“Ще не вмерла України і Слава, і Воля”: що відомо про державний славень

Микола Ситник 14:05, 10 Березня 2024
Рука на серці
Рука на серці / ілюстративне фото, покращене ШІ

Сьогодні, 10 березня, відзначають День Державного гімну України. Поряд із прапором і гербом Державний гімн або славень — один із головних державних символів. Державним гімном України стала пісня “Ще не вмерла України і слава, і воля” на слова Павла Чубинського та музику Михайла Вербицького.

Державний архів Донецької області розповідає історію створення композиції. Редакція Бахмут IN.UA зібрала цікаві факти про Державний гімн України.

“Ще не вмерла Україна”: історія створення

Історія створення Гімну почалась восени 1862 року в Києві. Тоді на одній з вечірок у етнографа, фольклориста та поета Павла Чубинського сербські студенти, що навчалися в Київському університеті, співали патріотичну пісню. В її приспіві були слова “срце бије и крв лије за своју слободу” (або “срб се бије и крв лије за своју слободу…”). 23-річному Павлу Чубинському пісня дуже сподобалася, і він раптом відлучився в іншу кімнату, щоб через пів години вийти звідти з готовим текстом відомої сьогодні пісні “Ще не вмерла Україна”.

Павло Чубинський
Автор гімну “Ще не вмерла Україна” Павло Чубинський / фото Wikipedia

Вірш “Ще не вмерла Україна” став швидко поширюватись серед українофільських гуртків. За це шеф жандармів князь Долгоруков “за шкідливий вплив на розум простолюду” наказав вислати Павла Чубинського на проживання в Архангельську губернію.

У львівському журналі “Мета” в номері 4 за 1863 рік відбулась перша публікація тексту вірша. Твір отримав велике поширення в західних регіонах України. Під враженням вірша Павла Чубинського греко-католицький священик отець Михайло (на прізвище Вербицький), який був відомим композитор свого часу, написав музику до нього.

Цього дня 1865 року в польському місті Перемишль вперше прозвучав твір композитора Михайла Вербицького на слова поета Павла Чубинського “Ще не вмерла Україна”, як заключний концертний номер перших у Галичині світських “вечорниць в пам’ять Тараса Шевченка”.

У кельнському відділенні “Грамофону” в жовтні 1910 року його вперше записали на платівку. У червні 1917 року відбулось затвердження офіційного перекладу гімну України на англійську мову.

Державний Гімн УНР та ЗУНР: заборона радянською владою

Під час Української революції 1917-1921 років “Ще не вмерла Україна” став одним із державних гімнів УНР та ЗУНР. А під час урочистого проголошення Акту Злуки 22 січня 1919 року “Ще не вмерла Україна” Павла Чубинського наряду з “Вічним революціонером” Івана Франка лунав у виконанні хору Стеценка. У 1939 році “Ще не вмерла Україна”  був затверджений гімном Карпатської України.

Проголошення Акта Злуки
Проголошення Акта Злуки українських земель на Софійській площі в Києві / фото Український інститут національної пам’яті

Примітка. Акт Злуки — урочисте оголошення 22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві універсалу про об’єднання Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки у соборну Україну.

З радянською окупацією пісню замінили на “Живи, Україно, прекрасна і сильна”, в якій жодного слова про українську незалежність, лише про вітчизну єдиних народів-братів, возз’єднання, партію та леніна.

Увесь радянський період пісня була під забороною і тільки 24 вересня 1989 року гімн “Ще не вмерла Україна” прозвучав публічно на головній сцені фестивалю “Червона Рута” у виконанні Василя Жданкіна. В процесі виконання до нього долучились Віктор Морозов та Едуард Драч.

Проголошення Акта Злуки
Проголошення Акта Злуки 22 січня 1919 / фото з відкритих джерел

Офіційне затвердження Гімну

15 січня 1992 року музичну редакцію Мирослава Скорика та Євгена Станковича (для хору та фортепіано) державного гімну затвердила Верховна Рада України, що знайшло своє відображення у Конституції України.

За пропозицією президента Леоніда Кучми у 2003 році змінили звучання першої строфи гімну. Важливо, що в законодавстві Державний Гімн отримав редакцію “Ще не вмерла України…” — замість занепадницького, як вважається, варіанту “не вмерла Україна”. А вже 6 березня 2003 року Верховна Рада ухвалила Закон України “Про Державний Гімн України”. Закон затверджує національний гімн “Ще не вмерла України” на слова Павла Чубинського й музику Михайла Вербицького Державним Гімном.

Текст Національного Гімну України  

 Слова: Павло Чубинський, музика: Михайло Вербицький.

Ще не вмерли України, і слава, і воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Приспів:
Душу, тіло ми положим за нашу свободу.
І покажем, що ми, браття, козацького роду.

Станем, браття, в бій кровавий від Сяну до Дону
В ріднім краю панувати не дамо нікому;
Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє,
Ще у нашій Україні доленька наспіє.

Приспів:
Душу, тіло ми положим за нашу свободу.
І покажем, що ми, браття, козацького роду.

А завзяття, праця щира свого ще докаже,
Ще ся волі в Україні піснь гучна розляже,
За Карпати відоб’ється, згомонить степами,
України слава стане поміж народами.

Приспів:
Душу, тіло ми положим за нашу свободу.
І покажем, що ми, браття, козацького роду.

Михайло Вербицький
Автор музики державного гімну України Михайло Вербицький / фото сайт УГКЦ

Значення гімну для України

Гімн України набув піку своєї популярності під час Помаранчевої революції 2004 року, та особливо Революції Гідності 2013-2014 років. Славень “Ще не вмерла…” співали на Майдані щогодини. Мільйони протестувальників відчували духовну силу, впевненість у тому, що треба стояти, аби зберегти незалежність України та вибороти право на життя в європейській країні. Національний Гімн об’єднував протестувальників у хвилини найжорстокіших протистоянь.

І тепер, протягом 10 років російсько-української війни та 2 років повномасштабного вторгнення росії, наш славетний гімн надихає захисників України на боротьбу з агресором. Нехай він і далі об’єднує всіх нас у досягненні нашої спільної мети — Перемоги над підступним ворогом та відновленні нашої квітучої України.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Як Бахмут святкував День Гідності та Свободи у 2016 році (Архівні фото)

Семаковська Тетяна 15:00, 21 Листопада 2025
День Гідності та Свободи, Бахмут 2016 рік / фото Бахмут IN.UA

У 2016 році у Бахмуті вшановували річницю Дня Гідності та Свободи, щороку цей день припадає на 21 листопада на честь початку двох революцій: Помаранчевої революції та Революції Гідності. Бахмутяни дивилися стрічку про події на Майдані, співали гімн, та згадували події Євромайдану.

День Гідності та Свободи в Бахмуті

У 2016 році в Бахмуті ГО “Бахмут Український” організував акцію та мітинг до річниці Революції Гідності. На площі Свободи перед Міським центром культури та дозвілля зібралась місцева влада, студентство, військові та духовенство.

Для бахмутян, які доєдналися до акції, студентки піготували паперових голубів як символ миру / фото Бахмут IN.UA
Концерт за участі військових / фото Бахмут IN.UA
Акція в Бахмуті до 21 листопада / фото Бахмут IN.UA
Перехожі зупинялися біля стіни пам’яті, яку підготували члени організації “Бахмут Український”, щоб віддати загиблим Героям Майдану / фото Бахмут IN.UA
Бахмутяни віддають шану загиблим / фото Бахмут IN.UA

Архівний репортаж Бахмут IN.UA

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Регіон, куди їхали рятуватися”: історик Роман Молдавський про Голодомор на Донеччині 

Семаковська Тетяна 14:00, 21 Листопада 2025

Щороку у четверту суботу листопада вшановують День пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років. У 2025 ця дата припадає на 22 листопада. У цей день запалюють свічку у пам’ять про тих, хто загинув, про тих, хто не зміг вирости, збудувати родину чи побачити онуків. На Донеччині Голодомор забрав тисячі життів. У самому Бахмуті відомо про щонайменше 500 людей, які стали жертвами Голодомору, і ці дані неповні. Як саме розвивалася катастрофа на промисловому сході України? Чим різнився перебіг Голодомору в шахтарських поселеннях та аграрних округах?

Про це ми говоримо з істориком Романом Молдавським, старшим науковим співробітником відділу історичних досліджень.

“Перебігу Голодомору на Донеччині як унікального не було. Винятковими були особливості самого регіону”

Роман Молдавський / фото надане героєм

“Насправді, якщо говорити про перебіг Голодомору як такий, то його особливостей не було, — пояснює Роман Молдавський. “Тоді впроваджувалася загальна державна політика — кампанія хлібозаготівель. Жодних окремих умов для Донеччини вона не передбачала”, – відповідає пан Роман.

Водночас історик наголошує: деякі відмінності все ж були, і вони пов’язані з самим регіоном. Попри те, що в більшості адміністративних одиниць українці становили від 60 до 90%, там проживали й німці, греки, молдавани, росіяни та багато інших національностей.

“Донеччина — аграрно-промисловий регіон, а не суто аграрний. За переписом 1926 року там було близько 2,9 мільйона населення, з яких приблизно 1,9 мільйона — сільського. Але частка міського населення зростала завдяки внутрішній і зовнішній міграції — люди їхали сюди з українських регіонів, тобто відбувалася така внутрішня міграція. З наближених російських областей сюди теж їхали”. 

За словами історика, як і в інших регіонах, Голодомор на Донеччині починався з недоїдання та локальних голодувань уже наприкінці 1931 року, а масштабні голодування почалися у період лютий-березень 1932 року. Відіграли свою роль й так звані “соціалістичні змагання”.

Ілюстрація з архіву Музею Голодомору

“Це ще одна така характерна особливість, що влада сприймала Донеччину все ж таки більше як промисловий край, та поширювала тут практику так званих соціалістичних змагань, яку вони використовували на промислових підприємствах. Це не лише на Донеччині таке проводилося, але, на мій погляд, тут вони були більш яскравими. Постійно в місцевій пресі звітувалися про здобутки того чи іншого колгоспу: хто на першому місці на такий-то термін, хто на другому, і так далі. Все призводило до того, що деякі колгоспи не те що виконували, а ще й перевиконували план. В 31-32 році зіштовхнулися з тим, що люди нічого не отримували, тобто все, що вони здали — весь врожай був вивезений, їм нічого було давати селянам на трудодень”.

Ключовою причиною масового голоду стали завищені плани хлібозаготівель. Колгоспи отримували зверху план, який був завищений від самого початку. Керівництво розуміло це, але змінити нічого не могло. Щоб виконати ці плани, у деяких селах здавали навіть насіннєвий фонд.

“Активісти ходили по хатах, це були так звані буксирні бригади. Вони щупами простукували, де щось заховано, і вигрібали все — навіть насіннєві фонди. Забирали не тільки зерно, а й будь-яку їжу. І навіть до того доходило, що знайдене просто нищили. Якщо ж село не виконувало план — його карали, а виїхати звідти було практично неможливо”, — каже Роман Молдавський.

Роман Молдавський описує кілька елементів радянської системи, які перетворювали голод на інструмент знищення:

  • блокування виїздів із сіл за допомогою військових загонів;
  • відсутність паспортів у селян, які фактично були “прикріплені” до колгоспів;
  • неможливість працевлаштуватися в місті без документів;
  • повна інформаційна блокада, щоб не допустити міжнародної допомоги.

“Влада страшенно боялася, що буде зруйновано міф, ніби простому селянину дуже добре живеться в країні. Є свідчення, коли на заході України та частина, яка тоді входила до Польщі, чула про великий голод, який почався на підрадянській Україні, і люди збирали допомогу самі, але ця допомога туди не доходила, ясна річ. Її демонстративно нищили”.

“Міф про те, що вимерли українці, а завезли росіян на Донеччину — неправильний

Серед поширених міфів про Донбас — твердження, що під час Голодомору українське населення вимирало, а регіон заселяли росіянами.

“Це зовсім не так. Переселення росіян почалося задовго до Голодомору, з початком індустріалізації. А ті переселення, що були після 1933 року, у більшості випадків стосувалися українців із Чернігівської, Київської та Вінницької областей”, — пояснює нам історик.

За словами Молдавського, частина росіян, яка погодилась переїхати, швидко поверталася назад, бо умови в регіоні виявлялися надто важкими. Водночас були випадки, коли на Донеччину цілеспрямовано їхали з інших регіонів України. Промисловий характер Донбасу створював можливість для порятунку. Насамперед у пошуках порятунку на Донеччину тікали мешканці найближчих областей — Запорізької, Харківської, Полтавської.

Ілюстрація з архіву Музею Голодомору

“Першими бігли розкуркулені родини, які намагалися загубитися й вижити коштом пайків. Тож на Донеччині багато хто намагався врятуватися — комусь це вдавалося, комусь ні. Річ у тому, що тут були заводи й шахти, тож можна було працевлаштуватися навіть без документів або з підробними. У ті часи, аби врятуватися, люди нерідко мали ті підробні документи, і для цього крали в старости села печатку й робили собі папери. Але плинність кадрів на підприємствах була величезна, до 50%. Чому? Бо умови праці були жахливими. Люди без кваліфікації працювали на небезпечних об’єктах, смертність була високою. Комусь вдавалося врятуватися, багато кому — ні. Але так, це давало шанс тим, хто тікав із села”, — пояснює Роман Молдавський.

Люди їхали у надії прогодувати себе й родину, й пріоритетом ставили влаштуватися на роботу на підприємство, зокрема й на шахти, бо на Донеччині були найвищі норми харчування на той час, яку отримували шахтарі (якщо не рахувати держслужбовців, але про таку роботу для селянина, який втік з підробними документами, не йшлося). 

Ілюстрація з архіву Музею Голодомору

Спочатку денна норма шахтаря становила приблизно 1 кілограм хліба на день, а пізніше її зменшили до 800 грамів. Для інших категорій робітників ситуація була гіршою: металурги отримували 400 грамів хліба, машинобудівники та хіміки — взагалі 200 грамів хліба. Крім хліба, до пайка могли входити крупи (4–4,5 кг на місяць), оселедець, олія та інші продукти, — усе залежало від “важливості” підприємства. Деяким заводам у різних регіонах (не тільки на Донеччині) норми могли не знижувати, але це були поодинокі випадки.

На Донеччині і Луганщині, за даними директора Українського наукового інституту Гарвардського університету Сергія Плохія, померло понад 230 тисяч людей. Свідчення тих, хто вижив під час Голодомору, збирали й збирають досі. У музеї Голодомору, як каже Роман Молдавський, налічують близько двохсот свідчень.

“Є близько двох тисяч свідчень: від глибинних інтерв’ю до коротких анкет, зібраних учителями та учнями. По Донеччині — близько 200 свідчень, і ще близько 40 — по Луганщині. Музей Голодомору почав активно збирати ці матеріали відносно недавно, лише з 2018 року”.

Остання масштабна експедиція була запланована на 2025 рік, але частину напрямків дослідникам закрили через небезпеку.

Що ж до нашого міста, то задовго до повномасштабної війни Бахмутський краєзнавчий музей проводив роботу зі збирання свідчень очевидців Голодомору. Чимало зусиль до цієї кропіткої праці приклав у 2000-ні роки районний державний архів. Результатом цієї праці стало декілька документальних видань, як-от збірка “Скорботний тлін”, де зібрані імена кількасот жертв голоду на території міста Бахмут, на той час Артемівська — це близько 500 прізвищ. Як розповів Ігор Корнацький, завідувач відділу Бахмутського краєзнавчого музею, згодом ці дані увійшли до національної книги пам’яті жертв Голодомору, до тому по Донецькій області.

“Статистика, звичайно, не повна і сумнівна, тому що вона ґрунтується на даних тогочасної реєстрації актів цивільного стану, де причини зазначалися, але часто не достовірні. Відомо, що факти голоду замовчували і точну статистику назвати навіть сьогодні досить важко”, — пояснював Ігор Корнацький.

Ще десять років тому співробітникам Бахмутського музею доводилося розмовляти із очевидцями Голодомору, які розповіли про спогади із дитячих літ. Насправді свідчень від очевидців в Бахмуті дуже мало — мова йде про десятки записів, адже чимало людей, які застали геноцид, вже пішли з життя.

До теми:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Як Бахмут святкував День Гідності та Свободи у 2016 році (Архівні фото)

У 2016 році у Бахмуті вшановували річницю Дня Гідності та Свободи, щороку цей день припадає на 21 листопада на честь початку двох революцій: Помаранчевої революції […]

Важливо

“Регіон, куди їхали рятуватися”: історик Роман Молдавський про Голодомор на Донеччині 

Щороку у четверту суботу листопада вшановують День пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років. У 2025 ця дата припадає на 22 листопада. У цей день запалюють свічку […]

245072968 1224922287985252 2091925369309348843 n 3b09e

Бахмут утворився завдяки українським козакам, а не за велінням Івана Грозного

Бахмут – одне з найдавніших міст Донеччини. Але досі між істориками, краєзнавцями точаться суперечки щодо справжнього часу й обставин заснування міста. Коли ж насправді виникло […]

Вулиця Героїв Небесної Сотні у Бахмуті: на честь кого вона названа

У Бахмуті минулого року перейменували 106 вулиць, назви яких повʼязані з радянським минулим. Таким чином, у Бахмутській громаді, вулиця, раніше названа в честь радянського воєначальника […]

Історії

Бахмут, який неможливо забути: спогади українського фотографа

Фотограф та мандрівник Олександр Мальон уперше приїхав до Бахмута у 2020 році без особливих очікувань. Але з перших кроків він його вразив: старовинні вулиці, тихі […]