Музикантка з Бахмута розповіла про роботу на круїзному лайнері та життя в евакуації

Семаковська Тетяна 09:51, 4 Квітня 2023

Аліна ДубоваМузикантка з Бахмута Аліна Дубова зараз перебуває далеко за межами України, дівчина працює в музколективі на круїзному лайнері. Аліна поділилася з редакцією своїми поглядами на українську освіту, розповіла про власне становлення та відповіла на головне питання — чого бракує освіті в Україні, та чому необхідно відмовитись від російської культури.

Фундація особистості

Аліна народилася в Бахмуті, щиро любила своє місто, а ще в дівчинки змалку була патріотична родина, тож інакшої позиції українка не могла мати. В Бахмуті Аліна закінчила музичний коледж по класу барабанів. Своє подальше навчання вона продовжила в Харкові, як сучасний джазовий музикант. Навіть зараз під час роботи дівчина навчаться онлайн.

В 2014 році, коли власне все й почалося, юна бахмутянка вже виходила на проукраїнські мітинги. Попри юний вік й косі погляди оточуючих — дівчина не перестала підтримувати Україну, її батьки волонтерили та допомагали армії. 

283244929 3213708572289350 8639410134749644844 n 1cb75

Аліна Дубова. Фото: Фейсбук

Сама ж Аліна згадує, що тоді навіть в освітніх закладах можна було почути російські наративи від вчителів, а дітей, які носили українську символіку, зокрема підвіску у вигляді герба, могли публічно присоромити у школі.

Окремо слід згадати й за українську мову. За словами героїні, в Бахмуті українську мову сприймали як нижчу за рангом, її вважали «селянською», натомість російська займала панівну позицію.

Під час навчання в Бахмутському коледжі мистецтв Аліна Дубова грала в складі духового оркестру

Музикантка додає, раніше вона мала декілька візитів в росію, мала там родичів з якими зараз не спілкується, й бачила рівень життя там. За власним досвідом українки, люди, які підтримують російські наративи не бажають працювати для того, щоб щось мати. Вони не проти заселитися в чиюсь квартиру безплатно.

Евакуація з Бахмута та робота на круїзному лайнері

336166772 564592458962530 2296727014801450714 n 737b5

Аліна Дубова разом з творчим колективом. Фото: Фейсбук

Аліна евакуювалася з міста на початку повномасштабного вторгнення, не могла наражати свою родину на небезпеку, виїхала разом з мамою, сестрою та племінницею в кінці березня. Тут же героїня влаштувалася на роботу в готелі, працювала на ресепшені. 

Звісно, що спочатку було важко, пригадує героїня, але оскільки вона мала на собі обов’язки забезпечувати себе самостійно, то довелося йти далі. Згодом, Аліна знайшла для себе можливість працювати в музичній сфері та підписала контракт на роботу в круїзному лайнері. Тут героїня грає в колективі разом з музикантами зі всього світу, у колективі дівчини немає росіян, вони є на лайнері, але Аліна не працює з ними. Попри те, втримати внутрішню рівновагу все одно важко, каже героїня.

«Люди, з якими я працюю тут (ред. наразі у Бразилії) дуже розуміючі. Буває й таке. що багато хто не знає правдивих новин, інколи питають: «А, що не закінчилося» маючи на увазі війну, а коли відповідаєш, що ні, то люди дивуються», — каже музикантка.

Музика під час війни

336054599 495459026107758 7620501359316188923 n ca23a

Музикантка Аліна Дубова. Фото: Фейсбук

Попри війну в Україні активно розвивається творча індустрія. На думку музикантки сьогодні є чимало артистів, які роблять позитивний вклад і популяризують українське. 

«Загалом культурній галузі зараз дуже важко, тому що ти просто знаходишся  в ступорі. Багато з тих, хто виїхав за кордон, я думаю не повернуться, бо на жаль дуже тяжко. Я планую повертатися в будь-якому випадку. Мій дім згорів в Бахмуті. Я хочу повертатися в Харків, зараз набратися якомога більше досвіду й розвивати нашу музичну сферу», — наголошує музикантка.

Вона додає, що в Україні музикантам складно розвиватися, зокрема й через застарілу систему навчання в університетах. Бувають такі випадки, коли до студента викладачі ставляться, як до когось нижчого по рангу, такі знецінювання неприємні та травмуючі насамперед для самих студентів.

Реформи в українську освіту та суспільство

326128882 754987146289443 6435620124928494177 n e6434

Музикантка за барабанами. Фото: Фейсбук

Пані Аліна почала розмовляти українською в побуті почала нещодавно, однак вже дуже добре володіє мовою. Співрозмовниця згадує, що перехід був важким, але попри це, їй вдалося опанувати мову.

«Я вважаю, що перехід на українську мову має бути обов’язковим. Коли викладачі розмовляють й відповідають російською, а ти українською — це якось трошки дивно. Я досі бачу, як деякі вчителі живуть у радянській системі, системі нерівності. Немає тенденції, коли викладачі йдуть у майбутнє й хочуть розумітися зі студентами, потрібно усвідомлювати, що студент також може запропонувати щось гідне, а не сприймати свою точку зору, як єдину вірну. Сьогодні в Україні багато людей помирає, кладуть своє життя за майбутнє, а система залишається стара», — розмірковує музикантка.

Дівчина згадує події Майдану, вже тоді у неї була чітка сформована позиція. В той час, Аліна ще не була в Європі, але бачачи рівень життя в росії, розуміла, що це не те, чого вона хоче.

305806498 3300903406903199 3630780218684910123 n 56374

Музикантка Аліна Дубова. Фото: Фейсбук

«Я не хочу, щоб я або мої діти жили так, як в росії. Не маючи права думки, права вибору. Ми працюємо на лайнері, де в колективі є росіянка, вона вже два роки живе в Італії, одружена. Колега спілкувалася з нею стосовно всього, що відбувається. Вона відповіла так:  «Якщо сидіти тихо, нічого зайвого не казати — то в росії можна гарно жити». Ця головна думка – сидіти тихо й нічого не казати – в мене викликає дуже сильний внутрішній протест», — наголошує музикантка.

Пані Аліна наостанок додає, що нашому суспільству треба викорінювати російське з освіти, вивчати власних композиторів і їхні твори, а не слідувати за російськими. Важливо зберігати й встановлювати нашу культурну спадщину, просувати наші традиції у маси, щоб почати нову сторінку в українській музиці.

«Неможливо мати в своїй країні культуру, котра приходить й вбиває тебе протягом багатьох років», — резюмує бахмутянка.

Фото: “Бахмут. IN. UA”

Читайте також: Місія українців у Франції нести правду: історія волонтерки Тетяни Кобилянської

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Андріївські вечорниці та спільні тренування: історія вчительки з Донеччини, яка мотивує учнів

Семаковська Тетяна 14:25, 22 Липня 2024

Вчителька Ірина Ситковська народилася на Донеччині, у Волноваському районі, який наразі окупований військами рф. Зараз наша героїня працює у Донецькому обласному спеціалізованому фаховому коледжі спортивного профілю ім. С. Бубки. Як їй вдалося інтегруватися у нову громаду, як працює з дітками та у чому запорука успіху студентів коледжу — Ірина Ситковська поділилася у розмові.

Перехід на українську мову

Пані Ірина є переселенкою і зараз працює заступником директора з навчальної роботи в коледжі ім. С. Бубки. В освіту жінка прийшла невипадково — ділиться, що її мама також була вчителькою, тому вона пішла таким шляхом. Педагогиня закінчила Макіївське педучилище, а потім вступила до Слов’янського інституту на факультет української мови та літератури, зарубіжної літератури. Близько 12 років працювала в бахмутській школі-інтернаті, а останні 9 років навчає майбутніх спортсменів.

З початком повномасштабної війни коледж евакуювався з Бахмута. Вчителі Донеччини зараз переважно працюють онлайн. Втім, багато працівників коледжу переїхали до Полтави та продовжили піклуватися про спортсменів, і, як і раніше, пані Ірина викладає заняття з української мови. Каже, що ставлення до цього предмета у дітей помітно змінилося.

Діти у школі / фото з архіву героїні

“З початком війни і діти, і працівники коледжу намагаються переходити на спілкування українською, навіть ті, у яких не дуже виходить. Але ж любов до мови можна прищепити через традиції і звичаї українського народу. Ми з колегами проводили багато національно-патріотичних заходів: і тематичні заняття, і Андріївські вечорниці, і українські весілля тощо. Це в коледжі стало традицією з 2018 року.

Пригадую: дітям такі заходи подобалися — усі одягалися у святкові українське вбрання, співали пісні, танцювали та ворожили, як це робили наші пращури. Саме такі моменти залишаються у дітей в пам’яті. Вони із задоволенням ділилися з батьками враженнями та фотографіями із заходів і тим самим надихали їх вчити українську”, — розказує Ірина Ситковська.

Нове життя на Полтавщині й досвід релокації

Уже другий рік коледж імені С. Бубки працює на Полтавщині, куди пані Ірина щодня ходить на роботу, щоб допомогти вихованцям набувати нові знання — не тільки шкільні, а й людські. Саму евакуацію з Бахмута емоційно згадувати важко, а щоб вивезти всю спортивну техніку коледж наймав вантажівки, туди складали інвентар, вперше коли заклад евакуювався з Донеччини майже нічого не вдалося вивезти, цього ж разу евакуювали більшу частину спортінвентарю, на якому зараз займаються діти.

“Дітей ми евакуювали автобусом дуже швидко, привозили в кожне місто, в якому вони жили, та віддавали особисто в руки батькам. Діти думали, що ми вже ніколи не зустрінемося, бо не знали, що буде далі; але ж за декілька днів писали в месенджери викладачам і запитували, коли будуть заняття”, — пригадує донеччанка.

Після того, як коледж переїхав до Полтави, педагоги та тренери-викладачі почали поступово збирати своїх дітей з різних куточків України. Задля комфортного та безпечного перебування дітей були створені необхідні умови: облаштовано гуртожиток, їдальня та укриття. 

“Під час повітряної тривоги вихованців обов’язково спускають в укриття. Тому, чесно кажучи, проблем з адаптацією та звиканням я, начебто, не помітила, – розмірковує викладачка, – і додає: – У наш час не тільки викладачі вчать  дітей, але й вихованці можуть чомусь навчити дорослих. “Я більше, мабуть, не як викладач, а як людина вчуся.

Вона пояснює, що, як викладачка майбутніх спортсменів, цікавиться не тільки навчанням, але ж і спортивними досягненнями та результатами. 

“Ми разом з колегами часто буваємо на змаганнях та вболіваємо за наших вихованців. Для них це велика підтримка. Діти живуть у гуртожитку, тому рідних поряд немає, і саме ми, викладачі, взяли на себе роль батьків – це дає нашим “спортивним зірочкам” силу та підтримку”, — каже Ірина Ситковська.

Донеччанка наголошує, що у вчителюванні важливо знайти в дитині щось унікальне. Інколи дитині важко висловити свою думку  на заняттях української мови. Тоді варто підштовхнути її до цього через справу, якою вона захоплюється, спорт.

Вихованці коледжу / фото архів героїні

“Наприклад, якщо учень чи студент не може описати якусь подію, пропоную розповісти про спортивні змагання, відчуття, переживання тощо. І дитина розкривається, їй легко це зробити”, – підсумовує викладачка.

Під час заняття української мови пані Ірина приділяє багато уваги національно-патріотичному вихованню. А у коледжі майже кожні два тижні проводяться виховні заходи: конкурси, бесіди, вікторини, конкурси та інформаційні хвилинки, метою яких є прищеплення любові до мови, традиції та звичаїв українського народу.

“Наш заклад уже двічі переміщувався й дії працівників коледжу є поступові та зважені. Усі знають, як поводити себе в таких ситуаціях і, головне, як допомогти дітям адаптуватися в новому місці. У нас панує позитив. Ми самі одягаємо спортивні костюми та приходимо в тренажерну залу, де тренуються діти. Вони нам підказують, як і що треба робити, і це надає їм почуття самореалізації – діти вчать дорослих!”, — пояснює героїня.

Пані Ірина підсумовує: завдяки вже другому досвіду релокації коледж, його колектив та самі вихованці легше сприймають евакуацію. Спортсмени коледжу посідають призові місця, здобувають нагороди на Всеукраїнських та міжнародних змаганнях, але головне, — каже пані Ірина, — це те, що, попри всі негаразди, вони залишаються людьми. Коледж імені Сергія Бубки сьогодні став домом для тисячі дітей.

“Хочеться, щоб діти стали не тільки спортсменами, але й добрими та щирими людьми, бо саме ці якості викладачі намагаються формувати в серцях наших вихованців!”, — з надією говорить викладачка.

Марія Єфремова / фото Відділення НОК України Донеччини

Одна з вже відомих вихованок коледжу, це бахмутянка 17 річна Марія Єфремова. Ірина Ситковська пояснює, що у свої 17 дівчина вже майстер спорту України, членкиня національної збірної команди України з боротьби вільної основного складу. Попри евакуацію та тимчасову втрату основної спортивної бази для тренувань, дівчина продовжує виборювати міжнародні спортивні нагороди.

Марія з 6 років займалася спортом. Батьки дівчинки – тренери-викладачі з вільної боротьби . У 2024 році Марія стала бронзовою призеркою чемпіонату України серед жінок до 23 років та чемпіонкою України серед юніорів.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Рили траншеї на місці тих, які були в 1943”: Олег Зонтов розповів, як звільняли Слов’янськ у 2014-ому та обороняли у 2022-ому

Семаковська Тетяна 14:45, 5 Липня 2024

У квітні 2014 року Слов’янськ став першим містом, яке окупували російські терористи — окупація тривала близько 3 місяців. У ніч на 5 липня 2014 року Слов’янськ, який майже три місяці був у російській окупації, звільнили від бойовиків. Як місто відновлювалося після окупації та як пережитий досвід трансформував цю громаду?

Ми поговорили з військовослужбовцем ЗСУ, молодшим сержантом, громадським діячем Олегом Зонтовим, який у 2014—2015 виконував обов’язки міського голови Слов’янської міської ради.

Окупація Слов’янська: як це відбувалося?

Російські терористи з автоматами та РПГ-26 біля слов’янської міськради, 14 квітня 2014 / фото з відкритих джерел

2014 рік для міста став поворотним. У ніч проти 12 квітня російські окупанти, озброєні автоматами, захопили райвідділ міліції у місті, на якому одразу вивісили прапор рф. В цей час, коли Україна розпочинає антитерористичну операцію, російські бойовики оголошують у місті заборону кількох політичних проукраїнських партій: “Батьківщина”, “УДАР” та “Свобода”.

Паралельно починаються переслідування україномовних людей. Олег Зонтов у розмові пригадує, що навіть ті, хто чекав так звану “руську весну”, швидко розчарувалися у ній та чекали, поки місто повернеться під контроль України.

“Проукраїнських людей забирали у міліцейські відділки та підвал СБУ. Були страти, в тому числі мого товариша Володі Рибака, це було в перші дні окупації. Перед визволенням Слов’янська дуже багато людей, які навіть очікували цю руську весну, мріяли про те, коли ж українська армія їх звільнить”, — каже військовослужбовець.

Примітка. Володимир Рибак — перший мирний житель, який загинув під час окупації у війні на Донбасі. Він захищав український прапор у Горлівці, мав репутацію борця за справедливість. Володимир був депутатом Горлівської міської ради, коли його викрали та закатували російські терористи. 

25 квітня 2014 року Сили Оборони змогли оточити місто Слов’янськ. Окупанти намагалися прорвати блокаду — внаслідок їх дій та обстрілів місто залишилося без світла й води. На початку червня бойовики від так званої “русской православной армии” тортували та стратили двох дияконів, Володимира Величка та Віктора Брадарського. Тортур зазнали й двоє дорослих синів старшого пастора — Рувим і Альберт Павенків. Вже згодом, у вересні, після деокупації міста знайшли три масові поховання, де окупанти поховали тих, над ким познущалися.  

Визволення Слов’янська

В'їзд до Слов'янська (2014)
В’їзд до Слов’янська, 2014 рік / фото з відкритих джерел

5 липня 2014 року Сили Оборони повністю вибили зі Слов’янська російські війська. У місто почали повертатися люди. На початку серпня у місті влаштували патріотичну ходу, її організаторами була проактивна українська молодь.

“Через два-три дні народ почав повертатися у Слов’янськ. Вся країна направляла туди машини з хлібом, цукром, крупами, олією, ковбасами. Тобто на центральній площі були організовані пункти видачі — тут люди збиралися, аби отримувати гуманітарну допомогу у перші дні деокупації. Потім поступово зробили кризовий штаб”, — згадує перші дні деокупації Олег Зонтов.

Пан Олег у Слов’янську, в період з 2014 по 2015 рік, працював секретарем міської ради. Він був одним з нечисельних представників опозиції, адже решту депутатів підтримували тогочасну Партію регіонів. Деякий час, через переважаючу більшість регіоналів, робота міськради фактично була заблокована. Крім того, самі люди не хотіли, аби у раді залишалися працювати ті, хто працював й під час окупації, згадує донеччанин. 

У місті громада поставила ультиматум — міською радою повинен керувати представник української спільноти. Ним обрали Олега Зонтова — військовослужбовець пригадує, що він єдиний з депутатів Слов’янська, хто їздив на Майдан. Водночас його “колеги” збиралися на Антимайдані.

Олег Зонтов на Майдані/ фото Gazeta.ua

“Я був активним учасником Майдану. Пам’ятаю такий момент, я в січні приїхав з Майдану, та сказав, що починається справжня війна. Весь міський корпус на чолі з Нелією Ігорівною (ред. Неля Штепа — це проросійська колишня міська голова Слов’янська, членкиня Партії регіонів) на мене заорав, затопав ногами, ледь не до бійки дійшло”, — пригадує події Олег Зонтов.

Отримавши підтримку від громади, Зонтов з 12 листопада 2014 року виконував обов’язки міського голови Слов’янська.  За цей час місто підготували до зими, відновили опалення із житловим фондом, адже тоді держава ще не давала кошти на відновлення. У місто повернулися люди, а потім й підприємці. 

Олег Зонтов / фото з соцмереж

“Якось я сказав, що ми вже раз відстояли Слов’янськ, і, дай Боже, ніколи війна більше не повториться. Ну, на жаль, повторилась. У березні-липні 2022 року якраз я і воював безпосередньо за Слов’янськом, на підступах. Там, де в 1943-му році йшла лінія оборони з нашої сторони, ми відривали траншеї, бліндажі. Там, де раніше дітей водили на екскурсії партизанськими стежками, ми тримали оборону проти сучасних фашистів.

Слов’янськ став першим містом, яке окупували в 2014 році. З однієї сторони, це дуже трагічно, а з іншого боку і місту пощастило, бо він перший прийняв цей удар. Тут перші зрозуміли, що це таке — російська окупація, рівень підтримки України значно виріс після цього”, — каже військовослужбовець.

Слов’янськ досить швидко відновився після окупації 2014 року. Головним ключем до цього стало те, що держава не залишила місто напризволяще, пояснює у коментарі пан Олег. Він також наводить приклад: фактично одразу держава надала соціальні виплати населенню, активним був й волонтерський рух. 

Ми запитали у пана Олега, що б він побажав жителям Слов’янська, й головним меседжем є: вірити в перемогу, в ЗСУ та підтримувати армію, доєднуватися й докладати свою частку у цю перемогу.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Андріївські вечорниці та спільні тренування: історія вчительки з Донеччини, яка мотивує учнів

Вчителька Ірина Ситковська народилася на Донеччині, у Волноваському районі, який наразі окупований військами рф. Зараз наша героїня працює у Донецькому обласному спеціалізованому фаховому коледжі спортивного […]

“Рили траншеї на місці тих, які були в 1943”: Олег Зонтов розповів, як звільняли Слов’янськ у 2014-ому та обороняли у 2022-ому

У квітні 2014 року Слов’янськ став першим містом, яке окупували російські терористи — окупація тривала близько 3 місяців. У ніч на 5 липня 2014 року […]

“Жінок в армії не завжди сприймають серйозно”: про стереотипи в ЗСУ розповідають військовослужбовиці

Понад 62 тисячі жінок служать в українській армії — це на 16 тисяч осіб більше, ніж у жовтні 2023 року. З них 13 487 мають […]

Людські ресурси, контужені тварини та потяг в один кінець: як Хмельницький зустрічає переселенців

70 тисяч людей жили в Бахмуті, 70 тисяч людей залишилися без дому, десятки мешканців Бахмута вбили росіяни. Місто, яке називали фортецею зараз перетворилося на руїну, […]

“Місце сили”: бахмутянка розповіла про евакуацію та життя у Житомирі

Бахмутянка Софія Голець раніше у місті мала вінтажну костюмерну, а також працювала у бахмутському міському центрі дітей та юнацтва. У Бахмуті вона займалась підростаючим поколінням, […]