За 30 жовтня ЗСУ продовжили штурми на Бахмутському напрямку і здійснили підтверджене просування вперед. Геолокаційні кадри вказують на те, що українські сили просунулися на північний схід від Курдюмівки.
Відомо, що наші сили продовжують наступальні дії на південь від Бахмута і завдають втрат російським військам у цьому районі.
Кілька російських військових оглядачів стверджували, що українські сили безуспішно намагалися просунутися за залізничну лінію між Кліщіївкою та Андріївкою.
Ще одне джерело стверджувало, що українським силам вдалося просунутися за залізничну лінію на південь від Андріївки та закріпитися на нових позиціях. Опубліковані геолокаційні кадри вказують на те, що ЗСУ просуваються у напрямку Курдюмівки.
Карта боїв / Інститут вивчення війни
Російські війська продовжили наземні атаки під Бахмутом 30 жовтня, але не здійснили жодних заявлених або підтверджених просувань. Росіяни не полишають спроб відновити втрачені позиції біля Андріївки та Кліщіївки. Командувач Сухопутних військ України генерал-полковник Олександр Сирський заявив, що російські війська “значно посилили своє угруповання” під Бахмутом і перейшли від оборонних дій до більш “активних”.
Російські військові оглядачі стверджують, що позиційні бої тривають на північний захід від Бахмута в районі сіл Берхівка, Васюківка та Оріхово-Василівка.
Нагадаємо, що 29 жовтня росіяни атакували Хромове. За деякими джерелами окупанти, начебто, витіснили українські сили з позицій біля Берхівського водосховища. Однак, в Інституті вивчення війни не підтверджують цей факт. Бої довкола Бахмута продовжуються.
Я повертаюся у Крам, де на той час живу. Працювати у місцевому медіа і фоткати кожен куток, щоб мати щось на згадку, коли дому не стане зовсім. За традицією фотка стели, ну бо, як це – додому ж їдеш! Перетнувши кордон області трава само собою одразу зеленіше, повітря чистіше, небо синіше, і оце все…
Зараз таку фотку не зробиш з відомих причин. Спочатку цю стелу замалюють від написів військових, шоб красіво. Потім на ній залишать нові, перетворивши у сучасний пам’ятник війні й боротьбі. Потім проїхати повз вже буде майже неможливо. В’їжджаючи цьогоріч вже минаю не цю стелу. Та мова не лише про неї. Про дім.
Мені пощастило, я пам’ятаю її й іншою. Свою Донеччину, хочете, Донбас, не має зараз сенсу розписувати різницю (хоч вона величезна насправді).Мені пощастило знати її до війни. Навіть до 14го, не кажучи про доповномасштабну.
Мені пощастило дитиною “тусить” на день міста у Бахмуті чи день шахтаря у Соледарі. Їсти солодку вату і розводити батьків на всілякі свєркающі сувеніри-шерпотреби, які валяються потім тижнями вдома. Штовхатися у натовпі святкових людей, що підтанцьовують під живі виступи якихось поп-ікон (прости Господи) того часу, типу Могилевської чи якихось Неангелів, а навколо пахне шашликами і літнім вечором.
А ці супер зрєліщні виступи на Кнауфі. Так, буквально виступи запрошених зірок у дворі величезного завода на околиці Соледару.
Зараз силюки пустять сльозу, а городські не поймуть. День села. Цього свята чекали весь рік. 14 жовтня, день Покрови (назва села відповідна), школярі й місцеві колективи тижнями репетирують у невеличкому будинку культури, а на саме свято вітають новостворені родини, відзначають річниці весіль та досягнення місцевих жителів. Лампово і щиро. З усіх сил аплодують сусідці чи кумі, бо та на сцені. Потім така собі вечірня програма, танці й посиденьки компаніями. Кілька років поспіль тодішній сільський голова умудрявся запрошувати дуже відомих співаків і ведучих та ввалював бабло у святкові салюти.
“Так гарно” – казали люди. “Це ж скільки грошей вилетіло в повітря” – додавали одразу. Але свято дійсно тоді того вартувало.
Мені пощастило їздити по гриби у Лиман. Той ліс з усіх, що я бачила єдиний…пахне лісом. Пахне настільки, що паморочиться голова, якщо походити там занадто довго.
А влітку на Дінець: Щурово чи Блакитні озера – затоплені водою з Сіверського Дінця колишні кар’єри, від того страшенно глибокі і чисті.
Пощастило їздити до Лаври. До Святогірська. Не те, щоб сильно відчувалася якась духовність, але піднятися “до Артема” – ото святе!
Сувеніри на кожному повороті і запах виробів з ялівця. І цей вид на Дінець і Лавру, коли нарешті підіймаєшся.
Мені пощастило їздити з батьками на море. Азовське. Найтепліше у світі. Щоліта на найкращі курорти мого життя: Мелекіне, Урзуф.
Побачивши з часом інші моря думка не змінюється. Азовське найпіжже!
Будиночки у “приватному секторі”. База відпочинку “Утьос” (це тільки для “прохаваних олдів”) з жахливими умовами, але найкращими краєвидами і пляжем, на якому згориш від сонця в перший же день, бо ти ж не слабак йти в тіньочок чи вилазить з води, бо вже “губи сині”. Розйобний маркетинг пляжних торговців, що 10 разів проходять повз тебе з сумками і неймовірно креативними постійноповторюваними гаслами, типу “паахлава мєдовая” і “ракі, ракі, поднімайтє свої…рукі”.
Ти встаєш о 3 ночі, бо виїзд автобуса о 4. Йдеш з сумками і передчуттям дороги, довольне як слон. Їдеш години чотири. Через Донецьк, тоді ще гарний, перспективний, амбітний і дочорта гоноровий. І Оленівку.
Вони не просто нищать мій дім, вони наче не дають мені пам’ятати його через призму дитячих спогадів. В Оленівці була ранкова зупинка після Донецька, відома “точка” смачної придорожньої випічки. Вони не дають мені навіть права сумувати за цим, бо тепер з цим населеним пунктом асоціації геть інші. Тепер це дорівнює одному з найжахливіших вчинених росіянами злочинів проти наших людей. І більше нічого.
Урзуф, Маріуполь. Тепер це не про море.
Соледар і Бахмут – не про сіль і шампанське і зовсім не про дитинство й плани на життя. Донеччина наче більше не належить мені, вони забирають її не лише фізично, її стирають звідусіль.
Тієї її більше немає і ніколи не буде.
Зараз її залишки у пікселі й мультикамі, вона на патчах зі сходом сонця і мерчі “Забоя”. Вона у корчах і воєнторгах. У піснях-символах, ненависті і невимовному болі. Ті залишки, що не здаються.
Решта її мовчить в окупації, сидить по підвалах-катівнях, або перетворилася на зомбі від укусів рускава міра.
Та мені таки пощастило її пам’ятати різною і бути її частиною. Бути “звідси” – ніколи про просто. Завжди про суперечно і з боротьбою.
Вона така. Важка, некомфортна, пряма і через те дещо наївна.
Її нелегко любити. Але якщо так – вона вже ніколи не відпустить.
Пенсійне посвідчення з інвалідності / фото ілюстративне, iStock
В Україні у 2025 та 2026 роках люди з інвалідністю можуть оформити паперове або електронне пенсійне посвідчення. Документ підтверджує статус, дає право на пільги та соціальні гарантії. Розповідаємо, куди звертатися та які документи знадобляться.
Детальніше про те, як отримати пенсійне посвідчення з інвалідності — в матеріалі Бахмут IN.UA.
Як отримати пенсійне посвідчення з інвалідності
Пенсійне посвідчення з інвалідності — це офіційний документ, що підтверджує статус особи з інвалідністю та дає право на відповідні соціальні гарантії, пільги та допомогу. Його можуть оформити як дорослі, так і діти з інвалідністю, а також особи з інвалідністю з дитинства.
Пенсійне посвідчення з інвалідності може видаватися:
у паперовій формі — термін дії не обмежується, виняток — призначення пенсії на певний строк; у електронній формі — видається у вигляді платіжної картки, яка є одночасно пенсійним посвідченням, термін дії такого посвідчення визначається банком й не може перевищувати трьох років;
За бажанням, людина може оформити електронне пенсійне посвідчення у “Дія”, без паперового аналога. І користуватись ним лише у цифровому вигляді.
Які документи потрібні та куди звертатися
Щоб отримати пенсійне посвідчення особам з інвалідністю, необхідно звернутися до Пенсійного фонду України (ПФУ) із заявою та надати наступні документи:
серію та номер паспорта або реєстраційний номер облікової картки платника податків;
номер особового рахунку;
вид пенсії (з інвалідності);
групи, підгрупи, причини інвалідності із зазначенням у відповідних випадках нозологічних форм захворювань;
термін дії посвідчення;
фото 3 на 4 для особи з інвалідністю; фото 3 на 4 дитини та фото 3 на 4 одного з батьків, який отримує допомогу (для оформлення пенсійного посвідчення для дитини з інвалідністю).
Посвідчення можна замовити й онлайн в особистому кабінеті на порталі електронних послуг ПФУ. Для цього треба:
Подати онлайн-заяву на виготовлення посвідчення;
заповнити всі розділи форми;
завантажити копії паспорта та РНОКПП;
прикріпити фотографію 3 на 4;
підписати заяву КЕП.
Готове посвідчення видається безплатно особисто одержувачу соціальної допомоги у сервісному центрі ПФУ.
Село Берхівку росіяни називають “важливим стратегічним пунктом”, де дислокуються їхні Іванівські десантники (331-й полк Свірської 98-ї дивізії ПДВ, який перебував в Іваново). Окупанти скаржаться, що […]
Війна росії проти України почалася задовго до 24 лютого 2022 року. Перша фаза фізичної окупації територій нашої держави у сучасній історії відбулася ще 2014 року. […]
На Бахмутському напрямку російські окупанти змінюють тактику. Загарбники намагаються переймати досвід ЗСУ та атакувати невеликими групами. Про це військовий експерт, майор запасу ЗСУ Олексій Гетьман […]
