Main menu

279850529 1211722996234335 3933793312469003607 n a905eДвічі вимушена переселенка, учителька української мови та літератури бахмутської школи Євгенія Буднік розказує про себе так: «Патріот своєї держави до мозку і кісток, в моїх венах тече жовто-блакитна кров, яку я передала і своєму синові». У своєму дописі вона згадує свої відчуття в евакуаційному потязі і основні висновки за час довгої дороги. У нашому спецпроекті "Безпечна евакуація", ми не лише розказуємо про допомогу у приймаючих громадах і країнах, також даємо можливість розказати історії від першої особи.

"Жити треба так, щоб все твоє життя вміщувалось у дві валізи" Е.М.Ремарк

І ось я дивлюсь на свої два рюкзаки... Виявилось, що все моє матеріальне життя це документи, змінна білизна і застібка для волосся. Так мало, але і так багато, бо в евакуаційному потязі здається, що і тебе тут багато. Люди всюди: по чотири особи на полицях, на підлозі, в тамбурі. Не вистачає повітря...З кожним видихом ти ніби залишаєш частинку себе в містах, через які проїжджаєш, адже не знаєш, чи повернешся... І боїшся думати, що чекає на всіх нас попереду.

Молитви жінок із сусіднього купе, вередування дітей, стогони хворих людей... Погляд зупиняється на синові, який за тиждень став дорослим. Навіть не довелося пояснювати, говорити "потерпи", він все розумів. Я захоплювалась ним і дивувалася, посеред ночі на львівському вокзалі, стоячи в черзі на потяг до Польщі, а потім рано вранці на польському кордоні, я не почула від сина жодного вередливого звуку. А від його погляду стискалося серце. Я зрозуміла, що витримаю всі незручності на шляху до безпечного місця тільки заради життя сина. Адже жодна матеріальна цінність не має значення в порівнянні з життям дитини. Два рюкзаки і син - це все, що я взяла з собою за кордон.

Фото Євгенії Будник.