Кінець липня 2022 року. Ніч з 28 на 29. У російських телеграм-каналах з’являються повідомлення про обстріл колонії в тимчасово окупованій Оленівці, де перебували полонені українські військові, зокрема азовці, які виходили з 16 по 20 травня з Азовсталі. Спочатку росіяни заявили, що загинуло 40 військових, а потім цифра зросла до 50, ще 130 осіб налічували пораненими. Ніхто з російської сторони не постраждав. В цей час рідні наших полонених намагаються знайти бодай якусь інформацію про події, але офіційні джерела в Україні зберігали тишу — жінки, дівчата, мами та сестри дізнаються про загибель чи поранення своїх близьких з російських відео.

Редакція поспілкувалася з трьома жінками, рідні яких перебували в Оленівці: Ксенія Прокопенко, сестра загиблого, Анастасія Гондюл, дружина полоненого, та Олександра Мазур, чий близький був в Оленівці на момент теракту. Ми розпитали українок про те, як світ реагує на терор та, що робить сьогодні спільнота Родин Оленівки.

Теракт в Оленівці

У липні 2024 мине вже другий рік від дня теракту в Оленівці, а доля 120 полонених залишається невідомою. За цей час утворилася ГО “Спільнота Родин Оленівки” — жінки підтримують одна одну та  організовують акції по світу, щоб привернути увагу української діаспори та іноземців. За практично два роки вимушеного знайомства вони знають всі болі та переживання одна одної.

Спільнота разом домоглася об’єднання справ поранених та загиблих тому, що раніше СБУ не хотіло комплексно розслідувати теракт, пояснює Ксенія Прокопенко:

“Ми розуміли, що це потрібно, тому що не можна відокремлювати загиблих і поранених. Щоб відновити події, які сталися в Оленівці, потрібно комплексно розслідувати справи”.

Велику увагу жінки приділяють акціям на підтримку полонених за кордоном. Ксенія нещодавно брала участь в акції в Стокгольмі — українки нагадували, що в полоні все ще знаходиться понад 120 поранених, яким не надається медична допомога. 

Організовувати мітинги за кордоном українкам допомагає наша діаспора, а от з МЗС є проблеми, бо вони не співпрацюють з рідними полонених. В розмові три героїні наголошують, що відкриті до співпраці й неодноразово зверталися до консульств.

“Проблема полягає в тому, що у нас немає співпраці з МЗС. Інколи акції потрібно узгоджувати з місцевою владою у тих країнах та містах, де ми плануємо заходи. Якби з нами у цьому напрямку співпрацювало наше Міністерство закордонних справ, то це би було значно швидше, простіше, ефективніше. І я думаю, що у них є вже якісь напрацьовані швидкі контакти. Вони також знають багато представників діаспор чи якихось інших місцевих організацій, які би цим займалися. Ми намагаємося до них достукатися, але зворотнього зв’язку немає від МЗС”, — каже Олександра Мазур.

Ксенія Прокопенко додає, що через відсутність комунікації з МЗС багато іноземців не знають про теракт в Оленівці. Наприклад, ті самі шведи у Стокгольмі дізнаються про злочини росії безпосередньо на мітингах українців.

Тому, якщо ви знаходитись за кордоном, обов’язково відвідуйте акції. Кілька разів у розмовах з героями редакція чула думку, що цивільні українці, які не дотичні до військових, можуть не розуміти, як правильно підтримати рідних військового та замислюються, чи варто приходити на мітинг. Ми запитали героїнь їхню думку:

Ксенія Прокопенко додає, що вона рада бачити людей на мітингах, які не дотичні до спільноти Оленівки, адже це дає розуміння, що українці пам’ятають за полонених. На думку Ксенії, зараз про теракт в Оленівці ми знаємо не достатньо. 

“Люди за кордоном взагалі не знають про цей теракт, вони не знають про те, що наших полонених вбивають, їх калічать, до них застосовуються тортури чи їх ґвалтують. Не те, що вони не цікавляться, просто наша держава про це повинна кричати на кожному кутку, але вона цього не робить. І ось тому зараз ми об’єдналися з дівчатами і намагаємося самостійно просувати цю тему”, — розказує Ксенія.

Що з полоненими азовцями, які були в Оленівці

Вчинений росіянами теракт в Оленівці забрав життя десятків військових, які виконували наказ вищого керівництва та вийшли з Азовсталі. Гарантувати безпеку полонених мала б й міжнародна організація Червоного Хреста. Втім, МКЧХ не могла цього забезпечити — у їх роботі є прогалини з комунікаціями всередині відділу.

“У них дивним чином зберігається інформація. Вони отримують дані, що людина загинула у колонії, власне, в Оленівці. А потім зв’язуються з родичами й запитують: “Можливо, вам потрібно поспілкуватися з вашим близьким?” Це не поодинокі випадки, у них хаотичні процеси”, — каже Ксенія Прокопенко.

У вересні 2023 року Ксенія разом з Олександрою відвідала Женеву — вона їхала у штаб-квартиру Червоного Хреста. Жінкам повідомили, що почули їх пропозиції, але все залежить від російської сторони.

Фактично, зараз місцеперебування 120 полонених, які були в Оленівці — невідоме. Росія ув’язнила їх та не дає жодної можливості дізнатися щось про рідних. Ніякі листи до них не доходять, а жінки, матері та дівчата щодня прокидаються, сподіваючись, що отримають звістку від рідного. Ускладнює ситуацію те, що полонені — це азовці, яких росія демонізувала, а відтак належні умови для них навряд чи забезпечують.

Анастасія Гондюл — дружина полоненого, її чоловік на момент виходу з Азовсталі (16 травня 2022 рік) не бачив представників Червоного Хреста. Аж в серпні 2023 року, через 16 місяців, жінка дізналася, що її коханий в полоні — країна-утримувач підтвердила його статус, як військовополоненого.

Жінка додає, що її випадок не унікальний, бо десяткам родин не повідомляють про їх рідних в полоні. Щоб отримати бодай якусь інформацію, родичі змушені шукати новини на російських каналах.

“Наші офіційні джерела часто мовчать, коли стаються резонансні події, такі як теракт в Оленівці. Ми змушені були самі шукати інформацію, і я не хотіла б, щоб так було. Розмієте, росіяни ж не просто фото викладають, вони пишуть різні речі під фото та відео. Це дуже важко дивитись — хотілося, щоб наші органи подавали відфільтровану інформацію для рідних полонених”, — каже Ксенія Прокопенко.

Як світ дізнається про Оленівку

Спільнота родин Оленівки веде активну діяльність в Instagram, де жінки закликають долучатися до акції. Але, крім того, це об’єднання стало підтримкою для 160 родин. Ініціаторкою заснування спільноти є Анна Лобова. Як виявилось, у родин загиблих теж були невирішені проблемні питання після чого було прийнято рішення про об’єднану спільну діяльність. 

На той час родини загиблих вже були організовано зібрані в чаті патронатної служби Азову, тому хто проявив бажання доєдналися, родини поранених шукали самотужки, частково допомагала патронатна служба, пошуки ще продовжуються.

“Ми знайшли юридичну допомогу для всіх родин — це правозахисники Української гельсінської спілки, регіонального центру з прав людини. Вони працюють з родинами, ведуть ці справи полонених чи загиблих, готують матеріали для міжнародних судів”, — розказує Олександра.

Минулого року Марія Алєксєєвич, одна з фундаторок ГО створила петицію, аби на державному рівні започаткувати дні скорботи за загиблими в Оленівці. Петиція набрала підписи, але рішення досі немає. У січні 2024 відбулася зустріч ще з Андрієм Єрмаком та Кирилом Будановим, які пообіцяла зрушити справу. На момент нашої розмови новин немає.

“Люди виходили своїми ногами, їх вбили в полоні, а наша держава не надала цьому розголосу, не ухвалила дні скорботи. Це плювок у душу рідним”, — каже Анастасія Гондюл.

Полон вбиває

Олександра Мазур, близький якої загинув, пригадує, що спочатку в день теракту трапилася помилка і її рідного внесли в список поранених. Дівчина зраділа, адже поранення означало, що чоловік живий. Втім, виявилося, що це була помилка росіян. Олександра не бажає розповідати, ким був для неї загиблий — у інтерв’ю “Детектор медіа” раніше вона зазначала, що в Україні часто прикриваються героїзмом чи просто заслугами, посадою батька, брата, чоловіка. Дівчина хоче цього уникнути. Ми попросили героїню описати, яким був її рідний.

“Ярослав чекав повноліття, щоб можна було вступити до лав нашого війська. І, звичайно, обрав АЗОВ. Це була його мрія, він підписав контракт, але загинув у 21. У травні 2022 року мав завершитися його 3-річний контракт. Паралельно він планував продовжити навчання у Київському національному університеті Шевченка на політології. Спершу вступив заочно і вже був на першому курсі. Встиг тільки першу сесію здати, ще тоді, до повномасштабної. І планував здобувати вищу освіту з політології”, — розказує Олександра Мазур.

Сапер Ярослав Отрок загинув у ніч на 29 липня 2022 року внаслідок російського теракту над військовополоненими. Втім, Олександра зауважує, що ця дата некоректна, адже хлопця спершу доставили до лікарні, але точну дату загибелі рідні не знають.

Ксенія Прокопенко — сестра загиблого. Про теракт в Оленівці вона дізналася з соцмереж: 

“В Telegram є багато груп, де збираються родичі полонених. І там вже поширювалася інформація якраз з російських ресурсів. Опублікували відео та фото згорілих хлопців. Повністю вигорівший барак. Також було фото тих, хто не повністю обгорів. Вони там в рядочок лежали. Офіційні ресурси тоді казали, що це може бути неправдою. Це було 29 липня. Ми ще не знали, що Ігор був в Оленівці, тільки припускали, бо Червоний Хрест не ідентифікував його, коли він виходив з Азовсталі”.

30 липня вранці дівчина побачила списки загиблих та поранених, вони поширювалися в мережі. У переліку було ім’я та прізвище — Ігор Прокопенко.

Чоловік Анастасії Гондюл — азовець, двічі поранений. Перше поранення він отримав в боях під час захисту Маріуполя і в полон потрапив вже з уламком в спині. Друге поранення завдали у час масової страти в Оленівці. Артем Гондюл зазначався у списку росіян, як важкопоранений.

“Після цього теракту за кілька днів я побачила відео з ворожих телеграм-каналів, на якому я побачила свого чоловіка. У нього брали інтерв’ю. Це була донецька лікарня, інтерв’ю було саме в палаті. Артем сказав, що він цілий, а головне живий”, — згадує Анастасія.

Зараз десятки жінок, чиї рідні вийшли з Азовсталі за наказом вищого командування, не мають жодної інформації про своїх чоловіків, татів, братів та синів. Щодня спільнота Оленівки намагається достукатися до світу й закликає інших виходити на мітинги, нагадувати за полонених й не проходити повз, бо полон вбиває.

І тиша про тих, хто там — теж.

Читайте також:

• “Тихий” з Холодного Яру. Розповідаємо про Героя України Михайла Реуцького, який захищав Бахмут
• “Таню, все буде добре, він буде в лаковому гробу”: історія військового Марата Бірмана
• “Для сина тато — це фотокартка у шафі”. Історія дружини полоненого нацгвардійця

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Вікторія Шопіна родом з Луганської області. Вона була підлітком, коли почалась війна на сході України. З 2014 року дівчина була вимушена жити в орендованому житлі в різних містах України. У 2026 році дівчина придбала власну квартиру в Ужгороді у забудовника, який релокувався з окупованого Мелітополя.

Своїм досвідом придбання житла і порадами Вікторія Шопіна поділилась з редакцією Бахмут IN.UA.

Чому обрала Ужгород для придбання житла

Вікторія Шопіна родом з міста Щастя, що в Луганській області. У 2014 році, коли почалась війна на сході України, вона була підлітком. З рідного міста дівчина виїхала до Полтави, де вступила на навчання. Потім жила у різних містах України — Києві, Харкові, Львові.

З початком повномасштабного вторгення Вікторія Шопіна почала розглядати варіант переїзду в Ужгород. Зараз вона працює маркетологинею в компанії, яка реалізує проєкти будівництва житла в різних містах України, в тому числі й Ужгороді. Саме у компанії, де вона працює, пані Вікторія придбала житло. Нерухомість придбала власним коштом у розтермінування від забудовника.

“Наразі я працюю із забудовником, вони також переселенці, але з Мелітополя. І я побачила, що вони дуже круто будують, роблять проєкти з реновації. Тому й вирішила саме у свого забудовника придбати житло в Ужгороді. До нинішнього часу в мене не було власного житла, лише в батьків є своє нерухомість. Придбала я його власним коштом у розтермінування від забудовника. Держпрограмами для купівлі житла я не користувалась, осільки в мене була можливість придбати його одразу”, — зазначила Вікторія Шопіна.

Переселенка зазначає, що обрати саме Ужгород вона вирішила з кількох причин. Серед головних — безпека, довіра до забудовника і близькість до кордону.

“Найголовніше для мене, як переселенки, — це безпека. Ужгород ніколи не обстрілювався і, дай Боже, так і буде надалі. Також це безпека й в іншому форматі — я знаю забудовника і впевнена, що вони добудують, зроблять реновацію на 100%, а не кинуть об’єкт. Тобто, мої кошти не підуть кудись не туди. І, напевно, ще дуже приваблює те, що Ужгород близько до Європи, тому що я люблю подорожувати”, — зазначає Вікторія Шопіна.

Дівчина придбала житло в будівлі, яка є одним із проєктом реновації. Забудовник відновлює будівлю колишнього машинобудівного заводу під апартаменти.

Поради щодо придбання житла: яку суму потрібно мати і як обрати

Назвати конкретну суму, яка необхідна для купівлі житла в Ужгороді, Вікторія Шопіна не може. Каже, що це дуже індивідуальний показник, який залежить від потреб покупця.

“Я купила економну нерухомість, там вхідна сума була 650 доларів за квадратний метр. Це тільки штукатурка, без ремонту. Якщо ми кажемо про щось більше — комфорт-клас, бізнес-клас — то там вже 800 доларів за квадратний метр і вище. Ще додатково треба розраховувати суму на ремонт та людей, які його зроблять. Також я зекономила на тому, що купувала житло сама, без рієлтора. Точні розцінки на це я знаю, про це треба дізнаватися конкретно в агенції або рієлтора, з яким ви хочете працювати. Але, я думаю, там комісія може бути 5-10% від вартості нерухомості”, — зазначає пані Вікторія.

Дівчина придбала апартаменти в розтермінування на два роки. Її щомісячний платіж складає 30 тисяч гривень, що більше, ніж ціна за орендоване житло. Попри це, в купівлі власного житла Вікторія бачить переваги, тому й готова переплачувати.

“У кожного різні думки щодо купівлі житла. Якщо хтось не хоче в Україні нерухомість, бо боїться вкладати кошти під час війни, то в цьому випадку, мабуть, краще орендувати. А якщо в мене є ціль придбати житло, то я це зроблю. В будь-якому випадку це інвестиція. У мене розтермінування виходить 30 тисяч на місяць. Якщо орендувати квартиру в Ужгороді, то це десь 15-18 тисяч, бо там зараз дуже високі ціни. Я вирішила вкластися в житло, бо, за моїми підрахунками, десь через 2-4 роки розтермінування відійде з мого життя, і я вже не буду нікому нічого платити. Звісно, якщо б розтермінування було тисяч 60 на місяць, тоді б я задумалася, чи зможу я це виплатити, зробити ремонт і при цьому мати кошти на їжу, розваги та інше. Але мене умови влаштували, тому я й обрала купівлю житла”, — каже дівчина.

При виборі житла Вікторія Шопіна радить ретельно відбирати забудовника, якщо бажаєте придбати житло в новобудові, а також обирати його в тому сегменті, на який маєте кошти.

“По-перше, якщо ви хочете житло в новобудові, то звертайте увагу на забудовника: хто ці люди, які об’єкти в них вже збудовані, завжди перевіряйте документацію. Також зважайте на власні можливості і ресурси. Якщо у вас є кошти на бюджетну, економну нерухомість, то роздивляйтеся тільки економ-сегмент. А якщо є гроші на щось більше, то можете розглядати й більш дорожчі варіанти”, — зазначає Вікторія Шопіна.

Раніше редакція розповідала історію переселенки з Харкова, яка отримала житло в іпотеку від Держмолодьжитло. Її досвід та поради в нашому матеріалі.

Читайте також:

• ВПО пропонують безкоштовне житло на Чернігіщині: які умови
• Житло для ВПО в Гощі: Бахмутська житлова управляюча компанія отримала документацію для будівництва
• Доступне житло для ВПО: які програми діють в Україні

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Маленький “епіцентр” нашого села”, “магазин, в якому було все і навіть більше”, “там було завжди все свіже і смачненьке” — так мешканці Бахмутського району згадують магазин “Журавушка”, що працював у селі Переїзне. Цю крамницю у 2007 році відкрили подружжя Журавльових. Працював магазин до літа 2022 року. Власники продовжували роботу до останнього, підтримуючи своїх земляків. Роботу довелося зупинити через наближення лінії фронту та часті обстріли.

Про роботу “Журавушки” та відновлення бізнесу на новому місці редакції Бахмут IN.UA розповіла його власниця — Людмила Журавльова.

Як “Журавушка” працювала під час війни

“Журавушка” — це сімейний бізнес подружжя Журавльових з села Переїзне Бахмутського району. Під такою назвою працювали чотири магазини в різних населених пунктах — Переїзному, Федорівці, Соледарі і Сіверську. Першим магазином була “Журавушка” у Переїзному — рідному селі родини. Він відкрився у 2007 році.

Працювала “Журавушка” до 2022 року. Власниця магазину, Людмила Журавльова, до останнього привозила сюди продукти і підтримувала роботу бізнесу. Не зупиняло підприємицю ні відсутність світла, ні складність доставки товару.

Зачинити магазин і виїхати з рідного села Людмила Журавльова вирішила після пережитих обстрілів.

“Я виїжджала у серпні 2022 року. У червні я ще працювала. Без світла, без нічого, працювала сама. Поки була така можливість, я робила все для тих людей, хто там залишався. Хоч світла вже й не було, доставки товару, в принципі, були. Одна фірма залишалася, яка до нас доїжджала. Зачинити магазин і виїхати остаточно я вирішила після прильоту. Взагалі я була під обстрілами двічі. Коли перший раз прилетіло, то вікна повилітали. Другий раз прилетіла ракета навпроти магазину і зруйнувало будинок, я тоді якраз була на роботі. Від пережитого стресу я вирішила, що все — залишатися більше я тут не можу, там було небезпечно”, — згадує пані Людмила.

За роки роботи “Журавушка” здобула велику довіру людей. І сьогодні мешканці Бахмутського району з теплотою згадують свій улюблений магазин. Його власниця каже, що особливого секрету успіху не має. Вона лише дуже любила свою роботу і намагалася прислухатися до своїх клієнтів. Цим, на її думку, вона і заслужила таку довіру.

“По-перше, я завжди до людей ставилася з розумінням, прислухалася, коли говорили, що їм треба. Я намагалася зробити так, щоб прийшов у магазин, і тут є все, що потрібно. У нас питали: “А у вас є те?” Ми відповідали: “Є”. А коли відповідали: “Немає”, то наступного разу воно в мене вже було. Я намагалася, щоб товар був різний на різну категорію людей, щоб всі наші клієнти знали, що коли вони йдуть у “Журавушку”, то вони будуть впевнені, що в нас все є. І по-друге, це ж моя робота. Я дуже люблю цим займатися, мені це подобається, тому і старалась завжди зробити все якнайкраще”, — розповідає Людмила Журавльова.

Чи змогли відновити “Журавушку” після переїзду?

Бізнес, який родина Журавльових будувала на Донеччині, зруйновано. Поки була можливість, сім’я встигла вивезти частину обладнання на Дніпропетровщину, куди і переїхали.

“Ми розуміли, що треба було кудись все вивозити. Спочатку один магазин вивезли з поличками. А ще ж треба було вивезти холодильники хоча б кудись. Виїжджати було нікуди, а речей було багато. Це ж чотири магазини: скільки холодильних вітрин, скільки всякого обладнання… Треба було терміново кудись вивозити, щоб не втратити. Наші друзі були у Дніпропетровській області, у місті Перещепино, і там продавався магазин. Купувати нам було ні за що, тому ми взяли його в оренду. Туди ми і перевезли все, що вдалося вивезти”, — каже Людмила Журавльова.

У липні 2022 року родина остаточно переїхала в Перещепине. А вже за кілька тижнів, 13 серпня, вони відкрили тут перший магазин. Назву не змінювали, крамниця так само називається “Журавушка”. Людмила Журавльова каже, що свідомо не змінювала назву, бо таким чином вона хоче зберегти зв’язок із домом. У цьому магазині підприємиця розмістила вивіску, банери і обладнання з Донеччини, а наповнила його таким асортиментом, який був у колишніх магазинах.

“Вирішили не змінювати нашу назву, бо це продовження нашого сімейного бізнесу. Ми вивезли всі вивіски “Журавушки”, банери, на яких зображені наші діти у вишиванках. Я зробила все так, як робила це вдома, так само завезла великий асортимент. Звісно, морально це було дуже важко, бо менталітети різні. У кожний район приїжджаєш, і тут все по-різному, хоча, начебто, ми всі однакові. А потреби, виявляється, зовсім інші. Наприклад, майонез “МакМай” всі прекрасно знали і любили в Донецькій області, а тут його ніхто не знає. Тому довелося пристосовуватися до інших потреб”, — розповідає власниця “Журавушки”.

Відновити власну справу вдалося і не без допомоги людей, з якими раніше співпрацювали на Донеччині.

“Найскладніше було морально, тому що це переїзд: ти втратив все, ти не знаєш, куди рухатися і до кого йти, де брати товар. І тут нам допомогло те, що у нас була дуже хороша репутація щодо нашого бізнесу. Ми дуже добре працювали з усіма фірмами і залишилися контакти супервайзерів, агентів. І були такі моменти, що нам допомогли. Наприклад, хлопці з фірми “Славутич” розповідали іншим, що “Журавушка” — це дійсно нормальні люди і їм можна довіряти. А вже сьогодні, за роки роботи, місцеві вже і самі знають нашу “Журавушку”. Приємно, що і тут ми змогли здобути довіру людей”, — каже Людмила Журавльова.

Власниця бізнесу зазначає, що робота з відновлення бізнесу допомогла їй не опустити руки після втрати дому і переїзду. А особливо цінним для неї є те, що на новому місці знаходяться ті, хто знав “Журавушку” ще на Донеччині.

“Дуже цікаві історії були, які мені наші працівниці розповіли. Бувало, що під’їжджали люди і запитували: “А що це за “Журавушка”?” Випадково не з Донецької області?” — І це так приємно, що нас згадують”, — каже підприємиця.

Магазин у Перещепиному не єдиний, який на новому місці відкрила родина Журавльових. У них вже є чотири магазини у Дніпропетровській області: три в Перещепиному, і ще один у Підгородньому. Таким чином, сім’я змогла відновити свій бізнес на новому місці.

Читайте також:

• “Я їхала до людей”: шлях бахмутянки Катерини Попович від Донеччини до Карпат
• “Мрію поїхати до Японії і стати йокодзуна”: історія 11-річного сумоїста з Бахмута Владислава Ставицького
• “Хочеться зберігати теплі спогади про місто”: як Олексій Халтурін створив фотопроєкт пам’яті про довоєнний Бахмут

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!