Російські військові не полишають намірів захопити Часів Яр на Донеччині. У місті зберігається складна ситуація, воно знаходиться під постійними обстрілами. Та попри це тут і досі лишаються жити сотні людей.

Яка зараз ситуація в місті, редакції Бахмут IN.UA розповів начальник Часовоярської міської військової адміністрації Сергій Чаус.

Часів Яр: ситуація в місті на 9 вересня

За інформацією Сергія Чауса, наразі в Часовому Яру зберігається стабільно важка ситуація. Обстріли у громаді не припиняються.

“У місті щоденні, я би навіть сказав щогодинні обстріли. Від них потерпає вся територія громади, наразі немає якихось районів, куди б не прилітало. На даний момент ворог використовує фактично весь свій арсенал — від авіації до мінометів і гармат”, — каже Сергій Чаус.

Попри важку ситуацію, місцева влада намагається регулярно надавати допомогу людям, які тут лишаються. Та все ж є райони, куди доїхати просто неможливо.

“Базові потреби мешканців закриті. У місті частково є водопостачання: в деякі мікрорайони вода подається погодинно, також працює скважина. Людям роздають і гуманітарну допомогу. Складніша ситуація лише з медикаментами і медичними послугами. Також у нас є деякі райони, де дуже складно, і туди ми вже прорватися не можемо. Робота ворожих дронів не дозволяє цього зробити. Але давайте відверто — ми попереджали людей, що може прийти момент, коли вже ніхто не зможе до них доїхати і надати допомогу. Ми з самого початку повномасштабного вторгнення закликаємо до евакуації. Але багато людей так і не зробили для себе висновків. Згодом вони кричать про допомогу, і ми вже вимушені ризикувати своїм життям, щоб допомогти їм, якщо є така можливість. Але я наголошую: допомога в будь-який момент може зупинитися, адже передбачити подальшу ситуацію ніхто не може. Єдиний шлях порятунку — евакуація”, — зауважує начальник Часовоярської міської військової адміністрації.

Часів Яр: евакуація

На сьогодні у Часовому Яру лишаються близько 490 осіб. Нагадаємо, що 28 серпня в місті проживали 502 людини. Тобто, за майже 2 тижні з міста виїхали лише трохи більше десятка людей.

“Я би не робив висновки про те, чи активно люди виїжджають, адже зараз це поняття відносне. Іноді тиждень може минути без єдиної евакуації, а потім люди самостійно, або телефонуючи до нас, їдуть невеличким потоком. Це може бути 2, 3, 5 осіб. Наприклад, сьогодні самостійно виїхали 3 особи. На цей тиждень у нас також запланована евакуація, і, дай Боже, вона буде не одна”, — каже Сергій Чаус.

За словами посадовця, в Часовому Яру є люди, які категорично проти евакуації. Та точно сказати їхню кількість Сергій Чаус не береться, адже ситуація змінюється, як і рішення людей.

“Є люди, які кажуть: “Я буду до останнього тут, це мій дім, і я його не покину”. Але ж завтра цього будинку може не стати, і триматися вже буде ні за що. На жаль, і я, і мої колеги не раз бачили подібні ситуації. Люди казали: “Я ніколи звідси не виїду”, а потім через певний час прильот і все — ні будинку, ні речей. І тоді все одно доводиться виїжджати, але без нічого, дай Боже, аби з документами”, — каже Сергій Чаус.

Очільник міста вкотре закликає людей до евакуації. Допомогти в цьому їм може місцева влада. Евакуація для мешканців Донеччини повністю безоплатна.

“Є кілька варіантів, як лишити заявку на евакуацію. Перший варіант — це звернення на Часовоярську гарячу лінію, яка працює з початку повномасштабного вторгнення. Другий варіант — подзвонити на єдиний номер евакуації від Донецької ОВА. У разі отримання на цей номер інформації про мешканців Часового Яру, її моментально передають нам, і ми на неї оперативно реагуємо. І останній варіант — для людей, які не мають зв’язку. Вони можуть передати інформацію про бажання виїхати в пункт незламності, через пункти підзарядки чи пункти видачі гуманітарної допомоги”, — каже Сергій Чаус.

Контакти для евакуації

Зробити заявку на евакуацію з Часового Яру можна за міським телефоном: +380 (099) 712 0359.

Звернення також приймають на гарячих лініях Донецької області: 0 800 408 911, +380 (98) 890 3318, +380 (66) 285 6290.

Для запису на евакуацію тяжкохворих і людей з інвалідністю діють номери: 0 800 332 614, +380 (99) 710 4872, +380 (99) 311 5314, +380 (96) 108 6048.

Читайте також:

• ВПО запрошують на обговорення процедури компенсації за пошкоджене та зруйноване майно: деталі
• Росіяни поділилися новими кадрами з Бахмута: як виглядає місто на початку осені
• “Перебігають полями до нас у тил”: військовий розповів про нову тактику росіян

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Коваль” — саме так батька Тетяни Шухнаренко знали всі в Бахмуті, адже “від тата завжди пахло металом”. Й цей запах досі щемливий для його доньок, хоч батька вже 7 років як немає. Тетяна від нього перейняла любов до всього, що робить: чи то робота в банку з цифрами, чи робота саперки у важкому бронежилеті у буферній зоні.

Ми поговорили з бахмутянкою, розпитали історію її родини та як від банківської працівниці вона перейшла у нову для себе сферу — розмінування.

Про родину “Коваля” з Бахмута

У Бахмуті Сергія Гарькавого знали як майстра по ковальській справі. Так його й називали — “Коваль”. Його роботи були впізнаваними в місті та в області: авторські, технічно складні, зроблені з любов’ю до металу.

“Навіть після того, як батька не стало, до нас зверталися люди. Питали, чи ще можна щось замовити. Вважали, що, може, щось залишилося з його справи. Він був дуже впізнаваним у своєму колі”, — розповідає його донька, бахмутянка Тетяна Шухнаренко.

Тато усе життя працював з металом, пригадує бахмутянка: він кував, зварював, створював витончені форми на замовлення. 

“Його робота — це було мистецтво, але й ремесло водночас. Деякі вироби він робив на гарячу ковку, а інші витягував із холодного металу. Це були складні технології, які він освоїв сам”, — пригадує донька.

Батько Тетяни сам малював ескізи, обирав матеріали, працював молотом. Навіть коли мав помічників, найважливіші елементи виробів все одно залишав за собою. Чоловік постійно вдосконалювався, їздив на виставки, а з появою інтернету вивчав нові технології онлайн. 

Після повномасштабного вторгнення родина втратила дім, але пам’ять про батька живе у його виробах. Частина з них досі збереглися попри російські обстріли.

Тетяна наголошує, що батько не просто працював на замовлення, а часто створював речі як подарунок для міста Бахмута — не за гроші, а від душі. Наприклад, альтанка в парку, декоративні решітки біля мосту, металеві замочки для закоханих, все це було зроблено як дарунок.

Його доньки з дитинства були поруч із цим ремеслом. Не просто спостерігали, а й брали участь, особливо у фарбуванні вже готових виробів:

“Батько казав: “Ну що, дівчата, підемо фарбувати” — і ми йшли, так заробляли на нові джинси”, — згадує Тетяна. — “Я з дитинства пам’ятаю запахи металу, горна, лаку. Знала, як тримати пензля. Це було частиною нашого життя”.

Тетяни займалась музикою, а її сестра малювала, навчалася в школі мистецтв. Вона навіть допомагала батькові з ескізами.

“Батько все малював сам: кожен вигин, кожен завиток. Спочатку це був ескіз на папері, потім вогонь і метал. Для нього ця робота була як жива”, — ділиться у розмові донька.

З роками роботи батька ставали дорожчими, складнішими, вимагали часу й зусиль. Він міг дозволити собі кращий одяг, відпочинок, але пишався не цим.

“Він не ховав свій робочий комбінезон. Гордився ним. Його запах, металу, зварки, вогню — був наче його власні парфуми. Так пахне людина, яка живе своєю справою”, — каже донька.

Батька не стало сім років тому. Рак. Чоловік пішов на день народження молодшої доньки. Йому було лише 57. 

“Ми боролися за нього. Спочатку одна пухлина, вилікували. Потім — метастази. Вони повернулись, і лікарі сказали: підшлункова, четверта стадія. Нічого зробити вже було не можна. Батько помер на моїх руках“, — каже Тетяна.

Від тата доньки перейняли наполегливість й любов до всього, що роблять. Тетяна знайшла своє покликання і стала саперкою. Сьогодні її робота, очищувати землі від ворожих “подарунків”.

Змінила каблуки на бронежилет і стала саперкою

У розмові бахмутянка зізнається: спершу стати саперкою змусили життєві обставини, адже, щоб лікувати батька, потрібні були гроші. Тож від комфортного офісу й ділових офісних костюмів банківської сфери вона відмовилась на користь важкого бронежилета та каски. 

У той час HALO Trust, одна з міжнародних організацій із гуманітарного розмінування, якраз набирала нових фахівців, пригадує Тетяна. Людей вони навчали з нуля, а також пропонували роботу саперки, демінерки. Після навчання Тетяну відправили працювати у буферну зону — на той момент вона була там єдиною жінкою-саперкою.

“Інші саперки з’явилися пізніше. Але тоді мене розпитували іноземні журналісти: як це — бути жінкою в такій професії? А я навіть не думала, що це щось незвичайне. Було складно, але це було моє рішення“, — каже Тетяна.

Вона працювала в бронежилеті, який важив до 15 кілограмів. У повному екіпіруванні: шолом, детектор, інструменти, сумка, аптечка. Влітку, спека, а взимку, сирість і холод.

Жінка дуже швидко росла в професії, і також проходила додаткові навчання. Паралельно Тетяна стала парамедиком, хоча, каже, боялася навіть вигляду крові: вчилася зупиняти кровотечі, накладати турнікети, працювати в критичних умовах.

Найтяжче — бути стійкою

Робота саперки змінила її, не лише фізично, а й ментально. Зараз Тетяна працює у громадській організації “Асоціація саперів”, де є керівницею контролю якості.

Примітка. Асоціація саперів України – найбільший український оператор протимінної діяльності. Основні напрями роботи – гуманітарне розмінування, навчання населення з мінної небезпеки, надання допомоги постраждалим від вибухонебезпечних предметів.

“Я зараз на такій посаді, де маю знати все. Можу замінити будь-кого: керівника, сапера, парамедика. Перевірити, проконтролювати, підписати й передати ділянку. Помилок не має бути“, — ділиться героїня.

Робота Тетяни не припиняється. Вона веде інспекції, перевіряє дрони, моніторить ризики, консультує молодших саперів, і часом — навчається сама. Бо на війні вчишся завжди.

“Найприємніше у моїй роботі, це люди, наша команда. Коли бачу знайомі обличчя в різних регіонах, на серці стає тепло. Це ті, хто точно тебе підтримає. Додам, що наша робота — це не на рік. Не на три. Це на десятки років, на жаль. Але ми маємо пройти цей шлях. Щоб повертати нашу землю людям“, — резюмує бахмутянка.

До теми:

• Створила театр моди на Донеччині, а нині підтримує переселенок у Луцьку: історія Аліни Андрєєвої з Часів Яру
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків
• “Хочу, щоб ВПО відчували підтримку”: як бахмутянка Анна Яхонтова змінює життя переселенців на Закарпатті

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У Кременчуці створили Viber-групу для переселенців та переселенок із Бахмута.

Про це повідомляє Центр підтримки бахмутян у Полтаві.

Для мешканців Бахмутської громади, які тимчасово проживають у Кременчуці, запустила Viber-спільноту для зручного та оперативного обміну інформацією.

У групі публікуватимуть повідомлення щодо гуманітарної допомоги, важливих подій, новин про громаду, а також організовують комунікацію між бахмутянами, які вимушено залишили рідне місто.

Долучитися до групи можна за посиланням.

До теми:

• Допомога для бахмутян: де та за яким графіком працюють Центри підтримки в Україні
• Безплатний чат-бот “Юридичний порадник для ВПО” допомагає з житловими питаннями

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!