Стипендійна програма імені Вікторії Амеліної / ілюстрація Український ПЕН
В Україні започаткували Стипендійну програму імені Вікторії Амеліної. Вона передбачена для письменниць і письменників з України та з-за кордону. Мета програми — вшанувати пам’ять і продовжити місію письменниці Вікторії Амеліної, яка загинула внаслідок ракетного удару по Краматорську.
Стипендійну програму імені Вікторії Амеліної започаткували INDEX у партнерстві з Українським ПЕН. Програма відбуватиметься в рідному місті Вікторії Амеліної — Львові.
У межах програми INDEX запросить на тримісячний термін до Львова двох письменників, які працюють в напрямку креативного письма — одного українського автора і одного закордонного. У квітні-червні прийматимуть українського письменника чи письменницю, а в липні-вересні — закордонного.
Учасникам Стипендійної програми імені Вікторії Амеліної пропонують:
проживання у квартирі в центрі Львова;
офісний простір;
стипендію в розмірі 1 200 доларів упродовж трьох місяців;
покриття витрат на подорожі Україною для культурної діяльності та навчальних поїздок у рамках Стипендійної програми;
організацію щонайменше двох публічних заходів: читання, дискусії, виступи;
медійну підтримку: інтерв’ю, подкасти з медіапартнерами INDEX і Українського ПЕН;
участь у програмі культурних та академічних подій у Львові та інших містах України;
навчальні поїздки до місцевих культурних інституцій та зустрічі з провідними діячами культури;
волонтерську поїздку на деокуповані або близькі до фронту території в партнерстві з Українським ПЕН (за згодою стипендіатів);
спільний захід у Львові наприкінці вересня 2025 року за участі двох стипендіатів.
Стипендійна програма імені Вікторії Амеліної: хто може подати заявку
Заявку на участь у програмі можуть подати письменниці та письменники, які зацікавлені у темі прав людини та прагнуть досліджувати причини й наслідки війни росії проти України. Письменники повинні мати хоча б одну опубліковану книгу на момент подання заявки.
Для подачі заявки кандидатам необхідно надати:
коротке резюме;
одну сторінку з описом проєкту, над яким вони працюватимуть під час стипендії;
один опублікований текст (розділ книги, есе, добірку поезій).
Форма заявки для українських письменників доступна за посиланням. Форма заявки для закордонних письменників доступна за посиланням.
Кінцевий термін подачі заявок — 1 січня 2025 року о 18:00 за київським часом. Результати відбору оголосять 11-13 лютого.
У разі виникнення додаткових питань пишіть на електронну пошту: [email protected]
Хто така Вікторія Амеліна
Вікторія Амеліна — українська письменниця та засновниця Нью-Йоркського літературного фестивалю, який проводився у місті Нью-Йорк Бахмутської громади. Після початку повномасштабної війни Вікторія Амеліна стала розслідувачкою воєнних злочинів і почала документувати наслідки російського вторгнення у складі команди Truth Hounds.
27 червня 2023 року Вікторія Амеліна зазнала важких поранень внаслідок ракетного обстрілу Краматорська російськими військами. У цей день письменниця перебувала у центрі міста із делегацією колумбійських журналістів і письменників.
1 липня 2023 року Вікторія Амеліна померла у лікарні у Дніпрі. Їй було 37 років.
Читайте також:
В Італії створять видавництво на честь загиблої в Краматорську письменниці Вікторії Амеліної
Вона народилася упологовому будинку в українському Донецьку, виросла на околиці Бахмута, писала перші вірші ще школяркою, а українською почала говорити за рік до повномасштабного вторгнення. На юнку сильно вплинула тема Розстріляного відродження. Сьогодні вона читає поезію зі сцени, викладає англійську, живе в Києві, після масованого обстрілу купила мухуловку, й говорить про Донеччину так, ніби складає її заново — зі спогадів, текстів і людей. Це все про Естер, 23-річну поетесу з Бахмута.Колись Естер любила гуляти залізничними коліями, які вели з бахмутського Бугра до центру міста. Зараз вона говорить про Донбас не лише як про місце, де минуло дитинство. Для неї це пам’ять, яку потрібно зберегти, поки ще є кому її розповідати.У нашій розмові дівчина згадує про закриття акушерського відділення у Слов’янську — останнього на Донеччині, де народжувалися малюки. Естер каже, “Можливо, ми одні з останніх людей, які народилися на Донбасі”.
Історію Естер читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.
“Я виросла на Бугрі, де природи було більше, ніж культури”
Естер, світлина зроблена в Бахмуті / фото з особистого архіву героїні
У багатьох Бахмут асоціюється із соляними шахтами, заводами, трояндами або старою архітектурою центральної частини міста. У нашої героїні він ж починається зовсім в іншому місці — на Бугрі. Цей район для неї асоціюється з дитячими роками. Район був віддалений від культурного життя, зате поруч були посадки, лісосмуги, залізничні колії й довгі прогулянки, які для підлітки ставали маленькими пригодами. Вона згадує Бахмут по-своєму. Каже, що район, у якому зростала, був маргіналізованим, а для багатьох підлітків російська культура здавалася єдиною можливою.
Естер з друзями дитинства / фото з особистого архіву героїні
“Я жила на Бугрі, на виїзді з міста. Це був доволі зелений район. Біля літачка був сквер, куди виходили гуляти діти, а якщо пройти трохи далі: посадка, лісосмуги, залізничні колії, якими можна було дійти до центру. Для нас це була пригода. Але водночас це був район, дуже віддалений від культурного життя. Ми тоді всі думали, що російська культура — це круто. Слухали російський реп, пили банку “Рево” і вважали себе дуже дорослими. Це була така культура: більше випити, більше покурити, бо більше нічого робити. Зараз я розумію, що це теж був наслідок середовища, у якому ми росли.”, — ділиться спогадами дівчина.
Попри це, її власне дитинство було наповненим. Вона багато читала, малювала, подорожувала разом із батьками Кримом і Приазов’ям. Щороку родина намагалася кудись поїхати: наприклад, в Алушту, Маріуполь або до лісів поблизу Лимана.
“Я пам’ятаю український Крим як абсолютно вільне місце. Це були гори, свіже повітря, чиста вода і дуже доброзичливі люди. Ми жили в маленьких будиночках біля моря, і майже завжди закінчувалося тим, що ввечері знайомилися із сусідами, разом смажили шашлики, вечеряли. Люди дуже легко спілкувалися між собою. Зараз мені важко уявити, що там залишилася така сама атмосфера”, — каже бахмутянка.
У дитинстві Естер ще не думала про ідентичність чи колоніальну спадщину. Як і більшість дітей, просто жила своїм життям. Революцію Гідності дівчинка дивилася по телевізору. Хотіла поїхати до Києва, але їй було лише дванадцять. У її класі були діти, пригадує Естер, чиї родини після 2014 року переїхали до окупованого Криму.
Примітка. Що відбулося в Бахмуті у 2014 році, дивіться у відео нижче.
Були й дорослі, які сперечалися про політику. Але сама вона тоді ще жила у своїй маленькій бульбашці: школа, дім, книги. Лише через кілька років усе почне змінюватися. І почнеться це… зі шкільного підручника української літератури.
Українська мова, яка почалася зі шкільної програми
Естер / фото з особистого архіву героїні
Естер ділиться, що до старших класів російська була звичною мовою її життя. Перелом стався під час підготовки до ЗНО. Перечитуючи твори українських письменників і дізнаючись більше про Розстріляне відродження, вона побачила зв’язок між історією та тим, що відбувалося навколо неї. Рішення перейти на українську для Естер не було модним чи простим. Навпаки, пригадує дівчина, у Бахмуті 2021 року воно виглядало незвично навіть для людей із проукраїнськими поглядами.
“Коли ми проходили українську літературу, я читала про Розстріляне відродження, про те, що Радянський Союз зробив із нашою культурою. І я подумала — ось зараз відбувається буквально те саме. Ми досі говоримо російською саме тому, що сюди колись прийшов Радянський Союз. Я вирішила спробувати говорити українською. Було дуже страшно. Я почувалася неправильною. Пам’ятаю, як директорка моєї гімназії, яка сама викладала українську мову, підійшла до мене і сказала: “Я чула, що ти говориш українською. Що сталося?”. А потім усміхнулася: “Подивимося, наскільки тебе вистачить”. І це була людина з абсолютно проукраїнською позицією. Навіть для неї здавалося чимось незвичним”, — пригадує дівчина.
Саме цей вибір для Естер згодом визначить не лише мову її повсякденного життя, а й мову поезії. Але спочатку буде переїзд до Львова — міста, яке виявиться зовсім не таким, яким вона його уявляла.
Львів став містом, де вона вперше дозволила собі бути собою
Після школи Естер свідомо обирає для навчання Львів. Вибір на це місто впав не просто так — дівчинка захопилася чеською мовою, і шукала університети із сильною базою для навчання. Один із таких виявився у Львові. Вона їхала із чітким планом: спершу навчання, а потім програми обміну і Чехія. Але вже перші місяці у Львові дали значно більше — можливість почати життя без страху, що хтось засудить її за українську мову. Та тут варто зазначити, що свої перші вірші Естер написала ще вдома. Тоді це була особиста потреба, її спосіб прожити емоції, які не вдавалося пояснити словами. Але у Бахмуті, зізнається у розмові дівчина, тоді вона не знала жодної людини, яка теж писала б поезію.
“Я хотіла втекти з цього грубого, жорстокого міста, яким тоді бачила Бахмут. Коли приїхала у Львів, перше, що відчула, — свободу. Ніхто мене не знав. Я могла бути будь-ким. Я була шалено закохана в архітектуру, у те, наскільки все культурно, навіть у те, що люди кажуть “та”, а не “да”. Найважливіше було інше, що я могла спокійно говорити українською мовою. Для мене це стало справжнім відчуттям свободи. Я писала ще в Бахмуті. Поезія завжди була для мене віддушиною. Просто у Львові я знайшла своє ком’юніті. Бо в Бахмуті я досі не знаю жодної людини, яка була б поетом. Де вони всі заховалися — не знаю.Спочатку це було дуже незграбно, бо коли думаєш російською, структура речень зовсім інша. Українська змушує шукати інші образи, інші слова. І цей перехід був непростим”, — пригадує бахмутянка.
Втім, ідеалізованим це місто для Естер залишалося недовго. Уже на першому курсі вона побачила, що навіть далеко від Донеччини люди можуть романтизувати російську культуру. Це стало для неї несподіванкою, адже вона приїхала з регіону, який уже відчував її наслідки.
“Мене дуже дивувало, коли люди, які називали себе інтелігенцією, починали захоплюватися пушкіним чи російською культурою. Я втекла з місця, де бачила, до чого це призводить. А тут, у Львові, люди дивилися на росію через рожеві окуляри. Я розуміла, звідки це береться, але мені було дуже важко це прийняти”, — говорить дівчина.
Згодом Естер ухвалює рішення переїхати до Києва.
“Я не знаю, як помістити це горе у слова”
Попри активне літературне життя, останнім часом Естер пише значно менше. Каже, що біль не зник, він просто змінився. Якщо у 2022 році слова ніби самі виходили назовні, то тепер горе стало тихішим. Вона багато читає, аналізує тексти інших авторів і чесно говорить про власний стан.
“Я зараз перебуваю в такій поетичній тиші. Пишу значно менше, ніж раніше. Мені здається, у 2022 році біль був настільки сильним, що його просто треба було викричати. Зараз минуло майже п’ять років, і моє горе ніби законсервувалося. Я не знаю, як його вмістити у слова. Я більше читаю, аналізую. Можливо, колись ці слова знову прийдуть”, — розмірковує дівчина.
Разом із війною змінилося й повсякденне життя. Уже в Києві вона, як і мільйони українців, звикає до безсонних ночей, сирен і постійної напруги. Каже, що після масованих атак стало складніше спати, їсти й будувати будь-які плани. Одного разу серед нічного обстрілу вона несподівано замовила собі кімнатну рослину:
“Я пам’ятаю, як після одного з масованих обстрілів о третій ночі замовила собі мухоловку. Просто подумала: я можу померти будь-якої миті, а цієї рослини в мене досі немає. Це звучить дивно, але мені здається, що люди зараз так переживають стрес. Ми робимо імпульсивні покупки, ухвалюємо дивні рішення, бо психіка вже просто не витримує”.
“Можливо, ми останні люди, які народилися на Донбасі”
Один із виступів Естер на поетичному вечорі / фото з особистого архіву героїні
Коли Естер говорить про свою місію, вона майже не говорить про себе. Вона постійно повертається до Донеччини. Не до території — до людей, пам’яті, культури, голосів, які росія намагається стерти вже не перший рік. Вона згадує інших поетів із Донецька, літературні вечори, які проводилися навіть в окупації, людей, які продовжували читати українську поезію там, де за це можна було заплатити життям. Каже, що саме культура сьогодні фіксує те, що переживає країна, значно чесніше за будь-який підручник.
“Я думаю, завдання для молодих людей з Донеччини однозначно є. Росія намагається стерти нас. І, можливо, ми — останні люди, які народилися на Донбасі. Якщо ми не будемо нести цю пам’ять, більше ніхто цього не зробить. Поезія для мене — це спосіб поповнювати культурний резерв. Я не хотіла б, щоб наші нащадки знали цю війну лише зі сторінок підручників. Поезія — це живе свідчення часу. Це спосіб показати, як люди насправді переживали все, що з нами сталося”.
Вона не приховує, що її дратують стереотипи про Донеччину. Особливо ті, які досі зводять людей із цього регіону лише до російської мови або радянського минулого. Каже, за цими твердженнями, люди часто не помічають тих, хто багато років будував українську культуру на Донбасі. Естер переконана, час перестати дивуватися українській мові людей зі східної частини України.
“Мені досі часто кажуть: “У тебе така гарна українська, як для людини з Донбасу”. І мені щоразу хочеться відповісти: ми всі вчили українську мову в школі, складали ЗНО, читали Шевченка, Підмогильного, українську літературу. Мої російськомовні однокласники прекрасно можуть говорити українською. Просто настав час позбутися цього стереотипу. Ми не менш українські, ніж будь-хто інший”, — каже дівчина.
Вона не вважає мову формальністю чи питанням моди. Для неї це те, що визначає, яку культуру людина підтримує і для кого працює її творчість. Саме тому всі свої тексти вона давно пише українською.
Сьогодні Естер живе у Києві. Викладає англійську мову, навчається в магістратурі, інколи читає поезію на літературних вечорах. Вона чесно говорить про втому, про депресію, про безсонні ночі після російських атак, але навіть тоді, коли не народжуються нові вірші, вона продовжує робити те, що вважає своїм обов’язком, зберігати пам’ять. Адже Бахмута, у якому вона виросла, більше немає. Є лише люди, які пам’ятають його зелені посадки, залізничні колії, дитячі прогулянки до центру міста, літак на Бугрі й море, до якого щоліта возили батьки. І поки ці люди розповідають свої історії, Донбас продовжує жити, не лише на карті, а й у культурі, мові та пам’яті.
Комунальна техніка на вулицях Бахмута / фото КП “Бахмут-Вода”
Станом на червень 2026 року на балансі Бахмутської громади налічується понад 381 тисяча одиниць комунального майна. Це транспортні засоби, техніка і обладнання. З них було евакуайовано всього 1,9% — 7 409 одиниць. Зараз евакуйоване майно використовують для потреб громади, частину надають в оренду.
Скільки комунальної техніки є на балансі громади і як її використовують, повідомили в Бахмутській МВА у відповідь на запит редакції.
Комунальна техніка Бахмута: офіційні цифри
Станом на червень 2026 року у Бахмутській громаді налічуються 381 682 одиниць комунального майна. Серед них кількість евакуйованого майна складає 7 409 одиниць, що дорівнює 1,9% від загальної кількості.
4 016 одиниць техніки використовують для потреб громади. Решта техніка перебуває на збереженні.
транспортних засобів налічується 113 одиниць (евакуйовано — 30, використовується — 16);
спецтехніки налічується 45 одиниць (евакуйовано — 25, використовується — 13);
обладнання налічується 15 172 одиниці (евакуйовано — 3 203, використовується — 1 560);
у категорії інше налічується 366 352 одиниці (евакуйовано — 4 151, використовується — 2 427).
Комунальне майно Бахмутської громади / скриншот із відповіді на запит редакції
Евакуйоване комунальне майно, яке не використовують, перебуває в місцях тимчасового зберігання у 10 областях:
Вінницькій;
Волинській;
Дніпропетровській;
Житомирській;
Київській;
Одеській;
Полтавській;
Харківській;
Хмельницькій;
Чернігівській.
Як використовують комунальне майно Бахмутської громади
Евакуйоване майно використовують для забезпечення діяльності підприємств, установ, організацій, засновником яких є Бахмутська міська рада, та структурних підрозділів міськради. Техніку використовують:
учасники освітнього процесу закладів освіти;
для організації культурно-мистецької, бібліотечної, освітньої, клубної та просвітницької роботи;
для проведення культурних та фізкультурно-оздоровчих заходів;
для надання медичних послуг;
для функціонування осередків підтримки мешканців Бахмутської громади.
Частину комунального майна надають в оренду. Також його використовують для роботи з територіальною обороною місцевого значення, облаштування військових інженерно-технічних та фортифікаційних споруд на прифронтовій території.
Вона народилася у пологовому будинку в українському Донецьку, виросла на околиці Бахмута, писала перші вірші ще школяркою, а українською почала говорити за рік до повномасштабного […]
Станом на червень 2026 року на балансі Бахмутської громади налічується понад 381 тисяча одиниць комунального майна. Це транспортні засоби, техніка і обладнання. З них було […]
Уряд ухвалив рішення про обмеження використання житлових ваучерів для внутрішньо переміщених осіб. Зміни стосуються взаємодії з програмою “єОселя” та умов отримання сертифікатів для певних категорій […]
Окупанти на Донеччині звітують про роботу міжвідомчої комісії, яка розглядає заяви на компенсації від мешканців. Перші схвальні рішення, нібито, вже ухвалили. Керує роботою комісії росіянин […]
До 24 серпня певні категорії українців традиційно отримають разову грошову допомогу. Більшості громадян кошти нарахують автоматично, проте деяким особам доведеться звертатися до Пенсійного фонду. Про […]
