Кінець липня 2022 року. Ніч з 28 на 29. У російських телеграм-каналах з’являються повідомлення про обстріл колонії в тимчасово окупованій Оленівці, де перебували полонені українські військові, зокрема азовці, які виходили з 16 по 20 травня з Азовсталі. Спочатку росіяни заявили, що загинуло 40 військових, а потім цифра зросла до 50, ще 130 осіб налічували пораненими. Ніхто з російської сторони не постраждав. В цей час рідні наших полонених намагаються знайти бодай якусь інформацію про події, але офіційні джерела в Україні зберігали тишу — жінки, дівчата, мами та сестри дізнаються про загибель чи поранення своїх близьких з російських відео.

Редакція поспілкувалася з трьома жінками, рідні яких перебували в Оленівці: Ксенія Прокопенко, сестра загиблого, Анастасія Гондюл, дружина полоненого, та Олександра Мазур, чий близький був в Оленівці на момент теракту. Ми розпитали українок про те, як світ реагує на терор та, що робить сьогодні спільнота Родин Оленівки.

Теракт в Оленівці

У липні 2024 мине вже другий рік від дня теракту в Оленівці, а доля 120 полонених залишається невідомою. За цей час утворилася ГО “Спільнота Родин Оленівки” — жінки підтримують одна одну та  організовують акції по світу, щоб привернути увагу української діаспори та іноземців. За практично два роки вимушеного знайомства вони знають всі болі та переживання одна одної.

Спільнота разом домоглася об’єднання справ поранених та загиблих тому, що раніше СБУ не хотіло комплексно розслідувати теракт, пояснює Ксенія Прокопенко:

“Ми розуміли, що це потрібно, тому що не можна відокремлювати загиблих і поранених. Щоб відновити події, які сталися в Оленівці, потрібно комплексно розслідувати справи”.

Велику увагу жінки приділяють акціям на підтримку полонених за кордоном. Ксенія нещодавно брала участь в акції в Стокгольмі — українки нагадували, що в полоні все ще знаходиться понад 120 поранених, яким не надається медична допомога. 

Організовувати мітинги за кордоном українкам допомагає наша діаспора, а от з МЗС є проблеми, бо вони не співпрацюють з рідними полонених. В розмові три героїні наголошують, що відкриті до співпраці й неодноразово зверталися до консульств.

“Проблема полягає в тому, що у нас немає співпраці з МЗС. Інколи акції потрібно узгоджувати з місцевою владою у тих країнах та містах, де ми плануємо заходи. Якби з нами у цьому напрямку співпрацювало наше Міністерство закордонних справ, то це би було значно швидше, простіше, ефективніше. І я думаю, що у них є вже якісь напрацьовані швидкі контакти. Вони також знають багато представників діаспор чи якихось інших місцевих організацій, які би цим займалися. Ми намагаємося до них достукатися, але зворотнього зв’язку немає від МЗС”, — каже Олександра Мазур.

Ксенія Прокопенко додає, що через відсутність комунікації з МЗС багато іноземців не знають про теракт в Оленівці. Наприклад, ті самі шведи у Стокгольмі дізнаються про злочини росії безпосередньо на мітингах українців.

Тому, якщо ви знаходитись за кордоном, обов’язково відвідуйте акції. Кілька разів у розмовах з героями редакція чула думку, що цивільні українці, які не дотичні до військових, можуть не розуміти, як правильно підтримати рідних військового та замислюються, чи варто приходити на мітинг. Ми запитали героїнь їхню думку:

Ксенія Прокопенко додає, що вона рада бачити людей на мітингах, які не дотичні до спільноти Оленівки, адже це дає розуміння, що українці пам’ятають за полонених. На думку Ксенії, зараз про теракт в Оленівці ми знаємо не достатньо. 

“Люди за кордоном взагалі не знають про цей теракт, вони не знають про те, що наших полонених вбивають, їх калічать, до них застосовуються тортури чи їх ґвалтують. Не те, що вони не цікавляться, просто наша держава про це повинна кричати на кожному кутку, але вона цього не робить. І ось тому зараз ми об’єдналися з дівчатами і намагаємося самостійно просувати цю тему”, — розказує Ксенія.

Що з полоненими азовцями, які були в Оленівці

Вчинений росіянами теракт в Оленівці забрав життя десятків військових, які виконували наказ вищого керівництва та вийшли з Азовсталі. Гарантувати безпеку полонених мала б й міжнародна організація Червоного Хреста. Втім, МКЧХ не могла цього забезпечити — у їх роботі є прогалини з комунікаціями всередині відділу.

“У них дивним чином зберігається інформація. Вони отримують дані, що людина загинула у колонії, власне, в Оленівці. А потім зв’язуються з родичами й запитують: “Можливо, вам потрібно поспілкуватися з вашим близьким?” Це не поодинокі випадки, у них хаотичні процеси”, — каже Ксенія Прокопенко.

У вересні 2023 року Ксенія разом з Олександрою відвідала Женеву — вона їхала у штаб-квартиру Червоного Хреста. Жінкам повідомили, що почули їх пропозиції, але все залежить від російської сторони.

Фактично, зараз місцеперебування 120 полонених, які були в Оленівці — невідоме. Росія ув’язнила їх та не дає жодної можливості дізнатися щось про рідних. Ніякі листи до них не доходять, а жінки, матері та дівчата щодня прокидаються, сподіваючись, що отримають звістку від рідного. Ускладнює ситуацію те, що полонені — це азовці, яких росія демонізувала, а відтак належні умови для них навряд чи забезпечують.

Анастасія Гондюл — дружина полоненого, її чоловік на момент виходу з Азовсталі (16 травня 2022 рік) не бачив представників Червоного Хреста. Аж в серпні 2023 року, через 16 місяців, жінка дізналася, що її коханий в полоні — країна-утримувач підтвердила його статус, як військовополоненого.

Жінка додає, що її випадок не унікальний, бо десяткам родин не повідомляють про їх рідних в полоні. Щоб отримати бодай якусь інформацію, родичі змушені шукати новини на російських каналах.

“Наші офіційні джерела часто мовчать, коли стаються резонансні події, такі як теракт в Оленівці. Ми змушені були самі шукати інформацію, і я не хотіла б, щоб так було. Розмієте, росіяни ж не просто фото викладають, вони пишуть різні речі під фото та відео. Це дуже важко дивитись — хотілося, щоб наші органи подавали відфільтровану інформацію для рідних полонених”, — каже Ксенія Прокопенко.

Як світ дізнається про Оленівку

Спільнота родин Оленівки веде активну діяльність в Instagram, де жінки закликають долучатися до акції. Але, крім того, це об’єднання стало підтримкою для 160 родин. Ініціаторкою заснування спільноти є Анна Лобова. Як виявилось, у родин загиблих теж були невирішені проблемні питання після чого було прийнято рішення про об’єднану спільну діяльність. 

На той час родини загиблих вже були організовано зібрані в чаті патронатної служби Азову, тому хто проявив бажання доєдналися, родини поранених шукали самотужки, частково допомагала патронатна служба, пошуки ще продовжуються.

“Ми знайшли юридичну допомогу для всіх родин — це правозахисники Української гельсінської спілки, регіонального центру з прав людини. Вони працюють з родинами, ведуть ці справи полонених чи загиблих, готують матеріали для міжнародних судів”, — розказує Олександра.

Минулого року Марія Алєксєєвич, одна з фундаторок ГО створила петицію, аби на державному рівні започаткувати дні скорботи за загиблими в Оленівці. Петиція набрала підписи, але рішення досі немає. У січні 2024 відбулася зустріч ще з Андрієм Єрмаком та Кирилом Будановим, які пообіцяла зрушити справу. На момент нашої розмови новин немає.

“Люди виходили своїми ногами, їх вбили в полоні, а наша держава не надала цьому розголосу, не ухвалила дні скорботи. Це плювок у душу рідним”, — каже Анастасія Гондюл.

Полон вбиває

Олександра Мазур, близький якої загинув, пригадує, що спочатку в день теракту трапилася помилка і її рідного внесли в список поранених. Дівчина зраділа, адже поранення означало, що чоловік живий. Втім, виявилося, що це була помилка росіян. Олександра не бажає розповідати, ким був для неї загиблий — у інтерв’ю “Детектор медіа” раніше вона зазначала, що в Україні часто прикриваються героїзмом чи просто заслугами, посадою батька, брата, чоловіка. Дівчина хоче цього уникнути. Ми попросили героїню описати, яким був її рідний.

“Ярослав чекав повноліття, щоб можна було вступити до лав нашого війська. І, звичайно, обрав АЗОВ. Це була його мрія, він підписав контракт, але загинув у 21. У травні 2022 року мав завершитися його 3-річний контракт. Паралельно він планував продовжити навчання у Київському національному університеті Шевченка на політології. Спершу вступив заочно і вже був на першому курсі. Встиг тільки першу сесію здати, ще тоді, до повномасштабної. І планував здобувати вищу освіту з політології”, — розказує Олександра Мазур.

Сапер Ярослав Отрок загинув у ніч на 29 липня 2022 року внаслідок російського теракту над військовополоненими. Втім, Олександра зауважує, що ця дата некоректна, адже хлопця спершу доставили до лікарні, але точну дату загибелі рідні не знають.

Ксенія Прокопенко — сестра загиблого. Про теракт в Оленівці вона дізналася з соцмереж: 

“В Telegram є багато груп, де збираються родичі полонених. І там вже поширювалася інформація якраз з російських ресурсів. Опублікували відео та фото згорілих хлопців. Повністю вигорівший барак. Також було фото тих, хто не повністю обгорів. Вони там в рядочок лежали. Офіційні ресурси тоді казали, що це може бути неправдою. Це було 29 липня. Ми ще не знали, що Ігор був в Оленівці, тільки припускали, бо Червоний Хрест не ідентифікував його, коли він виходив з Азовсталі”.

30 липня вранці дівчина побачила списки загиблих та поранених, вони поширювалися в мережі. У переліку було ім’я та прізвище — Ігор Прокопенко.

Чоловік Анастасії Гондюл — азовець, двічі поранений. Перше поранення він отримав в боях під час захисту Маріуполя і в полон потрапив вже з уламком в спині. Друге поранення завдали у час масової страти в Оленівці. Артем Гондюл зазначався у списку росіян, як важкопоранений.

“Після цього теракту за кілька днів я побачила відео з ворожих телеграм-каналів, на якому я побачила свого чоловіка. У нього брали інтерв’ю. Це була донецька лікарня, інтерв’ю було саме в палаті. Артем сказав, що він цілий, а головне живий”, — згадує Анастасія.

Зараз десятки жінок, чиї рідні вийшли з Азовсталі за наказом вищого командування, не мають жодної інформації про своїх чоловіків, татів, братів та синів. Щодня спільнота Оленівки намагається достукатися до світу й закликає інших виходити на мітинги, нагадувати за полонених й не проходити повз, бо полон вбиває.

І тиша про тих, хто там — теж.

Читайте також:

• “Тихий” з Холодного Яру. Розповідаємо про Героя України Михайла Реуцького, який захищав Бахмут
• “Таню, все буде добре, він буде в лаковому гробу”: історія військового Марата Бірмана
• “Для сина тато — це фотокартка у шафі”. Історія дружини полоненого нацгвардійця

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Надія Мохіна — бахмутянка, яка здійснила свою дитячу мрію і стала бортпровідницею. Її шлях до авіації зайняв роки, а після початку повномасштабної війни вона була змушена починати майже з нуля у Франції — вивчати мову, проходити навчання і знову повертатися у професію. Це історія про дитинство на Донеччині, силу рішень і любов до неба, яка не зникає навіть у найскладніші часи.

Історію бахмутянки читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

Дитинство між Бахмутом і Лиманщиною

Надія народилася у Бахмуті. Місто, яке називає своїм корінням і основою всього життя, своїм серцем. Частину дитинства вона провела саме тут, а іншу — на Лиманщині, куди їздила до родини.

“Я народилась в нашому прекрасному місті Бахмуті. І частина мого дитинства пройшла там, а частина мого дитинства пройшла на Лиманщині. І найкращі спогади дитинства про Донеччину… це дуже сильні емоції, бо одразу йдуть сльози і згадки. Але можу сказати з певністю, що це був дуже приємний досвід мого життя, моє дитинство і життя на Донеччині. І згадки найкращі. Я навчалася в місті Бахмуті, у 24-й школі. Мої батьки працювали у системі освіти”, — пригадує бахмутянка.

Саме 24-та школа для дівчини стала точкою відліку її майбутнього — не лише як освіта, а й як місце, де народилася мрія працювати в авіації.

Як з’явилася мрія про авіацію

У родині Надії не було людей, пов’язаних з авіацією, каже дівчина. Проте була інша важлива річ — любов до географії та світу, яку, зокрема, дівчинці привила вчителька географії.

“Я займалася географією дуже серйозно, коли навчалася в 24-й школі. Брала участь в олімпіадах, займалася в МАН (ред Мала академія наук). Я робила всі зусилля для того, щоб моя майбутня діяльність була пов’язана з нашою великою планетою Земля, з різноманітними людьми, країнами. І так склалося, що я до цього дійшла, але це трапилось пізніше. Тож, відповідь на питання, чому саме авіація — це саме ті роки в школі, і я вдячна вчительці географії, яка мене наставляла”, — каже героїня.

Рішення стати стюардесою до бахмутянки прийшло не одразу. Вперше ця думка з’явилася у 19 років — у Борисполі.

“Я пам’ятаю цей день, коли мені було 19 років, я переїхала жити в Київ. І дуже часто їздила додому автобусом, який заїжджав в аеропорт Бориспіль. Там я бачила бортпровідників, і саме тоді в мене виникла думка, що я хочу себе бачити серед них. Але щоб дійти до цього, треба було пройти певний шлях, тривалістю у майже 9 років”, — ділиться бахмутянка.

Перший політ

Свій перший досвід у небі Надія пам’ятає дуже чітко — це були стажувальні рейси, навчання і величезне відчуття щастя. Це сталося у 2016 році, в аеропорту Бориспіль, місці, яке стало частиною її нового життя.

“Перших 6 рейсів я виконувала як стажерка. Зі мною був інструктор. Нас вводили в курс справ, розповідали, як правильно виконувати процедури. Це був практичний етап навчання, після якого ми отримували допуск до польотів. І я пам’ятаю це відчуття, тому що я була дуже щаслива — здійснилась моя мрія, до якої я йшла з 16 років. Я впевнена, що той день — це про те, що мені вдалося досягти того, до чого я йшла все життя”, — згадує бахмутянка.

Авіація як спосіб життя

Для Надії робота бортпровідниці — це не лише професія, а стиль життя і внутрішнє відчуття свободи.

“Я люблю свою роботу за те, що вона дає певний рівень свободи, особливо на борту літака. Авіацію можна порівнювати з фігурним катанням: ми маємо свої процедури, стандарти, яким слідуємо, але це дає відчуття свободи. Сьогодні я в Баку, вчора була в Парижі, завтра лечу в Берлін. Завдяки цьому відчуттю неба я дуже закохана в свою професію. Знаєте, як кажуть, крилатим грунту не треба”.

Війна, Франція і новий початок

24 лютого 2022 року Надія зустріла у Франції — під час рейсу. Після цього життя кардинально змінилося.

“У 2022 році, коли наше місто і моя родина опинилися в центрі дуже сильних подій, мені потрібно було прийняти рішення — залишаюся я в професії чи ні. Я знаходилася на території Франції, коли почалося повномасштабне вторгнення. Моя родина виїжджала з міста. І я, без знання французької мови, прийняла рішення, що буду залишатися в професії і поновлювати своє свідоцтво бортпровідника”, — згадує співрозмовниця.

Це означало новий виклик — навчання французькою мовою, хоча у дівчини був базовий рівень, але вона не могла говорити вільно:

“Навчання тривало шість місяців французькою мовою. Я прийняла рішення навчатися з тим рівнем, який у мене був. Я навчалася кожен день, зробила, мабуть, найтитанічніші зусилля у своєму житті, щоб завершити це навчання. І після цього я повернулася на борт літаків вже як діючий бортпровідник на території Франції”.

Попри складні обставини, у Франції Надія відчула підтримку. Вона додає, що зі сторони французів відношення до українців з 2022 року не змінилося. Вони допомагали і робили все можливе, щоб допомогти людям, які опинилися на території Франції, адаптуватися. Сьогодні Надія продовжує літати — вже в іншій країні, але з тим самим відчуттям любові до неба. Тим, хто також хоче пов’язати своє життя з авіацією, бахмутянка дає найважливішу пораду, постійно навчатися та вдосконалюватися.

Примітка. Бахмутянка Надія Мохіна стала тією українкою, яка повідомила про використання символіки “Артемсолі” росіянами в Парижі. Її застосувала російська художниця для промоції своєї виставки. Дівчина зізнається, що не очікувала такого широкого розголосу: пост побачила велика кількість українців, які активно підтримали її. Згодом центр, де планували проводити виставку, видалив анонс, а культурний заклад прибрав афішу. Бахмутянка каже, важливо не залишатися осторонь та реагувати на події, коли росіяни намагаються привласнити собі символи України.

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Програма міжнародного обміну студентами Erasmus+ — це не лише можливість здобути європейську освіту, а й шанс стати справжнім амбасадором своєї країни за кордоном. Студентка з Бахмута Анастасія Щекодіна завжди мріяла про навчання за обміном. На третьому курсі дівчина наважилася подати документи та пройшла відбір до університету в естонському місті Тарту.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з бахмутянкою про те, як проходить адаптація в Естонії, чим європейська освіта відрізняється від української та як іноземці реагують на правду про війну в Україні та знищений Бахмут.

Від мрії до реальності: як бахмутянка долучилася до програми Еразмус+

Про можливості навчання за кордоном Анастасія Щекодіна дізналася ще на першому курсі під час ознайомчих заходів в університеті. Проте, щоб морально підготуватися до такого кроку, їй знадобився час. На третьому курсі за активної підтримки батьків дівчина подала заявку — і пройшла з першого разу.

Часто студентів відлякує бюрократія, проте бахмутянка запевняє, що процес є цілком підйомним.

“Коли ти бачиш всі ці документи, дійсно стає страшно. І я розумію студентів, які відмовляються від цієї можливості, тому що думають, що вони їх не зберуть. Але якщо на факультеті хороший координатор мобільності, то він буде з усім допомагати. Також студенти, які вже були на Еразмусі раніше, координують і допомагають“, — ділиться досвідом Анастасія.

Рівень англійської мови вона підтвердила без складних міжнародних іспитів — за допомогою документа “Language Assessment”, який заповнила її викладачка з університету. Що стосується конкуренції, то загалом по українському вишу вона була надзвичайно високою, проте на конкретному факультеті дівчини бажаючих виявилося мало, що зіграло їй на руку.

Оформлення документів з естонською стороною пройшло дуже швидко. Естонія — максимально діджиталізована країна, тому весь електронний документообіг з координаторами зайняв близько двох тижнів.

Поїздка та перші враження від Естонії

Анастасія приїхала до студентського гуртожитку в місті Тарту. За її словами, умови проживання там новіші та чистіші за українські реалії. Але найбільшим культурним шоком стала не архітектура, а поведінка місцевих та іноземних студентів.

У перший же день до неї вибігла знайомитися сусідка з Німеччини, яка одразу почала її обіймати та щиро розпитувати про життя. Для українки, яка звикла до більш закритої поведінки людей в умовах війни, така швидка комунікація стала незвичним досвідом. Проте проблем із пошуком друзів не було: студентські гуртожитки постійно організовують заходи для соціалізації.

Мовного бар’єра дівчина не відчула. Молодь в Естонії чудово володіє англійською, як і працівники банків чи інших установ. Проте Анастасія помітила цікаву деталь: старше покоління естонців часто переходить на російську, особливо тоді, коли розуміє, що перед ними стоїть українець.

“Коли я в поліції отримувала дозвіл на проживання і тимчасовий захист, вони побачили, що я українка, і автоматично перейшли на російську. Вони навіть не продовжували говорити зі мною англійською. Але я продовжувала говорити з ними українською, і, в принципі, вони мене розуміли“, — розповідає студентка.

Єдиним серйозним психологічним випробуванням для дівчини стали розмови у місцевому суспільстві про можливий напад росії на країни Балтії. Усвідомлення того, що вона перебуває у чужій країні і не знає, куди бігти у разі небезпеки, викликало тривогу.

Що іноземці знають про війну

Студентам за кордоном часто доводиться виконувати просвітницьку місію. Анастасія зіткнулася з тим, що деякі європейці не до кінця розуміють українські реалії.

“Зі мною жила француженка. Вона думала, що ми не можемо пересуватися вільно по країні, що ми сидимо в одному місці і ніде не рухаємося. Я пояснювала, що в нас таке саме життя: люди працюють, діти ходять в школу, в садочки, ми навчаємось. Просто є обстріли, і ми ховаємось. Для неї також було дивно, що чоловіки після 25 років військовозобов’язані і не можуть виїжджати“, — згадує бахмутянка.

Дівчина зазначає, що часто доводилося розвіювати й міфи про те, що українська та російська мови — це одне й те саме, а також пояснювати, що Україна — це незалежна держава. Окремою темою для розмов було рідне місто студентки. Зазвичай європейці не знають, де знаходиться Бахмут, тому дівчина показувала Донеччину на карті.

“Я кожному з них говорила, що я була вимушена виїхати зі свого міста, тому що росня його окупувала і знищила повністю. Їм дуже шкода, вони завжди нас підтримують словами. Але мені здається, вони до кінця не можуть повірити, що у 21 столітті якась країна може прийти і знищити місто“, — зазначає Анастасія.

Відпочинок від сирен та відмінності в освіті

Перебування в Естонії дозволило студентці морально відновитися після життя в умовах постійних повітряних тривог. Оскільки її родина та друзі перебували у відносно безпечних регіонах України, балансувати між навчанням та моніторингом новин було простіше.

“Я по собі побачила, що дуже емоційно відпочила, бо я там не боялася, що вночі мені прийдеться десь вставати чи якась тривога буде“, — зізнається дівчина.

Відмінності Анастасія Щекодіна помітила й в освітньому процесі. На відміну від України, в Естонії головний акцент робиться на лекційний матеріал, частину з якого студентам надають виключно у відеоформаті для самостійного опрацювання. Ще однією суттєвою відмінністю є постійна командна робота: майже всі практичні завдання та семестрові проєкти в естонському виші виконуються виключно у групах. Крім того, європейські викладачі більш вимогливі до дисципліни та суворо контролюють відвідуваність. Для студентів існує чітко визначена кількість дозволених пропусків, перевищення якої гарантовано призведе до проблем із закриттям предмета.

Поради для студентів з Донеччини

Анастасія переконана, що програма міжнародного обміну — це не лише про академічні знання, а й про розширення світогляду, нові культури та корисний нетворкінг. Студентам, які бояться спробувати, вона радить просто почати діяти.”Коли ти починаєш збирати документи, ти вже перестаєш боятися, тому що ти розумієш, що це не так складно, як здається. Я б ще порадила тим, хто боїться їхати на довгий період, звернути увагу на короткострокову мобільність або безкоштовні волонтерські програми. Ти їдеш на тиждень-два, пробуєш себе в європейському середовищі, і тоді з’являється натхнення поїхати на довгостроковий Еразмус“, — підсумовує студентка.

Читайте також:

Від Бахмута до Массачусетсу: як 17-річний Богдан виграв навчання за $166 000 і здійснив свою “американську мрію” завдяки Ukraine Global Scholars

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!