Ірина Кулькова народилася в Бахмуті, все свідоме життя вона прожила тут. Героїня рано захопилася танцями й почала торувати свій шлях у цій сфері. Талановита дівчина виступала у тепер вже зруйнованому Палаці культури імені Мартинова. Коли почалася повномасштабна війна жінка разом із сином евакуювалися до Польщі, її чоловік залишився в України — він прикордонник, тож першим зустрічав ворога.

Яке воно життя в Польщі, чого варто повчитися українцям та чи планує бахмутянка повертатися додому — пані Ірина розповіла редакції «Бахмут. IN. UA».

Евакуація до Польщі

Коли почалося повномасштабне вторгнення, чоловік бахмутянки Констянтин, який служить прикордонником одразу попередив кохану — треба виїжджати, бо невідомо, що буде далі й на стільки все затягнеться. Як виявиться згодом прогноз коханого був точним, Бахмут майже повністю зруйнований окупантами. До слова, бахмутянка працювала на заводі Шампанських Вин Artwinery. 

Концерт шоу-балету “Ліцей” у 2019 році. Фото: скріншот

На заводі наша піврозмовниця працювала п’ять років екскурсоводом. Серед улюблених вин героїні брют — це шампанське із кримської сировини. Найкраще і її улюблене — це брют мускат — воно дуже складне у виробництві.

До Польщі Ірина з маленьким сином приїхали 8 березня. Спершу, каже героїня, вона не думала шукати роботу, адже на руках був маленький син, якого не було на кого залишити в Польщі. Жінка адаптовувалася до нового життя, з чоловіком зв’язок тримали телефоном.  Житло закордоном українці надала місцева жителька, а до того близько трьох місяців Ірина з сином жила в подруги.

Зумба в Польщі

Бахмутянка навчає охочих зумбі. Фото: особистий архів героїні

Згодом Ірині запропонували проводити уроки зумби для поляків. Так власне й почалася творча кар’єра в Польщі, заняття проводять за донати, спілкуються між собою англійською мовою, каже пані Ірина. Без знання мови в країні важко жити каже бахмутянка, але її вже почав допомагати син Тьома, який польську вивчив швидше.

«У Польщі багато культурних заходів, на одному з них мені запропонували за донати викладати зумбу. У нас у місті є кафе, яке проводить для українців різні творчі заняття: малювання, різні види танців. Зараз там залишився викладач, який навчає афро-танцям, і я навчаю зумбі. Це не повноцінна робота, працюю  по суботах. Переважно до мене ходять поляки», — каже бахмутянка.

Жінка додає, що це не професійні танці, а радше те, що дозволяє отримати задоволення, перемикнути думки та просто гарно провести час.

Поляки та українці схожі

За майже рік життя в Польщі героїня помітила, що українці та поляки мають схожий менталітет, вони прагнуть допомогти українцям.

«Поляки дуже нас розуміють, співчувають й всі хочуть допомогти. Я не плачу за квартиру, мені її надала безкоштовно полячка. Це дуже добра жінка, вона наголосила, що не хоче заробляти на помешканні, але хоче, щоб воно приносило користь. Якщо мені потрібно просто записатися до лікаря чи щось перекласти — люди відгукуються», — запевняє героїня.

Ірина наголошує, в Польщі до українців відчувається особливо добре ставлення від місцевих. Якось її просто обійняла на вулиці незнайомка, коли побачила надпис на її худі «I am from Bakhmut». Стосовно росіян, жінка додає, що не зустрічала проросійських настроїв в країні. Росіяни в Польщі є, але за словами героїні, ті, з якими вона знайома — це люди, які не підтримують війну проти України.

Садочки в Польщі

Пані Ірина. Фото: особистий архів героїні

Сину пані Ірини 5 років, хлопчик вже ходить в польський садочок, дитина швидко адаптувалася, а польську розуміє часом навіть краще за маму, запевняє героїня. Освіта для дошкільнят бахмутянці до душі, каже, що тут велику увагу виховательки приділяють дитині. З малюками працюють психологи, логопеди, змалку їх навчають англійської.

«Діти постійно чимось займаються, у них цікаві заняття. Навіть їжу, вихователі дають корисну. Наприклад, корисні снеки, як от сухофрукти, свіжі овочі та фрукти. Багато діток вегетаріанці, й харчування коригують під їхні потреби. Всі діти різні, але до всіх знаходять підхід», — ділиться досвідом героїня.

В садочках Польщі дітки займаються рукоділлям самостійно, вчаться малювати, креслити, ліпити з пластиліну. Крім того, їм влаштовують цікаве дозвілля, малюки ходять в театри, на екскурсії, зокрема на кінну ферму.

Громадський транспорт та медицина

Викладачка акцентує увагу учнів. Фото: особистий архів героїні

Окремої уваги заслуговує громадський транспорт, каже героїня. В Польщі загалом дуже зручна інфраструктура, гарно розвинене метро та трамвайна мережа, дістатися навіть у окраїну міста не важко, й не займе багато часу.

«Я не скажу, що це прямо мегаполіс, звісно, що десь є такі райони як й у нас. Але якось все по-іншому. Коли ми перетнули кордон, то помітили різницю. Останні роки в нашому Бахмуті теж були гарні дороги. Тут, якщо є навіть дірочка в асфальті, її ремонтують», — каже бахмутянка.

Стосовно медицини, пані Ірина каже, що вона на високому рівні, як біженка вона може лікуватися безплатно. Безплатними послугами користувався й батько героїні, чоловік мав рак, але до останнього лікарі намагалися зробити його життя комфортним. Щоб втамувати біль використовували морфій, який належить до медичного канабісу. В Україні він ще не легалізований. 

Читайте також: Музикантка з Бахмута розповіла про роботу на круїзному лайнері та життя в евакуації

Щоб отримати безплатні медичні послуги в Польщі потрібно оформити песель, це аналог нашого ідентифікаційного податкового номеру, каже бахмутянка. Після його отримання людина може розраховувати на безплатну допомогу лікаря, певні аналізи все одно можуть бути платними, наголошує українка.

Ірина запевняє, вона хотіла б повернутися додому, коли буде така можливість.

«Це моя країна і я хочу там жити. Вона у нас дуже гарна. Наш Бахмут — це наша гордість, росіяни зруйнували там дуже багато. Я б хотіла повернутися із сином саме туди, але я не знаю, як буде далі, й чи будуть нам допомагати із відновленням», — каже бахмутянка.

Фото: особистий архів героїні

Читайте також: Танці з ВПО та вивчення української мови: історія викладача з Бахмута Володимира Ковшова

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Різдво — це свято, яке проходить у сімейному колі. Подекуди його традиції осучаснюють, роблячи їх оптимальними для сучасних поколінь та доповнюють особливостями регіону.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Андрієм Тимчаком — майстром вертепу зі Званівки — про те, як в умовах евакуації йому вдається зберігати різдвяні традиції та готуватися до цьогорічного Різдва.

Різдвяні традиції Донеччини під час війни: як до свята готується родина Андрія Тимчака

За словами Андрія Тимчака, після демобілізації та переїзду на нове місце життя в евакуації змушує “плисти за течією”. Проте, навіть так він усвідомлює, що цього року підготовка до Різдва проходитиме по-іншому. Зміна дати святкування з 7 січня на 25 грудня стала незвичною після десятиліть усталеної традиції, однак нині з’являється більше пояснень щодо походження нової дати, а тому перехід сприймається спокійніше.

“Все пішло від Зимового сонцестояння — максимально довга ніч та мінімальний день“, — каже пан Андрій.

Примітка. Зимове сонцестояння — це астрономічна подія, яка знаменує найкоротший світловий день та найдовшу ніч у Північній півкулі. Воно відбувається з 20 по 22 грудня. 25 грудня в цьому контексті почало використовуватися ще в Давньому Римі, коли Юлій Цезарь в юліанському календарі позначив цю дату, як день, коли відбувається зимове сонцестояння.

Андрій Тимчак вважає, що збереження традицій рідного краю під час війни є важливим, адже раніше різдвяний період займав значну частину його життя — від підготовки вертепів до колядок і щедрівок. Нині святкування стало менш масштабним, але він підкреслює, що Різдво залишається святом у душі, тривалість якого визначає внутрішній стан людини.

“З 1 грудня до 20 січня Різдво було моїм життям: підготовка вертепів, виступи, коляди, щедрівки — два місяці щороку вся сім’я жила цим. Через такі традиції ти відчуваєш себе частиною спільного свята. Зараз я святкую Різдво, але цього значно менше, ніж було раніше“, — зазначає пан Андрій.

Він також зізнається, що мріє повернутися на Донбас і знову займатися розвитком культури в Донецькій області, адже різдвяна традиція для нього — це цінний досвід і великий скарб.

Традиції святкування в колі сім’ї

У родинному колі Андрій Тимчак планує Різдво зі святою вечерею, зберігаючи основні елементи традиції. Проте, він вважає, що свято можна трохи осучаснити, поєднуючи, наприклад, в меню Святвечора пісні та непісні страви, орієнтуючись на побажання дітей.

“Спочатку аналізуєш те, а що взагалі таке “Різдво”. Чи це трагедія, чи це не трагедія. Якщо це не вона, то чому вся їжа має бути пісною? Це ж свято народження Сина Божого. І все. З’являється висновок, що треба змінювати“, — пояснює майстер вертепу зі Званівки.

В сім’ї Андрія Тимчака головним атрибутом традиційного столу, окрім куті, буде смажена птиця. Також чоловік каже, що на столі обов’язково буде:

• хліб;
• вареники;
• голубці з картоплею;
• зварена квашена капуста з пісною заправкою;
• мачанка (ред. традиційна українська страва з розтертого сиру, сметани, часто з додаванням часнику, зелені, горіхів, яка подається як соус до хліба або картоплі);
• холодець;
• вино.

Читайте також:

12 страв на Святвечір 2025: повний список, що приготувати до святої вечері

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У 2016 році в Бахмутському коледжі мистецтв імені Карабиця народилася мрія. Для викладачки Юлії Гаврашенко вона була дуже особистою — виховувати нове покоління музикантів, створити простір, у якому талановиті бахмутські діти зможуть знайти свій голос, повірити в себе й реалізуватися в естрадному співі. Так з’явилася циклова комісія “Естрадний спів”, Юлія була якраз однією з тих педагогів, хто розвивав цей сучасний напрямок в музичному коледжі академічного спрямування. А згодом — й естрадний хор Keepin’ Sound, що швидко став помітною частиною культурного життя Бахмута: концерти, перші сцени, зростання колективу й щира любов бахмутян до сучасної музики. Та повномасштабна війна розділила життя на “до” і “після”. Коледж був змушений терміново евакуюватися, залишивши рідний Бахмут і почавши все з нуля в Кам’янці-Подільському. У новому місті довелося вчитися жити заново, але саме музика стала для цієї молоді рятівним колом, а викладачка Юлія Гаврашенко — опорою, що допомогла не втратити себе.

Ми розповідаємо про те, яку роль музика відіграє в житті бахмутської молоді сьогодні, і як мистецтво допомагає триматися навіть у найтемніші часи. Своїм досвідом ділиться викладачка Бахмутського коледжу мистецтв імені Карабиця Юлія Гаврашенко.

Евакуація з Бахмута

У 2022 році Бахмутський фаховий коледж культури і мистецтв імені Івана Карабиця релокувався до Кам’янця-Подільського: сотні дітей, десятки педагогів, але вимушений виїзд став не лише викликом, а й точкою обміну. Бахмут обмінюється культурою з Кам’янцем-Подільським.

“Ми сюди приїхали з іншого регіону і привезли свою частинку культури, тут вона інша. Того, що робимо ми, тут не було, а того, що є тут, не було у нас. Ми їм трошки цього привезли, а вони нас занурили у своє. Це цікавий, живий обмін”, — згадує Юлія Гаврашенко.

Виконання Steven Tyler “Dream on” (arranged by Mark Brymer), у місті Бахмут. Відео надане героїнею.

Кам’янець-Подільський для бахмутян виявився несподівано близьким — не лише географічно, а й за відчуттям. Це допомогло студентам швидше адаптуватися.

“Місто мені особисто дуже нагадує Бахмут — по розмірах, по компактності. Воно камерне, комфортне. Тут немає відчуття, що ти загубився у величезному місті. Для життя й навчання це дуже важливо”, — каже викладачка.

Після вимушеного переїзду музика для студентів перестала бути лише навчальним предметом — вона стала способом втриматися в реальності. Репетиції, концерти, спільна робота дали молоді відчуття стабільності й нормального життя, якого так бракує у війні. За словами Юлії Гаврашенко, саме через творчість діти змогли переключитися з постійної тривоги й знову відчути ґрунт під ногами.

“Коли війна почалася, зрозуміло, що всі були в шоці — і ми, і діти. Але коли вони приїхали в Камянець-Подільський, то я побачила, що вони голодні до роботи, до музики, їм хотілося втекти від усього цього і жити нормальним життям. Музика стала таким заміщенням — вони занурювалися в репетиції, виступи, культурне життя. Тут, у Кам’янці-Подільському, з’явилася можливість працювати офлайн, виступати, бути задіяними. І це дуже сильно їх підтримало”, — каже пані Юля.

З часом колектив не просто відновив роботу, він почав набирати обертів. Концертна практика стала невід’ємною частиною навчання, а сцена — місцем, де студенти знову відчували себе потрібними й живими. Для Юлії Гаврашенко важливо, аби музика не залишалася лише в аудиторіях, а працювала з реальним слухачем.

Сьогодні Бахмутський фаховий коледж культури і мистецтв імені Карабиця працює в Кам’янці-Подільському вже четвертий рік — заклад проводить концерти, бере участь у міських і міжрегіональних заходах, виїжджає з виступами до інших міст. Для студентів це не просто активність, а важлива частина професійного становлення.

“Коли музиканти без концертної практики, це не дає повного розвитку в навчанні. А коли є виступи, є сцена, є контакт з людьми — тоді все стає на свої місця. Нас тут дуже добре прийняли, постійно запрошують на заходи, і ми майже весь час десь виступаємо. Інколи здається, що вже забагато, але потім думаєш: а де ж брати цей досвід? Поки є можливість — ми її використовуємо”.

Музикантка переконана, що питання мотивації студентів не лежить лише на самих дітях. Значною мірою, це відповідальність середовища й педагогів, які або запалюють інтерес, або дозволяють йому згаснути. Війна лише загострила процеси, які почалися ще раніше.

“Питання мотивації вчитися — це не тільки їхнє питання. Це питання викладачів, педагогів, закладів. Після ковіду діти дещо розлінилися — вони звикли сидіти вдома, в телефоні. А коли війна почалася, це був шок для всіх. Але замотивувати, зацікавити, втягнути в діяльність — це вже справа вчителя”, — пояснює вона.

У творчих колективах, каже пані Юлія, мотивація працює як ланцюгова реакція. Коли хтось починає рухатися вперед, за ним поступово тягнуться й інші. Саме так формується жива спільнота, а не просто навчальна група.

“Коли починаєш працювати з дітьми, і їх багато, воно йде як доміно. Один підтягується, другий, третій. Якщо є діяльність, якщо є рух, то всі потроху включаються. І тоді це вже не окремі студенти, а колектив”.

Хор Keepin’ Sound

Українська народна пісня “Ти до мене не ходи” (обробка О.Токар, аранжування С.Бурцева). Відео надане героїнею.

Окремою гордістю Юлії Гаврашенко є естрадний хор Keepin’ Sound — колектив, який вона називає своїм дітищем. 

“У 2016 році відкрили циклову комісію “Естрадний спів”. А вже у 2019 навчальному році ми створили естрадний хор із цих же дітей. Це була моя мрія — зробити колектив, який виконуватиме естрадно-джазову музику і відповідатиме вимогам саме естрадного відділу. По суті, це моє дітище. Музика — це не лише навик, а інструмент самовираження, доступний кожному, хто готовий слухати й говорити. Голос — це теж інструмент. Так само як флейта, баян чи будь-що інше. Це лише спосіб виразити себе. Це провідник твого внутрішнього світу до слухача”, — ділиться у розмові бахмутянка.

Репертуар хору різноманітний: тут виконують й джазові композиції, й сучасні обробки українських народних пісень. Колектив постійно експериментує з форматами, аранжуваннями, співпрацею з музикантами з інших відділів.

“Ми намагаємося робити те, що буде людям близько і цікаво. Естрадна музика — це частина масової музики, але вона теж може бути якісною. Ми орієнтуємося на сучасні світові тенденції у розвитку музичної культури та стилістичне різноманіття. Найголовніше — пропагуємо якісну, сучасну, естрадну музику”, — пояснює викладачка.

Сьогодні в хорі співають близько 20 студентів офлайн. Для багатьох із них музика стала не лише професією, а способом самовираження й внутрішньої опори. Юлія Гаврашенко переконана: у складні часи роль педагога виходить далеко за межі навчальної програми.

Для бахмутської молоді музика стала тим самим рятівним колом, яке допомогло втриматися на плаву. А для викладачки Юлії Гаврашенко — підтвердженням того, що мрія, народжена в Бахмуті, живе й продовжує звучати навіть за сотні кілометрів від дому.

До теми:

Від шкільних вистав до громадських проєктів: історія Кирила Пономаренка з Бахмута, який об’єднує учнівську громаду

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!