Володимир Сосюра саме в Бахмуті написав свій перший вірш “Чи вже не пора”, його надрукували в журналі гуртка Бахмутської української шкільної молоді, що видавався в 1918 році під назвою “Вільні думки”. З того часу поет-лірик створив десяток віршів, Сосюра писав й про кохання. До Дня закоханих пропонуємо згадати поезію Сосюри, привітати коханих з 14 лютим.

Редакція зібрала вірші Володимира Сосюри про кохання.

Вірші про кохання

День закоханих в Україні відзначають щороку, в цю дату заведено вітати своїх коханих. Через російську війну тисячі пар не мають можливості разом зустріти 14 лютого, але навіть на відстані можна привітати чоловіка, дружину, дівчину, хлопця, наречену чи нареченого з Днем святого Валентина. Вірш для валентинки можна запозичити в українських поетів, які вміли писати про кохання.

Васильки

***

Васильки у полі, васильки у полі,
і у тебе, мила, васильки з-під вій,
і гаї синіють ген на видноколі,
і синіє щастя у душі моїй.

Одсіяють роки, мов хмарки над нами,
і ось так же в полі будуть двоє йти,
але нас не буде. Може, ми квітками,
може, васильками станем — я і ти.

Так же буде поле, як тепер, синіти,
і хмарки летіти в невідомий час,
і другий, далекий, сповнений привіту,
з рідними очима порівняє нас.

Так ніхто не кохав

***

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання..

Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…

В’яне серце моє од щасливих очей,
що горять в тумані наді мною…
Розливається кров і по жилах тече,
ніби пахне вона лободою…

Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..
Де ви бачили більше кохання?..
Я для неї зірву Оріон золотий,
я — поет робітничої рані…

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання..

Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки

Якби помножити любов усіх людей

***

Якби помножити любов усіх людей,
ту, що була, що є й що потім буде,
то буде ніч. Моя ж любов — як день,
не знають ще чуття такого люди.

Якби зібрати з неба всі зірки
і всі сонця з усіх небес на світі, —
моя любов горітиме яркіш
за всі сонця, на тисячі століттів.

Якби зірвать квітки з усіх планет,
що вітер їх під зорями колише, —
моя любов пахтітиме міцніше
над квіти всі, крізь років вічний лет.

Якби зібрать красунь усіх віків,
повз мене хай ідуть вони без краю, —
Марії я на них не проміняю,
ні одній з них не вклониться мій спів.

Хай очі їх зіллються в зір один,
і в серце зір цей буде хай світити, —
зачарувать мене не зможе він —
твоїх очей йому не замінити.

З яких зірок злетіла ти сюди,
така ясна, що спів про тебе лине?
Світи ж мені, світи мені завжди,
над зорі всі, зоря моя єдина!

Коли потяг у даль загуркоче

***

Коли потяг у даль загуркоче,
пригадаються знову мені
дзвін гітари у місячні ночі,
поцілунки й жоржини сумні…

Шум акацій… Посьолок і гони…
Ми на гору йдемо через гать…
А внизу пролітають вагони,
і колеса у тьмі цокотять…

Той садок, і закохані зори,
і огні з-під опущених вій
Од проміння і тіней узори
на дорозі й на шалі твоїй…

Твої губи — розтулена рана…
Ми хотіли й не знали — чого…
Од кохання безвольна і п’яна,
ти тулилась до серця мого…

Ой ви, ночі Донеччини сині,
і розлука, і сльози вночі
Як у небі ключі журавлині,
одинокі й печальні ключі…

Пам’ятаю: тривожні оселі,
темні вежі на фоні заграв…
Там з тобою у сірій шинелі
біля верб я востаннє стояв.

Я казав, що вернусь безумовно,
хоч і ворог — на нашій путі…
Патронташ мій патронами повний,
тихі очі твої золоті…

Дні пройшли… Одлетіла тривога…
Лиш любов, як у серці багнет-
Ти давно вже дружина другого,
я ж — відомий вкраїнський поет.

Наче сон… Я прийшов із туману
і промінням своїм засіяв…
Та на тебе, чужу і кохану,
я і славу б ,свою проміняв.

Я б забув і образу, і сльози…
Тільки б знову іти через гать,
тільки б слухать твій голос — і коси,
твої коси сумні цілувать…

Ночі ті, та гітара й жоржини,
може, сняться тепер і тобі…
Сині очі в моєї дружини,
а у тебе були голубі.

Зеленіють жита і любов відцвіта

***

Зеленіють жита, і любов одцвіта,
і волошки у полі синіють.
Од дихання мого тихий мак обліта,
ніби ім’я печальне – Марія…

Ми з тобою одні. Ми у полі одні.
Ти стоїш перед мене, як вечір.
Я дивлюсь на заплакані очі твої,
на покірно нахилені плечі…

В небі хмари біжать… може, буде гроза!?.
Зацвіли блискавиці над гаєм…
Я не можу сказать, я боюсь розказать,
що тебе я уже покидаю…

Що я можу?.. Скажи… Мої дні, мов хрести.
Я не мав і нічого не маю.
Ти стоїш і мовчиш… тільки вітер тремтить,
на плечі твою шаль підіймає…

Зеленіють жита, і любов одцвіта,
і волошки у полі синіють.
Од дихання мого тихий мак обліта,
ніби ім’я печальне – Марія…

Читайте також:

• Потяг кохання: що готує УЗ до 14 лютого
• Вчителька в горах та життя в паралельній реальності: що дивитися 14 лютого
• Надія на порятунок: як диспетчерка з Бахмута допомагає рятувати мешканців Донеччини

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Як виїхати жінці з трьома дітьми, перейти кордон пішки, працювати на двох роботах, а потім знайти кохання всього життя в Україні, в лавах ЗСУ — про все героїня розповіла редакції «Бахмут.IN.UA».

Тетяна Шиян — бахмутянка, раніше жила в районі Дитячої лікарні, яка зараз розтрощена російськими окупантами. Тетяна — мама трьох дітей, вона пам’ятала події 2014 року й не могла наражати малечу на небезпеку. Тож, з важким серцем героїня прийняла рішення залишити домівку й евакуюватися. 

Мій дім був як перевалочний табір, я навіть не знаю скільки людей там було

Евакуація з Бахмута тривала кілька місяців. Фото: Олександр Дяченко, фоторепортаж

В Бахмут жінка переїхала з села, що неподалік від міста. Тетяна мріяла придбати тут дім й виховувати дітей, але будинок залишився в Бахмуті разом з мріями про мирне й тихе життя. Коли почалася повномасштабка героїня зібрала дітей, собаку, сумки з найнеобхіднішим й виїхала з міста 26 лютого, евакуюватися допомогла міськрада.Тетяна Шиян як й багато інших гадала, що це ненадовго, два три тижні й вона повернеться додому. Потім тижні почали розтягуватися в місяці.

«Ми вже переживали окупацію в 2014 році, тоді я поїхала в Київ. 26 лютого 2023 року я вже виїжджала з Бахмута – боялася, що росіяни можуть дуже швидко зайти в місто. Я могла не встигнути виїхати з дітьми, тому прийняла таке рішення. В моєму будинку потім жили люди з Попасної, я залишила ключі сусідам, щоб вони відкрили дім, якщо буде потрібно. Знадобилося… Мій дім був як перевалочний пункт, я навіть не знаю скільки людей там було. Одні їхали, інші приїжджали», — розповідає Тетяна.

Багато бахмутян, з якими спілкувалася редакція, зауважували, що вірили — Бахмут омине окупація, або ж це буде дуже швидко, як в 2014 році, коли за декілька місяців місто повернулося під контроль ЗСУ. Ніхто не припускав, що Бахмут росіяни намагатимуться стерти в порох, подібно до Маріуполя. Героїня також так думала, але думка про те, щоб жити під російською владою навіть один день — була нестерпна. 

Дорога до Румунії — пішки через кордон з дітьми, сумками та собакою

Черги до румунського кордону в перші дні вторгнення вимірювалися кілометрами. Фото: з відкритих джерел

Румунія — стала кінцевим пунктом для героїні, цю країну вона обрала неспроста. В 2014 році Тетяна працювала в столиці покоївкою, там познайомилися з подружньою парою із Румунії, знайомство переросло в дружбу. Потім ці ж люди допомогли Тетяні адаптуватися в новій країні з дітьми, й надали на перший час свою квартиру.

«Пригадую нашу дорогу, ми спочатку їхали поїздом до Хмельницька, людей було так багато, всі як оселедці їхали. Була паніка, розгубленість. Більшість тих, хто тікав — це люди з центру (ред. на початку війни 2023 бойові дії були поблизу Києва та області). Бахмут був ще більш мирним. Тоді я усвідомила весь масштаб горя по всій країні, дні йшли, нічого не налагоджувалося. Зібрала дітей й поїхала далі в Чернівці, на дворі був березень. До румунського кордону мене привіз таксист за 300 гривень й там лишив», — згадує героїня свій шлях до нової країни.

На кордоні Тетяна з дітьми чекала в довгій черзі 12 годин, всі люди були виснажені, так само як прикордонники, які намагалися впоратися з напливом українців, що бігли від російських обстрілів і ракет. Переступивши кордон, згадує героїня, вона побачила сотні румунців-волонтерів. Люди давали гроші, їжу, воду, згадуючи про це жінці важко стримати сльози.

«Я не розуміла, що вони говорять, але бачила, як румунці нам співчувають. Відношення до нас було дуже хороше. Жодного дорікання не почула за час, поки живу тут», — каже жінка.

Робота в Румунії

Тетяна з сином. Фото: надане героїнею

Знайти роботу в Румунії для жінки — справа не з легких, каже бахмутянка. Річ в тому, що країна має обмежену кількість вакансій, а щоб потрапити на високооплачувану роботу — потрібно знати мову. Тож, більшість українських жінок вимушені працювати у ресторанній чи готельній справі, як кухарі, прибиральниці, тощо.

Тетяна живе в місті Муреш, щоб знайти роботу жінка відвідала місцевий Центр зайнятості, там їй запропонували прибирати офісні приміщення. Жінка погодилася, адже потрібно було платити по рахунках. Щоб відволіктися від поганих новин у вільний час героїня експериментувала в кулінарії. Продукти, їй часто приносили сусіди. З’їсти всю випічку родина фізично не могла, тому Тетяна почала носити солодощі на роботу та пригощати охочих.

Читайте також: «Ми просто приїхали з України й самі себе організували»: як українки в Бухаресті створили собі робочий простір

Жінка додає, що в Румунії немає чіткої ієрархії серед працівників, й директор може без проблем поспілкуватися на вільну тему з прибиральницями, чи охоронцями. Якось очільник компанії, де працювала жінка, також спробував солодощі, які готувала Тетяна. Потім він запросив її працювати на кухню, бо його дружина також працювала й не встигала готувати домашню їжу. 

Далі спрацювало сарафанне радіо, люди передавали один одному рекомендації й так героїня знайшла ще кілька сімей, для яких регулярно готує. Спочатку жінка поєднувала це з роботою в офісі, а коли зрозуміла, що фізично не встигає — повністю перейшла на приготування їжі. Крім того, ця робота більш високооплачувана, ніж прибирання.

«За цей час я вивчила дуже багато румунських страв, їхню національну кухню. Я приходжу до родин готувати кілька разів на тиждень. Це перше, друге та десерт, зазвичай сім’я сама замовляє меню», — пояснює бахмутянка.

Хаб «Муреш» від українок

Хаб в Муреші. Фото: надані героїнею

Нова робота дала Тетяні не тільки вищу оплату, але й більше часу, тож героїня разом з іншими українками організувала в Муреші хаб, де проводить майстер-класи для діток з України, збирає допомогу для ЗСУ. 

«Спочатку я створила групу в телеграмі, куди додавала всіх українців, які тут живуть. Далі до нас приєдналися представники ООН та Червоного Хреста, а новенькі люди вже самі знаходили нас. Насамперед для мене було важливо, щоб мої діти могли спілкуватися зі своїми однолітками з України, зараз в телеграмі нас вже 270 людей», — розповідає співрозмовниця.

Дуже тепло, бахмутянка, розповідає про вчителів з Бахмута, які з розумінням ставляться до діток й всіма способами допомагають. Старша донька героїні вступила в мистецький коледж імені Карабиця, й мріє повернутися додому.

Завдяки телеграм-каналу вдалося знайти благодійників, які відкрили в Муреші садочок, де є україномовний клас та харчування, ділиться в розмові пані Тетяна.  Хаб, створений українкою допоміг їй знайти кохання. Все почалося з того, що жінки збирали для військових необхідні речі й передавали їх в Україну, до найближчого міста – Чернівці, вони розташовані за 300 кілометрів від Муреша. Згодом захисники захотіли особисто віддячити українкам за допомогу, так бахмутянка познайомилися зі своїм коханим. На момент розмови героїня перебувала у Слов’янську, час від часу вона приїздить до коханого, щоб підтримати.

«Мені не страшно повертатися додому, я була в Чернівцях — це прекрасне місто, дуже красиве, я знаю там багато чудових людей. Також люблю Хмельницьк, який прихистив мене й дітей. Але, як тільки я перетинаю шлях де стоїть табличка: “Донецька область” відчуваю себе вдома», — каже пані Тетяна.

Бахмутянам й іншим переселенцям героїня радить одне — не піддаватися страху, й рухатися далі. Важливо шукати можливості в новому селі, місті чи навіть країні, не боятися працювати й звісно, що допомогати війську. 

Фото: «Бахмут.IN.UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Бахмут за останні дев’ять місяців повномасштабної війни став Пунктом Незламності. Тут проходять найважчі бої на лінії фронту, проте титанічними зусиллями місто тримається. Ми вирішили нагадати нам всім, за що ми любимо Бахмут, це маленьке місто з великим серцем.

Ми любимо Бахмут за дитинство

Найкращі, теплі спогади пов’язують нас із дитинством у місті, в якому ти народився й виріс. Безтурботні й щасливі, ще будучи дітьми — ми обожнюємо своє місто, знаємо кожен його двір, знаємо де вночі не горять ліхтарі, і де найсмачніше в місті морозиво. Ми пам’ятаємо запах мирного Бахмута, працьовитого Бахмута, українського Бахмута. Коли влітку місто вкривав запах солодкого суцвіття дерев — ми поспішали на вулиці. Тут ми мріяли, що знайдемо скарб у Бахмутці, уявляли якою ж справді була Бахмутська фортеця, каталися взимку з Великанської гори чи плавали влітку в місцевих ставках. Ми пам’ятаємо запах солі від батьків, які щодня працювали не покладаючи рук, а проте знаходили час для нас і вели гуртом дивитися нове кіно. Ми любимо Бахмут за дитинство.

Ми любимо Бахмут за кохання

В 15, 18, 20 — а у скільки років Ви вперше закохались? З Бахмутом нас поєднує безліч спогадів, та забути перше кохання важко. Молоді й щасливі люди гуляли цим містом, разом мріяли та складали плани на майбутнє. Вперше трималися за руки, тікали від батьківських лекцій й бігли крадькома у Нижній парк. Тут ми одружувалися й вінчалися, голосно сварилися, але не переставали кохати. Наші поцілунки пам’ятає ліхтар на Сибірській і та лавочка в парку. Тут ми гуляли на Топалці та на Алеї троянд, набережній, у сквері Партизанської слави, бачились з друзями та раділи першим крокам сина чи доньки. Це місто зберегло сотні спогадів, як калейдоскоп нашого життя, і ніхто не зможе їх відняти. Ми любимо Бахмут за кохання.

Ми любимо Бахмут за будівлі й заводи

Наш Бахмут — особливий, тут пекли хліб, створювали ігристе вино і скляну тару, робили будівельні матеріали і меблі з ротангу, обробляли мідь, в нашому багатому на корисні копалини краї видобували глину і сіль. Щодня ми працювали тут, щоб наше місто ставало кращим, приносили додому втому й любов, гуляли з рідними й разом проводжали вечір. Дні, які ніколи не забудуться в пам’яті, дні коли ми проводжали дітей на навчання, а самі прямували на улюблену роботу. Повертаючись, споглядали садиби й оселі, збудовані ще в ХІХ столітті; он там залізничний дім, там жіноча гімназія, а он майорить шпиль собору, де колись лунали наші колядки. Ми любимо Бахмут за будівлі й заводи.

Ми любимо Бахмут за дозвілля

В нас був прекрасний стадіон, на якому займалися містяни й професійні спортсмени. Сюди їхали зі всієї України на змагання і тренування. Тут на полі, на День міста, проходили концерти українських зірок і найкращих колективів . 

В Бахмуті було безліч творчих гуртків. Ми й наші діти мали можливість навчатись малювати, грати на музичних інструментах, танцювати чи грати у футбол. У нашому Центрі культури і дозвілля ім. Є. Мартинова та Народному домі відбувались концерти і театральні вистави. Проходили новорічні ялинки для дітей, а підприємтсва святкували свої ювілеї. Все про історію міста нам могли розказати у Бахмутському краєзнавчому музеї, де також проходили виставки митців нашого краю, цікаві лекції та громадські зустрічі. 

Ми любимо Бахмут за людей

У 2014 році Бахмут вже пережив російську окупацію і не зламався під тиском загарбників. Бахмут бореться – його тримають надлюдськими зусиллями. Бахмут — це насамперед люди, ті хто дає йому життя – воїни, лікарі, волонтери, комунальники, електрики. Щодня вони тримають місто.  Бахмут — незламний, незламні люди, які боронять його.. Ми любимо Бахмут за людей.

Ми любимо Бахмут за історію

Вже не вперше Бахмут намагаються окупувати росіяни. Відтак у 1707 – 1708 роках Бахмут став місцем спільної боротьби запорозьких і донських козаків проти царських карателів, за стародавні козацькі вольності. Ця подія в історії відома як Булавінське повстання.

Тогочасні бахмутяни чинили запеклий опір за, що були жорстоко покарані, але це не зупинило волелюбний народ боротися за свободу. Бахмут декілька сотень років тому був побудований, як фортеця, і місту належало вміти себе захищати, а людям бути сміливими і відважними

Напередодні, у нашому телеграм-каналі ми запитали бахмутян, за що вони люблять свій Бахмут. Відповіді наших читачів були схожі: за дитинство, за перше кохання, за красу, за архітектуру. Ми приєднуємося до цих слів, бо також любимо наше місто за всі ті маленькі й великі речі, які сталися з нами там — вдома. Ніколи наш дім не був так далеко й так близько водночас.

Фото: Фейсбук

Читайте також: Історія фото з Бахмутських окопів: оборонець Бахмута та його кохана розповідають історію любові всупереч війні

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!