У Чернівцях відбулась Всеукраїнська учнівська олімпіада з географії. Участь у ній взяли збірні команди з найкращих учнів кожної з областей. У складі об’єднаної команди з Донеччини був і школяр з Бахмута — восьмикласник школи №10 Пилип Ємельянов.

Про підготовку і участь в олімпіаді редакції Бахмут IN.UA розповів Пилип Ємельянов та його наставниця — вчителька географії Світлана Романюк.

Підготовка до олімпіади

Пилип Ємельянов навчається у 8 класі Бахмутської ЗОШ №10. Навчання проходить онлайн, але це не заважає школяру мати гарні результати з різних дисциплін. Наразі хлопець плідно займається географією. Це він робить і в позаурочний час.

“Ми дуже довго готувалися з моєю наставницею: 2-3 рази на тиждень у нас були заняття і додатково я ще самотужки вивчав матеріал у свій вільний час. Це було складно, зважаючи на те, що навчання проходить онлайн, і контакт зі вчителем у мене був лише телефоном чи відеоконференції. Плюс потрібно було навчатися за шкільною програмою, бо уроки ніхто не відміняв. Взагалі географія дуже цікава наука для мене, адже вона поєднує і математику, і теоретичні знання, і практику”, — розповідає Пилип Ємельянов.

Вчителька хлопця пояснює, що аби брати участь Пилип мав мати певні важелі. Зокрема, перемогти на обласному етапі олімпіади, якому передували шкільний і місцевий рівні.

“Пилип дуже розумний хлопчина, він зміг буквально прорватися до Всеукраїнського рівня. Наприклад, під час місцевої олімпіади він посів друге місце, але зібрав достатню кількість балів, щоб його робота була направлена до розгляду членами комісії обласного етапу. Попри те, що він був на другому місці, його запросили на обласну олімпіаду, де він показав непоганий результат. Він був на третьому місці, хоча 84,5 бали, які він отримав — це дуже високий показник. Після цього його запросили до збірної Донецької області. Він відвідував тренувальні збори, які проводилися вчителями Донецької області, а потім поїхав до Чернівців”, — розповідає наставниця учня.

Вчителька розповідає, що сам Пилип був мотивований участю у змаганнях, тому ініціативу з підготовки брав у свої руки. Також юнака дуже підтримували батьки.

“У більшості — це його особистий самостійний вклад у свої досягнення. Ми з ним займались у форматах консультацій по відеозв’язку: опрацьовували різні завдання, я давала йому певні матеріали. Але я вважаю, що гарні результати Пилипа — це його велика заслуга. І велика подяка батькам, що вони дають своїй дитині шанс заявити про себе”, — розповідає Світлана Романюк.

Учень з Бахмута на Всеукраїнській олімпіаді з географії

Всеукраїнська олімпіада з географії тривала в Чернівцях з 31 березня до 4 квітня. У складі збірної Донеччини були четверо найкращих учнів області. Пилип Ємельянов каже, що цей етап виявився для нього складним, але він отримав гарний досвід.

“На мою думку, олімпіада була дуже складною. Особисто для таких учнів, як я, які третій рік навчаються онлайн через війну. Мені було незвично перебувати у шкільному середовищі, у класах. Навіть трішки нахлинули спогади про те, як я колись сидів у своєму рідному класі в Бахмуті. Але я швидко опанував ці емоції. Деякі завдання були особливо складними. Наприклад, нам давали 10 мінералів і потрібно було сказати, що це за мінерал і для чого він використовується”, — розповів школяр.

Пилип Ємельянов не посів призового місця, але отримав сертифікат для отримання академічного гранту на навчання. Після цього здобутку хлопець почав розмірковувати щодо подальшого вступу.

“До цього моменту я не сильно замислювався над тим, куди я буду вступати після закінчення школи. Але коли мені видали грант, то я задумався щодо того, щоб зробити акцент на тому, що в мене виходить найкраще — це географія. Можливо після закінчення школи я піду навчатися за спеціальностями, які дотичні до географії”, — розповів Пилип Ємельянов.

Своїм одноліткам Пилип радить не боятися проявляти себе у подібних шкільних змаганнях.

“Наступного навчального року я планую брати участь в олімпіадах, які мені пропонуватимуть. А своїм одноліткам я можу порадити не боятися, а сприймати такі заходи просто як звичайний тест. Там нічого важкого немає, це просто перевірка твоїх знань. І навіть якщо ти не маєш якихось великих результатів і перемог, то нічого страшного. Головне — ти там побував і показав себе. Я вважаю, що олімпіади — це дуже класний шанс вдосконалити самого себе”, — зауважив Пилип Ємельянов.

Читайте також:

• Андріївські вечорниці та спільні тренування: історія вчительки з Донеччини, яка мотивує учнів
• Для учнів НМТ легше, ніж ЗНО: бахмутська вчителька математики про навчання онлайн та репетиторство
• Маки на маршруті: як студенти Бахмутського ЦПТО змінили зупинку в Гощі

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Музичний сервіс Spotify опублікував музичні підсумки 2025 року в Україні та назвав найпопулярніших українських артистів і треки. До списків увійшли як ветерани сцени, так і нові зірки, що стрімко набрали популярність цього року.

Детальніше про те, хто став найпопулярнішим артистом та яка пісня лунала найчастіше серед українських користувачів — в матеріалі Бахмут IN.UA

Spotify назвав найпопулярніших українських артистів та треки 2025 року

Музичний стримінговий сервіс Spotify підбив підсумки 2025 року та оприлюднив рейтинг найпопулярніших українських артистів і композицій. У перелік потрапили як відомі гурти, так і нові імена, що стали трендовим відкриттям цього року.

Топ 10 українських артистів 2025 року

У топі українських артистів на першому місці опинилася Klavdia Petrivna. Далі топ виглядає наступним чином:

• SadSvit;
• “Бумбокс”;
• Dorofeeva;
• “Океан Ельзи”;
• KRBK;
• Валентин Стрикало;
• YakTak;
• Parfeniuk;
• Jerry Heil.

Топ 10 українських треків 2025 року

Найпопулярнішою піснею року серед українців стала пісня “Смарагдове небо” від Drevo. Це атмосферний ліричний трек, який підкорив слухачів ніжним вокалом та емоційною історією.

Друге місце в топі зайняла енергійна композиція “Врубай” від Parfeniuk з інді-електронним звучанням, що стала популярною завдяки драйву.

Третє місце зайняла чуттєва пісня про крихкість стосунків “Не лякай”, яку створив дует Osty і Klavdia Petrivna.

Наступні позиції в топі виглядають наступним чином:

• Jerry Heil і Yarmak — “З якого ти поверху неба?”;
• SadSvit — “Касета”;
• Domiy — “Нагадай”;
• SadSvit і Структура щастя — “Силуети”;
• Шугар — “Олєг”;
• Cheev — “Рана”;
• Шугар — “Тьотя”.

Читайте також:

Де провести новорічні свята в Україні: найкращі напрямки для відпочинку

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

***

Листопад 23 року.

Я повертаюся у Крам, де на той час живу. Працювати у місцевому медіа і фоткати кожен куток, щоб мати щось на згадку, коли дому не стане зовсім. За традицією фотка стели, ну бо, як це – додому ж їдеш! Перетнувши кордон області трава само собою одразу зеленіше, повітря чистіше, небо синіше, і оце все…

Зараз таку фотку не зробиш з відомих причин. Спочатку цю стелу замалюють від написів військових, шоб красіво. Потім на ній залишать нові, перетворивши у сучасний пам’ятник війні й боротьбі. Потім проїхати повз вже буде майже неможливо. В’їжджаючи цьогоріч вже минаю не цю стелу. Та мова не лише про неї. Про дім.

Мені пощастило, я пам’ятаю її й іншою. Свою Донеччину, хочете, Донбас, не має зараз сенсу розписувати різницю (хоч вона величезна насправді). Мені пощастило знати її до війни. Навіть до 14го, не кажучи про доповномасштабну.

Мені пощастило дитиною “тусить” на день міста у Бахмуті чи день шахтаря у Соледарі. Їсти солодку вату і розводити батьків на всілякі свєркающі сувеніри-шерпотреби, які валяються потім тижнями вдома. Штовхатися у натовпі святкових людей, що підтанцьовують під живі виступи якихось поп-ікон (прости Господи) того часу, типу Могилевської чи якихось Неангелів, а навколо пахне шашликами і літнім вечором.

А ці супер зрєліщні виступи на Кнауфі. Так, буквально виступи запрошених зірок у дворі величезного завода на околиці Соледару.

Зараз силюки пустять сльозу, а городські не поймуть. День села. Цього свята чекали весь рік. 14 жовтня, день Покрови (назва села відповідна), школярі й місцеві колективи тижнями репетирують у невеличкому будинку культури, а на саме свято вітають новостворені родини, відзначають річниці весіль та досягнення місцевих жителів. Лампово і щиро. З усіх сил аплодують сусідці чи кумі, бо та на сцені. Потім така собі вечірня програма, танці й посиденьки компаніями. Кілька років поспіль тодішній сільський голова умудрявся запрошувати дуже відомих співаків і ведучих та ввалював бабло у святкові салюти.

“Так гарно” – казали люди. “Це ж скільки грошей вилетіло в повітря” – додавали одразу. Але свято дійсно тоді того вартувало.

Мені пощастило їздити по гриби у Лиман. Той ліс з усіх, що я бачила єдиний…пахне лісом. Пахне настільки, що паморочиться голова, якщо походити там занадто довго.

А влітку на Дінець: Щурово чи Блакитні озера – затоплені водою з Сіверського Дінця колишні кар’єри, від того страшенно глибокі і чисті.

Пощастило їздити до Лаври. До Святогірська. Не те, щоб сильно відчувалася якась духовність, але піднятися “до Артема” – ото святе!

Сувеніри на кожному повороті і запах виробів з ялівця. І цей вид на Дінець і Лавру, коли нарешті підіймаєшся.

Мені пощастило їздити з батьками на море. Азовське. Найтепліше у світі. Щоліта на найкращі курорти мого життя: Мелекіне, Урзуф.

Побачивши з часом інші моря думка не змінюється. Азовське найпіжже!

Будиночки у “приватному секторі”. База відпочинку “Утьос” (це тільки для “прохаваних олдів”) з жахливими умовами, але найкращими краєвидами і пляжем, на якому згориш від сонця в перший же день, бо ти ж не слабак йти в тіньочок чи вилазить з води, бо вже “губи сині”. Розйобний маркетинг пляжних торговців, що 10 разів проходять повз тебе з сумками і неймовірно креативними постійноповторюваними гаслами, типу “паахлава мєдовая” і “ракі, ракі, поднімайтє свої…рукі”.

Ти встаєш о 3 ночі, бо виїзд автобуса о 4. Йдеш з сумками і передчуттям дороги, довольне як слон. Їдеш години чотири. Через Донецьк, тоді ще гарний, перспективний, амбітний і дочорта гоноровий. І Оленівку.

Вони не просто нищать мій дім, вони наче не дають мені пам’ятати його через призму дитячих спогадів. В Оленівці була ранкова зупинка після Донецька, відома “точка” смачної придорожньої випічки. Вони не дають мені навіть права сумувати за цим, бо тепер з цим населеним пунктом асоціації геть інші. Тепер це дорівнює одному з найжахливіших вчинених росіянами злочинів проти наших людей. І більше нічого.

Урзуф, Маріуполь. Тепер це не про море.

Соледар і Бахмут – не про сіль і шампанське і зовсім не про дитинство й плани на життя. Донеччина наче більше не належить мені, вони забирають її не лише фізично, її стирають звідусіль.

Тієї її більше немає і ніколи не буде.

Зараз її залишки у пікселі й мультикамі, вона на патчах зі сходом сонця і мерчі “Забоя”. Вона у корчах і воєнторгах. У піснях-символах, ненависті і невимовному болі. Ті залишки, що не здаються.

Решта її мовчить в окупації, сидить по підвалах-катівнях, або перетворилася на зомбі від укусів рускава міра.

Та мені таки пощастило її пам’ятати різною і бути її частиною. Бути “звідси” – ніколи про просто. Завжди про суперечно і з боротьбою.

Вона така. Важка, некомфортна, пряма і через те дещо наївна.

Її нелегко любити. Але якщо так – вона вже ніколи не відпустить.

Таки пощастило.

До теми:

“Бахмутський ключик”: історія дитячого спогаду бахмутянки

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!