися в репетиції, виступи, культурне життя. Тут, у Кам’янці-Подільському, з’явилася можливість працювати офлайн, виступати, бути задіяними. І це дуже сильно їх підтримало”, — каже пані Юля.

З часом колектив не просто відновив роботу, він почав набирати обертів. Концертна практика стала невід’ємною частиною навчання, а сцена — місцем, де студенти знову відчували себе потрібними й живими. Для Юлії Гаврашенко важливо, аби музика не залишалася лише в аудиторіях, а працювала з реальним слухачем.

Сьогодні Бахмутський фаховий коледж культури і мистецтв імені Карабиця працює в Кам’янці-Подільському вже четвертий рік — заклад проводить концерти, бере участь у міських і міжрегіональних заходах, виїжджає з виступами до інших міст. Для студентів це не просто активність, а важлива частина професійного становлення.

“Коли музиканти без концертної практики, це не дає повного розвитку в навчанні. А коли є виступи, є сцена, є контакт з людьми — тоді все стає на свої місця. Нас тут дуже добре прийняли, постійно запрошують на заходи, і ми майже весь час десь виступаємо. Інколи здається, що вже забагато, але потім думаєш: а де ж брати цей досвід? Поки є можливість — ми її використовуємо”.

Музикантка переконана, що питання мотивації студентів не лежить лише на самих дітях. Значною мірою, це відповідальність середовища й педагогів, які або запалюють інтерес, або дозволяють йому згаснути. Війна лише загострила процеси, які почалися ще раніше.

“Питання мотивації вчитися — це не тільки їхнє питання. Це питання викладачів, педагогів, закладів. Після ковіду діти дещо розлінилися — вони звикли сидіти вдома, в телефоні. А коли війна почалася, це був шок для всіх. Але замотивувати, зацікавити, втягнути в діяльність — це вже справа вчителя”, — пояснює вона.

У творчих колективах, каже пані Юлія, мотивація працює як ланцюгова реакція. Коли хтось починає рухатися вперед, за ним поступово тягнуться й інші. Саме так формується жива спільнота, а не просто навчальна група.

“Коли починаєш працювати з дітьми, і їх багато, воно йде як доміно. Один підтягується, другий, третій. Якщо є діяльність, якщо є рух, то всі потроху включаються. І тоді це вже не окремі студенти, а колектив”.

Хор Keepin’ Sound

Українська народна пісня “Ти до мене не ходи” (обробка О.Токар, аранжування С.Бурцева). Відео надане героїнею.

Окремою гордістю Юлії Гаврашенко є естрадний хор Keepin’ Sound — колектив, який вона називає своїм дітищем. 

“У 2016 році відкрили циклову комісію “Естрадний спів”. А вже у 2019 навчальному році ми створили естрадний хор із цих же дітей. Це була моя мрія — зробити колектив, який виконуватиме естрадно-джазову музику і відповідатиме вимогам саме естрадного відділу. По суті, це моє дітище. Музика — це не лише навик, а інструмент самовираження, доступний кожному, хто готовий слухати й говорити. Голос — це теж інструмент. Так само як флейта, баян чи будь-що інше. Це лише спосіб виразити себе. Це провідник твого внутрішнього світу до слухача”, — ділиться у розмові бахмутянка.

Репертуар хору різноманітний: тут виконують й джазові композиції, й сучасні обробки українських народних пісень. Колектив постійно експериментує з форматами, аранжуваннями, співпрацею з музикантами з інших відділів.

“Ми намагаємося робити те, що буде людям близько і цікаво. Естрадна музика — це частина масової музики, але вона теж може бути якісною. Ми орієнтуємося на сучасні світові тенденції у розвитку музичної культури та стилістичне різноманіття. Найголовніше — пропагуємо якісну, сучасну, естрадну музику”, — пояснює викладачка.

Сьогодні в хорі співають близько 20 студентів офлайн. Для багатьох із них музика стала не лише професією, а способом самовираження й внутрішньої опори. Юлія Гаврашенко переконана: у складні часи роль педагога виходить далеко за межі навчальної програми.

Для бахмутської молоді музика стала тим самим рятівним колом, яке допомогло втриматися на плаву. А для викладачки Юлії Гаврашенко — підтвердженням того, що мрія, народжена в Бахмуті, живе й продовжує звучати навіть за сотні кілометрів від дому.

До теми:

Від шкільних вистав до громадських проєктів: історія Кирила Пономаренка з Бахмута, який об’єднує учнівську громаду

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!