Ганна Акімова добре знає, що таке змінювати дім і починати все з нуля. Родом із Горлівки, вона давно серцем прикипіла до Бахмута. Тут промайнули її роки юності, тут вона навчалася, працювала і будувала нове життя після 2014-го. Для багатьох місцевих Ганна — не просто знайоме обличчя, а вихователька дитячого садка “Райдуга”, до якої малеча біжить із усмішкою.

Редакція дізнавалась історію донеччанки.

Бахмут — мій дім, де я росла й навчалася

Ганна Акімова народилася в Горлівці. У 2014 році, коли Ганні було підліткою, це місто окупували росіяни, і досі воно живе в окупації. Тож родині дівчини довелося покинути Горлівку й переїхати — спершу вони жили в Ступках. Як згадує Ганна, вона тоді думала, що їде тимчасово й от-от повернеться додому. Але так не склалося, тож дівчинка закінчувала школу вже в Бахмуті.

“Пам’ятаю, що Бахмут мені сподобався, там було так свіжо, дуже багато зелені. Знаєте, я після 2022 року побувала у багатьох містах, але такого зеленого міста не бачила. Більшу частину свого свідомого життя я себе асоціюю саме з Бахмутом. Це мій дім, це там, де я росла, навчалася”, — каже Ганна.

Дівчина додає, що їй з дитинства подобалося бути в колі дітей, навчати їх. Тож коли прийшов вибір, ким бути в житті, Ганна не роздумувала. Пішла навчатися у місцевий педколедж і вже на останньому курсі почала працювати вихователькою у садку №52 “Райдуга”. Спочатку це було місце для практики, а потім Ганна не захотіла його залишати — вчила групу дошкільнят. У середньому в групі було 18–20 дітей.

“У перший час було важко, бо потрібно було звикнути до дітей і щоб діти звикли до тебе. До кожної дитини треба було знайти підхід, зрозуміти її. Потім, коли я вже адаптувалася до колективу і до роботи, почала виступати на заходах. Пригадую, якось на новорічне свято у мене був костюм королеви. Хлопчик з групи тоді дуже активно робив мені компліменти. Його тато прийшов забирати. Такі щирі моменти згадую, діти дуже безпосередні”, — з теплотою каже Ганна.

Роки роботи у бахмутському садочку збіглися з епідемією коронавірусу. Вихователька зізнається: той час був навіть складніший, ніж початок повномасштабної війни. Тоді ніхто не розумів, як діяти. З батьками доводилося бути на зв’язку щодня і вперше проводити заняття онлайн. Згодом цей досвід став у пригоді вдруге, вже під час повномасштабної війни.

Того ранку було важко прокинутися

Перший день вторгнення Ганна пригадує так:

“Мені зранку буває важко вставити, й у той день було так само. Я вже збиралася на роботу, чула, що щось гупало здалеку, але так вже бувало з 14-року, тому не звернула на це увагу. Здається мені хтось подзвонив з роботи й сказав, що почалася війна. Я в паніці зателефонувала директору”, — згадує дівчина.

Директорка сказала Ганні, що сьогодні садок не працюватиме. З того часу минуло понад три роки, двері садка №52 “Райдуга” так й не відкрилися. На початку квітня 2022 року, коли в Бахмут почало прилітати, Ганна евакуювалася. Довелося вдруге залишати дім: спочатку Горлівка, потім Бахмут.

“Ми за один день зібралися, якісь дві валізки взяли й наступного ранку поїхали. Це було 8 квітня, мали виїжджати на поїзді з Краматорська. Нас довезли до міста. І в останній момент ми передумали, сіли на автобус до волонтера”, — каже Ганна.

Це рішення врятувало їй життя. Бо в той же день росіяни вдарили по вокзалу Краматорська. З Бахмута Ганна евакуювалася до Дніпра, там три дні жила в школі, потім шукали житло, але це було дуже дорого, тож довелося їхати далі. Коли знайшли тимчасову оселю Ганна повернулася до роботи: спочатку обдзвонювала батьків, переконувалася, що й вони й діти в безпеці, питала, чи хочуть повертатися до навчання. Так почалися перші онлайн уроки під час повномасштабного вторгнення. Ці уроки, каже Ганна, повернули й дітям й батькам хоча б маленьке почуття нормальності.

Заняття для дошкільнят

На початку вторгнення онлайн-заняття давалися непросто, світло зникало по кілька разів на день. Ганна пригадує, що іноді доводилося переносити уроки на вечір, щоб діти могли під’єднатися, а батьки після роботи встигли допомогти. Був і запасний варіант — завдання чи відеоурок у спільній групі, щоб кожен міг переглянути у зручний час.

Тепер навчання стало схожим, але цікавішим: у програмі з’явилися інтерактивні ігри, презентації, вікторини, руханки, гімнастика для очей. У групі Ганни 23 дитини — і майже всі щодня приходять на заняття.

“Треба, щоб була постійна зміна діяльності, і діткам тоді якось це легше сприймати, бо воно сприймається як от такі окремі часточки, а не єдине тіло. Відтак й легше засвоюються”, — говорить вихователька.

Ганна багато уваги приділяє національно-патріотичному вихованню. Вона знайомить дітей із символами України, читає їм твори Василя Сухомлинського та інших українських авторів, розповідає про традиції і національний одяг. Після заняття про вишиванки малюки навіть побігли перевіряти свої сорочки та порівнювати орнаменти — у всіх вони різні, каже Ганна.

Вона намагається, щоб навчання не було лише за екраном. Дає дітям завдання для рухливих ігор, спостережень за природою та інших активностей, які батьки роблять разом із ними. Робота виховательки, за словами Ганни, важка і відповідальна, але вона дуже любить свою справу — це її покликання.

Позаробочий час Ганна любить прогулюватися на свіжому повітрі та читати, хоч часу на хобі зараз мало. Донеччанка переконана, для багатьох дітей онлайн-садок — це єдина можливість навчатися, особливо там, де немає працюючих дитсадків, як от у малих селах. Крім того, це й спосіб зберегти спільноту в евакуації.

Примітка. “Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів”.

Читайте також:

За коханим на Донбас: коли любов сильніша за страх. Історія Ярини — партнерки військового, яка переїхала у прифронтове місто

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Сцена завмирає в очікуванні. Чотири жінки прокидаються в підвалі. Де вони й що сталося? Це порятунок чи полон?  Так починалася вистава “Закрите небо” в українському театрі в німецькому містечку Бонн. Спершу була ідея показати досвід війни іноземцям не через новини або репортажі, а людський досвід, тож народилася вистава “Закрите небо”. Прем’єра відбулася 10 вересня 2024 року, і з того часу виставу показували чотири рази. Кожного разу вона збирала овації глядачів. А 24 вересня, рівно через рік після появи театру на боннській сцені,  гості театру побачили вже другу виставу “Між нами війна” про підліткове кохання. За кожною виставою — довга підготовка, вечори репетицій та хвилювання, але результат того вартий, бо це спосіб розповісти про війну “наживо”. 

Ми поспілкувалися з українкою Ольгою Демидовою — організаторкою та однією із засновниць українського театру “Мрія” в Бонні.

Історія українського театру в Бонні: все почалося зі знайомства

Ольга Демидова — одна з жінок, які фактично створили український театр в Бонні. Це місто в Німеччині, де живе близько 300 тисяч людей. Ольга родом з Полтави, в Німеччину вона переїхала задовго до вторгнення. Ця країна дівчині сподобалась ментальністю. В Україні Ольга встигла попрацювати теле- та радіоведучою, а потім, в 2014 році, була Німеччина, де Ольга отримала стипендію на навчання по магістерській програмі. Далі жінка знайшла роботу в проєкті, який підтримує німецько-українські муніципальні партнерства. Останні роки вона з родиною живе в Бонні. Коли в 2022 почалася війна, Бонн був одним з міст, який приймав біженців з України.

“Тоді у Бонні насправді всі були дуже розгублені. І абсолютно не знали, кому що робити — як боннцям самим, так і управлінню міста. І саме у ті дні, коли сюди почали прибувати перші біженці, це десь було у березні, активісти просто між собою зв’язалися і передавали інформацію сарафанним радіо. З Кельна нам знайомі писали, що їдуть біженці у Бонн. Ми почали з’ясовувати, куди їм іти, а ніхто нічого не знав”, — пригадує Ольга в розмові.

Вона разом з такими самими активістами допомагала українцям у перші місяці.

“Ми малювали плакати українською мовою, бо люди прибували, але ж не знали мови й не розуміли, куди йти, та розвішували їх на залізничному вокзалі, а тоді місто під’єднало Червоний Хрест. Він неподалік вокзалу зробив пункт прийому, де реєстрували українців, там же можна було поїсти та попити”, — каже співрозмовниця.

Ольга від початку не могла лишатися осторонь: спочатку допомагала організаційно, а потім в її житті з’явився театр.

“Як виникла ідея? Моя колишня колега познайомилася в Україні із жінкою, яка є професійною акторкою і режисеркою. Це Марина Люшина, у неї був свій театр у Конотопі. У перші дні повномасштабного вторгнення вони якийсь час перебували в окупації, а тоді їй довелося тікати з маленькою шестимісячною дитиною і старшою донькою. Через 10 кіл ми з нею познайомилися і разом ідентифікували таку нішу, яка слабо підтримується. Хоча насправді, з моєї точки зору, — це взагалі надзвичайно важливо. Це ніша, яку я б назвала культурною адвокацією України знизу”, — пояснює Ольга Демидова.

Вона додає — звісно, українці роблять політичні демонстрації, організовують марші, підтримують біженців. Але насправді цього замало.

“Дуже сильно ріже око та вухо те, що кому не скажеш, наприклад, Чехов, Пушкін — то їх відразу всі знають. А от українська культура, наші митці — вони насправді супер-талановиті, але маловідомі тут. Ми взяли собі за мету розповідати простим німцям людські історії з війни або загалом українську класику. Наприклад, готуємо нашу наступну виставу за мотивами Квітки- Основ’яненка «Конотопська відьма», де будуть українські традиції, пісні, танці. Тобто не шароварщина, а саме красиво, перформативно, за допомогою усіх театральних методів”, — розповідає Ольга.

Як виявилося, такий формат не лише потрібний, але і є напрочуд популярним. 

“Рік тому ми показали нашу першу виставу, “Закрите небо” за твором Неди Нежданої — це розповідь чотирьох жінок, які отямилися у невідомому чорному підвалі,  вони не можуть нічого згадати, де вони, хто вони. І поступово вони допомагають одна одній пригадати, що з ними трапилося. Це найрізноманітніші долі. Одна із цих жінок, наприклад, була у Маріуполі в драмтеатрі, коли туди влучило. Інша була у якомусь невеликому закинутому селі, і її зґвалтували російські окупанти. Третя — зовсім молоденька дівчинка, яка із батьками їхала на машині і росіяни розстріляли їхню машину. Четверта була у окупації, де в них не було ні їжі, ні води, нічого, вони увесь час переховувалися у приміщенні. І от поступово, коли пам’ять до них повертається, розкриваються всі історії”, — ділиться деталями вистави спікерка.

Примітка. Вистава “Закрите небо” побудована на творі донеччанки-драматургині Неди Неждани, яка брала інтерв’ю у жінок-очевидець цих подій. Вона написала текст на основі реальних розповідей. 

Після цієї вистави, яку в Бонні показували 4 рази, і кожного разу зал на 100 людей був майже повністю заповнений, німці дуже щиро відгукувалися про свої враження.

“Слухайте, це зовсім інше. Дізнатися про війну, про те, що вона отак поряд, просто через людські історії, не через новини чи репортажі. А от справді через це, як люди це переживають — це насправді дуже багатьом відкрило очі”, — такими відгуками ділилися глядачі в Бонні.

Де і як функціонує український театр в Бонні?

У Бонні раніше був старий хлібокомбінат, місцеві його знали як Brotfabrik. Після того як завод перестав функціонувати, його переобладнали у культурний центр: звели театральну сцену, облаштували місця для показів кіно та студії для воркшопів. У цей центр першою потрапила Марина Люшина.

“Коли наша режисерка прийшла туди під час екскурсії й зайшла на сцену, одна із керівниць Brotfabrik побачила блиск у її очах, вони відчули одна одну. І так ми знайшли приміщення для театру. Репетиції проводимо за домовленістю”, — згадує пані Ольга.

Квитки на виставу українського театру в середньому коштують 15 євро, для пільгових категорій є знижка. Більшу частину з цих коштів йде на функціонування самого центру:

• професійне світло;
• професійна сцена;
• професійний звук
• витрати на персонал центру

А за кошти, які лишаються, купляють декорації чи костюми на наступну виставу, пояснює Ольга.

“Вся діяльність театру, а це всі ми, відбувається на волонтерських засадах. Ніхто з нас не отримує ні копійки за цю всю діяльність. І навпаки ми, оскільки в нас немає прибутку, а ми хочемо зробити справді якісно, з гарним реквізитом, з гарними костюмами, за власний кошт багато чого купляємо”, — каже Ольга.

Репетиція одного спектаклю в середньому триває від пів року до року — залежно від того, чи двічі, чи раз на тиждень актори збираються на підготовку. Наприклад, підготовка нової вистави “Між нами” тривала майже рік. Тут у головних ролях — українська молодь.

Це молодіжна соціальна драма, у якій є лише кілька дорослих ролей:  російського окупанта та матері. За сюжетом, це романтична історія про підліткове кохання, де хлопчик і дівчинка знайомляться у школі, закохуються і довго шукають шлях одне до одного, а коли знаходять — на наступний день починається війна.

“Звичайно, молодь хвилюється зараз, тому що у них досвіду не так багато, як у дорослих. У нашій першій виставі, наприклад, грали дві професійні акторки, Марина Люшина та Олена Стець. Я, в принципі, непрофесійна акторка, але я телерадіоведуча. Ще одна дівчина, яка грала, ходила до театрального гуртка. Та все одно, це дуже велике потрясіння. Тим більше, що там тексти, які ти пропускаєш через себе і мимоволі починаєш плакати на сцені. Це випробування для нас, але і випробування для публіки. На нашій останній виставі “Закритого неба” упродовж усіх двох годин хтось у залі плакав. Деякі люди взагалі просто виходили — казали, що це настільки сильно, але вони не можуть переживати це вдруге, бо вже мали цей досвід в Україні”.

Молодіжна вистава, яку на сцені театру показали 24 та 25 вересня, була трішки легшою у плані травматичного досвіду. Як мінімум, на це сподівалися організатори. Й вже отримали схвальні відгуки від глядачів, кількома з них поділилась пані Ольга.

Загалом, місія українського театру у Бонні, крім того, що показати війну — це донести й те, що українці не з власної волі зараз опинилися розкидані по всіх країнах світу.

“От я дивлюся по соцмережах, дуже багато кажуть, мовляв: “А от ви поїхали туди за кордон і живете там, як сир у маслі, у вас все добре”, але насправді це по-своєму складне життя. Це й наш меседж українцям, українській публіці, українській цільовій групі, що ми тут, але ми не забули про Україну, ми все одно хочемо адвокатувати, хочемо переконувати, хочемо показувати, нагадувати постійно, що Україні треба допомагати”.

Окрім того, учасники театру намагаються вплинути на сприйняття німцями того, що відбувається в Україні, тому що насправді зараз у Німеччині ситуація змінилась не на користь Україні через маніпуляції й, не в останню чергу, через роботу російських наративів.  

“Насправді зараз стало набагато важче їх (ред.німців) переконувати у цьому, що Україні потрібна підтримка. Ми намагаємося зробити так, щоб війна, вона не перетворилася на сьогодення, нагадуємо, що в Україні щодня вбивають людей, щохвилини там хтось гине, але ця гострота сприйняття зараз в Німеччині дуже змінилася. Вони більше сконцентровані на собі, але нам своє робити”.

***

До створення театру також долучилися Антон Ніколаєнко, Анна Лєснікова, Наталія Цибулько, Олена Стець, Катерина Колос, Анна Коновалова та Йоханнес (Іван) Адов.

До теми:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Юлія Романуша — бахмутянка, яка 20 років займається викладацькою діяльністю. Вона працює в Бахмутському навчально-науковому професійно-педагогічному інституті. У вільний час освітянка займається творчістю — пише вірші, які стають основою пісень. Головною темою цих пісень є спогади про рідний Бахмут і реалії життя переселенців.

Про свою творчість Юлія Романуша розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Творчістю займалась з дитинства

Юлія Романуша родом з Бахмута. Тут вона мешкала разом з родиною. 20 років життя жінка присвятила викладацькій діяльності — працювала в Бахмутському навчально-науковому професійно-педагогічному інституті. Тут вона продовжує роботу і донині.

З Бахмута Юлія Романуша евакуювалась у квітні 2022 року. З міста виїжджали цілою родиною — батьки Юлії, її чоловік та домашній улюбленець. Родина переїхала до Кропивницького, де мешкають дотепер. Тут пані Юлія продовжує викладацьку діяльність, а у вільний час займається творчістю — пише вірші і створює пісні.

“Вірші — це хобі з дитинства. Ще змалку я часто римувала слова, і навіть помічаю це за собою зараз. Буває коли викладаю лекції, то мимоволі щось римую. Раніше я писала вірші виключно для себе на різні теми, наприклад щось про природу. А влітку цього року я почала активно писати на такі болючі теми, які знайомі нам, бахмутянам, і загалом переселенцям. Мабуть всередині мене настільки накопичились емоції, що почали виливатись у вірші. Загалом у творчих людей воно завжди так: то тиша, то потім приходить натхнення, що не встигаєш все це записувати”, — розповідає Юлія Романуша.

Вірші лягли в основу пісень

Свої вірші бахмутянка перетворює у пісні. В цьому їй допомагають технології штучного інтелекту. До пісень авторка створює і кліпи. Вона каже, що створення відеоряду до пісень також дуже захоплює її.

Перша пісня на слова Юлії Романуші — “Голос миру”. У ній авторка вилила своє бажання до скорішого мирного життя і повернення додому.

“Текст та ідея народились як емоційна відповідь на бажання людей жити мирним життям, бути у безпеці, мати щодня можливість радіти новим ранкам та вітати з ними своїх рідних та близьких. Знати, що більше немає повітряних тривог. Також у пісні наголошується на бажанні повернення додому наших захисників та захисниць, щоб всі всіх дочекалися. Щоб українці знову вільно дихали та раділи кожному новому дню у мирній гармонії”, — так описує свою пісню бахмутянка.

Пісня до Дня Бахмута

До 454-ї річниці Бахмута Юлія Романуша написала пісню. Її офіційно випустили в День міста, 13 вересня. Ця пісня була опублікована на ресурсах самої авторки та в соцмережах міськради. Самі бахмутяни позитивно оцінили її та ділилися з Юлією своїми спогадами про місто.

“Я давно хотіла випустити пісню про Бахмут. І якось я висловила своє бажання Тетяні Вікторівні Постоєвій (ред. виконувачка обов’язків начальника відділу молодіжної політики Управління молодіжної політики та у справах дітей). І вона сказала: “Якщо ти хочеш, то давай випустимо твою пісню до Дня міста”. На той момент у мене були чотири пісні, присвячені Бахмуту. Я їх надала на розгляд і з них обрали одну — “З Бахмутом у серці”. Вона була написана десь у липні цього року”, — розповіла Юлія Романуша.

Пані Юлія каже, що хотіла створити пісню, яка б відгукувалась бахмутянам.

“Я дуже рада, що моя пісня вийшла саме до Дня міста. Бо вона стала для всіх нас можливістю поринути у спогади. Мені пишуть багато коментарів, де люди діляться своїми враженнями. Хтось висловлює своє захоплення, хтось може поплакати, хтось розповідає про те, що йому наболіло. Людям є під чим висловитися. Бо пісні, які були раніше, вони трошки не про нас. Наприклад, “Фортеця Бахмут” — то це просто було модне слово на той час, я це так сприймаю. Потім ще там була якась пісня “Бах-бах, голосно в Бахмуті”. Всі вони не відгукуються бахмутянам внутрішньо”, — каже пані Юлія.

Юлія Романуша також створила кліп на пісню “З Бахмутом у серці”. У його основі — фото- і відеоспогади з мирного життя. Це кадри з архіву самої авторки, її знайомих та від користувачів соцмереж.

“Спочатку я думала не робити кліп, бо його робила міська рада. У них вийшов дуже красивий кліп, але він більш офіційний. А я захотіла зробити версію, яка буде від людей. Натхнення я брала з тіктоку, бо моя стрічка рекомендацій налаштована так, що мені часто потрапляються відео з Бахмута. Якось я натрапила на відео, яке, як виявилось, виклала дівчинка з Бахмута. Це було відео з Чорноморська, але мені ці кадри дуже нагадали двір мого дому. Я жила на вулиці Чайковського і коли дивилась у своє віконце, то бачила сквер і пам’ятник визволителям Донбасу. І от ці кадри мені здались наче це щось моє. І так я вирішила створити кліп з кадрами, які нагадують людям Бахмут. Я брала відеоспогади людей з соцмереж, їх всіх я вказала в титрах. Також деякі фотографії брала з бахмутських груп у фейсбуці. Деякі фото оживляла через нейромережі. Наприклад, кадр, де в’їзд у Донецьку область, згенерований у штучному інтелекті, бо такого відео в мене не було”, — розповіла Юлія Романуша.

Пісні, які вийдуть у майбутньому

На сьогодні Юлія Романуша написала 13 пісень. Більшість із них присвячені Бахмуту або розповідають про життя переселенців. Зараз на Youtube-каналі Юлії Романуші вийшли чотири пісні. В майбутньому авторка планує випускати й інші свої роботи.

“Про Бахмут у мене вийшло дві пісні, і є ще одна, над якою я працюю. Зараз думаю над її назвою. Ця пісня буде про мої сни і, звісно, про сни всіх переселенців, які лише уві сні можуть потрапити в місто і побачити його цілим. Наприклад, мені часто сниться мій будинок і я бачу, як на підвіконні мене чекають мої орхідеї. Це буде пісня про таку собі подорож Бахмутом, де я пригадую всі наші райони — центр, Забахмутку, Собачовку, Літак, Часовоярську гірку”, — розповідає Юлія Романуша.

Деякі релізи заплановані спільно з міською радою.

“Ще в мене є пісня про нас, ВПО. Там є все про наше життя: про те, як важко знайти свій куточок, знайти оренду і таке інше. Ще є пісня про Донецьку область, я її вже відправила і реліз запланований на 29 вересня. Це буде крута композиція в стилі рок. Ще є пісня, яку взяв в обробку наш відділ культури — “Молитва за ЗСУ”. Ця пісня зворушлива до мурашок, про військових, за яких ми щодня хвилюємось”, — розповіла Юлія Романуша.

Зараз написання віршів і створення пісень є для Юлії Романуші цікавим хобі. Вона не має на меті отримати з цього кошти. Каже, що творчість для неї першочергово — це можливість висловитись.

“Я знаю по собі, і по своїм знайомим, що багато хто тримає в собі ті емоції, які в нас накопичуються. Тому для мене творчість — це можливість поділитися тим, що в мене на душі. І хочу, щоб мої пісні давали можливість іншим людям виговоритись, поділитись емоціями, знайти для себе якусь віддушину. Тому що це єднає всіх нас, хоч ми і розкидані по країні. Фінансової зацікавленості тут ніякої немає. Я просто задоволена тим, що людям подобається моя творчість”, — зауважила Юлія Романуша.

Познайомитись з творчістю Юлії Романуші можна на її Youtube-каналі або на Spotify.

Читайте також:

• “Зв’язок з Бахмутом був схожий на закоханість”: як мисткиня Світлана Довбуш фіксувала місто перед окупацією
• “Якби не війна, я б пов’язав своє життя з Бахмутом”: історія бахмутянина, який в евакуації допомагає молоді
• Картина про підняття українського прапора в Бахмуті: редакція дізналась історію її відновлення

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!