Кінець липня 2022 року. Ніч з 28 на 29. У російських телеграм-каналах з’являються повідомлення про обстріл колонії в тимчасово окупованій Оленівці, де перебували полонені українські військові, зокрема азовці, які виходили з 16 по 20 травня з Азовсталі. Спочатку росіяни заявили, що загинуло 40 військових, а потім цифра зросла до 50, ще 130 осіб налічували пораненими. Ніхто з російської сторони не постраждав. В цей час рідні наших полонених намагаються знайти бодай якусь інформацію про події, але офіційні джерела в Україні зберігали тишу — жінки, дівчата, мами та сестри дізнаються про загибель чи поранення своїх близьких з російських відео.

Редакція поспілкувалася з трьома жінками, рідні яких перебували в Оленівці: Ксенія Прокопенко, сестра загиблого, Анастасія Гондюл, дружина полоненого, та Олександра Мазур, чий близький був в Оленівці на момент теракту. Ми розпитали українок про те, як світ реагує на терор та, що робить сьогодні спільнота Родин Оленівки.

Теракт в Оленівці

У липні 2024 мине вже другий рік від дня теракту в Оленівці, а доля 120 полонених залишається невідомою. За цей час утворилася ГО “Спільнота Родин Оленівки” — жінки підтримують одна одну та  організовують акції по світу, щоб привернути увагу української діаспори та іноземців. За практично два роки вимушеного знайомства вони знають всі болі та переживання одна одної.

Спільнота разом домоглася об’єднання справ поранених та загиблих тому, що раніше СБУ не хотіло комплексно розслідувати теракт, пояснює Ксенія Прокопенко:

“Ми розуміли, що це потрібно, тому що не можна відокремлювати загиблих і поранених. Щоб відновити події, які сталися в Оленівці, потрібно комплексно розслідувати справи”.

Велику увагу жінки приділяють акціям на підтримку полонених за кордоном. Ксенія нещодавно брала участь в акції в Стокгольмі — українки нагадували, що в полоні все ще знаходиться понад 120 поранених, яким не надається медична допомога. 

Організовувати мітинги за кордоном українкам допомагає наша діаспора, а от з МЗС є проблеми, бо вони не співпрацюють з рідними полонених. В розмові три героїні наголошують, що відкриті до співпраці й неодноразово зверталися до консульств.

“Проблема полягає в тому, що у нас немає співпраці з МЗС. Інколи акції потрібно узгоджувати з місцевою владою у тих країнах та містах, де ми плануємо заходи. Якби з нами у цьому напрямку співпрацювало наше Міністерство закордонних справ, то це би було значно швидше, простіше, ефективніше. І я думаю, що у них є вже якісь напрацьовані швидкі контакти. Вони також знають багато представників діаспор чи якихось інших місцевих організацій, які би цим займалися. Ми намагаємося до них достукатися, але зворотнього зв’язку немає від МЗС”, — каже Олександра Мазур.

Ксенія Прокопенко додає, що через відсутність комунікації з МЗС багато іноземців не знають про теракт в Оленівці. Наприклад, ті самі шведи у Стокгольмі дізнаються про злочини росії безпосередньо на мітингах українців.

Тому, якщо ви знаходитись за кордоном, обов’язково відвідуйте акції. Кілька разів у розмовах з героями редакція чула думку, що цивільні українці, які не дотичні до військових, можуть не розуміти, як правильно підтримати рідних військового та замислюються, чи варто приходити на мітинг. Ми запитали героїнь їхню думку:

Ксенія Прокопенко додає, що вона рада бачити людей на мітингах, які не дотичні до спільноти Оленівки, адже це дає розуміння, що українці пам’ятають за полонених. На думку Ксенії, зараз про теракт в Оленівці ми знаємо не достатньо. 

“Люди за кордоном взагалі не знають про цей теракт, вони не знають про те, що наших полонених вбивають, їх калічать, до них застосовуються тортури чи їх ґвалтують. Не те, що вони не цікавляться, просто наша держава про це повинна кричати на кожному кутку, але вона цього не робить. І ось тому зараз ми об’єдналися з дівчатами і намагаємося самостійно просувати цю тему”, — розказує Ксенія.

Що з полоненими азовцями, які були в Оленівці

Вчинений росіянами теракт в Оленівці забрав життя десятків військових, які виконували наказ вищого керівництва та вийшли з Азовсталі. Гарантувати безпеку полонених мала б й міжнародна організація Червоного Хреста. Втім, МКЧХ не могла цього забезпечити — у їх роботі є прогалини з комунікаціями всередині відділу.

“У них дивним чином зберігається інформація. Вони отримують дані, що людина загинула у колонії, власне, в Оленівці. А потім зв’язуються з родичами й запитують: “Можливо, вам потрібно поспілкуватися з вашим близьким?” Це не поодинокі випадки, у них хаотичні процеси”, — каже Ксенія Прокопенко.

У вересні 2023 року Ксенія разом з Олександрою відвідала Женеву — вона їхала у штаб-квартиру Червоного Хреста. Жінкам повідомили, що почули їх пропозиції, але все залежить від російської сторони.

Фактично, зараз місцеперебування 120 полонених, які були в Оленівці — невідоме. Росія ув’язнила їх та не дає жодної можливості дізнатися щось про рідних. Ніякі листи до них не доходять, а жінки, матері та дівчата щодня прокидаються, сподіваючись, що отримають звістку від рідного. Ускладнює ситуацію те, що полонені — це азовці, яких росія демонізувала, а відтак належні умови для них навряд чи забезпечують.

Анастасія Гондюл — дружина полоненого, її чоловік на момент виходу з Азовсталі (16 травня 2022 рік) не бачив представників Червоного Хреста. Аж в серпні 2023 року, через 16 місяців, жінка дізналася, що її коханий в полоні — країна-утримувач підтвердила його статус, як військовополоненого.

Жінка додає, що її випадок не унікальний, бо десяткам родин не повідомляють про їх рідних в полоні. Щоб отримати бодай якусь інформацію, родичі змушені шукати новини на російських каналах.

“Наші офіційні джерела часто мовчать, коли стаються резонансні події, такі як теракт в Оленівці. Ми змушені були самі шукати інформацію, і я не хотіла б, щоб так було. Розмієте, росіяни ж не просто фото викладають, вони пишуть різні речі під фото та відео. Це дуже важко дивитись — хотілося, щоб наші органи подавали відфільтровану інформацію для рідних полонених”, — каже Ксенія Прокопенко.

Як світ дізнається про Оленівку

Спільнота родин Оленівки веде активну діяльність в Instagram, де жінки закликають долучатися до акції. Але, крім того, це об’єднання стало підтримкою для 160 родин. Ініціаторкою заснування спільноти є Анна Лобова. Як виявилось, у родин загиблих теж були невирішені проблемні питання після чого було прийнято рішення про об’єднану спільну діяльність. 

На той час родини загиблих вже були організовано зібрані в чаті патронатної служби Азову, тому хто проявив бажання доєдналися, родини поранених шукали самотужки, частково допомагала патронатна служба, пошуки ще продовжуються.

“Ми знайшли юридичну допомогу для всіх родин — це правозахисники Української гельсінської спілки, регіонального центру з прав людини. Вони працюють з родинами, ведуть ці справи полонених чи загиблих, готують матеріали для міжнародних судів”, — розказує Олександра.

Минулого року Марія Алєксєєвич, одна з фундаторок ГО створила петицію, аби на державному рівні започаткувати дні скорботи за загиблими в Оленівці. Петиція набрала підписи, але рішення досі немає. У січні 2024 відбулася зустріч ще з Андрієм Єрмаком та Кирилом Будановим, які пообіцяла зрушити справу. На момент нашої розмови новин немає.

“Люди виходили своїми ногами, їх вбили в полоні, а наша держава не надала цьому розголосу, не ухвалила дні скорботи. Це плювок у душу рідним”, — каже Анастасія Гондюл.

Полон вбиває

Олександра Мазур, близький якої загинув, пригадує, що спочатку в день теракту трапилася помилка і її рідного внесли в список поранених. Дівчина зраділа, адже поранення означало, що чоловік живий. Втім, виявилося, що це була помилка росіян. Олександра не бажає розповідати, ким був для неї загиблий — у інтерв’ю “Детектор медіа” раніше вона зазначала, що в Україні часто прикриваються героїзмом чи просто заслугами, посадою батька, брата, чоловіка. Дівчина хоче цього уникнути. Ми попросили героїню описати, яким був її рідний.

“Ярослав чекав повноліття, щоб можна було вступити до лав нашого війська. І, звичайно, обрав АЗОВ. Це була його мрія, він підписав контракт, але загинув у 21. У травні 2022 року мав завершитися його 3-річний контракт. Паралельно він планував продовжити навчання у Київському національному університеті Шевченка на політології. Спершу вступив заочно і вже був на першому курсі. Встиг тільки першу сесію здати, ще тоді, до повномасштабної. І планував здобувати вищу освіту з політології”, — розказує Олександра Мазур.

Сапер Ярослав Отрок загинув у ніч на 29 липня 2022 року внаслідок російського теракту над військовополоненими. Втім, Олександра зауважує, що ця дата некоректна, адже хлопця спершу доставили до лікарні, але точну дату загибелі рідні не знають.

Ксенія Прокопенко — сестра загиблого. Про теракт в Оленівці вона дізналася з соцмереж: 

“В Telegram є багато груп, де збираються родичі полонених. І там вже поширювалася інформація якраз з російських ресурсів. Опублікували відео та фото згорілих хлопців. Повністю вигорівший барак. Також було фото тих, хто не повністю обгорів. Вони там в рядочок лежали. Офіційні ресурси тоді казали, що це може бути неправдою. Це було 29 липня. Ми ще не знали, що Ігор був в Оленівці, тільки припускали, бо Червоний Хрест не ідентифікував його, коли він виходив з Азовсталі”.

30 липня вранці дівчина побачила списки загиблих та поранених, вони поширювалися в мережі. У переліку було ім’я та прізвище — Ігор Прокопенко.

Чоловік Анастасії Гондюл — азовець, двічі поранений. Перше поранення він отримав в боях під час захисту Маріуполя і в полон потрапив вже з уламком в спині. Друге поранення завдали у час масової страти в Оленівці. Артем Гондюл зазначався у списку росіян, як важкопоранений.

“Після цього теракту за кілька днів я побачила відео з ворожих телеграм-каналів, на якому я побачила свого чоловіка. У нього брали інтерв’ю. Це була донецька лікарня, інтерв’ю було саме в палаті. Артем сказав, що він цілий, а головне живий”, — згадує Анастасія.

Зараз десятки жінок, чиї рідні вийшли з Азовсталі за наказом вищого командування, не мають жодної інформації про своїх чоловіків, татів, братів та синів. Щодня спільнота Оленівки намагається достукатися до світу й закликає інших виходити на мітинги, нагадувати за полонених й не проходити повз, бо полон вбиває.

І тиша про тих, хто там — теж.

Читайте також:

• “Тихий” з Холодного Яру. Розповідаємо про Героя України Михайла Реуцького, який захищав Бахмут
• “Таню, все буде добре, він буде в лаковому гробу”: історія військового Марата Бірмана
• “Для сина тато — це фотокартка у шафі”. Історія дружини полоненого нацгвардійця

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У 2023 році редакція Бахмут IN.UA вже спілкувалася з пані Валерією — тоді вона жила в евакуації на Житомирщині й продовжувала писати вірші попри війну. За цей час минуло майже два роки, і життя бахмутянки знову кардинально змінилося. Сьогодні Валерія разом із родиною мешкає в Німеччині. Ми знову зателефонували, щоб дізнатися, що принесла їй еміграція, і як змінилася творчість.

За словами Валерії, шлях за кордон був не спонтанним, але й не бажаним. Після евакуації з Бахмута родина певний час жила у Бердичеві, згодом — у Дніпрі. Остаточне рішення виїхати з України було пов’язане одразу з кількома чинниками: відсутністю житла, постійними обстрілами та тяжкою хворобою свекрухи. Валерія зізнається: країну обирали з огляду на медицину та підтримку для українців, а також тому, що багато знайомих бахмутян уже перебували саме в Німеччині.

“Ми виїхали в квітні 22-го року і думали, що це на місяць-два, взяли тільки змінний одяг. А вийшло так, що втратили все — житло, роботу, фотографії, усе життя. В один момент уся родина залишилася без нічого”, — говорить Валерія.

У Німеччині родина живе вже півтора року, наразі — у соціальному житлі. Переїзд до Німеччини не став легким початком нового життя. Родина, яка в Бахмуті жила окремо й самостійно, була змушена знову об’єднатися під одним дахом у соціальному житлі. Спільне проживання кількох поколінь принесло не лише підтримку, а й побутову напругу — адже люди, звиклі до незалежності, опинилися в нових, обмежених умовах. Водночас саме тут з’явилося відчуття фізичної безпеки.

“Якби у нас було житло хоча б у Дніпрі, ми б ніколи не поїхали за кордон. Я була ініціаторкою виїзду, але ні чоловік, ні мама не хотіли. Ми не планували еміграцію — ми просто шукали, де вижити”, — зізнається поетеса.

Попри відносну стабільність, Валерія не відчуває впевненості в майбутньому. Війна, за її словами, позбавила можливості щось планувати — навіть на кілька місяців уперед. 

“Ми вже четвертий рік не відчуваємо себе впевнено. Я не знаю, де ми будемо жити через рік, чи залишимось тут. Наші плани були в Бахмуті — квартира, сім’я, життя. Зараз цього просто немає”, — каже вона.

У Бахмуті родина мала власну квартиру — придбали її в 2018 році. Механізму компенсації для переселенців з тимчасово окупованих територій, коли Валерія виїздила, взагалі не було. Зараз ситуація дещо краща, адже постанова 1161 дозволяє отримати житловий ваучер до 2 млн гривень двом категоріям ВПО з ТОТ.

Творчість, яка колись допомагала проживати стрес, нині відійшла на другий план. Валерія зізнається, що вже близько пів року не пише віршів — не через брак натхнення, а через постійне навчання й внутрішню втому.

“Це велика психічна травма. Мені досі сниться Бахмут — зруйнований, палаючий. Я прокидаюся у сльозах. Можливо, моя психіка ще не готова пропускати це через себе і знову переживати”, — пояснює поетеса.

Водночас, творчість не зникла з її життя повністю. Уже перебуваючи в Німеччині, Валерія двічі виступала зі своїми віршами. Перший раз — на благодійному заході в Нюрнберзі, організованому українцями для збору донатів на підтримку України. Для неї це стало несподіваним поверненням до сцени, з якою вона, здавалося, попрощалася після евакуації.

“Коли я їхала в Німеччину, я попрощалася зі своєю творчістю. Думала, що більше не виступатиму. Але коли вийшла на сцену і читала українські вірші — я згадала Бахмут. Ті вечори, ті люди. Це було дуже важливо для мене”, — ділиться Валерія.

Другий виступ був камернішим — власний поетичний вечір у колі близьких і знайомих. Хоч він і не зрівнявся за атмосферою з творчими вечорами в Бахмуті, але став важливим особистим кроком. Саме тоді Валерія усвідомила: навіть у вимушеній еміграції її поезія залишається частиною неї та способом зберігати зв’язок із домом.

Окремо вона говорить про українську спільноту за кордоном — неоднорідну, інколи болісну, але надзвичайно цінну там, де вона справжня.

“Коли приходиш на концерти, як-от “Океан Ельзи”, або на українські творчі події — душа відпочиває. Бо ми всі любимо свою країну. Ніхто з нас не хотів їхати”, — каже поетеса.

У фіналі розмови Валерія знову повертається до думки про дім — не як про місце, а як про майбутнє, у яке хочеться вірити.

“Я мрію, щоб війна закінчилась, і ми змогли повернутися. Привезти в Україну щось добре, що побачили тут. І зробити нашу країну кращою. Я дуже хочу в це вірити”.

Читайте також:

• Гостомельська громада очима бахмутян: які переваги тут бачать переселенці
• “Поезія про тих, хто тримав Бахмут”: поетеса Олена Голубцова створила збірку з історіями війни
• Фармацевтична компанія з Бахмута відновила роботу у новому місті

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Це історія про сплетіння доль людей, які були в Бахмуті — військових, волонтерів, звичайних мешканців” — так описує свою збірку віршів бахмутська поетеса Олена Голубцова. Після виїзду з Бахмута у лютому 2023 року вона написала збірку “Воними”, присвячену історіям людей, які тримали оборону міста і допомагали йому жити. Раніше вірші бахмутянки були надруковані у видавництві, а зараз за ініціативи поетеси тривають зйомки відео для візуалізації її творів.

Про видання збірки та історії, покладені в основу віршів, Олена Голубцова розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Збірка “Воними” Олени Голубцової

Олена Голубцова — бахмутська поетеса, співачка. У рідному Бахмуті вона була учасницею ансамблю “Рапсодія”, виступала на різних заходах. Також писала вірші під псевдонімом Попіл-Пташка.

Коли почалась повномасштабна війна, а згодом наступ на Бахмут, Олена Голубцова до останнього залишалась у місті. Каже, що вірила у перемогу України, тому свідомо не покидала домівку. Пані Олена також була однією з тих, хто допомагав у хабі на базі Палацу культури імені Мартинова.

У лютому 2023 року жінка з родиною ухвалили рішення про евакуацію до Чернігова. Події, пережиті в Бахмуті, вилились у вірші. Їх авторка об’єднала у збірку “Воними”.

“Я її написала вже коли виїхала з Бахмута, це був 2024 рік. Оскільки ми виїхали в 2023-му, то багато чого там побачили. А виїжджати нам допомагали військові. Я не могла просто полишити ці спогади, ці історії, мені треба було десь озвучити про тих людей, яких я зустрічала”, — розповіла Олена Голубцова.

Загалом у збірці “Воними” є дев’ять віршів. Усі вони написані про реальних людей та події, пережиті в Бахмуті. Прототипами образів стали справжні люди.

“Якщо взяти поезію “Хижачка”, то вона написана про реальну дівчину, волонтерку. Коли я допомагала на хабі в Палаці культури Мартинова, я її зустрічала. Коли вона приїжджала, то постійно була включена в процес допомоги, постійно запитувала що потрібно, в чому найбільша потреба. При цьому в неї не було зайвих запитань, зайвих речень, вона така конкретна людина була. А ще була дуже активна — постійно привозила щось, евакуювала, допомагала. Але коли я стала знімати ролик на цей вірш, то мені родичка розповіла, що ця волонтерка загинула. Ця новина справді дуже сильно вплинула на мене, дуже шкода, що так все відбулось”, — розповіла Олена Голубцова.

За словами поетеси, найскладнішою для неї була історія, покладена в основу вірша “Боягуз”. Складністю було не процес написання, а сама пережита історія.

“Це реальна історія про те, як хлопець втікав з “нуля”. Я не знаю, як далі склалася його доля, але у своїй поезії я йому надала мотивію, щоб він все-таки повернувся на “нуль”. У реальності це був хлопець, в якому я відразу побачила такого маленького хлопчика, переляканого, який вперше в житті побачив смерть. І я на той момент була єдиною людиною, якій він вилив усю свою душу і всі свої страхи. Він плакав і постійно просився до мами. І мені так страшно стало, я тоді думала: “Господи, як взагалі таке можливо? Зарад чого розв’язали цю війну? Заради того, щоб хлопці страждали, матері і родичі загиблих?”. Це було насправді важко. Що з цим хлопцем було далі я не знаю”, — згадує поетеса.

Загалом у збірці зібрані історії про людей, які допомогали боронити Бахмут і продовжувати жити місцевим мешканцям, — водіям, які возили хліб і гуманітарні вантажі, волонтерам, військовим. Поетеса каже, що мета її збірки — продовжувати говорити про Бахмут і розповідати його історію, щоб про місто не забували.

“Коли ми тільки виїхали, Бахмут був на слуху. Слава Богу, він і досі на слуху і про нього не забули. Але є такі міста, про які вже забувають. А я не хочу, щоб забували про Бахмут. Можливо, це не останній мій проєкт про місто. Бо Бахмут — це не просто місто, не просто фортеця. Це сплетіння доль людей, які там були. І військові, і волонтери, і звичайні мешканці, навіть ті, хто вже зневірився. Ті люди, які на хабах працювали, ті, хто розвозив гуманітарні вантажі. Молоді дівчата і хлопці, медичні сестри, військовослужбовці і військовослужбовиці. Я не хочу, щоб про них просто забули, люди мають про них пам’ятати”, — зауважила Олена Голубцова.

Де знайти вірші зі збірки “Воними”

Для поширення своїх поезій-історій авторка співпрацює з видавництвами та літературними журналами.

“Я постійно звертаюся у видавництва, надсилаю свою роботу. Відгукнулося видавництво “Склянка часу”, вони надрукували повністю цю збірку. Пізніше навіть одна з поезій отримала відзнаку на конкурсі “Склянки часу”. Далі я відправляла в літературно-мистецький журнал Volya, вони теж надрукували”, — розповіла поетеса.

Олена Голубцова також ініціювала проєкт з візуалізації своїх віршів. Кожен з них декламують на відео. До зйомок долучаються як бахмутяни, так і люди з різних міст. Серед тих, хто брав участь у зйомках є родина військовослужбовця і педагогиня.

“Коли я знімала відеоролики, то зверталася до різних людей. Це були не тільки бахмутяни, а й чернігівці і люди з інших регіонів. Наприклад, у відеоролику на поезію “Трактор” головним є образ військового. Це узагальнений персонаж, в основі якого реальні військові, яких я часто бачила на ринку. Вони були такі зостереджені, суворі, відчувалась чоловіча міць. Щоб показати цей образ на відео, я звернулась до молодої родини чернігівців, у яких на передовій служить чоловік. І вони так гарно відгукувалися, були включені у процес, чекали коли ми вже поїдемо знімати. Хоча я, чесно, переживала як вони все сприймуть. Але вийшло круто, нам усім сподобалось. Особливо було приємно, що вони долучилися до зйомок не про Чернігівщину чи про сусідню Сумщину, а про наш Бахмут. Це класно, що є такі небайдужі люди”, — каже поетеса.

Прочитати збірку можна і в електронному варіанті. Вона доступна на сторінці літературно-мистецького журналу Volya в Facebook. Відеоролики на вірші Олени Голубцової публікують на офіційних сторінках Бахмутської міськради.

Читайте також:

• Фармацевтична компанія з Бахмута відновила роботу у новому місті
• Коледж, який не замовк: викладачка з Бахмута Юлія Гаврашенко про музику, ефект доміно та новий дім
• Готується до протезування і відновлення бізнесу: історія Ольги Долгої, яка вижила після удару авіабомби в Добропіллі

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!