Двічі вимушена переселенка, учителька української мови та літератури бахмутської школи Євгенія Буднік розказує про себе так: «Патріот своєї держави до мозку і кісток, в моїх венах тече жовто-блакитна кров, яку я передала і своєму синові». У своєму дописі вона згадує, як важко далося рішення про евакуацію і пояснює головний мотив, заради якого мільйони українок вже покинули рідну домівку.
Ніч… Тиша… Важка тиша… Тільки сонне, безтурботне сопіння сина… Як добре, що безтурботне. Від мене залежить, як швидко я зрозумію, що треба бігти в укриття. Нехай спить… Мій міцний сон – то вже розкіш, недозволена в цей надскладний час. Незрозумілий шум, скрип, удар, і серце заходиться. Вже час в укриття?! Гляну ще раз у свою “настільну книгу” – телеграм-канал з оперативною інформацією про ситуацію в країні. Харків, Ірпінь, Буча, Гостомель, Ізюм, Херсон, Волноваха, Маріуполь, Торецьк… Найближче Торецьк… То це звідти чутно… Треба щось робити… Назар… Аби не чув, аби не бачив, аби врятувати…
Рішення, яке прийняти важче, ніж здається. Другий раз бігти в нікуди, другий раз кинути все, що дороге твоєму серцю, залишити найрідніших людей, найрідніші куточки України. Та заради порятунку, порятунку майбутнього нашої країни, українських дітей.Останній поцілунок батьків, а чоловіка цілувала за тиждень до війни, коли він їхав у Київ… Чи поцілую ще?… Так, поцілую, я в це вірю! Ми обов’язково зустрінемось… В Україні… Вільній… Але вже іншій… Новій…
І ось він – вокзал – наповнений плачем дітей, розпачем жінок, тихим стражданням. Саме тихим… плачуть тільки діти, а у жінок немає слів, пусті очі, їм треба витримати дорогу, заради майбутнього. Тоді я думала, що очікування евакуаційного потяга у Краматорському вокзалі це жах, аж до 8 квітня. А ми ж теж гуляли тим пероном, коли дітям вже було важко дихати в приміщенні. І розмовляли з волонтером, якого потім побачили на фото вбитим.
Я цілий місяць задавалась питанням: “За що нас так ненавидять росіяни?” І відповідь напрошувалась тільки одна: Ми хочемо бути вільними, ми вже вільні у своїх думках, у своїх діях, а вони нам заздрять. “За детей” було написано на ракеті, випущеної по Краматорську. Так, саме за дітей ми маємо триматися, за їхнє вільне життя, за їхній вибір, за свободу. І скільки думок було в тому евакуаційному потязі, який ніс нас в інше життя…
Фото і текст Євгенія Буднік.
