Сьогодні, 10 березня, відзначають День Державного гімну України. Поряд із прапором і гербом Державний гімн або славень — один із головних державних символів. Державним гімном України стала пісня “Ще не вмерла України і слава, і воля” на слова Павла Чубинського та музику Михайла Вербицького.

Державний архів Донецької області розповідає історію створення композиції. Редакція Бахмут IN.UA зібрала цікаві факти про Державний гімн України.

“Ще не вмерла Україна”: історія створення

Історія створення Гімну почалась восени 1862 року в Києві. Тоді на одній з вечірок у етнографа, фольклориста та поета Павла Чубинського сербські студенти, що навчалися в Київському університеті, співали патріотичну пісню. В її приспіві були слова “срце бије и крв лије за своју слободу” (або “срб се бије и крв лије за своју слободу…”). 23-річному Павлу Чубинському пісня дуже сподобалася, і він раптом відлучився в іншу кімнату, щоб через пів години вийти звідти з готовим текстом відомої сьогодні пісні “Ще не вмерла Україна”.

Вірш “Ще не вмерла Україна” став швидко поширюватись серед українофільських гуртків. За це шеф жандармів князь Долгоруков “за шкідливий вплив на розум простолюду” наказав вислати Павла Чубинського на проживання в Архангельську губернію.

У львівському журналі “Мета” в номері 4 за 1863 рік відбулась перша публікація тексту вірша. Твір отримав велике поширення в західних регіонах України. Під враженням вірша Павла Чубинського греко-католицький священик отець Михайло (на прізвище Вербицький), який був відомим композитор свого часу, написав музику до нього.

Цього дня 1865 року в польському місті Перемишль вперше прозвучав твір композитора Михайла Вербицького на слова поета Павла Чубинського “Ще не вмерла Україна”, як заключний концертний номер перших у Галичині світських “вечорниць в пам’ять Тараса Шевченка”.

У кельнському відділенні “Грамофону” в жовтні 1910 року його вперше записали на платівку. У червні 1917 року відбулось затвердження офіційного перекладу гімну України на англійську мову.

Державний Гімн УНР та ЗУНР: заборона радянською владою

Під час Української революції 1917-1921 років “Ще не вмерла Україна” став одним із державних гімнів УНР та ЗУНР. А під час урочистого проголошення Акту Злуки 22 січня 1919 року “Ще не вмерла Україна” Павла Чубинського наряду з “Вічним революціонером” Івана Франка лунав у виконанні хору Стеценка. У 1939 році “Ще не вмерла Україна”  був затверджений гімном Карпатської України.

Примітка. Акт Злуки — урочисте оголошення 22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві універсалу про об’єднання Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки у соборну Україну.

З радянською окупацією пісню замінили на “Живи, Україно, прекрасна і сильна”, в якій жодного слова про українську незалежність, лише про вітчизну єдиних народів-братів, возз’єднання, партію та леніна.

Увесь радянський період пісня була під забороною і тільки 24 вересня 1989 року гімн “Ще не вмерла Україна” прозвучав публічно на головній сцені фестивалю “Червона Рута” у виконанні Василя Жданкіна. В процесі виконання до нього долучились Віктор Морозов та Едуард Драч.

Офіційне затвердження Гімну

15 січня 1992 року музичну редакцію Мирослава Скорика та Євгена Станковича (для хору та фортепіано) державного гімну затвердила Верховна Рада України, що знайшло своє відображення у Конституції України.

За пропозицією президента Леоніда Кучми у 2003 році змінили звучання першої строфи гімну. Важливо, що в законодавстві Державний Гімн отримав редакцію “Ще не вмерла України…” — замість занепадницького, як вважається, варіанту “не вмерла Україна”. А вже 6 березня 2003 року Верховна Рада ухвалила Закон України “Про Державний Гімн України”. Закон затверджує національний гімн “Ще не вмерла України” на слова Павла Чубинського й музику Михайла Вербицького Державним Гімном.

Текст Національного Гімну України  

 Слова: Павло Чубинський, музика: Михайло Вербицький.

Ще не вмерли України, і слава, і воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Приспів:
Душу, тіло ми положим за нашу свободу.
І покажем, що ми, браття, козацького роду.

Станем, браття, в бій кровавий від Сяну до Дону
В ріднім краю панувати не дамо нікому;
Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє,
Ще у нашій Україні доленька наспіє.

Приспів:
Душу, тіло ми положим за нашу свободу.
І покажем, що ми, браття, козацького роду.

А завзяття, праця щира свого ще докаже,
Ще ся волі в Україні піснь гучна розляже,
За Карпати відоб’ється, згомонить степами,
України слава стане поміж народами.

Приспів:
Душу, тіло ми положим за нашу свободу.
І покажем, що ми, браття, козацького роду.

Значення гімну для України

Гімн України набув піку своєї популярності під час Помаранчевої революції 2004 року, та особливо Революції Гідності 2013-2014 років. Славень “Ще не вмерла…” співали на Майдані щогодини. Мільйони протестувальників відчували духовну силу, впевненість у тому, що треба стояти, аби зберегти незалежність України та вибороти право на життя в європейській країні. Національний Гімн об’єднував протестувальників у хвилини найжорстокіших протистоянь.

І тепер, протягом 10 років російсько-української війни та 2 років повномасштабного вторгнення росії, наш славетний гімн надихає захисників України на боротьбу з агресором. Нехай він і далі об’єднує всіх нас у досягненні нашої спільної мети — Перемоги над підступним ворогом та відновленні нашої квітучої України.

Читайте також:

• “Світський біс” та чай з ромом: 10 маловідомих фактів про легендарного Тараса Шевченка
• 10-тисячний мітинг в Донецьку та вбивство Чернявського: історія спротиву
• Місто-фортеця: бахмутський історик розповів, як правильно ставити наголос у назві

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Кліщіївка — село Бахмутської громади, історія якого бере початок наприкінці XVIII століття. Колись воно називалося Карлівкою, мало дві окремі частини, власну церкву, школу, млин та господарства. У 1945 році село отримало сучасну назву, походження якої досі залишається предметом дослідження. Розповідаємо, як виникла Кліщіївка, хто був її першими мешканцями та яким було життя села в різні історичні періоди.

Примітка. Матеріал підготовлений на основі історико-краєзнавчого нарису про Кліщіївку, одним з авторів якого є дослідник Михайло Кулішов. У нарисі використано історичні документи, статистичні відомості та матеріали Бахмутського краєзнавчого музею.

Історія Кліщіївки: як виникло село Карлівка

Історія сучасної Кліщіївки розпочалася в останній чверті XVIII століття. Тоді на землях Бахмутської провінції створювали нові поселення. На південь від Бахмутської фортеці земельну ділянку площею 1700 десятин отримав секунд-майор Карл Томас, який був помічником коменданта Азовської фортеці.

Саме з його іменем пов’язують первісну назву села — Карлівка. За історичними відомостями, у 1782 році на цій території проживали лише три родини. Першими відомими поселенцями були:

• Корній Іванович та Тетяна Федорівна Мірошник;
• Гаврило Іванович та Тетяна Герасимівна Науменко;
• Семен Олексійович та Олена Андріївна Тупота.

У документах того часу їх називали “малоросіянами” — так в Російській імперії позначали українців. У першій половині 1790-х років, можливо у 1794 році, власником Карлівки став капітан Петро Петрович Плещеєв.

За переписом від 12 липня 1795 року, в селі проживало 220 людей. У 1799 році було складено економічний опис Карлівки. На той час у ній налічувалося 115 чоловіків і 121 жінка. Площа земель становила 1900 десятин.

У документі також згадували панський будинок, ставок, млин та землі, які використовували для сільського господарства. Від кінця XVIII до другої половини XIX століття Карлівка перебувала у власності представників родини Плещеєвих.

Церква, школа та поділ Карлівки на два поселення

У 1841 році в Карлівці відкрили церкву Покрови Пресвятої Богородиці. До її парафії належали не лише жителі Карлівки, а й мешканці Отрадівки та Андріївки. При храмі діяла церковнопарафіяльна школа. Після більшовицького перевороту 1917 року церква продовжувала працювати до 1925 року. Згодом її, ймовірно, закрили.

Подальша історія храму має суперечливі свідчення. За одними даними, після Другої світової війни церкву знову відкрили, а на початку 1960-х років закрили. За іншими, у повоєнний час у будівлі облаштували сільський клуб.

Відомо, що згодом приміщення використовували як колгоспне зерносховище. Богослужіння відновили на початку 1990-х років. Ще однією важливою подією для Карлівки стало скасування кріпосного права у 1861 році. Починаючи з 1863 року, місцеві селяни отримали можливість викуповувати або орендувати землю у колишніх власників.

Дослідники припускають, що після викупу земельних наділів частина селян почала будувати оселі на південній околиці Карлівки. Це могло сприяти виникненню нового поселення. Згодом Карлівку адміністративно поділили на два населені пункти — Карлівку 1 та Карлівку 2. У 1886 році в Карлівці 1 проживало 217 людей, а в Карлівці 2 — 145. Обидва поселення належали до Бахмутської волості Бахмутського повіту Катеринославської губернії.

Хто заснував Карлівку: чому в історичних джерелах виникла плутанина

У дослідженні історії Кліщіївки автори звертають увагу на неточність, яка поширилася в окремих історичних працях. У статистичному збірнику Катеринославської губернії, виданому в 1886 році, заснування Карлівки 1 та Карлівки 2 пов’язували з Осипом Івановичем Шультеном.

Таку інформацію укладачі записали зі слів місцевих старожилів. Однак автори нарису наголошують, що архівні документи не підтверджують причетності Шультена до заснування Карлівки. За їхніми дослідженнями, історія поселення пов’язана насамперед із Карлом Томасом, а згодом, із родиною Плещеєвих. На думку авторів, саме використання спогадів старожилів без належного зіставлення з архівними документами сприяло поширенню помилкової версії про засновника села.

Як жили мешканці Карлівки у XIX та на початку XX століття

Спочатку основними заняттями жителів Карлівки були землеробство, скотарство та робота на поміщицьких землях. У другій половині XIX століття дедалі більше селян знаходили заробіток у сусідньому Бахмуті. Вони підвозили будівельні матеріали, виконували підсобні роботи, займалися городництвом і торгівлею.

Деякі мешканці продавали худобу, сіно, борошно та кам’яне вугілля, яке закуповували на Горлівських і Щербинівських рудниках. На початку XX століття на західній околиці Карлівки 2 бахмутська фірма “Е. М. Фарке” розпочала розробку Карлівського крейдяного родовища. Це створило додаткові можливості для заробітку. Місцеві жителі працювали в кар’єрі та перевозили крейду до бахмутських заводів. На початку XX століття в Карлівці 1 налічувалося 47 дворів і 357 жителів, а в Карлівці 2 — 40 дворів та 313 мешканців.

Карлівка в радянський період: об’єднання села та розвиток господарства

Радянська влада остаточно встановилася в Карлівці 1 та Карлівці 2 у січні 1920 року. На початку 1920-х років обидва поселення об’єднали в одне село під назвою Карлівка.

У 1923 році воно увійшло до складу Бахмутської округи, а в 1924 році, до Артемівського району Артемівської округи Донецької губернії. На той час у селі працювали школа, приватний млин, олійниця та три кузні. Більшість місцевих родин мала земельні ділянки й утримувала худобу. У першій половині 1924 року Карлівку електрифікували.

За переписом 1926 року, на території Карлівської селищної ради проживало 1215 людей. Із них 1197 були українцями, 12 — росіянами, ще шестеро належали до інших національностей. Наприкінці 1920-х років, у період сталінської колективізації, у Карлівці організували сільськогосподарську артіль імені Петровського, яка згодом стала колгоспом.

На території Карлівської сільради також діяв колгосп імені Калініна. У 1938 році тут створили промислову артіль “Огнеупор”, яка виготовляла глиняну черепицю. За півтора року працівники збудували виробничий цех, їдальню та двоквартирний будинок. Напередодні Другої світової війни артіль виробляла понад 300 тисяч штук черепиці.

Кліщіївка під час Другої світової війни та перейменування села

Під час Другої світової війни Карлівка перебувала під нацистською окупацією з 1 листопада 1941 року до 5 вересня 1943 року. За наведеними в історичному нарисі даними, у цей період до Німеччини на примусові роботи вивезли 46 людей.

15 серпня 1945 року Президія Верховної Ради УРСР ухвалила указ про впорядкування назв населених пунктів Сталінської області. Відповідно до нього село Карлівка перейменували на Кліщіївку, а Карлівську сільську раду — на Кліщіївську.

Проте достеменно невідомо, чому для села обрали саме таку назву. Одна з місцевих версій пов’язує її з топонімом “Кліщієва Балка”, який нібито існував поблизу сучасного залізничного зупинного пункту Кліщіївка. Водночас автори історичного дослідження зазначають, що не знайшли підтвердження існування такої назви на відомих картах чи в географічних довідниках.

Інша версія, запропонована самими дослідниками, полягає в тому, що під час підготовки указу 1945 року могли припуститися орфографічної помилки. За цим припущенням, село могли планувати назвати Пліщіївкою — від прізвища колишніх власників Плещеєвих. На користь цієї версії автори наводять те, що в окремих дореволюційних довідниках поряд із назвою Карлівка зустрічався варіант “Плещеевка”.

Однак документального підтвердження такої помилки немає. Тому походження сучасної назви Кліщіївки залишається відкритим питанням.

Якою була Кліщіївка після війни

Наприкінці 1940-х років у Кліщіївці відкрили семирічну школу та встановили телефон у приміщенні сільської ради. Основним місцем роботи для багатьох мешканців залишалося сільське господарство. У 1962 році Кліщіївську сільраду розформували, а село передали до Красненської сільської ради.

На базі колгоспів імені Петровського та імені Калініна створили радгосп імені Калініна. У першій половині 1980-х років він отримав назву “Червоносільський”. Мешканці працювали в радгоспі, утримували власні городи та господарства. Продукти власного виробництва продавали в Артемівську, а завдяки залізничній зупинці могли їздити також до Горлівки, Макіївки та Донецька.

На початку 1990-х років через нестачу робочих місць частина жителів почала залишати село. Будинки продавали, а серед покупців були мешканці Артемівська, які використовували нерухомість у Кліщіївці як дачі.

Кліщіївка до повномасштабної війни: що збереглося в селі

У липні 2020 року наукові співробітники Бахмутського краєзнавчого музею відвідали Кліщіївку та Андріївку, щоб зібрати історичні матеріали й спогади місцевих жителів. У підготовленому ними звіті описали життя обох сіл, місцеві установи та громадські ініціативи.

За наведеними у звіті даними, у 2020 році в Кліщіївці та Андріївці разом проживало 472 людини. Також згадували 100 переселенців і 85 дітей віком до 18 років. Одним із головних громадських просторів Кліщіївки залишалося приміщення колишньої школи.

Тут працювали бібліотека, медичний пункт, пошта, центр соціального захисту та різноманітні гуртки. Мешканці брали участь у грантових програмах, завдяки яким облаштовували громадські приміщення, покращували освітлення вулиць та створювали простори для дозвілля. У 2010 році за грантові кошти відремонтували актову залу та облаштували вуличне освітлення. Згодом за міжнародної підтримки відкрили комп’ютерний і тренажерний зали.

Особливу історичну цінність мала сама будівля школи. За музейним звітом, одна її частина була зведена з крейди й належала до старої церковнопарафіяльної школи 1890 року. Іншу частину добудували у 1954 році. Під час спілкування з музейниками місцеві жителі також згадували колишній завод “Горняк”, де виготовляли глиняний посуд та інші вироби.

У бібліотеці зберігалися глиняні роботи місцевого майстра Віктора Науменка. У селі також залишалися будівлі, пов’язані з його минулим. Зокрема, на вулиці Першотравневій, за свідченнями краєзнавців, зберігалася стара будівля панської садиби, яку згодом використовували як лікарню та пологовий будинок.

Ці відомості зафіксували під час краєзнавчої поїздки 2020 року. Вони дозволяють відтворити частину історії Кліщіївки та повсякденного життя її мешканців до повномасштабного російського вторгнення.

До теми:

“Панська купальня” біля Бахмута: у Бахмутському краєзнавчому музеї розповіли його історію

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Ще наприкінці 1930-х років в Артемівську, нині Бахмуті, працював аероклуб, де молодь вивчала теорію авіації, проходила льотну підготовку та стрибала з парашутом. Після початку Другої світової війни його вихованці вирушили на фронт, а частину інструкторів та авіатехніки направили до бойових підрозділів.

Історію аероклубу розповіли в КЗК “Бахмутський краєзнавчий музей”.

Як у Бахмуті працював аероклуб до Другої світової війни

Наприкінці 1930-х років в Артемівську відкрили філію Костянтинівського аероклубу. Її розмістили у приміщенні колишньої синагоги. Польовий аеродром облаштували на території, де згодом з’явилися будівлі Центру зайнятості та школи №12. Начальником аероклубу призначили Сидоренка, комісаром був В. С. Гілка. Викладачами та інструкторами працювали Литовцев, Шевельов, Надточій, Баєв, Полуянов і Боярко.

У клубі проходили підготовку юнаки 1923–1924 років народження. Вони вивчали теорію авіації, проходили стройову підготовку, вивчали історію ВКП(б) та політекономію, а також несли вартову службу. Для навчання використовували чотири літаки У-2.

Серед тих, хто займався в аероклубі, були й жінки. До польотів та парашутної підготовки долучалися Надія Седенко, Євгенія Красножон та Клавдія Нечхайлова.

Що сталося з аероклубом після початку Другої світової війни

З початком Другої світової війни на аеродром аероклубу з Костянтинівки перебазувалася ескадрилья винищувачів І-16. Німецькі літаки вже з’являлися в небі над містом, тому з місцевого аеродрому почали підніматися чергові винищувачі.

Згодом трьох інструкторів аероклубу, Шевельова, Баєва та Боярка, разом із літаками відрядили до Південно-Західного фронту. Разом із ними вирушили техніки, які обслуговували авіаційну техніку. Наприкінці вересня 1941 року до Артемівська прибула велика група літаків У-2. Начальник аероклубу Сидоренко став старшим цієї групи. Згодом вона передислокувалася до одного із сіл Оренбурзької області.

Вихованці аероклубу воювали на різних фронтах Другої світової війни. Серед тих, хто дожив до Перемоги, у джерелі згадуються Дукмасов, Кривошеєв, Єфремов, Лещук, Рябоконь, Овчаренко, Прокопенко та Костенко.

Коритін, Седаш, Єщенко, Покашевський, Макогон і Бризгалов загинули. Четверо випускників Артемівського аероклубу — В. Б. Корсунський, С. І. Мосієнко, О. М. Мироненко та Г. Литвинов, були Героями Радянського Союзу.

Літак-пам’ятник на околиці Бахмута

Згодом на західній околиці міста встановили пам’ятник на честь людей, які починали свій шлях у небо в Артемівському аероклубі. Це був літак, спрямований угору. Протягом десятиліть він залишався одним із символів міста.

Під час повномасштабного російського вторгнення пам’ятник став одним із символів Бахмута, а у 2023 році був зруйнований внаслідок бойових дій та обстрілів.

До теми:

Як Бахмут не став “днр” у 2014: вам цього не казали

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!