Пропагандистський новинний ресурс “риа новости” днями опублікував відеосюжет, у якому показав, як російські окупанти нібито “врятували” 7 цивільних людей з-під Часів Яру, а саме з Калинівки. За словами пропагандистів, цивільні нібито ховалися від українських дронів у підвалі протягом двох місяців. Зазначимо, що з Часів Яру та наближених до нього сіл весь час тривала евакуація. Раніше у коментарі Бахмут IN.UA начальник Часовоярської МВА повідомляв, що саме ЗСУ допомагають вивозити з населених пунктів цивільних. Натомість саме російські війська цілеспрямовано атакують цивільні будинки з людьми, а також завдають ударів по волонтерах, які намагаються врятувати людей від росіян.

Часів Яр: росіяни вдають, що “рятують” людей

Російські пропагандисти відзняли новий сюжет, де показали, як нібито ворог “евакуює” з Калинівки цивільних. За твердженням окупантів, люди нібито переховувалися у підвалі від українських дронів. Росіяни не повідомляють, що саме їхні дрони атакують цивільних людей, а намагаються перекласти провину на Збройні Сили України. У ролику окупанти виставляють себе “рятівниками”.

“Врятовані” цивільні підіграють російській пропаганді, кажуть, що начебто ЗСУ “підпалювали їх будинки”, а росіян люди називають “рятівниками”.

Додамо, що серед “евакуйованих” є й чоловіки. Нерідко росіяни потім використовують їх у якості гарматного м’яса для свого війська. Подальша доля цих людей залишається невідомою.

Нагадуємо, що триває евакуація з Донецької області. Через російські обстріли та штурми ситуація погіршується. Сили Оборони роблять все, щоб стримувати ворога, міська влада закликає цивільних евакуюватися. Людям надають житло, харчування, медичну та психологічну допомогу, а також забезпечують виплатами ВПО.

Читайте також:

• Скільки бахмутян обрали Україну, а скільки евакуювалися в росію?
• Відеофейк: Метью Міллер заявив,що в білгороді немає цивільних, тому решта – військові цілі
• 7 атак на Часів Яр: ситуація на фронті

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

70 тисяч людей жили в Бахмуті, 70 тисяч людей залишилися без дому, десятки мешканців Бахмута вбили росіяни. Місто, яке називали фортецею зараз перетворилося на руїну, а його фото порівнюють з кадрами зруйнованих європейських міст після Другої світової війни. Тисячі людей тепер не мають дому, їх місто окуповане росіянами, ворог назвав це “звільненням”. Бахмутян “звільнили” від житла, від близьких, від шкіл, від улюбленого парку й річки. Розкидані по Україні та світу — люди намагаються заново почати життя, почати з того, що купити нову виделку й ложку, бо нічого не залишилося, все знищила росія. Але купляють люди небагато — а раптом тікати від росії доведеться знову, куди ж набирати це все у нове життя?

Як люди намагаються знайти новий сенс життя і пристосуватися до нових умов, хто в цьому допомагає, розказуємо на прикладі вимушеної переселенки Вікторії Бабич. Жінка вже два роки живе у Хмельницькому.

Бахмут напередодні війни: “Відчуття було, що щось буде”

Бахмут ще до початку Великої війни був прифронтовим містом, сюди у 2014 році, після окупації частини Донеччини їхали люди з Горлівки, Донецька, Шахтарська. Напередодні повномасштабного вторгнення, каже Вікторія, було хвилююче відчуття, що щось буде, щось лихе. А коли зранку 24 лютого 2022 року, жінка побачила, що росіяни бомблять усю країну, зрозуміла — це не жарти, на дворі — війна.

“Коли все почалося, я зрозуміла, що це більший масштаб, більша трагедія. Спочатку була надія, що це таке масштабне залякування”, — пригадує жінка, але її сподівання не справдилися.

Евакуація з Донеччини й точка неповернення

Майже з перших днів у Бахмуті почалася евакуація, спершу вивозили жінок з дітьми та людей старшого віку. Вікторія також вирішила виїздити, у стані шоку жінка розуміла — насамперед має рятувати дітей. Чоловік героїні на той час залишився у Бахмуті, родина вірила: мене трохи часу й вони повернуться додому. З собою жінка взяла документи, пляшку воду й трохи хліба. Все життя вмістилось у рюкзак.

Страшною зупинкою потяга по дорозі до столиці, став Харків, каже Вікторія. Місто щільно обстрілювали росіяни, вагони переповнені людьми хитало. Провідники просили людей вимикати світло, телефони, зашторити вікна, атмосфера була гнітюча. Ось так минули перші дні війни у спогадах героїні.

“Потім людей почали потроху запускати на перонах. Ми підлягали уночі, це був березень, лютий мороз, а люди йшли просто в капцях. Люди, які їхали з нашого регіону (ред. Донеччина) вони брали з собою домашніх тварин у переноски, там в коробочки, а люди, які сідали у Харкові, несли тварин на собі, контужених тварин”, — каже Вікторія Бабич.

Жінка з мамою та дітьми приїхали до Хмельницького. Розгублені та налякані, вони не знали міста й не знали що робити далі. Допомогли зорієнтуватися жінкам волонтери, вони підказали, що треба їхати до штабу, який організувала Хмельницька міська рада, й реєструватися. Там жінки та діти вперше нормально поїли, польова кухня роздавала гарячі обіди. Вікторії з дітьми та її мамі знайшли тимчасове житло. Трохи оговтавшись від шоку, жінка зрозуміла — з Бахмута треба вивозити лежачу бабусю. Її доставили до Дніпра волонтери, а звідти до Хмельницького, жінки почали шукати житло, а це було нелегко.

Облаштувавшись на новому місці, Вікторія шукала роботу, довелося починати спочатку. Зараз жінка працює нянею.

У жінки не залишилося жодної фотографії, а все, що було у Бахмуті росіяни обернули на попіл. Від початку Великої війни вже пройшло два роки, бахмутянка каже, що попри цей час не всім вдається адаптуватися. Особливо важко переживати свята.

“На Великдень тут люди збираються, йдуть на кладовища, поминають своїх близьких, а у тебе немає такої змоги. Й чи колись буде ми не знаємо”, — каже Вікторія, й не може стримати сльози.

Пошук роботи та гуманітарна допомога очима переселенців

Знайти роботу в Хмельницькому, жінці допомагали знайомі. Крім Центру зайнятості вона не знає, інших організацій, які б допомагали переселенцям шукати вакансії. Вікторія додає, що на базі штабу міськради ВПО, раз на кілька місяців видають продуктові набори, на початку війни — їх видавали раз у місяць. Важко сказати чи вистачає такої допомоги, каже бахмутянка. Вона пояснює, що якщо це людина, яка може працювати й придбати щось сама, то допомоги вистачить, але якщо це пенсіонер/пенсіонерка — то це вже під питанням.

Бахмутянка додає — велику допомогу надавав центр “Рокада” та фонд “Карітас”, а також “Клуб рибалок України”. У Хмельницькому цей клуб релокувався з міста Краматорськ. Організатори допомагають проводити заходи для ВПО, надають психологічну підтримку. Також переселенцям допомагає місцевий “ТатоХаб”.

Ці об’єднання, каже Вікторія, роблять так, що щоб ВПО не відчували себе ізольованими чи самотніми.

“Є організації, які влаштовують безплатні курси мови, навчають швачок або масажистів. Якщо шукати, то можна знайти”, — каже бахмутянка.

На її думку, місцевим та переселенцям для того, щоб порозумітися насамперед треба усвідомити, що всі навколо — це люди зі своїми вадами.

“Вивчайте, як треба поводитися з людьми, які пережили воєнні дії, окупацію, страшні події, втрату. Цьому треба вчитися, розмовляти з тими, хто нас боронив й боронить, завдяки яким ми маємо змогу спати, їсти та дихати. Не тому, що вони якісь інші, а тому, що вони більше чутливі. Треба дати собі знання та раду, й дати іншим час”, — радить героїня.

Сини Вікторії по-різному сприйняли досвід евакуації. Молодший син жінки навчається дистанційно у Бахмутській школі, а на наступний рік хоче піти у школу в Хмельницькому. Бахмутянка каже, що попри те, що однокласники сина живуть далеко одне від одного — діти дуже дружні й переживають одне за одного.

Як “ТатоХаб” допомагає переселенцям?

Вікторія у своїй розмові згадувала за допомогу від “ТатоХаб”, тож ми звернулися до Єгора Рибака що його очолює, водночас він голова Хмельницького осередку “Клуб рибалок України”, який раніше базувався у місті Краматорськ. Два волонтери клубу загинули під час удару росіян по вокзалу.

Примітка. ТатоХаб — це всеукраїнська мережа просторів для чоловіків, які вже є батьками або планують татівство. Від початку повномасштабного вторгнення організація активно допомагає переселенцям. У співпраці хабу допомагає Донецька ОВА та міська рада Хмельницького.

“ТатоХаб у Хмельницькому я ділю на два напрямки відкритий та психологічний. Перший можна назвати фестивальним, це коли ми влаштовуємо заходи для всієї родини. Це найважливіший аспект, який дуже важливий для внутрішньо-переміщених осіб, це інтеграція, спілкування. У нас є багато кейсів, коли переселенці починали знайомитись один з одним на таких великих фестивалях, заводили друзів, навіть коли переїжджали у іншу область, чи поверталися додому на деокуповані території”, — каже Єгор Рибак.

Примітка. На базі простору “ТатоХаб” працює також “ДонеччинаХаб”, тут надають допомогу для всіх донеччан. Йдеться про видачу на перших етапах гуманітарної допомоги, зокрема продуктових наборів та побутової хімії, засобів для особистої гігієни. Крім того, людям надають юридичну допомогу.

Що стосується психологічного напрямку, то це більш камерний формат роботи. Ці заходи розраховані на 10-15 осіб, до яких залучають психологів. Але також влаштовують й майстер-класи. Тішить те, каже Єгор, що люди стали більш серйозно ставитись до ментального здоров’я.

“Ми вже навчились, коли ми порізали руку — ми біжимо її мити, обробляти антисептиком, бинтувати. Ми піклуємось про своє фізичне здоров’я, проте ментальне теж важливе. Люди зараз більш відкриті до цього”, — розмірковує чоловік.

Успішну роботу “ТатоХабу” допоміг налагодити принцип “рівний-рівному”. Єгор пояснює, що їхня команда сама є переселенцями/переселенками, тож це допомогло підвищити довіру від інших ВПО. Водночас у всіх внутрішньо переміщених осіб дуже різні історії, й навіть переселенці не завжди можуть до кінця зрозуміти одне одного.

“Наприклад, є переселенець у якого залишилося житло, а є людина, яка також переселенець — але в нього немає житла. Хтось може забрати мікрохвильову духовку з міста, а хтось вже ні, бо місто окуповане/зруйноване. Вони розуміються один з одним, проте вони звісно усвідомлюють й те що у них різні історії”, — пояснює голова “ТатоХабу”.

Та додає, що наразі переселенці у Хмельницькому складають орієнтовно 10% міста. Тут допомога ВПО налагоджена, однак не всім переселенцям/переселенкам так пощастило, пояснює Єгор Рибак. Є громади, де люди не знають, що таке допомога. Чоловік переконаний, що там де ВПО отримують підтримку з часом помітно покращення життя не тільки для самих внутрішньо переміщених осіб, але й для місцевих.

“Популістично це звучить чи ні, але коли громада починає триматися за переселенців, які знаходяться тут — вони розуміють, що це найбільший ресурс, який вони зможуть залучити, це краще, ніж якби знайти родовища нафти”, — пояснює співрозмовник.

На думку Єгора Рибака, місцевій владі, яка стала приймаючою громадою для ВПО потрібно особливо зважати на дві основні категорії, це люди, які вже не мають куди повертатися, та люди, які не хочуть повертатися з різних причин. Бо саме тут постає задача — максимально ефективно інтегрувати їх у нову громаду.

Карітас Хмельницький допомога ВПО

Карітас — це ще один центр допомоги переселенцям та один з тих благодійних фондів, який активно допомагав ВПО з початку повномасштабної війни. У Хмельницькому БФ “Карітас Хмельницький УГКЦ” очолює отець Іван Данкевич.

У розмові з нашими журналістами, чоловік пригадує, працівники фонду майже 24/7 допомагали ВПО гуманітарно: їжа, ліки, гігієна, одяг. Адже більшість людей, які були змушені тікати від війни — не встигли взяти з собою нічого. Як вище розповідала бахмутянка Вікторія, на це банально не було часу.

“У нас працювала кухня, де ми готували обіди, потім їх розвозили по тих місцях, де жили внутрішньо переміщені особи. Це шелтери, гуртожитки. Тому, що на початках, коли людина тільки приходить — вона не має засобів на існування. Ми старалися допомогти. Після того, як втамували фізичний голод, з’явилася потреба у іншому, психологічній підтримці. Дати їсти — це добре, але допомогти психологічно, допомогти адаптуватися, звикнути…”, — каже отець Іван.

Й додає, що психологи фонду працювали не тільки з переселенками/переселенцями, але й з місцевими, аби допомогти обом сторонам знайти спільні рішення, можливості.

Також “Карітас” оголошував гранти на підтримку бізнесу, аби люди, які покинули своє житло, роботу, регіон — мали шанс забезпечити себе й родину.

“Найбільша потреба людини, коли вона переходить у якусь депресію чи неспокій — це зайнятість. Бо людина перебуває у такому просторі, й тоді приходять різні думки, бажання, які відривають людину від реальності”, — розмірковує священник.

Допомога переселенцям від міськради у Хмельницькому

Приймальня Хмельницької міської ради також долучилися до розмови, журналістці Бахмут IN.UA розповіли про те, як місцева влада опікується ВПО.

Контакти міськради Хмельницька:

• відділ роботи із зверненнями громадян за телефоном (0382) 70-37-82 або електрона пошта: [email protected], режим роботи: з 8-00 до 17-00, перерва на обід з 12-00 до 13-00;
• ЦНАП – за телефонами (0382) 76-58-61, 70-27-91, 70-27-93, графік попередній;
• письмові звернення – за телефонами (382) 76-58-61, 70-27-91, 70-27-93, з 8-00 до 16-00, крім вихідних.

На початку вторгнення, місто не було готове до такої кількості людей, пригадує пані Оксана Шутяк, завідувачка сектору прийому громадян управління праці та соціального захисту населення Хмельницької міської ради, тому переважно прибулі винаймали житло. Кілька днів дозволяли переночувати у реабілітаційному центрі, а далі місце потрібно було звільняти, аже прибували інші переселенці.

Водночас додає співрозмовниця з 2014 року місто вже говорило про план забудови, де могли б жити ВПО. Цей проєкт реалізували, а на початок 2020 року навіть встигли видати житло з фонду. Пріоритетним є забезпечення житлом військовослужбовців, учасників бойових дій.

“Можу сказати, що внутрішньо переміщені особи у місті вже соціалізувалися, отримали бази проживання в різноманітних центрах. Бо і школи, і всі інші заклади намагалися побудувати якесь тимчасове житло”, — каже Оксана Шутюк.

З роботою ВПО допомагає Центр зайнятості, тут люди можуть отримати й виплати і водночас роботодавець заохочений можливістю не сплати податків або компенсацій за те, що він візьме на роботу ВПО.

“Зараз питання інше, чи всі ВПО бажають влаштовуватися на офіційну роботу, через воєнний стан, можливо, є категорія осіб, які уникають якоюсь мірою офіційної праці. Чоловіки, частіше працюють неофіційно і не дуже бажають вставати на облік, а з жінками ситуація краща”, — додає пані Оксана.

Загалом у Хмельницькому внутрішньо переміщених осіб налічують близько 31 тисячу, з них допомогу на проживання отримують близько 40%, через скорочення критеріїв на виплати ВПО. Водночас у приймальні зазначають, що намагаються силами громади підтримувати переселенців та переселенок.

“У нас багато громадських організацій, які працюють безпосередньо з внутрішнім приміщеними особами, напряму з ВПО працює штаб. Нещодавно його перемістили ближче до відділень ЦНАПу, управління праці, пенсійного фонду і інших таких державних установ. Також у нас є матеріальні програми допомоги внутрішньоприміщеним особам, від місцевого самоврядування”, — пояснює Оксана Шутюк, завідувачка сектору прийому громадян управління праці та соціального захисту населення Хмельницької міської ради.

Міськрада співпрацює і з центром “Я, Маріуполь” та благодійним фондом “Рокада”. А у громадській приймальні міста ВПО можуть отримати психологічну допомогу, чи юридичну консультацію.

У територіальному центрі Хмельницького, що на вулиці Перемоги, 7 також видають продуктові набори, засоби гігієни та одяг. Допомогу надають не тільки для дорослих, але й для дітей. Минулого року для школярів та дошкільнят організували набори канцтоварів та навіть парти за потреби.

Послуги реабілітації для вимушених переселенців в Хмельницькому

Переселенці, які приїздять до Хмельницького користуються також послугами реабілітації у місцевому центрі за адресою вулиця Зарічанська, 14, 4.

“У центрі можна отримати всі засоби реабілітації. Тобто не потрібно давати заявку в управління соцзахисту на отримання крісла колісного, візка чи милиці. У нас були дві жінки нещодавно, з мінно-вибуховими травмами, тож вони окрім матеріальної допомоги, мали можливість отримати ще й бандажі. З такими травмами до нас зверталися 4 людей, та ще 6 дітей”, — пояснює Оксана Шутяк.

Матеріальна допомога ВПО та все що її стосується можна також отримати, звернувшись із заявою на міського голову або на заступника, відповідно до реабілітаційної програми для ВПО. Її сума від 2 до 7 тисяч гривень.

Психологічна підтримка ВПО

Для переселенців також діють програми психологічної підтримки від громадських організацій, зокрема з цим працюють на базі центру “ЯМаріуполь”.

“Клімат і комфорт цих заходів, ну, неймовірно, такий позитивний. Я завжди там заряджаюся, тому що я до внутрішньоприміщених осіб відношуся з великою пошаною, з бажанням бачити цих людей в нас в місті”, — додає представниця міськради.

Та пояснює, що переселенці та переселенки — це й про залучення людського ресурсу, гарних фахівців з робітничих та торгових спеціальностей, це бізнес та обмін досвідом, тому місто намагається підтримувати внутрішньо переміщених осіб.

Як у Хмельницькому працює Рада ВПО?

У Хмельницькому також працює Рада ВПО, її створили 6 квітня 2024 року. У складі налічують 24 особи, із яких 7 осіб це представники місцевої влади, а 13 — це переселенці, серед внутрішньо переміщених осіб є представники Харківської, Донецької, Луганської, а також АРК Крим. Ще 4 осіб — це представники різних ГО.

У коментарі журналістам, Слов’ян Ількович, начальник міського департаменту соцполітики, каже, що члени ради комунікують з переміщеними особами зі своїх громад через соцмережі.

“У кожного з членів Ради ВПО є свої телеграм-спільноти у яких налічується певна аудиторія осіб з їх областей, члени таким чином доносять інформацію, яка розглядається на засіданнях. Також у раді відбулося виїзне засідання, де було запрошено внутрішньо переміщених осіб для надання консультацій та інформування про медичні, освітні, культурно-просвітницькі послуги в громаді”, — пояснює посадовець.

За час свого існування Рада ВПО ухвалила кілька важливих рішень:

• переселенці/переселенки взяті на облік на території громади, можуть без обмежень, з правом голосу, брати участь в усіх формах участі громадян у місцевому самоврядуванні;
• налагодили співпрацю з хабом для ВПО “Допомога поруч”;
• створили Facebook-сторінку та окремий підрозділ Координаційної ради з питань внутрішньо переміщених осіб на сайті міськради;
• затвердили порядок формування фонду житла, призначеного для ВПО;
• провели форум для переселенців/переселенок, до якого доєдналися 100 людей.

У підсумку Оксана Шутяк додає, що місто намагається дати ВПО можливості, адже розуміє важливість людського ресурсу.

“Ми сподіваємося, що до нас зайде бізнес, навчальні заклади тощо. Через дорогу від моєї громадської приймальні вже перебуває Херсонський національний університет і Харківський переїхав до нас, авіаційний. Тобто, так я бачу, що, не так все й легко, як би ми хотіли. Втім я позитивно дивлюся в майбутнє і вірю, що ВПО в нас соціалізуються і будуть проживати”, — підсумовує пані Оксана.

Сама ж бахмутянка, Вікторія Бабич каже, що планувати життя, майбутнє, довше ніж на кілька днів вперед — зараз не вдається, адже немає розуміння, що ж буде завтра. Тому Вікторія, як й багато інших, живе “тут й зараз”. Цьому вона навчилася завдяки допомозі психологів: цінувати моменти, помічати дрібниці, як от запах кави, каже посміхаючись Вікторія.

“Жити “тут й зараз” мені дуже допомога психологиня з благодійного фонду “Рокада”, вона саме переселенка з Краматорська. Ця людина врятувала багатьох. Бо спочатку мені здавалося, що я так само зруйнована, як й Бахмут, була надія повернутися, але з кожним днем вона гасла…Як то кажуть, попіл ще гарячий, але надії вже немає”, — говорить бахмутянка.

Повернутися до життя жінці допоміг й спорт, Вікторія займається йогою, дихальними вправами, але найбільше надає сил та віри — сім’я та діти. Здобутками своїх синів жінка щиро пишається, маленькими й великими. Діти допомагають ще раз пережити зворушливі моменти — перше кохання, останній дзвоник, з посмішкою підсумовує пані Вікторія.

А на останок радить не боятися говорити про свої відчуття іншим, казати, що вам боляче чи страшно у новому місті — це нормально. Не потрібно закриватися.

Примітка. “Матеріал створено за підтримки “Media Lifeline Ukraine”.

Читайте також:

• “Місце сили”: бахмутянка розповіла про евакуацію та життя у Житомирі
• Дізналася про війну в поїзді: художниця Маша Вишедська про життя, творчість та культуру (відеорепортаж)

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Занадто коротка спідниця, червоні губи, вузькі джинси, високі підбори — це й ще багато що може стати виправданням для кривдника, який заподіює сексуальне насильство. Таким чином соціум намагається раціоналізувати насильство, шукаючи виправдання злочинцю та звинувачуючи людину, яка пережила травму.

Чому так відбувається, чи справді одяг може бути причиною сексуального злочину та чому ВПО стали новою групою ризику? Редакція дізнавалась у Катерини Бороздіної, віцепрезидентки ГО “Ла Страда-Україна”, котра працює з людьми, які пережили сексуальне насилля.

Примітка. “Ла Страда-Україна” — це громадська правозахисна організація, яка працює для забезпечення гендерної рівності, миробудування, запобігання гендернозумовленому насильству, зокрема, домашньому насильству, протидії торгівлі людьми та забезпечення прав дітей, сприяючи впровадженню стандартів прав людини в усіх сферах життя суспільства та держави.

Сексуальне насильство

Сексуальне насильство в Україні підпадає під статтю 153 Кримінального кодексу України, за якою кривднику передбачається позбавлення волі. Крайній прояв сексуального насильства — зґвалтування (стаття 152 Кримінального кодексу України). Втім, далеко не всі люди, які пережили насильство, звертаються до суду, поліції чи навіть за психологічною допомогою. Цьому є декілька причин, одна з них — це не довіра до правоохоронної системи та звинувачення у злочині самої жертви, мовляв: “Сама спровокувала”.

Одне зі спрямувань, з якими працюють у правозахисній організації “Ла Страда-Україна” — це допомога людям, які пережили сексуальне насильство. Зараз, каже пані Катерина, майже 90% дзвінків на гарячу лінію стосуються домашнього насильства, зокрема й сексуального. Але кількість звернень по останньому дуже мала, адже не всі люди розуміють, що таке сексуальне насильство, бо переважно уявляють лише зґвалтування, хоча це не так.

“Сексуальне насильство — це не тільки зґвалтування. Насильство може відображатися у різних проявах, зокрема — це примусові доторки до геніталій, пестощі, примус до перегляду порнографічних фільмів тощо”, — пояснює Катерина Бороздіна, віцепрезидентка ГО “Ла Страда-Україна”.

У 2023 році Національна гаряча лінія з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми та гендерної дискримінації, діяльність якої забезпечує “Ла Страда-Україна” отримала майже 40 тисяч звернень, з них лише кілька відсотків — це були звернення щодо сексуального насильства.

“Насправді, це не означає, що його немає. Наше суспільство ще не готове заявити про це повною мірою та пройти весь шлях для того, щоб кривдник був покараний”, — говорить співрозмовниця.

Гендерна нерівність “допомагає” замовчувати сексуальне насильство

Звинувачення постраждалої людини у вчиненні над нею сексуального насильства — це не рідкість. Здебільшого починають звертати увагу на одяг чи макіяж — мовляв, саме це може стати тригером для кривдника. А ще чоловікові “інстинкти” нібито можна виправдати.

“Чоловік нібито не може стриматися, йому важко боротися зі своїми сексуальними відчуттями, а жінка через те, що вона може бути “сексуально одягнена”, викликає цей сексуальний потяг й через це є випадки зґвалтування. Це стереотип, хоча він поступово вже й починає відходити. На жаль, для того, щоб побороти стереотипи, необхідно на рік, не два, та навіть не п’ять”, — пояснює у коментарі пані Катерина.

Вона додає, що у сприйнятті суспільства жінка “наділяється” сексуальністю, й нібито вона повинна сама стежити за тим, щоб її не зґвалтували.

“І досі у мережі гуляють так звані рекомендації дівчинці, жінці як не бути зґвалтованою. Не носи коротку спідницю, не одягай глибоке декольте, не фарбуй губи червоною помадою і ти не будеш зґвалтована, не йди вночі через темний парк чи щось таке. Але чому ніхто не говорить хлопчикам, чоловікам про те, що ти не маєш права ґвалтувати? І навіть якщо ти йдеш через темний парк, а поруч з тобою йде дівчина в короткій спідниці, ти не маєш її гвалтувати”, — каже у коментарі Катерина Бороздіна та наголошує, що відповідальність за будь-який акт сексуального насильства, зґвалтування несе та особа, яка вчиняє це сексуальне насильство або ж зґвалтування.

Жодним чином постраждала особа не може бути винна у скоєному проти неї злочині, хоча соціум все ще намагається раціоналізувати злочини, шукаючи провину в самій постраждалій від насильства – у її одязі, поведінці тощо У 2018 році у Брюсселі відкрили виставку, на якій показали одяг тих, хто постраждали від сексуального насильства — там ви побачите одяг дітей, підлітків, жінок, людей старшого віку. У “Ла Страді-Україна” кажуть, що наймолодшою особою, яка пережила сексуальне насильство, з якою вони працювали, є 5-річна дитина, а найстаршою — особа понад 60 років.

“Ґвалтівники, обираючи об’єкт, не звертають увагу на одяг. Вони цілеспрямовано готують злочин”, — пояснює пані Катерина.

Сексуальне насильство в умовах війни

На жаль, сексуальне насильство набуло нової загрози через російську окупацію.
Наразі, за весь період повномасштабного вторгнення, “Ла Страда-Україна” через гарячу лінію отримала інформацію про 88 випадків сексуального насильства, яке заподіяли російські окупанти.

В цю цифру входять орієнтовно 15% чоловіків і 15% дітей, неповнолітніх хлопчиків і дівчаток. З цього питання “Ла Страда-Україна” тісно співпрацює з Офісом Генерального прокурора.

“Маємо звертати увагу на те, що змінюються групи ризику тих, хто може постраждати від будь-якого виду гендернозумовленого насильства, в тому числі й сексуального насильства. Йдеться також і про втягнення в сексуальну експлуатацію. В умовах війни, коли багато людей залишились без засобів до існування та втратили все, що вони мали до цього, люди, не розуміючи, можуть погоджуватися на певні пропозиції злочинців і бути втягнутими в сексуальну експлуатацію”, — розповідає експертка.

Вона додає, що такі випадки не одразу стають відомими, тому що людина проходить тяжкий шлях. На думку фахівчині, після завершення війни ми можемо отримати певний сплеск заяв, звернень та інформації про сексуальне насильство, пов’язане із війною.

Як діяти, якщо ви підозрюєте, що близька людина пережила сексуальне насильство?

Катерина Бороздіна дала кілька порад, які допоможуть під час розмови:

• варто дуже обережно говорити з ймовірно постраждалою чи постраждалим, якщо ви маєте підозри про сексуальне насильство:
• можна проінформувати людину про те, де отримати допомогу та залишити номер телефону гарячої лінії “Ла Страда-Україна” 116-123, яка працює цілодобово, анонімно і безкоштовно для всієї території України;
• ні в якому випадку не звинувачуйте людину у тому, що з нею відбулося.

Якщо сексуальне насильство стосується дитини, то тут важливо мати довірливі стосунки з дитиною, а батькам пояснювати та говорити дітям про те, що будь-які прояви насильства, не тільки сексуального, а фізичного, психологічного — це не нормально й про це потрібно говорити. Навчіть дитину, що ніхто не має торкатися її тіла чи змушувати замовчувати будь-які доторки.

Щодо підлітків, батькам варто відверто говорити з ними й завжди пояснювати, що вони підтримують їх у будь-якій ситуації, а зовнішній вигляд хлопчиків чи дівчат не може стати причиною зґвалтування чи сексуального насильства.

“Коли я фарбую губи червоною помадою, я не хочу бути зґвалтованою. Я хочу, щоб мої губи були пофарбовані червоною помадою. І все, це головний такий меседж, який має бути. Хлопці також мають розуміти, що сексуальне насильство і зґвалтування — це злочин. Важливо, щоб була спільна згода між дорослими повнолітніми особами, які вступають в сексуальний зв’язок, і ця згода може бути сьогодні згодою, а завтра вже ні. І треба до цього дослухатися. Оцю культуру нам треба вибудовувати в нашому суспільстві”, — резюмує віцепрезидентка ГО “Ла Страда-Україна.

Довідка. “Ла Страда – Україна” гаряча лінія:

Національна гаряча лінія з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми та ґендерної дискримінації. Лінія працює цілодобово
За номерами 0 800 500 335 (зі стаціонарних) або 116 123 (з мобільних)
Дзвінки безкоштовні, анонімні, конфіденційні.

Національна гаряча лінія для дітей та молоді.Цілодобово
За номерами 0 800 500 225 (зі стаціонарних) або 116 111 (з мобільних)
Дзвінки безкоштовні, анонімні, конфіденційні.

Примітка. Матеріал створений у співпраці з Волинським прес-клубом

Читайте також:

• “Пора худнути”: як суспільство засуджує жінок через вагу та чому цей тренд підтримують самі жінки
• Ділова етика: чому потрібно тиснути руки жінкам на початку спілкування
• Гендерні обмеження доступу до гуманітарної допомоги: чи справді чоловіки мають менший пріоритет

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!