Редакція поспілкувалася з Ганною Маляр, ексзаступницею Міністра Оборони 2021-23 років. Ми отримали відповіді на питання, які хвилюють нашу громаду. Чи готові ЗСУ до деокупації Бахмута? Як оцінюють у командуванні битву за Бахмут та чому військовим, які повертаються з фронту, потрібно готуватися до “бруду” у цивільному житті.

Бої за Бахмут стали одними із найважчих в історії України. На цьому напрямку росія продовжує зосереджувати сили й прямо зараз, поки ви це читаєте, йдуть бої за кожен метр землі. Ганна Маляр у серпні 2021 року стала заступницею Міністра Оборони — тоді до повномасштабного вторгнення залишалося кілька місяців. Тоді ж і Бахмут був звичайним мирним містом — ніхто не здогадувався, на що він може перетворитися. 

Битва за Бахмут очима військових

Настільки ефективно оцінюють оборону Бахмута торік у 2022-23 році? Як ви вважаєте, чи достатня була комунікація між підрозділами на цьому напрямку, і як взагалі можна оцінити цю битву?

“Це одна з найгероїчніших сторінок нашої історії, нашої війни, яка ще не завершена. Ми з вами, як цивільні, оцінюємо будь-яке просування чи битви з точки зору населеного пункту, але у військових є стратегічні задуми. Вони значно більші й ширші. Військові оцінюють ще з точки зору стратегічності того чи іншого ландшафту, важливості транспортних розв’язок.

Тобто у них є ще й інша логіка, окрім тієї класичної, яка є у нас — просто місто, село, населений пункт. Що стосується Бахмута, то він, по суті, є ландшафтним порогом, за який зачепився ворог, а наші війська не дали ворогу просунутися далі. Специфіка цієї місцевості така, що якби ворог через цей поріг пройшов, то далі вони б змогли рухатися значно швидше. Дуже важливо було їх зупинити саме там, щоб, по суті, врятувати  решту Донецької області”, — каже заступниця Міністра оборони України 2021-2023.

Ганна Маляр наголошує, що росіяни й зараз основним своїм напрямком наступу вважають саме схід України. Активні бойові дії вони ведуть на Куп’янському, Лиманському, Бахмутському, Авдіївському та Мар’їнському напрямках.

Вже понад рік саме на цих напрямках ворог здійснює наступ не просто так. За словами Маляр, для росіян важливо, з військової та політичної точок зору, вийти на рубежі Донецької  та Луганської областей. Це не просто битва за територію.

Ліквідація “Вагнера” в Бахмуті

В Бахмуті Збройні Сили України ліквідували російську приватну армію, одну з найжорстокіших та найбоєздатніших. 

“Наші військові в умовах, коли їх менше за кількістю, у них менше зброї, змогли знищити найпотужніший російський військовий підрозділ — російську приватну армію “Вагнер”, якої зараз немає. Такої відчайдушності, з якою воювали вагнерівці, зараз росіяни продемонструвати не можуть, бо в них нема кому. “Вагнер” був знищений. Це дуже важливо. Другий момент, що в Бахмуті було знищено дуже багато російської техніки і найкращі російські сили, що зменшило наступальний потенціал ворога.

Потрібно усвідомити, що війна — це не тільки просування однієї чи другої сторони. Тут важливо зупинити ворога, знищити його потужності, можливості, та не дати йому змоги перегрупуватися, підвести нові сили туди. І, по суті, зараз в Бахмуті росіяни знаходяться  у безвихідній ситуації. Вони там не можуть нормально ні просуватися, ні воювати”, — пояснює співрозмовниця.

Бахмут — це складна історія

Бахмут зруйнований — фактично, як міста, його не існує. 70 тисяч людей, які тут жили раніше, зараз в евакуації. Хтось знайшов тимчасовий дім в Україні, хтось — виїхав за кордон. Найбільше люди очікують компенсації за втрачене житло, адже саме питання житла турбує бахмутян. Зараз немає діючого механізму, який дозволяв б людям, житло яких зруйноване та окуповане, отримати відшкодування, аби придбати дім чи квартиру.

Росіяни виробляють зброю цілодобово

Попри те, що “Вагнера” як ПВК не існує, на території російської федерації активно намагаються заснувати заміну вагнерівцям. Наприклад, провладна путінська партія “Єдина Росія” обзавелася так званою ПВК “Еспаньола”, яку помітили на ділянці Запорізької області. На Бахмутському напрямку військові повідомляли, що після вагнерівців командування рф пустило на штурм десантні війська. 

Ганна Маляр наголошує, що росіян не можна недооцінювати або ж сприймати несерйозно.

“Росіяни готувалися 30 років до цієї війни. І в них сили є. Ми звільнили дуже багато територій, показали, що ми сильніші, хоча в нас менше людей і зброї — все одно ми повинні розуміти, що ворог сильний. Ми повинні розглядати всі можливі сценарії того, що він буде посилюватись і далі, тому що вони свої цілі не змінили.

Росіяни хочуть захопити всю Україну, просто зараз рухаються по частинах. Їм важливо виграти час, аби відновити використане озброєння та знищену нами їхню техніку. Для цього росіяни посилили свої виробничі оборонні потужності, збільшили кількість ракет, які виробляють, їх виробництва зараз працюють цілодобово.

В процесі переходу промисловості на  режим воєнного часу  в  них навіть сталось  декілька дуже дивних смертей керівників оборонних підприємств. Я думаю, що саме для цього вони тягнуть час на Сході та рухаються по п’яти напрямках, розтягуючи наші сили так, щоб ми ніде не могли сконцентруватися окремо”, — наголошує співрозмовниця.

Чому росіяни зменшили кількість атак на Бахмутському напрямку?

8 грудня 2023 рік

“На Бахмутському напрямку ЗСУ відбили 24 атаки окупантів у районах Богданівки, Іванівського, Кліщіївки та Андріївки”, — Генштаб.

8 січня 2024 рік

“На Бахмутському напрямку українські воїни відбили 3 атаки противника біля Кліщіївки та Андріївки Донецької області”, — Генштаб

Між цими повідомленнями минув рівно місяць, росіяни зменшили, у порівнянні з минулим роком, кількість атак на Бахмутському напрямку. За даними джерел, окупанти стягують сюди резерви. Ганна Маляр додає, що, ймовірно, ворог затягує час та готується змінювати тактику під Бахмутом. Якщо ще восени 2023 року окупанти намагалися повернути собі відбиті ЗСУ 50 квадратних кілометрів — то зараз вони притихли.

“Фактично, після травня 23-го року у нас інтенсивність новин з фронту значно знизилася. Швидше за все, росіяни затягують оцей час, щоб посилитись. Це дуже сильний ворог, і ми повинні бути готові до всіх сценарій. Вони накопичують сили у себе, а  затягнутий час протягом 23-го року вони використали для того, щоб розв’язати свої питання по людях і по зброї. Війна – це завжди два ресурси: люди   і зброя. 

Росіяни розуміють, що інтенсивність уповільнюється через те, що вони ослабляються, бо війна виснажує і нас, і їх. З такою інтенсивністю воювати, як на початку повномасштабного вторгнення, у росіян вже нема сил. Тому їхня задача була ці сили накопичити, але на 100% вони їх не відновили. Очевидно, зараз вони розглядають інші варіанти дій. Враховуючи, що в них в березні вибори президента, і в них, власне, політична ситуація може бути турбулентною, то війна буде важливим політичним інструментом. Яким чином вони будуть діяти? Це задача військових і розвідки всі ці сценарії прорахувати”, — пояснює ексзаступниця міністра.

Чи готові наші війська до деокупації Бахмута?

На це питання немає прямої відповіді. Щоб Україна могла продовжувати вибивати противника, нам потрібні люди та зброя.

“У нас більше людей, ніж в них, не буде. Це неможливо по факту, бо росія більша за нашу країну. Ми повинні виходити з того, що людей в нас завжди буде менше. А люди та зброя — ключові фактори у війні. Люди зброю застосовують. Немає людей, то навіть зброя не допоможе. Наша задача — максимально ефективно використати той ресурс, який в нас є. Бойові дії показали, що ми діємо професійніше.

Втім, у нас є і люди, які мобілізовані, але недостатньо підготовлені. І це неприпустимі речі. Це явище все-таки треба долати. Щодо зброї, то давайте будемо відвертими — вийти на паритет з росією, тобто в рівні умови, надзвичайно складно. За літо 2023 року та вересень-жовтень росіяни вистрілювали на Сході снарядів у день більше, ніж ми, в 6-10 разів. Ми потребуємо допомоги партнерів.

Наші партнери змушені збільшувати  й переформатовувати  своє виробництво боєприпасів, тому що вони не можуть нам віддати свій стратегічний запас. Переформатування виробництва – це довгий процес. Ситуація складна, але у ній є світло в кінці тунелю. Наша задача, щоб кожен наш постріл досягав мети. І ось в таких умовах ми будемо воювати. Ілюзій в нас не повинно бути”, — пояснює у коментарі спікерка.

Командирське свавілля в армії

Армія не виключає й людського фактора. У нас є професійні командири, які дбають про своїх підлеглих, комунікують з ними, дослухаються. Але є інші приклади, коли командири дозволяють собі не берегти людей, а ще й залякують їх розправою за непокору.

Ганна Маляр пояснює, що військовослужбовці не повинні замовчувати такі випадки,  і можуть звертатися на гарячу лінію Міноборони. Також ви можете поскаржитися, звернувшись до вищого  командира, командира військової частини, оперативного командування, ВСП, ДБР та інших державних органів.

Примітка. Гаряча лінія для військовослужбовців та членів їхніх сімей за коротким номером 1512. Також продовжує роботу номер гарячої лінії МОУ 0 800 500 442.

“Я працювала безпосередньо зі скаргами військових, які в них надходили один на одного. Повірте, їх величезна кількість. Це проблема, зокрема й людська проблема. В 2023-му році ми створили управління з розгляду скарг, які переважно надходили через телефонну гарячу лінію Міністерства.  Понад 80 спеціально навчених  операторів приймали ці скарги, всі вони пройшли відповідне навчання. На телефонну лінію за місяць ми отримували близько  60 тисяч скарг. Їх не лише відпрацьовували, але й аналізували. 

Сьогодні всі військові повинні знати,   що у них є не лише обов’язки, але є й права, і їх порушення будуть розглянуті. Так, як сьогодні говорить військове вище керівництво, а вони завжди це підкреслюють, що для них найцінніше — це життя наших військових. Отак воно мусить бути на всіх рівнях”, — наголошує колишня посадовиця.

Читайте також:

• Корупція у ВЛК і е-черга: Любов Галан про роботу “Принципу “
• Військові вологу витягували із стовбурів соняшника: як утримували Бахмут
• Як Пласт виховує самозарадність: розказує військовий та голова осередку в Краматорську

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Олена Никифорова — юна бахмутянка, яка мешкає у Києві. Тут вона отримала диплом магістра та працює у сфері комунікацій: поєднує посаду PR- та SMM-менеджерки. За 3 роки життя в Києві вона успішно інтегрувалася в місцеве оточення, але продовжує плекати в собі любов до рідного сходу і розповідає про свій край новим знайомим.

Редакції Бахмут IN.UA Олена Никифорова розповіла про свої спогади про Бахмут та налагодження життя на новому місці.

Спогади про Бахмут

Олена Никифорова народилася 2002 року в Бахмуті. Дівчинка навчалася у школі №5 та була активною дитиною — займалася волейболом у міській дівочій команді, любила малювати та займалася творчістю.

Сьогодні вона має багато дитячих та юнацьких спогадів про рідне місто. Але один із найяскравіших — паради, які влаштовували до Дня міста.

“Мої батьки працювали на заводі шампанських вин, і часто брали участь у парадах зі своїм відділом. Мене теж брали з собою. Загалом День міста для мене, напевно, було одним із найкращих свят у році. Це був вересень, приємна погода, багато активностей. Ми часто збиралися сімейним колом на святкування. Я зараз проживаю в Києві, і тут День міста не такий, як у нас вдома — немає ярмарок, парадів. Тому я дуже сумую за цим”, — каже Олена.

Серед своїх улюблених локацій Олена Никифорова виокремлює набережну і Північний ставок, де вона часто любила гуляти.

“Мені найбільше подобалася наша набережна, яку недавно відбудували, там було дуже багато троянд. Також мені подобався Північний ставок. Хоч я жила дуже далеко від нього — в центрі — але мені дуже подобалося їздити туди і пішки спускатися з гірки до центру додому. Цю дорогу я дуже любила”, — згадує бахмутянка.

Як бахмутянка зустріла повномасштабне вторгнення

Після завершення навчання у школі Олена Никифорова вступила до Харкова, обрала спеціальність “Соціальна робота”. Коли почалася повномасштабна війна, вона була студенткою 2 курсу. 24 лютого дівчина була в гуртожитку. Зізнається, що коли почула перші вибухи, вона і її подруга з Маріуполя не сприйняли їх надто серйозно, бо вже переживали подібний досвід у 2014 році на Донеччині.

“Ми були удвох в кімнаті з моєю подругою з Маріуполя. І коли почули перші вибухи о п’ятій ранку, то не сприйняли це серйозно, тому лягли далі спати. Але згодом до нас забігли наші сусіди, кажуть: “Ви що, прокидайтеся, їдьте додому. Там почалася війна”. Ми з подругою переглянулися і такі: “Ну куди нам їхати?”. Їй до Маріуполя, а мені до Бахмута? Врешті-решт, подружка залишилася у Харкові. Вона перечекала всі ці події, десь на півроку виїжджала до Києва, а потім повернулася до Харкова. Я ж на другий день поїхала в Бахмут. Просто відчула, що треба до батьків додому”, — згадує Олена Никифорова.

Добиралася до Бахмута дівчина поїздом, але через руйнування залізничного мосту дорога зайняла 12 годин. Спочатку поїзд поїхав до Ізюма, потім повернувся до Харкова і об’їзним шляхом поїхав до Бахмута.

10 березня 2022 року Олена Никифорова вирішила виїжджати з рідного міста, батьки ж залишилися. Через 2 місяці, коли в Бахмуті посилилися обстріли, батьки Олени теж були змушені виїхати.

Спочатку родина проживала у невеликому селі на Черкащині. Досвід проживання там був складний через відсутність інфраструктури та роботи. Через деякий час батько Олени знайшов роботу в Умані, тому родина переїхала туди. Олена ж згодом вирішила їхати в Київ.

Про нове життя в Києві

У Київ Олена переїхала у 2023 році. Отримавши диплом бакалавра в Харкові, вона вступила на магістратуру в один із київських ВНЗ. Цьогоріч завершила навчання і отримала диплом за спеціальністю “Журналістика”.

Паралельно з цим дівчина працювала. Одразу після переїзду вона почала працювати у сфері громадського харчування, а потім отримала роботу за професією. Була кореспонденткою, SMM-менеджеркою, а зараз поєднує задачі PR- та SMM-менеджерки.

Дівчина зізнається, що за 3 роки Київ став їй другим домом. Тут вона змогла соціалізуватися, знайти нове оточенння та місця сили. Підтримує зв’язок і зі своїми подругами з Донеччини.

“Київ вже як другий дім. Але багато моїх подруг з Донеччини, я познайомилася з ними на навчанні в Харкові. Це дві подружки з Маріуполя, і одна з Костянтинівки. З оточення в Києві я знайшла собі коханого хлопця. Разом ми вже два роки, і це близька для мене людина. На роботі також дуже гарні люди. Є дівчата, з якими ми поза роботою спілкуємося, ділимося чимось особистим”, — розповідає Олена.

Саме розуміюче оточення, підтримка рідних і друзів допомогли Олені адаптуватися у столиці.

“Одна з моїх подруг вже жила в Києві, і я коли приїжджала, то ми вирішили жити разом. Тобто я їхала до своїх людей. Також мене дуже підтримували друзі, батьки. Загалом я не боюся складнощів і вважаю, що адаптуватися можна до всього. Особливо у моєму випадку, коли я вже не один рік тут живу. Звісно, у мене іноді буває сум за рідним містом, безвихідь, що вже не побачу дім. Але намагаюся мислити позитивно наскільки це вдається”, — зауважила дівчина.

Серед улюблених місць бахмутянки в Києві — Скляний міст. Тут, як вона каже, можна просто взяти паузу від шаленого ритму і помилуватися видом на місто.

“Це дуже банальне місце, але воно мені сподобалося ще під час першого візиту в Київ. Мені захопило дух від виду на місто, а ще я була здивована Трухановим островом. Я подумала, що це настільки класно, що можна жити в центрі міста і ходити купатися на річку неподалік. Раніше це було мрією — ходити щодня на цей міст. А зараз моя дорога на роботу пролягає через нього, і він мені не набрид. Мені дуже подобається, що є кілька хвилин щодня, щоб зупинитися, перевести подих, помилуватися містом і піти далі на роботу”, — розповідає Олена Никифорова.

Чи стикалася бахмутянка з упередженнями через статус ВПО

Живучи в Києві і маючи досвід вимушеного переміщення, Олена каже, що ні разу не стикалася з упередженнями чи ворожістю. Навпаки, має позитивний приклад, коли родина з Львівщини пропонувала допомогу її родині. Тому слова про те, що люди на заході країни не люблять людей зі сходу, вона не вважає на 100% правдою.

“Навіть з 2014 року, коли ми їздили до Львова, ніколи не було такого, що мені б хтось казав, що “понаїхали” чи щось таке. Такого не чую і зараз. Навпаки, десь у 2019-му році ми їздили з класом на обмін. Я жила тиждень у львівській родині в місті Мостиська, що майже біля кордону. Вони мені багато вишиванок дали, місцевих сувенірів. Я все це привезла додому, і батьки на знак вдячності теж їм надіслали наші сувеніри. І вже коли почалася війна, на першому тижні, мамі подзвонив невідомий номер. Страшно було, але ми взяли слухавку. А це дзвонила та родина, вони пропонували приїхати до них, бо пам’ятали, що я з Бахмута, і були в курсі подій. Ми були дуже-дуже вдячні. Хоч допомога не знадобилася, але було приємно, що люди пам’ятають. Існує стереотип, що на заході не люблять людей зі сходу, але в мене є власний аргумент, що це неправда”, — каже Олена Никифорова.

Бахмутянка не соромиться свого походження і досвіду вимушеного переїзду. Навпаки, розповідає про Донеччину своїм новим знайомим киянам.

“У нас було не просто місто, а культурний куточок на сході. Я постійно на роботі розповідаю, і людям, яких зустрічаю, що в нас була така гарна природа. Попри те, що наш Бахмут був гарним, в нас поруч були Голубі озера, ліси, Святогірск. Також я розповідаю про наш завод шампанських вин, Соледар, і всі дивуються, коли я говорю, що в нас було футбольне поле в соляній шахті. Якщо про це не розповідати, про це ніхто не буде знати. А я вважаю, що люди повинні знати чому ми сумуємо за нашим краєм, окрім того, що там був наш дім”, — підсумувала Олена Никифорова.

Сподобався матеріал? Ми створюємо такі тексти завдяки підтримці наших читачів. Приєднуйтеся до спільноти Бахмут IN.UA — це допомагає нам і надалі розповідати історії людей, документувати події та працювати для бахмутян. Стати учасником спільноти.

Читайте також:

• “На першому чергуванні боялася, що впаду від вигляду крові”: історія нашої журналістки, яка стала інструкторкою з тактичної медицини
• “Донецькі Мальдіви”: як на Донеччині з’явилися пляжі на Авдіївських кар’єрах
• “Коли суперниця саме з росії, мені хочеться взяти і втерти їй ніс”: інтерв’ю з чемпіонкою Європи Марією Єфремовою

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Рік тому, вранці, наша колега Марія, яка працювала журналісткою у редакції, написала про те, що йде у військо. Марія була розслідувачкою — вона точно знала, як ставити запитання героям і де шукати потенційні корупційні скандали. Сьогодні вона служить у 5-й окремій важкій механізованій бригаді, де навчає військових тактичній медицині. До цього працювала на стабілізаційному пункті, бачила наслідки боїв і зрозуміла: навчати інших можна лише тоді, коли сам пройшов через цей досвід. 

Про рішення мобілізуватися, страх крові, роботу інструкторки та відповідальність за кожне заняття Марія розповіла Бахмут IN.UA. 

Марія Лященко — військовослужбовиця 5-ї окремої важкої механізованої бригади, інструкторка з тактичної медицини. До мобілізації працювала журналісткою. Сьогодні проводить навчання для військових, навчаючи їх навичок, які можуть врятувати життя на полі бою. 

“Я давно знала, що цей день настане”

З Марією ми зустрічаємося увечері — часу у неї тепер небагато, і він ретельно спланований. Розмову починаємо з того, як вона прийшла до рішення мобілізуватися. Марія не приховує, що про мобілізацію вона думала з 2023 року: проходила цивільні курси, навчалася зупиняти кровотечі, також підписувалася на жінок-військовослужбовиць, дивилась на їх будні, слухала подкасти.

“Я готувала себе до того, що це колись станеться. В 2025 році ми з моїм братом-військовим жили разом на зйомній квартирі, коли він повернувся після поранення. Тоді в мене промайнула думка: “Людинка з 21 року воює, може, пора її замінить”. Я розуміла, що я не бойова одиниця, не в окопі, але я поговорила з братом про це. Якщо чесно, він “дав мені чортів”, казав, що ніколи такого не буде. Я така “ну й хорошо”, закинула заявку на перший медичний, пройшла співбесіду і знайшла собі місце у тактичній медицині — зрозуміла, що вона мене цікавить більше, ніж все інше. Як я й казала, я готувалася до цього деякий час”, — пригадує Марія.

Про своє рішення Марія повідомила батькам уже після того, як усе було вирішено. Мама, зізнається вона, не здивувалася — лише переконалася у своїх здогадках. Найважче це сприйняв брат. Не тому, що не підтримував, а тому, що надто добре знав ціну служби. Та все було вже вирішено, і Марія почала проходити базову загальновійськову підготовку. Побутові умови її не лякали, каже дівчина, адже вона виросла в селі.

“Коли я вступала до свого батальйону, були розмови, що, можливо, БЗВП не буде, а будуть якісь внутрішні навчання. Для мене це було аргументом, але все одно мені довелося його пройти. Воно, власне, було не настільки важким, але не тому, що я така сильна рексиця, а тому, що воно було трохи лайтовішим. Це батальйон медичний все ж був, у нас було багато дівчат та жінок старшого віку. Але все одно, без якоїсь базової фізичної підготовки це все буде дуже важко, особливо, коли ми побачили, що в стандартних підрозділах БЗВП значно важче — зрозуміли, що нам ще пощастило”, — пригадує дівчина.

Тому всім, хто тільки планує мобілізуватися, Марія радить починати готуватися ще вдома. Не тому, що буде легко. А тому, що так буде значно безпечніше для вас самих, пояснює вона.

У тактмед пішла без медичної освіти

Ще одним побоюванням для Марії було те, що вона хотіла працювати у тактмеді без медичної освіти.

“Раніше я не могла спокійно дивитися на кров. Тому ще до мобілізації свідомо готувала себе до того, що доведеться побачити. Читала, навчалася, переглядала матеріали з бойовими пораненнями. Хотіла зрозуміти, чи зможу не розгубитися в той момент, коли від мене залежатимуть чиїсь дії або чиєсь життя. Перший день усе перевірив. Одразу привезли важких поранених. Того ж дня був і перший загиблий, якого вже неможливо було врятувати. Пам’ятаю, стояла й думала: зараз мені стане зле чи ні? Але цього не сталося. Я просто зробила вдих, заспокоїлася і почала працювати. З того моменту я зрозуміла одну важливу річ: страх нікуди не зникає. Просто відповідальність стає сильнішою за нього”, — каже дівчина.

Марія не каже, що звикла до людського болю. Каже інакше:

“До такого неможливо звикнути. І, мабуть, не треба. Просто з часом починаєш розуміти, що зараз не маєш права думати про себе. Є людина, якій потрібна допомога. І саме це стає головним”.

Як ділиться з нами Марія, насправді вона не одразу думала йти на медичний напрямок, спершу розглядала для себе саме медичну евакуацію. Але коли командування дізналося, що у Марії є педагогічна освіта і вона працювала журналісткою — їй порадили, що варто спробувати себе в тактичній медицині з перспективою стати інструкторкою, тому так дівчина й зробила. Деякий час вона працювала в стабпункті під наглядом досвідченіших: спершу мила поранених, заспокоювала, надавала допомогу, а далі перейшла до викладання — знову ж таки, спершу під наглядом інших інструкторів. Цей період дівчина без сумніву називає найкращим професійним досвідом. 

За цей час, каже Марія, вона дуже багато вчилася і вчила, але бачить, що подекуди має прогалини, тому планує вступати в медичний коледж. Зараз для навчання дівчина розглядає Бахмутський медичний фаховий коледж.

“Не вистачає мені дуже фахових знань, у мене постійне навчання, доколупування до всіх деталей, а оскільки я викладаю тактмед, то маю бути готова до всіх питань, які мені можуть поставити”, — пояснює військова.

Як армія вплинула на Марію

У лютому Марія разом з чоловіком перевелася до 5-ї окремої важкої механізованої бригади. Вони двоє зараз викладають тактмед для військових. Чоловік Марії раніше отримав поранення, внаслідок якого має ампутацію кінцівки, та це не заважає йому продовжувати служити у війську.

“Ми їздимо по своїй бригаді, так само викладаємо тактичну медицину, маємо тренувальні манекени на всі випадки життя. Часом бійці зляться, бо насправді тренування дуже важкі, тому зараз я вже можу бути суворішою, десь крикнути, десь матюкнутися на них. Я не роблю це зі зла. Я дуже хвилююся за них, і розумію, що навички, які ми відточуємо з ними, мають бути ідеальні, бо від цього залежить, чи зможуть  вони вижити самі, чи зможуть допомогти у критичній ситуації побратиму”, — пояснює Марія.

У армії, попри свою дещо песимістичну натуру, дівчина вчиться бачити хороше.

Примітка. Сьогодні для бригади Марії є актуальний збір, на авто для бойових медиків, які навчають тактичної медицини і рятують життя.🎯 Ціль: 300 000 ₴. 🔗Посилання на Банку
https://send.monobank.ua/jar/tJzcgiH5Z. 💳Номер картки Банки: 4874 1000 3991 1600

“Я насправді така людина, яка бере щось погане і докручує це до найгіршого. Але насправді, якщо глянути на все ширше, то є багато хорошого. От, наприклад, везе машина поранених, і ти думаєш: ну чому так відбувається? Не мають люди страждати. А потім — інша думка: але це ж добре, що їх везуть, бо їх можна витягнути, бо була проблема, що не могли дістати цих людей з позицій. Дуже комічна теж історія: я чоловіка знайшла — я ж для цього в армію йшла, як дехто думає. Нарешті я почула цю фразу у свій бік, поставила собі галочку. Насправді за весь час служби такий вислів я чула лише раз, і то це був такий невдалий жарт. Відпустку люблю, коли їдеш до батьків, і бачиш їх та обіймаєш, та насправді багато хорошого навколо”, — ділиться з нами Марія.

А ще, каже дівчина, для неї важливо у армійській рутині мати свою власну. Марія пояснює — вона ніколи не вважала себе “принцесою”, але зараз одним із ритуалів, який допомагає триматися, є щоденна б’юті-рутина. Навіть після складного дня це заземляє, пояснює співрозмовниця. Нормованого робочого дня як поняття для військової не існує — буває так, що 7 днів підряд вони виїжджають навчати зранку і повертаються пізно ввечері, а потім трохи відпочинку і по колу. 

Про себе Марія говорить небагато. Натомість із особливою повагою розповідає про військових, які щодня виконують бойові завдання. Переконана, що найбільше їх ранить не втома і не труднощі служби, а байдужість чи неповага з боку тих, кого вони захищають. Дівчина ділиться, що в найближчих планах має вступ до медичного коледжу і додає, що попри те, що вона не хотіла б мати досвід війни, рада, що зараз у війську. Каже, що відчуває себе там, де має бути, і сподівається згодом повернутися до журналістики.

Колись Марія ставила запитання і розповідала історії інших. Сьогодні вона навчає тих, хто завтра рятуватиме своїх побратимів під обстрілами. І, мабуть, саме це стало найважливішою історією в її житті. Бо справжнє покликання не завжди знаходить людину одразу. Іноді для цього потрібно пройти крізь власні страхи, змінити професію, змінити себе і одного дня зрозуміти просту істину: найцінніші слова — це не ті, що написані на папері, а ті, що одного дня перетворюються на врятовані життя.

До теми:

“Не хочуть виїжджати, бо не розуміють, куди їм їхати”: як донеччанка рятує людей з прифронтових територій

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!