Тетяна Мазелюк, кондукторка Бахмутського тролейбуса, яку знають майже всі в місті. Зараз жінка мешкає в Кропивницькому й погодилась поділитись з нашою редакцією як змінилося її життя.

Евакуація з Бахмута

Тетяна до останнього сподівалась, що зовсім скоро росіян виженуть з міста і бахмутяни почнуть жити як раніше. Але все ж вирішила їхати, коли зв’язку в місті вже зовсім не було, та дуже посилились обстріли:

«Брат допоміг мені виїхати в Дніпро, бо з волонтерами не було можливості зв’язатися.  Через тиждень в Дніпрі, я зрозуміла, що тут жити дорого, й моя пассажирка з Бахмута запросила пожити до себе в смт. Долинське в Кіровоградській області. Майже місяць я жила в чужої людини, яка щиро захотіла допомогти й прийняла мене».

Сина героїня відправила в Кропивницький ще в серпні, щоб він не перервав навчання в медичному коледжі. Тому саме тут Тетяна вирішила залишатись, до того ж знайшла місце для себе в гуртожитку.

«Місто прийняло мене шикарно, люди допомагали всім необхідним від тарілки до одягу. Навіть люди, які теж переселенці, але приїхали трохи раніше мене, залюбки допомагали. Місцеві також дуже милі. Мені тут дуже комфортно, але всі думки мої про дім».

Обов’язково повернемось

Тетяна впевнена, що вона повернеться додому, навіть без світла й води та комунікацій, повернеться, щоб все відновлювати. Залишати місто було важко, адже це рідний дім, і дуже засмучувало, коли її та інших місцевих називали “ждунами”:

«Місто дуже зруйновано, але я думаю як тільки стане безпечно, багато хто почне повертатись. Мене ображало коли нас називали ждунами, я вважаю, що ми всі ждуни, бо всі ми чекаємо мир, не руський, а просто мир».

Нова робота

Тетяна Мазелюк, кондукторка Бахмутського тролейбуса

Зараз бахмутянка стоїть на обліку в Центрі зайнятості, й проходить стажування на роботу, але це не посада кондукторки. 

«Я любила свою роботу за своїх людей. Кожен день я возила на роботу одних і тих самих. Деяких навіть бачила частіше ніж рідних. Зараз коли нас розкидало по світу, й хтось в Фейсбуці повідомляє про себе, я дуже радію».

Останній робочий день Тетяни був 7 квітня, далі тролейбуси почали їздити без кондукторів. Жінка згадує, що 24 лютого атмосфера на роботі дуже змінилась, всі були напружені й переймались. Кожен ділився в тролейбусі своїми страхами й переживаннями про майбутнє:

«Хотіла б побажати усім своїм пасажирам миру й всього, що потрібно до нього. Мир, це добре, але в мирі людина має бути щаслива. Хочу, щоб цей час, який нам доводиться переживати ми витримали. Так як раніше вже не буде, але хочеться, щоб було краще».

Фото: колаж “Бахмут. IN. UA”

Читайте також: Врятовані з-під окупації: як працює реабілітаційний центр для тварин на Дніпропетровщині

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

“Коваль” — саме так батька Тетяни Шухнаренко знали всі в Бахмуті, адже “від тата завжди пахло металом”. Й цей запах досі щемливий для його доньок, хоч батька вже 7 років як немає. Тетяна від нього перейняла любов до всього, що робить: чи то робота в банку з цифрами, чи робота саперки у важкому бронежилеті у буферній зоні.

Ми поговорили з бахмутянкою, розпитали історію її родини та як від банківської працівниці вона перейшла у нову для себе сферу — розмінування.

Про родину “Коваля” з Бахмута

У Бахмуті Сергія Гарькавого знали як майстра по ковальській справі. Так його й називали — “Коваль”. Його роботи були впізнаваними в місті та в області: авторські, технічно складні, зроблені з любов’ю до металу.

“Навіть після того, як батька не стало, до нас зверталися люди. Питали, чи ще можна щось замовити. Вважали, що, може, щось залишилося з його справи. Він був дуже впізнаваним у своєму колі”, — розповідає його донька, бахмутянка Тетяна Шухнаренко.

Тато усе життя працював з металом, пригадує бахмутянка: він кував, зварював, створював витончені форми на замовлення. 

“Його робота — це було мистецтво, але й ремесло водночас. Деякі вироби він робив на гарячу ковку, а інші витягував із холодного металу. Це були складні технології, які він освоїв сам”, — пригадує донька.

Батько Тетяни сам малював ескізи, обирав матеріали, працював молотом. Навіть коли мав помічників, найважливіші елементи виробів все одно залишав за собою. Чоловік постійно вдосконалювався, їздив на виставки, а з появою інтернету вивчав нові технології онлайн. 

Після повномасштабного вторгнення родина втратила дім, але пам’ять про батька живе у його виробах. Частина з них досі збереглися попри російські обстріли.

Тетяна наголошує, що батько не просто працював на замовлення, а часто створював речі як подарунок для міста Бахмута — не за гроші, а від душі. Наприклад, альтанка в парку, декоративні решітки біля мосту, металеві замочки для закоханих, все це було зроблено як дарунок.

Його доньки з дитинства були поруч із цим ремеслом. Не просто спостерігали, а й брали участь, особливо у фарбуванні вже готових виробів:

“Батько казав: “Ну що, дівчата, підемо фарбувати” — і ми йшли, так заробляли на нові джинси”, — згадує Тетяна. — “Я з дитинства пам’ятаю запахи металу, горна, лаку. Знала, як тримати пензля. Це було частиною нашого життя”.

Тетяни займалась музикою, а її сестра малювала, навчалася в школі мистецтв. Вона навіть допомагала батькові з ескізами.

“Батько все малював сам: кожен вигин, кожен завиток. Спочатку це був ескіз на папері, потім вогонь і метал. Для нього ця робота була як жива”, — ділиться у розмові донька.

З роками роботи батька ставали дорожчими, складнішими, вимагали часу й зусиль. Він міг дозволити собі кращий одяг, відпочинок, але пишався не цим.

“Він не ховав свій робочий комбінезон. Гордився ним. Його запах, металу, зварки, вогню — був наче його власні парфуми. Так пахне людина, яка живе своєю справою”, — каже донька.

Батька не стало сім років тому. Рак. Чоловік пішов на день народження молодшої доньки. Йому було лише 57. 

“Ми боролися за нього. Спочатку одна пухлина, вилікували. Потім — метастази. Вони повернулись, і лікарі сказали: підшлункова, четверта стадія. Нічого зробити вже було не можна. Батько помер на моїх руках“, — каже Тетяна.

Від тата доньки перейняли наполегливість й любов до всього, що роблять. Тетяна знайшла своє покликання і стала саперкою. Сьогодні її робота, очищувати землі від ворожих “подарунків”.

Змінила каблуки на бронежилет і стала саперкою

У розмові бахмутянка зізнається: спершу стати саперкою змусили життєві обставини, адже, щоб лікувати батька, потрібні були гроші. Тож від комфортного офісу й ділових офісних костюмів банківської сфери вона відмовилась на користь важкого бронежилета та каски. 

У той час HALO Trust, одна з міжнародних організацій із гуманітарного розмінування, якраз набирала нових фахівців, пригадує Тетяна. Людей вони навчали з нуля, а також пропонували роботу саперки, демінерки. Після навчання Тетяну відправили працювати у буферну зону — на той момент вона була там єдиною жінкою-саперкою.

“Інші саперки з’явилися пізніше. Але тоді мене розпитували іноземні журналісти: як це — бути жінкою в такій професії? А я навіть не думала, що це щось незвичайне. Було складно, але це було моє рішення“, — каже Тетяна.

Вона працювала в бронежилеті, який важив до 15 кілограмів. У повному екіпіруванні: шолом, детектор, інструменти, сумка, аптечка. Влітку, спека, а взимку, сирість і холод.

Жінка дуже швидко росла в професії, і також проходила додаткові навчання. Паралельно Тетяна стала парамедиком, хоча, каже, боялася навіть вигляду крові: вчилася зупиняти кровотечі, накладати турнікети, працювати в критичних умовах.

Найтяжче — бути стійкою

Робота саперки змінила її, не лише фізично, а й ментально. Зараз Тетяна працює у громадській організації “Асоціація саперів”, де є керівницею контролю якості.

Примітка. Асоціація саперів України – найбільший український оператор протимінної діяльності. Основні напрями роботи – гуманітарне розмінування, навчання населення з мінної небезпеки, надання допомоги постраждалим від вибухонебезпечних предметів.

“Я зараз на такій посаді, де маю знати все. Можу замінити будь-кого: керівника, сапера, парамедика. Перевірити, проконтролювати, підписати й передати ділянку. Помилок не має бути“, — ділиться героїня.

Робота Тетяни не припиняється. Вона веде інспекції, перевіряє дрони, моніторить ризики, консультує молодших саперів, і часом — навчається сама. Бо на війні вчишся завжди.

“Найприємніше у моїй роботі, це люди, наша команда. Коли бачу знайомі обличчя в різних регіонах, на серці стає тепло. Це ті, хто точно тебе підтримає. Додам, що наша робота — це не на рік. Не на три. Це на десятки років, на жаль. Але ми маємо пройти цей шлях. Щоб повертати нашу землю людям“, — резюмує бахмутянка.

До теми:

• Створила театр моди на Донеччині, а нині підтримує переселенок у Луцьку: історія Аліни Андрєєвої з Часів Яру
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків
• “Хочу, щоб ВПО відчували підтримку”: як бахмутянка Анна Яхонтова змінює життя переселенців на Закарпатті

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Тату, ти ставиш забагато питань” — казав Роман, коли його батько питав, чим він займається в армії. Роман Стецюра, військовий з Бахмута. Змалку був бійцем, хлопчик дивував навіть власного батька своєю витривалістю. Чоловік пригадує, що якось 6-річний син пішки пройшов майже 10 кілометрів. У 2016 році Роман підписав контракт та мобілізувався — батькові й дружині казав, що просто займається забезпеченням потреб, та насправді він їздив у найгарячіші точки: привозив бійцям все необхідне. 27 січня 2023 року Романа не стало. Дома на нього чекали дружина, маленька донька, батьки та брат.

Це історія про чоловіка, який віддав найцінніше — життя. Розповідаємо історію Романа Стецюри. Редакція поспілкувалася з батьком, дружиною та командиром.

Пам’яті Романа Стецюри

Мама Романа померла через 5 днів після його народження, ділиться у розмові його батько, Сергій. Чоловік залишився без дружини, а син — без матері. У той час Сергій ще сам навчався в інституті, тож на сімейній раді малюка вирішили залишити на деякий час з бабусею по маминій лінії, щоб підтримати її, адже вона втратила єдину дочку.

“Я тоді вчився в інституті, проживав у гуртожитку, і не міг повноцінно займатися ним. Хотів навчання завершити, щоб могти опікуватися сином. Мій Рома мав біляве волосся, це впадало в око. Був веселою, життєрадісною дитиною, посміхався завжди”, — каже його батько.

По закінченню інституту Сергій забрав Романа до себе й виховував сина. Згодом зустрів свою дружину — вона працювала у 11 Бахмутській школі. Разом пара поставила на ноги двох синів, Романа та його брата Єгора. Змалку хлопчик дивував витривалістю, пригадує батько.

“Він їздив до бабусі, коли ще був маленький, адже моя мама жила в селі. Йому було десь 5-6 років, і ми от поїхали до бабусі — автобуси не ходили, їздили на попутках. Була зима, повертатися додому не знали на чому. Тож, вирішили йти пішки. Це було село Оріхово-Василівка, і з села ми йшли до зупинки “Фармафабрика”. Це було кілометрів 10, а може й більше. Я думав, малого доведеться нести, але ні — він всю цю дорогу пройшов сам, не просився на руки”, — каже Сергій.

Коли Роман підріс, у нього з’явилося хоббі – машини, які він любив ремонтувати. Про таких, як він, казали “майстер на всі руки”. Й свого молодшого брата, Єгора, теж навчив працювати з авто. У дорослому віці Роман переїхав у тоді ще український Донецьк, де вступив на навчання — вирвався з батькового крила, пригадує його тато.

Освіту там до кінця не здобув, і після повернувся у Бахмут та почав працювати, жив у бабусі. У 2016 році Роман, не кажучи батькові й дружині, мобілізувався. Тут варто додати, що освіту Роман все одно здобув з власної ініціативи вже у дорослому віці, будучи військовим. Навчався заочно.

“Як батько — звісно, що я хвилювався за сина. Я його сам виростив, рідної мами в нього немає. Він все життя був зі мною, це моя дитина… Я добре розумів, що вже почалася війна, і водночас пишався ним”, — каже тато Романа.

Коли почалася повномасштабна війна, Роман з батьком спілкувалися телефоном. Інколи татові вдавалося приїздити до сина, але той застерігав — батьки краще б сиділи дома. Й дружині, й батькам чоловік говорив: нічим небезпечним не займається, просто підвозить припаси хлопцям.

“Він узагалі старався нам багато не розповідати. Але пригадую один момент. У новинах якось сказали, що наші війська отримали «Джавеліни». Я тоді й питаю Рому: «Ти хоч бачив той “Джавелін”?» А він усміхається й каже: «Та що там бачити — у мене в багажнику лежить». До цього він говорив, що служить у підрозділі забезпечення: мовляв, привозить воду, продукти, дрова на базу. Розповідав, що до нього під’їжджають хлопці з окопів, а він їм усе необхідне передає. Я тоді й питаю: «Якщо ти в тилу, навіщо тобі “Джавелін”?» А він мені: «Папа, а якщо по мені танк піде — з чого я його зупиню?» Я спробував розпитати більше, а він лише усміхнувся: «Папа, ти забагато питаєш». І все. Більше нічого не сказав.”

Юля, дружина Романа, пригадує, як вони познайомилася з чоловіком. Йому було 28, їй 24 — він тоді працював у таксі, зустрілися випадково: Юля була пасажиркою, він водієм. Розговорилися, слово за слово, між ними спалахнула іскра. Згодом пара почала зустрічатися. Юля працювала на вогнетривкому заводі у Часів Ярі, але робота була дуже важка фізично, тож довелося звільнитися. Потім дівчина працювала на сезонних роботах — теж фізична праця.

Через це пара втратила первістка. 

“Після того, як я втратила дитину, думала, що ми розійдемося. Але Рома зробив мені пропозицію, якраз на мій день народження. Це дуже яскравий момент з нашого життя. Весілля ми відіграли в Бахмуті, в ресторані “Омега”, — пригадує дружина Романа.

Згодом, аби забезпечити родину, Роман вирішив мобілізуватися за контрактом. Юля намагалася його відмовити, але не вдалося. В цей час вона була вагітна, народила доньку. Довго пробути з нею та родиною Роман не зміг, адже через два місяці після пологів дружини його відправили на навчання. Перші місяці донька бачила тата лише на фото.

“Попри те, що вони мало часу проводили разом, вона повністю татова донька. Тато для неї – це авторитет. Зі мною у неї інакші стосунки, бо я з нею завжди 24 на 7, а тато, коли приїжджає, це все. Вона від нього не відходила”,  — пригадує дружина Романа.

10 березня Юлія разом з донькою виїхала з Бахмута, хоча зізнається: дуже не хотіла залишати дім, але Роман тоді бачив більше. Саме тому чоловік наполіг — родині треба виїжджати. З того часу Ярина ще менше бачилася з батьком, але зв’язок між ними був навіть через кілометри.

Особливі стосунки батька й доньки пригадує й командир Романа — він додає, що той навіть після важкого дня старався дзвонити Ярині та читав доньці казку.

“Ось бувало, ми ввечері приїжджали, я сідав за комп’ютер заповняти документи, Рома теж чимось займався, такий собі клуб по інтересах. Я в документах, а Рома набирає Ярину телефоном й читає їй казку”, — пригадує командир.

Юля додає — Роман завжди дарував квіти, робив сюрпризи та тішив своїх дівчат, коли мав таку можливість. Родина мала традицію щороку їздити на Азовське море.

Більше такої змоги немає.

Рома загинув під час виконання завдання з евакуації майна підрозділу, коли лінія фронту стрімко наблизилася. Разом із трьома побратимами він займався підготовкою до перевезення — чіпляв причіп з боєкомплектом до паливозаправника. У цей момент у причіп влучив ворожий дрон-камікадзе “Ланцет”.

Унаслідок удару відбулася детонація БК, почалася пожежа. Рома загинув на місці. Його побратими, на щастя, вижили. Через вибух і пожежу тіло сильно обгоріло. Остаточно підтвердити особу змогли за допомогою особистих речей та ДНК-експертизи — поряд із тілом знайшли ланцюжок із хрестиком і ніж, подарований йому раніше батьком.

4 березня військового поховали у Києві. Родину у перші дні підтримували побратими. Сергій, командир Романа, наголошує: той навчив його всього й був найкращим другом.

“Він був справжній вояк-сержант, який міг як й сісти та скрупульозно заповнювати журнали, так й робити те, що взагалі ніхто не хотів робити. А коли повномасштабна війна почалась, він їздив у такі точки, в які інші відмовлялися. Рома у хорошому сенсі був безотакзний”, — каже Сергій.

До теми:

• “Без Саші важко”: історія захисника Бахмута, який загинув, обороняючи рідну Донеччину
• “Вчись, синочку, і все тобі буде”:історія військового, волонтера Олександра Дудінова з Донецька, батька двох загиблих добровольців (Оновлено)
• “Тихий” з Холодного Яру. Розповідаємо про Героя України, який захищав Бахмут
• “Для сина тато — це фотокартка у шафі”. Історія дружини полоненого нацгвардійця

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!