Художниця Марина Жукова родом з Бахмута. Вже 6 років вона займається ілюстрацією, найбільше любить працювати з дитячою графікою. З листопада минулого року ілюстраторка створила канал у Telegram, що став безпечним простором для багатьох творчих особистостей, а також намалювала низку ілюстрацій про Бахмут, які відгукнулись, ймовірно, уубільшості людей, що втратили або були змушені залишити дім через війну.
Марина Жукова розповіла редакції Бахмут IN.UA про своє життя, про дім, творчість та арттерапія.
Примітка. Через застуду, ми спілкуємось з художницею в текстовому режимі. З такими героями хочеться говорити наживо, аби не проґавити чогось і хоч трошки наблизитись. Згодом ви зрозумієте чому.
Ностальгія по Бахмуту
У квітні 2022 Марина виїхала зі сином до друзів у Польщу. Героїня ділиться, що з друзями в житті їй дуже пощастило. Однак вже за 2 місяці ілюстраторка повернулась у столицю, адже дуже сумувала за рідною країною, за рідним домом.
Сумувала дуже сильно, бо для мене моя країна — то моє місце сили! Бахмут, любе місто… Сумую — це мало сказано. Авжеж повернутися хочу, то ж мій дім, авжеж вірю, що відбудуємо! Найбільше сумую за людьми: близькими й рідними, яких забрала ця клята війна, бо вони й були моїм домом, моїм містом, моїм щасливим життям,
Марина Жукова // художниця з Бахмута
Увагу нашої редакції найбільше привернула робота художниці, на якій зображена новорічна ялинка з ключів. Здавалося б, звичайний ключ, який зось відмикає і замикає. Однак для багатьох людей після евакуації ключ став предметом пам’яті та зв’язку з домом. Так відбулось і з Мариною. Ключ і сукня — її пам’ять про дім.
Я встигла лише схопити сина за руку і посадити у машину. Лише ключ від квартири залишився у рюкзаку.
Моя люба найближча подруга Анастасія, якої вже не має… Залишалась ще у Бахмуті, доглядала наші домівки і допомагала усім, хто там був тоді. Вона змогла відіслати мені трохи речей з дому, в основному, то був одяг. Знаєте, в мене лише завдяки моїй любій Настеньці “зʼявилося” ще особливе плаття на згадку, моє улюблене, в котрому я у Бахмуті почула слова кохання. То тепер особливе для мене плаття також… нагадує мені про минуле щасливе життя у Бахмуті, вдома,
Марина Жукова // художниця з Бахмута
Художнє мистецтво як терапія
Свою творчість Марина Жукова інтерпретує, як можливість надавати людям безпечний простір, щоб проживати певні емоції та стани, висловити свої думки. Як розповідає сама ілюстраторка, її творчість — це нагадування про весь жахи війни світові і про те, що вона торкнулася кожного у нашій країні та в кожного болить.
Своєю ілюстрацією “ялинки Бахмута” я хотіла дати людям можливість “прожити” емоції про втрату будинку і постаратися йти далі, вірити в краще, знаходити сили, щоб будувати нові домівки, нові міста та села, або відновлювати. “Прожити” хвилинку таких болючих емоцій і відпустити, щоб далі жити!,
Марина Жукова // художниця з Бахмута
Окрім дитячих ілюстрацій, Марина створила графіку з символікою Бахмута, яка переросла у повноцінний мерч. Він виявився дуже популярним, через що його наклад закінчився вкрай швидко. Художниця ділиться, що люди іноді сприймають міські символи у житті, як щось “постійне” та стабільне. Однак, у нелегкі часи можуть бути стати набагато важливішими. Вони можуть стати тим, що об’єднує.
Своїм мерчем “Скарби Бахмуту” я хотіла нагадати бахмутянам, які вони чудові люди, сильні та працьовиті, що я вірю у них, я пишаюся ними і я поряд з ними. Мої ілюстрації про Бахмут — то сильні емоції любові, поваги і шани до міста та його мешканців! Я — митець, а моя мова — це мої ілюстрації,
Марина Жукова // художниця з Бахмута
У планах в художниці допомагати людям через арттерапію, яка, як стверджує героїня, сприятиме пошуку сили жити далі та переживати трагедію війни. Марина організовує онлайн сеанси арттерапія та особисті зустрічі в Zoom. Тут люди мають змогу прожити свої емоції наново або вперше, повернутись до певних станів та відволіктись.
Побувати на сесії арттерапія від Марини можна тут.
Як виїхати жінці з трьома дітьми, перейти кордон пішки, працювати на двох роботах, а потім знайти кохання всього життя в Україні, в лавах ЗСУ — про все героїня розповіла редакції «Бахмут.IN.UA».
Тетяна Шиян — бахмутянка, раніше жила в районі Дитячої лікарні, яка зараз розтрощена російськими окупантами. Тетяна — мама трьох дітей, вона пам’ятала події 2014 року й не могла наражати малечу на небезпеку. Тож, з важким серцем героїня прийняла рішення залишити домівку й евакуюватися.
Мій дім був як перевалочний табір, я навіть не знаю скільки людей там було
В Бахмут жінка переїхала з села, що неподалік від міста. Тетяна мріяла придбати тут дім й виховувати дітей, але будинок залишився в Бахмуті разом з мріями про мирне й тихе життя. Коли почалася повномасштабка героїня зібрала дітей, собаку, сумки з найнеобхіднішим й виїхала з міста 26 лютого, евакуюватися допомогла міськрада.Тетяна Шиян як й багато інших гадала, що це ненадовго, два три тижні й вона повернеться додому. Потім тижні почали розтягуватися в місяці.
«Ми вже переживали окупацію в 2014 році, тоді я поїхала в Київ. 26 лютого 2023 року я вже виїжджала з Бахмута – боялася, що росіяни можуть дуже швидко зайти в місто. Я могла не встигнути виїхати з дітьми, тому прийняла таке рішення. В моєму будинку потім жили люди з Попасної, я залишила ключі сусідам, щоб вони відкрили дім, якщо буде потрібно. Знадобилося… Мій дім був як перевалочний пункт, я навіть не знаю скільки людей там було. Одні їхали, інші приїжджали», — розповідає Тетяна.
Багато бахмутян, з якими спілкувалася редакція, зауважували, що вірили — Бахмут омине окупація, або ж це буде дуже швидко, як в 2014 році, коли за декілька місяців місто повернулося під контроль ЗСУ. Ніхто не припускав, що Бахмут росіяни намагатимуться стерти в порох, подібно до Маріуполя. Героїня також так думала, але думка про те, щоб жити під російською владою навіть один день — була нестерпна.
Дорога до Румунії — пішки через кордон з дітьми, сумками та собакою
Черги до румунського кордону в перші дні вторгнення вимірювалися кілометрами. Фото: з відкритих джерел
Румунія — стала кінцевим пунктом для героїні, цю країну вона обрала неспроста. В 2014 році Тетяна працювала в столиці покоївкою, там познайомилися з подружньою парою із Румунії, знайомство переросло в дружбу. Потім ці ж люди допомогли Тетяні адаптуватися в новій країні з дітьми, й надали на перший час свою квартиру.
«Пригадую нашу дорогу, ми спочатку їхали поїздом до Хмельницька, людей було так багато, всі як оселедці їхали. Була паніка, розгубленість. Більшість тих, хто тікав — це люди з центру (ред. на початку війни 2023 бойові дії були поблизу Києва та області). Бахмут був ще більш мирним. Тоді я усвідомила весь масштаб горя по всій країні, дні йшли, нічого не налагоджувалося. Зібрала дітей й поїхала далі в Чернівці, на дворі був березень. До румунського кордону мене привіз таксист за 300 гривень й там лишив», — згадує героїня свій шлях до нової країни.
На кордоні Тетяна з дітьми чекала в довгій черзі 12 годин, всі люди були виснажені, так само як прикордонники, які намагалися впоратися з напливом українців, що бігли від російських обстрілів і ракет. Переступивши кордон, згадує героїня, вона побачила сотні румунців-волонтерів. Люди давали гроші, їжу, воду, згадуючи про це жінці важко стримати сльози.
«Я не розуміла, що вони говорять, але бачила, як румунці нам співчувають. Відношення до нас було дуже хороше. Жодного дорікання не почула за час, поки живу тут», — каже жінка.
Робота в Румунії
Тетяна з сином. Фото: надане героїнею
Знайти роботу в Румунії для жінки — справа не з легких, каже бахмутянка. Річ в тому, що країна має обмежену кількість вакансій, а щоб потрапити на високооплачувану роботу — потрібно знати мову. Тож, більшість українських жінок вимушені працювати у ресторанній чи готельній справі, як кухарі, прибиральниці, тощо.
Тетяна живе в місті Муреш, щоб знайти роботу жінка відвідала місцевий Центр зайнятості, там їй запропонували прибирати офісні приміщення. Жінка погодилася, адже потрібно було платити по рахунках. Щоб відволіктися від поганих новин у вільний час героїня експериментувала в кулінарії. Продукти, їй часто приносили сусіди. З’їсти всю випічку родина фізично не могла, тому Тетяна почала носити солодощі на роботу та пригощати охочих.
Жінка додає, що в Румунії немає чіткої ієрархії серед працівників, й директор може без проблем поспілкуватися на вільну тему з прибиральницями, чи охоронцями. Якось очільник компанії, де працювала жінка, також спробував солодощі, які готувала Тетяна. Потім він запросив її працювати на кухню, бо його дружина також працювала й не встигала готувати домашню їжу.
Далі спрацювало сарафанне радіо, люди передавали один одному рекомендації й так героїня знайшла ще кілька сімей, для яких регулярно готує. Спочатку жінка поєднувала це з роботою в офісі, а коли зрозуміла, що фізично не встигає — повністю перейшла на приготування їжі. Крім того, ця робота більш високооплачувана, ніж прибирання.
«За цей час я вивчила дуже багато румунських страв, їхню національну кухню. Я приходжу до родин готувати кілька разів на тиждень. Це перше, друге та десерт, зазвичай сім’я сама замовляє меню», — пояснює бахмутянка.
Хаб «Муреш» від українок
Хаб в Муреші. Фото: надані героїнею
Нова робота дала Тетяні не тільки вищу оплату, але й більше часу, тож героїня разом з іншими українками організувала в Муреші хаб, де проводить майстер-класи для діток з України, збирає допомогу для ЗСУ.
«Спочатку я створила групу в телеграмі, куди додавала всіх українців, які тут живуть. Далі до нас приєдналися представники ООН та Червоного Хреста, а новенькі люди вже самі знаходили нас. Насамперед для мене було важливо, щоб мої діти могли спілкуватися зі своїми однолітками з України, зараз в телеграмі нас вже 270 людей», — розповідає співрозмовниця.
Дуже тепло, бахмутянка, розповідає про вчителів з Бахмута, які з розумінням ставляться до діток й всіма способами допомагають. Старша донька героїні вступила в мистецький коледж імені Карабиця, й мріє повернутися додому.
Завдяки телеграм-каналу вдалося знайти благодійників, які відкрили в Муреші садочок, де є україномовний клас та харчування, ділиться в розмові пані Тетяна. Хаб, створений українкою допоміг їй знайти кохання. Все почалося з того, що жінки збирали для військових необхідні речі й передавали їх в Україну, до найближчого міста – Чернівці, вони розташовані за 300 кілометрів від Муреша. Згодом захисники захотіли особисто віддячити українкам за допомогу, так бахмутянка познайомилися зі своїм коханим. На момент розмови героїня перебувала у Слов’янську, час від часу вона приїздить до коханого, щоб підтримати.
«Мені не страшно повертатися додому, я була в Чернівцях — це прекрасне місто, дуже красиве, я знаю там багато чудових людей. Також люблю Хмельницьк, який прихистив мене й дітей. Але, як тільки я перетинаю шлях де стоїть табличка: “Донецька область” відчуваю себе вдома», — каже пані Тетяна.
Бахмутянам й іншим переселенцям героїня радить одне — не піддаватися страху, й рухатися далі. Важливо шукати можливості в новому селі, місті чи навіть країні, не боятися працювати й звісно, що допомогати війську.
Фото: «Бахмут.IN.UA»
Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео
А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!
З тіла витягли 40 осколків: як захисник Бахмута отримав поранення і чому хоче повернутися на фронт?
Фото бійця ЗСУ Сергія із Бахмутських окопів порівнювали із видовищем, яке можна було спостерігати під час Другої Світової війни. Відтоді, як ми розповіли історію Сергія й Олени в їхньому житті багато змінилося, пара одружилася, а згодом Сергій, на жаль, отримав поранення.
Як допомогти Сергію та Олені?
Посилання на банку, де збирають кошти на лікування та реабілітацію Сергія:
Більше про волонтерську допомогу бійцям Бахмутського фронту — читайте тут. Одна з останніх покупок Олени — приціл нічного бачення для ЗСУ, який допомагає врятувати життя нашим воїнам. На свою волонтерську карту Олена збиратиме кошти, щоб закупити тепловізор. Всі звіти можна знайти на сторінці Олени.
Поранення на полі бою
Сергію проводять хірургічні маніпуляції. Фото: особистий архів героїні
Сергія поранили 18 січня на Бахмутському напрямку, поблизу Лисичанська під час мінометного обстрілу.
“На позиціях де був Сергій раніше не було настільки потужних обстрілів. Сергія ззаду накрила міна, його посікло осколками: спину, тазову частину, ногу та руку. Рука була як друшляк, у нього дуже глибокі рани були. Через час був ще один приліт і в Сергія сталася контузія, він упав на землю й не відчував руку. Потім він вже розповідав, що покликав побратимів, бо не міг встати самостійно через поранення руки. Сергій повідомив хлопцям, що він 300-тий, спочатку сам пробував відійти, але потім хлопці йому допомогли”, — розповідає дружина військового, волонтерка Олена.
Поранення Сергія. Фото: особистий архів героїні
Після поранення побратими зупинили кровотечу в Сергія, а далі його доправили в медзаклад, чоловіка переправляли у різні лікарні. Зараз військовий має пройти реабілітацію, у нього все ще залишаються осколки.
“У Сергія витягнули близько 40 осколків з тіла, але це ще не всі, деякі залишаються. У нього пухне рука, також частково не працюють пальці на руці, хоч він й займається. Сергій не може спати через біль, має приймати ліки, це все негативно впливає на тиск, на голову, у нього часто температура”, — каже Олена.
Реабілітація
Осколки в тілі Сергія. Фото: особистий архів героїні
Сергію ще потрібно пройти довгий шлях реабілітації, частково здоров’я воїна планують відновити в санаторії. Всі витрати за лікування взяла на себе Олена, за допомогою зборів небайдужих вона купує необхідні ліки та речі.
“З нього зрізали повністю всю одежу, ремені та навіть шнурки, щоб йому лікарі надали допомогу. Поки все у Сергія є, як буде далі побачимо. Буде допомога від держави — буде чудово, але в той момент ми про це не думали, головне його здоров’я”, — пояснює дружина військового.
Пані Олена додає, що коли її коханого поранили вона була в іншому місті, тож перші дні за ним доглядала її добра товаришка та за сумісництвом очільниця БФ Діна Ткаченко. Як каже волонтерка, чоловіка переводили з одного медзакладу в інший, але врешті-решт Олені все ж вдалося побачитися із захисником.
“Зараз йому надають допомогу, я сподіваюсь, що все зроблять чітко і все в нього буде добре. Я дуже вдячна моїм друзям в Україні і за кордоном, які відгукнулися на моє прохання про допомогу Сергію. Без них я б не впоралася”, — каже Олена.
Про бажання повернутися на фронт
Сергій з Оленою. Фото: архів подружжя
Після поранення Сергій попри травму планує продовжувати захищати країну, його надихають люди, які підтримують його й допомагають.
“У нього зараз такий бойовий дух високий, він хоче повертатися, дуже вдячний, що я змогла приїхати. Близька людина поруч, тож зрозуміло, що йому стає краще. Будемо чекати поліпшення стану здоров’я”, — розповідає Олена.
Волонтерка додає, що їй хотілося б, щоб люди не переставали допомагати волонтерам та ЗСУ, адже це вкрай важливо для Перемоги. За всіма маленькими успіхами, стоять життя воїнів, їхні травми та історії, каже Олена.
“Я не можу спокійно дивитися на світлини, які хлопці викидають з окопів чи фото мого чоловіка, коли він лежить в лікарні. Не має так бути, я бачила цих хлопців, у них пошкоджені руки, ноги, бійці лежать з такою арматурою в кінцівках. Я дуже хочу, щоб зараз весь світ розумів, що відбувається в Україні”.
Йєнс Олоф Лестеін — фотограф зі Швеції, який приїхав до України для роботи над новим проєктом, що присвячений війні та життю в прифронтових містах. Детальніше […]
Покровськ — місто на Донеччині, де композитор Микола Леонтович провів 4 роки та де написав українську колядку “Щедрик” (адаптована англійською як Carol of the Bells), […]
Дмитро Денисенко — відомий бахмутянин та майстер народної творчості з писанкарства. Він започаткував Музей писанкарства та розвитку народних ремесел, експонати з якого нещодавно представили у […]
Андрій Кузнєцов — спеціалізований психолог з Костянтинівки, який наразі проживає у Львові. Чоловік є частиною спільноти місцевого театру імпровізації, де люди можуть передавати власні емоції […]
Як військові сприймають мобілізацію? Як ставляться до зросійщення? Що думають про відповідальність кожного українця в цій війні? “Характер” – медіа, що працює з усіма аспектами […]