Ганна Акімова добре знає, що таке змінювати дім і починати все з нуля. Родом із Горлівки, вона давно серцем прикипіла до Бахмута. Тут промайнули її роки юності, тут вона навчалася, працювала і будувала нове життя після 2014-го. Для багатьох місцевих Ганна — не просто знайоме обличчя, а вихователька дитячого садка “Райдуга”, до якої малеча біжить із усмішкою.

Редакція дізнавалась історію донеччанки.

Бахмут — мій дім, де я росла й навчалася

Ганна Акімова народилася в Горлівці. У 2014 році, коли Ганні було підліткою, це місто окупували росіяни, і досі воно живе в окупації. Тож родині дівчини довелося покинути Горлівку й переїхати — спершу вони жили в Ступках. Як згадує Ганна, вона тоді думала, що їде тимчасово й от-от повернеться додому. Але так не склалося, тож дівчинка закінчувала школу вже в Бахмуті.

“Пам’ятаю, що Бахмут мені сподобався, там було так свіжо, дуже багато зелені. Знаєте, я після 2022 року побувала у багатьох містах, але такого зеленого міста не бачила. Більшу частину свого свідомого життя я себе асоціюю саме з Бахмутом. Це мій дім, це там, де я росла, навчалася”, — каже Ганна.

Дівчина додає, що їй з дитинства подобалося бути в колі дітей, навчати їх. Тож коли прийшов вибір, ким бути в житті, Ганна не роздумувала. Пішла навчатися у місцевий педколедж і вже на останньому курсі почала працювати вихователькою у садку №52 “Райдуга”. Спочатку це було місце для практики, а потім Ганна не захотіла його залишати — вчила групу дошкільнят. У середньому в групі було 18–20 дітей.

“У перший час було важко, бо потрібно було звикнути до дітей і щоб діти звикли до тебе. До кожної дитини треба було знайти підхід, зрозуміти її. Потім, коли я вже адаптувалася до колективу і до роботи, почала виступати на заходах. Пригадую, якось на новорічне свято у мене був костюм королеви. Хлопчик з групи тоді дуже активно робив мені компліменти. Його тато прийшов забирати. Такі щирі моменти згадую, діти дуже безпосередні”, — з теплотою каже Ганна.

Роки роботи у бахмутському садочку збіглися з епідемією коронавірусу. Вихователька зізнається: той час був навіть складніший, ніж початок повномасштабної війни. Тоді ніхто не розумів, як діяти. З батьками доводилося бути на зв’язку щодня і вперше проводити заняття онлайн. Згодом цей досвід став у пригоді вдруге, вже під час повномасштабної війни.

Того ранку було важко прокинутися

Перший день вторгнення Ганна пригадує так:

“Мені зранку буває важко вставити, й у той день було так само. Я вже збиралася на роботу, чула, що щось гупало здалеку, але так вже бувало з 14-року, тому не звернула на це увагу. Здається мені хтось подзвонив з роботи й сказав, що почалася війна. Я в паніці зателефонувала директору”, — згадує дівчина.

Директорка сказала Ганні, що сьогодні садок не працюватиме. З того часу минуло понад три роки, двері садка №52 “Райдуга” так й не відкрилися. На початку квітня 2022 року, коли в Бахмут почало прилітати, Ганна евакуювалася. Довелося вдруге залишати дім: спочатку Горлівка, потім Бахмут.

“Ми за один день зібралися, якісь дві валізки взяли й наступного ранку поїхали. Це було 8 квітня, мали виїжджати на поїзді з Краматорська. Нас довезли до міста. І в останній момент ми передумали, сіли на автобус до волонтера”, — каже Ганна.

Це рішення врятувало їй життя. Бо в той же день росіяни вдарили по вокзалу Краматорська. З Бахмута Ганна евакуювалася до Дніпра, там три дні жила в школі, потім шукали житло, але це було дуже дорого, тож довелося їхати далі. Коли знайшли тимчасову оселю Ганна повернулася до роботи: спочатку обдзвонювала батьків, переконувалася, що й вони й діти в безпеці, питала, чи хочуть повертатися до навчання. Так почалися перші онлайн уроки під час повномасштабного вторгнення. Ці уроки, каже Ганна, повернули й дітям й батькам хоча б маленьке почуття нормальності.

Заняття для дошкільнят

На початку вторгнення онлайн-заняття давалися непросто, світло зникало по кілька разів на день. Ганна пригадує, що іноді доводилося переносити уроки на вечір, щоб діти могли під’єднатися, а батьки після роботи встигли допомогти. Був і запасний варіант — завдання чи відеоурок у спільній групі, щоб кожен міг переглянути у зручний час.

Тепер навчання стало схожим, але цікавішим: у програмі з’явилися інтерактивні ігри, презентації, вікторини, руханки, гімнастика для очей. У групі Ганни 23 дитини — і майже всі щодня приходять на заняття.

“Треба, щоб була постійна зміна діяльності, і діткам тоді якось це легше сприймати, бо воно сприймається як от такі окремі часточки, а не єдине тіло. Відтак й легше засвоюються”, — говорить вихователька.

Ганна багато уваги приділяє національно-патріотичному вихованню. Вона знайомить дітей із символами України, читає їм твори Василя Сухомлинського та інших українських авторів, розповідає про традиції і національний одяг. Після заняття про вишиванки малюки навіть побігли перевіряти свої сорочки та порівнювати орнаменти — у всіх вони різні, каже Ганна.

Вона намагається, щоб навчання не було лише за екраном. Дає дітям завдання для рухливих ігор, спостережень за природою та інших активностей, які батьки роблять разом із ними. Робота виховательки, за словами Ганни, важка і відповідальна, але вона дуже любить свою справу — це її покликання.

Позаробочий час Ганна любить прогулюватися на свіжому повітрі та читати, хоч часу на хобі зараз мало. Донеччанка переконана, для багатьох дітей онлайн-садок — це єдина можливість навчатися, особливо там, де немає працюючих дитсадків, як от у малих селах. Крім того, це й спосіб зберегти спільноту в евакуації.

Читайте також:

За коханим на Донбас: коли любов сильніша за страх. Історія Ярини — партнерки військового, яка переїхала у прифронтове місто

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У 2020 році пані Ольга втратила чоловіка, через рік — поховала маму. А в 2022-му в її рідне місто прийшла війна. Вона евакуювалася до Києва, до доньки, яка переїхала туди раніше. 2023-й приніс новий біль — на власний день народження жінка дізналася, що її дім у Часів Ярі, де вона народилася, виросла й прожила все життя, згорів. Здавалося, втрачено все. Але саме в Києві життя відкрило для неї нову сторінку: несподіване місце, нових людей і важливу справу. Побачивши оголошення про пошук працівниці в центрі підтримки для переселенців із Часів Яра, вона наважилась спробувати. Тепер пані Ольга працює на соціальному підприємстві, де опікується людьми з ментальною інвалідністю — і щодня знаходить у цій роботі сенс, тепло й сили йти далі.

“Дім згорів на моє день народження”

Пані Ольга народилася та виросла в Часів Ярі, де вийшла заміж та виховувала з чоловіком доньку. З коханим у шлюбі вона прожила 38 років, каже, це були щасливі роки, вони були опорою один для одного. Як каже в розмові Ольга, вона завжди відчувала себе за чоловіком, він її оберігав та захищав — навіть перед смертю найбільше хвилювався, як буде без нього дружина. Через рік після смерті чоловіка Ольга поховала матір, а потім — війна.

Жінка 25 років працювала на вогнетривкому комбінаті в газовому цеху, а перед повномасштабною війною виконувала обов’язки директора стадіону “Авангард” — місця, яке було одним з улюблених для місцевих мешканців.

Ольга планувала й далі тут працювати, адже робота їй подобалась. Але у лютому почалася повномасштабна війна, з міста потроху почали виїздити люди. Все менше працівників приходило на роботу. Був час, коли Ольга працювала сама, тож у серпні 2022 вона вирішила евакуюватися — їхала до доньки у столицю, яка сюди виїхала раніше.

“Виїжджала з дому у серпні 22-го тільки з валізами і з портретом свого чоловіка. Все дома лишилось, бо думала, що їду на пару місяців — так, як і всі ми. Рік я не шукала роботу, я тільки плакала й збиралася додому”, — розказує жінка.

Згодом пані Ольга дізналась, що її будинок в Часів Ярі згорів. Це сталося на її день народження, 3 жовтня. 

“З моїх вікон тепер видно небо. Сам дім згорів”, — каже пані Ольга.

Після цього жінка почала замислюватись над тим, щоб шукати роботу. В результаті знайшла її випадково, коли прочитала об’яву про пошук працівниці в пекарню Good Bread (соцпідприємство) в гуманітарному центрі у Києві, який працює для часовоярців.

“Я довго вагалась, думала: йти мені не йти, тому що я не працювала у цій сфері ніколи. І не працювала з людьми з ментальною інвалідністю. Але все ж пішла на співбесіду, й на другий день вийшла вже на роботу. І вже 2 роки я тут”, — каже пані Ольга.

Вона почала працювати супроводжуючою для людей з ментальною інвалідністю на соціальному підприємстві, яке не тільки пече хліб, але й безплатно годує бездомних та переселенців. Простими словами, наша героїня вчить їх кулінарії. Починають з простого: різати овочі, робити заголовки котлет. Спочатку на цій роботі було важко й фізично й морально, але своїх підопічних вона не могла залишити.

“Коли я тільки почала тут працювати, то трошки раніше звільнилася з роботи, а у нашої команди були заняття з евритмії. Вони займаються навпроти нашої роздягальні. Я пішла переодягтися і думаю: тихенько вийду, щоб їм не мішати. На ціпочках закриваю двері. Вони як почали всі кричати, “Оля, Оля до завтра, до завтра”. Я йшла по сходинках і плакала від щирості. Іду тоді й думаю, ну як можна сюди не повернутись. І так вийшло, що я навчаю їх, а вони мене. Це мій новий етап в житті”, — каже пані Ольга.

Одна з її підопічних — Наталка, жінка з ментальною інвалідністю, яка не вміє читати та писати та має особливості у мовленні, але з радістю працює тут й ділиться своєю любов’ю з іншими. Якась вона принесла пані Ользі лист. Це був папір з набором букв.

“Між цими рядками там були такі розмалюночки. Я подивилась і кажу: “Наталка, який лист гарний! Що ж ти мені написала? Виявилося, там було написано “Я тебе люблю”, — каже жінка.

І таких щемких моментів у роботі багато, ділиться пані Ольга. Всі ці люди вперше отримують досвід роботи, щоб потім мати змогу й заробляти кошти, й реалізовувати себе в житті. Проте навіть ті, хто вже покинув пекарню та перейшов на іншу роботу, все одно підтримують зв’язок. Бо це місце для них більше, ніж просто робота, тут справжня спільнота однодумців — і пані Ольга теж знайшла себе тут, у піклуванні про цих людей.

“Треба жити далі й не боятися. Я ні одного дня, ні однієї хвилини не жалію, що я на цій роботі. Можливо, я й знайшла б іншу роботу, десь у ларьку сиділа б сама наодинці зі своїми думками. А тут я живу просто — не фізично, звісно, а морально. Це моє життя, і такий досвід у мене, що я сама не очікувала від себе”.

Вона стала опорою не тільки для своїх підопічних, але й для себе самої. Жити далі, не боятися і бути поруч з людьми — іноді цього достатньо, аби почати спочатку.

Читайте також:

• Створила театр моди на Донеччині, а нині підтримує переселенок у Луцьку: історія Аліни Андрєєвої з Часів Яру
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Ми народжуємося, вчимося ходити, йдемо до школи, знаходимо друзів, вперше закохуємося, закінчуємо навчання, а далі шляхи в кожного різні, і всі вони проводять нас в один кінець, до смерті. Смерть — невідмінна частина людського життя, від неї ніяк не сховаєшся. Так ми прощаємося з рідними, проводимо поховання й цей обряд дуже важливий для вшанування пам’яті, для етапу горювання, який ми повинні пройти. Та що робити, якщо близьку людину не поховаєш? Якщо тіла її немає, й немає куди прийти на могилу? Росіяни забрали у багатьох сімей можливість провести в останню путь близьку людину. Тіла наших військових нерідко залишаються на полі бої або ж в окупації, й забрати їх звідти немає можливості. А рідні натомість отримують повідомлення “зник безвісти”.

Редакція поспілкувалася з двома жінками, які втратили найдорожчих, але не мали змоги попрощатися. Анна поділилася тим, що відчувають родини, коли близька людина зникає безвісти, а серце вже носить тишу втрати. Аліна — розповіла про свій шлях через суд, аби держава офіційно визнала смерть її чоловіка. Лише після цього вона зможе провести його в останню путь: без тіла, але з гідністю, з правом на памʼять і прощання.

Що відчувають рідні?

Почати цю розповідь ми хочемо з голосу тих, хто залишився чекати, зі спогаду, що не має могили. Анна втратила батька на війні 10 місяців тому, і досі не змогла провести його в останню путь. У цих обставинах найточніше слово для опису її стану — невизначеність. Це відчуття виснажує, позбавляє опори й змушує жити між надією й болем. 

“Фактично мій батько зник безвісти, хоча ми знаємо, де і як він загинув. Було багато питань від родичів і знайомих — як це загинув, але зник. Якщо говориш, що зник, то багато хто бажає знайти живим, чи у полоні, чи у лікарні. І знову, і знову треба пояснювати, як саме зник твій родич. Було таке, що деякі з рідні вичитували нам, що ми нічого не робимо. Але ж я не поїду на лінію зіткнення, щоб самотужки евакуювати тіло. Є розуміння, що тіло не варто, щоб за нього гинули інші. Але все одно чекаєш…

Поховання як крапка в історії життя. Це важко описати, але ми зав’язли у думках про його загибель, не можемо до кінця усвідомити і прийняти. Бо нема доказів, немає тіла, розум відмовляється прийняти факт загибелі. Фантазує, що це не правда, вигадує сценарії спасіння. А через секунду ти уявляєш, як тато лежить у лісі, один, холодний і самотній”, — ділиться Анна.

За словами жінки, її родина застрягла посеред маршруту “смерть — поховання — прийняття”. Анна додає — вона досі не може усвідомити, що тата немає. Часом її гризуть сумління, що вона погана донька, бо не може провести батька в останню путь. Вона шукає його обличчя в обмінах полоненими, живе хибною надією, а потім перечитує повідомлення командира, де побратими намагаються евакуювати тіло, і знову переживає усе наново. Це замкнуте коло. Єдине, що його розірве, каже Анна — це побачити і поховати тата. 

“Бо тоді вже ці думки відчепляться від мене”.

Анна мріє зібрати близьких, згадати усе добре про тата, зустріти людей, що також горюють через втрату — почути, яким він був за життя, згадати щось, що не пам’ятає, але пам’ятають інші. І хоч родина Анни не дуже релігійна, однак відпустити його, відспівати, покласти квіти і поговорити над могилою — це все втамувало б її біль, розмірковує героїня. Бо знати, що рідна людина десь поруч, мати можливість прийти на могилу — цього б вистачило.

Ми також запитали Анну, що могло б підтримати родину у стані втрати. Вона вважає, що важливою є фахова психологічна допомога, а також символічні місця памʼяті — наприклад, Алеї Слави як альтернатива, коли немає могили. Її саму тримало піклування про родину, спокійні моменти на природі поруч з домашніми тваринами. А ще прощання через дію: розібрати речі тата, передати друзям щось особисте на згадку.

Власний досвід Аліни Отземко. Як у судовому порядку домогтися визнання факту смерті

Далі ви прочитаєте історію Аліни Отземко з міста Корсунь-Шевченківський. Її чоловік загинув 7 червня 2024 року на Лимансько-Куп’янському напрямку, удома його чекав чотирирічний син. Попри відсутність тіла, у 2025 році Аліні вдалося через суд домогтися офіційного визнання загибелі. 

Примітка: Аліна Отземко — психологиня, психотерапевтка в процесі навчання, авторка книжок “Чому тато не вдома?” та “Чому тато загинув?”. 

Чоловік нашої героїні, Василь Отземко на позивний “Тічер” (від англійської teacher, вчитель), до повномасштабки працював вчителем історії у школі. Але з перших днів вторгнення пішов захищати країну, згодом доєднався до 44 ОМБР, де отримав офіцерське звання під час виконання бойового завдання. Дружина згадує його цитату:

“Він говорив так: Як я можу вчити дітей історії, якщо вона твориться прямо зараз”.

Василь Отземко загинув у селі Джерельне Луганської області, через тиждень ця територія стала окупованою. Забрати звідти тіло Василя не було можливості. Крім того, через спеку, яка була в той час, а це був червень, тіла швидко розкладалися. Аліна пояснює: за попередніми даними, росіяни ті тіла, які були на цій території, включно з російськими солдатами, спалювали. Максимум, що могло залишитися — це рештки тіла. Черкаска здала ДНК-тест, щоб у випадку, коли рештки повернуть, була змога ідентифікувати чоловіка. Жінка отримала повідомлення про те, що її чоловік вважається зниклим безвісти.

Далі для Аліни почався довгий бюрократичний процес. Після смерті чоловіка військова частина розпочала службове розслідування, тоді і почалися перші проблеми. 

“Військова частина намагалася написати в рапорті, що мій чоловік пішов самовільно. Якщо таке визнають, то це означає, що у родини не буде ні статусу, ні виплат, нічого для сім’ї. Я вдячна побратимам за те, що вони тоді не дали цього зробити, тому що було бойове розпорядження, згідно з яким він все робив за наказом”, — пояснює Аліна Отземко.

Другим нюансом стало те, що службове розслідування, яке мало тривати у перший місяць, розпочали аж через три тижні після зникнення військового. У розслідуванні була друга спроба знову вказати, що Василь пішов самовільно, додає дружина. Цього вкотре не дозволили зробити його побратими.

У випадку Аліни, побратими Василя були свідками, які вказали, що саме відбулося під час його останнього виходу — саме їх свідченням стали ключовими. Але якщо ваш рідний зазначений як “зниклий безвісти”, й ви не маєте жодних свідків, що сталося з ним, то через суд вам буде дуже проблематично довести факт загибелі. Тому, наголошує пані Аліна, так важливо тримати добрий контакт з побратимами та бригадою, де служить ваша близька людина.

“В мене в службовому розслідуванні вказано дані, що він загинув, що є свідки, які про це говорять. Це значно спростило процес. Свідчення побратимів були у службовому розслідуванні — цього вистачало. Не потрібно було, щоб вони давали їх очно”, — ділиться у розмові жінка.

Загалом Аліна двічі була на судовому засіданні. Судовий процес з моменту подачі заяви у жінки зайняв 2-3 місяці, але термін буде залежати й від завантаженості вашого суду. Сам процес підготовки до суду тривав довше, адже з адвокатами на зв’язку Аліна була близько пів року, допоки не зібрала всі документи. По безплатну правничу допомогу вона не зверталася — найняла адвоката, якому довіряла і який представляв її інтереси. Жінка радить: якщо ви також плануєте використовувати платну допомогу фахівця, то звертайте увагу на договір, який підписуєте, щоб там була фіксована сума оплати.

Суд відбувається за місцем прописки. Але якщо ми беремо, умовно, окуповані території, де суд не працює, то звертатися треба до або релокованого суду, або ж , якщо попередній не працює, то до суду, який перебрав на себе повноваження, тобто реорганізувався.

“Коли людина зникає без звісти і немає свідків, які можуть підтвердити те, що сталося, людина проживає невизначену втрату. Велика кількість жінок вірять в те, що їх чоловік живий, що, можливо, він у полоні, в госпіталі, без пам’яті. Але в моєму випадку це працювало інакше, бо я бачила відео, яке мені надали побратими — вони не мали права цього робити по закону. Але я завжди кажу, що є закон, а є совість та людяність. Я розуміла, що відбулося, і що рештки можуть ніколи не повернутися, але дуже важливо зберегти пам’ять. Бо це єдине, що залишається, зберігати пам’ять. Я дуже не люблю цю фразу, що герої не вмирають, адже вони вмирають першими, і єдине, що залишається — це зберегти про них пам’ять”, — розповідає Аліна Отземко.

Й додає, що навіть перейменувати вулицю можна лише іменем загиблого воїна, а не того, який має статус зниклого безвісти. Також не можна поставити пам’ятник, важче пояснити дитині, що з татом й де він. Аліна наводить власний приклад: її 4 річний син часто запитує, коли вони закопають тата в землю, чи де поховають тата. Визнання факту смерті — це й про повагу до дітей загиблих, які вже не мають можливості прийти до батька в обійми, але можуть хоча б мати могилу, куди приходити.

Аліна змогла добитися рішення про смерть чоловіка у липні 2025 року. Жінка ділиться порадами, як їй це вдалося:

• Тримати контакти із побратимами та бригадою, де служить ваш рідний;
• Слідкувати самостійно за термінами службового розслідування та його результатами, бо навіть якщо смерть людини підтвердили, через дрібні помилки розслідування може не стати підставою для суду. Наприклад, ділиться жінка, у справі її чоловіка вказали невірну область загибелі чоловіка, вона помітила це сама та попросила виправити.
• Зібрати всі можливі документи (службове розслідування, сповіщення про зникнення безвісти, паспорт, свідоцтво про шлюб або документи, які підтверджують спорідненість, довідка про безпосередню участь у бойових діях).

Аліна наголошує щодо службового розслідування: бувають випадки, коли військова частина не віддає документ родині, але через адвокатський запит рідні мають права отримати розслідування, а разом з цим й перевірити, чи все вірно у ньому вказано. Зверніть увагу, що службове розслідування спершу надходить до ТЦК СП, й воно зобов’язане за законом дати копію сім’ї.

Примітка. Навіщо потрібна довідка про безпосередню участь у бойових діях? Родина може підтвердити, що військовий дійсно брав участь у бойових діях — навіть якщо в службовому розслідуванні це не вказано або викривлено. Ця довідка ґрунтується на бойових розпорядженнях (БРК), які фіксуються в бригаді — тобто якщо людина була на бойовому завданні, це можна підтвердити документально. Якщо у службовому розслідуванні вказано неправду (наприклад, що військовий «самовільно покинув частину»), ця довідка допомагає спростувати це й захистити права родини.

“Якщо є свідчення побратимів, якщо службове розслідування підтверджує смерть, тоді це набагато простіше. Але це найбільш непростий момент, тому що ось ці моменти — їх потрібно контролювати буквально в перший місяць. А в перший місяць родина знаходиться в гострому стані втрати. Дружина, мама — вони можуть навіть не думати про ці документи. І в нас, на жаль, є ця практика, коли спершу побратими кажуть рідним правду про загибель, а потім отримують якусь вказівку від командування й починають говорити інакше”, — каже співрозмовниця.

Що відбувається після того, як суд визнав факт смерті зниклого безвісти

Суд визнає факт смерті, його рішення набирає чинності через місяць. Після цього потрібно піти в РАЦС та отримати свідоцтво про смерть (іноді це займає день-два, бо інформація нова).

Копії свідоцтва та рішення суду треба подати у ТЦК СП. Він ж своєю чергою надсилає ці документи у військову частину, яка

• готує наказ на виключення загиблого зі списків;
• надсилає офіційне сповіщення родині про смерть;
• формує необхідний пакет документів (включно з грошовим атестатом), який надсилає назад до ТЦК.
  

Далі ТЦК готує витяг з ЦВЛК (військово-лікарська комісія), навіть якщо це формальність.

Вже після завершення всіх етапів родина може оформлювати: посвідчення члена сім’ї загиблого (на дружину і дитину), пенсію на дитину через втрату годувальника, пенсію для матері, якщо дитині ще немає 8 років (навіть якщо мама — ФОП), одноразову грошову допомогу (ОГД).

Аліна наголошує, що у пенсійному можуть помилково відмовити ФОПам у виплатах, але ФОП не позбавляє права на пенсію, якщо смерть пов’язана з обороною України.

Як відбувається поховання військового без тіла?

Щоб родина могла поховати військового, у неї повинно бути законодавче підтвердження, тобто рішення суду про смерть. Далі допомагає Постанова Кабміну № 1373 “Про затвердження Порядку розміщення кенотафів особам, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України, з числа осіб, які судом оголошені померлими, на території кладовищ”.

Кенотафи – це символічні поховання без тіл. Постанова № 1373 розроблена для таких випадків, як Алінин, коли людина була спочатку визнаною зниклою безвісти, але згодом судом визнав її померлою і родичам не вдалося повернути тіло.

Зараз жінка готується до поховання без тіла — це буде символічна могила на Алеї Героїв, вже зараз там встановили хрест. Також Аліна замовила пам’ятник для чоловіка, його мають виготовити восени.

“Нам дали це місце на Алеї Героїв, дали довідку, що ось тут, в такому-то ряду, на такому-то місці, відведено місце для встановлення кенотафа. Я хочу потім для збереження пам’яті зробити відкриття пам’ятника, де буде символічне прощання, щоб могли прийти попрощатися рідні й друзі. Так, це не класичне поховання, це не процесія від церкви, але для нас це важливо”, — пояснює дружина загиблого.

Біля пам’ятника Василю Отземко залишають місце для клумби, каже Аліна. Вона робить це на випадок, якщо вдасться повернути рештки коханого, щоб після їх кремації урну могли поховати у цій ділянці. 

До теми:

“Повертаємо загублені душі додому”: як відбувається ексгумація тіл на ДОТ та лінії фронту

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!