34-річний військовий Сергій Євтушенко родом з Рівненщини. Раніше чоловік працював будівельником, але з початком повномасштабної війни мобілізувався до лав ЗСУ. Спочатку захищав кордон на межі з Білоруссю, у квітні 2023 року його передислокували на Бахмутський напрямок у склад 3-ОШБР. Сергій підірвався на міні, та як наслідок втратив кінцівку. Протез йому встановили у Львові.
Перше медичне об’єднання Львова розповіло історію захисника
Сергій підірвався на міні у Бахмуті
Сергій Євтушенко родом із села Тинне Рівненської області, чоловіку 34 роки. У мирному житті він працював кухарем, а потім мобілізувався добровільно. Спочатку захищав кордон на межі із Білоруссю. У квітні 2023 року захисник перевівся до 3-ї окремої штурмової бригади, яка воює в одній з найгарячіших точок – в районі Бахмуту. Там 13 червня Сергій і отримав важке поранення.
Ми йшли змінювати хлопців. Побратим, який йшов попереду, підірвався на міні. Я підбіг йому допомагати та не зауважив, що прямо біля нього – ще одна міна. Один неправильний рух і я теж підриваюсь. Пам’ятаю кожну секунду. Чую клацання і вся земля летить догори разом зі мною. Оговтавшись я побачив, що пальців на одній нозі немає. Ось так маленька помилка може дуже дорого коштувати і я прямий приклад цьому.
Сергій Євтушенко // військовий
У Львові військовий прибув із інфекцією ураженої ноги
Сергій вчиться ходити. Фото: Львівське ТМО
Після поранення Сергій наклав собі турнікет та поповз по території, яка була замінована, щоб врятуватися. Військового доправили до лікарні, де хірурги намагалися зберегти бійцеві ногу. Кінцевою точкою у лікуванні став Центр НЕЗЛАМНІ у Львові.
Сюди чоловіка привезли вже з інфекцією стопи та гомілки, довелося ампутувати кінцівку лівої ноги, щоб уникнути подальшої інфекції. Рана військового успішно загоїлася і лише за два місяці після поранення Сергій зміг стати на протез.
Після опанування ходьби на протезі Сергій Євтушенко захисник хоче спершу навідати побратима, з яким тоді разом підірвалися на мінах і який втратив обидві кінцівки. А згодом хоче повернутися у стрій.
Це свята справа. Ми повинні зробити і зробимо те, що наші предки не могли зробити протягом останніх 300 років – вигнати ворогів, щоб вони більше не лізли у наші справи та вибороти незалежність.
Сергій Євтушенко // військовий
Фото: Перше ТМО Львова
Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео
А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!
До початку повномасштабного вторгнення Богдан Зуяков професійно займався армреслінгом, брав участь у змаганнях та здобував нагороди. Проте реалії війни змусили змінити спортивний зал на небезпечні маршрути Донеччини. Сьогодні він — волонтер, який щодня ризикує життям, вивозячи людей з-під обстрілів у найгарячіших точках.
Про складні рішення, страх, втрату побратимів, евакуацію тварин та мрію стати мером Краматорська редакції Бахмут IN.UA розповів Богдан Зуяков, волонтер з Краматорська.
Спорт на паузі: як почався шлях волонтера
Рішення стати на захист свого міста та допомагати людям було прийняте миттєво. За словами Богдана Зуякова, вже 25 лютого 2022 року, побачивши допис у соціальних мережах про потребу в людях, він долучився до побудови блокпостів та укріплення адміністративних будівель мішками з піском.
“В той момент я намагався міксувати життя волонтерське і спорт, але десь через місяць я розумів, що волонтерська діяльність забирає надзвичайно багато сил, часу і просто сил не вистачало. Був вимушений трішки відкласти спорт на другий план, що для мене було дуже важке рішення, болюче“, — згадує волонтер.
Він зізнається, що й досі відчуває біль через неможливість жити звичайним життям, проте пріоритетом залишається допомога людям.
Чому саме Донеччина
Богдан Зуяков під час евакуації / фото з особистого архіву героя
Попри те, що лінія фронту невпинно наближається до Краматорська — рідного міста волонтера, Богдан Зуяков залишається у рідному регіоні. Його мотивація проста: дім — це місце, де він виріс, а ресурси кожної людини є обмеженими.
“В цілому мені хочеться допомогти всім, але я розумію, що мої ресурси обмежені. На жаль, я не супергерой, який може допомогти всьому світу. Тому я свідомо розумію, що я не можу допомогти всюди: їхати на Херсонщину, їхати на Сумщину. Я допомагаю тут, тому що мого ресурсу вистачає тільки на допомогу тут“, — пояснює він.
Волонтерство для Богдана Зуякова — це не стільки обов’язок перед іншими, скільки внутрішня потреба та борг перед самим собою.
“Не кожен може рятувати людей, віддавати всього себе цьому. Можливо, це захворювання в нас таке, я не знаю“, — додає він.
Страх і “чуйка”: поїздки на межі життя та смерті
Кожна поїздка за людьми — це величезний ризик. Спочатку волонтерам доводилося їздити у звичайних автомобілях без броні та систем радіоелектронної боротьби (РЕБ). Згодом кожна вилазка стала мініатюрною операцією, зі зброєю та іншими важливими речами для запобігання дронам. На питання про те, як вдається долати страх, чоловік відповідає відверто — страх нікуди не зникає.
“Нам страшно кожен раз. В якісь моменти цей страх є індикатором того, що може щось відбутися. Як така назва “чуйка”, вона завжди присутня, і ми намагаємося її слухати. Якщо нам щось внутрішнє відчуття каже, що не треба їхати, ми, наприклад, не їдемо. Страшно. Боремось. Та й їдемо, куди діватись“, — розповідає рятувальник.
Найважча місія: пішки крижаною Костянтинівкою
Констянтинівка / фото Стерненко
Евакуація часто вимагає надлюдських зусиль. Найважчим як фізично, так і морально епізодом за ці роки волонтер називає піший похід у Костянтинівку за трьома людьми, серед яких була маломобільна жінка.
“Йти фізично було важко, тому що ожеледиця, тому що після поранення настільки багато часу пройшло, рани ще бентежать досі. І морально це було важко повертатись в те місце, де тебе майже могли вбити“, — ділиться він.
Ця операція відбувалася у супроводі військових, з чіткими інструкціями та командами. Саме після неї команда переглянула підходи до власної безпеки: волонтери почали використовувати кращі бронежилети та засоби РЕБ проти ворожих дронів, ставши за рівнем екіпірування схожими на військових.
“Чорний список” відмовників
Богдан Зуяков / фото з особистого архівку героя
Одним із найболючіших аспектів роботи є ситуації, коли люди в останню мить відмовляються виїжджати з-під обстрілів, наражаючи екіпаж на марну небезпеку. У таких випадках волонтери формують так званий “чорний список” адрес.
“В такий момент я відчуваю тільки те, що хочеться максимально швидко звідси звалити і не загинути заради цього. Співчуття до таких людей, які відмовилися… можливо, і немає. Тому що вони свідомо мені в очі сказали свій вибір. Це максимальна зневага до інших волонтерів“, — різко, але справедливо зазначає Богдан Зуяков. Він наголошує, що життя волонтерів також має цінність, і ризикувати ним вдруге заради тих, хто знехтував їхньою безпекою, вони не будуть.
Евакуація тварин
Особливе місце в евакуаційних місіях займає порятунок домашніх тварин. Для команди волонтерів життя беззахисних котів та собак є не менш важливим. Вони завжди переконують господарів забирати улюбленців із собою.
“Я краще викину ту одну сумку з непотребом якимось, але ми заберемо собачку і котика. Для мене дивно чути, коли питають: “А ви заберете собачку?”. Ми вивозимо сім’ю. В сім’ї, якщо є котик, собачка – це член сім’ї“, — підкреслює Богдан Зуяков.
Водночас він з болем визнає, що ті тварини, яких люди свідомо залишають у гарячих точках на кшталт Костянтинівки, переважно приречені на загибель.
Емоційне вигорання та втрата побратима
Постійне перебування в екстремальних умовах накладає важкий відбиток на психіку. Волонтери зізнаються, що стали більш черствими, а війна перетворилася на рутину. Зберегти баланс допомагає чітке розмежування: виїхавши з-під обстрілу, вони залишають усі страшні спогади саме там.
Проте деякі рани не гояться. Чотири місяці тому під час чергової місії їхній автомобіль потрапив під удар, внаслідок якого загинув волонтер В’ячеслав.
“До сьогоднішнього дня навіть не доторкнувся знов до тої машини, хоча вона стоїть. Просто не можу знайти в собі сили підійти навіть до машини. Війна надзвичайно сильно нас вимотала, ніяких сил немає взагалі це все продовжувати. Відновлюватись, я б сказав, що ми не відновлюємося. Ми просто, як роботи в чомусь. Працюємо, робимо все на максимум і надіємося, що все ж таки це пошвидше закінчиться“, — відверто розповідає волонтер.
Плани після війни
Незважаючи на тотальну втому, Богдан Зуяков чітко бачить своє майбутнє після того, як потреба у щоденних ризикованих евакуаціях зникне. Він мріє більше не жахатися звуків дронів чи ракет.
“Я хотів би повернутися до спорту. Я хочу себе реалізувати ще. А в цілому, глобально, мені б хотілося бути мером Краматорська, якщо він буде цілий і не окупований. Це взагалі чудово“, — ділиться планами волонтер.
Навіть якщо політична кар’єра не складеться, він планує продовжувати гуманітарну діяльність, адже попереду — зворотна евакуація, відбудова та психологічна допомога населенню. “Я хочу бути корисним людям”, — підсумовує він свою головну життєву місію.
Українські бойові літаки Су-27 здійснили атаку по місцю зосередження російської піхоти в населеному пункті Родинське, що на Донеччині. Для ураження живої сили противника пілоти Повітряних сил ЗСУ використали дві керовані плануючі авіабомби GBU-62.
Про це повідомили у блозі бійців Повітряних сил ЗСУ “Соняшник”.
Атака ЗСУ по позиціях росіян у Родинському
Бійці ЗСУ знищили місце скупчення окупантів. Ворог знаходився в одній з будівель.
У дописі зазначається, що ситуація на цій ділянці фронту вкрай напружена — російські підрозділи змогли суттєво зайти в будівлі.
“Інколи дистанція між козаками і окупантами тут визначається стіною квартири, тож такі скиди це ювелірна робота“, — зазначається в дописі.
Бойовий медик з Бахмутського ТРО на позивний “Зубна фея” раніше працював стоматологом у Часів Ярі, мав приватний кабінет. Крім того, чоловік був чинним депутатом міськради, […]
Українські військові вже більше року захищають Бахмут від російських окупантів. Одним з захисників є боєць із позивним Рогозь. Він заступник командира 1-го штурмового бату. Про […]
