Ганна Акімова добре знає, що таке змінювати дім і починати все з нуля. Родом із Горлівки, вона давно серцем прикипіла до Бахмута. Тут промайнули її роки юності, тут вона навчалася, працювала і будувала нове життя після 2014-го. Для багатьох місцевих Ганна — не просто знайоме обличчя, а вихователька дитячого садка “Райдуга”, до якої малеча біжить із усмішкою.

Редакція дізнавалась історію донеччанки.

Бахмут — мій дім, де я росла й навчалася

Ганна Акімова народилася в Горлівці. У 2014 році, коли Ганні було підліткою, це місто окупували росіяни, і досі воно живе в окупації. Тож родині дівчини довелося покинути Горлівку й переїхати — спершу вони жили в Ступках. Як згадує Ганна, вона тоді думала, що їде тимчасово й от-от повернеться додому. Але так не склалося, тож дівчинка закінчувала школу вже в Бахмуті.

“Пам’ятаю, що Бахмут мені сподобався, там було так свіжо, дуже багато зелені. Знаєте, я після 2022 року побувала у багатьох містах, але такого зеленого міста не бачила. Більшу частину свого свідомого життя я себе асоціюю саме з Бахмутом. Це мій дім, це там, де я росла, навчалася”, — каже Ганна.

Дівчина додає, що їй з дитинства подобалося бути в колі дітей, навчати їх. Тож коли прийшов вибір, ким бути в житті, Ганна не роздумувала. Пішла навчатися у місцевий педколедж і вже на останньому курсі почала працювати вихователькою у садку №52 “Райдуга”. Спочатку це було місце для практики, а потім Ганна не захотіла його залишати — вчила групу дошкільнят. У середньому в групі було 18–20 дітей.

“У перший час було важко, бо потрібно було звикнути до дітей і щоб діти звикли до тебе. До кожної дитини треба було знайти підхід, зрозуміти її. Потім, коли я вже адаптувалася до колективу і до роботи, почала виступати на заходах. Пригадую, якось на новорічне свято у мене був костюм королеви. Хлопчик з групи тоді дуже активно робив мені компліменти. Його тато прийшов забирати. Такі щирі моменти згадую, діти дуже безпосередні”, — з теплотою каже Ганна.

Роки роботи у бахмутському садочку збіглися з епідемією коронавірусу. Вихователька зізнається: той час був навіть складніший, ніж початок повномасштабної війни. Тоді ніхто не розумів, як діяти. З батьками доводилося бути на зв’язку щодня і вперше проводити заняття онлайн. Згодом цей досвід став у пригоді вдруге, вже під час повномасштабної війни.

Того ранку було важко прокинутися

Перший день вторгнення Ганна пригадує так:

“Мені зранку буває важко вставити, й у той день було так само. Я вже збиралася на роботу, чула, що щось гупало здалеку, але так вже бувало з 14-року, тому не звернула на це увагу. Здається мені хтось подзвонив з роботи й сказав, що почалася війна. Я в паніці зателефонувала директору”, — згадує дівчина.

Директорка сказала Ганні, що сьогодні садок не працюватиме. З того часу минуло понад три роки, двері садка №52 “Райдуга” так й не відкрилися. На початку квітня 2022 року, коли в Бахмут почало прилітати, Ганна евакуювалася. Довелося вдруге залишати дім: спочатку Горлівка, потім Бахмут.

“Ми за один день зібралися, якісь дві валізки взяли й наступного ранку поїхали. Це було 8 квітня, мали виїжджати на поїзді з Краматорська. Нас довезли до міста. І в останній момент ми передумали, сіли на автобус до волонтера”, — каже Ганна.

Це рішення врятувало їй життя. Бо в той же день росіяни вдарили по вокзалу Краматорська. З Бахмута Ганна евакуювалася до Дніпра, там три дні жила в школі, потім шукали житло, але це було дуже дорого, тож довелося їхати далі. Коли знайшли тимчасову оселю Ганна повернулася до роботи: спочатку обдзвонювала батьків, переконувалася, що й вони й діти в безпеці, питала, чи хочуть повертатися до навчання. Так почалися перші онлайн уроки під час повномасштабного вторгнення. Ці уроки, каже Ганна, повернули й дітям й батькам хоча б маленьке почуття нормальності.

Заняття для дошкільнят

На початку вторгнення онлайн-заняття давалися непросто, світло зникало по кілька разів на день. Ганна пригадує, що іноді доводилося переносити уроки на вечір, щоб діти могли під’єднатися, а батьки після роботи встигли допомогти. Був і запасний варіант — завдання чи відеоурок у спільній групі, щоб кожен міг переглянути у зручний час.

Тепер навчання стало схожим, але цікавішим: у програмі з’явилися інтерактивні ігри, презентації, вікторини, руханки, гімнастика для очей. У групі Ганни 23 дитини — і майже всі щодня приходять на заняття.

“Треба, щоб була постійна зміна діяльності, і діткам тоді якось це легше сприймати, бо воно сприймається як от такі окремі часточки, а не єдине тіло. Відтак й легше засвоюються”, — говорить вихователька.

Ганна багато уваги приділяє національно-патріотичному вихованню. Вона знайомить дітей із символами України, читає їм твори Василя Сухомлинського та інших українських авторів, розповідає про традиції і національний одяг. Після заняття про вишиванки малюки навіть побігли перевіряти свої сорочки та порівнювати орнаменти — у всіх вони різні, каже Ганна.

Вона намагається, щоб навчання не було лише за екраном. Дає дітям завдання для рухливих ігор, спостережень за природою та інших активностей, які батьки роблять разом із ними. Робота виховательки, за словами Ганни, важка і відповідальна, але вона дуже любить свою справу — це її покликання.

Позаробочий час Ганна любить прогулюватися на свіжому повітрі та читати, хоч часу на хобі зараз мало. Донеччанка переконана, для багатьох дітей онлайн-садок — це єдина можливість навчатися, особливо там, де немає працюючих дитсадків, як от у малих селах. Крім того, це й спосіб зберегти спільноту в евакуації.

Примітка. “Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів”.

Читайте також:

За коханим на Донбас: коли любов сильніша за страх. Історія Ярини — партнерки військового, яка переїхала у прифронтове місто

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Це історія про сплетіння доль людей, які були в Бахмуті — військових, волонтерів, звичайних мешканців” — так описує свою збірку віршів бахмутська поетеса Олена Голубцова. Після виїзду з Бахмута у лютому 2023 року вона написала збірку “Воними”, присвячену історіям людей, які тримали оборону міста і допомагали йому жити. Раніше вірші бахмутянки були надруковані у видавництві, а зараз за ініціативи поетеси тривають зйомки відео для візуалізації її творів.

Про видання збірки та історії, покладені в основу віршів, Олена Голубцова розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Збірка “Воними” Олени Голубцової

Олена Голубцова — бахмутська поетеса, співачка. У рідному Бахмуті вона була учасницею ансамблю “Рапсодія”, виступала на різних заходах. Також писала вірші під псевдонімом Попіл-Пташка.

Коли почалась повномасштабна війна, а згодом наступ на Бахмут, Олена Голубцова до останнього залишалась у місті. Каже, що вірила у перемогу України, тому свідомо не покидала домівку. Пані Олена також була однією з тих, хто допомагав у хабі на базі Палацу культури імені Мартинова.

У лютому 2023 року жінка з родиною ухвалили рішення про евакуацію до Чернігова. Події, пережиті в Бахмуті, вилились у вірші. Їх авторка об’єднала у збірку “Воними”.

“Я її написала вже коли виїхала з Бахмута, це був 2024 рік. Оскільки ми виїхали в 2023-му, то багато чого там побачили. А виїжджати нам допомагали військові. Я не могла просто полишити ці спогади, ці історії, мені треба було десь озвучити про тих людей, яких я зустрічала”, — розповіла Олена Голубцова.

Загалом у збірці “Воними” є дев’ять віршів. Усі вони написані про реальних людей та події, пережиті в Бахмуті. Прототипами образів стали справжні люди.

“Якщо взяти поезію “Хижачка”, то вона написана про реальну дівчину, волонтерку. Коли я допомагала на хабі в Палаці культури Мартинова, я її зустрічала. Коли вона приїжджала, то постійно була включена в процес допомоги, постійно запитувала що потрібно, в чому найбільша потреба. При цьому в неї не було зайвих запитань, зайвих речень, вона така конкретна людина була. А ще була дуже активна — постійно привозила щось, евакуювала, допомагала. Але коли я стала знімати ролик на цей вірш, то мені родичка розповіла, що ця волонтерка загинула. Ця новина справді дуже сильно вплинула на мене, дуже шкода, що так все відбулось”, — розповіла Олена Голубцова.

За словами поетеси, найскладнішою для неї була історія, покладена в основу вірша “Боягуз”. Складністю було не процес написання, а сама пережита історія.

“Це реальна історія про те, як хлопець втікав з “нуля”. Я не знаю, як далі склалася його доля, але у своїй поезії я йому надала мотивію, щоб він все-таки повернувся на “нуль”. У реальності це був хлопець, в якому я відразу побачила такого маленького хлопчика, переляканого, який вперше в житті побачив смерть. І я на той момент була єдиною людиною, якій він вилив усю свою душу і всі свої страхи. Він плакав і постійно просився до мами. І мені так страшно стало, я тоді думала: “Господи, як взагалі таке можливо? Зарад чого розв’язали цю війну? Заради того, щоб хлопці страждали, матері і родичі загиблих?”. Це було насправді важко. Що з цим хлопцем було далі я не знаю”, — згадує поетеса.

Загалом у збірці зібрані історії про людей, які допомогали боронити Бахмут і продовжувати жити місцевим мешканцям, — водіям, які возили хліб і гуманітарні вантажі, волонтерам, військовим. Поетеса каже, що мета її збірки — продовжувати говорити про Бахмут і розповідати його історію, щоб про місто не забували.

“Коли ми тільки виїхали, Бахмут був на слуху. Слава Богу, він і досі на слуху і про нього не забули. Але є такі міста, про які вже забувають. А я не хочу, щоб забували про Бахмут. Можливо, це не останній мій проєкт про місто. Бо Бахмут — це не просто місто, не просто фортеця. Це сплетіння доль людей, які там були. І військові, і волонтери, і звичайні мешканці, навіть ті, хто вже зневірився. Ті люди, які на хабах працювали, ті, хто розвозив гуманітарні вантажі. Молоді дівчата і хлопці, медичні сестри, військовослужбовці і військовослужбовиці. Я не хочу, щоб про них просто забули, люди мають про них пам’ятати”, — зауважила Олена Голубцова.

Де знайти вірші зі збірки “Воними”

Для поширення своїх поезій-історій авторка співпрацює з видавництвами та літературними журналами.

“Я постійно звертаюся у видавництва, надсилаю свою роботу. Відгукнулося видавництво “Склянка часу”, вони надрукували повністю цю збірку. Пізніше навіть одна з поезій отримала відзнаку на конкурсі “Склянки часу”. Далі я відправляла в літературно-мистецький журнал Volya, вони теж надрукували”, — розповіла поетеса.

Олена Голубцова також ініціювала проєкт з візуалізації своїх віршів. Кожен з них декламують на відео. До зйомок долучаються як бахмутяни, так і люди з різних міст. Серед тих, хто брав участь у зйомках є родина військовослужбовця і педагогиня.

“Коли я знімала відеоролики, то зверталася до різних людей. Це були не тільки бахмутяни, а й чернігівці і люди з інших регіонів. Наприклад, у відеоролику на поезію “Трактор” головним є образ військового. Це узагальнений персонаж, в основі якого реальні військові, яких я часто бачила на ринку. Вони були такі зостереджені, суворі, відчувалась чоловіча міць. Щоб показати цей образ на відео, я звернулась до молодої родини чернігівців, у яких на передовій служить чоловік. І вони так гарно відгукувалися, були включені у процес, чекали коли ми вже поїдемо знімати. Хоча я, чесно, переживала як вони все сприймуть. Але вийшло круто, нам усім сподобалось. Особливо було приємно, що вони долучилися до зйомок не про Чернігівщину чи про сусідню Сумщину, а про наш Бахмут. Це класно, що є такі небайдужі люди”, — каже поетеса.

Прочитати збірку можна і в електронному варіанті. Вона доступна на сторінці літературно-мистецького журналу Volya в Facebook. Відеоролики на вірші Олени Голубцової публікують на офіційних сторінках Бахмутської міськради.

Читайте також:

• Фармацевтична компанія з Бахмута відновила роботу у новому місті
• Коледж, який не замовк: викладачка з Бахмута Юлія Гаврашенко про музику, ефект доміно та новий дім
• Готується до протезування і відновлення бізнесу: історія Ольги Долгої, яка вижила після удару авіабомби в Добропіллі

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Різдво — це свято, яке проходить у сімейному колі. Подекуди його традиції осучаснюють, роблячи їх оптимальними для сучасних поколінь та доповнюють особливостями регіону.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Андрієм Тимчаком — майстром вертепу зі Званівки — про те, як в умовах евакуації йому вдається зберігати різдвяні традиції та готуватися до цьогорічного Різдва.

Різдвяні традиції Донеччини під час війни: як до свята готується родина Андрія Тимчака

За словами Андрія Тимчака, після демобілізації та переїзду на нове місце життя в евакуації змушує “плисти за течією”. Проте, навіть так він усвідомлює, що цього року підготовка до Різдва проходитиме по-іншому. Зміна дати святкування з 7 січня на 25 грудня стала незвичною після десятиліть усталеної традиції, однак нині з’являється більше пояснень щодо походження нової дати, а тому перехід сприймається спокійніше.

“Все пішло від Зимового сонцестояння — максимально довга ніч та мінімальний день“, — каже пан Андрій.

Примітка. Зимове сонцестояння — це астрономічна подія, яка знаменує найкоротший світловий день та найдовшу ніч у Північній півкулі. Воно відбувається з 20 по 22 грудня. 25 грудня в цьому контексті почало використовуватися ще в Давньому Римі, коли Юлій Цезарь в юліанському календарі позначив цю дату, як день, коли відбувається зимове сонцестояння.

Андрій Тимчак вважає, що збереження традицій рідного краю під час війни є важливим, адже раніше різдвяний період займав значну частину його життя — від підготовки вертепів до колядок і щедрівок. Нині святкування стало менш масштабним, але він підкреслює, що Різдво залишається святом у душі, тривалість якого визначає внутрішній стан людини.

“З 1 грудня до 20 січня Різдво було моїм життям: підготовка вертепів, виступи, коляди, щедрівки — два місяці щороку вся сім’я жила цим. Через такі традиції ти відчуваєш себе частиною спільного свята. Зараз я святкую Різдво, але цього значно менше, ніж було раніше“, — зазначає пан Андрій.

Він також зізнається, що мріє повернутися на Донбас і знову займатися розвитком культури в Донецькій області, адже різдвяна традиція для нього — це цінний досвід і великий скарб.

Традиції святкування в колі сім’ї

У родинному колі Андрій Тимчак планує Різдво зі святою вечерею, зберігаючи основні елементи традиції. Проте, він вважає, що свято можна трохи осучаснити, поєднуючи, наприклад, в меню Святвечора пісні та непісні страви, орієнтуючись на побажання дітей.

“Спочатку аналізуєш те, а що взагалі таке “Різдво”. Чи це трагедія, чи це не трагедія. Якщо це не вона, то чому вся їжа має бути пісною? Це ж свято народження Сина Божого. І все. З’являється висновок, що треба змінювати“, — пояснює майстер вертепу зі Званівки.

В сім’ї Андрія Тимчака головним атрибутом традиційного столу, окрім куті, буде смажена птиця. Також чоловік каже, що на столі обов’язково буде:

• хліб;
• вареники;
• голубці з картоплею;
• зварена квашена капуста з пісною заправкою;
• мачанка (ред. традиційна українська страва з розтертого сиру, сметани, часто з додаванням часнику, зелені, горіхів, яка подається як соус до хліба або картоплі);
• холодець;
• вино.

Читайте також:

12 страв на Святвечір 2025: повний список, що приготувати до святої вечері

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!