Наталія Радіонова — бахмутянка, жінка розпочала нове життя у Франції зі своїм чоловіком іноземцем. Героїня поділилася з редакцією своєю історією, розповіла чи складно дається їй переїзд та чим українські чоловіки відрізняються від французів?

Шлях до Франції

Пані Наталія родом з міста Торез, що в Донецькій області, до Бахмута переїхала працювати у 2013 році. Тоді вона зайняла посаду головного спеціаліста спортуправління. 

Рішення про переїзд з Бахмута за кордон жінка прийняла на початку лютого минулого року, тоді вона ще не знала, що чекає на її рідну Донеччину:

«Я спочатку поїхала в Київ, щоб зібрати всі необхідно документи, саме тут мене застала війна. Виїхати вдалось лише в березні, але я дуже переживала за Україну та особливо за свого сина, який був у Харкові від початку повномасштабного вторгнення».

Українці за кордоном

У вересні син Наталії виїхав за кордон за програмою навчання, тому матері стало легше. Однак, події які відбуваються в Бахмуті довго не давали спати:

«Я тільки нещодавно почала спати, бо приймаю заспокійливі. Серце розривається коли бачу новини про Бахмут. Декілька років тому я придбала там квартиру, а зараз навіть не знаю в якому вона стані. На відео в соціальних мережах я бачила, що будинок понівечено, але в якому стані квартира досі не знаю». 

Наталія запевняє, що люди за кордоном дуже переживають за українців і завжди готові допомогти: 

«Тут, у Франції часто підходять і запитують чи необхідна якась допомога, всі переймаються, це дуже приємно, що про нас не забувають».

Спортивна кар’єра

Наталія разом з жінками займається спортом. Фото: особистий архів героїні

Наталія, професійна спортсменка, тренувала з легкої атлетики дітей в Бахмуті. Зараз жінка планує продовжувати пов’язувати своє життя зі спортом, та тренувати у Франції, та для цього треба вивчити мову. А поки спортсменка волонтерить і проводить для українських та місцевих жінок заняття в фітнесу:

«Влітку ми займались прямо на вулиці на стадіоні. Зараз холодно, я намагаюсь знайти приміщення щоб продовжувати заняття. Гроші я не беру, бо зараз не у всіх українок вони є. Тут, за кордоном, не таке гарне життя як комусь може здатись. Без знання мови, без чоловіка та без грошей, жінкам буває дуже важко». 

Щасливий шлюб

Подружжя. Фото: особистий архів героїні

У Наталії є чудовий чоловік, до якого вона переїхала з України:

«Ми одружились й підписали договір про майно. Навіть перекладачка сказала, що це велика рідкість, коли француз підписує договір з жінкою, тим паче з іноземкою». 

Жінка поділилась з нашою редакцією, що усі гроші які їй з чоловіком подарували на весілля, вони вирішили передати на допомогу Україні:

«Ми ще не вирішили куди саме передамо гроші й на які потреби, але я точно знаю, що саме в Бахмут».

За словами героїні, так щастить далеко не кожній з іноземцями, бо у них є свої правила, які наші жінки можуть не зрозуміти:

«Вони якщо зустрічаються, то майже ніколи не одружуються. Підписують договір про співжиття й про поділ всього 50на50».

Тож, нашим українкам погляди іноземців можуть бути незвичними, розповідає жінка, тому необхідно не раз подумати, перш ніж пов’язувати життя з людиною. 

«Наша Україна набагато простіша, краща й гарніше, ніж інші країни. Я зрозуміла це все зараз. Тому чекаємо на перемогу й все буде Україна!»

Фото: особистий архів героїні

Читайте також: Як українські мігранти піднімають економіку в Європі?

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

 

Після деокупації територій відбувається не тільки розмінування та в’їзд у місто української влади та правоохоронних органів, але й починається важливий етап — пошук та ексгумація тіл цивільних та військових. На прикладі Харківщини ми дізналися, як це відбувалося у селі Мала Рогань, про ці процеси розповів Сергій Прокопенко, харківський журналіст та головний редактор локального видання Gwara Media, а про пошуки тіл військових безпосередньо на Донеччині, зокрема й в Бахмутському районі, розповів Олексій Юков, член пошукового загону “Плацдарм”.

Чи можуть бути цивільні корисними при пошуку тіл, куди передають тіла, та до чого потрібно готуватися вже зараз — читайте у матеріалі.

Яка ситуація в Бахмуті

Зараз Бахмут окупований, а до міста немає доступу. На момент окупації, а це весна 2023 року, тут ще залишилися цивільні, люди з різних причин ухвалили рішення не евакуюватися попри всі заклики від влади та волонтерів. Вже згодом російські окупанти почали публікувати повідомлення про знаходження тіл цивільних за різними адресами. Першого лютого 2024 року окупанти надіслали фото приватного будинку на вулиці Сибірцева та повідомили, що знайшли там тіло жінки.

Пропагандисти ще у 2023 році обіцяли розпочати в Бахмуті розмінування, а відтак й пошук тіл, втім жодних пошуків тіл, звісно, не було. Крім руїн, зруйнованих життів та смертей, росія не принесла нічого. 

У кінці березня 2024 року загарбники знову показали кадри з приватного будинку в Бахмуті, де знайшли тіла вбитих своїми ж військами цивільних. Росіяни показали наслідки свого вторгнення — рештки тіл бахмутян у підвалі. Останки, ймовірно, пролежали там близько року.

Вже зараз можна говорити, що після деокупації Бахмута останки людей будуть знаходити у різних місцях, й вже зараз потрібно готуватися до цього процесу.

Пошукова група “Плацдарм”: пошуки тіл на Донеччині

Керівник пошукової групи “Плацдарм” Олексій Юков вже не перший років разом з іншими волонтерами займається пошуком та ексгумацією тіл військових, як український, так й російських. Група “Плацдарм” працювала безпосередньо у районі Кліщіївки, Курдюмівки та Андріївки. Звідси вивозили рештки тіл та передавали у морг. Олексій пояснює, що це дуже не легка робота не тільки морально, але й фізично, адже російські FPV-дрони не дозволяють працювати, волонтери ризикують життям, щоб повернути додому загублені душі.

Однак, за час своєї роботи він зустрічав й тих осіб, які намагалися нажитися на родичах зниклих безвісти військових, виманюючи у людей кошти. Тому слід обережно ставитися до всіх дзвінків та повідомлень, які ви отримуєте від незнайомих людей. 

На думку Олексія цивільні можуть бути корисні у пошуку тіл інформаційно, тобто повідомляти, де бачили тіло, давати точну локацію тощо. 

“Багато хто хоче допомогти. Втім якщо ми будемо долучати просто людей, які в цьому нічого не розуміються, то можемо накоїти лиха”, — пояснює співрозмовник. 

Крім того, далеко не кожен цивільний зможе брати участь у пошуку чи ексгумації тіл, адже є багато факторів, до яких не можливо звикнути й вони можуть шокувати: трупний запах, останки людей, які вже почали розкладатися тощо, тому потрібна ще й психологічна витримка. Співрозмовник додає, що допомагає відволіктися від важкої праці — робота з діткамию. Олексій Юков також тренер з таїландського боксу й навчає маленьких українців:

“Ми проводимо фізичні та медичні тренування для дітей. Тобто, накладання турнікетів, щоб діти могли, якщо, не дай Боже, станеться лихо десь поруч або з ними, надати собі чи своїм близьким допомогу. Я вважаю, що психологічний стан вирівнюється завдяки спілкуванню з дітьми. Це мертве і живе, минуле і майбутнє. Оці ці моменти, вони дуже допомагають. Це усвідомлення, що ти десь там загубився на війні, а що ти ще живий”.

Як організовують процес пошуку тіл на деокупованих територіях

Насамперед — це зона відповідальності поліції та прокуратури, які безпосередньо займаються пошуками та ексгумацією тіл, а також фіксують воєнні злочини, що були вчинені на деокупованих територіях. Олексій Юков пояснює, що їх група співпрацює з іншими організаціями, які також шукають тіла, волонтери допомагають один одному.

“Розкопками допомагаємо, тому що в нас є спеціалісти, це археологи. Фактично, люди, які можуть правильно розчистити рештки, не втратити якісь елементи, які можуть бути дуже важливі, наприклад, це актуально для фіксації воєнних злочинів: відстріляні гільзи, кулі, які могли бути в тілах. Тобто всі ці дрібнички важливо не втратити у ході роботи”, — каже Олексій Юков.

Та додає, що “Плацдарм” співпрацює з поліцією, а також з Генеральним штабом.

“Якщо потрібна допомога, то цивільна військова адміністрація може звернутися до поліції, Генерального штабу або напряму до нас. Ми завжди відкриті для діалогу і для співпраці. Вже неодноразово співпрацювали із Донецькою обласною адміністрацією стосовно пошуку загиблих, жодних проблем у цьому немає. Важливо розуміти, що ми займаємося пошуком тіл військових, а поліція, наприклад — цивільними особами, які загинули внаслідок бойових дій. Але завжди пересікається, бо ми ж розуміємо, що це війна. І на війні можуть бути в одній ямі, як цивільні, так і військові. Тобто тут треба чітко розуміти, як правильно відпрацювати дану локацію”, — поясню Олексій Юков.

Ексгумація тіл на Харківщині

Сергій Прокопенко — головний редактор харківського видання Gwara Media, йому довелося побачити процес ексгумації тіл на власні очі, адже він висвітлював новини з деокупованих територій.

“Перший раз я побував на ексгумації десь весною 2022 року (ред. село звільнили 25 березня), коли докупували селище Мала Рогань. Я до цього ніколи не був на ексгумації. У селищі ми були присутні при виявленні тіл цивільних в приватному будинку. Там була пара, дружина чоловіка мала поранення в око, і їй не могли надати медичну допомогу. Вона полежала деякий час та загинула, чоловік закопав її у дворі. Це було найстрашніше, що я міг уявити. А потім я побачив ще страшніші речі”, — пригадує у розмові Сергій Прокопенко.

Він додає, що при ексгумації була слідча група прокурорів і криміналістів. Вони прийшли на город, де закопали загиблу та почали її відкопувати. Тіло жінки дістали з могили, вона була загорнута у ковдру.

“Тіло було білого кольору. Це було дуже страшно, був сильний запах. Її забрали в мішок і відвезли. Все фотографувала поліція, знімали на фото й те місце, де в неї було око. Тому я це все запам’ятав, цей запах переслідував мене кілька днів. Але я знаю, що це не так ще страшно. Бо люди були в страшніших місцях”, — каже Сергій.

Під час ексгумації на Харківщині команда Сергія зняла документальний фільм “Атака на цивільних”. Gwara Media досліджувала тему воєнних злочинів 

“Документування цього процесу підвищує довіру до всього, що відбувається. Це є стимулом для діалогу і створення контексту для правосуддя і правозахисного процесу. Також, це питання національної ідентичності і історичної пам’яті”, — розмірковує Сергій у розмові. 

Він пояснює, аби потрапити на деокуповані території потрібно пройти кілька етапів, зокрема – це слідування за представниками правоохоронних органів, поліції, СБУ, прокуратури. Вони першими потрапляють у такі міста та села, роль військової адміністрації тут не настільки важлива.

Чим можуть бути корисні цивільні при ексгумації?

Сергій погоджується з думкою Олексія Юкова про те, що цивільні можуть бути інформаторами, але також бути задіяними, як свідки воєнних злочинів. Мова йде про тих людей, які перебували в окупації та могли бачити те, що відбувається.

Якщо територія вже безпечна для цивільних, то вони також можуть допомагати копати, аби витягувати людей з братських могил.

“Ця чорна робота найважча, значна її частина робиться руками невідомих для суспільства людей, зморених сонцем”, — Сергій Прокопенко, редактор Gwara Media.

Редакція не володіє достовірною інформацією, чи залишилися зараз у Бахмуті цивільні, на момент окупації вони ще були у місті. Потім окупанти регулярно подавали списки тих, кого вивезли до непідконтрольних Україні територій, доля цих людей здебільшого лишається невідомою.

У вересні 2023 року ми зафіксували один з останніх списків вивезених з Бахмута, а в березні 2024 року росіяни повідомили, що вивезли людей з Іванівського, це село неподалік від Бахмута. Ймовірно, що саме ці люди могли бути свідками російських воєнних злочинів, зокрема й вбивства цивільних, останки яких й показують росіяни.

Примітка. Ми створили цей матеріал як учасник Мережі “Вікно Відновлення”. Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win.

Читайте також:

• Освітній скринінг та протидія російським наративам: чи готові Бахмутські школи до навчання дітей з деокупованих територій
• Як росіяни зомбують дітей на ТОТ та популяризують війну серед молоді

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Наука — це сфера діяльності, яка сьогодні доступна як чоловікам, так і жінкам. Однак так було не завжди. Дуже багато корисних речей, які ми користуємося в повсякденному житті, винайшли жінки минулого. Проте, багато з них були помилково чи навіть умисно приписані чоловікам.

Редакція Бахмут IN.UA підготувала добірку відомих відкриттів, які здійснили жінки, але котрі були привласнені колегами чоловічої статі.

Великі винаходи жінок, які привласнили чоловіки

У XXI столітті люди стають все більш толерантними та об’єктивними. Однак, навіть так інколи виникають труднощі в різних сферах, які ґрунтуються на дискримінації за половою ознакою, зокрема, в науці. Проте, ситуація в цій сфері діяльності в минулому була набагато гіршою: жінки майже не мали можливості на самореалізацію та прояв себе. Наприклад, коли жінка протистояла тиску оточуючих і надавала свою наукову працю суспільству, то її більше безпричинно критикували, а у деяких випадках навіть нахабно привласнювали собі чужу роботу.

Розаліна Франклін

Існування ДНК як наукового феномену біології було відкрито ще у 60-х роках ХІХ столітті. Однак, вчені тих років не могли визначити структуру цієї молекули, записавши її в загадку для науки.

Справжній прорив у цій сфері стався майже випадково, коли у 1952 році молода вчена Розалінд Франклін, яка до цього працювала над рентгенівським аналізом білків і жирів в розчині, вперше в історії отримала чіткий знімок ДНК. Жінка визначила її двоспіральну структуру, в результаті чого почала вивчення. 

Їй потрібно було лише завершити процес вивчення фотографії та представити своє відкриття. Однак, у цю справу життя Розалінд Франклін втрутився її колега на ім’я Моріс Вілліс. Чоловік таємно привласнив собі знімок ДНК, після чого показав його своїм друзям із Кембридзького університету Френсісу Крику та Джеймсу Вотсону. Вже наступного року, у 1953 році, в журналі Nature вийшла їх спільна сенсаційна стаття щодо ДНК. Саму Розалін Франклін залишили за кадром.

У 1958 році науковиця померла від раку яєчників, так і не дізнавшись про підступність її колег. Через чотири роки після цього Крик, Вотсон та Вілкінс отримали Нобелівську премію в галузі фізіології та медицини.

Історична справедливість настала лише у 1975 році, коли письменниця Енн Сейр розповіла світові історію Розалін Франклін.

Джоселін Белл Бернелл

Астрономія — одна з найдавніших та найскладніших наук, відкриття в якій також робили жінки. Джоселін Белл Бернелл — один з найяскравіших прикладів. І на жаль, її відкриття також привласнив чоловік.

Ця історія почалася в Кембридзькому університеті, де Джоселін навчалася на аспірантурі. Разом зі своїм науковим керівником Ентоні Г’юїшем, науковиця вела спостереження компактних джерел радіовипромінювання, наприклад, квазарів. Якось вона засікла раніше невідомі науці постійні сигнали, що лунали десь у космосі. Як пізніше з’ясувалося завдяки її дослідженням, вона стала першою, хто побачила космічні пульсари.

Дослідники вивчили явище та написали дві статті в журнал Nature: перша була про відкриття пульсара, а друга — про відкриття ще трьох подібних космічних об’єктів. Трохи згодом Шведська королівська академія наук у своєму пресрелізі в 1974 році нагородила Ентоні Г’юїша Нобелівською премією, відзначивши його вирішальну роль у відкритті. Ця подія розділила Белл та астронома Фреда Хойла з їхнім вчителем Ентоні Г’юїшем.

Через кілька років, працю Джоселін Белл Бернелл все ж таки визнали і її стали вважати першовідкривачкою, хай премію так і не дали.

Генрієтта Суон Лівітт

Іншим прикладом того, як жінка робить відкриття, а після його крадуть чоловіки, може слугувати історія Генрієтти Суон Лівітт. У молодому віці вона майже повністю втратила слух, але це не завадило їй влаштуватися в обсерваторію Гарвардського коледжу й отримати посаду асистента професора астрономії Едварда Пікерінґа. На цій посаді вона займалася механічними обчисленнями.

Із 1902 року науковиця упорядковувала каталог фотопластинок із зображеннями зірок, визначаючи їх блиск у зоряних величинах. Це дозволило їй відкрити понад 2400 змінних зірок. У 1912 році вона знайшла залежність між світністю і періодом її зміни в змінних небесних тіл, яка отримала назву цефеїд. Це відкриття дозволило вимірювати галактичні й позагалактичні відстані.

На жаль, її роботи були використані Харлоу Шеплі та Едвіном Хабблом. Згодом і її внесок був оцінений. Однак, коли її у кандидатуру висунули на премію, Генрієтта померла. Її ж нагороду отримав Шеплі. 

Сесілія Хелена Пейн

Сесілія Пейн — одна із найуспішніших жінок в астрономії XX століття, яка також стала першою професоркою в Гарвардському університеті.

Ситуація, з якою зіткнулася Сесілія Хелена Пейн, досить іронічна. Почалася вона тоді, коли їй було всього 25 років. Саме тоді вона, навчаючись в Кембриджі, ненароком довела науковій спільноті, що зірки складаються переважно з гелію та водню. На той час ця думка була революційною, адже вчені були впевнені, що за складом Сонце майже не відрізняється від Землі.

Багато астрономів називали її дисертацію “найкращою в історії”. Один із них, Генрі Норріс Рассел, навіть заявив, що така теорія надто чудова, щоб бути правдою. Саме тому він переконав науковицю написати розмитий і невпевнений висновок до роботи, який у результаті звів її новизну нанівець.

Не минуло й чотирьох років, як Генрі Норріс Рассел опублікував аналогічну працю вже під своїм ім’ям. Він побіжно згадав заслуги Пейн, однак при цьому привласнив усе відкриття собі. 

Піком абсурдності її ситуації став 1976 рік, коли її внесок у науку людства відзначили премією… імені Генрі Норріса Рассела — людини, яка викрала її відкриття. 

Еліс Бол

Еліс Бол прожила всього 24 роки, але за цей час встигла винайти перші ліки від небезпечної прокази без побічних ефектів. 

Історія цього відкриття почалася під час роботи над дисертацією в Гавайському університеті. Тоді дослідниці вдалося вивчити властивості олії чаульмугра, яку лікарі намагалися давати пацієнтам із проказою. У пероральній формі олія давала гарний ефект проти симптомів хвороби, проте викликало побічні ефекти.

Еліс Бол змогла доробити цю речовину, ізолювавши етилові ефіри жирних кислот в олії. Вже готовий препарат можна було вводити ін’єкціями.

Науковиця померла у віці 24 років, ймовірно, від отруєння парами хлору у лабораторії. Бол так і не встигла опублікувати своє дослідження. Однак, це зробив її колега Артур Дін, при цьому поставивши своє ім’я під роботою. Самі ж ліки виявились ефективними, через що їх використовували до 1940-х, доки не були розроблені більш сучасні препарати на основі сульфінів.

Відкриття Еліс Бол могло б бути забутим, якби її записи не знайшли в лабораторних журналах. 

Ліза Майтнер

Відома австрійська вчена Ліза Майтнер, яка працювала в галузі ядерної фізики та ядерної хімії, ще при житті зіткнулася з гендерними стереотипами та привласненням власного відкриття. 

Ця історія почалася в 1932 році після відкриття нейтрона як складової атому. В цей час почалося активне обговорення питання про створення трансуранових елементів. Одними з передових вчених в цій галузі були Ліза Майтнер та Отто Ганн. У листопаді 1938 року саме Майтнер першою в історії вдалося розщепити атомне ядро ​​на частини, у результаті чого з’явилися ядра барію й криптону, а також виділялося багато тепла. Ліза Мейтнер також першою провела розрахунки з урахуванням усіх можливих аспектів експерименту. Подальше вивчення виявило дуже багато важливих аспектів, зокрема те, що відкриття може використовуватися для створення зброї масового ураження.

Загалом відкриття Мейтнер було відомим у науковому колі фізиків-ядерників, однак першим публічно про нього розповів її колега Отто Ганн у 1944 році. За це він отримав Нобелівську премію з хімії. Багато хто з істориків стверджує, що Мейтнер не дали премію з іншої причини: — одним із членів комітету був Карл Манне Георг Сігбан, який відверто недолюблював Майтнер.

Нетті Марія Стівенс

Нетті Марія Стівенс — вчена, яку можна вважати однією з найвизначніших у галузі генетики, адже їй вдалося з’ясувати, що саме від їх комбінацій залежить стать плоду в момент зачаття.

Відкриття сталося на початку XX століття, коли Стівенс вивчала самок і самців борошняного хрущака. Дослідниці вдалося виявити те, що самці виробляють два різні типи хромосом: одна несла велику хромосому (X), а інша — маленьку (Y). При заплідненні великою хромосомою з’являлося потомство жіночої статі, а маленькою — чоловічої. Пізніше вчена перевірила цю теорію на 50 видах комах, розробивши концепцію хромосомного визначення статі, яка залишається актуальною і сьогодні для майже для всіх живих істот, включно з людьми.

Приблизно в цей час генетик Едмунд Бічер Вілсон провів схоже незалежне дослідження на клопах. Він зробив декілька помилок при спробах пояснити вплив хромосомних комбінацій на стать. І хоча дослідження Стівенс було повнішим, звання першовідкривача дісталося Вілсону.

Мері Еннінг

Мері Еннінг — незвична постать для наукового товариства, адже вона була звичайним любителем палеонтології. Однак саме їй вдалося знайти велику кількість викопних решток, які відкривали вченим нові види.

Її шлях у палеонтологію почався у віці 12 років, коли вона разом із братом знайшла скелет іхтіозавра — морської рептилії, що вимерла у минулому. Проданий скелет дістався палеонтологу Еверарду Хоуму, який опублікував наукову роботу про нього у 1814 році, а через п’ять років виставив у Британському музеї в Лондоні.

Мері цікавилася наукою, через що почала її самостійне вивчення. Їй вдалося вивчити дослідження натураліста та палеонтолога Жоржа Кюв’є, а також опанувати навички витягування кісток та відновлення скелетів давно зниклих видів.

У віці 24 років вона знайшла перший в історії повний скелет ще однієї стародавньої рептилії — плезіозавру. Проте через свою стать і низьке походження вона мала права самостійно описати відкритий нею вигляд. Ця честь дісталася Вільяму Конібер. Скелет довелося продати, як і десятки інших знахідок (іхтіозаврів, копалин риб та молюсків), які Мері з ризиком для життя видобувала під час штормів та зсувів.

Загалом робота зробила Мері Еннінг досить популярною фігурою серед палеонтологів Європи. Так, натураліст Людвіг Лейнгардт назвав дівчину “принцесою палеонтології”, а швейцарський учений Луї Агассіс назвав на її честь два види риб.

Мілева Марич

Не існує людини у світі, яка б не знала Альберта Ейнштейна. Йому належать декілька фундаментальних робіт, які змінили усю основу фізики. Проте, існує теорія, що за атомною, квантовою та теорію відносності стояв не він, а його перша дружина Мілева Марич.

Така легенда ґрунтується на біографії жінки, яка була написана Десанкою Трбухович-Гюрич. В цій роботі йдеться про те, що, мовляв, фізик Авраам Йоффе бачив оригінальні рукописи, де Ейнштейн та Марич були вказані співавторами. Однак Иоффе писав, що автором трьох відомих теорій був “невідомий чиновник патентного бюро в Берні з фамілією Ейнштейн-Маріті”. 

Зазначимо, Маріті — це латинізований варіант фамілії “Марич”, до якого додалося прізвище чоловіка, що є традицією у Швейцарії де проживало подружжя.

Тротула Салернська

Тротула де Руджеро або Тротула Салернська — відома лікарка XI-XII століття, яка працювала в Салерно, що в Італії. Вона створила кілька робіт про здоров’я жінок, у тому числі й опис жіночих хвороб. Ці тексти у середньовічній Європі були основним джерелом інформації про жіноче здоров’я.

Всі роботи науковиці після її смерті почали приписуватися авторам чоловічої статі. Спочатку її роботу приписували чоловікові та синові, далі, у міру передачі інформації, чернець переплутав її ім’я з чоловічим. Ба більше, її колеги лікарі та вчені тих часів ставилися максимально вороже до жінок, через що сам факт її існування заперечувався. 

Матеріал створено у співпраці з Волинським прес-клубом

Читайте також:

• Ебаут та Палає: підбірка ресурсів на гендерну тематику
• У Києві презентують виставку “Скорботний шлях Бахмуту”: адреса
• Весняна красуня Бахмута або Що не так зі шкільними конкурсами краси

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!